Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Комендант крутянського бою Аверкій Гончаренко (1890 – 1980)
 29.1.2012

Хто не жив посеред бурі,
Той ціни не знає силі,
Той не знає, як людині
Боротьба і праця милі.

Леся Українка.


Хрест на могилі Героїв Крут

В історії кожної країни є події-символи, пам’ять про які єднає і консолідує суспільство, плекає національну гордість, засвідчує спадкоємність поколінь. До таких сторінок вітчизняної історії належить і бій під Крутами в січні 1918 року, котрий небезпідставно у громадській свідомості став синонімом жертовності й героїзму української молоді. Для країни, що розбудовує власну державність, створення галереї героїв минулого, котрі мають слугувати моральним взірцем для нащадків, має непересічне значення.

Бій під Крутами – «Українськими Термопілами» – став символом героїзму та відданості Українській Державі й національній ідеї. Одним із тих, хто разом з юнаками вступив у бій під Крутами, був уродженець Полтавщини Аверкій Гончаренко.

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 році в селі Доценки Лохвицького повіту на Полтавщині (нині Варвинський район Чернігівської області). Юнаком вступив до Чугуївської військової школи, яку закінчив у 1912 році з відзнакою. Служив у 76-му піхотному Кубанському полку. З початком Першої світової війни командував сотнею, а з вересня 1915 року – батальйоном. У грудні 1915 року був тяжко поранений і перебував майже рік на лікуванні в шпиталі в Києві. За бойові заслуги нагороджений Хрестом святого Георгія з мечами.

У грудні 1916 року Гончаренка призначають викладачем тактики, топографії та фортифікації школи прапорщиків у Києві він стає командиром її першої українізованої сотні. Поручнику А. Гончаренкові присвоїли звання капітана.

Після Лютневої революції 1917 року капітан Гончаренко здійснює українізацію всієї школи прапорщиків і добивається зміни її назви на Першу Юнацьку Військову школу імені Богдана Хмельницького. У квітні 1917 року він бере участь у підготовці Першого військового з’їзду, скликаного Центральною Радою 5 травня у Києві. У липні 1917 року капітан А.Гончаренко стає курінним командиром школи у званні сотника. Школа була укомплектована учнями колишніх російських військових шкіл, з освітою не нижче шести класів гімназії. Із них сформували Юнацький курінь, до складу якого увійшли 4 сотні по 150 юнаків та 20 старшин. «Пильна праця старшин і юнаків, – згадував А. Гончаренко, - дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо штаб командуючого військом України вислав Школу із конечности на оборону Бахмацького залізничного вузла перед наступаючими більшовицькими бандами Муравйова…»

Уже 23 грудня 1917 року Юнацький курінь, маючи на озброєнні 16 кулеметів, зайняв позиції під Бахмачем, де прийняв перший бій із більшовицькими інтервентами. У січні 1918 року курінь під командуванням Аверкія Гончаренка відступив від Бахмача до станції Крути, куди 27 січня підійшла йому на допомогу Студентська сотня. Цей військовий підрозділ, що належав до Студентського куреня січових стрільців, був сформований лише кілька днів перед тим. Складався він з 130 вояків-старшокласників та студентів київських вузів. Їм видали напередодні бою старі заіржавілі рушниці без патронів, а з одягу і взуття – некомплектні мундири й валянки. Останні при січневій відлизі промокли так, що в них неможливо було бігти, і через те багато стрільців потрапило в полон. У рядах студентської сотні був також молодший брат Аверкія Гончаренка – студент третього курсу Медичного інституту. А. Гончаренко звернув увагу на стан студентської сотні й надав їм найменш небезпечний відтинок фронту.

Уранці 29 січня почався бій, що тривав до вечора. Коли ворожі фронтальні атаки було відбито з великими для ворога втратами завдяки укріпленням, заздалегідь побудованим за наказом А. Гончаренка, і ворог побачив, що навальними атаками крутянців розбити не зможе, почав оточувати українських оборонців. Маючи кількократну перевагу у вояках, ворог міг легко досягти своєї мети, але сотник Гончаренко дав наказ пробиватися до потяга, який стояв позаду за два кілометри від Крутів. Це рішення досвідченого бойового старшини врятувало для України військову групу юнаків, які так дуже прислужилися Україні. Коли посутеніло і скінчилися патрони, Гончаренко дав наказ відступати до потяга. У цей день Юнацький курінь втратив убитими 250 стрільців і 10 старшин. Студентська сотня втратила 30 стрільців, які, відступаючи, заблукали в темряві і пішли на освітлену станцію Крути, вже зайняту більшовиками. Юнаків захопили в полон і після жахливих тортур розстріляли. (Дані невірні: сумарні втрати всіх українських підрозділів під час бою – до 30 убитих та до 85 поранених, 34 потрапили у полон, з яких 27 були розстріляні. – Коментар Братства «Сокіл»)

Уранці 30 січня вояки Юнацького куреня та Студентської сотні повернулися потягом із Крутів до станції Бровари, де зустрілися з командиром Слобідського Коша Симоном Петлюрою і за його наказом повели наступ на «Арсенал» у Києві. Відвага і стійкість молодих стрільців Юнацького куреня й Студентській сотні затримали наступ окупантів. Завдяки цьому Січові стрільці під керівництвом Евгена Коновальця разом з іншими військовими частинами – прихильниками Центральної Ради, змогли придушити більшовицьке повстання у Києві.

Похорони загиблих юнаків відбулися в березні, після визволення Києва, на Аскольдовій могилі. Сотник Гончаренко впізнав серед закатованих свого брата. Хлопця прокололи багнетами. Сам А. Гончаренко дає таку оцінку воякам Юнацького куреня: «Вони прекрасно тримались у критичних хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача, а вже в бою під Крутами – це був шедевр витривалості. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків… Можна тільки жаліти, що цим юнакам не довелося командувати частинами армії Української Народної Республіки, що багато із них передчасно положили своїми головами, рятуючи честь тих, які ховалися за різні кадрові посади. Потім цю школу, що ще з неї було залишилось, було включено до Армії УНР»

Аверкій Гончаренко разом зі своїми вояками вступив до Слобідського Коша Симона Петлюри. Пізніше був повітовим комендантом у Летичеві. За гетьманських часів працював при Головній Шкільній Управі і особистим секретарем генерала Юнакова. У грудні 1918 року, при Директорії, вже в ранзі полковника, був призначений губернським комендантом Поділля. Під час походу українських військ на Київ був начальником канцелярії Об’єднаного штабу Головного Отамана. Пізніше працював викладачем Юнацької школи у Станіславі. Після поразки визвольних змагань перебував два місяці в таборі інтернованих українців в Коросні (Польща), був комендантом, (опікувався полоненими українськими вояками). Після виходу з табору працював в Українській кооперації у Станіславі на різних посадах: референтом, організатором сільськогосподарських кооперативів тощо. Але його ніколи не покидала надія на відновлення боротьби за Українську Державу.

Здавалося б, що така нагода настала з початком Другої світової війни, а особливо з нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. У квітні 1943 року, коли було проголошено створення дивізії «Галичина» , яке її вояки роз…(??) як перше утворення українських збройних сил, сотник А. Гончаренко, незважаючи на слабке здоров’я та свій вік (53 роки), одним з перших українських старшин армії УНР зголосився добровольцем вступити до дивізії. Як він сам пише, «свідомість продовження активної боротьби – це був лейтмотив – без жодного «але» – я залишив родину і вступив добровольцем до Української дивізії «Галичина». А. Гончаренко, як і інші старшини УНР, маючи досвід визвольної боротьби часів Першої світової війни, вірили: тільки дисциплінована, добре озброєна і вишколена армія може бути запорукою здобуття незалежності України. Вони бачили, як Україна в огні розрізнених повстань загинула, коли навіть окремі села проголошували «самостійні республіки», а десятки отаманів ставили свої власні амбіції вище загальнодержавних інтересів. Анархія нищила державність і незалежність. Командування дивізії, зважаючи на поважний вік А. Гончаренка та його бойові заслуги, намагалися оберігати старого вояку. Але він разом з іншими вояками вивчав сучасну зброю, проходив бойову підготовку. «Нам, старшим воякам, – писав він, – це все, а особливо рекрутська муштра, давалась таки добре взнаки. Але ми це переносили поруч з молодими порівняно добре…».

Після навчання у червні 1944 року дивізію послали на фронт. Аверкієві Гончаренку разом з кількома старшинами доручили проводити новий набір добровольців до дивізії. З цим завданням сотник упорався. У повітах, що опинилися уже у фронтовій смузі (Бережани, Рогатин, Бучач), він набрав і відправив до лав дивізії майже 3000 вояків.

Згодом А. Гончаренка призначили у штаб 30-го полку дивізії, відділ духовної опіки. «Завданням моїм, – згадував Гончаренко, – було видавати тижневий огляд новин для наших стрільців з повідомленням становища на фронтах… У першому рефераті, поза звідомлення становища на фронтах, я почав переводити дещо ширше ознайомлення наших молодих вояків з нашим безсмертним Тарасом Шевченком. Мав на увазі впродовж 2-3-х місяців подавати деякі важніші його твори, а в першу чергу його життєпис…».

Радісним моментом у житті вояків дивізії було створення Української Національної Армії під командуванням генерала П.Шандрука. Аверкій Гончаренко пройшов з дивізією всіма її військовими дорогами. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його на території Австрії. Завдяки рішучим діям А. Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами Червоної армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям. Згодом полонених переправили в табір Ріміні (Італія). А. Гончаренко згадував: «В одному селі, в районі Клягенфурту, знаходився штаб англійського корпусу, який нам приділив площу, де ми розложили свої шатра. Нас там зібралось біля 2000 вояків, самих українців… Там уже знаходився також і табір з москалями, які були в різних німецьких формаціях… Коли я вже розташував наших хлопців, до мене підійшов якийсь полковник-москаль і запропонував мені, щоб я разом з ним провадив табір… Мене обурив його підхід до справи… Москаль і тут намагається грати ролю старшого брата і порядкувати нами навіть тоді, коли його ніхто не потребує». Були також спроби приєднати вояків Гончаренка в німецьку есесівську громаду табору. Вояк дивізії Василь Верига згадує: «Сотник Гончаренко відмовився влити свою групу в німецьку есесівську громаду й домігся в англійців, щоб українські полонені вояки… не підпорядковувалися німецькому таборовому командуванню, але щоб дозволили їм організувати окремий український відділ табору з власним самоврядуванням. Англійці погодилися, і сотник Гончаренко став комендантом українського відділу».

Щоб якось заповнити час українських полонених, комендант узявся за організацію культурно-освітньої праці з щоденними доповідями й дискусіями. Доповідачі, у тому числі й Гончаренко, проводили заняття на суспільно-громадські теми, про українські визвольні змагання, на загально – історичні теми. Кожного дня табір мав розклад праці. У таборі було організовано допомогу пораненим українським воякам, які лікувалися у шпиталях.

Згодом українських полонених перевезли в Англію, де А.Гончаренко з притаманною йому енергією опікувався своїми вояками. Він налагодив зв’язок з українською діаспорою в Англії, створив Фонд допомоги українським інвалідам.

У 1952 році Аверкій Гончаренко переїхав до США, де знову поринув у громадську роботу. Він один із організаторів і активний учасник «Станиці Братства колишніх вояків Першої української дивізії УНА» в Клівленді. Як голова «Станиці», налагодив тісну співпрацю з іншими ветеранськими військовими організаціями.

Помер Аверкій Гончаренко 12 квітня 1980 року. У некролозі є такі слова: «А. Гончаренко провів свій життєвий шлях, допомагаючи другим порадою чи ділом, виявляючи порозуміння, а своїм оптимізмом та військовою професіональністю може вважатися зразком українського громадянина-військового».

Джерело: http://www.prosvita.poltava.ua/?p=1007.

Коментар Братства: Сотник Гончаренко – яскравий приклад українця, якого без зайвого сорому можна назвати героєм – незламний до самої смерті борець за волю України. Такі як Гончаренко, георгіївські кавалери, що боролися проти російського імперіалізму – це та Правда, яка коле очі та викликає приступи безсилої люті у сьогоднішніх любителів георгіївських стрічок.

Бій під Крутами – це та подія, яка вписала назавжди ім’я Аверкія Гончаренка та всіх, хто бився тоді під його командуванням, до скрижалів героїчної історії України.

Слава Україні! Героям Слава!

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.