Тарас Махно

Останні шістнадцять років українського існування позначені сумом, зневірою та розпачем. Замість радості, яку б мало викликати відновлення державності, замість відродження національних українських цінностей, замість українського наступу в усіх царинах громадського життя ми спостерігали та й продовжуємо спостерігати цинічний та майже сатанинський устрій, який не залишає жодного місця таким чеснотами, як шляхетність, ідеалізм та жертовність.

Ми зрозуміли, що немає нічого, що не купувалося б і не продавалося. Ми дізналися, що чесним бути неприбутково, добрим – старомодно, а порядним і взагалі небезпечно. Вартість людського життя знецінилася, і йдеться не про гонорари, які виплачуються кілерам-душогубам. Йдеться про те, що жодна людина в сучасній Україні не почувається захищеною: і високопосадовця, і пересічного селянина однаково можуть позбавити життя насильницьким способом. Селянина, ясне діло, за землю, високопосадовця – за невідповідність примхам візантійської підкилимової політики, яку успадкувала Україна. Проте є іще одна спільна риса, чорна пекельна монета, яка урівнює в правах і звичайного селюка, якому вночі підпалили і господарство, і хату під солом’яною стріхою, попередньо проломивши черепа сокирою, і певного політика (міністра або депутата), який перетворюється на криваве місиво під час автокатастрофи, на дорозі до комфортної Конча–Заспи. Їхніх вбивць – принаймні справжніх вбивць – ніхто не шукатиме. І, якщо з селянином усе біль-менш ясно, то розслідування гучних резонансних справ мало б відбуватися на якіснішому рівні. Проте не відбувається. Резонансні справи гальмуються за допомогою певних потаємних механізмів. Навіть президент України минулого тижня зізнався, що знає, хто його отруїв, але не скаже. Така от візантійська політика в нашій державі. А від такого промовистого словосполучення, як «верховенство права» людям стає хіба, що смішно. Чи не єдине гучне вбивство, яке набуло великого розголосу і певних суто юридичних наслідків – це вбивство Гонгадзе. Навіть потрапили на лаву підсудних якісь виконавці. Навіть замовника – хоч і не без зайвих клопотів для себе – можна ідентифікувати. Але він на лаві підсудних не опиниться. На жаль, Гонгадзе не перший і, маємо побоювання, не останній, кого позбавили життя через міркування політичної доцільності.
22 квітня 1998 року було вбито Вадима Гетьмана , визначного українського фінансиста, колишнього голову Національного банку України та керівника Української міжбанківської валютної біржі. З його ім’ям пов’язували створення української національної валюти – гривні. Також, згідно з інформацією з поінформованих джерел, саме з ним ототожнюють і такий політичний проект, як розкрутку та промоцію теперішнього президента України Віктора Ющенка. Останній, до речі, доволі часто називає покійного Вадима Гетьмана своїм вчителем. Проте справу про вбивство фінансиста та духовного батька помаранчевих досі не розкрили. Впродовж певного часу вбивство намагалися списати на Павла Лазаренка та його оточення. Лазаренко відбріхувався з притаманним йому цинізмом, а буцімто впольовані кілери у травні 2006 року почали зізнаватися, що, мовляв, на них чинився тиск. Бідолашних кілерів змусили самих себе оббрехати та взяти на себе провину за вбивство колишнього головного банкіра держави. Одне слово, вважати це вбивство розкритим підстав небагато. Учень погано дбає про пам’ять свого вчителя.
25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл , визначний український політик (неоліберально-прозахідної орієнтації, щоправда) загинув за нез’ясованих досі обставин в автокатастрофі поблизу міста Бориспіль на Київщині. Навіть сьогодн,і коли фінансово-політичний клан Кучми усунуто (чи майже усунуто) від влади, будь-якої ясності у цій справі також немає. Хоча саме з цим кланом сподвижники та родичі В’ячеслава Максимовича пов’язують його трагічну загибель. Син загиблого – Тарас – чільний представник також неоліберальної політичної течії – намагався докопатися до правди. Щоправда, хотів він це зробити у попередньому політичному житті – до 2004 року, коли носив гумову маску революціонера. Наразі він має, певно, інші клопоти, працює таким собі політичним адвокатом донецьких бандитів, а великий натовп вітчизняних атлантистів у вишиванках обмежується переливанням з пустого в порожнє на роковинах від дня загибелі Чорновола-старшого. Хоча деякі з цих західників-натолюбців встигли свого часу добряче потертися біля влади, їм з міністерськими та депутатськими повноваженнями на думку не спало порушити питання про додаткове розслідування цієї достатньо темної справи. Насипали курган (поцупивши землю на іншій, справді, козацькій могилі ) на тому місці, де сталася автокатастрофа,  – і годі.
Український політик яскраво опозиційного забарвлення Олександр Ємець загинув 28 січня 2001 року в автокатастрофі на Дніпропетровщині. Не мав цей депутат великої шани до Кучми та його двору. До того ж, брав участь у такій політично контроверсійній виставі (майже революції), як «касетний скандал». Його загибель стала іще одним поштовхом до дуже невдалого, проте щирого повстання, яке ми називаємо «Україною без Кучми». Більшість його соратників тих часів потрапили на владний Олімп (після помаранчевої буфонади, звичайно ж), але жодному з них не спало на думку почати велике і справжнє розслідування того, що сталося з їхнім побратимом. Подібне нехтування загиблими товаришами перетворюється поступово на українську політичну традицію. Коли по дорозі до владних вершин можна клястися усіма святими про те, що вбивць буде неодмінно покарано, то на самих вершинах керування державою можна (з неабияким успіхом) впасти в амнезію і забути палкі клятви та революційні промови. Варто лише порівняти передвиборчу риторику Ющенка щодо справи Гонгадзе і те, що він говорить про цю справу нині, якщо взагалі щось говорить.
Втім, якщо Чорновіл-старший, Вадим Гетьман та Олександр Ємець були сповідниками українізованої, проте відверто неоліберальної парадигми, то Анатолій Єрмак, який загинув в автокатастрофі 11 лютого 2003 року в Запорізькій області, сповідував щирий український патріотизм. Колишній контррозвідник, соратник відомого українського політика Григорія Омельченка брав активну участь у розвитку не лише депутатського об’єднання «Антимафія», але й у заснуванні школи українського рукопашного бою «Спас». Як відомо, український патріотизм, помножений на антикорупційну діяльність не прощається. За часів Кучми тимчасова слідча комісія Верховної Ради не підтвердила того, що загибель Анатолія Єрмака є вбивством, хоча саме на цьому наполягала тодішня опозиція (сучасні оранжисти).
І вже геть не дивно, що перебуваючи у ВР четвертого та п’ятого скликань, друг покійного Григорій Омельченко не спромігся бодай ініціювати створення нової слідчої комісії у згаданій справі. Взагалі, головний український поборювач корупції зберігає останнім часом дивну, але красномовну мовчанку. Мабуть від того часу, як потрапив до невеличкої транспортної пригоди неподалік від приміщення Верховної Ради.
Як відомо, на все приходить час розплати. Безперечно, тим, хто організовував вбивства людей, про яких йшла мова вище, доведеться платити за те, що вони скоїли. Хотілося б, щоби заплатили вони не тільки на Страшному Суді. На жаль, ми змушені існувати у невеселій реальності, де прийнято зраджувати мертвих друзів і де нам ще довго будуть втовкмачувати, що причиною загибелі Анатолія Єрмака стала ожеледиця.

Тарас МАХНО («Українська газета», №45 (185), 18 – 31 грудня 2008 року)
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1790

Наш коментар:

Звертаємо увагу, що у статті перераховано далеко не всі випадки, коли у автомобільній катастрофі «трагічно загинув» один з тих, хто ніс реальну загрозу режиму. Взагалі вважається, що першою жертвою ворожих українському народу та його інтересам сил став генерал Василь Санін. Але навряд чи причиною знищення генерала стала ініційована ним перевірка мережі «Воєнторгу», на що вказує автор статті «Таємниця політичних вбивств розкрита?» Іван Сергієнко. Безперечно, ця мережа представляла собою досить ласий шматок, але не варто переоцінювати її значимість. На нашу думку причиною смерті генерала стала його активна і принципова позиція в питанні створення і подальшого існування важливішого елементу національної безпеки – Національної гвардії України. Тридцять тисяч гвардійців на той час сформували найбільш боєздатні частини українського війська. Кому це заважало? Думаємо, відповідь криється у наступній тезі, яку озвучив полковник Віктор Роєнко: «/Міністр оборони/ Валерій Шмаров не тільки не зміцнив армію /України/, а й став її руйнівником… Саме такої мети, на мій погляд, добивалася розвідка «північного сусіда», розробивши і підсунувши нам цю концепцію, що передбачала розформування монолітних Збройних сил на окремі загони, які б підпорядковувались обласним адміністраціям і утримувалися їхнім коштом (!?)».

Після того в аварію потрапили депутати Сергій Головатий та Валерій Івасюк, але вижили. За їх словами причина замаху - компромат на Кравчука, Фокіна та Спіженка у вигляді документів, які до Генеральної прокуратури передав В’ячеслав Чорновол.

Наступним з депутатів був Сергій Драгомирецький, який, як стверджує пан Сергієнко,  володів «матеріалами про те, що передвиборна кампанія Леоніда Кучми у 1994 році фінансувалася Росією через фірму «Балкар-трейдинг», якій російський уряд виділив квоту на продаж нафти на суму 100 мільйонів доларів».

А за ними були:

- народний депутат першого та другого скликань Роман Рапій, ґендиректор АТ «Охтирканафтогаз», найімовірніший кандидат на посаду голови правління НАК «Нафтогаз України» (загинув у ДТП 3 березня 1998 року);

- голова українського державного «Ощадного банку», людина «команди Гетьмана» Олександр Веселовський (загинув у ДТП у серпні 1998 року);

- генеральний директор корпорації «Укрінмаш» Борис Марусич (загинув у ДТП у квітні 1999 року). Вважається, що Марусича таким чином «відсунули» від експорту української зброї, створивши структуру «Укрспецекспорт», яку очолив Валерій Малєв. Та генеральний директор "Укрспецекспорту" Валерій Малєв внаслідок зіткнення автомобілів "Ауді-8" і "КамАЗ" загинув 6 березня 2002 року;

- перший заступник голови Національної агенції України з питань розвитку та європейської інтеграції Микола Медолиз (загинув в ДТП 4 лютого 1999 року);

- народний депутат від фракції “Наша Україна" Юрій Оробець (загинув у ДТП 16 жовтня 2006 року);

- лідер Трудової партії України Михайло Сирота (загинув у ДТП 25 серпня 2008 року).

Тому і автокатастрофа, у яку потрапив Анатолій Єрмак, його брат та старший син, нами не може розглядатися як «прикрий випадок», бо один випадок - це відокремлена ознака закономірності, а два випадки – це система. І це зрозуміло. Але, як з’ясувалося, цей "випадок" має свої особливості. Про ці особливості ми поговорили з Олександром Корнієнком, братчиком Козацького братства бойового Звичаю Спас «Сокіл». Олександр особисто був знайомий з Анатолієм Єрмаком, певний час виконував обов’язки помічника-консультанта Анатолія Васильовича і, найголовніше, став безпосереднім учасником подій, що розгорнулися одразу після автокатастрофи. Частину цієї розмови ми сьогодні публікуємо.

Фото - телеканал ІНТЕР. Народний депутат України, підполковник Анатолій Васильович Єрмак у момент ДТП знаходився на передньому правому сидінні легковика ВАЗ 2107.

- Олександре, що Ви можете розповісти про події 11 лютого 2003 року?

- Так сталося, що десь за тиждень до трагедії всіх нас зібрала на Запорозький землі невесела подія – померла мати Анатолія Васильовича Єрмака. Її поховали на цвинтарі старого козацького селища Кінські Роздори Пологівського району, відкіля рід Єрмаків. Анатолій Васильович та його старший син Олександр залишилися на деякий час у Роздорах. Інші, ушанувавши померлу, змушені були поступово поїхати, бо справи, як говориться, не чекають. Я ж ще залишався в Запоріжжі, де на той час жила моя мати. В той вечір мені подзвонили, повідомили про те, що загинув Анатолій Васильович і що треба виїхати на місце аварії, оскільки я знаходжуся найближче до Кінських Роздорів.

- Навіщо?

Задача була така: як можна швидше прибути на місце ДТП, оцінити ситуацію, все запам’ятати, зробити з того висновки. Крім того, треба було, за можливістю прослідкувати, за тим, щоб було збережено речі, які знаходилися у машині, документи, а також забезпечити безпеку Олександру Єрмаку, старшому сину Анатолія Васильовича. Того ж вечора ми втрьох прибули на вказане місце.

- А хто ще з Вами був?

- Правильніше було б сказати, що це я був з кимось. Але я не буду називати цих людей. Одне скажу: це достойні люди і у ті дні вони ще раз це довели.

- Тоді питання поставимо по іншому: ці двоє мали відношення до гопки-спасу, вишколу..?

- Ні.

- Ви сказали, що була необхідність у забезпеченні безпеки Олександру Єрмаку. Йому щось загрожувало?

На той момент, як я це розумію, його життю найперше загрожували травми, що були ним отримані під час зіткнення автомобілів, і спасти його могло тільки чудо. Цим чудом стала бригада реанімації та інші медичні фахівці з Запоріжжя та районної лікарні міста Пологи. До Запоріжжя везти Олександра вже ніхто не наважився, бо стан, у якому він знаходився, того вже не дозволяв робити. З медичної точки зору ми, звичайно нічим допомогти не могли. Тут мова йде про інше. Олександр залишався (тоді ми думали саме так) єдиним свідком ДТП, а свідків, як відомо, прийнято прибирати… Якщо казати коротко, то наше завдання полягало у тому, щоб не допустити до палати лікарні, де йшла операція сторонніх людей.

- Ви мали зброю?

- Ні. Мова йде скоріше про «живий щит».

- Як би Ви оцінили виконання цієї частини завдання?  

- Ми старалися.

- Як Ви прокоментуєте офіційну інформацію про автокатастрофу, яку оприлюднили ЗМІ?

- Увечері, 11 лютого, перше, з чим ми зіткнулися, це було явне небажання працівників МВС та СБУ допустити нас безпосередньо до місця аварії. Посвідчення помічника-консультанта народного депутата України нікого особливо не вразили.
Офіційно нам заявили, що поки не прибуде експертна група з Києва, нікого крім тих, хто вже топтався на місці пригоди, не допустять. Назвати конкретно, хто ті люди, що крутяться біля автомашин нам теж відмовилися. Єдиний жест «доброї волі», який був продемонстрований нам працівниками силових відомств полягав у тому, що нам було «люб’язно» запропоновано спостерігати за тим, що відбувається, з дистанції у метрів тридцять. Тому перший аналіз ситуації довелося робити з відстані. Крім того нам треба було якнайшвидше опинитися у лікарні, де вже йшла боротьба за життя Олександра. Тому старший нашої групи прийняв рішення негайно їхати туди. Але хоч як ми поспішали до лікарні, і з якої б відстані не вели спостереження, дещо нам вдалося з’ясувати одразу.
От з цього моменту і починаються невідповідності, того що було на місці з тим, про що вже 11 лютого спритно відрапортували у ЗМІ керівники відповідних служб.
Вдумайтеся: експертизу ще не проведено (експертів з Києва очікували тільки на ранок), а офіційну причину ДТП вже названо!
До речі, нашу увагу тоді одразу привернув ще один момент. Як з’ясувалося, на місці автокатастрофи першими абсолютно «випадково» опинилися такі собі невідомі працівники ДАІ.
Збіг обставин? Можливо. Але у сукупності з іншими деталями наводить на роздуми… Взагалі, на тій дорозі, у той час і на тому місці поява працівників ДАІ, як і поява інопланетян, як мені здається, мають однакові шанси на успіх. А той факт, що МАЗ належав ВАТ «Азовсталь», Донецького підприємства, точніше, здається, Маріупольського – це збіг обставин, чи ні? *
Ще одна «неприємна» обставина, яка одразу кинулася нам в очі: машини були розтягнуті і знаходилися одна від іншої на відстані більше одного метру. Це було зроблено кимось навмисно. Спочатку на місці пролунала версія добродія від якоїсь служби, що ВАЗ просто було відкинуто при ударі. Але це казки на ніч маленьким дітям. Справа у тому, що МАЗ, який йшов на зустріч легковому авто сам по собі не легкий, та й ще мав причеп, завантажений металоконструкціями. Тобто вантажівка була настільки важка, що після удару пара МАЗ-ВАЗ рухалася ще багато метрів у напрямку основного руху МАЗу. Вантажівка  штовхала поперед себе легковик під певним кутом, поступово його підминаючи, до повної зупинки. **
Була і інша версія від присутніх, мовляв, машини розтягнули, щоб легше було дістати людей. Але ж транспортні засоби були розташовані таким чином, що найпростіше було надати допомогу постраждалим з лівої сторони ВАЗу. Права була дуже зім’ята, особливо в районі передньої дверці. Ви спитаєте, навіщо було тягати машини? Моя думка така: МАЗ, звичайно, залишався собі стояти там де стояв, і навряд чи рухався з місця після зіткнення, а от легковик не тільки відтягнули, а й поставили під іншим кутом, ніж то було на момент зіткнення. ***
Як прозвучала офіційна версія?  «Автомобіль ВАЗ 2107 виїхав на зустрічну смугу». Так здається? Але це був не просто виїзд на зустрічну смугу. Абсолютно очевидно, що Микола Єрмак, брат Анатолія Васильовича, намагався взагалі вивести машину з дороги. Зіткнення було майже під прямим кутом. Водій ВАЗу явно уходив від лобового зіткнення вліво, причому під досить великим кутом. Але водій вантажівки не дав йому виконати цей маневр, нанісши удар у праву передню частину ВАЗу правою стороною металевого бамперу. І вже потім, коли машини за інерцією ще рухалися у напрямку руху МАЗа, діючи сили, а також те, що кермо вантажівки, а отже і колеса, було розвернуто в сторону правого повороту, все це призвело до того, що ВАЗ опинився ліворуч відносно вантажівки.
Щодо самої інформації у офіційних версіях події: подивіться в Інтернеті. Половина «офіційних джерел» повідомляє, що ДТП сталося о 18.25. Але ж чергова частина Пологівського райвідділу міліції зафіксувала повідомлення про ДТП о 17.25. В чому проблема? Та в тому, що 18.25 – це вже темно. Пересічна людина що буде думати: їхали, темно, не зорієнтувалися. Все, питання закрито.

- Це все було увечері, а в ночі що було?

- Нічого. Ми знаходилися у лікарні, де йшла операція. Коли чули або бачили щось підозріле, звуки, рух, то звичайно старалися чітко ідентифікувати предмет нашої уваги, але тримали один одного у межах візуального контакту. Рано в ранці прибули ще хлопці, хтось з місцевих, своїх, і ми отримали можливість знов виїхати на місце ДТП.

- Другий день вніс корективи у попередні спостереження?

- Я би сказав, що другий день суттєво доповнив спостереження минулого дня. Ми приїхали досить рано, але, як з’ясувалося, експертна група з Києва вже працювала на місці. У крайньому випадку нам так сказали. Змінилося й ставлення до нас з боку правоохоронців. Нас допустили на місце пригоди. Ніхто ніяких ідей нам вже не нав’язував і ні в чому не заважав. Ну єдине що, познімали нас на відео. З ким не буває…
Оскільки можна було більш детально оглянути місце, ми тим і зайнялися. Біля машин ми нічого нового не побачили, крім того, що прямо у крижаному панцирі дороги, який покривав «трасу», хтось пробурив шурфи: явно шукали де насправді проходить дорога, лежить асфальт. Можливо це ще для чогось робилося. Але сам по собі момент показовий. Це ще одна невідповідність офіційній версії, з якою ми в той день ознайомилися. Справа у тому, що взимку того року в степах Запорожжя випало досить багато снігу. Сам відрізок дороги, на якому сталося ДТП пролягав між бетонним парканом огорожі саду місцевої агрофірми з однієї сторони і досить глибоким кюветом з іншої. Звичайно за інших обставин водії знаходили можливість, пригальмовуючи, розминутися, але взагалі на той момент і саме на тому відрізку дороги ніякої зустрічної смуги не було як такої. Розмова про зустрічну смугу на таких «трасах» навіть у літній період – це питання сумнівне, а тоді, взимку, це фактично була одноколійна дорога, канава, що утворилася в снігу, який перетворився на кригу. **** За будь яких обставин водій ВАЗу не міг суттєво взяти праворуч, бо по-перше, він досить глибоко «сидів» у цій самій колії, а по-друге маневр праворуч неодмінно призвів би до того, що ВАЗ опинився би в кюветі, який, як я вже сказав, на тому відрізку був досить глибокий.
Ще одне: розташування вантажівки нас вразило. Тягач було розвернуто відносно дороги праворуч приблизно під 45 градусів. Його частина знаходилася за межами дороги праворуч його руху. А причеп було розвернуто ліворуч відносно руху МАЗу, і також приблизно на 45 градусів. Таким чином, на мою думку, водій вантажівки спочатку різко смикнув кермо вліво, і миттєво почав правий поворот. Причеп за інерцією розвернуло ліворуч, занесло, тоді як тягач вже розвертало в правий бік. Тобто, на дорозі тягач МАЗ з причепом утворили фігуру у формі прямого кута і сунули на легковий автомобіль, що йшов на зустріч.
Водій ВАЗу, цей маневр вочевидь бачив, бо встиг розвернути кермо вліво, вийти з колії і скоріше за все намагався проскочити між МАЗом та парканом. Гальмувати у такій ситуації і просто зупинитися означало опинитися десь під причепом МАЗу. Так що брат Анатолія Васильовича, як на мене, прийняв єдине правильне рішення, хоча і ризиковане, можливо скомандував і сам Анатолій Васильвич. Думаю маневр не вдався тільки тому, що ту дорогу ніхто ніколи не намагався очистити від снігу, утворилася колія, з якої ВАЗ не зміг вийти одразу. Були втрачені дорогоцінні секунди. Та й водій МАЗу, як я вважаю, влаштував полювання за легковим авто та його пасажирами (до речі, наскільки мені відомо, ніхто зараз не знає, де ця людина).

- А чи можливо, наприклад, таке, що водії не бачили однин одного?

- Це можливо тільки в одному випадку: у них були заплющені очі, або вони якимось чином були на той момент засліплені, втратили контроль над ситуацією. Я це виключаю. Оті маневри досить красномовно говорять про те, що водії прекрасно бачили один одного. Ми нарахували до найближчого повороту дороги зі сторони Кінських Роздорів біля десятка стовпів електромережі. Між кожним стовпом яка відстань? Правильно, декілька десятків метрів. Зі сторони Полог ми взагалі нічого не рахували – пряма дорога, скільки бачиш. Отже, з точки зору візуального контролю за дорогою ніяких перешкод. Так що, як говориться, робіть висновки. Нажаль час стирає деталі, дещо забулося, але основа отака, як я розповів. Це моє бачення ситуації. Так, і ще таке, в районі того повороту, що я згадав, зі сторони Роздорів, ми побачили свіженький знак обмеження швидкості (здається до сорока кілометрів на годину). Місцеві люди нам розказали, що ніколи раніше його не бачили. Тобто, до моменту аварії цього знаку на даному відрізку дороги просто не було! *****

- Олександре, Ви комусь звітували, надавали опис побаченого, Ваші особисті висновки?

- Ні. Я розумію питання, але відповідь дам коротку: нікому воно не було потрібне. Представники пари видань опозиційного характеру зверталися до мене. Я як міг, розкрив їм своє бачення того, що сталося. Відповідної публікації я не дочекався. Можливо, і скоріше за все так і є, існує більш детальна інформація з місця пригоди, більш точна, як прийнято казати -  об’єктивна, і її було достатньо, щоб кожен зробив власні висновки. Але, у будь якому випадку, те, що я прочитав у газетах у ті дні ніяким чином не співпадало з тим, що я побачив на місці. Може я не те бачив?

- Олександре, загинув полковник Єрмак, інші офіцери. Як Ви вважаєте, відсутність адекватної відповіді з боку офіцерського корпусу на події в Україні не підривають довіри народу до самих офіцерів?

- Єрмак був підполковником. Це так, уточнення. Що ж до Вашого питання, то скажу таке: по-перше я не офіцер, а сержант. Мені важко судити про офіцерські будні, але що таке солдатський хліб мені відомо досить добре. А тому для мене важливо, щоб наш народ вірив у свого солдата і сержанта, бо ці хлопці стовідсотково, що називається, з народу. Щодо офіцерів: на мою думку, людина стає офіцером не тоді, коли йому видали погони з зірочками, а тоді, коли звичайні солдати, сержанти, прості громадяни в цій людині побачили саме Офіцера, з великої букви, а не, вибачте, «Чєловєка Московского Околотка». Оце і є «довіра народу».

Козацьке братство бойового Звичаю Спас "Сокіл"