Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

 

Розділ 8. Скупа Краю та її Звичай

Неважко помітити, що в ІV тис. до н. е. територія України стала домівкою для десятка різноманітних етносів. Опинившись у безпосередній близькості один до одного, ці неоднакові за родом діяльності та антропологічним складом населення народи мали б неодмінно ворогувати між собою, що, без сумніву, й сталося б, якби вони проживали десь на сході чи півдні Євразії. Але феномен землі, на якій їх звела доля, полягав у тому, що на ній було досягнуто згоди між ними всіма з утворенням відповідної соціально-політичної формації, яку найкраще можна охарактеризувати як протодержава; самоназву якої до нас донесли перекази з роду Гладких та Чорних, що передалися через їхнього нащадка Леоніда Безклубого, як уже відомий нам Супойський переказ.

“Наша держава називалась Скупою Краю, пов'язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала. Населяли чорнухи деревляні (опалені дерева), кіми, анти, рокси, беренди, татрани, ольбери, топчаки, ревуги, шельбири – рій родів козацьких, а разом – вкраїнці, бо в Краю предків жили, опороженому Могилами Святими. Тисячі років проіснувала Скупа Вкраїнська, і нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї тримались. Селились “од воза” однією вулицею крученою, кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращої не будував, усі жили сильно і щасливо, пісень плакальних не було, смерті не боялись...”

 

Як бачимо, у цьому переказі ( назва якого не збереглася ), як і в Супойському, синкретично переплелися відомості з часів, нерідко роз'єднаних не одним тисячоліттям (зокрема, деякі племена існували, безумовно, за скіфсько-кіммерійського часу, а то й пізніше). Однак спільне в них одне – дух народу, якому його боги заповідали берегти свою землю та традиції, виражені узагальнюючим словом Звичай, дотримуючись якого, він завжди буде господарем на землі предків.

Назва “Скупа” (з наголосом на першому складі) походить від слів “жити разом”, “ в купі”, колись вживалася у значенні “об'єднання ”; дотепер збереглася лише на Балканах – територіях розселення південних слов'янських племен, де цим словом і досі часто називають окремий будинок або хату. У сучасній сербській мові слово “скупа” означає “разом”, “скупина” – “група”, а слово “скуп” має два значення: “зібрання, мітинг” та “дорогий, коштовний” . Як бачимо, в українській мові збереглося лише останнє тлумачення цього слова. Скупштиною зветься парламент у Сербії, а свою країну серби так і називають - Країна (з наголосом на першому складі). Взагалі, сербів можна назвати чи не єдиним слов'янським народом, у якого збереглися дуже давні звичаї, пов'язані з громадським самоврядуванням. Це пояснюється, знову ж таки, гірським рельєфом їхнього місця проживання, який сприяв процесу консервації давніх традицій.

До одного з реліктів родового ладу у сербів належать так звані “задруги”, тобто родові громади, утворені з об'єднань окремих родів, пов'язаних між собою по чоловічій лінії, із спільним майном, ґрунтами, під управою власного старшини. В Україні, як пише Михайло Грушевський, задруги збереглися до наших днів лише серед бойків у Карпатських горах, де вони називаються “ґазди” або “завідці”. А на рівнинній території України згадки про родові громади зустрічаються лише до ХІV, подекуди ХVІ ст. під назвою “дворища”. Проте й гірські ґаздівства, і дворища були менші від сербських задруг, які могли налічувати до 50 – 60 осіб. У ХVІІ ст. дворища остаточно зникають, розпадаючись на “кутки” – окремі роди, в середовищі яких продовжують панувати звичаєві відносини. У білорусів також існувала родова громада. У них вона називалась “посябрина”. Як бачимо, навіть сама назва є калькою із сербської форми “друг”, звідки “задруга”. Шлюбну пару в Україні називають подружжям, чим підкреслюється рівноправність чоловіка й жінки в шлюбі.

Скупні (об'єднані) народи називали себе просто – людьми, що відзначив свого часу Пантелеймон Куліш. Він у власних етнографічних студіях оповідав, що малоросійські простолюдини на запитання : «Хто ви? Який народ?» не знайдуть іншої відповіді, аніж : «Люде, так собі народ та й годі». Земляки наші , представляючись іншим, називають себе Русью, Черкасами й чим завгодно , самі себе називають лише людьми і не надають собі жодного імені. Територію, де проживав народ-люд, називали Краєм, тобто виокремленою від загальної маси землі конкретно визначеною частиною. Порівняно з цим, існують вислови “окраєць хліба”, “вкраяти” – тобто виділити, відрізати частину від загального. Професор Сергій Шелухін наводить старий слов'янський корінь - кра -, що означав одрізаний шматок землі, уділ, самостійну землю . Цьому його наслідує й Олексій Братко-Кутинський, називаючи терміни “край” і похідний від нього “країна” самоназвами народу, який проживав на “вкраяній”, тобто виділеній для нього землі . Іван Огієнко також зазначає, що в давнину слово “україна” означало якусь землю, сторону, край . Наприклад, Іпатіїв ський літопис під роком 1213 розповідає, що князь Данило “прия Берестий, і Угровск, і Верешин, і Столпє і всю Україну”. Пересопницьке Євангеліє 1556 - 1561 років пише: “пришел в украйны иудейския”, тобто “прийшов у країну іудейську”. Відповідно до цього , люди, що жили в Краю, називали себе вкраїнцями або українцями. До того ж Край, як свідчить переказ, був чітко обмежений з усіх боків, опорожений (огороджений) Могилами Святими – сторожовими курганами, що, як бачимо, у точнює цей термін.

Звичайно, за тих давніх часів слова “край” у тому звучанні, яким ми зараз користуємося, не існувало. Воно могло виникнути дещо пізніше, очевидно, за скіфської доби, до якої можна віднести початки формування сучасної української лексики. Однак деякі письмові джерела все-таки донесли до нас цей термін у тодішній вимові давніх індоєвропейських мов разом зі своїм сутнісним значенням – охорони ділянки землі по її периметру. “Ходити навколо святих місць” та “охороняти щось” хетською мовою, яка за новітніми дослідженнями визнається індоєвропейською, передає одне дієслово irhai – “обходити по колу”, яке також вживалось у значенні “обмежувати”, “проводити кордони”, що співвідносилося з іменником irha ( arha ) – “край”, “кордон” і було тотожним давньоіранському слову arta , яке вже означало “ зорану частину землі” і цим самим відокремлену від іншої.

Отже, коренева основа ir -, ar - вказує на приналежність терміна до індоєвропейського (точніше, індоарійського) мовного ареалу, а це означає, що Аратта не може бути самоназвою країни (держави) протошумерських племен Чатал-Гуюка та трипільців з тієї простої причини, що їхня мова не належала до індоєвропейських. Виникнення назви Аратта доцільніше віднести до територій і часів утворення арійської (іранської) держави Мітанні, коли на Іранському нагір'ї з'явились такі назви: Урарту, Арарат, Арменія (Вірменія), тотожність спільнокореневої основи яких з Араттою очевидна. Але до землі України іранські назви, вважаємо, не варто застосовувати хоча б тому, що в цих державах було побудовано деспотичні форми правління, абсолютно не властиві українцям. Яскравий приклад цього – загарбницький похід царя Дарія-арія на Україну. Якщо ж звернутися до індійської частини аріїв та ведичної культури, яка більше відповідає українському генотипові, ніж іранська, то одразу помітимо відмінність від давніх іранців.

У давньоіндійській мові слово “край” звучало як anta , що означало “кінець”, “край чогось”. В Україні антів як мешканців Наддніпрянщини згадує готський історик Йордан у кінці І V ст. н. е. Відомий етимолог Макс Фасмер, спираючись на тлумачення індійського терміна, пояснює ім'я антів як “порубіжних жителів”, тобто тих, які стояли за порогом, чітко окресленою межею , за яку не можна заходити, а не мешканців окраїни, як можна помилково припустити за логікою О. М. Трубачова. У грецькій мові слово anthropos означає “людина” і має індоєвропейське походження. Якщо поєднати це значення з індійською етимологією, отримаємо “людина Краю”, або українець.

Однак у хетській мові поняття “людина” виражає слово antuhsa і вважається культовим терміном неіндоєвропейського походження; у мові японських айну, цього далекосхідного крила розселення племен із мальованою керамікою, виявлено форми entiu , endziu для позначення слова “людина”. З огляду на останні факти, Ю. Мосенкіс робить висновок, що назва антів із великою вірогідністю може бути однією з тих власних назв, залишків доіндоєвропейських етномовних масивів України. Таким чином, обидва варіанти арійських діалектів – іранський та індійський - тепер підтверджуються відповідною доіндоєвропейською етимологією, що дає змогу нам упевнено говорити про самоназву народу-люду Краю предків, опороженому Могилами Святими – України.

Як бачимо, у переказі також вказується на спосіб побудови поселень краян “од воза” однією вулицею крученою , яку так добре ілюструють колові (спіральні) поселення трипільців. Звісно, йдеться лише про тих, які перебували довгий час у Краю, оскільки племена - безпосередні вихідці з Балкан (Малої Азії) цього звичаю не мали, а отже (як ми довели) безпосередньо не впливали на формування української культури. Чому “од воза ”? Відомо, що трипільські поселення-міста існували орієнтовно 50-60 років, після чого їх спалювали, а населення вирушало далі в пошуках нового місця для проживання. Економічно це було пов'язано з екстенсивним мотичним землеробством, суть якого полягала в користуванні землею доти, доки вона зберігала свою родючість і коли її вистачало для всіх, опісля вона залишалася назавжди. Такий підхід до оброблення землі був можливий лише тоді, коли її було вдосталь – навіщо витрачати час і зусилля на рекультивацію, якщо за 30 – 40 км були вільні території з такою самою якістю ґрунту. Тому наважимося назвати трипільське суспільство міграційним або, простіше кажучи, кочовим, яке постійно пересувалося в пошуках нових земель. Мандрівки ж без транспортування майна неможливі. І перше, що мали переселенці на новому місці, – вози із скарбом, з якого починався відлік нового поселення.

Кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращої не будував... Уже сама радіальна побудова поселень, на думку фахівців, свідчить про домінуючу роль громади у трипільців , яка була тотожна за своєю структурою громадам індіанців Мексики і Центральної Америки , де кожне поселення було самодостатнє й мало власні органи самоуправління. Поселення, натомість, об'єднувалися у відповідну систему в межах одного племені. До того ж дослідники припускають наявність певних союзів, які сприяли консолідації всіх племен у разі зовнішньої загрози . Однак про існування якоїсь організації (об'єднання) всіх племен Краю досі ніхто не наважувався говорити, оскільки, спираючись суто на археологічні дані, це було неможливо стверджувати. Першим із науковців порушив мовчанку Юрій Шилов. Проте, висновки цього вченого так само неповні й подекуди досить заплутані, оскільки так чи інакше мали базуватись на розвідках сучасних дослідників, які могли й помилятися... Звісно, без помилок неможливо обійтися, однак їх буде значно менше, якщо за основу брати мудрість народу і не прислів'я та казочки, а цілком конкретну інформацію, хоч і викладену у формі наспіву.

До того ж державою, а саме про неї йдеться в переказах, прийнято вважати апарат централізованого управління народом через наявність таких відповідних структур, як армія, міліція тощо в інтересах більш привілейованої частини населення, яка через посередництво цих структур відокремлює себе від народу (хоч у розвинутих демократіях Заходу декларується цілком протилежне). Відсутність усього цього, а також розвинутої писемності, а отже, й повної нестачі документальних даних, перешкоджала розглядати українців як державотворчий народ, ба навіть не підозрюючи, що може існувати тип держави, цілком протилежний класичному, витоки якого - у рабовласницьких традиціях деспотій Давнього Єгипту і Близького Сходу , а через них - Греції й взірця сучасної легітимності – Давнього Риму. Сучасним історикам і на думку не спаде, що держава як організація , що покликана захищати інтереси суспільства та сприяти його розвитку, може бути утворена самим народом, точніше, найбільш талановитими та вмілими його представниками (а не купкою найбагатших і найвпливовіших), яким громада надавала право певний час керувати народом, постійно контролюючи цей процес згідно зі своїми потребами й інтересами.

Отже, найдавніша прадержава на території України, яка виникла, за переказом, приблизно у 3700–3600 роках до н. е., була федерацією або, точніше, конфедерацією “...племен-родів, пов'язаних між собою Словом-договором про взаємодопомогу, співпрацю і підтримання суспільної організації відповідно Звичаю предківського”. До складу цієї держави входили різні за етнічним походженням та способом ведення господарства первісні народи у вигляді об'єднань споріднених племен, які були економічно цілком самостійними одиницями. Останні утворювалися на основі тих-таки громад, які, за Звичаєм, складалася із самостійних, вільних та принципово рівноправних у виробничому відношенні сімей-родів одноплемінників.

Отже, Скупа Краю була, фактично, вільним об'єднанням громад, утвореним за принципом величезної розгалуженої громади як єдиного етносоціального організму, у якому ніхто нікому не заважав жити так, як кожен вважав за потрібне, за умови, щоправда, не перешкоджати іншим. Неухильне дотримання цього балансу інтересів було запорукою стабільності всього суспільного ладу, за яким жила Скупа і який зараз можна було б назвати принципом консенсусу , або “згоди всіх”. Іншими словами, у ній панував розвинутий родовий лад, заснований на неексплуататорській економічній системі, головною соціальною ознакою якого був принцип “вирішувати спільно”, що передбачав панування прямої системи народовладдя, яка базувалася на вільному виявленні волі народу на колективних зборах та обранні контрольованих ним керівних осіб.

Звичайно, за таких умов Скупа не могла мати жодного апарату централізованого управління, вона взагалі не знала, що таке централізація й зосередження влади в руках однієї чи кількох осіб упродовж тривалого часу. Свободолюбні від природи люди Краю просто не сприймали будь-яких спроб накинути їм чиюсь сторонню волю, бо горда непокора совісті од повоювання , як казали раніше, одвічний Заповіт Батька Кола та Дажземлі грозової:

 

НЕСПРИЙНЯТТЯ ЗВЕРХНОСТІ НАД СОБОЮ ТА В СОБІ.

 

Таким є принцип усієї соціальної організації вкраїнців, регулятор їхніх взаємин, оскільки враховує психологічні особливості народу, чия горда непокора совісті не дозволяла прийняти чиюсь зверхність над собою – вона завжди підсвідомо сприймалася з недовірою. Однак жити, взагалі ніколи не допускаючи жодної зверхності над собою, неможливо – це б зупинило розвиток суспільних відносин. І тому для країнців було визначено цей регулюючий принцип, який ще можна назвати балансом інтересів групи та особи, яка до певної міри й обов'язково добровільно мала поступитися частиною особистої свободи задля гарантії виживання як її самої, так і всього колективу разом.

Союзи племен, що належали до Скупи за природним географічно-ландшафтним районуванням, як оповідають перекази, були поділені на три групи – Лісовики, Межовики та Степовики. Перша з них – Лісовики - мешкала на Поліссі. До її складу належали, за археологічними даними, мисливські племена дніпро-донецької культури, частина ранньоземлеробсько-мисливської лендельської культури на Волині та племена ямково-гребінцевої кераміки. До других – Межовиків - належали здебільшого трипільські племена землеробів, які заселяли всю лісостепову та частково степову частину Правобережжя, та частково племена середньостогівської культури на Лівобережжі. Потужний масив становили Степовики – південні племена середньостогівської та нижньомихайлівської культури в пониззі Дніпра. Дещо пізніше до їхнього складу ввійшли племена ямної культури, що разом із кемі-обинською поділили степ у ІІІ тис. до н. е. (карти 7 та 8 ).

Пригадаймо, що подібне районування на три субкультури, суміжні з відповідними ландшафтними зонами, вже траплялося у середовищі дніпро-донецької культури часів її найбільшого поширення, коли вона об'єднувала різних за типом занять і місцем перебування мешканців неоліту України. Очевидно, традиція організації вільного співіснування народів уперше виникає саме в цій культурі, носії якої небезпідставно вважаються першопредками слов'янських народів. І лише згодом ця традиція стає надбанням інших народів Скупи.

Родо-племінними регаліями народів Скупи, крім булав – символів влади керівника племені, стають добре відомі нам з козацьких часів бунчуки, знані в археології як “скіпетри”. Вони складалися з древка, зверху якого насаджувалося скульптурно-різьблене зображення тотема - символ а приналежності племені до якогось із племінних об'єднань Скупи, а нижче кріпилос я пасмо кінського волосся . Степовики та частина Межовиків вирізьблювали з каменю зображення кінської голови (мал. 8), Лісовики та Межовики-землероби переважно користувались навершями бунчуків у вигляді голови бика з двома чи трьома рогами (мал. 9). Але вершин досконалості в оформленні клейнодів досягли племена зрубної культури (мал. 10), людність якої зображувала Батька-Коло-Сонце у вигляді свастики, розповсюджуючи цей символ згодом на всі підкорені ними землі, зокрема, й території Індостану, звідки цей символ повернувся до Європи через посередництво нацистів Німеччини, вже ототожнений з їхньою антилюдською ідеологією.

Мал. 8. Навершя конеголових скіпетрів Степовиків.

Мал. 9. Навершя скіпетрів Межовиків та Лісовиків зі стилізованою головою бика.

Мал. 10. Реконструкція та елементи візерунку клейнодів з поховань Зрубної культури. Тепер не залишилось сумнівів, що арійський символ свастика виник саме на території України. Є відомості, що тут його називали сваргою.

Незважаючи на те, що централізована влада в Скупі була відсутня, як і централізована міфологія (у кожного народу були власні ватажки та родові вірування), а писемність мало розвивалася , бо здавна вважалося , що написане є мертвим (суспільство, яке жило за законами Природи, завжди мусило гнучко реагувати на кожну зміну в навколишньому середовищі), держава все-таки існувала. Наявні були інші її атрибути – територія, на якій проживало цілком конкретне населення, та відповідна організація суспільства згідно зі Звичаєвими принципами, за дотриманням яких стежив не поліційний апарат, а сам народ.

Скупні народи об'єднувалися між собою на основі Слова-договору, за яким вони були зобов'язані допомагати один одному у разі війни чи іншої скрути, спільно (за бажанням) розв'язувати загальні господарчі, політичні та інші питання, що стосувалися майже всіх аспектів тодішніх суспільних відносин. Внутрішнє життя кожної з етноскладових Скупи було детально і належним чином регламентоване неписаними правилами, звичаями, сукупності яких відрізнялис я одна від одної лише в деталях, які відповідали характеру певного народу. В основі своїй вони становили загальний Звичай Скупи, своєрідну Конституцію, яка визначала загальні принципи господарювання та форми взаємин між людьми, які жили в Краю, або вкраїнцями.

 

За Звичаєм вкраїнським, збереженим за переказами :

 

•  Законодавча й судова влада в Скупі належали народу, який був об'єднаний у громади за місцем проживання, і здійснювалась через народні збори-сходки, або Кола. Останні називались так тому, що під час зборів люд ставав у коло, що символізувало Батькову справедливість межи своїми дітьми, яка виражалась у рівності всіх, хто на ньому стояв.

•  Виконавча влада була виборна на всіх рівнях соціальної організації на зборах-Колах і називалась урядом, від того, що вибрані для керування особи ставали впоперек Кола у ряд і від того діставали право маніфестувати колективну волю громади за межі Кола. Влада обов'язково змінювалася через деякий термін – з урядників знову в народ, правлячої династії не існувало.

•  Громада завжди робила перерву у владі на певний час. Особливо це стосувалося тих родів, які давали найбільше урядників, щоб не утворювалася далека від інтересів народу знать та щоб запобігти різноманітним зловживанням владою.

•  Передаючи на певний час усю повноту влади виборним особам, громада постійно контролювала їхню діяльність. У разі зловживань негайно переобирала своїх урядовців і, якщо треба було, карала винних. Закон діяв і у зворотному напрямку – могли покарати також тих, хто безпідставно звинувачував представників влади.

•  Земля споконвіку вважалася Святою, Матір'ю і не підлягала купівлі-продажу. Була загальнонародною власністю, якою розпоряджалися на місцях громади, передаючи її у користування тим своїм членам, хто мав змогу її обробити.

•  Земельні наділи належали окремому роду й передавалися у спадок, а за відсутності такої можливості поверталися назад у резервний фонд громади, що являв собою землю загально-колективного користування, але не продавалися.

•  Процес обміну продуктами виробництва, а згодом торгівлі, між громадами перебував під колективним контролем, що передбачав, у разі потреби, роззосередження одноосібно накопичених багатств. Наймана праця не використовувалася .

•  Кожен член громади мав право залишити її разом із набутим своєю працею майном і вільно повернутися назад.

•  Громада проміж себе сама судила злочинців і карала їх. Тих, хто не дотримувався Слова-договору та Звичаю, виганяли, навіть усім родом чи племенем, а чужих, які приходили й не бажали приймати вкраїнського способу життя – не пускали. Від того й “...нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї тримались”.

•  Народ був озброєний і об'єднаний у військову організацію за місцем проживання, у громадах. Кожен чоловік був воїном. Заборонялося вести загарбницькі війни.

 

Слова “звичай” і “край” сучасні. Однак є підстави вважати, що в ті давні часи Звичай називали Коном, зважаючи на існування похідного від нього правничого терміну часів Київської Русі – покон , що вживався у значенні “звичай” у юридичному розумінні цього слова й утворився від частого вживання фраз “вчинити по Кону”, “жити по Кону” тощо. Загальновідоме слово закон виникло ще пізніше, але спочатку означало те саме. Таким чином, Кон та його покони були сукупністю головних положень суспільної організації, утворені українським народом упродовж тисячолітнього існування, головною метою яких було забезпечення його виживання й утримання своєї землі за собою та справедливий соціальний устрій . З часів козаччини й до наших днів звичні для всіх закони-покони предків стали називати просто Звичаєм. Назва спростилася , і тепер Звичай став означати увесь життєвий досвід поколінь, систему корисних практичних навичок, що стосуються всіх сфер суспільно-політичного життя українців.

Первісне значення слова “кон”, за яким жили колись люди, дотепер зберегла лише латинська мова, архаїчні джерела якої були занесені на Апенніни ще середньостогівськими племенами. Так, наприклад, латинською мовою збори або сходка звучить як conventus або congregatio, а договір чи угода – conventio, радник – consultans (звідси радитися – консультуватися). Тут усюди корінь con означає “разом з ким (чим)”, що добре ілюструють такі слова, як конференція (збиратися в одному місці), контакт (зіткнення), консиліум (нарада), кондомінат (спільне володіння), конгломерат (нагромадження), а також концентрація (зосередження до центру), конфедерація (союз незалежних організацій чи об'єднань) і, нарешті, конституція – договір між народом і державою, витворений на основі спільних домовленостей.

Можна припустити, що вислів “чинити по Кону” у наших предків спочатку означав процес вирішення якоїсь ситуації, коли люди збиралися разом, радилися, доходили спільної думки. І лише згодом, в наслідок соціального узгодження низки сталих правничих норм, це стали називати терміном покон, у значенні звичай , який уже не потребував наради для визначення доцільності його застосування. Покон-Звичай був святим і непорушним, оскільки вважалося , що його сповістив своєму народові Батько-Коло як закон його щасливого та природного існування й заповів берегти й дотримуватись, як і Слова-договору про взаємодопомогу, кажучи, що лише в єдності українці становитимуть собою непереможну силу. З самого Слова до нас дійшов лише один фрагмент – Словозаповіт пороговий ( КАРБ 40 слів ):

До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхності над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою...

 

Колись кожен рід-плем'я мав радетеля – найвищу урядову особу, знавця Звичаю, якого обирали, на відміну від усіх інших, на невизначений час. Його завданням було пильнувати за постійним дотриманням Звичаю, тлумаченням лаконічних звичаєвих норм та наданням порад (від чого походить і його назва). Радетелями ставали переважно найдосвідченіші у суспільному житті громади особи, які не обов'язково були найстаршими за віком. Бути радетелем людина могла доти, доки не зробить якоїсь великої помилки, яка б призвела до тяжких наслідків. Найвідповідальнішою функцією радетеля було право змінювати окремий звичай, точніше , його зовнішню оболонку – фразеологію, пристосовуючи його до потреб постійно змінної реальності, щоб він не перетворився на мертву догму. До того ж радетелі мали право висловлювати недовіру будь-якому урядникові й вимагати його переобрання, будучи, таким чином, одним із контрольних механізмів народовладдя.

Час від часу поважні радетелі з усіх племен-родів Скупи Країнської йшли на Священну землю, яка, за переказами, була на території Межовиків, де підтверджували вірність Слову-договору про єдність суспільної організації та незмінність самого Звичаю, основу якого свято берегли. За тих часів Слово, тобто конституція Скупи, що також містило в собі деякі правничі норми, радетелі вирізали на дубових дощечках – стосах (від слова стесувати – вирізати). Потім їх покривали спеціальним розчином для кращого збереження та ховали на сволоці хати. І коли виникала потреба дати пораду з якогось заплутаного питання, радетель міг знайти відповідний стос та прочитати нерідко лише йому відомі давні письмена, знаходячи вихід із скрутної ситуації у карбованій мудрості предків. Знаменита Влес-книга – наочний приклад такого зібрання стосів, у яких уже стали записувати й історичну інформацію.

Перші радетелі українців, очевидно, з'явилися у племенах загадкової кемі-обинської культури, що перебувала на землях Степовиків, у яких Ю. О. Шилов небезпідставно вбачає об'єднання родів прадавніх жерців, покликаного інтегрувати мудрість усіх без винятку степових племен і регулювати їхні стосунки. Викликає сумнів лише припущення, згідно з яким кемі-обинська культура виникла під протекцією придніпровської Аратти і являла собою касту брахманів, відіслану названним земледілою державою у середовище сусідніх кочових скотарів. Крім уже наведених аргументів, які можуть свідчити не на користь такої думки, наведемо ще кілька.

Уже сама постановка питання говорить про його зверхність щодо степових народів, яким, усупереч Покон – Звичаю, накидається чужорідна правляча верхівка. Видається неймовірним, щоб вони її прийняли як належне, ще й дозволили керувати утворенню арійської спільноти племен, як пише Ю. Шилов. Натомість давні перекази дають нам зрозуміти, що за часів Трипілля такі “варіанти” з виокремленням жерців у особливий стан (а тим більше , касту) були неможливими – усі були однаково рівними перед громадою незалежно від роду й виду суспільно-корисної діяльності. Поділ виник значно пізніше, коли внаслідок загарбницьких походів арійців до чужих країв у Краю почала зосереджуватися велика кількість додаткового (награбованого) суспільного продукту.

У переказах оповідається про старовинний звичай ставити на Святих Могилах або курганах кам'яні стоси ( назва яких так само походить від слова “тесати”), які в археології дістали назву “стели”, що зображали в одному випадку радетелів – зберігачів суспільних традицій, а у іншому – жерців-волхвів, яких за козацьких часів звали “мамаями”. Жіночі зображення так званих “кам'яних баб” козаки називали “берегинями”; вони у Степовиків виникли значно пізніше – за часів половецької доби. А от перші два види монументальної кам'яної скульптури, які ставились на честь видатних представників країнської народної еліти, археологи вперше виявили саме на курганах кемі-обинської культури, яка склалась у першій половині ІІІ тис. до н. е. у Криму та Північному Причорномор'ї (карта 8).

Одна зі стел зображала горду постать, що нагадує вождя або дієвого організатора, який тримає руки біля живота (мал. 11), а інша – постать людини в позі поклоніння, з притиснутими до грудей руками (мал. 12).

Мал. 11. Кам’яні стели – радетелі Степовиків.

Мал. 12. Зображення чаклунів-шаманів.

Очевидно, носії цієї культури першими з народів Скупи стали вирізняти видатних представників свого народу та належним чином вшановувати їх, заохочуючи інших до наслідування, що доводить вищий рівень їхньої суспільної організації загалом. Цим кемі-обинці впливали й на сусідні народи, насамперед, на інших Степовиків, до яких згодом перейшла їхня традиція ставити кам'яні стоси на Могилах разом зі своїм соціальним значенням, так само, як і цікавий звичай поховань у кам'яних скринях, який кемі-обинські жерці, мандруючи Близьким Сходом, справді могли запозичити в єгиптян, у яких такий звичай був дуже поширеним.



© О. Косуха 2008
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.