Розділ 6. Горнило етносів

У неоліті, як свідчать останні наукові розвідки, українська земля стає колискою для більшості народів, які згодом заселили всю Європу, а також території на схід від неї до Індії, Маньчжурії та Японії включно, від чого заслужили право називатися індоєвропейськими, складання етномовної спільності яких завершилось у кінці IV – на початку V тис. до н. е. До них лінгвісти відносять носіїв анатолійської мови, якою розмовляли народи Малої Азії до приходу турків, албанської, вірменської, грецької, індоіранських або арійських мов давнього населення Ірану, Пакистану та Індії; мертві мови тохарська та фригійська, мови народів Західної та Північної Європи – італійські, кельтські, германські та балтські, і, нарешті, слов'янські мови, до яких належить і українська, ймовірно, найдавніша з-поміж них. Згідно із сучасними лінгвістичними даними, до IV тис. до н. е. в сі індоєвропейці існували єдиним компактним масивом, мешкали на територіях від Дунаю до південної течії Волги і становили органічну та відносно гомогенну мовн у спільність . Однак уже у другій половині ІІІ тис. до н. е. стають відомі перші окремі індоєвропейські (анатолійські) мови – хетська та лувійська, носії яких вирушають на підбій Малої Азії.

Болгарський лінгвіст В. Георгієв уже для першої половини неоліту Європи визначає чотири основні мовні групи індоєвропейців, дві з яких – північна, до якої належав балто-слов'яно-германський діалект, та центральна, до якої входили греко-дако-індо-іранські мови, перебували на території України. На лінгвістичній карті В. Георгієва група балто-слов'янських мов в епоху неоліту-енеоліту займала значні обшири від Балтійського моря до середньої течії Дніпра. Якщо зіставити її з територіями поширення археологічних культур цієї доби, можна помітити, що землі ще не розчленованої балто-слов'янської спільності займали племена, які використовували гребінцево-накольчатий орнамент на своєму посуді, тобто племена дніпро-донецької етнокультурної спільності.

Ці дані підтверджує польський лінгвіст Т. Лер-Сплавінський, який переконливо довів, що дніпро-донецька культура (названа ним культурою гребінцево-накольчатої кераміки) відіграла основну роль у становленні слов'янства. На його думку, вона була одним із найдавніших компонентів у етногенезі слов'ян. Дані археології, доповнюючи матеріали лінгвістики, свідчать про розміщення балто-слов'ян – носіїв культури гребінцево-накольчатої кераміки - в оточенні мисливських фінно-угорських племен на північному сході (носіїв ямково-гребінцевої кераміки), індо-іранських племен первісних скотарів на південному сході (середньостогівська, нижньомихайлівська та ямна культури), дако-греко-фракійських землеробських (Трипілля-Кукутені) на південному заході і германських племен на заході. Додаткове уточнення місця дислокації балто-слов'янських племен дає той факт, що жодні лінгвістико-археологічні дані не вказують на безпосередній зв'язок між фінно-угорським та дако-фракійським населенням, що може свідчити лише про існування між ними певного мовно-культурного бар'єру. Таким бар'єром, зазначають учені, могли бути лише племена гребінцево-накольчатої кераміки.

Свого часу великої популярності набула теорія американського вченого Коліна Ренфрю, який вважає, що грандіозному лінгвістичному явищу поширення індоєвропейських мов передував не менш масштабний соціально-економічний процес, пов'язаний з розповсюдженням землеробського відтворюючого господарства. За Ренфрю, зародившись на Близькому Сході у ІХ–V ІІІ тис. до н. е., воно призвело до швидкого зростання чисельності та густоти населення у землеробських суспільствах давнього Шумеру, Палестини та Нижнього Єгипту в п'ятдесят разів порівняно з мисливськими . Виник ефект так званої “набігаючої хвилі”, коли надлишки землеробського населення поширилися по мисливській периферії.

У V ІІ тис. до н. е. перші носії відтворювального господарства, рухаючись із Малої Азії, заселили південь Балканського півострова, де згодом утворили комплекс культур “мальованої кераміки”. За межами цього ареалу, поступово нарощуючи господарський та демографічний потенціал, вони колонізують середню смугу Європи від Рейну до Середнього Подніпров'я, беручи безпосередню участь у формуванні культури лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровської та трипільської культур Молдови, Карпат та Правобережної України. З огляду на ці факти, деякі дослідники поквапились ототожнити індоєвропейців V – IV тис. до н. е. з носіями балкано-дунайських культур “мальованої кераміки” .

Питання походження людності, яке в археологічній науці дістало назву трипільської культури, ще з початку сімдесятих років минулого століття набуло статусу одного з найважливіших питань етногенезу українського народу. Наявність такого значного культурного масиву серед своїх попередників завжди підштовхує нащадків до визнання себе їх безпосередніми спадкоємцями. Особливо таке бажання стало помітним у роки незалежності України, коли кожен отримав право говорити, що кому заманеться. І результатом російської політики нівеляції всього українського зараз є “перегин” в інший бік, коли наукові дані починають використовувати для підтвердження певної концепції. Звісно, ця книга не є винятком і не претендує на те, щоб бути істиною в останній інстанції. Але істина, за висловом Дж . Малдера, завжди є десь там... Тобто, істинним може бути лише пошук істини, особливо, якщо це стосується подій багатотисячолітньої давнини .

Тому з приводу походження трипільців (ким були ці племена і до якої мовно-антропологічної гілки належали) маємо зараз понад десяток версій лише серед науковців, не беручи до уваги спроб аматорів від історії (до яких, безумовно, належить і автор). Загалом, їх усіх можна поділити на дві групи. До першої належать дослідники, які захищають теорію автохтонності, тобто концепцію місцевого походження трипільських племен, згідно з якою останні вже були індоєвропейцями. Друга ж є міграціоністською, якої нині дотримується переважна більшість учених, згідно з нею трипільці не належали до індоєвропейського мовного ареалу, а були нащадками перших землеробів півдня Малої Азії, які в пошуках кращих земель спочатку переселились на Балкани, а згодом і на Подніпров'я, де багатющі чорноземи та сприятливі кліматичні умови дали змогу їм досягти найвищого розквіту своєї культури.

Уперше думка про тісний зв'язок трипільської культури з найдавнішими слов'янами чи їхніми предками була висловлена в доповіді її першовідкривача Вікентія Хвойки на Київському з'їзді археологів ще у 1899 році. Однак згодом під впливом фактів на користь трипільсько-егейських зв'язків дослідник висловив також версію, що трипільська культура могла бути протогрецькою. Одними з перших апологетів приналежності трипільців до індоєвропейців вважають також таких дослідників, як Б. В. Горнунга, А. Нерінга, Я. Пастернака. Останнім часом широкої популярності набули праці Юрія Шилова, який фактично претендує на свою версію прочитання давньої історії України (а з разом з тим і Європи), значною мірою відмінну від традиційної. Спираючись на власні дослідження степових курганів України, а також на праці Валентина Даниленка, В. О. Сафронова, М. О. Чмихова, О. П. Знойка, Анатолія Кіфішина, дослідник розвиває ідею приналежності до індоєвропейського світу не лише культури Трипілля-Кукутені та балканських культур Боян і Кереш, що їй передували, а й цивілізації протоземлеробів Чатал-Гуюка, яку він вважає культурно-генетичною попередницею Давнього Шумеру.

Юрій Шилов вважає, що праіндоєвопейська спільність сформувалась у VII – IV тис. до н. е. на основі давніх землеробів Циркумпонтійської зони (названої ним Араттою) із центром біля поселення Чатал-Гуюк на території сучасної Туреччини. Орієнтовно в VI – V тис. до н. е. Аратта перемістилась до Подунав'я (культура Старчево- Кереш), а звідти , вже в наступному тисячолітті , – до Наддніпров'я (культури Трипілля- Кукутені). Паралельно з цим рухом на північний захід мешканці давньої Аратти періодично вирушали на південь, ставши згодом засновниками легендарного Шумеру, від якого починає свою історію сучасне людство.

Отже, перефразовуючи відомий вислів, згідно з Шиловим, “історія починається з Чатал-Гуюка”. Тобто майже на дві тисячі років раніше, ніж вважалося досі, а саме з 6200 року до н. е., коли експедиція жерців-правителів Шу-еден-на-кі-дуга (“Руки-закону степу країни благой”) - так на мові жителів Аратти називалось поселення Чатал-Гуюк, - мандруючи на північ у пошуках територій, придатних для проживання, досягла придніпровського святилища Кам'яна могила – Шу-нуна (“Руки-закону володаря”). Цю подію відкрив, розшифрувавши написи на плитах Кам'яної могили, шумеролог Анатолій Кіфішин, дані якого допомогли Юрію Шилову зробити відповідний висновок. Згідно з декриптологічними студіями Анатолія Кіфішина, жерці Аратти уклали мирний договір із місцевими мешканцями, відповідно до якого індоєвропейці Малої Азії вступали у протодержавні відносини з людьми Наддніпрянщини, утворюючи Циркумпонтійську зону формування індоєвропейської спільності.

Віддаючи належну шану й подяку панові Юрію Шилову як, безумовно, здібному та сміливому археологу, дослідникові витоків духовних традицій наших предків, зокрема, в царині їх релігійно-культового світогляду, все ж не можемо повністю погодитися з усіма його висновками щодо правітчизни індоєвропейців. Не знати чому, але дослідник послідовно захищає думку, згідно з якою перші індоєвропейці виникли в регіонах, де переважали відтворюючі форми господарства над привласнюючими, коли відповідний фактаж свідчить на користь цілком протилежного. Можливо, річ тут у тому, що досі, як ми зазначали, класична наука розміщувала землеробів на вищому щаблі еволюційного розвитку, ніж “диких” мисливців. Тому, бажаючи своєму народові, здавалося б, кращого родоводу, підсвідомо стаєш заручником такої позиції, не розуміючи, що граєш на руку тим, хто все це вигадав. Тож, перш ніж рухатися далі, слід, гадаю, розставити всі крапки над “і” у такому важливому питанні, як походження індоєвропейців, оскільки йдеться про нас із вами.

Майже всі теорії походження індоєвропейців ґрунтуються на працях лінгвістів – Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Іванова, які реконструювали спільну індоєвропейську мову на її фінальному етапі (кінець неоліту - енеоліт), та М. Д. Андрєєва, який методом внутрішньої реконструкції відтворив найдавніші витоки праіндоєвропейської мови, що сягають часів ще верхнього палеоліту. Складається враження, що кількість теорій походження індоєвропейців прямо пропорційна кількості інтерпретацій давніх лексем та протосем, знайдених у працях вищезазначених фахівців у сфері мовознавства, які часто-густо кожен тлумачить на свій розсуд – звідси й таке розмаїття версій.

Так, наприклад, В. О. Сафронов у своїй фундаментальній, без сумніву, праці “Индоевропейские прародины” (на яку посилається як на одну з основ своєї теорії Ю. О. Шилов), аналізуючи протосеми відтвореної М. Д. Андрєєвим мови перших індоєвропейців, робить висновок, що суспільство останніх йому уявляється суспільством, яке безповоротно стало на шлях розвитку відтворюючої економіки. І це незважаючи на те, що сам М. Андрєєв неодноразово звертав увагу на відсутність у праіндоєвропейській мові спеціальних лексем на позначення сільськогосподарських знарядь чи окультурених рослин, зазначаючи, що епоха ранньоіндоєвропейських кореневих слів не знала землеробства.

Звісно, В. Сафронов наводить контраргументи на користь своєї думки: за його підрахунками, кількість коренів, які належать до мисливства, – 12, тобто менше, аніж кількість коренів, пов'язаних із відтворюючим господарством – 19, що дає змогу обґрунтовано говорити про перевагу скотарства й землеробства над мисливством та про перехід до відтворюючого господарства. Таким чином, спираючись на ці та інші свої “підрахунки”, В. Сафронов відносить прабатьківщину індоєвропейців на південь Центральної Анатолії (поселення Чатал-Гуюк), оскільки Центральна Європа (території між Рейном і Дніпром, де М. Андрєєв розміщує центр зародження індоєвропейців) була на той час вкрита льодовиком.

Однак наявність величезної кількості лексики, відтвореної М. Андрєєвим у своїх наступних лінгвістичних працях, яка відбиває реалії суворого клімату на прабатьківщині індоєвропейців, а саме: холодні й довгі зими з жорстокими завірюхами, що призводили до смертельних випадків, відсутність спеціальних слів на позначення літа, осені та весни, такі полярні лексеми, як “північне сяйво” та “білі ночі”, зрештою змусили В. О. Сафронова (а разом із ним і Ю. О. Шилова) модернізувати свою концепцію. Появу ранніх індоєвропейців у Анатолії він став пояснювати їх переселенням із Центральної Європи, яку вони залишили, рятуючись від наступу льодовика. Переселенці, на думку В. Сафронова, були представниками свідерської культури, території поширення якої у 8900–7900 роках до н. е. простягались від Вісли до Німану і від Прип'яті до південного узбережжя Балтійського моря.

Наступ льодовика за часів третього дріаського періоду примусив цих мисливців на північного оленя відступити на південь, за річку Прип'ять. Однак, землі, куди відступили свідерці, не були безлюдними – там мешкали інші племена мисливців-першопредків індоєвропейців (карта 2). Тому через відсутність вільних територій для своїх промислів частина свідерців була змушена рухатися далі на південь , аж доки у VII І тис. до н. е. прибула на землі Східного Середземномор'я, де у той час проживало населення афро-азійської раси (першопредків семітських народів), представленого в археології протоземлеробською н атуфійською культурою, будівників першого у світі міста Ієрихон. Асиміляція свідерців із натуфійцями зумовила утворення синкретичної тахунійської культури, що поєднувала традиції обох рас .

Внаслідок взаємообміну культур свідерці ознайомили натуфійців із використанням лука й стріл та сокири – передових на той час здобутків індоєвропейської технології полювання, а також з основами скотарства. А натуфійці, натомість, поділилися зі свідерцями навичками землекористування, яке свідерці одразу модернізували, що виявилось у наступній, тахунійській, культурі у вигляді чітко помітних відмінних культурних особливостей, яких доти в натуфійців не було – народжується образ богині урожаю, Матері хліба, скульптурне зображення якої виявлено у вигляді глиняного монументу, збудованого на каркасі із солом'яного снопа. Цікаво, що В. О. Сафронов для обґрунтування своїх висновків широко цитує Л. Л. Залізняка, фахівця в галузі досліджень прильодовикових мисливських суспільств пізнього палеоліту та мезоліту, якого так нищівно піддає критиці Ю. Шилов за теорію прасемітського походження племен трипільської культури. Загалом спостерігається перебування Сафронова в полоні авторитетної думки Джона Мелларта, за постулатом якого поселення Чатал-Гуюк, з його двома формами відтворювальної економіки й культом богині-матері, становило основу нашої цивілізації.

Однак, не слід беззастережно, як це робить В. О. Сафронов (та його послідовник Ю. О. Шилов), ототожнювати тахунійське населення Чатал-Гуюка VII тис. до н. е. з праіндоєвропейцями, які переселились сюди мінімум за тисячу років перед тим. Прихід відносно нечисленних груп свідерського мисливського населення до Анатолії не міг не призвести до їхньої повної (хоча й поступової) асиміляції з численними місцевими мешканцями. Тривале існування окремого індоєвропейського анклаву в чужому етномовному та культурно-господарському середовищі, яке активно розвивалося , видається абсолютно нереальним.

Це підтверджують і археологічні дослідження самого Чатал-Гуюка, де не виявлено типових для індоєвропейців ознак “патріархальності” міфології, культу Батька-Кола-Сонця, що, як ми показали, бере свій початок у мисливських суспільствах, де головою громади був чоловік-воїн - основний добувач засобів до існування та захисник поселення. Натомість у тахунійців було виявлено ознаки поклоніння Великій богині-Матері всього сущого та відповідну аграрну обрядовість, пов'язану з міфологічними уявленнями про вмираючого та воскресаючого бога – риси, що згодом стають характерними для широкого кола землеробських культур Східного Середземномор'я, до яких належить і раннє Трипілля. Відповідно, є й інші відмінності, приміром, розбіжності поховального обряду. Якщо трипільці, як відомо, своїх небіжчиків здебільшого спалювали, то мешканці Чатал-Гуюка спочатку звільняли кістки померлого від м'яса, а сам кістяк ховали під стінами й долівкою будинків. Настінні розписи зберегли зображення величезних хижих птахів, які поглинають плоть небіжчика, здійснюючи таким чином перший етап поховальної процедури.

Додаткові орієнтири може дати також антропологія. Загальновідомо, що індоєвропейці, а особливо їхня індо-іранська складова, представників якої, власне, й називають арійцями, були переважно масивними, високими, зі світлим волоссям північними європеоїдами (мал. 2 та 3), являючи цілковиту протилежність тонкокісним , низькорослим, із темним волоссям та “вірменоїдними” рисами обличчя представникам Півдня Європи (мал. 4), які, рухаючись із Балкан, утворили на території України трипільську культуру. З огляду на загальну нестачу матеріалів поховань трипільців , вивчення їх нього антропологічного типу ускладнювалос я , що сприяло спекуляціям з приводу їхньої етнічної приналежності. Однак поховання трипільців виявлено , хоч і у невеликій кількості, на пізньому етапі їхнього розселення, коли вони активно вступали в контакт з іншим населенням, у звичці якого було зберігати тіла своїх померлих родичів.

Мал. 2. Реконструкція черепу людини Нижньомихайлівської культури з степового Подніпров’я.	Мал. 3. Голови людей з поховань Ямної культури.

Мал. 4. Голови чоловіків з поселення Трипільської культури.

Процес формування фізичного типу трипільців, як зауважують антропологи, був складним, оскільки відбувався в умовах етнокультурного зближення їх із південно-західними (населенням балканських та малоазійських культур) та північно-східними (представниками прото-балто-слов'янських та індо-іранських мовних діалектів) сусідами. Так, під час розкопок пізньотрипільського Вихватинського могильника, розташованого на березі Дністра поблизу міста Рибниця (Молдова), було виявлено поховання південних європеоїдів – представників західного варіанта давньосередземноморського типу, що був поширеним серед людності Балкан та деяких регіонів Центральної Європи.

Антропологу М. Великановій вдалося розрізнити, що до цього типу належать лише чоловічі черепи серед похованих, а жіночі - до європеоїдного, характерного для північно-східних сусідів трипільців. До “середземноморських” належать і черепи, виявлені в похованнях печери Більче-Злоте. А от уже в пізньотрипільському могильнику, дослідженому В. О. Круцем під с. Чапаївка, що поблизу Києва, спостерігається інша ситуація. Виявлені тут антропологічні матеріали свідчать на користь остаточної асиміляції двох антропологічних типів – грацильного середземноморського та більш масивного північноєвропейського, який належав племенам дніпро-донецької культури, що, на нашу думку, може свідчити про наявність інтеграційного процесу, внаслідок якого землеробська культура трипільських племен стає однією зі складових україно-слов'янської.

Завершуючи розгляд теорії Сафронова-Шилова про індоєвропейське походження трипільської культури та її попередниці – культури Чатал-Гуюка, додамо наступне .

По-перше, слід довести, що до територій розселення перших індоєвропейців належали лише племена свідерської культури, які в повному складі вирушили до Малої Азії. Однак це суперечить даним археології, згідно з якими свідерців розміщують в оточенні споріднених їм мисливських культур пізнього палеоліту (карти 1 та 2), водночас чітко вирізняючи свідерську культуру з-поміж них аж до кінця мезоліту, коли племена колишніх мисливців на північного оленя стають західним крилом розповсюдження дніпро- донецької культури (карти 4 та 5).

По-друге, якщо припустити, що мешканці Чатал-Гуюка (перші індоєвропейці, за Ю. Шиловим), стали засновниками культури Шумеру, то у рисах останньої має бути виявлено хоча б деякі індоєвропейські ознаки. Однак писемність Шумеру (а отже, і протописемність Кам'яної Могили) та культуру міст-держав Давнього Міжріччя досі жоден із шумерологів міжнародного рівня не визнав приналежними до індоєвропейського світу. Таким чином, щоб гіпотеза Юрія Шилова повністю відповідала дійсності, слід зачекати доказів, які б дали змогу назвати шумерську цивілізацію протоіндоєвропейською, або хоча б довести, що в процесі її утворення взяв участь індоєвропейський субстрат із Малої Азії. Інакше виходить, що або мешканці Чатал-Гуюка не причетні до утворення шумерської культури, або вони не були індоєвропейцями.

Проте головною заслугою Юрія Шилова перед народом України є пріоритет розкриття реальності безсмертя людської душі в “потойбічному” світі, пошук розв'язки протиріччя між смертю і життям, буттям-і-небуттям – головного надбання ведійської культури, основи формування якої було виявлено дослідником в арійських курганах Дунайсько-Дніпро-Донського межиріччя, що дає всі підстави вважати основні міфоритуали Ріґ-Веди набутком населення степової України епохи неоліту. Ціною життів кількох колег Ю. Шилова було розкрито польову (енергетичну) природу курганів – давніх обрядових споруд, покликаних забезпечити перехід людської душі в потойбіччя та налагодження постійного взаємозв'язку між світом мертвих та світом живих. Зрештою, дослідник прийшов до усвідомлення української релігійно-обрядової традиції , яка полягала у синтезі божественного та людського, співдружності людини й Бога – основи вільного співіснування людей, відсутності страху перед смертю, яка означала лише перехід до польового стану матерії – сонму предків.

Цим самим вона діаметрально протилежна пануючій нині у слов'янському світі біблійно-іудаїстської традиції протиставлення Бога й людини, за якою в інтересах одного (буцімто богообраного) народу штучно насаджувалися хибні уявлення, що Бог карає людину за її гріхи, сприяючи цим самим формуванню рабського комплексу меншовартості та страху за своє майбутнє, вміло маніпулюючи яким, можна було здійснювати контроль за цілими народами. Ця концепція, влучно названа свого часу “опіумом для народу”, стала у великій пригоді нелюдам, оскільки дозволяла, прикриваючись гаслом “вся влада від Бога”, створювати ворожі для людини тоталітарні структури поневолення; а в науці виявилась у добре замаскованій теорії вищості одних народів над іншими з огляду на відмінність у їх формі господарювання, надаючи a priori землеробським суспільствам вищого статусу, порівняно з мисливськими, примушуючи покоління всіх науковців світу приймати це за істину в останній інстанції.

Тому дивними видаються думки на захист цієї теорії з уст першовідкривача арійських джерел релігійно-обрядових уявлень українців, основу яких було виявлено не в середовищі землеробської трипільської культури, яка, як добре відомо, курганів не споруджувала. Перші кургани пізні трипільці усатівської культури на Одещині почали будувати під впливом своїх сусідів – нижньомихайлівської культури – південного ареалу розповсюдження ранніх скотарів середньостогівської культури (карта 6), яка виникла від контакту представників дніпро-донецької культури з населенням волго-донських степів. Для того, щоб зняти явне протиріччя, Ю. О. Шилов висловлює гіпотезу, що кургани виникали у трипільців унаслідок контакту жерців Аратти з жерцями давнього Шумеру (названу в працях В. М. Даниленка “азово-чорноморською лінією розвитку степового енеоліту”), від яких вони запозичили також традицію поховання в кам'яних скринях, виявлених у середовищі кемі-обинської культури пониззя Дніпра й Криму (карта 8).

Для цього трипільські жерці , як стверджує Ю. Шилов, запровадили в середовище протоаріїв штучно створену «кемі-обинську» ( клан жерців-брахманів), яка здобула спершу в серед переважного а втохтонного населен ня «ямно ї культур и » значний духовн ий і , очевидно, господарський авторитет . Внаслідок такого запрвадження трипільців в арійське середовище і виника ли , на думку Ю. Шилова, величні пам'ятки арійської духовності – кургани Великоолександрівка, Висока Могила та інші. Однак таке тлумачення походження й ролі кемі-обинської археологічної культури належить лише Юрію Шилову , тоді як більшість археологів погоджуються з думкою російського дослідника А. М. Лєскова, який вважав, що поховання кемі-обинської культури є локальним варіантом єдиної дольменної культури, що охоплювала причорноморські землі від Абхазії до Криму, впливаючи відповідним чином на степові культури України в епоху раннього металу” . Крім того, кемі-обинська культура виник ла на тисячу років пізніше від появи перших курганів у степових народів .

Згідно з теорією пасіонарності Л. Гумільова, молодий етнос має значно більше енергії для експансії своєї культури й часто є ініціатором культурної та генетичної асиміляції традицій старого. Видається малоймовірним, щоб трипільці змогли запровадитися в арійське середовище, яке перебувало на стадії самоствердження, а отже , мало значно більше пасіонарної сили, необхідної для експорту власної культури, а не прийняття чужої. Тому доцільно припустити зворотний процес, а саме: запровадження курганних традицій степових народів у трипільське середовище, зокрема, у його південно-східну частину, куди активно прибувала нова людність зі Степу (карти 6 та 7). Саме під її впливом у трипільців виникає обряд тілопокладання, який приходить на зміну тілоспаленню; причому, якщо у степовій частині зафіксовано обряд поховання у скорченому стані, характерний для скотарських народів (Вихватинський могильник), то на півночі помічено випростане розміщення похованих, характерне дніпро-донецькій культурі (Чапаївський могильник) .

Г Е О Г Р А Ф І Ч Н І   К А Р Т И

I – кордони України
II – ріки
III, IV – пам'ятки культури Вороців-Старуня
V – Пісочнорівська культура
VI – пам'ятки типу Завалля
VII – Гірнокримська культура
VIII – Молодовська культура
IX – пам'ятки типу Райгородок-Рубці
Х – Кудлаївська культура
XI – Гребениківська культура
XII, XIII, XV, XVI – пам'ятки Кукрекської культурно-історичної спільності
XIV – пам'ятки постСвідерської культурно-історичної спільності
XVII, XVIII – Донецька культура
XIX – Рудоострівська культура
ХХ – III Василівський могильник
XXI, XXII – культура Кам'яниця-Бараньє

І – Дніпро-донецька культура
ІІ – пам 'ятки типу Зимно, Злота
ІІІ – савранська фаза Буго-дністровської культури
ІV – раннє Трипілля
V – культура Гумельниця

І – Середньостогівська культура
ІІ – Нижньомихайлівська
ІІІ – ранній енеоліт Криму
ІV – середнє Трипілля
V – Дніпро-донецька культура
VІ – культура Ямково-гребінцевої кераміки

І, ІІ – пізнє Трипілля
ІІІ – Ямна культура (ранній етап)
ІV – пам’ятки типу Півихи
V – пам’ятки Репінського типу
VІ – енеоліт Криму

І – Ямна культура (пізній етап)
ІІ – Кемі-обинська культура (пізній етап)
ІІІ – Культури шнурової кераміки