Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

Олександр Косуха

ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ
 

Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю

та споконвічні принципи самоорганізації українців

на головну

 

Від імені й завдяки

Петра Косухи,

який усе життя поклав на те,

щоб виростити та вивести

свого сина в люди.


Леоніда Безклубого,

який навчив Звичаю

та показав, як слід розуміти

й любити свій народ;


Духу народу,

що впродовж тисячоліть

не втратив своєї сили

та призначення.


ПРИХОДУ НОВОГО РОД-ЧАСУ В УКРАЇНУ

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

...пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово...

Т. Шевченко. Неофіти

П О С В Я Т А

Наприкінці вісімдесятих – на початку дев'яностих років минулого вже століття автор разом із ватагою своїх однолітків-однодумців, охоплених духом доби рішучих перемін, брав участь майже в усіх мітингах і демонстраціях протесту й інших аналогічних заходах, які організовували дорослі дядьки, як з'ясувалось згодом, з лише їм відомою метою. А ми - малюки в політиці - вже гадали, що творимо історію. Хоча таки творили – щоправда, не ми, а нами. Тоді я ще не знав про Род-час, який змушував нас метушитися , шукати засобів для розбудови УССД (Української Самостійної Соборної Держави), гідного продовження традицій славетного воїнства ОУН-УПА та інших цілей. Його завданням, як і завжди, було будити до основи – привертати увагу не до сірих буднів, а до інтересів народу загалом.

Гаслом нового покоління молоді стало, як і п'ятдесят років тому , - здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї. Зараз це звучить доволі смішно, але тоді дехто серйозно починав готуватися до боротьби з ворогами – Москвою та «комуняками» . Ніде правди діти – грішив такими «переконаннями» й автор. Беру це слово в лапки, оскільки коли все здається чорним або білим, коли немає напівтонів, може існувати лише фанатизм і непримиренність, а отже – кров і війна. Але цього разу, і ми всі тому свідки, такого не сталося. Можливо, тому, що так уже було?

Чудовою ілюстрацією настроїв молоді тієї доби слугує гасло: «Усе й негайно!», яке проголосив славнозвісний СНУМ (Спілка незалежної української молоді). До речі, досі поважаю цю організацію, хоча ніколи не перебував у її лавах. Ні, не за той похід з вінками по Хрещатику (хоч за нього також – бо сміливий) і не за бажання бути насамперед самими собою (хоча за це – передовсім), але головним чином за чистоту намірів юнацтва, якому хотілося негайного результату від своєї першої в житті серйозної діяльності. Тут варто згадати добрим словом і УМА (Українську Міжпартійну Асамблею) часів її утворення. Прошу не плутати вищезгадані абревіатури з відомими всім УНА-УНСО, незважаючи на те, що на чолі цих організацій можна було помітити одних і тих самих людей. Однак навряд чи варто зараз докладно розглядати політичну палітру «Спалаху-90». Уже маємо достатньо спогадів видатних діячів тієї доби, тому кожен охочий може без проблем ознайомитися з тією інформацією, яка його цікавить .

Свого часу мене зацікавила персона на ймення Анатолій Лупиніс, світла йому пам'ять, – один із засновників УМА, а після її розпаду – УНА. Так сталося, що писати про цю людину було чомусь непопулярно, а згадувати - якось усім незручно, до того ж Анатолій сам на цьому не наполягав. Тому збирати інформацію доводилось по крихтах, розмовляючи з тими, хто так чи інакше мав з ним справу.

З біографічного довідника можна дізнатися, що «спокійне» життя Лупиноса закінчилось дуже швидко: коли він навчався на третьому курсі КДУ, його заарештували за участь у демонстрації протесту й засудили до шести років ув'язнення в таборах Дубравлагу. Через рік після ув'язнення серед арештантів табору спалахнуло повстання і двадцятирічного Толю обрали до страйкового комітету. На непокірних кидали танки й авіацію, а Лупиноса перевели на камерний режим, до того ж, до сумнозвісного Володимирського централу. В 'язниця для «кінчених» кримінальних злочинців, де багато хто не витримував і кількох років перебування, стала на ціле десятиліття притулком і школою виживання для Анатолія.

Очевидці стверджують, що він не лише не занепадав духом, а й зумів допомогти багатьом іншим зберегти здоровий глузд, а подекуди й життя, пропагуючи свою систему виживання. Роки поєдинку не минули без наслідків – із в'язниці Анатолій вийшов із паралізованими ногами. Вирок лікарів – милиці. Однак змиритися з цим Лупиніс не хотів і після двох років виснажливих тренувань став на ноги, щоправда, ходив , помітно шкутильгаючи. На цьому подорожі Лупиноса “виправними” закладами Союзу не завершилися . У 1971 році за читання вірша біля пам'ятника Т. Шевченку в Києві - знову арешт і дванадцять (!) років поневірянь по «спецпсихушках» та тюрмах із діагнозом «шизофренія» , який гнітив його до останніх днів життя .

Як бачимо, загалом біографія схожа на життєписи покоління «шістдесятників», хоча уважне око може помітити деякі відмінності. Приміром, залізну волю й бажання будь-що вижити, що поєднуються з непохитною ідейною позицією борця з режимом.

Це надавало й надає А. Лупиносу особливого статусу серед діячів опору Радянській владі, статусу людини, діла якої не розходилися зі словами, навіть більше - передували їм. Як результат – Анатолія поважали всі, хто мав з ним діло, і він користувався однаковим авторитетом як серед польових командирів, бойовиків у гарячих точках СНД, так і серед президентів сусідніх країн.

Особисто мені пощастило спілкуватися з деякими представниками еліти одного з кавказьких народів, які характеризували Анатолія передусім як глибокого патріота й людину, яка володіла реальним баченням ситуації й розуміла суть справи, а також як майстерного співрозмовника, спроможного вплинути на людину будь-якої національності.

Чого лише вартий той факт, що Анатолій після кількагодинної розмови в особистому кабінеті одного з президентів СНД зміг переконати його у своїй необхідності побувати в США, куди й злітав військово-транспортним літаком – абсолютно безперешкодно. І це при тому, що не мав при собі навіть паспорта!

Так, це була людина, яка не потребувала паспорта, як і інших речей повсякденного вжитку, на які витрачає мало не все життя пересічний громадянин Європи – що вдягнути, поїсти, де і з ким спати. Лупиніс був далеким від цього, він жив справою, справою боротьби за демократію в Україні, за нормальну державу, в якій людина нарешті почуватиметься особистістю, а не скотиною , яку використовують з тією чи іншою метою. Він вважав, що демократія – це стан суспільства, до якого приходять шляхом довгих процесів в економічній, моральній, правовій, релігійній, соціальній та інших сферах життя. Але в жодній країні не було раптово ЗБУДОВАНО демократичної держави. І жодне суспільство не приходило до утвердження демократичних принципів, не пройшовши довгого періоду твердої державної влади... Лише в Україні всім (навіть лівим) закортіло відразу з печери в демократію. Тому ми такі смішні навіть для самих себе, і кожен сміється, бо знає, що треба сміятися, а от із чого саме – не второпає .

Однак за своєї тотальної відданості справі Анатолій зовсім не справляв враження такого собі переконаного революціонера чи відлюдника, навпаки, завжди був привітним, цікавився оточуючими, останніми новинами політики та громадського життя, вечорами довго й послідовно розповідав про своє нелегке життя, але ніколи не скаржився й не нарікав на долю. Анатолій був достатньо емоційною людиною, радо контактував з іншими, мав багато друзів, знайомих, а серед них і жінок, від яких мав аж шістьох дітей. І водночас уперто йшов до виконання своїх цілей – боротьби за демократію, проти тоталітаризму та імперіалізму . Не страждав при цьому Лупиніс і на манію величі, хоча мав на те всі підстави, чи не більше, ніж деякі з тих, кого так часто згадували на радіо й телебаченні у “буремні дев'яності”. Дуже мало залишилося по ньому і письмових згадок – не його справою було створювати теорії чи проголошувати ідеї, що мали б перевернути суспільну свідомість.

Він був людиною дії, людиною вчинку. Можна багато говорити про вчинки, вихваляючи або засуджуючи їх. Єдине при цьому залишиться незмінним. Адже люди поділяються на дві категорії: ті, які говорять, і ті, які роблять . Темою нашої розмови будуть ті, які роблять. Такі, якими були Анатолій Лупиніс і Сергій Бодров. Саме тому про них маємо сказати ми, інакше час примусить нас забути все...

Колись, за старих часів, казали: вони мають силу, поки захищаєм, ми – поки шануєм. Не забуваючи своїх видатних предків, вшановуючи їх, ми здобуваємо їхню силу протистояти ворогові; поки захищаємо рідну землю, родину або й просто свої переконання. Цим самим даємо силу нашим предкам, які знову стають нам у допомозі.

Колообіг сили. Анатолій Лупиніс уже приєднався до кола предків, і його життя, на моє глибоке переконання, є гідним прикладом для наслідування всім тим, хто щиро дбає про добробут України.

Лупиніс був свідомим того, що українці зараз ведуть боротьбу за своє виживання як нації:

Ми випрягли волів,
Перевернули плуга,
Сідлаємо коней
Та гостримо списи.
Відкинули жалі,
Згадали всі наруги,
Прости нас, Господи,
Помилуй і спаси.
Волога цвіль європ
Лоскоче наші ніздрі,
Спекотних азій тлін
Судомить рамена,
Чекає бій,
Все решта буде після.
Життя триває,
Точиться війна.

Декому в Україні було вигідно бачити в цих словах заклик до прямого збройного спротиву й формувати в свідомості громадян образ такого собі керівника напівформального, напіввійськово-кримінального угруповання з ультралівим ухилом: з відповідним поголосом серед широкого загалу. Однак не дамо себе ошукати. Анатолій ніколи не закликав людей до дій, за які їх могли кинути до в'язниці. Він розумів ситуацію й вів війну передусім у сфері Духу, навіть більше: він служив Духу й тому ніколи не надавав значення побутовим дрібницям, ба навіть паспорт був однією з них. Це розуміли всі, з ким він спілкувався поза межами України, і тому допомагали йому чим могли. Знали, що він не їде в Америку за власним бажанням, він має це зробити за волею «того, хто послав його» . І лише ті, хто пішки ходив у хадж до Мекки, дивувались, що в Україні є такі люди.

Знаймо й ми тепер своїх героїв, пам'ятаймо про них завжди, вони – це обличчя нації, її честь та совість. У них – наша сила предківського Духу вистояти у чергове між'ярем'я. Світла їм пам'ять та шана!

 

Вступна частина

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.

Т. Шевченко. Чигрине, Чигрине...

Усім, кому так чи інакше доводилося вивчати або просто ознайомлюватися з історією України, добре відомий вислів: “Українську історію без брому читати не можна”. Чим же так допекла комусь наша історія, що б так гірко висловлюватися? Ще кажуть, що українська культура несе на собі “наліт трагедійності”, такого собі історичного песимізму, самобичування і плакальництва й що це начебто відображає народницьке бачення історичних подій з його бажанням розірвати кайдани, подолати віковічне рабство тощо. Останнім часом дедалі впевненіше почали говорити про заміну народницьких, тобто народних, шевченківських , традицій на династично-аристократичні, панські, «оптимістичніші» , пов'язані із зусиллями володарів, суверенів, князів, гетьманів подолати руїнництво, анархізм, хаос та впровадити певну ідею об'єднання. Буцімто дослідили незбагненну прив'язаність найвищих злетів нашого державного будівництва до періодів, коли країна мала монархічний устрій, себто коли забезпечувався династичний принцип правління .

З цього бачимо, що українців вважають, насамперед, безпорадними у створенні власної державної організації, такими, що завжди звертаються по допомогу до інших народів – варягів, поляків, турків, росіян, нарешті. «Земля наша велика і багата, А порядку нема в ній; Ідіть княжити і володіти нами» [173; 83 ]. Постає логічне запитання: то чому ж немає порядку на своїй землі? Чому всі спроби українців створити власну державу зазнавали поразки? Чи не тому, що ми намагаємося будувати щось за чужим зразком, а свого не бачимо? І вже дійшли до того, щоб запровадити якусь монархічну династію - і це в країні, демократичні традиції якої свого часу були взірцем для всієї Європи! Правду таки казав Лупиніс, що ми просто не знаємо, що таке демократія, не хочемо працювати над тим, щоб вона відбулася, тому за старою звичкою збираємося просити «доброго батюшку царя» , щоб указав нам шлях до волі. Наша пісня гарна й нова... Але горе Україні, якщо вона повториться знову.

Шлях пошуків української державності привів автора до більш ґрунтовного дослідження нашої минувшини, зокрема , такого її феномена, як козацтво – колиски української та європейської демократії. Часто вживають це слово – “феномен”. Трохи вже намуляло око, чи не так? Але як інакше назвати той факт, що купка воїнів, тобто кілька тисяч, змогла зупинити стотисячну армію Менґлі Гірея, у якій, до речі, було багато добре озброєних і навчених професійних вояк? І як межи різних державних агресивних потуг – татарсько-турецької, польської та російської - впродовж сотень років процвітала республіка вільних людей? Звісно, те, що зараз існує в Україні під назвою козацтво, навряд чи можна назвати феноменом, але хай це нас не розчаровує. Адже останні козаки, в повному розумінні цього слова, зникли вже близько трьохсот років тому, тоді як самураї в Японіі – лише понад сто. І це при тому, що в нас, на відміну від японців, територію захопив зовнішній загарбник, який упродовж цього часу насаджував свою мову, культуру та спосіб мислення. Отже, здається, в середовищі сучасного українського козацтва годі знайти щось подібне.

Однак випадкова зустріч 1995 року в Києві з людиною з вистриженим пасмом волосся на голові змінила все. Від Петра Єремчука я вперше почув про Звичай Вкраїнський, Род-час та косаків – саме так за часів Київської Русі й раніше називали вільних воїнів дикого Степу, бо вони носили косу (і зовсім не “оселедець”) – то колові сонячні брати-промені, до краю доведені. Так я дізнався про існування давньої традиції - оберегу від чужинських ідей, що споконвіку, від батька до сина, передавалася в родах нащадків українських козаків. Її останнім представником є Леонід Безклубий - батько перших козаків (за новітнього часу) на Одещині та Звичаєвого козацтва, що виникло згодом. Росіянам, а зокрема тим, які серйозно займаються відродженням національних бойових мистецтв, батько Безклубий добре відомий як знавець спасу – бойового мистецтва козаків, що вже давно не дає їм спокою. Був час, коли вони ледве не в чергу ставали, щоб отримати від батька бодай якусь інформацію, але завжди поверталися з Одеси ні з чим. Кожна зустріч закінчувалася однаково – вступай до нашого товариства, там і навчатимешся. Але не лише спасу – Звичаю українському. Звісно, для багатьох це було неприйнятним, бо Звичай тут каже: вчити можна лише рідну та добру дитину тоді, коли їй украй необхідно, або в лихоліття. Тому що ти даєш у руки людини зброю і вчиш її, як найкраще вразити іншу людину, а це величезна відповідальність.

Упродовж тисячоліть Звичай, тобто сукупність правил поведінки людей, в Україні було суворо заборонено записувати. Так намагалися запобігти викривленню змісту Звичаю (фарисейству) під час його тлумачення – написане вважалося мертвим, а також з метою безпеки – щоб ворог не дізнався про слабкі місця.

Викладання велося у формі речитативного наспіву – так краще запам'ятовувалась інформація, а практичних навичок набували під час спеціальних ігор. Тому, наприклад, комплекс бойових вправ у козаків під час тренувань (на зразок кати в карате) мав назву “зграй” , якого навчалися неформально , сприймаючи як забаву. Через це дії козаків на перший погляд видаються простими, але повторити або зрозуміти їх зараз уже складно, майже неможливо.

Утрачено знання, як саме виконувати ту чи іншу операцію. До того ж у старі часи Звичай охоплював усі сторони життя людини – від того, як вести бойові дії, до розподілу праці та прибутків у громаді. Але він жив доти, доки жили його носії – радетелі часів Великої Скіфії та характерники козацької доби. Відколи зникли останні, ниточка безпосереднього передавання знань перервалася. І внаслідок цього ми опинилися на порозі повного знищення українства як культурної особливості. Перед обличчям цієї небезпеки було прийнято рішення розкрити широкому загалу основи Звичаю, а точніше , того, що вдалося зберегти дотепер .

Першим письмовим описом Звичаю став “Чотирнадцятирик” , у грудні місяці 1993 року прийнятий на отаманській Раді Українського козацтва в Одесі, згідно з яким ,

козаки, козаччина – душа народу. Одколись і дотепер спосіб самоорганізації та саморятування в лихоліття на старожитньому Звичаю козацького Слова.

Згадаймо прадідівський наш Заповіт, його “Чотирнадцятирик” .

1. Контроль за старшиною “Чорною Радою”.

2. Постійна змінність старшини.

3. Беззастережна дисципліна обраній старшині.

4. Наказ Кола Отаману на рік чи на три.

5. Всі власники.

6. Заборона найманої праці.

7. Якщо артільно володіємо чимось і великої потреби уживаємо, то рівнопаєво щоденним погодинним утвердженням та виборно-змінною адміністрацією (Отаманом).

8. Вилучення нероб та п'яниць з паєм чи за бажанням.

9. Обов'язкова наявність зброї в козацькій громаді.

10. Громада є власником усього, що знаходиться в межах її території за виключенням того, що вона визнала приватною власністю.

11. Земля не продається. Підприємства не можуть бути іноземною власністю і сплачують частку в громадську скарбницю на рекреацію.

12. По найбільш важливим питанням на вимогу козаків скликається загальна Рада (Коло).

13. Діти мають пільги при вступі до козацьких офіцерських училищ (які опікуються козацтвом).

14. Служба Землі-Матері, а не уряду. Захист.

Все інше не козацтво, а підступ і шароварництво плюгавців. Тож не створюймо своїх козацтв у сусідніх країнах з своїх співвітчизників. Не робімо їх ворогами тієї Матері-Землі.

Поведем у своїх краях за власний, а не чужий інтерес боротьбу!

Жорсткий і безкомпромісний стиль документа , а також сувора лаконічність висловлювань разом із низкою малозрозумілих широкому загалу понять породили безліч запитань і неприйняття “Чотирнадцятирика” загалом. Націоналісти, приміром, сприйняли положення “заборона найманої праці” за спробу відродження мало не комуністичних порядків. Одні козаки відроджуваного Українського козацтва образилися за слово “шароварництво”, інші – за критику закордонних козацтв, оскільки це могло означати відмову від грошової допомоги діаспори. Та й стисла мова “Чотирнадцятирика” потребувала подальших уточнень. І їх давали, але усно, що за наявності слабких товариств було малоефективним. З часом з'явилися інші, розширені тлумачення Звичаю, але вони, як і раніше, не були достатньо зрозумілими через брак ширшої інформації.

Нагальною потребою нині стало докладне висвітлення цього питання передусім через призму історичних подій. Так, здавалося б, що історію ми вже знаємо, адже впродовж останніх років багато прихованого стало явним. Але річ у тім, що ми, читаючи , вперто не зауважуємо багатьох речей. У загальновідомих подіях може відкритися інший бік, а наше бачення від того - докорінно змінитися. Розкриттю цього прихованого пласту нашої минувшини – спадщини , яку нам залишили предки, і присвячена наступна оповідь, завдання якої - відтворити основи давньої традиції українців, покликаної сприяти виживанню людей і забезпеченню добробуту на своїй землі. Однак, перш ніж почати, слід роз'яснити, що таке звичай і традиція у класичному розумінні цього слова, оскільки саме тут починає виникати плутанина.

Історія суспільства – процес спілкування індивідів, результатом якого є наступність передавання досвіду людської діяльності. Механізмом, який здійснює цю наступність є традиція (від латинського traditio – передавання ). Її призначення – гарантувати єдність знань, умінь та навичок, набутих у попередній діяльності, щоб зберегти їх та передати наступному поколінню з метою збереження життєспроможності окремої людини – носія традиції - і суспільства загалом.

Зрештою, весь духовний і матеріальний досвід життєдіяльності, напрацьований попередніми поколіннями, і являє собою культуру конкретного колективу.

Оскільки діяльність людини передбачає як раціональний, так і ірраціональний аспекти, традиція, як цілісна система знань про навколишній світ, також складається з двох сфер – матеріальної та духовної. Матеріальна, або практична, функція традиції реалізується у звичаях, сукупність яких часто ототожнюють із самою традицією. Однак, на відміну від неї, звичай є окремим , чітко визначеним правилом поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття та ввійшло у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства, ставши загальноприйнятою нормою .

Звичай виник із потреби фіксувати практичний досвід, набутий людиною в певній ситуації з метою уникнення повторення якоїсь неправильної чи згубної дії або навпаки, застосування найбільш доцільної та ефективної. Наприклад, у Звичаї сказано:

не добивайте ворога до кінця...

Без вичерпного тлумачення цієї фрази не зовсім зрозуміло, про що йдеться. Але під час навчання усно пояснюють: не добивайте до кінця ворога зовнішнього, бо замість одного отримаєте двох інших, які були ворогами вашого ворога . До того ж додають: а внутрішнього (ворога) бийте до кінця, не зважаючи на рани його .

Або й інші настанови:

стережіться йти на чужу землю війною;

занадто не довіряйтесь, завжди пам'ятайте: довірливість губить;

там , де починається самовтішання та повтор , там починається зрада.

Отже, завдання Звичаю - дати готовий зразок для наслідування, показати, що слід робити, щоб скористатися успадкованим досвідом у праці, поведінці, способі життя для того, щоб швидше та безпечніше досягти бажаного результату.

Для цього звичай детально регламентує дії індивіда чи групи осіб у кожній конкретній ситуації без особливої мотивації чи певних морально-етичних настанов. Апеляція до останніх у критичні життєві моменти, наприклад, у бою, може виявитися не лише недоречною, а й згубною. Тому деякі спеціальні норми поведінки людей мають виконуватись майже автоматично, без обдумування. Часто викладання здійснюється у своєрідній формі наспіву, через речитатив:

б'ють – роїсь, наваливсь – лавою вбийсь, лихо вкляч, а все одно оддяч...

Тут маємо конкретне згадування прийомів тактики бою – зграй , що далі в процесі навчання роз'яснюється докладніше. Або всім відоме:

сам загибай, а братчика виручай...

На цьому принципі, до речі, заснований давній обряд побратимства – мазепства, про який ітиметься далі.

Не бийтесь поміж собою...

Не гань мене чваром, бо станеш тваром.

Попереджають про заборону міжусобиць. Також дуже характерним для вільних і озброєних людей давнини було таке твердження:

є добро, а зла немає – є ми...

Тобто наголошується на відносності понять добра і зла – все залежить від конкретної людини, До того ж одразу заперечується існування зла як окремої потуги .

Традиція ж, на відміну від звичаю, виражає лише загальні принципи поведінки, надає змісту виконуваній дії та вказує на засоби її втілення в життя, а звичай уже регламентує її практичне виконання. Іншими словами, традиція дає відповідь на питання “що робити?” і “для чого робити?”, а звичай показує “як” робити, щоб не помилитися . Так, в українській традиції воля є наявністю власності, можливості нею вільно користуватися й контролювати збут продукції та заборону найманої праці . Тоді -

кожен - господар своєї волі-добробуту чи неволі-злиднів.

Сказано також:

лиш єдиний є на світі гріх – робити зле добрим людям, змінити карб та бути бідним на своїй землі.

Раніше було заведено так, що бідним був або дурень, який не вмів господарювати, а отже, не приносив користі ні собі, ні іншим, або ледар, який просто не хотів працювати. Уже сам факт праці давав прибуток, оскільки не дозволялася експлуатація людини людиною. І весь прибуток поділявся між усіма членами громади згідно з внесеним ними паєм та затраченою працею у здобуванні матеріальних благ (що й відображено в пунктах п`ять-вісім “Чотирнадцятирика”).

Духовною складовою традиції є обряд та сукупність обрядів – ритуал , тобто певне поєднання символічних індивідуальних або колективних дій, спрямованих на встановлення двосторонніх відносин між людиною та Божественним, світом Духу та предків. Обряд певною мірою можна назвати духовним звичаєм, мета якого – за допомогою чітко визначеної послідовності спеціальних дій налагодити зв'язок людини з нематеріальним потойбіччям та привнесення священного у світ Матерії, а інколи й повна його сакралізація.

На думку дослідників, саме ритуальні, культові дії у стародавньому суспільстві були покликані виконувати соціально-ідеологічні функції, слугуючи механізмом забезпечення консолідації членів певних соціумів засобами їх залучення до участі у спільних культових діях, які усвідомлювались як акт єднання колективу з потойбічними силами – світом богів та предків. У людей, які разом виконували певні ритуали (до участі в яких, звісно, не допускали чужинців), поступово утверджувалась власна, етнічна за своєю суттю, самосвідомість. Члени таких колективів, мешкаючи на суміжних територіях і спілкуючись між собою впродовж тривалого часу, завжди пам'ятали про справжню спільність свого походження і з часом об'єднувалися в народності – культурно-господарські макроетнічні спільноти.

Оскільки діяльність великих людських колективів здійснюється в неоднакових соціально-економічних та природно-кліматичних умовах, то форма виявлення й характер їхніх дій будуть також неоднаковими. Відповідно , й результат діяльності – досвід, виражений у традиції , - різнитиметься, з часом набуваючи тільки йому притаманних автентичних рис. Тому, порівнюючи та аналізуючи традиції різних народів, можна майже безпомилково визначити національний характер їхніх носіїв, властивий лише цим народам, який поступово склався в процесі їхнього становлення та подальшого розвитку. Відстежуючи впродовж тисячоліть звичаї та обряди, притаманні певному народу, можна визначити (з певною ймовірністю, звичайно) коли з'явились і як еволюціонували його етнічні та культурні складові.

Останнім часом широкого поширення набула думка, що Україна є колискою народів Європи, батьківщиною легендарних арійців, які близько шести тисяч років тому утворили на її території давню цивілізацію, яку наші закордонні дослідники романтично назвали Оріяною, а більш прагматичні науковці-археологи – Араттою. Називаючи її так чи інакше, кожен мав на те свої рефлексії, що базувалися на власному досвіді, набутому впродовж життя. Та й чи варто створювати ще одну теорію з відповідними назвами й історією – досить уже того, що є. Однак страхітливе становище, у якому перебуває народ України, потребує рішучих дій задля збереження того, що може дати нам шанс відродження, природного розвитку й процвітання. Факт існування в Україні живої традиції передавання знань змушує нас, тих, хто долучився до віковічної Спадщини, донести її людям, сподіваючись на те, що спрацює генетична пам'ять поколінь і виведе Україну з манівців історичного занепаду.



© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.