Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Інформаційна війна
 8.3.2011

Протягом останнього місяця відбулася ціла низка заворушень у арабських країнах. У Єгипті і Тунісі заворушення привели навіть до зміщення діючих президентів. На черзі Лівія, в якій вже йде громадянська війна. Варто зауважити, що в усіх трьох країнах є нафта. І не дивлячись на соціальні гасла протестуючих, головною рушійною силою революційних подій в усіх трьох країнах стали так звані радикальні ісламісти. До питання радикального ісламізму ми ще повернемося, а зараз звернемо увагу на думку, висловлену багатьма західними експертами: революційні події в арабських країнах стали можливими завдяки поширенню в донедавна закритому ісламському світі інформації про рівень і умови життя в країнах європейської цивілізації. Не можна не погодитися з тим, що це твердження в певній мірі справедливе, і тоді ми прямо підійдемо до теми нашої статті – інформаційної війни.

Сучасне суспільство увійшло в постіндустріальну або так звану інформаційну стадію розвитку, і звичайні методи війни все частіше поступаються місцем інформаційним. Не обов'язково захоплювати країни фізично, іноді достатньо захопити їх ідеологічно. Для економічної експлуатації країни не обов'язково її окупувати, достатньо «взяти на гачок» або купити її еліту, а та сама візьме кредити у МВФ, розпродасть передові підприємства і пустить на ринок транснаціональні корпорації.

«Мета інформаційної війни - послабити моральні і матеріальні сили супротивника або конкурента та посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях… Вони не призводять безпосередньо до кровопролиття, руйнувань, при їх веденні немає жертв, ніхто не позбавляється їжі, даху над головою. І це породжує небезпечну безпечність у ставленні до них. Тим часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком співмірні, а часом і перевищують наслідки збройних воєн.

Головне завдання інформаційних воєн полягає у маніпулюванні масами. Мета такої маніпуляції найчастіше полягає у:

  • внесенні у суспільну та індивідуальну свідомість ворожих, шкідливих ідей та поглядів;
  • дезорієнтації та дезінформації мас;
  • послабленні певних переконань, устоїв;
  • залякуванні свого народу образом ворога;
  • залякуванні супротивника своєю могутністю.

Нарешті, останнє, але не менш важливе завдання: забезпечення ринку збуту для своєї економіки.» ( http://my.elvisti.com/sergandr/iv.html )

Україна знаходиться на межі двох ідеологічно-чужих світів чи цивілізацій – Західної (Європейської) та Російської (Євразійської). В межах цих цивілізацій були випрацювані два протилежних по суті світогляди – лібералізм і тоталітаризм. Якщо для європейця особа важливіша за державу, і абсолютною цінністю вважається людська особистість та т.зв. «права людини», то для росіянина абсолютною цінністю є великодержавність, а особистість має цінність гвинтика в державній машині.
А що є абсолютною цінністю для українця? У відповідь на таке питання ми почуємо безліч різних, часто протилежних за змістом думок: українці – європейська нація, українці – частина російського народу, українців взагалі не існує… і таке інше. Такий стан справ свідчить про те, що Україна є полем інформаційної війни між цивілізаціями. А те, що власне українська точка зору фактично не висвітлюється, означає що ми цю війну на даний момент програємо.
Абсолютною цінністю для Українства є воля. Людське життя і особистість без волі важать небагато. Саме тому Україна знаходиться в світоглядному конфлікті і з Росією, і з Європою, не приймаючи одностайно жодної ідеології. Ліберали почнуть гаряче заперечувати, що вони теж прагнуть волі, але це не так.

Поняття «демократія» та «свобода особистості» були серйозно відкориговані в результаті ідеологічних маніпуляцій.  Демократія передбачає виборність влади та активний вплив громадян на державну політику. Насправді ж, пересічний громадянин не має жодної можливості впливати на державну політику, а виборність перетворилася на бутафорію, оскільки вибирати можна лише з тих, кого пропонує «політичний ринок», тобто та сама держава. Політичних партій, що беруть участь у виборчому процесі, в країнах Європи не багато, а в США їх взагалі всього дві – республіканці і демократи.
Прихильники "євродемократії" можуть заявити, що кожен громадянин має право сам створити партію і йти в політику, але це лукавство. Це теж саме, що кожен може стати капіталістом. Може, якщо буде мати "невелику дрібничку" – стартовий капітал. І навіть маючи цей стартовий капітал, нереально грати на рівних з великим бізнесом. Аналогічна ситуація в політиці – партію можеш створити, але участі в виборчому процесі вона брати не буде, бо законодавство прописане відповідним чином.
На ділі "євродемократія" – це політичний капіталізм, де політики займаються лобіюванням економічних інтересів певних фінансових кіл.

З свободою особистості, декларованою лібералами, ситуація ще складніша.
За визначенням, наведеним у розділі 4 Декларації про права: „Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншим.” А хто визначає те, що шкодить? Законодавство? Якщо так, то ліберальна свобода – це просто життя за законом, визначеним державою, не більше. Закон може визнати "тим що шкодить" абсолютно нормальні речі, а може навпаки визнати збочення і аморальність нешкідливими, що і відбувається на Заході.
Напряму з ліберальним розумінням свободи пов'язані так звані «права людини», які, начебто, має кожен індивідуум. Враховуючи те, що лібералізм бореться за максимальне обмеження впливу держави на життя громадян, саме розуміння прав людини, як абсолютного, а не політичного явища, є нелогічним. Права можна розглядати лише в політичному і державному контексті, інакше це просто гарні слова. Бо хто ж забезпечить, наприклад, право на освіту для всіх громадян, як не держава.
Окремого розгляду вимагає ліберальний  підхід, коли громадянські права автоматично закріпляються за будь-яким жителем країни, не дивлячись на те, чи виконує він свої громадянські обов'язки чи взагалі веде антисоціальний спосіб життя. Такий підхід призвів до того, що порядні громадяни і суспільні паразити мають однакові права. Паразити мають навіть більше, бо отримують від держави соціальну допомогу.

Ми не дарма приділили стільки уваги ідеології лібералізму, оскільки вона є одним з основних інструментів інформаційної експансії Західної цивілізації. Лібералізм використовує маніпуляції з суспільною думкою і підміну понять – поняття "громадянин", "демократія" і "свобода" втратили свої первинні значення і використовуються як позитивні символи, за якими стоїть зовсім інший зміст. В результаті, коли Швейцарія провела абсолютно демократичний захід – референдум з питання дозволу будівництва нових мечетей, і референдум це будівництво заборонив, на Швейцарію посипалися звинувачення від європейського співтовариства ледь не у фашизмі. Це яскравий приклад того, що насправді демократія не має нічого спільного з лібералізмом.

Демократія, в своєму початковому значенні, спирається на громадян, а не на професійних політиків. Демократична свобода особистості полягає у тому, що громадяни визначають політику держави, а не держава маніпулює громадянами. Тут варто окремо зазначити, що громадянин – це той хто виконує свій громадянський обов'язок, а не просто будь-хто. Цей момент дуже чітко проявлявся в середовищі козацтва: участь в Колі (Раді) була правом і обов'язком козака. Якщо козак не брав участь в Радах, він втрачав право називатися козаком.

Ось що написав про демократичну свободу класик Традиціоналізму Ален де Бенуа: " Зрештою, варто відмовитися від уявлення, що між особистою свободою та суспільним життям існує неминуча суперечність. Замість цього можна під свободою розуміти те, що Бенджамен Констан називав „свободою Античності”, а Ісая Берлін „позитивною свободою”. Цей вид свободи є невіддільним від активної участі у громадському житті, у той час як негативна свобода нового часу складається з ряду прав, які дозволяють людині уникнути цього обов’язку... „В античному світі мета полягала в тому, щоб розподілити суспільну владу між усіма громадянами тої ж вітчизни”, пише Бенджамен Констан. Це означає, що також і свобода є в першу чергу політичним питанням, а не питанням „прав”. Таке розуміння свободи породжує справедливість, а не зловживання нею. " (А. де Бенуа, " Свобода потребує спільноти")

Росія, на відміну від Європи чи США, використовує зовсім інші інструменти у інформаційній війні проти України: невизнання українців окремим народом, критика української культури та державності, оббріхування українських національних героїв та визначних діячів. З часів Петра І та Катерини ІІ методи російської пропаганди мало змінилися: тиражування міфів про отриману Росією спадщину Київської Русі, про Третій Рим, богоносну місію росіян та панславізм під керівництвом Росії. Головним "меседжем" для народів, які імперія хоче визволити від незалежності, залишилася формула: "Вливайтеся в імперію, і долучайтеся до імперської величі". Тільки імперська велич виглядає більш схожою на євразійське мракобісся.
Та не дивлячись на значно простіший підхід, російська пропаганда має перед західною серйозні переваги – об'єм і потужність. Росія фактично впливає на переважну частину українського інформаційного простору, і це створює величезну загрозу для інформаційної безпеки України.

Якщо говорити про мету, яку переслідують різні сторони в інформаційній війні, то США прагне глобалізації і створення однополярного світу, Європа теж просуває глобалізаційний проект і прагне бути другим світовим полюсом, а Росія намагається втримати хоч якісь впливові геополітичні позиції, і за можливості їх закріпити та розширити. Спільним ідеологічним моментом для всіх трьох є денаціоналізація і повне руйнування традиційного суспільства. Захід використовує для цього мультикультуралізм,  а Росія користується перевіреними імперськими методами. В основі західної (особливо американської) і російської державних моделей лежить поняття політичної нації. І якщо Європа ще зберігає більш менш усталені національні держави, то США і Росія від початку існування були "плавильними котлами".

"Батько ЦРУ генерал Донован визначив суть нової війни таким чином: «Пропаганда на закордон повинна використовуватися як інструмент війни - дотепна суміш чуток і брехні, правдивість - лише приманка, щоб підірвати єдність і посіяти розгубленість... За сутністю пропаганда - жало початкового проникнення... Це перший крок, потім вступає в дію п'ята колона»." (М.І. Сенченко,"Четверта світова інформаційно-психологічна війна")

Спільною рисою для сучасних воєн, в тому числі і інформаційних, є активне використання "п'ятої колони" – тобто носіїв ворожої ідеї. І Росія і Захід використовують для ведення пропаганди на території України підконтрольні ЗМІ та громадські організації і фонди. Тут Росія теж може дати Заходу фору, оскільки в Україні залишилося кілька мільйонів етнічних росіян та зденаціоналізованих українців, що вороже ставляться до української державності, і готові їй протидіяти в різних сферах.

Говорячи про засоби інформаційної війни, Микола Сенченко пропонує наступну класифікацію видів  інформаційної зброї:
" За якістю інформації інформаційна зброя може бути класифікована таким чином:
2.1. Концептуально-методична зброя,
2.2. Хронологічна зброя,
2.3. Фактологічна зброя ."
Тобто філософсько-концептуальна, історична та інформація прикладного характеру, до якої автор відносить ідеологію і релігію.

"Створення християнства породило «християнський світ», а ісламу - «ісламський світ». Ці два світи об'єднали під своїм прапором величезну кількість народів, але водночас розділили народи на два величезні табори. Саме ці дві концепції в ХІХ-ХХ ст. практично знищили майже всі корінні культури Африки." (М.І. Сенченко, "Четверта світова інформаційно-психологічна війна")

Тут ми розглянемо ще один підхід, який використовується в інформаційних війнах – внутрішня державна інформаційна політика, направлена на створення для власного народу образу ворога, який повинен вписуватися в загальноприйняту картину світу. Такий підхід використовується для мобілізації народу перед війною або навпаки заради залякування, відвернення уваги від інших проблем у державі чи заради "закручування гайок" і підсилення ролі "силовиків".
Ми не дарма навели цитату на релігійну тему, оскільки образ сучасного ворога для Заходу і Росії – це найчастіше ісламський екстремізм і тероризм. Нагадаємо також про недавні революції в арабському світі, рушійною силою яких були радикальні ісламісти. Але спостерігаючи результати діяльності цих екстремістів, можна помітити американський слід. Щоб краще розібратися в темі, звернемося до історії такої радикальної ісламської течії, як салафізм (ваххабізм).
«…Від початку салафізм був повністю підпорядкований (якщо взагалі – не інспірований напряму) таласократичними силами в особі Британської Імперії. Ні для кого не секрет, що перші свої агресивні кроки салафізм зробив за прямої підтримки британців: перший ваххабітський правитель Мохаммад ібн-Сауд (радником при якому якраз і служив засновник даної течії Абдуль-Ваххаб) почав свою маленьку війну з Високою Портою використовуючи британську зброю, британське фінансування і вишколених британцями ж солдатів. Ні для кого не секрет, що «друге народження» ваххабізм пережив завдяки одному британському полковникові Лоуренсу Аравійському, який, під прапором боротьби за «чистий іслам» проти «псевдохаліфату», підняв арабів на збройну боротьбу проти Османської Імперії. Знову ж таки, ні для кого не секрет, що основну теологію та історію так званого «ваххабізму» (тобто історію з точки зору самих ваххабітів) чітко сформулював у 20-х роках 20 століття англійський розвідник Джон Філбі. Він же в 1929 році (після отримання «незалежності» Саудівською Аравією) привів до влади в цій країні ваххабітську династію Ібн-Сауда, лояльну британській короні (яка володарює в цій країні і донині). У цьому зв’язку вже не викликає особливого подиву той факт, що «третє народження» ваххабізму відбулося в вишкільних таборах у Пакистані, де американо-саудівські інструктори навчали борців з «радянським імперіалізмом» «чистому ісламу», виховавши, таким чином, цілу когорту «ісламських муджахідів», що розповсюдили дану релігійну концепцію потім по всьому світу…» ( Тескатліпока, «Ставлення до сучасного ісламу» )
Дійсно, сучасні ваххабіти з «Аль-Каеди» і сам Усама бін Ладен з’явилися зовсім не з Афганістану, Ірану чи Іраку, а з респектабельної і цивілізованої Саудівської Аравії, яка є сателітом США. Натомість Іран, який зусиллями американської пропаганди був перетворений в масовій  свідомості на кубло радикальних ісламістів, насправді є державою шиїтів – поміркованої гілки ісламу.
Ще одна цікава і маловідома особливість ваххабізму полягає в прагненні стерти всі кордони між мусульманськими народами, знищити всі регіональні, етнічні чи культурні відмінності між ними, «очистити» іслам від різного роду регіонально-етнічних впливів, тобто в денаціоналізації і глобалізації – створенні глобальної ісламської структури. Не дивлячись на люту антиамериканську і антиглобалістську риторику духовних вождів ваххабізму, ваххабіти діють за прямої підтримки країн-сателітів США і саме в інтересах США та глобалістів.

« Саме тому сьогодні головним ворогом ваххабізму (принаймні, на Близькому Сході) є не теоретичні «хрестоносці» або «американо-єврейські окупанти», а власні брати-одновірці шиїти. Мондіалістам (і їх вірним синам вахабітам) є чого побоюватися – в першу чергу (і це найголовніше) духовний центр політичного революційного шиїзму (у версії аятолли Хомейні) розташований на території, непідконтрольній (принаймні, в духовній сфері) силам таласократії – тобто в Ірані. Другий, не менш сильний центр підтримки шиїзму розташований так само у відносно ворожій мондіалістам Сирії (де править алавітський клан Асадів). Враховуючи те, що гнучкий шиїзм, на відміну від радикального ваххабізму, надається до врахування регіональних і етнічних впливів в ісламській теології, а також і до мирного співіснування і контакту послідовників різних течій (не будемо забувати, що вірмени, котрі становлять переважну більшість християнської діаспори Ірану, мають з шиїтами рівні права і не відчувають (на відміну від іранських азербайджанців) ніяких утисків з боку влади; у Сирії під керівництвом Асадів мирно уживаються християни і мусульмани, шиїти і суніти, православні та мароніти; варто також згадати «Хезболлу», що фактично викорінила зі своєї догматики всякі антихристиянські випади і увійшла в тактичний союз з християнською «Мараді», «Вірменською революційною федерацією» (дашнаки), світською «Сирійською Соціал-Націоналістичною Партією» (в якій традиційно значна кількість православних). Таким чином перед нами постає реальна «традиціоналістична» альтернатива таласократичному салафізму, альтернатива вкрай небезпечна для мондіалістів, що розумно синтезує іслам з політичними концепціями лівого штибу і готова на рівний діалог з усіма антимондіалістскими силами (концепція Хомейні про захист і об’єднання «пригноблених» – «мустазафін»). Починаючи з війни в Афганістані 79-89 рр., мондіалісти при підтримці салафітів прагнуть знищити, дискредитувати або підпорядкувати собі послідовників курсу Хомейні (в Афганістані проіранською силою була Шиїтська вісімка, яка воювала відразу на два фронти – як проти шураві, так і проти підконтрольних Пакистану польових командирів). Подібну ж тенденцію можна простежити і в бунтівній Туреччині, де протягом млявої громадянської війни 77-80 рр. місцеві ісламісти (Сірі Вовки, Ідеалісти, Партія національної дії) головними своїми ворогами оголосили комуністів, курдів і шиїтів. Аналогічну картину ми бачимо в сучасному Іраку, де салафіти в більшості випадків атакують не добре озброєних окупантів, а мирних відвідувачів шиїтських мечетей. Навіть ліванська «Хезболла», що докладає всіх зусиль для боротьби з сіоністами, не залишилась осторонь від атак мондіалістів: саудівські шейхи регулярно випускають фетви, де проклинають «невірних» з «Партії Бога», а шиїти регулярно вступають в бойові зіткнення з сунітами і ваххабітами (більшість з яких є прихильниками нинішнього проамериканського уряду) і так далі.

Однак тут, наголошую на цьому, йдеться передовсім про політичний шиїзм на кшталт Хомейні. Позбавлений цієї революційно-консервативної домінанти, шиїзм втрачає свій антимондіалістский дух, переходить з розряду «суб’єктів» в розряд «об’єктів». Яскравий приклад тому – шиїтський Азербайджан.» ( Тескатліпока, «Ставлення до сучасного ісламу» )
З усього вищевказаного можна зробити висновок, що коли починаються розмови про ісламську загрозу, і демонструються сюжети з бородатими дядьками, які тримають плакати «Іслам буде володіти світом» - це явна ознака інформаційної маніпуляції глобалістів. І за всіма закликами до різних народів дружно стати під прапор якоїсь релігії, стоять антинаціональні глобалістичні сили.
Тут гріх не згадати Російську Православну Церкву, яка теж є інструментом інформаційного впливу Росії.
«Для россиян православие и христианство совсем не синонимы. Такой вывод можно сделать по данным социологических опросов ВЦИОМа и Института Европы РАН, которые на праздновании 5-летия газеты "Кифа" привела бакалавр богословия и кандидат социологических наук Анна Алиева. Она в частности сказала, что православие и христианство – "две далеко друг от друга отстоящие реальности": к православию положительно и с уважением относятся 80-90 % россиян, а к христианству – лишь 20-25 %. Отрицательно о православии высказываются не больше 1-2 %, тогда как о христианстве – от 35 до 50 %. Если православие так далеко от христианства, то к чему оно близко? Как и следовало ожидать, в сознании россиян православие близко к этническому фактору. В пределе это выглядит так: социологи спросили, можно ли некрещеного русского человека отнести к православным, и 84 % ответили утвердительно. Кроме того, православие оказалось гораздо ближе к магии, суевериям и оккультизму, чем к христианству.» ( «Россияне больше уважают православие, чем христианство» )

Не дивно, що патріарх РПЦ Гундяєв прямо агітував за «Русскій мір», бо Православ’я для нього є синонімом імперського фактору, «русскості».
Будь-яка релігійна течія, яка відкидає риси народу, серед якого вона існує, є знаряддям антинаціональних сил. Саме такий підхід повинен використовуватися при аналізі якоїсь релігійної загрози. Якщо християнин, мусульманин чи буддист ставить власну релігійну ідентифікацію вище національної – ми маємо справу з релігійним деструктивним впливом.

Цією статтею ми постаралися висвітлити в загальних рисах тему інформаційної війни і інформаційно-ідеологічних загроз для України. В подальших статтях ми висвітлимо суміжні теми: геополітику, міф про тероризм та подібні.

 

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

 

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.