Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

 

Частина друга

Д е р ж а в а   г р о м а д

 

Молилася, турбувалась,
день і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала...

Т. Шевченко. Розрита могила

 

Розділ 5. Утвердження родового ладу

Розвиток нових форм господарювання, імпортованих з Півдня, передусім землеробства та розведення домашньої худоби, зробили справжній переворот у свідомості мешканців епохи неоліту України в середині ІV тис. до н. е. Тепер стало можливим добувати собі статок, не відходячи далеко за межі поселення, полюючи на певну здобич, а виробляти продукти харчування просто на присадибній ділянці. Відповідно, для цього слід було припинити постійні мандрівки, осісти на одному місці, збудувати добру оселю та завести господарство, де кожен власною працею не лише забезпечував життєві потреби своєї сім'ї, а й міг створювати продукти для обміну.

З огляду на це, роль землі у свідомості людини почала набувати значення годувальниці, що неодмінно знайшло своє відображення у громадському житті тих часів. Якщо спочатку, у мезоліті, колективна власність на землю визначала, передусім, лише промислову територію, на якій полювали члени громади, то за часів неоліту питання володіння землею, яка одна давала можливість повністю забезпечувати громаду продуктами харчування, стало визначальним. Відтак, паралельно з рухливою мисливською громадою, виникає громада ранніх землеробів, прив'язана до землі необхідністю її догляду та культивації. Відтворюючий спосіб господарювання сприяв формуванню нового світогляду, за яким основою громади стає земля – джерело всіх матеріальних ресурсів та головний засіб виробництва матеріальних благ, який згодом стає синонімом самого достатку.

Згадаймо Супойський переказ . Глибокий емоційний зв'язок людини зі своєю Землею-Матір'ю, яка разом із Батьком-Колом дала їй життя, до предків – реальних і тотемно-магічних, до території розселення свого роду й племені має, як ми бачимо, крім ідеологічного, ще й глибоке економічне підґрунтя, що просторово знаходить своє відображення в непорушності кордонів суспільної території – “...і заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати...” . Єднання групи родичів із землею як священним місцем, зв'язком з минулими та прийдешніми поколіннями, з людьми свого роду, стають вираженням соціально-економічних відносин громади з певною територією, від якої залежало її життя й успішне процвітання.

Від самого початку свого виникнення громада становила неначе своєрідний мікрокосм первісної людини. Надалі вона опосередковує ставлення людей не лише до землі та Природи загалом, а й до соціальних та ідеологічних інституцій тодішнього суспільства, оскільки у громаді минало майже все життя особистості (за тих часів поодинці ніхто не міг вижити). Будучи передусім сукупністю родин, вона забезпечувала не лише виробництво засобів до існування, а й відтворення, продовження самого життя .

У неоліті структурна організація громади землеробів складалася з виробничо самостійних сімей-родів, які могли або концентруватися в одному поселенні, або селитися на певній відстані один від одного окремими хуторами. Але в обох випадках , як зазначають дослідники, визначальним у громаді є те, що вона , передусім - союз цілком самостійних, вільних та принципово рівноправних окремих домогосподарств, не організованих у єдину ієрархічну структуру під керівництвом одноосібного лідера чи якогось адміністративно-розпорядчого органу.

До того ж вважається, що хуторянська система розселення громади, найпоширеніша на території Середньої Наддніпрянщини, була оптимальною з погляду розвитку раннього землеробства, хоч і робила населення хуторів вразливим під час ворожих нападів, які перестали бути рідкістю вже за часів бронзового віку. За такої системи розселення громади її мешканці не могли швидко забезпечити належної охорони своїх дворищ, розкиданих інколи на кілька кілометрів навкруги. Натомість хуторянська система, як зазначають етнографи, створювала умови для збереження етнокультурної безперервності громадських традицій, що, очевидно, якоюсь мірою пояснює, яким чином окремі прадавні звичаї та обряди українців досі збереглися майже без змін.

Так само, як і мезолітичні громади мисливців та збирачів, громада землеробів була відкритим об'єднанням сімей, що походили з одного-двох найбільш сильних родів, які розрослися і до якого могли долучатись усі, хто висловили бажання приєднатися до неї (але не з чужих родів). Однак частка людей, які вливалис я у громаду зі сторони і згодом ставали її рівноправними членами, у неоліті дещо збільшилас я . Це зумовило необхідність вироблення відповідної регламентації взаємин у громаді, яка ставала дедалі складнішим та розгалуженим об'єднанням. До громади тепер належали споріднені люди, які перебували в ній від самого початку і становили її ядро, їхні нащадки та родичі, а також особи, які прийшли з інших громад та їхні сім'ї. Усі вони мали брати однакову участь у суспільній та господарській діяльності всього колективу, будучи співвласниками певної території, що належала громаді, та її природних ресурсів . Це був утворений самою Природою колектив, який базувався на співпраці та взаємодопомозі, що була основною нормою його життя. Ті, які перебували в більш сприятливій ситуації, неодмінно допомагали тим, хто потерпав.

Отже, членом громади можна було стати за народженням, за шлюбом, за ріднею, а також, фактично, будь-кому , внаслідок тривалого проживання в ній. Проте для того, щоб приєднатис я до громади чи навіть просто відвідати її територію, необхідно було отримати дозвіл у прямих нащадків роду-засновників – чоловіка та жінки, або (якщо вони не збереглис я ) просто тих людей, які найдовше од усіх інших проживали в ній. Однак остаточне рішення приймалос я лише після узгодження з усіма членами громади .

Такий соціальний устрій, у якому основною ланкою суспільної організації була родова громада, а не державні інститути влади, основоположники історичної науки назвали родовим ладом , а фундатори теорії про соціальну справедливість – первісним комунізмом . Зокрема, В. І. Ленін стверджував, що був час, більш чи менш подібний до первісного комунізму, коли поділу суспільства на рабовласників і рабів не було. І в той час не було держави, не було особливого апарату для систематичного застосування насильства і підкорення людей насильству. Такий апарат він і називає державою.

Як бачимо, В. І. Ленін чітко визначив хижацьку сутність класичної держави. На жаль, такі прозорі висновки не перешкодили йому стати засновником однієї з найдосконаліших у світі моделей державного примусу й контролю над людьми, яку Сталін перетворив на жахливого монстра, що постійно вимагав нових людських жертв. Але це не означає, що ми маємо тепер вдатися до іншої крайності – цілковито заперечити наукові розвідки В. І. Леніна, свого часу провідного теоретика в галузі соціальних перетворень, пошуку для людства більш справедливого устрою; затаврувати їх як однозначно хибні й узятися будувати капіталізм так само, як до того будували комунізм. Звісно , що така позиція дуже вигідна нашому заокеанському партнерові, якому сам факт існування альтернативного суспільного устрою завжди був кісткою в горлі; та й північний “брат”, зрозумівши, що йому тепер не сховати своїх імперських звичок за соціалістичною термінологією, намагається якнайшвидше позбутися непотрібного ідеологічного вантажу. Тому ми спробуємо таки з'ясувати, де правда, а де утопія у вченні найбільшого соціального реформатора останнього тисячоліття.

Родовий лад став першою природною суспільною організацією людей на Землі з часу їх самоусвідомлення як н omo s apiens ; він, фактично, виник ще за пізнього палеоліту, коли первісне людське стадо перетворилося на родову громаду та досягло свого найбільшого розквіту за доби неоліту. Одне з найкращих досліджень родового ладу здійснив у 1877 році американський учений Л. Морган, аналізуючи внутрішній устрій громад північноамериканських індіанців, якого згодом визнали авторитетом К. Маркс і Ф. Енгельс. “Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, пошану, владу, яку мали старійшини роду ... але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділяються, щоб управляти іншими і щоб в інтересах, в цілях управління систематично, постійно володіти певним апаратом примусу, апаратом насильства, яким є тепер, як ви всі розумієте, озброєні загони військ, тюрми і інші засоби підкорення чужої волі насильству, - те, що становить суть держави. <…> ...держава зводиться саме до такого виділеного з людського суспільства апарату управління. Коли з'являється така особлива група людей, яка тільки тим і зайнята, щоб управляти ...” [121; 6-9].

Моральною основою родового суспільства було глибоке переконання наших предків, що люди – діти Божі і тому рівні між собою . Адже всі люди походять від одного Батька – Сонця та однієї Матері – Землі, для яких немає відмінності між своїми дітьми – усі вони однаково дорогі для них. Така сакральна настанова та природне відчуття справедливості ( Віри Правди , як казали раніше) довгий час перешкоджали утворенню окремих, більш привілейованих груп серед досить гомогенного за майновими та соціальними показниками населення неолітичної України. Рівноправність передбачала , насамперед , наявність свободи дій кожного окремого члена родового колективу, яка полягала у праві вільно висловлювати свою думку та розпоряджатися своєю долею, а також наявність особистої власності й можливості нею користуватис я на власний розсуд.

Принцип колективізму та взаємодопомоги, тісно пов'язаний з наявністю розгалуженої соціальної сітки, яка допомагала людям долати життєві негаразди, неминуче мав спиратися на норми, які певною мірою обмежували свободу дій окремого індивіда. Наприклад, їжа формально належала тому, хто її здобув. Проте Звичай вимагав, щоб усе зібране або впольоване на території, яка належала громаді, було обов'язково розподілене між усіма її членами відповідно до суворих правил – законів, що існували всередині громади, за якими їжу отримував передусім той, хто мав у ній найбільшу потребу. І ситуація, в якій одна сім'я має все, а інша – нічого, в такому суспільстві була просто неймовірною . Однак це не означало, що можна було не працювати – нероб та ледарів ніхто не утримував задарма. Родове суспільство в Україні керувалос я жорстким принципом: “хто не дбав, той і не мав”. Тому тих, хто намага вся уникати повсякденної праці, кра в чуже майно тощо, негайно виганяли з громади. А , оскільки жити самому було неможливо, такі особи об'єднувались у громади злочинців, які жили за принципом “чесного” розподілу награбованого та відібраного у слабких родів добра.

І дотепер цей первісний поділ суспільства актуальний. Лише родовий лад і притаманну йому систему управління перебрали на себе державні структури, замінивши його на ідеологію панування Сили індивіда над Правдою людей, а громади злочинців, що, як і раніше, існували за своїм принципом “не працювати”, перетворились на організовані кримінальні угруповання або мафію. На жаль, останнім часом серед пострадянських народів домінує як соціальний взірець, образ вільного життя “вора в законе”, який живе як справжній чоловік: коли йому треба, бере що хоче і робить усе “по понятиям”, а не за законами цієї “тупої” держави.

Це сталося тому, що справжні приклади гідної, лицарської поведінки, варті наслідування, було заретушовано, підігнано під офіційну ідеологію певної держави, комуністичної чи капіталістичної, з метою приховати свою істинну хижацьку сутність – “поділяй і владарюй”. Але ворон воронові очі не виклює – держава завжди поблажливо ставилася до існування злочинних угруповань, значно небезпечнішими для неї є “політичні”. Для прикладу можна пригадати фільм “Холодная осень 53-го”, коли бандюк запитує одного із засланих наче за дезертирство: “Родину не любишь, да?!” У цьому вигуку - звіряче обличчя кримінальних – гнути слабких, тобто всіх тих, хто не може дати належної відсічі, користуючись із них, і плазувати перед сильними, тобто державою, водночас ненавидячи її.

Розподіл продуктів виробництва всередині громади був тісно пов'язаний з формою власності. Натомість розвиток форм власності, як відомо, є визначальним аспектом формування економічних відносин. Відповідно, колективне виробництво основних продуктів харчування мисливців мезоліту та ранніх землеробів неоліту обумовлювало й колективну власність на основні засоби виробництва. За родового ладу земля, на якій перебувала громада, належала всьому її колективу, який жив і працював на ній, що передбачало однакове право всіх членів громади на її ресурси і заборону користуватись ними без їхнього дозволу. Люди, які увійшли до громади зі сторони, мають таке саме право на землю та її ресурси, що й люди, які народились у ній. Ті, що покидають громаду, це право втрачають. Формальне право володіння землею як громадською власністю передається з покоління в покоління, доки нащадки населятимуть цю місцевість.

Водночас із колективною власністю на засоби виробництва у первісній громаді виникає й індивідуальна власність. Нею спочатку були знаряддя праці, зброя, одяг тощо, зокрема й культові предмети індивідуального користування, тобто все те, що людина зробила власними руками та що перебувало у її особистому (чи сімейному) користуванні. Через те зброю та інші речі, які належали людині за життя, як того вимагав Звичай, стали класти йому в могилу. Це робили не лише через переконання, що начебто вони йому знадобляться на тому світі, як часто вважають, а переважно через те, що речі й після смерті залишаються його особистою недоторканною власністю. Навіть чоловік не міг розпоряджатися тим, що належало його дружині без її дозволу на те .

Як уже зазначалося, серед усіх членів громади завжди вирізнялися певні індивіди, які мали вроджені переваги у тій чи іншій діяльності над іншими членами колективу. На початку неоліту в громадах стають помітними ознаки соціального розшарування на два основні напрями. До першого належали особи, які володіли певними здібностями надприродного ґатунку; їх зараз можна було б назвати магами або шаманами. Вони виконували в громаді цілительські функції, а також відігравали роль провидців та власне чаклунів, що спілкувалися з духами предків.

Юрій Шилов, зокрема, зазначає, що маги-жерці, ця “первісна інтелігенція” неолітичних суспільств в Україні , мала значно більше функцій, ніж їм відводить класична наука. Під їх керівництвом була створена ціла низка святилищ-обсерваторій, що простягалась від англійського Стоунхенджу до Аркаїма за Уралом, завданням яких було стежити за сонячно-місячним календарем та визначати найбільш сприятливі періоди для сільськогосподарських робіт. Пізніше система святилищ була використана для формування відповідного міфосвітогляду давніх людей, релігії Природи індоєвропейських народів, відомої нині під назвою “язичництво”.

Згодом почав ав виокремлюватис я другий соціальний інститут громади – зібрання найдосвідченіших членів роду, які користувались загальною повагою та авторитетом. Вони були носіями життєвого досвіду, зберігачами звичаєвих норм, за якими жила громада, і від того були оточені турботою та повагою, оскільки від їх знань нерідко залежала доля усього колективу. Однак ані перші, ані другі не мали помітних переваг у розподілі суспільного продукту, який гуртом виробляла громада, у якій, як і раніше, панував принцип рівності.

Вищим керівним органом у громаді були загальні збори всіх осіб, які скликались у особливих випадках, що потребували погодженого рішення усього загалу або необхідності організації якоїсь спільної господарської чи військової діяльності, а також розгляду провин чи суперечок між членами громади та прийому до неї нових членів. Зборами, за Звичаєм, керували найбільш шановані та поважні чоловіки, які володіли достатнім красномовством та мали право пропонувати (але не нав'язувати) з борам певне рішення. Дискусію вели доти, доки досягали загальної згоди всіх і прийняте рішення не отримувало підтримку більшості, зокрема й належного його розуміння. Рішення могло виноситис я лише з а згод ою всіх зборів. Незгодним надавалась можливість безперешкодно покинути громаду. Інколи принципові розбіжності всередині громади призводили до її розпаду на дві групи, одна з яких вирушала на пошук нового місця проживання .

За такої системи соціальної організації кожен дорослий чоловік не лише мав право голосу у загальному рішенні, а й міг стати ініціатором і навіть керівником задуманої ним справи. Важливо було лише переконати загал у її необхідності та належним чином усе організувати . Отже, на шляху колективного природного добору у громаді поступово вирізнялис я лідер и, яким громада дедалі частіше довіряла функції розпорядчо-організаційного орг ану в період, коли загальні збори не діяли.

Наприклад, в ірокезів, суспільну організацію яких добре дослідив Л. Морган, а слідом за ним і Ф. Енгельс, кожен рід-громада, що входив до складу племені, обирав собі керівника-сахема – старійшину для мирного часу, який міг досить довго очолювати колектив і займався розглядом поточних справ свого роду. Для ведення військових дій обирали спеціального військового ватажка, якого вважали фахівцем у цій справі і який керував громадою під час війни . Ватажка могли запрошувати й з інших родів, якщо серед своїх не було відповідного фахівця . У виборах брали участь усі – чоловіки й жінки - після досягнення ними відповідного віку. Але саме обрання ставало легітимним лише у разі визнання його всіма іншими родами, що входили до племені. “Влада сахема всередині роду була батьківська, чисто морального порядку; засобів примусу він не мав. Разом з тим, він за посадою був членом ради племені Сенека, а також і загальної ради ірокезів. Воєнний вождь міг наказувати що-небудь лише під час воєнних походів” [72; 257]. До того ж рід на свій розсуд завжди міг усунути як сахема, так і воєнного вождя, якщо їхня діяльність не влаштовувала колектив громади. Це так само вирішувалос я на загальних зборах. Усунені від влади таким чином особи знову ставали простими воїнами, приватними особами, готовими до виконання своїх повсякденних обов'язків.

Звичайно, у таких умовах свавільні дії лідера були унеможливлені, адже всі разом – і керівники, і підлеглі - становили собою єдине братство, тісно пов'язане кровними зв'язками. Подібна ситуація спостерігається і досі серед народів Кавказу, у яких здобутки європейської цивілізації ніколи не порушували основи родових відносин. Той, хто хоч раз побував серед “гордих горців”, мав би помітити, що у них навіть незнайомі з першого погляду люди висловлюють таку шану й повагу один до одного, наче вони є членами однієї родини. Насправді, так воно і є. Адже в родовому суспільстві контактам між родичами, хай навіть і далекими, приділяється значно більше уваги, аніж у суспільствах сучасних держав.

На Кавказі рідко можна почути про грабіжництво або якесь інше злодійство, адже людина, якій ти вчиняєш кривду, може бути, наприклад, двоюрідним братом чоловіка твоєї сестри, і, відтак, на тебе падає ганьба й зневага усього її роду, а це - твоє соціальне приниження, а отже - неможливість повноцінного життя в суспільстві. Щось подібне до цього було і в нас за старих часів. Тому і говориться: горда непокора совісті од повоювання... Забули, хто ми є, якого роду і в чому наша сила, хоча ще донедавна діди вчили так: народ наш терпеливий та непокірний, гордої і мстивої вдачі, але справедливий. Країнець рожден для щастя од спільної дії по виживанню родини та Краю.

Подальший розвиток суспільства, який полягав у вдосконаленні засобів праці та збільшенні обсягів виробництва матеріальних продуктів, що було пов'язано з утвердженням відтворюючої економіки, впливав на кількісний склад соціальних об'єднань. Якщо первісні громади мисливців та збирачів налічували загалом близько 35–50 осіб, то пізніші осілих риболовів та ранніх землеробів гуртували вже по 100–150 осіб (за верхньої межі 350–400). Відсутність спадкової влади й постійна плинність керівного складу породили розгалужену та регламентовану звичаями систему лідерства. Тепер у рамках однієї громади зросла кількість осіб, які мали належний статус та необхідні для виконання функцій лідера знання. Це, з вісно , викликало суперництво, де брались до уваги господарські та організаторські здібності, знання звичаїв та інші переваги. Вибір лідера також залежав від розміру групи, яка його підтримувала. Але у будь-якому разі вищу владу у громаді уособлювала загальна Рада, яка контролювала всі процеси життєдіяльності роду, а також рада авторитетних осіб (старійшин) – живих носіїв мудрості своїх предків.

Із розвитком права власності та принципів його наслідування функції влади також ускладнювалися. Лідери почали перебирати більше повноважень, відповідно до яких зростала і їхня влада, що, натомість, підвищувало вимоги до їхніх особистих якостей. Керівники повинні були володіти спеціальними знаннями та досвідом, що допомагав їм успішно керувати великими колективами, передавання яких д авала змогу наступникам затвердити своє керівництво. Усе це поступово зміцнювало роль лідера, який тепер намагався забезпечити собі адекватну заміну. У деяких племенах він міг навіть вибирати собі заміну серед близьких родичів, однак його наступника у будь-якому разі мала визнати вся громада .

Перехід до відтворюючого господарства в кінці неоліту змінив відносини власності всередині громади. Відбулас я її остаточна диференціація на індивідуальну, до якої, крім знарядь праці, тепер належав і продукт, створений окремою людиною, та колективну, до якої , насамперед , належала земля, що її отримували від предків і передавали нащадкам як живильну святиню. Але незважаючи на те, що природні угіддя та оброблювана земля за Звичаєм належали громаді, її дорослі члени та їхні сім'ї у землеробському суспільстві мали право володіти окремими ділянками й обробляти їх, привласнюючи вироблений на ній продукт. Успадковуватис я могло лише саме право володіння, яке належало сім'ї. Необроблювана земля перебувала у колективному користуванні .

Власність, створену особистою працею (але не ділянку землі, на якій її було вироблено) дозволялос я відчужувати та використовувати для обміну. Продукція, вирощена сім'єю, споживалас я усередині господарства. Для суспільних потреб існували окремі поля, які обробляли колективно. Свійська худоба з самого початку її приручення була власністю окремих осіб, а громада переважно контролювала лише наслідування останньої, намагаючись залишити тварину в рамках родинного кола.

Отже, у землеробсько-скотарських громадах, які прийшли на зміну мисливсько-рибальським, розвиток виробничого господарства починає формувати відповідний інститут власності та порядок її наслідування, особливо права на оброблювану ділянку землі та володіння свійськими тваринами. Це сприяло зміцненню окремих родів, що входили до громади, та розвитку генеалогії, тобто усвідомлення приналежності до свого роду та племені. До того ж виробниче господарство обмежувало рухливість громади, обумовлюючи цим її внутрішню консолідацію.

Нові господарсько-економічні можливості, розвитку яких сприяло землеробство, посилили стабільність громад та стали передумовою значного збільшення кількості населення, що, зрештою, призвело в неоліті до демографічного вибуху. Адже на тій самій території, де знаходила собі їжу громада мисливців кількістю у п'ятисот осіб, землеробська громада тепер могла забезпечити харчуванням понад п'ять тисяч своїх членів. Однак відмінний спосіб господарювання мав і свої недоліки. Окрема громада землеробів залишалася, передусім, вельми вразливою перед господарськими, соціальними і демографічними обставинами, які з часом дедалі більше ускладнювались. Силами однієї громади було неможливо вести військові дії. Великі, порівняно з мисливськими, громади землеробів часто страждали від епідемій, які інколи майже вдвічі скорочували їх чисельність, що також робило їх маложиттєздатними.

Усе це створювало передумови виникнення в неоліті певної надгромадівської форми соціальної організації, яка, насамперед, почала формуватися у межах етносів, що заселяли територію України, і знаходила своє вираження в археологічних культурах, за якими їх досліджували вчені. Вищезазначені фактори також сприяли формуванню більш-менш гомогенних культурно-мовних спільностей , які згодом набули форм родо-племіннних союзів, що, натомість, почали об'єднуватись між собою у протодержавне утворення на конфедеративній основі.

 


© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua

Клуб "Спас"



Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.