Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Степан Лазуренко
Полковник Армії УНР
Командир Богданівського Полку.

Перший український козацький полк
імені гетьмана Богдана Хмельницького
 

Щаслива доля судила мені впродовж 3-ох років не лише брати збройну і активну участь у визвольній боротьбі України 1917 - 1920 років, але також бути співтворцем, а пізніше і командиром першої регулярної військової одиниці, новітньої Української Армії - Першого Українського Козацького ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полку, який і започаткував відродження Української Армії та вславив себе в боротьбі за волю і незалежність України.

Революція у Росії у березні 1917 р. національною хвилею поширилась і в Україні, особливо в її столиці Києві. Почали стихійно творитися українські революційні організації, товариства та комітети, а найбільше після створення у Києві 17 березня 1917 р. Української Центральної Ради та 19 березня 1917 р. великої багатотисячної національної маніфестації на Хрещатику. Тоді ж і створилося у Києві Військове Товариство ім. Гетьмана Павла Полуботка та військовий клюб його імени, де домінуючою була теж ідея Самостійної України, та де вели національно-освідомлюючу роботу серед вояків-українців. Військове Товариство разом з Військовим Організаційним Комітетом УНР на початку квітня 1917 року почало заходи в справі створення українських військових частин, бо в російській армії тоді вже були національні частини, а саме: польський і чесько-словацький корпуси, батальйон лотиських стрільців і т. ін. Проти формування українських військових частин рішуче виступив Тимчасовий російський уряд.

Найбільше тому противився комісар Тимчасового російського уряду в Києві, що потім став начальником Київської військової округи, полковник Оберучев, який назвав «українізацію штика» зрадою Росії, а тих, що хочуть служити в українських частинах під українськими прапорами дезертирами, які не хочуть іти на фронт. Але події складалися так, що організація Першого Богданівського Полку почала творитися проти волі і без дозволу російської влади.

1 травня 1917 р. на Сирецькому полі під Києвом відбулося українське військове свято «Перших Квітів». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які вже були підготовані Військовим Клюбом Гетьмана Полуботка і самочинно проголосили себе Першим Українським Козацьким ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полком. За кілька днів було переведено організацію полку. В полку було сформовано кадри, які пізніше розгорнулися б в дивізію, а саме: гарматчиків, кулеметчиків, кіннотчиків, воєнної інженерії та ін. Полк складався із 16-ти сотень приблизно 4 тисячі вояків. Не дивлячись на погрози навіть розігнати полк багнетами, як дезертирів генералом Брусіловим, полк продовжував своє існування і організацію. Побачивши здисциплінованість і рішучість Богданівців, ген. Брусілов і міністер Керенський змінили свою думку щодо створеного Богданівського полку і вони дали дозвіл на його існування, при умові, що він буде складатися з добровольців, не підлягаючих призовові до армії, та що в полку залишиться лише 500 осіб, як кадр, а решту розпуститься. Від Військового Клюбу ім. Полуботка полк одержав прекрасний оксамитний прапор, вишитий золотом, черницями Флорівського манастиря. З одного боку на малиновому тлі вигаптовано золотом погруддя Богдана Хмельницького, а з другого темнозелений напис: «Перший Український Козацький імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк». Під цим прапором полк склав першу свою присягу служити Україні, яку і виконав в 3-літній боротьбі за ЇЇ державність.

На Першому Всеукраїнському Військовому З'їзді, що відбувся у Києві 5-12 (с.с.) травня 1917 р. Богданівці з своїм прапором несли почесну варту і З'їзд потвердив існування полку з усім його попереднім складом та затвердив його назву. Богданівський полк став опорою українського національного руху і основою створення Української Армії.

Та не довго довелося Богданівцям бути в Києві. Богданівський полк був змушений залишити Київ і виїхати на фронт. На фронті в Галичині, коло Старого Скалату, Богданівці були майже до кінця жовтня 1917 року, до захоплення влади большевиками в Петрограді. Тоді полк самочинно залишив фронт і повернувся до Києва, де обставини вимагали його присутности.

Незабаром по нашому поверненні до Києва, 7 листопада 1917 р, проголошено Третій Універсал. Під час урочистого проголошення на Софійській площі був Богданівський полк. Біля пам'ятника Богдана Хмельницького після урочистої Служби Божої та молебня у Софійському Соборі, зібралися члени Української Центральної Ради на чолі з головою проф. Михайлом Грушевським, його заступником проф. Сергієм Єфремовим та членами Уряду на чолі з Володимиром Винниченком й Симоном Петлюрою. Були там також представники Антанти: Англії, Франції, Італії, Румунії, Бельгії та ін. Вся площа була заповнена українським громадянством, та не лише площа, а балькони, вікна в будинках, дахи, огорожі, дерева і т. п. Ми Богданівці зі зброєю, ще в шинелях російської армії, колоною стояли також біля пам'ятника Богдана Хмельницького. Після короткого звернення Голови УЦРади проф. М. Грушвеського до українського народу, Генеральний Секретар Микола Ковальський відчитав Третій Універсал, в якому пролунали слова: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Під голосні дзвони в церквах нарід і військо в захопленні кричали: «Слава»! «Слава»! «Слава»! А потім усі присутні стали на коліна і проспівали: «Ще не вмерла Україна». Це був надзвичайно зворушливий історичний момент. Його ніколи нам не забути. Після цього перед членами УЦР, Уряду та представниками Антанти, під звуки запорозького маршу, Богданівці стрункими рядами, з наїженими багнетами, чітко крокуючи пройшли церемоніяльним маршом і на привітання голосно відповідали: «Слава»! А за нами пройшли юнаки військових шкіл матроси-чорноморці Гайдамацького куреня з Одеси, д-ра Луценка, кінний відділ кубанських козаків, кінний полк ім. Т. Шевченка, Полуботківський полк, відділ гірських гармат і ін.

Хоч Третім Універсалом не було проголошено Суверенної Народної Республіки, але фактично вона стала незалежною і суверенною, і це формально сталося два місяці згодом 22-го січня 1918 р. Четвертим Універсалом.

Та не довго панував цей радісний настрій у Києві серед українського громадянства. Большевики, захопивши владу в Росії і проголосивши «самовизначення народів аж до відокремлення», зразу взялися за здавлення українського самостійницького руху. Спочатку вони збиралися захопити владу в Києві при допомозі розаґітованих російських військових частин, що стояли залогою у Києві, і це вони мали зробити вночі на 25 листопада 1917 р., але ми їх випередили тої ночі за наказом Українського Уряду. Богданівський полк обеззброїв російські полки і вояків-неукраїнців вивезено за межі України. При їх роззброюванні згинув один Богданівець, а шістьох було поранено. Вдруге большевики пробували захопити владу «леґально» за допомогою «совета робочих селянських і салдатських депутатів», з'їзд яких відбувся у Києві 3-го грудня 1917 р. Але більшість того з'їзду висловила довір'я УЦРаді, а зокрема Голові проф. М. Грушевському. Тоді большевицькі делегати залишили з'їзд у Києві і переїхали до Харкова, де і продовжували свій з'їзд і 13 грудня 1917 року при 124 делегатах створили «Центральний Виконавчий Комітет України», як противагу до УЦРади і «уряд» народних комісарів проти Генерального Секретаріяту. Тоді ж на заклик цього «уряду» прибули з Росії большевицькі військові відділи червона гвардія, які підступно роззброїли ЗО-ий Український піший полк у Харкові та почали творити спеціяльну 30-тисячну червону армію для нападу на Україну. В першій половині грудня 1917 р. одна військова большевицька група вимаршувала з Харкова через вузлову станцію Лозова на Січеслав (Катеринослав) для захоплення багатого індустріяльного Донбасу і відрізання його від України. Друга військова група Муравйова вирушила на Полтаву-Київ. Проти цієї групи було вислано до Полтави мій 3-ій курінь Богданівського полку, сотню матросів Чорноморської фльоти, кінну сотню полку ім. Т. Шевченка і 4 автопанцерники. (Ні матроси, ані панцерники тоді зі мною не виїхали). А з погіршенням ситуації на цьому відтинку (можливе повстання розаґітованої салдатні полтавської залоги, 4-ий запасний полк та відділ військової авіації та ін.) прибув до Полтави ввесь Богданівський полк, який і повів рішучу боротьбу з п'ятою колоною та забезпечив Полтаву від нападу большевицьких військ як з Харкова так і від сторони Лозови. Та після вбивства большевиками нашого командира полку сотника Сергія Ластовченка за наказом від секретаря військових справ Миколи Порша, (Симон Петлюра перед тим уступив з уряду), полк залишив Полтаву і повернувся до Києва, де і перевів часткову демобілізацію для тих, хто бажав його залишити. В ніч з 14 на 15 січня 1918 р. вибухло большевицьке повстання в Арсеналі, себто, в майстернях зброї. Почалися важкі й завзяті бої під Арсеналом. Першими виступили проти арсенальців Богданівці. Крім богданівців взяли участь полуботківці, дорошенківці, богунівці, наливайківці, Сагайдачного, юнаки військових шкіл, Січові Стрільці, Вільне козацтво, всі частини, які прийшли на заклик Українського Уряду. Та це не були полки, а рештки з них окремі невеликі групи, які не мали ні спільного пляну діяння ні єдиного військового командування. Кожна група діяла по своїй ініціятиві і на різних дільницях навколо Арсеналу. В той же час, як йшли бої під Арсеналом, большевики організували збройний виступ-повстання також на вантажній станції «Київ II», захопили її, та просунулись на Деміївку на Великій Васильківській і до Бесарабки, в залізничних майстернях біля пасажирської станції на Подолі, і дійшли по Великій Володимирській майже до будинку Української Центральної Ради, де їх відігнала військова охорона ЦР, та довго ще штурмували готель «Прага», що його захопили большевики.

Стягнувши українські збройні сили під Арсенал і на придушення вогнищ повстань згаданих большевиків в різних місцях столиці, група большевицьких військ Муравйова посунула на Київ з Полтави, яку зайняла після виїзду Богданівського полку.

Бої під Арсеналом затяглися, бо це була стара майстерня зброї, з грубими, масивними стінами з цегли, наче б фортеця, об яку розбивались усі наші зусилля заволодіти нею. Тільки як дійшов Слобідський Гайдамацький Кіш з його організатором і командиром Симоном Петлюрою, після шостиденних безперервних, вдень і вночі боїв і двох останніх днів штурму, 21 січня 1918 р. повстання в Арсеналі зліквідовано. Але в цей час з Полтави під Київ підійшли вже війська Муравйова, захопили Дарницю, Броварі, Слобідку й околиці і почали обстрілювати з далекобійних, тяжких гармат Київ. Почалася друга фаза боїв за Київ за нашу державність.

Невеликі, нашвидку зорганізовані українські військові групи довго протиставились значно переважаючим силам большевиків (12-15 тисяч, а ми мали 4-5 тисяч). Большевики пройшли Дніпро і з боями стали просуватися на Печерську в Царському саду, Купецькому, в Липках, по Нікольській, Олександрівській, частково Інститутській, Левашівській, Банковій, Виноградській та інших вулицях. Зайняли з боями електрівню, в обороні якої полягли всі 150 матросів-чорноморців, Поділ і до Житнього базару, Володимирську гору, станцію «Київ II», Деміївку, Велику Васильківську. Бої не припинялися ні вдень, ані вночі. А над Києвом увесь час рвалися гарматні набої, особливо над його центром. Над Києвом в різних місцях стояла заграва, горіли будинки і багатоповерховий будинок голови Української Центральної Ради проф. М. Грушевського. На 11-ий день боїв у Києві, в ніч з 25 на 26 січня 1918 р. Український Уряд, щоб не наражувати столицю на повне її знищення гарматнім вогнем, наказав оборонцям Києва залишити місто і вирушити по Брест-Литовському шляху на Святошин, Ігнатівку. Пізно вночі під гуркіт розривів гарматніх набоїв, заграви пожеж та окремих пострілів з рушниць і черг з кулеметів, залишили ми - оборонці Київ. Мене, як коменданта оборони державного банку на Інститутській вулиці, повідомив в останню хвилину про залишення Києва хорунжий Михайло Мищенко і довелось мені вже перебігати з козаками Хрещатик під вогнем кулеметів і рушниць большевиків, які вже були в Купецькому саду і на Володимирівській гірці.

Фізично виснажені, морально пригноблені, ми все ж не втратили надії на свою перемогу і повернення до Києва. Зібралися ми в Святошині, Ігнатівці. Було нас, оборонців Києва лише коло трьох тисяч. Там ми провели реорганізацію війська, створили окремий Запорозький Загін, який пізніше у березні в Києві розгорнувся у бригаду, в Полтаві в кінці березня - у Запорозьку Дивізію і в Харкові - в Запорозький корпус.

З Святошина - Ігнатівки вирушили ми похідним порядком по Бресть-Литовському шляху на Коростишів, Житомир, де всіли до вагонів і виїхали на Коростень. З Коростеня богданівці з дорошенківцями та двома гірськими гарматами виїхали до Ушамира проти збольшевиченого Фінляндського корпусу, який залишив фронт і пішов на Житомир. Обстрілявши його з гармат і кулеметів, спричинили серед большевиків паніку. Вони розбіглися, а ми повернулися потягом до Житомира. 1 березня 1918 р. ми ввійшли в Київ, де нас радісно зустрічало населення після пережитих ними страхіть.

 

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.