Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Олесь Вахній

Замість вінка на могилу героя
 5.2.2012

Попри Божу Заповідь «не сотвори собі кумира» чималий відсоток з-поміж нас, окрім закликів та пояснень (як і мусить бути в ідеалі), потребує живого взірця, який був би прикладом і дороговказом. Певно, саме тому особливої ваги й пошани заслуговує кожен з-поміж нечисленної, але дієвої когорти невтомних діячів, що бездоріжжям протоптують шлях. Врешті-решт, вірність ідеалам справедливості (особливої ваги вона набуває в час чи не всезагальної деградації) заслуговує на те, аби нащадки (за життя це було б оцінено як підлабузництво) зарахували сміливців до пантеону героїв.

Свідомо не вдаватимуся до переказування здатних викликати неабиякі емоції, біографічних даних Анатолія Лупиноса. Кількаразове позбавлення волі за любов до України (зокрема й за за вірш «Тарасе Батьку», прочитаний 22 травня 1971 р. біля пам‘ятника Шевченку в Києві), кількамісячні етапи, перебування у штрафному ізоляторі, голодування, божевільня… Він вистояв – на відміну від породжених сталінською системою комісарів, які зламалися. Фізичні катування (про них я чув з його вуст особисто) та морально-психологічний шантаж не змусили його на догоду катам «щиро покаятися перед радянською владою й визнати власну провину». Вистояти в двобої з пекельною машиною витвореної сіоністськими мудрагелями комуністичної системи – подвиг. На таке здатний лише герой.

Моє знайомство з Анатолієм Лупиносом відбулося наприкінці 1989 р. Горбачовська «відлига» (точніше вимушений тактичний і вчинений геть не з власної доброї волі крок) звільнила з в‘язниць і концтаборів значний відсоток дисидентів, але не покаялася перед ними, не повернула вилучене під час арештів, так і не зняла обвинувачень у брутально сфальсифікованих кримінальних вироках. На той час він не мав сталого місця помешкання, й тулився в одного з черкаських діячів, створеної Григорієм Приходьком, націоналістичної Української Національної партії. Пригадую, як його безугаву обливали брудом комуністичні цербери на шпальтах бульварної «Черкаської Правди» за піднятий синьо-жовтий прапор, за підкріплену вагомими аргументами критику Марксового вчення. Декларована Москвою демократія, закінчувалась там, де починалось національне питання, а передсмертні корчі більшовицької системи, жодним чином не провокували її адептів до покаяння.

За рік, доля звела нас в Києві. Лупиніс був одним з чільників Української Міжпартійної Асамблеї, а я студентом одного з столичних ВНЗ, й рядовим (але досить-таки дієвим) членом Спілки Української Молоді. Веселі то були часи. Бійки з міліціонерами в часі несанкціонованих окупаційним режимом мітингів й маршів, нічні прогулянки, в часі котрих розвішували листівки, руйнували окупаційну символіку, й встановлювали над державними установами національний прапор. Не соромлячись суттєвої різниці у віці, й відкидаючи формальну субординацію, п.Анатолій нерідко був організатором й активним учасником дієвого спротиву окупаційній системі. КГБісти впізнавали його в натовпі й по раціях попереджали міліціонерів про невідворотню сутичку. В боротьбі (але не в бездумній і беззмістовній лайці й штовханині) він почувався щасливим. Після кожної «масової акції» ми збиралися в «приміщенні» (так між собою ми нарекли вибиту для зборів кімнату) для обговорення. Це була велика школа політичного досвіду. Лупиніс кричав, лаявся, чадив цигарками, квартами пив чифір, але нікого не принижував, давав можливість кожному висловити свою думку й своє бачення події. Завдяки цим психологічно виснажливим, але вкрай доцільним дискусіям ми від емоційного несприйняття несправедливості ставали на шлях усвідомленого змагу за постання Української Самостійної Соборної Держави. Його невгамовна енергія провокувала й інших на чин. Нині зі сміхом пригадую його з відбитою від кам’яного боввана головою «вождя світового пролетаріату». Це був подарунок від кількох прихильників. Майже десятикілограмова вага не позбавила його бажання відкрито нести її вулицями Києва.

24 серпня 1991 р. (день проголошення ВР Незалежності) пан Анатолій зустрів у камері Лук’янівської в’язниці. За черговий несанкціонований мітинг на захист позбавленого депутатського мандату й ув’язненого Степана Хмари його заарештували. Вже не пригадую всіх формальностей, але всіх ув‘язнених за тією справою звільнили.

Нині незрідка доводиться чути заклики до єднання заради України. Головним гальмом у справі здійснення декларованих гасел є не лише протидія спецслужб, а й амбіційність та безпідставне взаємопоборювання один одного в патріотичному середовищі. Лупиніс вмів стати вище сварок та беззмістовних обвинувачень. До пам‘яті приходить і такий випадок. Діячі створеного коштом ОУН(р) КУНу претензійно нарекли вигідне їм трактування націоналізму «єдиноправильним шляхом». Всіх інших зарахували до «маргіналів і провокаторів». Попри відверту зневагу ОУНівцями й КУНівцями діячів інших «націоналістичних» партій та організацій Лупиніс ніколи і ніде не вдавався до з’ясування стосунків й аналогічних обвинувачень. Він вмів пробачати й ігнорувати недолугість. Але показовим є такий факт: запобігання пані Слави Стецько перед кравчуківським охвістям не додало їй жодних політичних балів. Напередодні виборів 1994 р. на її клопотання надати їй за багаторічну боротьбу за українську ідею українське громадянство челядники з Банкової відповіли відмовою. Лупиніс (а завдяки ньому й уся Українська Національна Асамблея) був чи не єдиним, хто задекларував обурення й вимагав перегляду рішення. Ось так, і словом, і чином він принципово втілював у життя сповідування ідеї. Схилімо ж голови перед героєм.

Джерело: "Персонал Плюс" №6 (209) за 15-21 лютого 2007 року.

Коментар Братства: У своїй статті «Мафія — майбутнє нашого політичного життя» Анатолій Лупиніс писав: «У подібних Україні “збалканізованих” суспільствах це явище профанації політичної діяльності не є чимось винятковим, скоріше характерним. Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які воно викликає. Це – економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості.

Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами “традиційної” політики (Виділення наше – Братство «Сокіл»). Людське суспільство, як й звичайний натовп, є далеким від розуміння власних інтересів. Задля впровадження цих інтересів у життя, воно повинно опиратися не на здеорганізовану аморфну масу “суспільства взагалі”, а на своїх окремішніх свідомих, зацікавлених, конкретних соціальних угрупувань, верстви.»

Враховуючи те, що ці слова були написані у 1991 році, його чітке бачення ситуації просто вражає. На відміну від бачення більшості національно-патріотичних діячів, які навіть зараз продовжують боротися політичними методами з тими, для кого політика – це «концентрована економіка», тобто власне збагачення.

Тож, національно-патріотичним діячам ми можемо лише побажати розуміння та прагматизму, а Анатолію Лупиносу – наша вічна пам’ять!

 

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.