Іван Гошуляк

«Українське питання» на Паризькій мирній конференції 1919 р.

на головну

На Паризьку мирну конференцію з 18 січня 1919 р. по 21 січня 1920 р. зібралися представники понад 30 країн. Вирішальна роль на конференції належала лідерам трьох великих держав — прем’єр-міністрові Франції Ж. Клемансо, прем’єр-міністрові Великобританії Д. Ллойд Джорджу і президентові США В. Вільсону. Вони справляли домінуючий вплив на роботу її керівних органів — спочатку Ради десяти, з березня 1919 р. Ради чотирьох, з кінця червня — Ради п’яти. Враховуючи, що з усіх великих держав Франція найбільше потерпіла від німецької агресії, головував на конференції Ж. Клемансо.

Український народ, який внаслідок свого геополітичного становища (будучи розділений між двома ворогуючими блоками і опинившись в самому епіцентрі військових дій на Східному фронті) чи не найбільше постраждав у ході тієї війни, сподівався на справедливе розв’язання українського питання цим найавторитетнішим міжнародним форумом. Тим більше, що своє прагнення до волі, державної незалежності і соборності він неодноразово демонстрував у той період, відродивши ще в листопаді 1917 р. на теренах колишньої підросійської України власну державність у формі Української Народної Республіки (УНР), а в листопаді 1918 р., відразу після краху Австро-Угорської імперії, утворивши на західноукраїнських землях ще одну українську державу — Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). У ході об’єднавчого руху, який охопив українські землі наприкінці 1918 — на початку 1919 pp., вони об’єдналися в єдину соборну УНР. Акт Злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР був обнародуваний Директорією УНР 22 січня 1919 р., а вже наступного дня затверджений Трудовим Конгресом України — вищим представницьким органом.

Природно, що участь українських представників у мирній конференції була одним із зовнішньополітичних пріоритетів молодої держави, яка з самого початку заявила про бажання будувати свої міжнародні відносини на цивілізованих засадах, спираючись на принцип самовизначення народів. Не випадково у зверненні Трудового Конгресу України «До народів усього світу» від 28 січня 1919 р. наголошувалося, що сорокамільйонний український народ прагне ввійти у сім’ю вільних народів світу, стати з ними на рівні і тому «заявляє про право на місце на мировій конференції в Парижі».

29 грудня 1918 р. Рада Міністрів УНР ухвалила послати Надзвичайну дипломатичну місію до Парижа, яка одночасно була б делегацією на мирну конференцію. Згідно з затвердженими 10 січня 1919 р. штатами, вона складалася з голови, його заступника, секретаря, групи дипломатів, радників (14 осіб), канцелярії (34 співробітники), інформбюро (20 осіб), а також спостерігачів від провідних політичних партій України. Делегацію очолив колишній міністр шляхів УНР Г. Сидоренко, його заступником було призначено державного секретаря закордонних справ ЗО УНР В. Панейка. Протягом року її склад доповнювався і змінювався. В серпні замість Сидоренка делегацію очолив граф М. Тишкевич, який до цього працював послом України у Ватикані.

На жаль, через внутрішні та міжнародні негаразди вся українська делегація приїхала до Парижа із великим запізненням — у квітні 1919 р., що негативно позначилося на результатах її діяльності. Лише голова делегації та її секретар прибули 20 січня. У відповідності з досягнутою у березні між урядами УНР і ЗО УНР домовленістю, делегація була «спільною для обох частин України» і заступала на конференції «цілість української справи». Однак на практиці її роботі в цьому напрямі постійно заважали існуючі суперечності між «наддніпрянцями» та «наддністрянцями». Через це галицькі дипломати в грудні 1919 р. вийшли із спільної делегації УНР і діяли цілком самостійно.

Перед українськими дипломатами стояли завдання: добиватися міжнародно-правового визнання УНР і допомоги з боку Антанти для боротьби проти агресії більшовицької Росії, а також відстоювати територіальну цілість України. У першій же ноті, направленій Г. Сидоренком 10 лютого 1919 р. голові конференції, висловлювалося прохання українського уряду визнати УНР і допустити її делегатів до участі в роботі міжнародного форуму. Того ж дня Г. Сидоренко направив ще одну ноту, в якій повідомляв про віроломну агресію більшовицької Росії проти УНР, готовність останньої взяти участь у майбутній конференції на Принцових островах, що мала розглянути проблему мирного врегулювання так званого російського питання, за умови припинення воєнних дій з боку Росії. Але ці, як і наступні, спроби представників УНР привернути увагу конференції до українського питання були проігноровані.

У цілому за час свого перебування в Парижі делегація провела велику роботу, спрямовану на захист і роз’яснення української справи. Вона звернулася до конференції з нотами і заявами, в яких порушувалися питання про необхідність визнання суверенітету УНР, про її кордони, самовизначення західноукраїнських земель, обґрунтовувалися права УНР на Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпатську Україну та інші українські землі. В них також містилася інформація про історію українського народу, його державницькі традиції, державне будівництво в УНР, її боротьбу проти більшовицької Росії, українсько-польську війну у Східній Галичині, висловлювався протест проти загарбницької політики Росії, Польщі, Румунії, інших держав щодо різних частин української землі.

Наші дипломати проводили зустрічі й консультації з дипломатами і вищими урядовцями Франції, Великобританії, США, інших великих держав, зустрічалися з представниками Польщі, російського «білого руху», контактували і навіть вдавалися до окремих спільних акцій з делегаціями Азербайджану, Естонії, Грузії, Литви, Північного Кавказу, Білорусі.

На жаль, за весь час роботи конференції українське питання в цілому окремо не обговорювалося, а лише у зв’язку з вирішенням двох інших, на думку її організаторів, набагато важливіших питань — російського і польського. Останнього у зв’язку з українсько-польською війною за Східну Галичину і проблемою східних кордонів Польщі. Наддніпрянська ж Україна розглядалася ними як одна з територій колишньої Російської імперії, а отже, частиною російського питання. Обговорення його розпочалося на засіданнях Ради десяти вже на самому початку конференції. Відразу виявилося два підходи до його вирішення: 1) союзна військова інтервенція в Росію, в тому числі на південь України; 2) досягнення компромісу між усіма політичними силами в Росії, включаючи більшовиків. Після зриву плану мирного врегулювання російського питання шляхом проведення конференції всіх зацікавлених сторін на Принцових островах, Антанта все більше схилялася до політики воєнної інтервенції та створення так званого санітарного кордону щодо більшовицької Росії.

Під час розгляду цього питання 15 лютого висвітлювалась також ситуація в Україні. Учасники засідання були поінформовані про захоплення більшовиками Харкова, Катеринослава, Києва, частини Донбасу, наближення їх до окупованих військами Антанти південних міст України й відповідно про великі невдачі Директорії УНР, перехід значної частини її військ на бік Червоної армії. Ця інформація не могла не вплинути на позицію керівників Антанти, які й до цього, завдяки шаленій наклепницькій пропаганді росіян і поляків, з великою недовірою ставилися до українського руху.

Чим серйознішою ставала для країн Заходу небезпека з боку більшовицької Росії, тим менше залишалося в УНР шансів бути визнаною державами Антанти. Навесні 1919 р. Червона армія, захопивши майже всю Україну, наближалася до Збруча і Случа, готувалася до прориву через Галичину на допомогу революційній Угорщині. Наприкінці березня Рада чотирьох прийняла рішення про евакуацію союзницьких військ з Одеси, надання допомоги румунській армії та створення захисного бар’єра проти більшовизму у Польщі й Румунії. Тим самим відкидався запропонований ще в лютому українцями проект такого бар’єра через Україну. На початку квітня Франція зобов’язалася відновити нормальні стосунки з керівництвом російської Добровольчої армії і водночас відмовитися від співробітництва з УНР. Під впливом ідеологів білогвардійського руху Антанта остаточно взяла курс на відновлення «єдиної Росії». 26 травня 1919 р. Найвища Рада Паризької конференції визнала адмірала О. Колчака «верховним правителем і 58 вождем усіх антибільшовицьких сил Росії», проігнорувавши УНР та інші національні держави, що існували на теренах колишньої імперії, за винятком Польщі і Фінляндії. Протести української делегації та спільна заява делегацій усіх проігнорованих республік не мали ніякого впливу.

Небажання розглядати УНР як суверенну державу обумовило також підхід лідерів Антанти до долі західноукраїнських земель, які з моменту виникнення ЗУНР зазнали збройної агресії з Польщі, Румунії та інших держав. Вони стали по суті розмінною монетою, за допомогою якої великі держави, задовольняючи територіальні претензії наших західних сусідів, намагалися створити захисний бар’єр проти більшовизму. Головна роль при цьому відводилася Польщі. Тому не дивно, що організатори конференції приділяли їй велику увагу, надаючи всіляку підтримку, зокрема у здійсненні експансії на схід. Уже наприкінці лютого 1919 р. Рада десяти погодилася на введення польських військ у Східну Галичину «для охорони від більшовицьких банд».

Варто підкреслити, що справа Східної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференція офіційно зверталася до дипломатів УНР. Українську делегацію було допущено як спостерігача на засідання її робочих органів, де розглядалася ця проблема. Вона брала участь у роботі спеціальної комісії генерала Л. Боти щодо перемир’я між Україною і Польщею. 21 травня на вимогу Ллойда Джорджа Найвища Рада конференції спеціально заслухала українську делегацію у справі Західної України. Щоправда, викликано це було не бажанням справедливого вирішення цього питання, а насамперед великою стурбованістю з приводу продовження українсько-польської війни, яка ослаблювала Польщу і перешкоджала реалізації планів Антанти. Остання прагнула добитися мирної угоди між поляками і українцями, але в інтересах Польщі, направити Українську Галицьку армію проти більшовиків.

Скориставшись допомогою країн Антанти, польська армія окупувала в червні майже всю Східну Галичину, а Найвища Рада конференції санкціонувала цю окупацію. «Щоб забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини проти небезпек, що їм загрожують від більшовицьких банд, — зазначалося в постанові від 25 червня 1919 р. — Найвища Рада союзних і прийнятих до союзу держав рішила уповноважити сили Польської республіки вести свої операції аж по ріку Збруч» і використати для цього армію Ю. Галлера. Водночас уряд Польщі отримав дозвіл на впровадження на цій території польської цивільної адміністрації до майбутнього вирішення долі краю шляхом волевиявлення населення. Рішення ці були опротестовані делегаціями УНР і ЗО УНР, але ніхто на це не зважав. Так Східна Галичина опинилася в руках Польщі, хоча тривалий час точилася дипломатична боротьба за політичний статус цього краю.

Ще раніше, в квітні 1919 р., Рада Міністрів закордонних справ конференції схвалила окупацію Закарпатської України Чехословаччиною, а Північної Буковини — Румунією. 8 травня в Парижі було ухвалено 59 остаточне рішення про передачу Закарпаття Чехословаччині. Воно було юридично оформлене Сен-Жерменським мирним договором з Австрією, підписаним 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменський, а згодом і Севрський (10 серпня 1920 р.) мирні договори закріпили всю Буковину за Румунією.

Різку, але справедливу характеристику політики Антанти щодо України під час мирної конференції в Парижі дав один з організаторів Директорії, міністр земельних справ у першому її уряді М. Шаповал. «За цей час, — писав він у вересні 1919 р., — Антанта: не хоче говорити з українцями, Галичину віддала полякам, а Буковину і частину «Руської Країни» (Закарпатської України. — І. Г.) та Бессарабію румунам, другу частину «Руської Країни» чехам, поляки ще самі зайняли половину Волині і заявляють претензії на Поділля, простягають руки по Житомир і навіть Київ, захопили більшу часть Білоруси і йдуть на Литву і Латвію. З українцями Антанта поводиться так, як з ворогами і трактує їх гірше Туреччини і Болгарії».

Таким чином, спроби українських дипломатів добитися міжнародно-правового визнання УНР і заручитися підтримкою держав Антанти закінчилися безрезультатно. На жаль, Україна виступала на Паризькій мирній конференції не як суб’єкт, а об’єкт міжнародної політики, як арена експансіоністських інтересів інших держав. Головні творці післявоєнної карти Європи — лідери Франції, Великобританії і США проігнорували законне право українського народу на державну самостійність і соборність його земель. Це свідчить про недооцінку ними важливості справедливого розв’язання українського питання в контексті тодішнього міжнародного розвитку. Така недооцінка дорого коштувала нашому народові, який знову надовго втратив свою державність і виявився штучно розшматованим між чотирма сусідніми країнами. Не принесла вона користі й загальноєвропейській безпеці, оскільки ще більше загострила й ускладнила розв’язання українського питання.

Джерело: http://www.mfa.gov.ua/data/upload/publication/finland/ua/18365/akt.doc


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.