Тарас Чухліб

Гетьман України Іван Мазепа

Після скинення І.Самойловича відразу ж постало питання про обрання нового гетьмана. Однак серед козаків і старшини не було єдиної думки щодо кандидатури нового керманича козацької України. Серед претендентів на гетьманську булаву обговорювалися такі впливові на той час старшини як генеральний обозний В.Борковський, полтавський обозний П.Левенець, чернігівський полковник Я.Лизогуб. Серед названих був також і генеральний осавул Іван Мазепа.

Наприкінці липня 1687 року поблизу річки Коломак зібралася козацька рада, яка мала обрати чергового українського гетьмана. Майдан, де відбувалася рада був оточений московським військом, всередині якого встановили шатро російського князя В.Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради на яку було допущено близько 2.000 козаків. По-суті з кандидатурою гетьмана визначилися вже під час проведення старшинського зібрання, яке відбулося у князівському шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією В.Голіцина старшина погодилася визнати своїм провідником І.Мазепу. Сучасник тих подій, шотландець П.Гордон так описав цю подію у своєму щоденнику: "Старшини козаків таємно справилися про те, хто був би як гетьман найбільш до вподоби, генералісимусу (Голіцину – Авт.). І коли вони почули натяк, що цією людиною був би Мазепа, то усі вони з огляду на це таємно того ж вечора підписали листа".

Чому саме на Мазепі зупинився вибір одного з найвищого з російських урядовців, який на той час разом з царівною Софією управляв Московською державою? Очевидно, це стало результатом попереднього знайомства та неодноразового спілкування під час перебування Мазепи перед тим у Москві в якості посла від гетьмана Самойловича. А зблизило їх те, що князь Голіцин, так само як і Мазепа був людиною високої освіченості й хотів провести у Росії певні перетворення, які б наближували її за своїм розвитком до європейських країн. Саме тому йому потрібно було мати в Україні своїх політичних однодумців, а тим паче на гетьманській посаді. З усього кола козацької старшини чи не найкраще на цю роль підходив І.Мазепа з його знанням багатьох європейських мов та вмінням орієнтуватися у тогочасній міжнародній ситуації.

Після досягнення попередньої домовленості старшини разом з московським урядовцем вийшли до козацького кола, де Голіцин голосно вигукнув питання кого б українці хотіли б бачити своїм гетьманом. З натовпу почулися вигуки: "Мазепу, Мазепу..., Борковського!". У зв’язку з тим, що пролунало два прізвища Голіцин ще раз повторив питання, після чого, за свідченням сучасника "всі однодушно відповіли – Мазепу". 25 липня 1687 року на раді були також прийняті т.зв. Коломацькі статті, які регулювали стосунки між Українським гетьманатом та Московським царством.

За цими статтями лівобережний гетьманат мав існувати під протекцією московського царя "в попередніх своїх правах і вольностях, чим пожалуваний був колишній гетьман Б.Хмельницький". Окрім того, у цих статтях І.Мазепа йменувався гетьманом "обох сторін" Дніпра, а отже він разом з козацькою старшиною сподівався за допомогою "високої руки" Москви повернути під владу свого уряду втрачену правобережну частину гетьманату. Статті уявляють собою двохсторонній договір між українським гетьманом І.Мазепою й старшиною (з одного боку) та московськими царями Іваном і Петром та царівною Софією (з другого). Одні статті (1, 4–6, 9, 22) містять пропозиції українців, інші (2, 10, 12–15, 18–20) пропозиції росіян, а решта (3, 7–8, 16–17, 21) – пропозиції гетьмана та контрпропозиції царів. Більшість з Коломацьких статей, так само як і попередні Батуринські 1672 року та Переяславські 1674 року мали за основу Глухівські статті 1669 року і лише п’ять з них були новими. Як для Українського гетьманату так і для Московського царства договір мав взаємозобов’язуючий характер і передбачав зміну його положень лише за згодою обох сторін.

Українсько-російський договір 1687 року скріплювався особистою присягою-"обіцянкою" гетьмана Мазепи на вірність цареві. Її текст був таким: "Я раб Божий Іоанн, обіцяю перед цим святим Євангелієм Господу Богу всемогутньому, в Трійці Святій єдиному на тому, що бути мені у найсвітліших и державнійших великих государів и великих князів, Іоанна Олексійовича, Петра Олексійовича и великої государині благовірної царівни и великої княжни Софії Олексіївни, всієї Великої, і Малої, і Білої Росії самодержців і многих держав і земель східних и західних і північних отчичів і дідичів і спадкоємців і государів і обладателів, у їх царської величності і у їх государевих наслідників у вічному підданстві вірно і постійно і з польським королем і султаном турським, і ханом кримським не зрадити і ні про що з ними без їх великих государів і їх царської величності указу и повеління не змовлятися, і не писати, і ради з ними не мати, і постановлені і дані ними, Великими государями, їх царською пресвітлою величністю мені, Іоанну, і старшині, і всьому Війську Запорозькому, і народу малоросійському на нинішній раді в обозі, у війську на річці Коломаку, пункти в усьому держати кріпко і постійно. На тому все обіцяю виконувати і цілую сіє Святе Євангеліє і Святий животворящий хрест господній".

За порадою з князем В.Голіциним гетьман призначає генеральну старшину. Генеральним писарем стає В.Кочубей, генеральним бунчужним – Ю.Лизогуб, генеральними суддями – М.Вуяхевич і С.Прокопович, генеральними осавулами – В.Сербин і А.Гамалія. Ще один претендент на гетьманську булаву й один з головних організаторів змови проти І.Самойловича генеральний обозний В.Борковський зберіг за собою попередню посаду. Були також призначені й полковники: київським став К.Солонина, чернігівським – Я.Лизогуб, ніжинським – С.Забіла, переяславським – Р.Дмитрашко, лубенським – Г.Гамалія, Стародубським – Т.Олексіїв, полтавським – Ф.Жученко, прилуцьким – І.Стороженко.

Відразу ж після призначення генеральної старшини І.Мазепа розпочинає видавати універсали на маєтності полковій та сотенній старшині, що стало визначальним у проведенні внутрішньої політики. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, вже на третій день після обрання, 27 липня, володар гетьманської булави надав село Мильці полтавському полковому обозному П.Левенцю. Після чого ним було підписано ряд документів якими стверджувалися наявні володіння, або ж надавалися нові з фонду вільних військових володінь та конфіскованих у І.Самойловича. Лише протягом серпня – листопада 1687 року Мазепою було видані такі універсали: 7 серпня колишньому військовому осавулові М.Миклашевському надавалося село Зазірки, слобідка Новосілки, гута і млини; 21 серпня старшині Стародубського полку П.Гудовичу – с.Івантенки у Погарському ключі; 25 серпня писареві Чернігівського полку І.Скоропадському – сс. Вихвостів і Моровицю, слобідку Дроздовицю; 6 вересня глухівському сотнику В.Яловицькому – с.Банківське; 10 вересня значковому товаришеві Іванові Ломиковському – с. Верба; 12 вересня комонному полковникові І.Новицькому – с.Нехаївку; 4 жовтня хорунжому Т.Улізку – с.Рохманів; 7 жовтня сотникові топальському – с.Нове з сінокосами; 21 жовтня Р.Ракушці – с.Новосілки; 17 листопада військовому товаришеві М.Борсуку – с.Припутні тощо. Ці та інші старшини невдовзі склали основу найближчого оточення І.Мазепи. Окрім того, такими заходами, поряд з проведенням регламентації роздачі рангових (військових) маєтностей, гетьман змінював економічне становище країни та бажав витворити заможну й освічену верству аристократії, на яку б можна було оперти державний устрій.

Як і його попередники, що завжди ревно дбали про захист православної віри, І.Мазепа від початку гетьманування починає опікуватися над українськими православними монастирями. Він видає ряд універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так 9 жовтня 1687 року І.Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастиреві на село Дейманівку і млин у селі Валках, а універсалом від 10 жовтня зобов’язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастиреві, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастиреві; 10 листопада видано універсал на володіння новими селами Гадяцькому Красногірському монастиреві; 27 листопада – Макошинському Покровському монастиреві; 9 грудня – Кам’янському Успенському монастиреві; 18 грудня – Ніжинському красноострівському монастиреві; 19 грудня – Лубенському Мгарському монастиреві; 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільськогосподарського виробництва та сприяло укріпленню економіки Українського гетьманату.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут магдебурзького права. Окрім того, І.Мазепа заборонив козацькій старшині вмішуватися до діяльності міського самоуправління й заборонив полковникам і сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Так, наприклад, у гетьманському універсалі від 5 жовтня 1687 року говорилося: "...аби в місті Стародубові майдебурское право било заховано и всякіе справи тим правом отправовалися". Згідно з цим документом місту Стародубу також надавалися села Куртичі й Сергіївна, а також п’ять млинів. Отже, політика гетьманського уряду була направлена на посилення ролі міст в житті козацької держави. А це, в свою чергу, позитивно впливало на розвиток ремісництва та забезпечувало існування стабільної торгівлі, головними осередками для якої залишалися міські ярмарки.

З часом гетьман І.Мазепа переймається й тяжким становищем найнижчих верств козацької України – селянства і рядового козацтва. Він видає ряд універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Окрім того, гетьман намагається так реформувати систему податків та "оренд", щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволялося вносити скарги на своїх панів до суду. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, які ті колись "шаблею й кровію своєю завоювали".

1 листопада 1687 року в гетьманській резиденції у Батурині відбувся розподіл конфіскованого в І.Самойловича майна. Поряд з козацькою старшиною на чолі з І.Мазепою під час цього були присутні московські урядовці Л.Неплюєв та М.Жеденєв. Це було спричинене тим, що половина багатства попереднього гетьмана, згідно з досягнутими на Коломацькій раді домовленостями повинна була надійти до царської скарбниці. Після проведених підрахунків виявилося, що до російської столиці мало бути відправлено 2.458 золотих червоних, 23.725 єфимків, 1.145 левків. 1.907 рублів дрібних грошей, срібного посуду вагою 15 пудів тощо. Це було значно менше половини, тому що частина грошей Самойловича була віддана безпосередньо В.Голіцину та Л.Неплюєву. Як свідчив до Малоросійського приказу вже після зміщення Голіцина у Москві сам гетьман, що він віддав князю "денег готовых червоных золотых копійками и ефимками 11.000 рублев. Серебра в розных посудах 3 пуда 12 фунтов. Серьги алмазные 1.200 р. Другое зарукавье алмазное 400 рублей. Перстень алмазный 200 р. Перстень яхонтовый 50 р. Ковш золотой 100 червонных. Лошка золотая, да пара ножей с яхонты червчетыми, в ковцежці 120 р. З сабли турские, в том же числе 2 с изумруды, з с. червчетыми яхонты 900 р.". Такою була подяка Мазепи князю В.Голіцину за дієву допомогу в обранні його гетьманом.

Та незважаючи на це Москва була далеко, а становище Мазепи на початку його гетьманування було не дуже міцним. Серед старшин він мав чимало ворогів, які щоб вислужитися перед царським урядом, постійно писали на нього доноси та ініціювали різні інтриги. Серед селянства і рядового козацтва поглиблювалося невдоволення козацькою верхівкою, яка прагнула до збагачення й обтяжувала свої підданих і підлеглих все більшими повинностями. Щоб забезпечити себе надійною охороною гетьман надає маєтності старшині компанійських і сердюцьких полків, забезпечуючи тим самим їхню прихильність. Компанійському полковнику І.Новицькому він надав у володіння села Кліщинці, Литвяки, Хорошки і Гробище, а також слобідку Галицьку. Рядовим компанійцям і сердюкам від гетьманського імені видається грошова винагорода по 4 злотих на козака, тканину для одягу тощо. З огляду на це козаки цих полків без заперечень виконували накази Мазепи щодо придушення народних заворушень в Україні, які були розпочалися після обрання його гетьманом й були направлені проти свавілля місцевої козацької старшини.

Як хитромудрий політик у 1688 році Мазепа позбавляє важливих посад своїх колишніх соратників і головних рушіїв змови проти І.Самойловича. Адже він розумів, що у разі потреби вони могли б організувати аналогічний заколот і проти нього. З посади генерального осавула було знято В.Сербина, полковницьких урядів позбавлено К.Солонину, Г.Гамалію, Р.Дмитрашку. Як не дивно, але у той же час гетьман наближує до себе правобережних старшин, які ще у 60-х роках перебували на засланні у Сибіру й були налаштовані проти Москви. Серед них – М.Вуяхевич, З.Шийкевич, П.Грибович, С.Гречаний, Г.Зарудний. З цього приводу історик Іван Крип’якевич відзначав, що своїм політичним хистом і культурою І.Мазепа відразу ж підніс авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно в’яжеться з силою володаря: "Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака", – говорив Мазепа, повторюючи услід за класичним висловом Макіавеллі.

Стосовно міжнародної діяльності уряду І.Мазепи у Коломацьких статтях визнавалося наступне: "...щоб від навколишніх Государів листи прочитавши, до Великих Государів (російського царя – Авт.) відсилати... а від себе чи проти тих листів ні до кого нічого не писати...". Зважаючи на попередню політику Самойловича щодо російсько-польського мирного договору, обумовлювалося ставлення нового гетьмана до "Вічного миру": "...мир і союз укладений з Королем Польським тримати міцно і задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступленні в сторону Польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати". Разом з тим, незважаючи на обмеження міжнародних стосунків гетьманату, І.Мазепа міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і таким чином формувати зовнішню політику свого уряду. Як свідчать документи, Мазепа підтримував певні відносини не лише з окремими урядовцями Речі Посполитої, але й Османської імперії, Кримського ханства, Молдавського та Волоського князівств. Відомо, що про всі контакти з іноземними володарями гетьман повідомляв до Москви, однак історики не виключають, що вже від початку 90-х років XVII ст. гетьман вів і таємне листування.

Відразу ж після свого обрання на виконання угоди з царем Мазепа писав до коронного гетьмана Речі Посполитої С.Яблоновського: "...не тільки приналежністю рубежів, але і договором вічного миру, на помсту загального всього християнства неприятеля бусурманина, по присяженному союзу між найяснішими монархами, їх царською пресвітлою величністю, і його королівською величністю, до того прилучені є, щоб обопільно мали собі щастя і добру поведінку, що я істинно з своєї особи обіцяю... щоб зі сторони регіменту мого не було в ній перепони, тоді як я рубежів в договорах вічного миру потрібних зберігаю".

Щоб вчасно повідомляти московський уряд про міжнародну ситуацію у Західній та Центрально-Східній Європі гетьман Мазепа підтримує тісні стосунки з верхівкою Речі Посполитої та правобережною старшиною. Так, наприклад, 20 листопада 1688 р. він посилає Я.Глуховця до польського коронного гетьмана С.Яблоновського. Після повернення свого посланця (до речі, Я.Глуховець протягом кінця 80-х – початку 90-х рр. неодноразово за дорученням Мазепи перебував у Яблоновського) до України гетьман відправляє його до Москви для розповіді про перебування в Польщі та листом від польського урядовця на ім’я лівобережного регіментаря. Невдовзі в гетьманській канцелярії отримали листа від правобережного полковника Семена Палія з інформацією про військові дії між поляками і турками, розміщення польських підрозділів на Волині та похід кримського хана до Угорщини. Про це Мазепа негайно повідомляє московських царів, додаючи, що, на його думку, правобережний полковник не надто переймається протекцією короля Речі Посполитої.

Восени 1688 року на переговорах з російським послом Ф.Шакловитим гетьман І.Мазепа обговорював можливість російсько-українського підкорення Кримського ханату. Але коли похід до Криму в 1689 році закінчився невдачею, Мазепа таємно відправляє влітку наступного року до Білгорода свого посланця, який мав запропонувати Кримському ханству підписати мирну угоду з Росією (адже Бахчисарайський мир 1681 р. був скасований з вступом Москви до "Священної ліги"). Ініціатива українського гетьмана опиралася на фальшиве повідомлення про те, що татари відмовляються обороняти Кам?янець-Подільський і, побоючись наступу козацьких полків Лівобережжя, відразу ж погодяться на мир з Московською державою.

У той же час гетьманський уряд І.Мазепи розпочинає будівництво фортець-"городків" на Півдні України, які слугували б надійним захистом від постійних ординських набігів. Ці фортеці мали також стати опорою під час підготовки військових походів на Крим, що планувалося у рамках антитурецьких планів європейської коаліції держав, які входили до "Священної ліги". Використовуючи знання інженерної справи, які він здобув під час навчання у Нідерландах та Франції, Мазепа особисто очолює будівництво укріплень. Під час виконання робіт він використовує запрошених з-за кордону фахівців, а також 20 тисяч козаків і переселенців з Правобережної України. І хоча такі дії українського гетьмана й викликали певне невдоволення на Запорозькій Січі, він все ж таки зумів звести систему оборонних "городків", найголовнішою серед яких стала Новобогородська фортеця.

Підводячи підсумок першим рокам гетьманування Івана Мазепи треба відзначити, що вони були досить нелегкими з огляду не тільки на внутрішньополітичну, але й міжнародну ситуацію в якій опинилася на той час Україна. Лівобережна частина козацької держави перебувала у залежності від московських царів, що з кожним роком все більше хотіли обмежити її "права і вольності". Правобережна Україна опинилася у вирі запеклої боротьби між Москвою, Варшавою і Стамбулом. Незважаючи на це, новообраний гетьман проводить гнучку політику щодо повернення втрачених земель. З огляду на зобов’язання перед Російською державою, Український гетьманат перебував у стані постійної військової мобілізації. Однак, це не завадило І.Мазепі стабілізувати економічне становище в країні, опікуватися її культурою та налагодити таку систему правління, яка була типовою для багатьох європейських держав раннього модерного часу.