Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Діяльність націоналістичного підпілля в Кременчуці в роки німецької окупації. 1941-1943 рр.
 15.9.2011

Організація Українських Націоналістів(ОУН) напередодні війни

Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні в 20-х роках ХХ століття патріоти України не змирилися і продовжували боротьбу. Серед них своєю активною діяльністю виділявся Євген Коновалець, активний учасник української революції 20-х років. Євген Коновалець у 1920 році став засновником Української Військової Організації (УВО), на базі якої 3 лютого 1929 року патріоти України за її межами у Відні утворили Організацію Українських Націоналістів (ОУН). До складу ОУН увійшли також студентські націоналістичні спілки. ОУН очолив Євген Коновалець.

Очоливши Організацію Українських Націоналістів, він організаційно її зміцнив, установив контакти з політичними колами багатьох Європейських держав та організував українські політично-інформаційні служби в цих країнах, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, за його дорученням було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії Польщі, Чехословаччині та Австрії.

Головною метою діяльності ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала реалізуватися через національну революцію. У міжвоєнний період ОУН на чолі з Євгеном Коновальцем готували національну революцію. Значну роль в ній мали відіграти Наддніпрянські та Східні українські землі. Коновалець постійно висилав своїх людей у Центральну та Східну Україну. Більшовики в СРСР добре усвідомляли, що Галичина — цитадель націоналізму й тому утворили тут надійну прикордонну смугу. Людям Коновальця доводилось прориватися в Україну через Литовський, Естонський та Фінляндський кордони.

Найвищого рівня активізації діяльності націоналістичне підпілля досягло в 1927-1928 роках, коли партійно-енкаведиський контроль в Україні ще був слабким. На початку 30-х років підпільні осередки ОУН у Центральній та Східній Україні були утворені в першу чергу в середині національної інтелігенції. Але потім піднялася хвиля більшовицьких репресій проти української інтелігенції, яка ускладнила роботу осередків. Більшість з тих патріотів-українців каральні органи російських більшовиків ліквідували. А ті, кому поталанило залишитись непоміченими, пішли в глибоке підпілля.

Діяльність Коновалця з розбудови ОУН викликала занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві, яке вирішило фізично знищити його. 23 травня 1938 року агент Москви в Роттердамі (Голландія) вбив Євгена Коновальця.

Після смерті Євгена Коновальца провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби Української Народної Республіки в 1917-1920 роках та спільної праці в лавах Української Військової Організації (УВО). Проте група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою зажадали від Андрія Мельника проводити більш рішучу тактику ОУН. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшов осередок на чолі з Степаном Бандерою і утворив " Революційний " Провід ОУН, який перебрав собі назву ОУН-Р, а пізніше ОУН-Б.

На початку 1941 року Революційний провід скликав Другий Великий Збір ОУН, на якому було обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на рідних землях, творить похідні групи ОУН-Б. Після того як Червона Армія під натиском німецьких військ залишила Західну Україну, Провід ОУН-Б 30 червня 1941 року у Львові проголошує відновлення Української Держави. Однак, німецькі окупанти арештували членів українського уряду на чолі з Степаном Бандерою і посадили за грати. Степан Бандера звільнився з концентраційного лагеря лише в 1944 році. Незважаючи на те, що Провід ОУН залишився без керівництва, українські націоналісти на землях, окупованих німецькими військами продовжили боротьбу, об'єднавшись з місцевими патріотами, які уникли більшовицьких репресій.

Про те, що, незважаючи на жорстокі репресії більшовицьких карателів проти українських патріотів, в Україні напередодні війни збереглися кадри українських націоналістів, пише один із керівників національного руху Тарас Бульба-Боровець:

".... у другій половині жовтня 1940 року виїхав на двомісячну інспекцію в глиб України. Починаючи від Житомира, через Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Дніпропетровськ, Одесу, Вінницю і назад — через Житомир — Сарни. Я об'їхав всі головні осередки."(1)


 1.Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. Інститут дослідів Волині. ч. 45.Накладом товариства "Волинь" -1981- Канада

 

Похідні групи вирушають в похід

Напередодні Другої світової війни члени ОУН мали надію, що Німеччина підтримає їх устремління створити незалежну Українську державу. Однак, коли німецький уряд підтримав Угорщину в збройному придушені самостійної держави Карпатська Україна та відмовився визнати незалежність Литовської держави, вони втратили ту надію й розробили плани самостійного досягнення своєї мети. Головним в цьому плані було організація діяльності похідних груп.

Похідні групи були створені ОУН-Б та ОУН-М з метою організації зі свідомих українців на українських землях органів самоврядування. Загальну мету похідних груп обох організацій (ОУН-Б і ОУН-М) сформулював мельниківець О.Жданович:

"Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої й рішучої дії, що в момент змішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби." (1)

Таємно підготовлені напередодні війни похідні групи ОУН-Р і ОУН-М поступово проникали в Україну вслід за німецькою армією. У групах налічувались до восьми тисяч чоловік, розділених на відділи: "Північ", "Центр" і "Південь". Кожний відділ складався з невеликих загонів чисельністю від 7 до 12 осіб. Їхнім завданням було організувати саме незалежну від окупантів українську владу в тій місцевості куди вони приходили. Більшість членів груп мали підроблені документи або перепустки служби пропаганди вермахту. Молоді люди з цих похідних груп в тилу німецьких армій створювали міліцію для наведення порядку й місцеве управління, що спочатку німецькою владою сприймалось позитивно.

Архівні документи свідчать:

"... цілі загони націоналістів групи Бандери постійно вторгаються на всій території Східної України, щоб розгорнути там агітацію на користь Великої України."(2)

Ідучи завойовувати Україну, німецькі керівні кола були переконані, що двадцять років російсько-радянського поневолення, наслідки "інтернаціонального" виховання, нищення всього національного, русифікація та політичні репресії в Центральній та Східній Україні знищили національну свідомість українців та бажання мати свою державу. Але спостереження за поведінкою українців на окупованій ними території примусило змінити свою думку.

Німецький полковник Г.Ф. Блюнк у своєму донесенні за 1 вересня 1941 року зазначав:

"Українці змушені були протягом століть вести боротьбу за незалежність проти поляків, татарів, особливо проти росіян, і тому вони не втратили ностальгії за українською державою.
... що вони (члени похідних груп -М.Т.) намагаються проникнути до політичної адміністрації і роблять спробу пробудити серед населення потяг до ідеї незалежної і суверенної України."(3)

Організація Українських Націоналістів у перші місяці окупації німецькими військами України розпочали діяльність по відродженню українського національного життя, про що повідомляє Тарас Гунчак:

"А тепер поглянемо, що відбувалося в Києві, куди німці увійшли тільки 19 вересня 1941 року. За ними з'явилися похідні групи ОУН. ... Саме за їхньою ініціативою 4 жовтня відбулися громадські збори, на яких було вирішено відновити Українську Національну Раду. Її головою одностайно обрали професора Миколу Величківського.
Завдяки заходам Української Національної Ради в Києві, як і в багатьох інших містах України, поступово відроджувалися освіта, кооперація, церковне життя (яке великою мірою довелося українізувати), соціальна допомога.
Юні націоналісти обох крил ОУН, об'єднані у більші чи менші загони, йшли по слідах німецької армії, проникаючи в населені пункти. Завданням цих груп було заслужити довіру місцевих жителів, сприяти відбудові їхнього громадського життя, й врешті-решт розбудити національну свідомість наддніпрянських українців.
Похідні групи виконали своє завдання. Вони не тільки дійшли до Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Донбасу й золотоверхого Києва, але й активно стали до праці, створивши підпільні осередки. Ця праця не минула безкарно – сотні патріотів віддали життя в німецьких катівнях." (4)


1. Жалоба О. У поході на схід. На зов Києва. Український націоналізм в другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. К.,1993.
2. Володимир Косик. Україна та Німеччина у другій світовій війні, Париж — Нью-Йорк-Львів,1993.
3. Там же.
4. Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. Тарас Гунчак, - М.: Либідь, 1993.

 

Члени похідних груп в Кременчуці

Одна з таких похідних груп прибула до Кременчука. Відважні націоналісти, прибувши в наддніпрянське місто, розпочали свою самовіддану й мужню роботу. Але похідні групи прийшли на Наддніпрянщину не на пусте місце.

Отже, коли на Кременчуччину прибули представники похідних груп ОУН, місцеві українські націоналісти, що врятувалися від більшовицьких репресій, вийшли з підпілля, об'єдналися з ними й розпочали розбудовувати українське життя. Що така підпільна націоналістична група діяла в Кременчуці узнаємо із спогадів члена похідної групи, активного члена ОУН Євгена Стахіва, котрий засвідчив:

"Добрався в Кременчук, де ми мали осередок. Там я організував підпільний осередок на чолі з Михайлом Щепанським, редактором газети "Дніпрова хвиля".(1)

Подамо короткі біографічні довідки на Євгена Стахіва та Михайла Щепанського.

Євген Стахів

Київ.1994 рік. Євген Стахів
Київ. 1994 рік. Євген Стахів

Євген Павлович Стахів відомий діяч українського національно-визвольного руху народився у Перемишлі (Польща)15 вересня 1918 року. Після поразки визвольних змагань на Галичині та Волині в 1919 році він разом з батьками опинився у Чехословаччині в таборі для інтернованих. Пізніше разом з батьками повернувся в рідні місця. З 1932 року брав активну участь в українських шкільних та молодіжних організаціях Галичини. З 1934 року він член Організації Українських Націоналістів. В 1938 році на території Прикарпатської Руси вступає до лав карпатських січовиків, які захищали Карпато-Українську республіку. У березні 1939 року, після закінчення воєнного конфлікту між Угорщиною й Карпато-Українською республікою, Євген Стахів опинився в угорському полоні з якого скоро вирвався. Після початку німецько-радянської війни він в складі похідної групи ОУН

"Південь" прибуває в окуповану німецькими військами Східну Україну.

Київ. 2006 рік. Президент України Віктор Ющенко вручає Євгену Стахіву орден Ярослава Мудрого
Київ. 2006 рік. Президент України Віктор Ющенко вручає Євгену Стахіву орден Ярослава Мудрого

В Кременчуці, Кривому Розі, Дніпропетровську, Маріуполі, Луганську і в Криму він організує осередки Організації Українських Націоналістів. В 1943 році Євген Стахів залишив територію України. До 1949 року він жив у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН). У ці роки він активно виконував обов'язки члена Української Головної Визвольної Ради (УГВР). В 1949 році Євген Стахів емігрував до США. Після проголошення Незалежної Української держави, за яку він боровся в молоді роки, він часто приїздить на рідну землю, зустрічається з земляками та розповідає їм про боротьбу за незалежність України. За активну участь в боротьбі за свободу України Євген Стахів в 1997 році нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня, а в 2006 році – орденом Ярослава Мудрого. (2)

Михайло Щепанський

Народився Михайло Щепанський в 1908 році в Кам'янець-Подільському. Уже з молодих літ він цікавився національно-історичною проблематикою. Працювати почав у більшовицьких часописах у різних місцевостях України. Перед Другою світовою війною Михайло Щепанський працював у редакції місцевої газети в Кам'янці — Подільському. Комуністичний ідеологічний вплив не зміг знищити в ньому національної свідомості, любові до України. Він підсвідомо відчував: не все те, про що він мусив писати в більшовицькій пресі є правда. Ще більші сумніви охопили його душу, коли він почав спілкуватися з українцями-комуністами, які втекли із Закарпаття до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Деякі з них працювали в редакції газети разом зі Щепанським. Це вони розповіли йому про інше життя українців у Галичині та на Закарпатті, про український визвольний рух, про діяльність Організації Українських Націоналістів. Він починав розуміти, що Україна в складі СРСР не має прав і поневолена Москвою.

Коли вибухнула Друга світова війна, а потім розпочалась німецько-радянська війна, Михайло Щепанський разом із сім'єю залишає Кам'янець-Подільський, виїздить на Схід і зупиняється в Кременчуці. Тут його і застає німецька окупація. В Кременчуці він стає членом націоналістичного підпілля і очолює газету "Дніпрова хвиля". Газета під його керівництвом стала трибуною української самостійницької думки. Навколо газети гуртувалися учасники українського національного опору. 20 лютого 1942 року Михайла Щепанського разом з дружиною і двома доньками арештувала німецька поліція безпеки та охоронної служби при СС міста Кременчука. Після катувань він разом із сім'єю був розстріляний.(3)

Про те, що в містах і селах Наддніпрянщини похідні групи зустріли члени колишніх, розгромлених більшовиками, націоналістичних організацій, повідомляла німецька служба безпеки.

Уривок із донесення про події СРСР № 112
Берлін, 13 жовтня 1941 року
Начальник поліції безпеки і СД

У Городищі (Черкаська область) колишні члени СВУ (Спілка Визволення України), з якими працювали люди з ОУН, вимагали незалежної України. Стаття, що з'явилася зовсім недавно в першому номері місцевої газети, закінчувалась закликом: "Хай живе вільна і незалежна Україна і її голова Бандера!" (4)

Ймовірно, що членами підпільного націоналістичного осередку в Кременчуці, які зустріли похідну групу були К.Й.Корольчук – директор музею, Д.Д.Барковський — науковий працівник музею, А. Ф. Демиденко – учитель села Омельник, П. Баль — журналіст, Цимбал — директор школи та інші.


1. Газета "Молодь України" число 27 квітня 1993 року. Газета "Дніпрова хвиля". Місце зберігання: НДБ ЦДАУ, ЛНБ, ДАПО.
2. Віталій Абліцов. Євген Стахів. Останній молодогвардієць.2004.
3. Володимир Косик. Україна в другій світовій війні в документах. - Львів,1998 — Т-2.
4. Там же.

 

Діяльність націоналістів в Кременчуці

 

Відбудова міського господарства

На початку жовтня 1941 року в місті під наглядом німецьких окупаційних органів розпочала роботу місцева українська влада – Міська Управа. Члени похідної групи разом з місцевими патріотами запропонували німецькій окупаційній владі своїх кандидатів на посаду голови Міської Управи Д.Дмитренка, а на посаду бургомістра Синицю-Вершовського. З перших днів діяльності Міська Управа потурбувалася про забезпечення умов життя тим, хто залишився в місті. Необхідно зазначити, що напередодні війни в Кременчуці проживало 98 тисяч чоловік, а коли в місто увійшли німецькі війська, в ньому залишилось чуть більше 30 тисяч. Націоналісти, які працювали в Міській Управі, організували регулярне видання Кременчуцького округового часопису "Дніпрова хвиля", який, крім всього іншого, повідомляв про відбудову міського господарства.

На 1 грудня зусиллями Міської Управи в місті почали видавати за картками хліб та інші продукти, завозити паливо в школи й населенню. Були відкриті музична, медична школи та організована бригада сажотрусів із 16 чоловік.

При Міській Управі розпочав роботу відділ охорони здоров'я населення міста під керівництвом Зрайковського Іполіта Іполітовича.

У грудні 1941 року в Кременчуці запрацювали лісозавод, електростанція, водогін, завод металовиробів, хлібопекарні, кустарні майстерні.

На початку 1942 року розпочала роботу міська пошта. Була організована робота пожежної команди із 37 чоловік. На початку січня 1942 року в місті уже працювало 25 магазинів. Майстерня почала приймати замовлення на пошив одягу. У квітні 1942 року Міська Управа видала розпорядження про налагодження роботи архіву.

Газета "Дніпрова хвиля" регулярно друкувала статті, в яких повідомляла про події, що відбувалися в місті. Наведемо деякі з них: В. Крилатий "Увагу управлінню торгівлі", О. Недоля "Покласти край крадіжкам" , М. Срібний "Більше приватної ініціативи", Д. Дмитренко "Нумо до праці, брати!", В.  Крилатий "Зберігаймо міське господарство", І. Дніпровий "Завод у русі", В. Мостенко, І. Григоренко "На тютюновій фабриці", Г.Лашко "Дещо про елеватор".

27 травня 1942 року "Вечірній листок" - додаток до газети "Дніпрова хвиля" сповіщав:

"Кременчук впорядковується.
Відділ впорядкування міста розпочав роботу з насадження квітів у скверах, садках, на майданах тощо.
Вся набережна, поштовий сквер будуть у квітах. Відремонтовано буде два водних фонтана — на набережній та в колишньому Жовтневому сквері."

 

Газета "Дніпрова хвиля" – трибуна національного відродження

На другому місяці окупації в місті почав виходити Кременчуцький округовий часопис "Дніпрова хвиля". Редакція знаходилась у будинку номер 15 на третьому поверсі по центральній вулиці міста. Перше число часопису було надруковане у вівторок 28 жовтня 1941 року. Видавцем часопису була Міська Управа, яка й призначила Михайла Щепанського відповідальним редактором. Необхідно зазначити, що редактор підписував іменем Петро Щепанський.

Газета "Дніпрова хвиля" під керівництвом Михайла Щепанського стала трибуною української самостійницької думки. У редакції газети працювали українські націоналісти, які ставили перед собою завдання надати Кременчуку українське обличчя. Їх самовіддана праця була спрямована на пропаганду правдивої української історії, впровадження в повсякденне життя української мови, національних символів, відродження дійсно українського духу. Навколо газети гуртувались учасники українського національного руху опору. До газети "Дніпрова хвиля" виявляли великий інтерес, як у місті, так й у віддалених куточках Кременчуччини. До редакції часто приїздили люди з далеких околиць, щоб дістати інформацію про те, як відроджувати національне життя та будувати українську владу.

Михайло Щепанський роздавав їм підпільні видання Організації Українських Націоналістів та українські друковані твори, заборонені більшовиками. Одночасно він брав участь в організації у місті й районі підпільних націоналістичних гуртків. Протягом короткого часу вся Кременчуччина була покрита мережею підпільних груп Організації Українських Націоналістів.

Керувати мережею підпільних груп ОУН Михайлу Щепанському допомагали його помічники Якимців та Надія Мойленко. У підпільній роботі брали активну участь і кореспонденти часопису "Дніпрова хвиля". Багатьох їх ми не знаємо. Архіви донесли до нас відомості лише про одного з них — Петра Даниловича Баля, який народився в селі Потоки Кременчуцького району. Підпільні організації ОУН на Кременчуччині підтримували зв'язок з організаціями ОУН у Києві, Полтаві та Донбасі.

 

Організація народної освіти

Українські націоналісти, які працювали в Міській Управі, приділяли велику увагу вихованню дітей, становленню української школи й навіть в умовах німецької окупації робили все можливе аби виховати патріотів України. У кінці жовтня 1941 року був створений відділ народної освіти міста Кременчука та Кременчуцького району, який розпочав підготовку до навчання дітей. У перші ж дні своєї діяльності відділ народної освіти видав наказ про обов'язкове навчання в школі дітей віком від 7 до 14 років, для чого батьки повинні були до 3 листопада 1941 року зареєструвати своїх дітей у школах. І уже в листопаді 1941 року в Кременчуці було відкрито декілька шкіл, а на 1 грудня того ж року в місті та районі уже працювало 32 школи. Дітей, які бажали навчатися в школах, було достатньо. Так, наприклад, школу де був директором С. Яновський, відвідувало 1648 учнів.

Заняття в школах розпочиналось з вивчення українського гімну "Ще не вмерла Україна" та "Заповіту" Тараса Шевченка. У школі діти вчили українську й німецьку мови, арифметику, проводились уроки праці, а також було впроваджене релігійне навчання.

Міністерство окупованих територій на чолі з Розенбергом навіть потурбувалось про підручники для початкових шкіл українською мовою, яких було надруковано 2,3 мільйона.

Про розвиток освітянської справи в Кременчуці розповідають дописувачі газети "Дніпрова хвиля" в своїх статтях:

  • Я. Чайка "Відчиняйте двері української школи";
  • Й. Швидь "Семінар учителів" ;
  • Ф. Бабій "Українська література в школі";
  • Е. Стахович "Нові шляхи виховання української молоді";
  • М. Олесь "До конференції українських учителів".

В серпневому числі 1942 року в газеті "Дніпрова хвиля" була надрукована стаття завідуючого відділом народної освіти Міської Управи Й. Швидя

"Виховувати нове покоління", в якій зокрема говорилось:

"Безмірно великі завдання покладаються на українського вчителя. Він мусить виявити твердість духу, віру в свою мету, готовність офірувати (жертвувати — М.Т.) всім для того, щоб виховати нове покоління в дусі християнської моралі та української національної свідомості".

У статті Є. Стаховича "Нові шляхи виховання української молоді" читаємо:

Наша молодь повинна пройнятись ідеєю українського націоналізму й на службу Вітчизні ставити все — вище всяких скарбів світу.
Українська молодь повинна вчитись історії України та черпати з неї великі приклади, йти слідами тих, які своє життя віддали Україні, для щастя й блага її народу".

Зусиллями завідуючого районним відділом народної освіти Осипіва та заступника голови Міської Управи Бабія в Кременчуцькому районі в кінці 1941 року було відкрито 4 сільськогосподарські школи, а в селі Піщаному — агрозоотехнічну школу. У Градизьку розпочались заняття в агро-кооперативному технікумі. Технікум готував інструкторів організаторів, бухгалтерів-ревізорів та крамознавців-консультантів.

У 1942 року в Кременчуці розпочались заняття в землемірній, комерційній, музичній та ремісничій школах. Тогочасний учень ремісничої школи Інна Сергіївна Бурлаченко влітку 2000 року розповіла авторові наступне:

"У час окупації Кременчука німцями я ходила до ремісничої школи. В школі ми вчилися кроїти, шити й в'язати. У цій школі також готували токарів. Директором школи був Петро Васильович Безпечний."

Новостворений відділ народної освіти надавав методичну допомогу вчителям, які розпочинали навчати дітей у нових умовах.

3 листопада 1941 року в приміщенні Кременчуцького міського театру відбулась конференція українських учителів міста та Кременчуцького району. На конференції були обговорені такі питання:

1. Сучасна українська школа.
2. Українська література в новій школі.
3. Боротьба України з Москвою.

28 листопада 1941 року в Кременчуці відбувся семінар учителів історії. Наступна конференція українських учителів міста й району відбулась 8 липня 1942 року в Кременчуці. Перед початком конференції капела ім. Лисенка виконала українські народні пісні. На конференції виступив завідуючий відділом освіти Е. Швидь з доповіддю "Напрями українського шкільництва".

Міська Управа Кременчука під керівництвом українських націоналістів з перших днів її діяльності потурбувалася і про дітей сиріт та сліпих. 12 лютого 1942 року в місті запрацювало товариство сліпих, де вироблялися художні вироби.

У серпні 1942 року в місті був відкритий притулок для дітей сиріт. У перші дні після його організації в ньому уже перебувало 15 дітей.

 

Відродження культурно-національного життя.

Одним із напрямків національного відродження та підняття національної свідомості народу на вищий рівень є розквіт національно-культурного життя. Це добре розуміли члени похідних груп ОУН, які прибули до Кременчука. Вони разом з місцевими національно свідомими українцями, що працювали в Міській Управі та Районних Управах у перші ж місяці окупації почали відновлювати національно-культурне життя в місті та селах району.

У кінці жовтня 1941 року колишній міський театр імені більшовика Ревенка перейменували в театр імені Івана Тобілевича, в якому 1 та 2 листопада 1941 року йшли вистави С.С. Гулака- Артемовського "Запорожець за Дунаєм" та "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка. 21 грудня 1941 року актори театру влаштували благодійний концерт. Зібрані на ньому близько семи тисяч карбованців були передані на потреби шпиталю військовополонених.

Міський часопис "Дніпрова хвиля" повідомляв, що кременчужани з великим інтересом сприйняли виставу "Степовий гість" за п'єсою Б.Грінченка, в якій була показана Визвольна війна 1648 року під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Виставу поставив талановитий режисер П. Артеменко, а головні ролі виконували актори І. Рубінчук, Ф. Цибенко та З. Гайдученко.

В часи німецької окупації на правому березі Дніпра в Крюківському районі Кременчука працював клуб імені В.Винниченка (до війни він носив ім'я більшовика Котлова), в якому ставилися вистави українських класиків.

Влітку 1942 року аматори поставили на сцені цього клубу п'єсу І. Котляревського "Наталка Полтавка" та комедію Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці". У клубі проводилися заняття хорового гуртка та духового оркестру, працювала "Просвіта". Українські націоналісти на Кременчуччині надавали великого значення діяльності "Просвіти", як засобу підняття національної свідомості українців. Члени ОУН провели велику роботу щодо відновлення в місті й селах Кременчуччини діяльності "Просвіти", яка раніше була заборонена комуно-більшовицькою владою.

Уже 16 листопада 1941 року в Кременчуці пройшли перші зібрання "Просвіти". У перший період її діяльності до "Просвіти" записалося 100 жителів міста. Часопис "Дніпрова хвиля" регулярно повідомляв про роботу "Просвіти" на Кременчуччині. Так, журналіст О. Тихий у статті "Просвіта" писав:

"... на початку 1942 року в селі Омельник діяла українська громадська організація "Просвіта". При ній працювали співочий та драматичний гуртки.
Учасники співочого гуртка Тимошенко Андрій, брати Литвинови, Мельнікова та інші виконували українські пісні, український гімн "Ще не вмерла Україна".

В статті "Національне вогнище" повідомлялось про діяльність організацій "Просвіти" в Градизьку та Недогарках. В селі Білецьківці теж діяла "Просвіта" і керував нею Макар Омельянович Німець.

Та не довго діяли "Просвіти" на Кременчуччині, відроджені членами Організації Українських Націоналістів. Скоро німецькі окупанти зрозуміли, що ця просвітницька, патріотична організація загрожує їхній окупаційній політиці й пішли в наступ на "Просвіту". В першу чергу окупаційна влада взяла під контроль її діяльність, а пізніше й зовсім заборонила, про що свідчать архіви.

 

Уривок із донесень з окупованих районів Сходу № 14
Берлін, 9 жовтня 1942 року
Секретно!

Начальник поліції безпеки і СД
Український рух опору
У районі Дніпропетровська в ніч з 6 вересня 1942 року було арештовано 15 осіб за таємну діяльність у забороненому товаристві "Просвіта".
Стає усе більше очевидним, що "Просвіта" хоче усунути іноземний вплив, враховуючи і німецький, і хоче всякими засобами працювати для мети "створення незалежної України". (1)

З метою показати чому окупанти, які вривалися на українську землю з берегів Волги, а інші вдирались з берегів Рейну, вороже ставились до діяльності "Просвіти" й знищували її членів, подамо коротку історичну довідку.

 

"Просвіта"
Історична довідка

У першій половині ХIХ століття національне життя українців було пригноблене двома імперіями: Російською й Австрійською. Революційна хвиля, що прокотилася Европою в1848 році, й була названа "весною народів" сприяла пробудженню національної свідомості українців Галичини, Буковини та Закарпаття. Тут народився суспільно-політичний рух, який ставив своїм завданням освітню та організаційну працю в народних масах, вживання української мови в повсякденному житті, літературі, пресі, театрі, школі та науці. Цей рух оформився в Товариство "Просвіта", перший організаційний з'їзд якого відбувся 8 грудня 1868 року в Львові.

Основним напрямком діяльності "Просвіти" було книгодрукування. Свої видання "Просвіта" використовувала не тільки в Галичині, а й висилала їх у Велику Україну, яка була підкорена Російською імперією, де національна культура була найбільше пригноблена.

1905 рік став важливим періодом в історії українського визвольного руху. Програвши війну з Японією й переживши революцію 1905 року, царський уряд Росії був змушений надати конституційні права народам. Після чого з'явилася надія на відродження культури українського народу.

За прикладом галичан створюються "Просвіти" й на Наддніпрянщині. У 1914 році вибухнула Перша світова війна. Російські війська окупували Галичину. Російська окупаційна влада панічно боялася пробудження національної свідомості серед солдат-українців, на яких впливала діяльність "Просвіти", й тому російський уряд зайнявся знищенням цього "джерела мазепинства та сепаратизму".

У 1917 році було повалено російське самодержавство, що душило національне життя в Україні. Після чого в українського народу з'явилась можливість будувати свою самостійну державу. У той час процес державотворення тісно сплітався з нестримним розвитком національної свідомості українців, які розпочинають відроджувати національну освіту, створюють мережу культурних закладів.

Основною організаційною формою залучення широких верств населення до активної участі в національнотворчому процесі були Товариства "Просвіти", які утворювались майже в кожному населеному пункті України. "Просвіти" об'єднували національно свідому інтелігенцію, відкривали українські навчальні заклади, видавництва, музеї, сприяли розвиткові національного мистецтва.

В 1920 році російські більшовики окупували Україну й запровадили жорстку цензуру. Весною 1922 року було проведено перше масове вилучення "ідеологічно шкідливої української літератури" із торгівлі та бібліотек. Ця робота виконувалась силами могутнього державного, партійного та репресивного апарату. Ярлик "націоналістичні осередки" більшовики навісили й на організацію "Просвіта". Більшовицька партія вороже ставилась до українських "Просвіт", оскільки вони заважали їй втягувати Україну в нову більшовицьку інтернаціональну імперію з "новою культурою соціалізму та творення нової радянської людини".

У партійних документах їх активна праця оцінювалась так: "... є вогнищами національної культури, бойовими організаціями войовничого націоналізму". У 1923 році діяльність "Просвіти" в Центральній та Східній Україні більшовики заборонили, а її визначних діячів піддали репресіям.

"Просвіта" продовжувала діяти лише на землях Західної України, навіть за умов окупації їх Польською державою.

В 1939 році з приходом на західноукраїнські терени радянських військ розпочався комуністичний терор. Були закриті всі українські часописи, бібліотеки, заборонені громадські організації, зокрема й "Просвіта". У перший період німецької окупації зусиллями українських націоналістів на українських землях почала відроджуватись діяльність "Просвіти". Однак, скоро німецькі окупанти заборонили її діяльність.

Після відступу німецьких військ з України і приходу на українську землю комуно-радянської влади, її каральні органи розпочали виявляти й карати членів "Просвіти", які залишились живими після репресій німецьких окупантів. Щоб витравити з пам’яті народної спогади й мрії про діяльність "Просвіти", ідеологи компартії розпочали всіляко ганьбити її діяльність, використовуючи безсоромну брехню. Наведемо приклад одної такої брудної дезінформації.

У книзі "Бессмертия юных", видану в 1958 році, П.Т. Тронько щодо діяльності "Просвіти" в роки німецької окупації оприлюднив фальшиву інформацію (подамо мовою оригіналу):

"Гитлеровские власти уделяли особое внимание идеологической обработке молодежи…

В том грязном и подлом деле рьяными помощниками фашистов выступали украинско-немецкие буржуазные националисты. Свою тлетворную работу среди молодежи эти изменники вели через националистические организации под названием "Просвита".(2)

Хто ж такий П.Т.Тронько і чому він так облудно оббріхував діяльність українських патріотів?

П. Т. Тронько народився й виріс в українському селі Заброди Богодухівського району на Харківщині. До того, як написати перекручені факти щодо діяльності "Просвіти", він пройшов добрий вишкіл на ідеологічних посадах комуністичної партії. З 1937 року він очолював обласні комітети комсомолу спочатку в Сумській області, а потім у Станіславській. В 1943 році його назначають першим секретарем Київського обласного комітету комсомолу. В Київському обласному комітеті компартії посаду секретаря П.Т.Тронько займає в 1952 році. Отже, маючи таку ідеологічну закваску, він і не міг писати по іншому.

Наприкінці 80-х років ХХ століття національна інтелігенція, скориставшись агонією комуністичної системи в Україні, розпочала процес реалізації національної ідеї. У цій святій справі був використаний історичний досвід діяльності "Просвіти". В лютому 1989 року в Києві було утворено Товариство української мови імені Тараса Шевченка, а 12 жовтня 1991 року на Третій позачерговій конференції Товариство реорганізували в Всеукраїнське товариство "Просвіта". Однак, і сьогодні поряд з "Просвітою" діють Товариства української мови імені Тараса Шевченка. (3)

 

Познайомившись з діяльністю "Просвіти" на захопленій німецькими військами Кременчуччині та її історичною долею, продовжимо знайомитися з відродженням культурно-національного життя навіть за умов ворожої окупації.

Майже в кожному селі Кременчуцького району були відкриті клуби, в яких вирувало українське життя, ставились українські вистави, раніше заборонені більшовицькою владою, працювали співочі гуртки, а також відроджувались українські народні традиції та звичаї. Клубну роботу в селі Потоки організовував Олександр Іванович Скиба.

У грудні 1941 року в Кременчуці перших учнів прийняла музикальна школа, якій присвоїли ім'я Лисенка. 22 червня 1942 року вечірній випуск газети "Дніпрова хвиля" - "Вечірній листок" повідомляв:

"У неділю, 21 червня, музична школа імені Лисенка в Кременчуці відсвяткувала день визволення України від більшовиків святочним концертом, який відбувся в міському театрі...
Концерт пройшов з великим успіхом, і це слід зачислити на рахунок цієї школи та її невсипучого директора пані Дітлінг-Кокіної.
В програму концерту входили виступи учнів та учениць балетової школи П. Артеменка, сольо-спів Матвієнко, яка гарним та сильним голосом виконала пісню "Спати мені не хочеться". (4)

У 1941 році був відремонтований і почав працювати кінотеатр "Колізей", директором якого був Ліхота.

15 травня 1942 року "Вечірній листок" надрукував оголошення:

"Увага Кременчужане!
Заходом Відділу Пропаганди України висвітлюватимуть в суботу дня 16 травня в 14 годині та в неділю дня 17 травня в 11 годині в залі кінотеатру "Колізей" нові українські фільми. В програму входять нові українські кіножурнали та фільми з життя німецьких робітників".

У 1942 році в Кременчуці відкрили краєзнавчий музей. Про цю подію повідомляла газета "Дніпрова хвиля".

"Завідуючий краєзнавчим музеєм К.И.Корольчук організував для своїх працівників семінар з етнографії та українського фольклору.
Лекції читав професор Петров — колишній директор інституту фольклору при Українській Академії наук.
В міському музеї облаштований куток Т. Г. Шевченка, прикрашений портретами Великого Кобзаря, роботи місцевих художників Миргородського та Дряпаченка. За січень-лютий 1943 року музей відвідали близько 1000 чоловік".

21 квітня 1942 року в Кременчуці урочисто відкрили "Українську читальню". На її відкритті були присутні голова Міської Управи та представник німецької окупаційної влади. Стіни читальні були прикрашені картинами з українськими краєвидами, рушниками та квітами, а хорова капела учнів музичної школи під керівництвом О.Сапсай виконала веснянки. У читальні можна було прочитати українські книжки, газети, послухати радіо.

Для поповнення книжкового фонду читальні редакція часопису "Дніпрова хвиля" розпочала збір у населення за плату-винагороду української літератури, забороненої більшовицькою владою.

В одному з травневих номерів 1942 року "Вечірнього листка" повідомлялось:

"Не так давно було відкриття Української Читальні...
Добре підібрана переводна література: німецька, класична українська та західноєвропейська...
Завдяки правильній постановці роботи, читальню добре відвідує населення. Наведемо приклад: за травень місяць відвідали читальню – 2562 чоловік, прочитано книжок – 719, прочитано періодичної літератури – 1355".

Влітку 1942 року Кременчук відвідав відомий український письменник Улас Самчук. У приміщенні "Українська Читальня" відбувся його творчий вечір. Письменник розповів слухачам про свої твори, в яких змальована страшна трагедія українського народу — голодомор, організований більшовицькою партією.

Наступним кроком Міської Управи на шляху відродження українського життя в місті було відкриття "Української бібліотеки". Серед мешканців міста вона користувалася популярністю. Але були випадки, коли книжки не повертали, що примусило Міську Управу видати розпорядження, згідно з яким неповернення своєчасно книжок до бібліотеки вважалось за крадіжку.

Члени редакційного колективу газети "Дніпрова хвиля" докладалися також до того аби місто мало українське обличчя. У своїй публікації "Хто продиктував?" Данило Комар виступив з різкою критикою працівників Міської Управи, які склали проект нових найменувань вулиць Кременчука, що передбачав змінити радянські назви на колишні російські – Потьомкінська, Катеринська, Олександра 2 та інші.


1. Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж- Нью-Йорк- Львів,1993.
2. П.Тронько. «Бессмертие юных», Издательство ЦК ВЛКСМ « Молодая гвардія», 1958.
3. Барон С. Значення освіти для національної й державної незалежності.// Просвіта до українського народу (Збірник). - Львів,1921.
4. Вечірній листок. Найновіші щоденні вісті. - Кременчук,1942. Ред. В. Тарасів. Місце зберігання НДБ ЦДАУ, ЛНБ, ДАПО.

 

Захист української мови

Газета "Дніпрова хвиля" часто виступала на захист рідної української мови.

Так, в одному з номерів газети за 1942 рік ціла сторінка мала назву "Лунай, рідна мова, дзвени, рідна пісня!" На цій сторінці В. Тарасів у статті "Українська мова" писав:

"На жаль, не вилікувались від цих ран (русифікації -М.Т.) і деякі працівники Міської Управи. Тут є окремі відповідальні люди, що називають себе українцями, часто говорять про свою любов до українського народу, але при кожній нагоді вживають вони лише московську мову".

29 червня 1942 року "Вечірній листок" подав наступну інформацію:

"Наказом Уманського Міського Управління заборонено вживання московської мови в установах, школах та підприємствах міста. Поруч з німецькою мовою треба вживати українську мову. Службовці установ та підприємств, які будуть вживати московську мову, звільнятимуться з роботи, як за ворожі виступи проти українського народу. Час би й нашим управлінцям та українським установам закинути московську мову".

Газета "Дніпрова хвиля" також повідомляла, що Міська Управа Кременчука в 1942 році прийняла наступну постанову:

Доводиться до відома установ та організацій міста, що вивіски-написи повинні бути складені в двох мовах: на лівій половині – німецькою мовою, на правій – українською з гербом (тризубом) згори, посередині тло – синє, літери – жовті".

 

Пропаганда ідей націоналізму

На сторінках газети "Дніпрова хвиля" в 1941 році та на початку 1942 року друкувалися статті, які доносили до читача ідеї українського націоналізму.

Назвемо лише одну з тих публікацій, яка називалася "Націоналізм — вищий прояв національної свідомості".

Читачі газети могли прочитати на її сторінках слова українського національного гімну "Ще не вмерла Україна" та маршу Українських Націоналістів, який закінчувався такими словами:

"Велику правду і для всіх єдину
Наш гордий клич народові неси:
"Батьківщині будь вірний до загину,
Нам Україна вище за усе!"

Стаття "За душу народну" розповідала про життєвий шлях і боротьбу ідеолога українського націоналізму Миколу Міхновського. "Дніпрова хвиля" закликала український народ єднатися заради побудови своєї держави.

Ігор Костецький в статті "Принципи Українства" писав:

"Ми — єдині, ми — кияни, галичани, подоляни, полтавці, слобожани, буковинці, донці, кубанці, степовики, запорожці, - мусимо діяти в одне".

Із багатьох статей газети лунав заклик "Будьмо українцями!" Діяльність спрямована на об'єднання українців заради виборювання незалежної держави Україна та виховання повноцінних патріотів також опиралась на героїчне козацьке минуле. Так, наприклад,у грудні 1941 року в місті Кривий Ріг місцевими українськими націоналістами було утворено Товариство української молоді "Січ",завданням якого було духовно-моральне, фізичне та фахове виховання молоді на підставах українського націоналізму.

 

"Дніпрова хвиля" віддавала належне визначним борцям за Україну

Газета "Дніпрова хвиля" часто друкувала матеріали про визначних борців за незалежну Україну.

У газетному нарисі "Слава Україні! Героям слава!" йшла мова про видатних гетьманів України: Сагайдачного, Наливайка, Дорошенка, Хмельницького, Богуна та Мазепу.

М. Апостол у своїй статті "Вожді українського народу" описав шлях боротьби за незалежну Україну Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Автор так охарактеризував цих двох діячів національно-визвольної боротьби українського народу:

"Ім'я Петлюри стало прапором боротьби з Москвою всіх кольорів-білою Москвою, червоною Москвою.
Наблизив цю боротьбу і полковник Є. Коновалець, виховавши своєю невтомною діяльністю національний актив..."

Про першого Президента України М. Грушевського йшла мова в статті "Великий українець — Грушевський М.С." Образ поета-патріота Євгена Маланюка був описаний в статті "Непримиримі". Пам'яті мужнього борця за волю України Ольги Бесараб була присвячена публікація "Жінка-герой".

Редакція газети "Дніпрова хвиля" підготувала й розмістила на шпальтах газети наступні статті: "Пам'ять про Бориса Грінченка" та "Маркіян Шашкевич". На сторінках газети можна було прочитати й твори Тараса Шевченка. Так, наприклад, 30 липня 1942 року в ній був надрукований вірш поета "У нашім раї на землі". На шпальтах газети друкувалися статті з історії боротьби українського народу за незалежну державу. У публікаціях "На шляху до Житомира" та "Слово воїна" висвітлювалась боротьба українців за незалежну Україну в 1918-1919 роках. Кореспондент газети П. Смотрицький написав статтю до річниці загибелі українських студентів у бою з більшовиками під Крутами.

 

Допомога військовополоненим

Під час окупації німецькими військами Кременчука у місті діяли лікарі — гуманісти, які надавали допомогу військовополоненим червоноармійцям. Організатором цієї групи лікарів була Наталія Петрівна Константинович.

У часи коли в Україні правив комуно-радянський режим, в партійних постановах щодо діяльності підпільних антифашистських організацій в Кременчуці, прийнятих в 1964 та 1975 роках, діяльність цих жертовних людей обійдена мовчанням. І тільки на початку дев'яностих років у місцевій партійній пресі з'явилось повідомлення про їх мужню роботу, а міському краєзнавчому музею було дозволено розмістити посвідчення, видане німецькою окупаційною владою Наталії Петрівні Константинович. Зміст посвідчення подаємо нижче.

Кременчуцька
Міська Управа
7.V-1942 р.
Ч.2.3.
м. Кременчук
(зліва штамп німецькою мовою)
Дійсно до 1.VIII-1942 року.

ПОСВІДЧЕННЯ

Видано це п. КОНСТАНТИНОВИЧ Наталії Петрівні в тому, що вона дійсно з'являється тимчасово уповноваженою в справі допомоги військовополоненим.

Замісник голови Управи (підпис) Ярош

(Нижче текст Посвідчення перекладено з української на німецьку мову. А ще нижче погодження з німецькою військовою владою. Дію цього посвідчення було продовжено до 31 грудня 1942 року — М.Т.)

Після того, як комуністична влада прихильно поставилась до діяльності лікарів-гуманістів у Кременчуці в роки німецької окупації, у місцевих істориків з'явилась можливість надрукувати результати досліджень про їх діяльність. Так, доктор історичних наук Л.І. Євселевський у своїй праці "Антифашистська боротьба в окупованому Кременчуці" пише:

"Дружина В.К. Константиновича Наталія Петрівна разом з Т.П. Сурніною та Г.Д. Тарасенко,  ризикуючи життям, ціною великих зусиль, на кошти, зібрані серед населення, по вулиці Богдана Хмельницького відкрили пункт Червоного Хреста, який пізніше було названо "Пунктом допомоги військовополоненим".

Сьогодні дослідження Л.І.Євселевського потребують уточнення й доповнення, так як в часи комуністичного правління він, зрозуміло, не міг писати правду. Доктор історичних наук Л.І.Євселевський пише, що "... Наталія Петрівна відкрила пункт Червоного Хреста". У дійсності ж це був пункт Українського Червоного Хреста, який організували й керували його роботою "достойні діячі-українці", тобто українські націоналісти, про що повідомляв у своїй статті "Брати-братам" М. Заборовський, надрукованій 11 січня 1942 року в округовому часописі "Дніпрова хвиля":

"Комітет Товариства "Українського Червоного Хреста" в Києві почав працювати на початку листопада під керівництвом професора — лікаря Богатирчука. Ще раніше Товариство "Українського Червоного Хреста" розпочало діяти на Волині.
На Полтавщині на початку грудня 1941 року Полтавський Український Червоний Хрест допоміг виїхати додому 300 полоненим українцям, відкрити шпиталь на 1300 хворих та притулок для дітей-сиріт. В комітет залучили достойних діячів-українців".

Українські націоналісти організовували не тільки медичну допомогу військовополоненим червоноармійцям. Вони також допомогли багатьом їм звільнитися з полону.

У повоєнних комуністичних партійних документах та тогочасних дослідженнях істориків зазначалось, що в Кременчуці "патріотичні групи" виготовляли фальшиві документи та за їх допомогою рятували військовополонених. Так, у книзі "Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни", виданої працівниками Полтавського обкому компартії П.Н. Ємцем та О.П. Самойленком в 1964 році, читаємо:

"У 1942 році розгорнули героїчну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників підпільники Кременчука. В місті діяло 6 антифашистських груп. Одною з них керували командири Червоної Армії М.І. Ромашкін та І.О. Лісненко. Підпільники виготовляли фальшиві документи для військовополонених червоноармійців, які пробиралися на Схід".

Автори книги "Чуєш, Дніпре!" Г. Барвінок, Л. Євселевський, П. Пустовіт, виданої в Харкові в 1966 році також не обійшли увагою звільнення військовополонених з лагерів у Кременчуці за допомогою фальшивих документів:

"Для врятування військовополонених потрібні були документи. Миколі Зозулі, Олександру Кривицькому і Олександру Пацюку вдалось добути велику кількість чистих бланків і посвідчень...
Документи "хворим" військовополоненим доставали у кременчуцьких "спеціалістів".

Якщо працівники обласного комітету компартії в своїй книзі пишуть "підпільники виготовляли фальшиві документи" то колектив авторів на чолі з істориком Євселевським пишуть більш конкретно "Документи... доставали у кременчуцьких "спеціалістів". Хто були ці "спеціалісти" без сумніву автори знали. Однак, в умовах жорсткої комуністичної цензури вони не могли написати, що то були перекладачі — члени націоналістичного підпілля й тому вони змушені використовувати "езопову мову".

Архівні документи розповідають про тих хто ж насправді діставав бланки документів:

"Військові перекладачі: Володимир Вержака, Павло Длябога, Богдан Мазар. Вони поставляли бланки військових документів. Багато військовополонених фіктивно, за допомогою перекладачів були викуплені місцевими жителями. Перекладачі допомагали жителям, особливо тим, які постраждали від переслідування комуністів, з'єднатися зі своїми родинами. Газета друкувала про це оголошення.
Перекладачі були посередниками між німецькою владою і цивільним населенням".(1)

Про долю цих перекладачів у Кременчуці розповів у своїх спогадах Євген Стахів, надрукованих в газеті "Молода Україна" в числі 27 квітня за 1993 рік:

"А ще при німецькій армії була група перекладачів, усіх їх розстріляли. То Богдан Мазар, Павло Длябога, Володимир Вержака, я їх знав".


1. Косик В. Україна у Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (в 4 томах),1997-2000.

 

Захист єврейського населення

Про те, що українські націоналісти в Кременчуці рятували євреїв повідомляється в досліджені Ольги Борисової та Нестора Гупана "Східна Україна в політиці українського націоналізму", з яким вони виступили на науковій конференції - "Організація Українських націоналістів и Українська Повстанська Армія" у січні 1993 року в Івано-Франківську. У їхній доповіді зокрема було сказано:

"Члени організації українських націоналістів у Кременчуці й районі в межах можливого допомагали євреям і рятували їх від знищення. Конкретно про це в документах з процесу Олендорфа записано: "У Житомирі, Кременчуці й Сталіно арештовано низку прихильників Бандери, які намагались підняти народ для політичної незалежності України".
У своїх донесеннях з України СС-Зондеркоманди писали "... банди (українські націоналісти — М.Т.) забезпечували своїх членів і співпрацюючих з їхнім рухом жидів (євреїв — М.Т.) фальшивими паспортами".

Бургомістр Кременчука Синиця-Вершовський, член націоналістичного підпілля, пожертвував своїм життям заради спасіння євреїв, про що повідомляється в німецькому Оперативному рапорті "СРСР № 177":

"Співпраця з українськими організаціями та поліцією в основному добра. Одначе, при призначенні відповідальних осіб не завжди дотримувалась необхідна обережність, про що свідчить той факт, що бургомістр міста Кременчука Синиця саботував видані йому накази. Синиця був арештований.
У результаті допитів службовцями айнзацкоманд було виявлено, що він користувався фальшивими персональними даними й ставав на перепоні вирішення проблеми. Він змусив протоірея Романовського хрестити вказаних ним євреїв і давати їм християнські або російські імена.
Арешт саботажника дозволив попередити вихід великої кількості євреїв з-під німецького контролю. Синиця страчений".(1)

Члени, створеного українськими націоналістами Українського Червоного Хреста, не тільки допомагали і рятували військовополонених, вони також рятували й євреїв Кременчука. Доктор історичних наук Л.І.Євселевський у своїй праці "Нацистський геноцид щодо євреїв на Полтавщині" повідомляв:

"Головний лікар першої міської лікарні В.К. Константинович разом з дружиною Наталію Петрівною (члени УЧХ, дивись розділ "Допомога військовополоненим"-М.Т.) переховували й зберегли життя євреям: відомому художнику Аркадію Резніченку та інженеру Олександру Скляру. Груні Штабницькій патріоти допомогли здобути паспорт на ім'я Олександри Уварової, чим врятували жінці життя. На жаль, узагальнюючих даних, скільки громадян єврейської національності вдалось врятувати в місті, немає".


1.     Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. (в 4 томах)1997-2000.

 

Відродження української церкви

Нещадний червоний терор та переслідування релігії майже повністю витравили християнське життя в Україні. Великі надії на відродження Української Незалежної (Автокефальної) Православної Церкви українські церковні кола покладали на проголошення 30 червня 1941 року у Львові українськими націоналістами Української Держави. Після цього історичного акту Архієпископ Луцький Полікарп 10 липня 1941 року звернувся з посланням до православного населення:

"Сповнилась наша відвічна мрія. Проголошено самостійну Українську Державу. Разом з українським народом радіє наша многостраждальна Церква.
Відроджена у вільній Українській Державі — Українська Вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю".(1)

Та, на жаль,через декілька днів після проголошення Української Держави гестапо арештувало ініціаторів цієї акції Степана Бандеру, Ярослава Стецька з їхніми прибічниками й кинуло концтабір. Однак, незважаючи на ліквідацію української державності німецькі окупанти дозволили відкривати українські церкви, але під їхнім наглядом.

У той період вирішальну роль у відроджені Української Автокефальної православної церкви (УАПЦ) відіграв Степан Скрипник — племінник Симона Петлюри. Відразу ж після відступу Червоної Армії з території України він активно поринає в громадське та церковне життя.

У серпні 1941 року Степана Скрипника обирають Головою Української Ради Довір'я на Волині. Уже на першому засіданні Ради, 1 вересня 1941 року, приймається постанова про становище православної церкви в Україні. Зокрема, в ній говорилося:

"Стоячи на тій непорушній основі, що Церква на Україні, як могутній фактор національно-релігійного виховання народу, Рада Довір'я вважає, що такою православна Церква буде тоді, коли вона буде незалежною."(2)

29 вересня 1941 року українські віруючі відновили Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка дала життя Українській Автокефальній Православній Церкві (УАПЦ) на території України. На чолі УАПЦ був поставлений Архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп Сікорський.

У травні 1942 року була висвячена велика група єпископів. Серед них був і Степан Скрипник, який взяв собі ім'я Мстислав. Після висвячення єпископ Мстислав відвідав Полтаву й Харків. Ця його поїздка відіграла значну роль у відновленні української церкви на Лівобережній Україні. Після того, як єпископ Мстислав побував на у Полтаві — місті де він народився, церковне життя на Полтавщині почало розвиватися швидкими темпами.

Газета "Волинь" в числі від 12 липня 1942 року повідомляла:

"... Так, в Полтавщині останнім часом було вже понад 60 церков. Всі церкви відремонтовані й священики відправляють в них богослужіння українською мовою."

У час відродження української церкви виникла велика потреба в священиках. Прибувши до рідної Полтави владика Мстислав висвятив близько 20 священнослужителів.

Колектив редакції округового часопису "Дніпрова хвиля" разом з націоналістами, що працювали в Міській Управі, допомагали відроджувати українську церкву в Кременчуці та районі та висвітлювали церковне життя на його шпальтах. У 1941 році в одному із чисел часопису "Дніпрова хвиля" повідомлялось, що на свято Покрови в селі Богомолівці була відкрита церква і, що на цьому заході був присутній голова Кременчуцької Міської Управи Д.Дмитренко (член націоналістичного підпілля - М.Т.), який зажадав від священика, щоб той правив службу Божу українською мовою.

В іншому числі часопис повідомляв, що перед Різдвом Христовим в 1942 році віруючі розпочали молитися Богові в церквах Келіберди та Дмитрівки. Статті часопису "Велич народних традицій" та "Різдво — велике свято цілого року" закликали до відродження народних традицій та свят.

24 травня 1942 року "Дніпрова хвиля" повідомляла:

"На курсах, крім теологічних наук, викладається філософія, психологія, педагогіка, українознавство та німецька мова.
Курси укомплектовані особами, гідними духовного стану, віком не молодше 25 років, з середньою або вищою освітою. При Полтавській Єпархальній Раді відкрились 6-ти місячні курси для готування кандидатів на священиків."

Співпрацівник часопису "Дніпрова хвиля" О.Стодоля в статті "Радісний відпочинок" розповів, як відбувалося святкування Різдва в Кременчуці, а О.Єфименко релігійному життю в місті присвятив свою статтю "Свят-вечір".


1. Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів,1993.
2. Там же.


Розкриття більшовицьких злочинів

Часопис на своїх шпальтах викривав також злочини більшовицького режиму проти українського народу.

Про примусове виселення більшовиками всього хутора Суки, що був розташований поряд з селом Потоки Кременчуцького району, написав кореспондент часопису П.Д. Баль в статті "Вогнем горять рани, заподіяні Москвою". Автор статті описує, як обіцянками та силою зброї на початку 1941 року з хутора Суки (колгосп "Новий труд") були вивезені всі сім'ї на залізничну станцію Потоки, посаджені у вагони й відправлені в Якутію.

Більшовицький диктатор Сталін, заморивши голодом в 1932-1933 роках близько 10 млн. українців, не залишив без уваги Україну і в наступні роки. Проводячи політику знищення української нації, він на початку 1939 року під виглядом організованого набору розпочав висилати українців у віддалені східні райони більшовицької імперії. Протягом 1939-1941 років з Полтавщини на Алтай, в Приморський край, Казахстан, Омськ та Челябинськ було примусово переселено 27 тисяч чоловік.

Про використання зморених голодом селян з навколишніх сіл на будівництві греблі біля Дніпра в 1933 році розповів Д.Васильченко у статті "Гребля біля Дніпра".

Страшна трагедія голодомору 1933 року була висвітлена в статтях: "Жито" та "Жертви волають о помсті", написані Іваном Дніпровим. Репресії більшовиків над кременчужанами описані в статтях: "Нація скаржиться", "Більшовицька "любов" до України", "Як мучили українців кременчуцькі чекісти" та "Не до вподоби".

 

Німецькі карателі наносять удар по націоналістичному підпіллю.

Активна діяльність українських націоналістів на Кременчуччині, щодо відродження національної свідомості українців та їх готовність боротися за незалежну Українську Державу заважала загарбницьким планам німецьких окупантів. І тому спецслужби нацистів отримали наказ з Берліна: "Знищити патріотів України!" Виявити й арештувати борців за Українську Державу німецьким спецслужбам в Кременчуці допомагали таємні агенти, яких найняла собі на службу німецька влада у перші ж дні окупації міста. Про створення "мережі довірених осіб" повідомлялось в місячному звіті німецької військової влади тилового району "Південь":

"... мережа довірених осіб була створена в Кременчуці з 25-30 чоловік. У Кременчуці 6 тайних агентів..."(1)

Перший удар був нанесений по редакції часопису "Дніпрова хвиля" та її редактору М. Щепанському. Останнє число часопису, яке встиг випустити відповідальний редактор М. Щепанський, було за 19 лютого 1942 року.

Михайла Щепанського арештувала німецька поліція безпеки та охоронної служби СС міста Кременчука. Разом з ним було арештовано його найближчих помічників і багатьох кореспондентів газети, всього близько 20 осіб. Подамо прізвища цих мужніх патріотів України:

О. Ефіменко, Г. Лашко,
О. Стодоля, П. Степовенко,
Прокіп Ворона, О. Люлька,
М.Заборовський, Олег Штуль,
О. Тихий, Данило Комар,
В. Мостенко, Борис Олешко,
Тихін Сапенко, О. Кочерженко,
Ф.Бабій, С. Корж,
В. Радченко, Петро Баль,
П. Кохнівський, І. Гриценко,
Ф. Більченко, А. Кліщ,
Іван Дніпровий, Іван Рудичів,
Петро Шалаєв, Дуплейко.

Після катувань арештовані були розстріляні. Вони загинули за Україну.

Через 50 років після тих героїчно-трагічних часів жителька Кременчука Олена Вікторівна Емельяненко (Барлет), 1927 року народження розповіла авторові про трагічну долю двох патріотів України.

Володимир Косик у своїй книзі "Україна й Німеччина у Другій світовій війні" розмістив архівні матеріали, що свідчать про арешти націоналістів у Кременчуці та Полтаві.

Уривок із донесення про події в СРСР № 183
Берлін, 25 березня 1942 року.
Начальник поліції безпеки й СД 

Український рух опору
8 березня 1942 року була арештована група прихильників Бандери в Кременчуці. Подробиці ще невідомі...

Уривок із донесення про події в СРСР № 185
Берлін, 25 березня 1942 року.
Начальник поліції безпеки й СД

Український рух опору

Зовнішній пост Вінниці (командир Житомира) повідомляє про зростання активності руху Бандери і про сильне збільшення кількості клітин у місті й на селі. Найближчим часом треба бути готовим до акції поліції безпеки. Команда з Кременчука арештувала двох кур'єрів ОУН, які прямували з Полтави до Львова і Кракова..."

 

Уривок із донесення про події в СРСР № 191
Берлін, 10 квітні 1942 року
Начальник поліції безпеки й СД
Айнзацгрупа Ц
Місце дислокації: Київ

Із Українського руху опору
У Полтаві арештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори прихильників Бандери, у ході яких він пропагував ідею створення української армії для боротьби з німецьким вермахтом.(2)

Часопис Організації Українських Націоналістів "Ідея і Чин" за 1943 рік на своїх шпальтах висвітив героїчну й жертовну боротьбу українських націоналістів в Кременчуці. Зокрема, часопис писав:

"А оце в Кременчуці кладе свою голову редактор Петро (Михайло — М.Т.) Щепанський, пробойовий націонал-самостійник, відомий діяч...)

У постанові Третього Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся 21- 23 серпня 1943 року, також відзначені великі жертви українських націоналістів:

"Пройдений дворічний шлях позначений великими жертвами. Дмитро Мирон - "Андрій", Іван Климів - "Легенда", Микола Лемик, Сергій Шерстюк, Михайло Щепанський та сотні й тисячі інших політичних бійців лягли в нерівній боротьбі, стверджуючи кров'ю незламну волю народу жити на своїй землі вільним життям. Масові арешти і розстріли у Києві, Рівному, Львові, розстріли у Кременчуці...
Масові арешти й розстріли під Звягилем, в Києві, в Ягольниці під Чортковом, в Рівному й Львові, розстріли в Кривому Розі, Кременчуці, Житомирі, Джанкою та інших містах вкрили Україну новими братніми могилами, які поруч, козацьких, говоритимуть у вічність про незламне геройство великого народу". (3)

Михайло Щепанський з товаришами загинув, однак Організація Українських Націоналістів на Кременчуччині продовжувала діяти, пішовши в глибоке підпілля.

Про діяльність членів Організації Українських Націоналістів (ОУН) в Кременчуці та їх трагічну долю повідомляв також доктор історичних наук Л.І. Євселевський в своїй праці "Кременчук у роки Великої Вітчизняної війни" виданій у 1993 році:

"В окупованому Кременчуці діяла організація українських націоналістів (ОУН). Члени організації підтримували зв'язок з Рівно й іншими містами Західної України. Відтіля надходила література. В краєзнавчому музеї, де працювали керівники організації, відкрили виставку "Україна в 1917-1918 рр.". В центрі вітрини був Четвертий Універсал Центральної Ради, українська національна символіка, портрети діячів Центральної Ради. Їх діяльність, спрямована на відродження національної свідомості, не відповідала інтересам окупантів. Гестапо вживало заходи проти оунівців. У 1942 році заарештували К.Й. Корольчука – директора музею, Д. Барковського – наукового працівника, М. Щепанського — редактора газети "Дніпрова хвиля".
Тяжка доля спіткала представників української інтелігенції, що відмовилися співробітничати з фашистами. Разом з дружиною та матір'ю був арештований колишній директор 9-ої середньої школи Цимбал.
Не вдалося гестапо примусити до співпраці вчителя з села Омельник А.Ф. Димиденка."


1. ЦГАОР-ЦДРЖР УРСР, Спр.195,Серія Т- 501, ролик 25, кадр 595.
2. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж- Нью-Йорк- Львів,1993.
3. Там же.

 

Газета "Дніпрова хвиля" без Михайла Щепанського

Після арешту й розстрілу М.Щепанського та його товаришів по спільній боротьбі припинився випуск газети "Дніпрова хвиля".

Про стан справ з виходом міської газети після розгрому її редакції німецька окупаційна влада повідомляла своєму керівництву:

"... у зв'язку з арештом українського редактора й декількох українських співпрацівників виникла потреба повністю взяти роботу на себе. Наступний номер вийде 1 березня 1942 року ".(1)

І дійсно, наступне число газети вийшло 1 березня 1942 року без підпису головного редактора. Видавцем часопису значилась Міська Управа. З цього часу в газеті друкувалися лише повідомлення з арени воєнних дій, з головної квартири Гітлера та накази Міської Управи й гебітскомісаріату. Статті, які закликали до національного відродження й до самостійного українського життя, зникли зі шпальт газети. Тільки інколи в окремих числах газети друкувалися матеріали про голодомор 1933 року, релігійні свята та фейлетони про Сталіна.

Майже всі матеріали, що друкувалися в газеті після 1-го березня 1942 року не мали авторів. І тільки інколи з'являлися публікації, авторами яких були: В. Крилатий, А. Котко, Анатолій Гак,Т. Цибулько, О. Квітка, І. Григоренко, В. Шинкаренко, В. Старчук, П. М'якушка, Юрко.

На Східному фронті німецькі війська весною 1943 року зазнали поразки від Червоної Армії, а в тилу їх військ набирав сили рух опору окупантам. За цих умов німецька окупаційна влада почала лицемірно загравати з місцевим населенням та доводити, що окупаційна влада сильна і ніщо їй не загрожує. Про це свідчить звернення Кременчуцького гебітскомісара до жителів Кременчуцького району, надруковане в числі "Дніпрової хвилі" за 25 березня 1943 року:

"В міру того, як усе вище піднімається сонце й на зміну зимі приходить весна, перед нами, в тилу бойового фронту, знову, як і щороку, постають нові важливі завдання...
У північній частині Велико-Кринського району та Градизькому з'явились були значні групи бандитів, але вони тим часом були ліквідовані. В цілому ж по Кременчуцькому гебіті знову панує спокій".

29 березня 1943 року відповідальним редактором часопису "Дніпрова хвиля" був призначений В. Тарасів, який і до розстрілу М. Щепанського працював у редакції. Поскільки він не був розстріляний разом зі М.Щепанським та ще й отримав підвищення по службі, то, ймовірно, він і був тим, хто видав нацистам Кременчуцьких підпільників. Про того хто видав гестапо патріотів розповів Євген Стахів – учасник тих подій. Його спогади були надруковані в газеті "Молода Україна" в числі за 17 квітня 1993 року:

"Гестапо їх продав секретар редакції (редакція газети "Дніпрова хвиля "- М.Т.), який називався Дніпров, чи якось так. Він доніс на осередок націоналістичного підпілля".

Можливо також, що В. Тарасів був таємним агентом радянських спецорганів. Відступаючи з України комуно-радянська влада залишала багато своїх агентів.

Згідно з меморандумом від 15 жовтня 1942 року, автором якого був німецький урядовець, завданням усіх цих агентів в Україні полягало в тому, щоб використовувати німецькі окупаційні органи для знищення українські націоналістичні й самостійницькі кадри. Автор меморандуму був переконаний, що в підпільну мережу Організації Українських Націоналістів у Рейхскомісаріаті "Україна" проникли комуністичні агенти з метою підірвати з середини націоналістичні організації, видаючи їх гестапо. Автор меморандуму писав:

"... багато колишніх співробітників комісаріату внутрішніх справ або в минулому ГПУ вступило в органи інформації служби СД".(2)

Отже маємо історичний парадокс, коли два ворогуючі режими: гітлерівський націонал-соціалістичний і сталінський комуно-соціалістичний мали спільну мету — знищити український визвольний рух і в цій справі допомагали один одному. До речі, ці два диктаторські режими ще раніше мали досвід спільних агресивних дій. Так, вони разом розгромили Польську державу та допомагали один одному розбудовувати мілітарну могутність.

Під керівництвом нового відповідального редактора В. Тарасіва газета й далі продовжувала друкувати офіційні розпорядження окупаційної влади та Міської Управи, повідомлення з головної квартири "вождя німецького народу" про події на фронтах. На шпальтах газети також розміщалися уривки з книги Адольфа Гітлера "Майн кампф" та заклики "Українці! Німеччина вас кличе!". 13 серпня 1943 року газета "Дніпрова хвиля" вийшла останній раз за підписом відповідального редактора В. Тарасіва. Наступні номери уже виходили без його підпису. Яка його подальша доля не відомо. Останнє число газети за номером 110(235) вийшло в четвер 16 вересня 1943 року. А наступного дня з Кременчука розпочалась евакуація окупаційних установ.


1. Володимир Косик. Україна й Німеччина в Другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк — Львів,1993.
2. Там же.

 

Ліквідація націоналістичного підпілля органами НКВС

Після визволення Полтавщини від німецьких військ каральний орган комуністичної партії — НКВС продовжив акцію по ліквідації діяльності українських націоналістів, розпочату німецьким каральним органом – гестапо. Про виконану роботу доповідав Народний Комісар Внутрішніх Справ (НКВС) УРСР Секретарю ЦК КП(б)У:

Секретарю ЦК КП(б)У
тов. Хрущову М.С.

Доповідна записка
про виявлену "Організацію Українських Націоналістів" в Полтаві

Управлінням НКВС по Полтавській області виявлена і ліквідована "Організація Українських Націоналістів", яка проводила активну роботу у м. Полтаві і деяких районах області.
Заарештовані учасники організації:
Марченко Петро Прокопович, 1878 року народження.
Грига Степан Степанович, 1893 року народження.
Грінченко, який при окупації працював бухгалтером Міської Управи.
На основі свідчень заарештованих установлено, що в період окупації м. Полтави на початку 1942 року українським націоналістом Дайнеко, котрий працював того часу начальником адміністративного відділу Міської Управи, була створена підпільна організація українських націоналістів. Навесні 1942 року із Києва приїжджав представник ОУН — Дегтяр, котрий привіз літературу і навіть провів нелегальну нараду керівного складу місцевої організації ОУН, на якій були присутні Дейнеко, В'юн, Марченко та інші.
На цій нараді основну увагу було приділено питанню розширення впливу ОУН на селі, створення там націоналістичних організацій і активного залучення в організацію української інтелігенції.

Народний Комісар Внутрішніх справ УРСР Рясний

26 жовтня 1943 року
№ 8287 СН
м. Харків (1)

Про ліквідацію націоналістичних організацій в Кременчуцькому районі повідомлялось також в стенограмі зборів Полтавського обласного відділу НКВС.

Витяг із стенограми зборів
6 червня 1944 року

Тов. Чернецький — начальник обласного відділу НКВС

ОУН у період німецької окупації Полтавської області також провела немалу підготовчу роботу щодо згуртування антирадянських націоналістичних кадрів. Вона вела підготовчу роботу зі створення банд УПА в Кременчуцькому та інших районах області з метою залишити їх в нашому тилу із завданням вести підривну роботу. ОУН закладували склади продовольства й медикаменти для банд УПА в Яготинському районі.
Після вигнання німецьких окупантів у Кременчуцькому, Золотіноському, Пирятинському, Яготинському та інших районах області, а також у місті Полтаві нами викриті групи ОУН, учасники яких відповідним чином покарані..."(2)

Зразу ж після відступу німецьких військ з Полтавщини і повернення комуно-радянської влади її каральні органи розпочали виявляти, арештовувати й допитувати членів ОУН, їх прихильників та тих хто працював у створених націоналістами організаціях. Нижче подамо протокол допиту одного з них.

Протокол допиту
обвинуваченого Марченка Петра Прокоповича
від 20 жовтня 1943 року

м. Полтава

Марченко Петро Прокопович, 1878 року народження, уродженець Грицютівщини Велико-Богачанського району, житель міста Полтави, безпартійний, освіта вища, медична.
... Спочатку я не працював. Приблизно в лютому місяці 1942 року в місцевій газеті з'явилося оголошення, яке запрошувало бувших службовців Червоного Хреста на роботу у знову створений "Український Червоний Хрест" в м. Полтаві.
На запитання, в чому будуть полягати мої функціональні обов'язки, В'юн відповіла, що головне — це обслуговування військовополонених українців: домагатись покращення їх становища і найшвидшого звільнення з табору. Після цього я приступив до виконання обов'язків завідуючого лікувальним відділом при "Українському Червоному Хресті". На цій посаді я працював до червня місяця 1942 року, а потім коли "Червоний Хрест" був реорганізований в "Добродійний відділ" при бургомістраті, у керівництва якого став Голобородько, я разом з іншими службовцями перейшов у цей відділ і працював там до приходу в Полтаву частин Червоної Армії, як член медичної комісії по визначенню інвалідності.
Офіційно "Добродійний відділ" займався питаннями матеріального забезпечення бідного населення, репресованих органами Радянської влади, інвалідів праці та війни. А насправді це була організація українських націоналістів, яка, прикриваючись вивіскою "Українського Червоного Хреста", проводила контрреволюційну націоналістичну пропаганду серед військовополонених-українців і населення. Обробляли й вербували "надійні" кадри в підпільну організацію українських націоналістів серед інтелігенції.
Весною 1942 року в Полтаву приїжджав представник центрального управління Українського Червоного Хреста із м. Києва якийсь Дегтяр, котрий на офіційній нараді, на якій і я особисто був присутнім, давав такі інструктивні завдання: "Ми повинні направити в село наших делегатів для проведення організаційної роботи і збирання продуктів.
... наші делегати повинні через місцеву інтелігенцію поширювати в масах ідеї, що український народ у боротьбі може покладатися тільки на себе. Для проведення цих міроприємств повинні підібрати надійних людей.
... розмах діяльності організації націоналістів був значним, проводили посилену пропаганду серед робітників м. Полтави — по підприємствах, серед населення сільської місцевості і серед військовополонених українців. Були створені організації українських націоналістів під виглядом "добродійних відділів" на деяких підприємствах м. Полтави і в районах Полтавської області. Точно сказати не можу, але такі організації були створені в Кременчуці, Хоролі, Кобеляках.
Спочатку "Організація Українських Націоналістів "бачила в німцях визволителів, з допомогою яких розраховувала створити самостійну українську державу. Після того як були проведені арешти активних українських націоналістів, відношення організації до німців різко змінилось. Було прийнято рішення піти в глибоке підпілля з метою збереження кадрів українських націоналістів і проведення боротьби на два фронти: проти більшовиків і проти німців шляхом організації бойових дружин..."(3)


1. ЦАГО,Ф.1.ОП.23,Спр.523, Ст. 13
2. Там же
3. Там же

 

 Микола Твердохліб
 серпень-вересень 2011 рік

Коментар Братства:

Ми щиро вдячні пану Миколі за його роботу, оскільки саме таких праць, що проливають світло на реальну історію української національно-визвольної боротьби, публікується небагато, ще менше з них стає широкодоступними, в той час, як наклепи і фальшування історії продовжуються. Мало того, паралельно московській ідеологічній доктрині почала розповсюджуватися ідеологія гітлеризма, арійства, нордичності. З крайності поклоніння Сталіну, деякі незміцнілі уми кинулися у крайність поклоніння Гітлеру.

Звичайно, жахи німецької окупації не йдуть ні в яке порівняння з жахами окупації московської, а німецька неволя часто була кращою за мирне життя радянських громадян. Але треба визнати, що німці не збиралися підтримувати створення Української держави, і їхній інтерес до України був виключно імперіалістичним. Зараз стала доступною величезна кількість інформаційних джерел, які показують гарну обізнаність німців щодо Українського питання:

«Вільним українство залишається лише в сфері використання своєї власної мови, яка невірно розглядається російською стороною в якості якогось селянського діалекту. За допомогою заборони української мови (1876 рік), царський уряд прагне реалізувати цілеспрямовану теорію про російсько-українську народну єдність, за допомогою якої передбачалося остаточно знищити українську народну самосвідомість…

Таким чином, на період більше двох десятиліть, Україна попадає під владу більшовизму, який на всі визвольні зусилля українців відповідає кривавим терором та винищенням народної інтелігенції. Будучи герметично-закритим від іншої Європи, знаходячись під суворим московсько-єврейським контролем, український народ стає жертвою нещадного червоного імперіалізму.» («Радянський Союз. Події і можливості східного простору.», 1943р., журнал 72, Видавництво Верховного командування Вермахту, під редакцією др. Георга Ляйббранта )

Та не дивлячись на гарну обізнаність у питанні, німці повели антиукраїнську політику: підтримали окупацію угорцями Карпатської України, заборонили проголошення незалежності Української держави, розділили Україну на Рейхскомісаріат «Україна» і Дистрикт «Галичина», заборонили діяльність українських організацій і розпочали терор та репресії проти українських націоналістів. Тому боротьба проти німців була неминучою.

Гасло ОУН-УПА «Воля народам! Воля людині!» продовжує залишатися актуальним і сьогодні, оскільки імперіалізм ще остаточно не переможений навіть в Європі. Поневоленню народів під приводом захисту, об’єднання, примирення чи демократизації повинен бути покладений край.

Воля народам! Воля людині!

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.