Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Іван Білас ,
полковник, доктор юридичних наук,
науковий консультант Комісії Верховної Ради України
з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю

Репресивний апарат тоталітарного суспільства у боротьбі з Національно-Визвольним рухом в часи Другої Світової Війни
 11.3.2011

Не хотілося б, аби помилки та старі образи, тенденційні підтасовування, фальшування фактів і подій усупереч логіці та здоровому глуздові тяжіли над сьогоднішнім днем і вносили недовіру у відносини між громадянами нашої молодої держави, як це було зі сталінським голодомором 1932—1933 рр. — геноцидом проти українського народу, Биківнею, Дем'яновим Лазом, Дрогобичем. Як і в питанні з голокостом, правда про національно-визвольну боротьбу нашого народу проти окупаційних режимів у 1930-х та 1950- х роках повинна восторжествувати. Для цього необхідно неупереджено переглянути та проаналізувати суспільно-політичні події тих часів в Україні, опираючись на нові архівні документи, які недавно стали доступними дослідникам.

У повоєнний час большевицька пропаганда повела шалену боротьбу проти правдивого висвітлення історії національно-визвольної боротьби. Свідомість людей цілеспрямовано заповнювалась ідеологічними догмами, густо замішаними на «наукових працях» суспільствознавців. При цьому для очорнення історії власного народу можновладці надавали з'яничареним науковцям кращі видавництва і створювали їм усі можливості.

З ніг на голову було поставлено концептуальне визначення націоналізму, який називали тільки «українсько-німецьким» та ще й до того «буржуазним». Таке визначення не має нічого спільного з науковими підходами й тлумаченнями. Та й не дивно, адже тон цим політичним інсинуаціям задавала КПСС.

Доречно навести визначення націоналізму мислителем І.Ільїним, який писав, що «... націоналізм є любов до історичної подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності. Націоналізм є віра в інстинктивну та духову силу свого народу, віра у його духове покликання. Націоналізм є воля до того, щоби мій нарід творчо та вільно розквітав у Божому саді. Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим, споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його історичної проблематики, його небезпек і його спокус. Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любови і з цієї віри, з цієї волі і з цього споглядання»[1].

Але ці слова філософа були забуті, їх зміст викривлений і спаплюжений. До того ж у національних почуттях були підмінені головні чинники в житті народу (його культура, духове життя), а натомість висунуті неголовні, другорядні. Це сталося тоді, коли росіяни, які завжди вважали себе визволителями українського народу, любов до Батьківщини замінили щирою любов'ю до держави, до її політичної, військової могутности, до розмірів її території. Держава, на їх думку і за їхнім стійким переконанням, повинна бути цілісною, незмінно-єдиною та неподільною навіть тоді, коли вона віками нарощувалася неправедним шляхом! Закономірно, що при такій підміні понять націоналізм у його правдивому розумінні стає на перешкоді політиці імперської держави і є її найпершим ворогом. А вже дальша комуністична логіка надто примітивна: «якщо ворог не здається, його знищують». Сталінська, сусловсько-брєжнєвська пропаганда боялася національних піднесень поневолених народів. Головним своїм ворогом вона вважала націоналізм, а саме слово «націоналізм» набрало в колишньому СССР украй негативного змісту.
Метою ж цих людей (націоналістів), яких імперія прирекла на знищення, було захищати свій нарід. Вся їхня діяльність була скерована й організована задля свого народу, задля волі своїх земляків, задля любови до Батьківщини, тобто їхня праця та боротьба базувалася на патріотизмі. Глибока історична закономірність безперервности національно-визвольних змагань українського народу полягає в тому, що геніяльність ідей національної державности, передбачених творцями програми ОУН пів-віку тому, повністю підтвердилася сьогодні та реалізована творчою енергією нації. Проте, на жаль, цей, здавалось би на перший погляд, очевидний взаємозв'язок між минулим і сьогоденням сприймається неоднозначно, не кожен може його усвідомити.

Навіть сьогодні, заглиблюючись у матеріял про ОУН і УПА, важко по ньому продиратися — стільки в наших людях заяложених штампів, які заважають сприймати очевидні факти; До чого ж важко повірити тим фактам, а ще важче — зірвати з себе оті ярлики: хто чий ворог; хто ворог народу взагалі й українського зокрема. Чого хотів Евген Коновалець і ті, хто був з ним із самого початку — Андрій Мельник та Андрій Бандера, батько Степана Бандери, підписуючи у 20-х рр. відозви до українського народу? Чому, нарешті, боротьбу нашого народу за самостійність деякі історики вважають явищем негативним? Коли задумаєшся — сумно, бо ці амбіції, ці шори та хизування спостерігаємо й сьогодні. Ця нетерпимість до іншого, хоч і такого самого патріота, як і ти сам, загрожує стати тим каменем, на якому країна завжди спотикалася, коли наставав її слушний час, коли треба було покласти все на один вівтар — і гонор, і славу, і чини, і достаток — задля Батьківщини.

«Прикро, але Верховна Рада України, яка проголосила незалежність нашої держави, — зазначив заступник голови Львівської обласної Ради народних депутатів Іван Гель, — ніби забула про людей, які найбільше прилучилися до боротьби за цю незалежність. Нинішній склад Верховної Ради так і не зміг усвідомити, що підвалини нашої сьогоднішньої держави заклали саме борці ОУН і УПА, всі, хто у жахливі окупаційні часи поклав своє життя, здоров'я і благополуччя на вівтар служіння українському народові, його найвищим помислам і мріям. Тому закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 року виявився не тільки недосконалим, але й жорстоким щодо людей, котрим ми повинні вклонитися». [2]

...3 липня 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Українську Самостійну Соборну Державу. Гасло «Воля народам! Воля людині!» стає основним, за здійснення якого боролася Українська Повстанська Армія.
Коли в 1944 р. совєтські війська витіснили німців із Західньої України, основні частини УПА залишилися в тилу совєтської армії. Що ж сталося далі?

До останнього часу про той період писали однозначно: «боротьба з посіпаками окупантів, бандитами, які втратили людське обличчя», і «радісний перехід населення Західньої України до мирного життя на благо Батьківщини і соціялізму». І тільки напередодні розпаду совєтської імперії в офіційній пресі з'явилась інша характеристика подій: «Це була неоголошена війна, знищення народу цілого регіону недозволеними методами — методами жорстокого терору... Перемогла взаємна ненависть, жорстокість, зброя, висилка не тільки окремих сімей, запідозрених у зв'язках з націоналістами, а масові висилки... невинних». [3]

Невдовзі на західноукраїнських землях відновлюється режим сталінської тиранії, посіпаки Берії з успіхом замінюють людоловів середньовіччя. Всяка тиранія вважається ефективною тоді, коли вона розповсюджується не на персоналії, а на цілі народи, нації, винищуючи їх і асимілюючи. Але при цьому для «пристойности» зберігається видимість правового регулювання цих процесів. Його особливість полягає в тому, що одночасно з фіктивно існуючою Конституцією починають всесильно правити різні нормативні акти, що створюються у відомчих сферах карального механізму під грифом «особливої важливости» та «цілком таємно».
Недовіра та підозра до місцевого населення примушували совєтську владу спиратися на тих, хто прибув сюди за т.зв. «рознарядкою» і не розумів місцевих проблем. Так, з посад, що представляли номенклятуру, місцеві кадри становили в 1946 р. тільки 14%.[4]

Жорстокість у тій війні проти українського народу була взаємною. Про жорстокість бандерівців писалося багато і тенденційно однобоко, але можна навести приклади жорстокости з іншого боку, жорстокости, яка творилася офіційними державними чинниками. Ось що почув у розмові з одним із учасників боротьби в Західній Україні та записав у своєму щоденнику 1945 року Олександер Довженко: «Одного націоналіста я повісив униз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і помер, з криком «Слава Україні», скільки я їх перемордував». [5] Залишається додати, цей «герой» був слухачем вищої партійної школи.

В цьому випадку маємо справу з самодіяльною жорстокістю, але виселення величезних мас людей за підозру в співчутті повстанцям, фізичне винищення десятків тисяч вояків УПА та підпільників ОУН — було справою держави. До того ж зазначимо, що в Західній країні в 1939—1941 рр. було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб. А згідно із документами Центрального Державного архіву Російської Федерації станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних шість місяців 1944 року після звільнення території Західньої України» від гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було ліквідовано 124336 осіб, які брали участь у національно-визвольній боротьбі. З цієї кількости: вбито — 57405, заарештовано — 50941, «прийшли з повинною» — 15990 осіб.[6]

Одночасно з боку державних чинників, які вершили «визвольні» акції в західньому реґіоні України, були такі втрати: загинуло офіцерів НКВД—НКҐБ — 82, загинуло рядових військ НКВД — 1295, працівників державних і партійних органів — 3, бійців винищувальних батальйонів — 46; всього — 1426 осіб. [7] А попереду було ще сім років війни тоталітарної системи проти українського народу.

Згідно з офіційною статистикою совєтської історіографії, за весь період опору сталінському режимові повстанцями було знищено 30 тисяч совєтських громадян. Як бачимо, репресії проти народу були явно неадекватними і вдесятеро перевершували дії ОУН і УПА Стає очевидним, що дії влади не можна назвати законними. І чи не самі совєти провокували збройну боротьбу?
Для об'єктивного висвітлення цього зовсім не риторичного питання, яке й донині викликає сумніви у свідомості різних верств населення України, зробимо спробу проаналізувати основні форми та методи діяльности НКВД—НКҐБ—МҐБ, спрямовані проти ОУН і УПА: просоветський партизанський рух — спеціяльні провокаційно-розвідувальні групи — каральні військові підрозділи НКВД—МГБ .

Просовєтський партизанський рух проти ОУН і УПА

Відомо, що партизанський рух набрав організованих форм у 1942 році, коли за підписом Сталіна був виданий наказ №00189 «Про завдання партизанського руху» від 5 вересня того ж року.

Наступного дня постановою Державного Комітету Оборони за №2246 СС (цілком таємно — І.Б.) головнокомандувачем партизанським рухом в СССР був призначений Головний Маршал Совєтського Союзу Клім Ворошилов. Після «коронації» новоспечений головнокомандувач видав наказ за №0061 від 6 листопада 1942 року «Про заборону самовільного виходу партизанських загонів і бриґад у совєтський тил». Цинізмові цього документу немає меж. У ньому зазначалося:
«1. Заборонити самовільний вихід у совєтський тил бриґадам, загонам і групам без спеціяльного на те дозволу. Заборонити командирам загонів і бриґад без дозволу прибувати у штаби та представництва ЦШПД (Центральний Штаб партізанского двіженія /руху/ — Ред.) на фронтах.
2. Самовільні виходи в тил розглядати як дезертирство. Винуватих притягати до відповідальности.
3. Наказ довести до відома всіх командирів бриґад і загонів» [8]
Такі надзвичайні заходи були передбачені для того, щоби совєтські партизани не залишилися без контролі московського центру та при спілкуванні з громадянами не розповідали їм про реальне становище на окупованій території, не розкривали мети та завдань просовєтського партизанського руху. А метою цього руху було: дезорганізація життя цивільного населення на тимчасово окупованій гітлерівцями території, про що зазначалося в керівних наказах ЦШПД. Просовєтські партизанські загони мали також завдання боротися проти національних військових формувань, які стихійно виникали для спротиву окупантам і діяли самостійно, без московської контролі.

Перші повідомлення про народні партизанські ополчення на Волині до московського ЦШПД почали надходити наприкінці 1942 р. і носили нечіткий характер, подекуди проступали явні ознаки дезинформації.

5 грудня 1942 р. начальник ЦШПД П.Пономаренко писав особисто Сталіну: «За повідомленням Сабурова, в лісах Полісся, в районах Пінська, Шумська, Мізочі є великі групи українських націоналістів під керівництвом особи, законспірованої псевдом „Тарас Бульба ". Дрібні групи партизанів націоналістами роззброюються та піддаються побиттю.
Проти німців націоналісти влаштовують окремі засідки. В летючках націоналісти пишуть: „Бий кацапа-москаля, гони його відсіля, він тобі не потрібен".
Значний націоналіст Бандера німцями розстріляний. За повідомленням іншого джерела, націоналістів під керівництвом „Тараса Бульби" є в кількості 5000 осіб у 6-ти кілометрах на південний захід від Сарн, — влаштовують зимові постої [9]

Тим часом 11 січня 1943 р. начальником оперативного відділу ЦШПД полковником Соколовим був підготовлений в одному примірнику оперативний плян першочергових заходів для посилення партизанського руху в Україні, який 15 січня, того ж року затвердив начальник ЦШПД П.Пономаренко. Що ж передбачалося?

Полковник Соколов пропонував, а генерал Пономаренко затверджував, отже — зводив у ранґ офіційної політики: «...— в січні 1943 року передислокувати українські партизанські загони з території РСФСР і БССР в Україну;
— проведення ряду заходів з метою розкладання поліції та „націоналістичних" формувань противника на території УССР».[10]

Краще не скажеш. Не боротьба з фашистськими загарбниками на території України, а боротьба з «націоналістичними формуваннями», які виступали проти окупантів, бо, крім УПА, в Західній Україні протягом майже двох років не було жодних партизанських з'єднань, хіба що загін Мєдвєдєва (загін спеціяльного призначення для прикриття діяльности М.Кузнєцова та сумнозвісні 7-й та 12-й батальйони О.Сабурова, які, очевидно, і призначалися для «розкладання націоналістичних формувань», знищуючи і грабуючи цивільне населення під виглядом УПА.[11]

При аналізі наведених документів ЦШПД стає цілком очевидним той факт, що небезпеку для режиму становив масовий народній рух на території окупованої України, рух проти окупації як німецької, так і московської, який вилився в організоване об'єднання — Українську Повстанську Армію. Це досить добре усвідомили Сталін і його партійні опричники. Починається наступ Москви на національно-визвольний рух українського народу. Прийоми уже відпрацьовані — компромітація, інсинуація та фізичне винищення.

3 листопада 1943 р. заступник начальника ЦШПД комісар Державної безпеки С.Бєльченко та начальник розвідувального відділу ЦШПД полковник М.Анісімов надіслали в штаби партизанського руху директиву за 3762 СС, де зазначалося:
«...1. Дайте завдання командуванню партизанських загонів і командирам окремих груп усі місцеві та інші націоналістичні формування брати на строгий облік і в кожному окремому випадку при виявленні повідомляти нас, вказуючи всі подробиці про організацію.
2.         У виявлені націоналістичні формування впроваджувати свою аґентуру, ставлячи перед нею завдання:
а)        визначення кількісного складу організації, її озброєні сили та дисльокацію;
б)        вивчення системи зв'язку, характеру зв'язку, як він здійснюється, явки та паролі, методи вербування в організацію.
3.         Дайте завдання вербувати внутрішніх агентів у кожному сформованому націоналістичному легіоні і через них виявляти:
а)        програмово-тактичні настанови націоналістів;
б)        від кого націоналісти дістають економічну та моральну підтримку, на кого орієнтуються;
в)         керівне ядро націоналістів;
г)         чи підтримують націоналісти зв'язок з німцями.
Для запобігання провалів завдання по засиланні агентів і вербуванні внутрішньої агентури в націоналістичні формування доручати тільки досвідченим агентурним працівникам.
Продумайте комбінації для організації таємного захоплення окремих керівників місцевих націоналістів для допиту їх з питань націоналістичних формувань і вербування їх як внутрішніх аґентів. Завдання беріть під контролю. Перше повідомлення з цього питання чекаємо 15 листопада 1943 року». [12]

Остаточно переконавшись у тому, що національні з'єднання Західньої України ведуть боротьбу з окупантами, Сталін і його оточення вирішили завдати по УПА першого удару... руками совєтських партизанів, які дисльокувалися на території Білорусії. Недаремно знаменитий Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака мав назву «Сталінський рейд». Адже Ковпакові це завдання поставив сам Сталін під час перебування того у Москві на початку червня 1943 р., про що Ковпак розповів тільки комісарові з'єднання Руднєву. Для інших мета цього рейду залишалася таємницею. До цього рейду відкритої ворожнечі між совєтськими партизанами й УПА не було. Зрештою, не могло й бути, бо на теренах дисльокації УПА просовєтських партизанських загонів не було. Єдиною силою, яка захищала українське населення від фашистського рабства, була УПА. Це красномовно зафіксував Руднєв у своєму щоденнику, до речі, досі повністю не виданому. [13]

Коли совєтська армія в 1944 р. витіснила німців з частини Волині, партизанське з'єднання Ковпака за рішенням партії було розформоване, а на його базі була створена партизанська дивізія ім. двічі героя Совєтського Союзу С.Ковпака, якою командував П.Вершигора. Ось як визначалися завдання дивізії у радіограмі №991, яку за підписом Нікіти Хрущова було передано Вершигорі:

«Генерал-майорові Вершигорі... Зважаючи на бойове минуле вашої дивізії, вона не розформовується, а передається під командування НКВД УССР для боротьби з німецько-українськими націоналістичними бандами. Бажаю Вам і надалі бойових успіхів. Хрущов». [14]

«Бойові успіхи» дивізії передбачали суто поліційно-каральні акції проти цивільного населення Західньої України, яке, до речі, до цього допомагало совєтським партизанам : матеріяльно, і морально. Наведемо лише один архівний документ, який засвідчує «подвиги» совєтських партизанів на вже очищеній від фашистів території:
« Розписка

Видана командирові взводу (чоти — Ред.) Маркіданову Івану Васільєвічу про те, що від нього Дубнівським РО НКВД прийнято затриманих у кількості 34 (тридцять чотири) особи, з них 9 жінок.
Прийняв відповідальний черговий Дубнівського РО НКВД Розбіцкій. 15 вересня 1944 року». [15]

Більшість затриманих не була причетною до антисовєтської діяльности, але запопадливим виконавцям важливо було показати результати «плідної діяльности». Чи не ось така «діяльність» і стала причиною конфронтації між совєтськими ветеранами та ветеранами УПА?

Спеціяльні провокаційно-розвідувальні групи НКВД—МҐБ
Найпідступнішим методом, який широко практикувався репресивним апаратом московської імперії у боротьбі з національно-визвольним рухом народу, було створення та використання т.зв. груп спеціяльного призначення органів НКВД—МҐБ, що діяли під виглядом національних формувань — окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН (Служби Безпеки Організації Українських Націоналістів) протягом 1944—53 рр. Такі спеціяльні групи були при кожному відділі РО НКВД—МҐБ.
Метою створення та діяльности провокаційно-розвідувальних груп було проведення широкої аґентурної праці з метою виявлення чільних провідників ОУН, командирів УПА та їх фізичного знищення; проникнення в структури Центрального Проводу ОУН (включно із закордоном) з метою дезорганізації політичної лінії; організація політичних провокацій і вбивств цивільного населення від імени ОУН—УПА з метою широкої компромітації національно-визвольної боротьби українського народу та для опаплюження ідеї Української Самостійної Соборної Держави; розпалювання ворожнечі між різними верствами українського населення, протиставлення Західньої та Східньої України з метою поглиблення розколу в українському народі, зламу його єдности в русі спротиву сталінському режимові.

Проаналізуємо незнані до цього часу архівні документи репресивних органів НКВД—НКҐБ—МҐБ, що відображають початки організації масових провокацій, наслідки яких відгукуються ще й сьогодні.

Організаційним моментом, що поклав на державну основу політичні провокації та замаскований фізичний терор проти українського народу, необхідно вважати лист тодішнього наркома внутрішніх справ УССР Рясного за №2070/сп від 20 вересня 1944 р., адресований секретареві ЦК КП(б)У Д.Коротченку. В цьому документі нарком мотивував необхідність розформування партизанської дивізії ім. С.Ковпака під командуванням генерал-майора Вершигори та створення на основі її особового складу (тобто з колишніх совєтських партизанів) спеціяльних малих груп для боротьби з українськими повстанцями в Західній Україні.[16]

Партія добре сприйняла ініціятиву наркома, передбачивши майбутні наслідки вакханалій, і незабаром своєю постановою «Про партизанську дивізію імени героя Совєтського Союзу генерал-майора Ковпака» освятила всі «визвольні дії» своїх мечоносців. У постанові зазначалося:
«...1. Дивізію ім. двічі героя СССР Ковпака розформувати, весь особовий склад перевести на укомплектування органів НКВД у західніх областях України та створення дрібних загонів для продовження боротьби з бандитами.
2. Майно та кінний склад дивізії, згідно постанови ЦК КП(б)У від 18.08.1944 р. за №44Ц7-оп, використати в органах НКВД.
3. Рясному доповісти про результати виконання цієї постанови до 1.10.1944 року». [17]
Документи свідчать, що найбільше провокаційних груп було організовано на території Волинської, Рівненської та Тернопільської областей, хоч і в інших областях Західньої України вони завдали значної шкоди визвольному рухові українського народу.

Наприклад, у березні 1945 р. в управлінні НКВД по тернопільській області діяла спецгрупа «Бистрого» під командуванням начальника відділу по боротьбі з бандитизмом майора державної безпеки Соколова. Ця група налічувала 60 осіб і «плідно функціонувала» більше півроку під виглядом контрольного відділу СБ, про що Соколов власноручно писав начальникові 1-го відділу Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВД СССР генерал-майорові Горшкову. Високо оцінивши «заслуги» Соколова, А.Горшков 28 січня 1948 р. писав начальникові Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВД СССР генерал- ляйтенантові держбезпеки Леонтьеву:
«...Подаю доповідну записку начальника відділу ОББ УНКВД Тернопільської области майора держбезпеки Соколова про організацію, формування та діяльність спецгрупи, яку він створив із колишніх бандитів-бойовиків.
За час роботи в УНКВД т. Соколов проявив вийняткові зразки мужности, відваги та героїзму. Досить важко перелічити всі операції, проведені т. Соколовим. Проте й донині він нагороджений тільки одним орденом.
Я особисто, та й тов. Сараєв (тодішній начальник УНКВД в Тернопільській області — І.Б.) також поділяє мою думку, впевнений в необхідності відмітити працю т. Соколова.
Порушую перед Вами клопотання про розгляд питання про присвоєння т. Соколову звання героя Совєтського Союзу за боротьбу з українсько-німецькими націоналістами.

Секретар обкому КП(б)У т. Компанєц цю пропозицію також підтримує» [18]
А ось характеристика «геройських дій» ще одного командира спецгрупи «Орла», яка була створена НКВД у Рівненській області в травні 1944 року з колишніх партизанів у складі 35 осіб і діяла до 1 квітня 1945 року. За час їхньої діяльности було вбито 526 повстанців і затримано 140 осіб:
« Характеристика
на командира спецгрупи ОББ НКВД по Рівненській області Корякова Боріса Павловіча, 1921 р народження, уродженець с. Вахтан, Тоншаєвского району, Ґорьківської области, росіянин, освіта 10 кляс, член ВЛКСМ, закінчив військово-інженерне училище в Чернігові.

У вересні 1941 року був у Київському оточенні — тяжко поранений потрапив у полон до німців, до 15.04.1942 року знаходився у Рівненському концтаборі.
З квітня 1942 року і до приходу Красної армії після втечі працював у Рівненській області в господаря. З'явився у військкомат і з травня 1944 року зарахований до спецгрупи.
За період у спецгрупі на території Рівненської области під його керівництвом проведено до 200 операцій. Своїм особистим прикладом поривав бійців на подвиги в боротьбі з бандитами УПА й оунівським підпіллям.
З 15 червня по 15 серпня 1944 року, знаходячись зі своєю групою в Мізочському районі та діючи під маркою банди, провів велику роботу. За цей період у результаті проведених акцій по ліквідації бандитизму в районі групою Корякова знищено до 215 і затримано біля 65 бандитів. Сам Коряков має на своєму рахунку 16 убитих бандитів і 22 затриманих. З 23.03. по 16.04.1945 року тов. Коряков зі своєю групою брав участь в операції з метою ліквідації Крайового Проводу Південної Групи УПА в Козівському районі. Тернопільської области. Діючи під маркою банди, зібрав повні дані про дисльокацію бандугруповань у селах Пенів і Конюхи та підвів їх під удар військ НКВД.

Начальник відділу ББ УНКВД по Рівненській області майор держбезпеки Гаврілов». [19]
Слід зазначити, що жертви соколових, корякових та їм подібних в переважній більшости — цивільне населення західніх областей України, яке гинуло внаслідок провокаційної політики репресивного апарату, що функціонував під маркою національних формувань, нагнітаючи і до того напружену ситуацію в краю з метою непомірного розширення чисельного складу самого механізму репресій і для зображення населення Західньої України як ворожого щодо всіх інших українців; компромітуючи тим самим національно-визвольну боротьбу за державну незалежність України.

У цих обставинах виникла гостра конфронтація не тільки між населенням України, але й, як не дивно, між державними інституціями, що входили до складу карального механізму, зокрема між прокуратурою МВД, з одного боку, та МҐБ, з другого. 15 лютого 1949 р. тодішній військовий прокурор військ МВД Української округи полковник юстиції Кошарскій направив Н.Хрущову доповідну записку за №4/001345 «Про факти грубого порушення соціялістичної законности в діяльності так званих спеціяльних груп МҐБ».

В цій записці зазначалося: «...Міністерством держбезпеки Української ССР і його
Управліннями в Західніх областях України з метою виявлення ворожого українсько-німецького : націоналістичного підпілля широко застосовуються т.зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів „УПА".
Ця доволі гостра метода оперативної праці, якби вона застосовувалася по-справжньому конспіративно та чекістськи підготовленими людьми, безумовно, сприяла би якомога швидшому викорчовуванню бандитського підпілля.
Проте, як свідчать факти, грубо провокаційна та нерозумна практика ряду спецгруп, свавілля і насильство щодо місцевого населення, що їх допускають окремі учасники, не тільки не полегшують боротьби з бандитизмом, а навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет совєтської законности ; безумовно, шкодять справі соціялістичного будівництва в Західніх областях України... [20]

Дії так званих спецгруп МҐБ носять яскраво виражений-бандитський характер, антисовєтський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями.
Не маючи достатньо матеріялу, так звані спецгрупи МҐБ діють наосліп, в результаті чого жертвами їх свавілля часто стають особи, що не мають нічого спільного з бандитським підпіллям.
...Виступаючи в ролі українських націоналістів, учасники спецбоївок ідуть далі по лінії штучного, провокаційного створення антисовєтського націоналістичного підпілля.
...Грабунки, а також інші порушення совєтської законности виправдовуються так само оперативними міркуваннями, і не тільки рядовими працівниками МҐБ, але й самим міністром тов. Савченком (тодішній міністер міністерства держбезпеки УССР — І Б.), який у розмові зі мною заявив: „Не можна боївки посилати в ліс із консервами. їх одразу ж розшифрують".
Таким чином, грабунки місцевого населення спецбоївками розглядаються як неминуче зло, і політичні наслідки подібних процесів явно недооцінюються». [21]А завершуючи доповідну, «ревнитель законности» пише: «Органи МҐБ під керівництвом партії проводять величезну працю по викорчовуванню залишків українсько-націоналістичного бандитського підпілля, для боротьби з яким придатні всі засоби та потрібні хитрість і спритність». [22]

Ось яким чином прокуратура «турбувалася» про українське населення в Західній Україні, адже сам факт існування спецгруп суперечив законові. То про які порушення «соціялістичної законности» могла йти мова? Для МҐБ законів ніколи не існувало, цей репресивний апарат працював тільки за вказівками партії.

Аналогічні конфронтації виникали також між МВД і МҐБ. Адже органи внутрішніх справ завжди вели боротьбу з кримінальною злочинністю, інше питання — як інтенсивно і якими методами. На той час провокаційна діяльність МҐБ надзвичайно ускладнювала криміногенну ситуацію: важко було вияснити, хто ж убиває та грабує населення — чи це дії окремих кримінальних злочинців, чи сплянована діяльність МҐБ?
У зв'язку з цим тодішній міністер внутрішніх справ УССР Т.Строкач змушений був 9 червня 1949 р. післати міністрові внутрішніх справ СССР Круґлову доповідну записку за №582/см, в якій зазначалося:
«... Останнім часом зареєстровано ряд випадків, коли особи, що становлять аґентурно- оперативну мережу органів МҐБ західніх областей України, були організаторами та учасниками грабіжницьких груп.
Працівники МҐБ видають їм зброю... не контролюють, не виховують..., в результаті чого вони, діючи під виглядом ОУН-івських бандитів, займаються грабунками та злодійством серед мирного населення, так:
—        вночі на 4.01.1949 р. агенти-бойовики Турківського РО МҐБ Дрогобицької области — Шельник Казимир Франкович і Кульганович Іван Миколайович разом з конюхом РО МҐБ — Скобою, озброєні автоматом, двома ґвинтівками, які одержали в райвідділі МҐБ, прибули в с. Бережок, де під виглядом ОУН вчинили збройне пограбування Степана Лила в його будинку;
—        група аґентів-бойовиків Хустського окружвідділу МҐБ Закарпатської области у складі — Михайла Антоня, Пилипа Антоня, Петра Лемка, Василя Тегзи під керівництвом аґента-бойовика Кармелюка протягом 1948 року на території округи під виглядом ОУН вчинила 13 збройних пограбувань, у ряді випадків тяжко побивши потерпілих. Зброю вони одержали в Хустському окр.відділі МҐБ». [23]

Каральні військові підрозділи НКВД—МҐБ

Необхідно зазначити, що найчисленнішими силами в репресивному механізмі большевицької держави були каральні військові підрозділи НКВД—МҐБ, які виконували жандармські функції у збройній боротьбі з українським народом Це т.зв. «чекістсько-військові операції» та масові депортації українців у глибинні райони російської імперії протягом 1944—1950 рр.

Відразу ж після витіснення гітлерівців із західніх українських земель починається плянове насаджування внутрішніх військ НКВД. Ці війська були кинуті проти УПА, частини якої опинилися в тилу совєтської армії. Для совєтської імперії Українська Повстанська Армія становила реальну силу та загрозу.

Вже навесні 1944 р. на території Західньої України була сконцентрована така кількість внутрішніх військ НКВД:
—        Волинська область: одна стрілецька дивізія НКВД, три полки та одна бриґада, всього загальною чисельністю 5285 осіб.
—        Рівненська область: одна стрілецька дивізія та чотири бригади, всього 8754 особи.
—        Львівська область: чотири бриґади та один кавалерійський полк, всього 6525 осіб.
—        Тернопільська область: три бриґади чисельністю 3057 осіб.
—        Станіславська область: одна бриґада чисельністю 1328 осіб.
—        Чернівецька область: дві бриґади чисельністю 1355 осіб.
Всього ж на той час по названих областях було дисльоковано внутрішніх військ загальною чисельністю 26304 особи з повним озброєнням, амуніцією, технікою.[24]

Крім цього, на території Волинської та Рівненської областей, як зазначав у березні 1944 р. тимчасово виконуючий обов'язки начальника внутрішніх військ НКВД СССР генерал- ляйтенант Кірюшин, «... після закінчення оперативного відрядження з Північного Кавказу — будуть зосереджені 19-та стрілецька бриґада чисельністю 2278 осіб і 21-ша стрілецька бриґада чисельністю 2958 осіб» [25]

Репресивний апарат на боротьбу проти УПА кидає також танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії чисельністю 163 особи, до складу якого входило 22 танки.[26]
Невдовзі з глибинних районів імперії проти УПА кидають ще 5 бронепотягів: №46 — у Рівне, №73 — у Кам'янку Струмилову, що на Львівщині, №26 — у Станіслав, №42 — у Львів (аж із Забайкалля) та №45 — у Тернопіль (з Баку). Особовий склад цих бронепотягів налічував 7700 осіб. [27]
Ця військова потуга, яка зростала з кожним повоєнним роком, до 1953 року протистояла УПА та підпіллю ОУН, чинячи страшні злочини, про що зазначалося в офіційних документах НКВД—МҐБ, які посилалися в ЦК КП(б)У як звіти-донесення про виконання таємних постанов партії.
16 травня 1945 р. заступник начальника 1-го відділу Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВД СССР підполковник держбезпеки Константінов писав:
«... Відомі... випадки, коли окремі бійці й офіцери органів НКВД... застосовують репресії — палять хати, вбивають без суду окремих громадян, які зовсім не причетні до бандитів, чим дискредитують органи НКВД—НКҐБ та органи совєтської влади». [28]
Але підполковник держбезпеки свідомо викривляв реальне становище, що склалося на території Західньої України. Адже репресії большевицького карального апарату проти мирного населення були не поодинокими, а носили характер цілеспрямованої урядової політики, яка в міжнародніх правових нормах іменується ґеноцидом.

Ось конкретні факти результативности тогочасної політики совєтської імперії, неупереджено зафіксовані в документах, що зберігаються в особливих папках колишнього партійного архіву інституту історії при ЦК КПУ (нині Центрального Державного Архіву громадських організацій України):
«21 жовтня 1944 року в село Кривеньки, Пробіжнянського району. Тернопільської области прибула група в складі 15 осіб для виселення сімей активних учасників ОУН—УПА. В селі група була обстріляна бандою, що там перебувала. Втративши трьох осіб убитими, група повернулася в районний центр.
Зранку, 22 жовтня 1944 року, для ліквідації банди в село з листа Чорткова прибули бійці військ НКВД у кількості 60 осіб на чолі з майором Полянскім і представником УНКВД молодшим ляйтенантом Молдовановим. Проте банди в селі вже не було.
Будучи напідпитку, бійці за наказом майора Полянского та молодшого ляйтенанта Молдованова вчинили дикий розгром села. Були розстріляні десять мешканців цього села віком від 60-ти до 80-ти років, спалено 45 хат з усіма господарськими будівлями, домашнім майном та великою кількістю намолоченого збіжжя. Серед розстріляних 5 осіб були членами сімей військовослужбовців (в цей час вони перебували на фронтах другої світової війни і, напевно, дістали повідомлення, що їх рідні «загинули від рук українських буржуазних націоналістів» — І.Б.) . Із 45-ти спалених господарств 20 були господарствами військовослужбовців-красноармійців.
Присутні при підпалах хат і розстрілі мирних громадян начальник РО НКҐБ — Бєляєв, начальник РО НКВД — Костін, районний військовий комісар — Кондрашкін не вжили ніяких заходів для припинення провокаційних дій майора Полянского та молодшого ляйтенанта Молдованова. [29]

Бюро обкому КП(б)У за невжиття заходів для припинення провокаційних дій у селі Кривеньки зняло з посади начальника РО НКҐБ Беляева, начальника РО НКВД Костіна. Питання про їх партійність вирішено розглянути після закінчення слідства.
Доручено начальникові обласного управління НКВД Сараєву та начальникові облуправління НКҐБ Малініну притягти до відповідальности учасників підпалів хат і розстрілу громадян.
Секретареві Пробіжнянського райкому КП(б)У Шинкаренку запропоновано допомогти придбати дерево для будівництва хат сім'ям красноармійців, будинки котрих були спалені ( постанови бюра Тернопільського обкому КП(б)У від 23.11.1944 р.)». [30]
А тим часом вакханалії «визволителів» тривали, оскільки безкарність породжувала більшу жорстокість:
«...25 жовтня 1944 р. дільничний уповноважений Порицького району, Волиньської області Воротніков дістав завдання від начальника районного відділу НКВД затримати в селі Ляхове громадянина Парфенюка, який нібито дезертирував з Красної армії. Взявши чотирьох бійців із місцевої охорони громадського порядку, Воротніков о 20.00 год. оточив будинок Парфенюка й увірвався в хату. В хаті була сім'я Парфенюка: дружина, два сини, три дочки, одна з них тримісячного віку.
Не виявивши Парфенюка, Воротніков застрелив його дружину, 15-річного сина, трьох дочок, в тому числі й тримісячну дитину. Живим залишився тільки молодший син, який заховався на печі.
Розстрілявши сім'ю Парфенюка, Воротніков, аби приховати свій злочин, підпалив будинок і стодолу Парфенюка, але після його від'їзду будинок був урятований мешканцями села.
Повернувшись у районний центр, Воротніков пояснив, що нібито „з будинку Парфенюка в нього стріляли бандити".
При розслідуванні Воротніков був викритий сином Парфенюка, котрий залишився живим, після чого він признався у скоєному злочині. Пізніше встановлено, що громадянин Парфенюк перебуває у Красній армії й ніколи з неї не дезертирував». [31]
Постає питання: що залишалося робити Парфенюкові та йому подібним, якщо вони, виживши в хаосі війни, поверталися додому і не заставали своїх рідних? Як вони могли сприймати владу, яка стверджувалася кров'ю невинних людей?

Архівні документи свідчать про трагедію в селі Смордве: «Вночі на 30 жовтня 1944 року в село Смордве була післана група працівників Млинівського РО НКВД, Тернопільської области під керівництвом міліціонера Шваба та дільничного уповноваженого Клименка із завданням вияснити, чи відвідують бандити дім священика Прибитовського.

Замість продуманих дій для виконання завдання, група підійшла до будинку священика та відкрила безладну стрілянину, в результаті чого загорілася стодола. Зайшовши в хату, працівники НКВД кілька разів ударили Прибитовського, порозбивали всі його меблі.
Не заспокоївшись на цьому, дільничний уповноважений Клименко та міліціонер Шваб вивели на вулицю священика Прибитовського, його дружину, 11-річного сина, 70-річного батька та дочку, всіх їх поставили на коліна перед палаючою стодолою, а самі в цей час забрали весь одяг і цінності, що належали сім'ї священика.
Після вчиненої наруги дільничний уповноважений Клименко відвів у сторону священика Прибитовського і розстріляв його». [32]

Очевидно, що всі ці жертви з числа цивільного українського населення в офіційній статистиці фіґурували не інакше як «бандити».

Коли 16 січня 1946 р. Т.Строкач був призначений наркомом внутрішніх справ УССР, а його попередник В.Рясний — першим заступником наркома внутрішніх справ СССР, то між ними відбулася передача всіх справ НКВД УССР. В акті передачі зазначалося, що «результати боротьби з бандитизмом у західніх областях Української ССР за період з лютого 1944 року до 1 січня 1946 року характеризуються такими даними:
—        проведено чекістсько-військових операцій 39773;
—        вбито бандитів 103313;
—        затримано бандитів 110785;
—        заарештовано учасників ОУН 8370;
—        заарештовано активних повстанців 15959;
—        прийшло з повинною 50058;
—        затримано дезертирів 13704;
—        затримано тих, хто ухиляється 83284;
—        прийшло з повинною дезертирів 58488;
всього 443960». [33]
Одночасно в акті передачі перелічувалися трофеї, захоплені під час «чекістсько-військових операцій», зокрема:
«—      літаки У2 — 1;
—        гармати — 46;
—        вогнемети — 20;
—        міномети — 473;
—        ПТР — 293;
—        Гвинтівки — 43668;
—        станкові кулемети — 645;
—        ручні кулемети — 5367;
—        автомати — 11895;
—        набої — 7775 тис.». [34]

Треба зазначити, що ці операції проводилися конкретними виконавцями, які входили до складу внутрішніх військ НКВД. У значної частини військовослужбовців, котрі віч-на-віч стикалися з населенням західноукраїнських земель, своїми очима бачили народню трагедію, виникали свої міркування та судження, які цілком не вписувалися в рамки большевицької пропаганди. З ними контррозвідка повела жорстоку боротьбу.

18 липня 1946 р. тодішній начальник відділу контррозвідки «Смерш» внутрішніх військ НКВД Української округи полковник Павлов відправив наркомові Т.Строкачу донесення за №'5694/30 «Про негативні настрої серед особового складу частин і з'єднань ВВ МВД Української округи», де вказував:
«... Протягом другого кварталу 1946 року серед особового складу оперативних військ МВД Української округи зареєстровано ряд випадків, коли окремі військовослужбовці військ МВД, широко спілкуючись із оточенням у районах західніх областей України, підпадають під вплив ворожого середовища й ОУН-івського підпілля, скочуються не тільки на шлях злочинів, але й стають носіями різних антисовєтських настроїв. Причому за своїм змістом нездорові висловлювання розподіляються у двох основних напрямках: по-перше — в напрямку наклепів на колгоспне будівництво і вихваляння одноосібного життя селян західніх областей України та за кордоном; по-друге — небажання боротися з українсько-німецькими націоналістами. Про це свідчать такі факти:
Рядовий взводу зв'язку третього стрілецького батальйону 332 стрілецького полку (СП) Захаров у розмові з бійцями на тему боротьби з ОУН-івським підпіллям 2 травня 1946 року заявив: „ Самостійники живуть краще, ніж наш нарід, тому вони й борються за свої інтереси і боротьби не припиняють, а навпаки, пішли в глибоке підпілля і все ж ведуть боротьбу з совєтською владою".
Рядовий другого стрілецького батальйону (СБ) 332 СП ВВ МВД Ушаков, будучи незадоволеним службою у військах МВД через операції, що проводяться проти бандитів, на початку липня 1946 року в присутності старшого сержанта Юсупова та молодшого сержанта Сулєйманова заявив: „Хіба в цій хаті знайдемо ворогів совєтської влади, коли мешканці сіл віддають нам усе до останнього шматка хліба? Для чого нас, солдатів, ганяють по селах і примушують страхати цих людей?".
Зауважені випадки і цілком явних контрреволюційних виступів з боку окремих військовослужбовців. Так, наприклад, 8 червня 1946 року рядовий 1-го СБ 86 СП 62 СД МВД — В.Нєґашев, охороняючи арештованих на гауптвахті, висловив таке закличне гасло: … Знищуйте совєти, бийте цей ґарнізон МВД, вони грабіжники, бандити, знищують невинний український нарід". [35]
Рядовий 332 стрілецького полку 62 СД Сємьон Іонов, уродженець Ґорьківської области, у розмові з бійцями заявив: „Набридла ця служба, нащо нас пригнали в Західню Україну, ось ми б’ємо бандерівців, — таж вони нам ніякої шкоди не роблять"». [36]

Аналізуючи фіскальні документи «Смершу», які фіксували морально-політичну ситуацію серед особового складу військ НКВД—МВД, слід відмітити, що рядові Захаров, Ушаков, Нєґашев та Іонов були справедливими у своїх міркуваннях, оскільки навіть сама контррозвідка змушена була звернути увагу на зростання злочинности у військах.
21 липня 1946 р. полк. Павлов посилає Т.Строкачу записку за №5075/4 «Про зростання злочинности та про інші аморальні прояви у частинах військ МВД», де вказує, що «... останнім часом злочинність не зменшується, а різко зростає та набирає масового характеру. Ряд командирів підрозділів через потурання та безконтрольність з боку командування полків і дивізій стали на шлях розкладу, групують навколо себе підлеглих, пиячать і нерідко беруть участь у вчиненні злочинів...
...9 травня 1946 року заступник командира 1-ї роти (сотні — Ред.) 91 СП ляйтенант Сорокін разом з командиром кулеметного взводу молодшим ляйтенантом Карповим, перебуваючи в нетверезому стані, викликали на допит затриману жінку. Під час допиту скатували залізними прутами і, не задовольнившись цим, поклали на підлогу та насипали у статевий орган перцю, який взяли у кухаря Волочаєва.
Після цього „допиту" жінка не могла вийти з приміщення, її виводили бійці.
За ці дії командир дивізії обмежився накладенням дисциплінарного покарання на Сорокіна та Карпова...». [37]
Далі зазначалося: «... Командир 3-го взводу, першої стрілецької роти, 86 СП — молодший ляйтенант Н.Казаков, беручи участь зі своїм підрозділом в операціях по боротьбі з бандами УПА, систематично порушують революційну законність: незаконно затримують місцевих мешканців, під час допитів піддають затриманих нелюдським катуванням, в результаті чого одна із затриманих, громадянка Дума, померла під час допиту...
... Практика порушення совєтської законности та допитів затриманих осіб, в тому числі й жінок, із застосуванням катувань та інших тортур у першому батальйоні 86 СП ввійшла в систему, і командуванням батальйону така практика заохочується. Більше того, заступник командира батальйону капітан Шашин особисто сам неодноразово брав участь у подібних „допитах", застосовував тортури. Зокрема, в травні 1946 року підрозділом батальйону при проведенні операції в селі Боків, Підгаєцького району, Тернопільської области була затримана вагітна жінка Саба, котру Шашин „допитував", катував, клав її на стілець і сідав їй на живіт. В результаті ця жінка Саба захворіла, через що й була звільнена.
Про факти катувань військовослужбовцями затриманих відомо командирові полку підполковникові Лашманову, який особисто сам неодноразово був присутнім на подібних „допитах", що супроводжувалися катуваннями затриманих військовослужбовцями батальйону, не вживаючи жодних заходів для припинення таких явищ...
... Така практика катування затриманих і застосування до них тортур уведена працівниками місцевих органів МВД в особі начальника Підгаєцького РО МВД ляйтенанта Юрьєва та його заступника старшого ляйтенанта Рилова». [38]
Така «практика боротьби з бандитизмом» швидкими темпами поширилася серед усіх військових підрозділів, оскільки їхні дії ніким і нічим не обмежувалися та вершилися за принципом доцільности. Закон був фікцією.
Державний терор проти цивільного населення шаленів. Але галичани продовжували залишатися галичанами навіть у найтяжчих умовах, зберігаючи традиційну гостинність навіть щодо своїх гнобителів. Про це красномовно свідчить зафіксований в архівних документах факт, що не був поодиноким: «... 10 липня 1946 року група військовослужбовців 6-ї , стрілецької роти 169 стрілецького полку в кількості 12 осіб під командуванням молодшого ляйтенанта Амінова вирушила на пошуки банди українських націоналістів із прочісуванням сіл: Сошин, Нуйно, Раків Ліс і Довга Нива — Камінь-Каширського району...

14 липня 1946 року о 15.00 годині дня вказана група прочісувала один із хуторів села Станіславівка. В цей момент у одного з мешканців справляли весілля, куди був запрошений і молодший ляйтенант Амінов. Прийнявши запрошення на весілля, Амінов протягом двох годин пив горілку і танцював. Закінчивши розважатися, Амінов, повернувшись до групи бійців дуже п'яним, дав команду зібратися та повів свою групу до наступного хутора.

По дорозі до хутора, неподалік однієї з хат, в кущах був затриманий хлопчик 9-ти років, котрого Амінов став питати, чи є на хуторі бандити. Хлопчик відповів, що не знає. Тоді Амінов вистрілив кілька разів з пістолета над головою хлопчика і два рази вдарив його пістолетом в обличчя. Після цього забрав хлопчика та повів до хати. При підході до хати на Амінова загавкав собака, прив'язаний на ланцюгу, котрого Амінов пострілом з пістолета вбив.

На звук пострілу з городу прибігла господиня хати і, побачивши вбитого собаку та заплаканого сина, — закричала та заплакала. Щоби вгамувати господиню, Амінов накинувся на неї з пістолетом, і, показуючи на свої погони, заявив: „Я советсысий офіцер, що хочу, те й роблю"». [39]

Так, це була типова заява «визволителя» Амінова, що відображала весь світогляд совєтської імперії як того часу, так і на десятки років наперед.

Коли на той час «совєтські офіцери» вершили самосуд над українським народом, то їхні підлеглі — як рядові, так і молодші командири — не гребували нічим для власної наживи. Тим більше (адже цьому «узаконеному розгулові визволителів» повністю сприяла ситуація в краї) можна було знущатися над людьми і залишатися безкарним, звалюючи все на «українсько-німецьких націоналістів» та УПА.

Одна з багатьох трагедій, що розігралася майже п'ятдесят років тому, зафіксована у спецдонесенні №7580/26 начальника КРО «Смерш» полковника Павлова, яке він назвав «Про порушення революційної законности військовослужбовцями 448 стрілецького полку 13.09.1946 року в селі Микитинці, Косівського району, Станіславської области». Це спеціальне донесення адресувалося міністрові внутрішніх справ УССР Т.Строкачу.

Що ж відбулося в уже повоєнному 1946 р. в Микитинцях? Для повноти та об'єктивности відтворимо цю трагедію документально: «...Вночі з 13 на 14.09. 1946 р. начальник Гарнізону, дислокованого в с. Микитинці, Косівського району, Станиславської области — командир 4-ї роти 448 СП внутрішніх військ МВД старший ляйтенант Лагода з особового складу своєї роти виділив три групи по З—4 особи, перед якими поставив завдання — о 22-ій годині 13.09.1946 р. потайки вийти на околицю села Микитинці в трьох напрямках і залягти в засідці з метою виявлення та ліквідації бандитів ОУН. У засідці перебувати до четвертої години 14.09.1946 p., після чого також потайки повернутися в місце розташування гарнізону.
Було наказано на зворотньому шляху зайти в ті будинки, де буде світитися, — для встановлення та затримання підозрілих осіб, що там знаходяться.

В числі груп, висланих у засідки, були рядові Пьотр Бутов, Аркадій Васільєв, Васілій Степанов на чолі з командиром отдєлєнія (рою — Ред.) сержантом Міхаілом Скотніковим.
Виступивши о годині 22.00 для виконання цього завдання, сержант М.Скотніков сказав підлеглим, що по дорозі має намір зайти до одного знайомого громадянина та забрати в нього борг – літр горілки. Ніхто з бійців не перешкоджав, та й не міг цього зробити, оскільки він був старшим групи. Зайшовши до знайомого громадянина, Скотніков став вимагати в нього горілку та харчі, які той нібито був йому винен. Цей громадянин дав йому літр горілки, біля кілограма мамалиґи, огірків, повидла з яблук.

Забравши все це, вони прибули до місця засідки біля 23.00 години і там пили горілку, В засідці просиділи до 2-ої години 30-ти хвилин, потім Скотніков самовільно зняв засідку раніше вказаного йому терміну та повів у село Микитинці. Підходячи до села, вони помітили в одному з будинків світло і вирішили туди зайти, щоби випити самогон, який у них залишився.
Зайшовши в будинок, який виявився відчиненим, Скотніков запитав господиню, чому не замкнені двері. Вона відповіла, що двері відчинені й світиться, бо вона ще не лягала спати. Скотніков запропонував бійцям сісти до столу і випити горілку. Від горілки відмовився хіба один Васільєв, заявивши, що в нього болить голова.

П'ючи горілку, Скотніков запропонував господині хати вийти на вулицю для спостереження, а в разі появи кого-небудь з подорожніх доповісти йому. Господиня погодилася і вийшла на вулицю, а всі військовослужбовці залишилися в хаті.
Незабаром ця громадянка доповіла Скотнікову, що вулицею хтось проїжджає верхи на коні. За наказом Скотнікова з дому вийшли рядові Бутов і Степанов, які наздогнали подорожнього і перевірили в нього документи. Особа громадянина не викликала в них підозри, його відпустили та повернулися до хати допивати горілку, залишивши „на стійці" господиню хати.
Випивши горілку і будучи в п'яному стані, рядовий Бутов підійшов до ліжка, на якому спала дівчина, розбудив її і став схиляти до статевого акту, а потім ліг до неї в ліжко. Дівчина запротестувала і стала кричати. На ґвалт дочки в хату ввійшла мати, яка просила військовослужбовців не чіпати її дочки, при цьому сказала: „ Не чіпайте її, вона ще молода, їй усього 14 років". Втручання матері не дозволило Бутову виконати свого наміру, і всі вони незабаром вийшли з хати.

Вийшовши з хати, Бутов запропонував зайти в якийсь будинок, на що сержант Скотніков дав свою згоду. Підійшовши до будинку місцевого мешканця Микитюка Михайла Олексійовича, Бутов постукав у двері. Господар запитав: „Хто там?", — і після того, як Бутов відповів „ Свої! Відчиняй!", — Микитюк сказав, що вночі він нікого у свій дім не впустить. Тоді Бутов підійшов до вікна, вдарив по ньому кольбою гвинтівки, вибив шибу та наказовим тоном вимагав відчинити двері, а то буде стріляти. При цьому він наставив на громадянина, котрий відповідав йому з хати, свою Гвинтівку. Господар виконав вимогу Бутова.

Зайшовши в хату Михайла Микитюка, Скотніков, Бутов і Степанов поводили себе брутально, нетактовно, видаючи себе за бандитів ОУН. Васільєва залишили біля будинку для охорони. Скотніков і Степанов стали закурювати, а Бутов, побачивши жінку, що поралася біля печі, запропонував їй вийти у двір, мотивуючи тим, що має їй щось сказати. Жінка відмовилася вийти з хати, після чого він схопив її за плече, силою вивів у сіни, де зґвалтував.

При її спробі закричати, Бутов дав їй кілька ляпасів; її батько — Михайло Микитюк — намагався вийти з хати в сіни на допомогу, однак сержантом Скотніковим він не був випущений з хати, при цьому він завдав Микитюкові кілька ударів по голові й обличчі. Через кілька хвилин в сіни вийшов сержант Скотніков, котрий також із застосуванням сили та погрожуючи зброєю, зґвалтував цю жінку — Микитюк Анну Михайлівну, 1922 р. народження.

Слід відмітити, що всі військовослужбовці групи Скотнікова були без погонів і діяли під виглядом бандитів ОУН. Зайшовши в дім Михайла Микитюка, вони в першу чергу зацікавилися, чи здав він контингент. Коли Микитюк відповів, що ще не здав, хтось із них відповів: „ Ну й не здавай, а то ви совєтам здасте, а ми в лісі сидимо без хліба". Перед тим, як вийти з хати, Бутов, звертаючись до Анни Микитюк, сказав: „ Веди нас до секретаря сільсовєта. Ми повісили голову сільсовста, повісимо й секретаря...". Але вона відмовилася. Через кілька хвилин усі вони пішли...

... Зайшли потім до іншого місцевого мешканця — Ориняка Василя Якубовича, 1894 p. народження, від котрого дізналися, що він є головою земельної громади села. Хтось із них сказав: „ Ось таких нам і треба. Зараз же збирайся і поведеш нас до секретаря сільсовєта. Ми вас обох  повісимо".

Василь Ориняк з переляку швидко зібрався і повів їх до дому секретаря сільсовєта громадянина Корнята й за наказом Бутова попросився до хати. Дружина секретаря сільсовєта швидко відчинила двері, і всі вони зайшли до її хати. Впевнившись, що секретаря сільсовєта в хаті нема, Бут звинуватив Ориняка, що він їх обдурив, сказавши, що секретар вдома. При цьому він кілька разів ударив його по обличчі й голові кулаками та кольбою гвинтівки.

Відпускаючи додому Ориняка, хтось із військовослужбовців запитав: „А скільки військових стоїть в селі Микитинці?". Коли Ориняк відповів, що не знає, то йому запропонували, щоби він завтра дізнався, бо вони до нього прийдуть, і він доповість. При цьому заявили: „Якщо не виконаєш нашого наказу, то ми тебе повісимо, а хату спалимо".
Після відходу громадянина Ориняка додому, Бутов вивів надвір дружину секретаря сільсовєта громадянку Корнят Анну Дмитрівну, 1909 р. народження, завів її за ріг хати і зґвалтував.

Не встиг закінчити своєї „праці" Бутов, як до нього підійшов сержант Скотніков, стягнув його з жінки і сам зґвалтував. Після Скотнікова те ж саме зробив Степанов, а потім усі вони пішли напрямку свого Гарнізону. Перед відходом, звертаючись до громадянки Корнят, Степанов сказав: „Передай своєму чоловікові, щоби він добре працював і нікого не ображав"…

Підійшовши до Гарнізону, сержант Скотніков зупинив бійців, котрі були з ним, і попередив: „Ми сьогодні накоїли багато. Дивіться, про це нікому ні слова не кажіть, а то всім нам тюрма. Нікому нічого не доповідайте, я сам буду доповідати".

Після прибуття в Гарнізон Скотніков про „виконання бойового завдання" нікому не доповідав, а всіх відправив спати.

Зранку, тобто 14.09.1946 р., до начальника Гарнізону старшого ляйтенанта Лагоди прийшло кілька місцевих громадян — Анна Микитюк, її батько Михайло Микитюк, а потім і Анна Корнят, котрі йому заявили, що підозрівають військовослужбовців його Гарнізону, які цієї ночі чинили в селі неподобства, піддали їх побиттю та нарузі.
Лагода о 14.00 годині опитав усіх військовослужбовців групи сержанта Скотнікова. На всі поставлені питання вони дали заперечні відповіді.

Коли вдень, 14.09.1946 р., в село приїхав голова Косівського районного совєта депутатів трудящих Бондарев, то місцеві мешканці, що потерпіли від невідомих озброєних осіб, звернулися до нього з тією самою скаргою, що й до старшого лятенанта Лагоди.

Голова райсовета зв'язався з Лагодою телефоном, і вирішили провести розпізнання між місцевилш мешканцями та військовослужбовцями, які вчинили тієї ночі провокаційні дії під виглядом бандитів ОУН. З цією метою о 16.00 годині Лагода вишикував сім осіб підпорядкованих йому військовослужбовців із груп, які виставлялися тієї ночі в засідку на околиці села.
Всі вони були одягнуті в ті однострої, в яких були при виконанні бойового завдання, і при тому самому озброєнні. До вишикуваних військовослужбовців були запрошені місцеві мешканці, що прийшли зі скаргами. Громадянка Анна Микитюк, вказуючи на сержанта Скотнікова, заявила: „Це той, котрий мене бив і зґвалтував". Не встигла вона вимовити своїх слів, як сержант Скотніков схопив свою Гвинтівку напоготів, зарядив її і вистрілив у напрямку громадянки Анни Микитюк, легко поранивши її в ногу. Всі інші місцеві громадяни, що прийшли на виклик старшого ляйтенанта Лагоди та голови райсовета, зі страху бути вбитими, розбіглися і потім розійшлися по домівках. Скотніков був роззброєний і відправлений у штаб батальйону, а наступного дня командуванням 448 стрілецького полку було призначено дізнання, яке проводив військовий дізнавач — старший ляйтенант Попов.

Дізнання було проведено поверхово та необ’єктивно. У своїх висновках дізнавач виклав, що вночі з 13 на 14.09.1946 року в селі Микитинці діяла невідома бандитська група ОУН, чинила неподобства, піддавала місцевих громадян побиттю та нарузі. В резолютивній частині свого висновку дізнавач виклав, що він вважає, що за невитриманість і недисциплінованість при проведенні розпізнання військовослужбовців місцевими громадянами, в результаті чого сержантом був зроблений постріл з гвинтівки, котрим була поранена громадянка Анна Микитюк, питання щодо нього вирішити в дисциплінарному порядку правами командира полку, а старшого ляйтенанта Лагоду за погане виховання сержантського складу, через що Скотніковим була проявлена недисциплінованість, — попередити.

При цьому дізнавач ні слова не сказав про те, що село цієї ночі було оточено засідками з усіх сторін, і військовослужбовці що брали участь у виконанні ними бойового завдання, ніяких ознак бандитів у селі не виявили. Тим більше, що „ознаки банди" мали місце в секторі дії групи сержанта Скотнікова.

Через кілька днів, проведених Скотніковим при штабі батальйону, він знову повернувся у четверту стрілецьку роту для дальшої служби». [40]

Аналізуючи цей документ, що зберіг стилістику того часу, треба зазначити, що й донині у свідомості значної частини населення України і далі домінує історичний стереотип «бандитів ОУН, українсько-німецьких націоналістів», які «знущалися над населенням і а представниками совєтської влади». Такий стереотип дуже вигідно зберігати та відтворювати навіть у свідомості молодого покоління, — адже серед нас продовжують жити скотнікови, стєпанови та їм подібні, яким вигідно, щоби про їхні «подвиги» не дізналися ні тепер, ні в майбутньому. А як же бути з потерпілими від рук та дій представників тодішнього державного репресивного механізму? Очевидно, що для таких потерпілих, як Микитюк, Ориняк, Корнят і сотень інших недостатньо Закону від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій»...

У повоєнний час під прикриттям боротьби з національно-визвольним рухом репресивною машиною було завдано непоправних втрат як українському населенню, так з його історії. Дії беріївських катів успішно конкурували з вандалами, та й сама тогочасна державна політика щодо всього українського була вандалізмом ХХ-го століття. Процитуємо трагічний архівний документ. 6 лютого 1946 р. тодішній заступник начальника по боротьбі з бандитизмом НКВД УССР підполковник Задоя зі Львова інформував начальника аналогічного московського управління генерал-ляйтенанта Лєонтьєва:

«...  Вночі на 23 жовтня 1945 р. із філії Львівського історичного музею в селі Підгірцях вчинена крадіжка 18-ти історичних цінних картин, меблів та інших предметів мистецтва.

Проведеним ОУР Управління міліції УНКВД Львівської области розслідуванням, установлено, що крадіжка цінностей вчинена групою військовослужбовців, котрі вночі на 23 жовтня 1945 року приїхали в Підгірці на авті, виламали двері музею і, повантаживши пограбоване на авто, зникли в напрямку міста Золочева.

Пошуки злочинців, що проводилися протягом 3-х місяців, не дали позитивних результатів, оскільки командування військових частин, дислокованих у Золочеві, не допускало оперативної групи Управління міліції у свої частини для проведення розслідування та обшуку. І тільки 23 січня 1946 року, в результаті досконалого вивчення обставин пограбування, було встановлено, що крадіжка вчинена військовослужбовцями підрозділу в/ч 1365 зенітного артилерійського полку Красної армії (командир частини підполковник Овсянніков).

Під тиском незаперечних доказів командування допустило нашу опергрупу в частину, де й були виявлені деякі вкрадені цінності; інші ж були використані для обладнання клюбу, а деякі предмет взагалі знищені.

Так, наприклад, рамки від двох великих картин (портрет Ржеуського розміром 150X200 см і 186X250 см) — були розпиляні на частини та використані для оздоблення сцени і клюбу полку, а також із частин рам оздоблена виборча скринька.

Вкрадена з музею картина „Обрізання Господнє" розміром 4X4 метри була порізана на шматки і з них виготовлена декорація.

Більярдний стіл був поламаний і спалений. Всі знайдені при обшуці предмети були розпізнані директором музею.

Дальше розслідування проводить ОКР „Смерш" 28 зенітної дивізії Красної армії» [41]

Неважко уявити, до чого могло привести це «розслідування» вандалізму, так зване відомче розслідування, що, як і в попередньому випадку з дізнанням старшого ляйтенанта Попова, зводилося до вигороджування злочинців і призводило до ще жахливіших проявів вандалізму з боку окупаційних московських військ.

5 червня 1946 р. міністер внурішніх справ УССР Т.Строкач післав секретареві ЦК КП(б)У Д.Коротченку інформацію за №601/СН про те, що «... у Львові 27.04.1946 року мав місце обурливий випадок: у приміщення архіву (площа Бернардинськог., 1) увірвалися курсанти військових курсів кухарів і почали грабувати меблі й архівні документи. В результаті пограбовано та знищено 128 особливо цінних та унікальних документів — грамот на пергамені українських князів і польських королів, серед них один із найстаріших документів — грамота Владислава князя Опольського 1337 року; грамота, що стверджувала привілеї міста Львова королем Людовіком Угорським 1379 року; грамота Дмитра Великого, князя Володимирського для купців м. Львова 1379 року і т.д.

Ці грамоти зберігалися в архіві Львова сотні років... — тепер вони загинули. На наукову громадськість міста Львова це справило гнітюче враження...». [42]

Відлуння вакханалій геростратів 1946 р. у Львові докотилося до наших днів. Так, історія повторюється, коли з помилок минулого не роблять висновків. Тоді трагізм минулого нарід приречений пережити ще і ще раз...

У грудні минулого року розпорядженням начальника штабу колишнього Управління внутрішніх військ МВД СССР в Україні та Молдавії генерал-майора М.Скрипнита і за згодою керівництва МВД України у центральний архів внутрішніх військ МВД СССР у Москву (в іншу державу) були безповоротньо відправлені 1250 томів документів, які стосувалися діяльності військ НКВД—НКГБ—МҐБ у західніх областях України в 1943—1951 рр.

Ось тільки частка з багатотисячних справ військ НКВД, які зберігаються в архівах Росії. 21 липня 1946 р. начальником відділу контррозвідки МВД 62-ї стрілецької дивізії внутрішніх військ МВД підполковником Ірінарховим на адресу начальника контррозвідки військ МВД Української округи полковника Павлова було відправлене донесення під назвою «Про ганебну поведінку командира 62 СД ВВ МВД полковника Козлова В.Ґ.», де зазначалося «... Полковник Козлов характеризується як барахольник, брутальний і невитриманий офіцер. За період праці полковника Козлова у 62 СД, спочатку на посаді заступника командира, а потім — командира дивізії, Козлов свою поведінку не змінив, і за матеріялами, що ми отримали недавно, полковник Козлов як командир дивізії своєю поведінкою і в стосунках з офіцерами та з усім особовим складом дійшов до нахабства.

Розпродавши в місті Києві перед від'їздом у місто Львів трофейні меблі, Козлов з перших днів служби у 62 дивізії зайнявся барахольництвом.

У момент прибуття ешельонів 332 стрілецького полку на станцію Рава-Руська, виїжджав туди спеціяльно вивчати можливості барахольництва. Впевнившись, що така можливість є, полковник Козлов повернувся до Львова і вислав на станцію Рава-Руська свого повірника по барахольництву в колишній 18 СБ (стрілецькій бриґаді) — начальника артилерії та бронетанкової служби дивізії капітана Вєрєщагіна з шістьма вантажними автами, на яких у місто Львів були привезені трофейні меблі, частину яких, в тому числі піяніно, взяв собі полковник Козлов, а ще одне піяніно та частину меблів — капітан Вєрєщаґін.

Буваючи в полках, Козлов основну увагу надає питанням власного збагачення: будучи в другому батальйоні 332 СП, він узяв у командира батальйону капітана Шашина (уважний читач, звернувши увагу на прізвище, пригадає, що про капітана Шашина вже йшла мова як про садиста. Так, це той самий Шашин, який через місяць за свої «подвиги» став командиром батальйону — І.Б.) добре оздоблену розбірну ґардеробу, письмовий стіл і значну кількість кришталевого посуду, що було придбане Шашиним шляхом незаконного вилучення майна у мешканців Польщі (в офіційних документах «мешканцями Польщі» називали мешканців Західньої України — І.Б.).

Таким чином, Козлов за короткий період перебування у 62-й дивізії шикарно умеблював свою квартиру, чого законним шляхом він не зміг би зробити протягом багатьох років.

Останнім часом, у зв'язку з прибуттям із-за кордону в склад дивізії 10-го та 37-го полків прикордонних військ, полковник Козлов зайнявся забезпеченням особисто себе легковими автами, і в даний час мас в себе чотири легкових авта.

Скомпромітувавши себе барахольництвом, полковник Козлов, природньо, не здатен боротись з подібною злочинною поведінкою своїх підлеглих, притлумлював сиґнали про злочини серед офіцерського складу і часто брав під свій захист винних у барахольництві офіцерів.

Незважаючи на чисельні сиґнали про барахольництво, яке доходило до відкритих грабунків громадян Польщі з боку командира батальйону 332 стрілецького полку капітана Шашина, Козлов ніяких заходів не вживав, захищав його і навіть проектував його переведення в перший відділ штабу дивізії...

Отримуючи настійливі сиґнали про надмірне барахольництво начальника штабу дивізії підполковника Броліберґа, який мав у квартирі неоплачені дотепер трофеї (трофеями тоді вважали награбоване майно, що його нахабно забирали у людей, яких примусово виселяли з рідних домівок в глибинні райони російської імперії — І.Б.): два піяніна, два трильяжі, багато м'яких меблів та іншого майна, придбаного незаконним шляхом, — Козлов дотепер ніяких заходів до нього не вживає». [43]

Якщо високе начальство займалося грабунками, то їх підлеглі — тим більше. У черговому донесенні полковника Павлова в міністерство вказувалося : «...В липні 1946 року командир третього батальйону 91-го полку капітан Чєтверіков під час однієї операції вилучив у бандитів корову, двох поросят і швейну машинку. Корова була через місцеві органи передана за тисяча рублів командирові 91 полку, йому ж Чєтверіков передав одне порося, друге порося забрав заступник командира батальйону по політичній частині Зуєв. Швейну машинку разом із друкарською машинкою батальйону та іншими речами Чєтвєріков відправив додому за місцем мешкання своєї сім'ї.

Помічник начальника школи молодшого командного складу з постачання старший ляйтенант Толстов у липні 1946 року для відправлення своєї сім'ї в місто Кузнецк, Пензенської области, — придбав за готівку залізничний вагон, куди завантажив багато меблів і господарських речей, серед яких були дві швейні машинки, що належали 450-му полкові та школі молодшого командного складу». [44]

Неприхований грабунок українського населення військами НКВД—МҐБ тривав протягом 1944—1950-х рр. у процесі безперервних примусових виселень, які державними чинниками трактувалися як «додаткові заходи для боротьби з бандитизмом». Так і виникають парадокси в історії: злочинці виступають у ролі «праведників», а їхні жертви — в ролі «бандитів». Внаслідок цих «додаткових заходів» із Західньої України було депортовано:

—        в 1944 р.— 4724 сім'ї в складі 12762 осіб;
—        1945 — 7393 — 17497;
—        1946 — 2612 — 6350;
—        1947 — 26612 — 76586;
—        1948 — 2623 — 8274;
—        1949 — 6489 — 21672.
Всього: — 50453 — 143672.[45]

Тема примусового виселення українського народу потребує окремого ретельного дослідження. Адже значна частина українців і далі залишається на чужині та до цього часу ніяк не захищена українською державою.

Зазначимо, що по дорозі на місце виселення багато людей помирало від голоду та холоду. Інколи керівники НКВД змушені були звертати увагу тим своїм підлеглим, які надто запопадливо виконували інструкції. Так, 19 листопада 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СССР Чєрнишов післав у Київ телеграму про те, що виселювані сім'ї оунівців відправляються у непристосованих до зими вагонах. Зокрема, в ешельоні №49339, відправленому з Тернополя, не було у вагонах вікон і печей, через що в дорозі померло 12 дітей, багато простудилося. Те саме повторилося в ешельоні №48454, відправленому 8 лютого 1945 р. зі станції Ківерці. [46]

Ще більші жахи та душевний біль, що ніколи не минав, очікували українців у місцях їхнього примусового поселення, географія яких охоплювала найвіддаленіші закутини московської імперії.

Рівень смертности в місцях спецпоселень значно перевищував народжуваність. Протягом 1948—49 рр. він становив: народилося — 879; померло — 6382. [47]

Кінець 40-х рр. характеризувався максимально жорстоким режимом щодо спецпоселенців. Цьому завбачливо та заздалегідь посприяли керівники репресивно-карального апарату УССР, яких «турбувала» доля сотень тисяч українців на чужині.

17 грудня 1948 р., остаточно знехтувавши елементарними правовими нормами, міністер МВД УССР Т.Строкач порушив клопотання-ініціятиву перед міністром такого ж відомства СССР В.Круґловим. Ця ініціятива не має аналогії за своїм цинізмом. В документі зазначалося:

«... Органами МВД УССР протягом 1944—1948 рр. із західніх областей УССР рішенням Особого Совєщанія при МВД УССР виселено терміном на 5 років — 15350 сімей активних учасників банд ОУН числом — 37680 осіб і органами МҐБ УССР — 26332 сім'ї числом — 77791 особу, терміни заслання яким у рішеннях ОСО при МҐБ УССР не вказані.

З лютого 1949 року закінчуються терміни заслання 4724 сім'ям в кількості 12760 осіб, які були виселені в 1944 році.

Враховуючи оперативні умови в західніх областях УССР і виселення сімей бандитських та націоналістичних елементів, яке проводиться далі згідно постанови Совета міністрів СССР №3728- 1524 СС від 04,10.1948 року, — МВД УССР вважає недоцільним повернення до місць попереднього мешкання виселених оунівців.

Через це прошу Вас порушити клопотання перед Союзним урядом про поширення на виселені сім’ї оунівців дії Указу Президії Верховного Совета СССР від 26 листопада 1948 року або ж вирішити питання про продовження рішенням ОСО при МВД УССР терміну перебування на спецпоселенні осіб вказаної категорії до 20 років». [48]

Іншими словами, Т.Строкач пропонував увести зворотню дію закону, хоча формально теорія права навіть у той час передбачала, що зворотня дія закону не поширюється, якщо новий закон передбачає посилення покарання за дії, що були скоєні до його прийняття. А якщо зважити, що тисячі українців, яких брутально вигнали з домівок, взагалі не чинили нічого протиправного, то треба констатувати, що каральними органами закон використовувався тільки як засіб для свавілля та репресій, отже — законом ніколи не був за весь період існування московсько-большевицької імперії.

Центральне відомство карального апарату СССР із розумінням сприйняло «надзвичайно цінну ініціятиву» своїх підлеглих із підсовєтської України і, звичайно, пішло їм назустріч. Клопотання, про яке вмовляв Т.Строкач, було порушене і задоволене.

Незабаром (6 квітня 1950 р.) Совет міністрів СССР прийняв постанову за №1398-508 СС (звичайно, цілком таємну для громадськості), якою повністю скасовувалися терміни виселення осіб, що були відправлені на заслання протягом 1944—1949 рр., і одночасно встановлювалося, що всі вони переселені навічно.

Цією ж постановою встановлювалося, що діти спецпоселенців при досягненні ними 16-го віку підлягають персональному облікові спеціяльного поселення на загальних підставах.

Одночасно на виселенців і членів сімей українських націоналістів, оунівців, було поширено чинність Указу Президії Верховного Совєта СССР від 26 листопада 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов'язкового поселення осіб, висланих у віддалені райони Совєтського Союзу в період Вітчизняної війни» (покарання за втечу – 20 років каторги).

На підставі цієї постанови був виданий наказ МВД СССР №00248 від 15 квітня 1950 р. «Про повідомлення виселенцям-оунівцям про залишення їх навічно у спеціяльних поселеннях», яким передбачалася низка репресивних заходів у місцях поселень. [49]

Таким чином, у 50-х роках на території російської імперії було відроджено рабство, ще й до того — законним шляхом.

... Ось така картина поставала в Україні п'ятдесят років тому: велич і трагедія. Велич – організований спротив українського народу всім окупаційним режимам, створення Української Повстанської Армії та її збройна боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу. Трагедія — це нечуваних розмірів каральна політика московського окупаційного режиму проти українського народу, це репресії, що вирвали із життя сотні тисяч синів і дочок українського народу.

На підставі вищенаведених і проаналізованих документів констатуємо, що Українська Повстанська Армія стала виявом масового національно-визвольного руху народу, який тривав безперервно, змінюючи форми та методи відповідно до вимог та обставин, — і завершився здобуттям Суверенної Держави.

Література та джерела
1.         «Родіна». — 1990, №3.
2.         «Поклик сумління». — 1992, №4.
3.         «Дзвін». — 1990, №3.
4.         Центральний Державний архів Російської Федерації (ЦДА РФ). — Колекція документів. — Арк. 23.
5.         «Оріентір». Видання АПН. — 1990, N06.
6.         ЦДА РФ. Колекція документів. — Арк. 26.
7.         Там само. — Арк. 45.
8.         Російський центр зберігання та вивчення документів новітньої історії (РЦ ЗВДНІ). Фонд 63. Опис 1. Справа 4,— Арк. 119.
9.         РЦ ЗВДНІ. Фонд 69. Опис 1. Справа 19. — Арк. 145.
10.      Там само. Справа 562. — Арк.24—25.
11.      Там само. — Арк. 25.
12.      Там само. Справа 704. - Арк. 46.
13.      Центральний Державний архів громадських об'єднань України (ЦДА ГОУ). Фонд 63. Опис 1. Справа 84. — Арк. 1-62
14.      ЦДА ГОУ. Фонд 63. Опис 1. Справа 31. — Арк. 35.
15.      Там само. Справа 98. — Арк. 371.
16.      Архів Міністерства внутрішніх справ України (Архів МВС України). Колекція документів. — Арк. 25.
17.      ЦДА ГОУ. Фонд 63. Опис 1. Справа 1. — Арк. 41.
18.      ЦДА РФ. Колекція документів. — Арк. 211.
19.      Там само. — Арк. 107—108.
20.      ЦДА ГОУ. Фонд 1. Опис 16. Справа 68. — Арк. 2, 5, 10.
21.      Там само. — Арк. 10.
22.      Там само.
23.      ЦДА РФ. Колекція документів. — Арк. 245.
24.      Там     само. — Арк. 5—6.
25.      Там само. — Арк. 8.
26.      Там само. — Арк. 16.
27.      Там само. — Арк. 26.
28.      Там само. — Арк. 125.
29.      ЦДА ГОУ. Фонд 1. Опис 30. Справа 183. — Арк. 4. 30 Тім само. — Арк. 5.
31.      Там само. — Арк. 6.
32.      Там само.
33.      ЦДА РФ. Колекція документів. — Арк. 14.
34.      Там само. — Арк. 17.
35.      Там само. — Арк. 25.
36.      Там само. — Арк. 128.
37.      Там само. — Арк. 30, 174—183. ?8. Там само. — Арк. 200.
39.      Там само, — Арк. '208, 209.
40.      Там само. — Арк. 272—278.
41.      Там само. — Арк. 69—70.
42.      Архів МВС України. Колекція документів. — Арк. 17.
43.      Григорій Омельченко, «Хресні батьки» при погонах. — «Нєзавісімость», 1992, №1. — 22—23.
119.
1 — 62.
44.      ОДА РФ. Колекція документів. — Арк. 212—215.
45.      Там само. — Арк. 289.
46.      Там само. — Арк. 128—130
47.      Там само. — Арк. 154.
48.      Там само. — Арк. 156.
49.      Там само,— Арк. 160.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.