Наддніпрянський яструб

на головну

65 років тому, в грудні 1944-го, загинув курінний Української Повстанської Армії Дмитро Карпенко-«Яструб», командир повстанських відділів у бою під Уневом, перший кавалер Золотого Хреста заслуги І класу. Якби не випадкова куля, «Яструб» виграв би ще не один бій. Адже воював із красною армією, чию тактику, організацію, сильні та слабкі боки знав як «Отче наш». І здобув він ті знання у її ж рядах, бо війна застала Дмитра Карпенка в однострої капітана КА. Війна «допомогла» «червоному» офіцерові зустрітися з українським національним підпіллям. Влітку 1941 року він, як і багато інших, потрапив у німецький полон. За деякий час утік із якогось провізоричного табору військовополонених на Одещині. Тікаючи, волею випадку натрапив на націоналістичних підпільників. Цей випадок вирішив його подальшу долю. Він приєднався до підпілля, вступив до ОУН і навесні 1943 року вирушив у Карпати воювати знову. Тепер уже до загину в буквальному сенсі.

Капітан Карпенко був не єдиним совєтським офіцером, хто брав участь у національному підпіллі. Але він був поміж тих одиниць, які залишилися в УПА після 1944 року. Спочатку вирішальним чинником була можливість пережити німецьку окупацію, що є особливо важливою для втікачів із полону. Підпілля потребувало військових спеціалістів у своїй боротьбі з німцями, тож колишніх «червоних» приймало охоче. Проблеми почалися, коли «красная армія» знову з’явилася в Україні, давши «блудним дітям» можливість повернутися. Багато хто скористався нею. А дехто проходив у підпіллі своєрідне духовне переродження, усвідомлюючи суть сталінського режиму, і вже ніколи не повертався назад. До останніх належав і «Яструб».

У підпіллі він жодного разу не одягнув звичного совєтського однострою, хоча в УПА такий одяг був цілком звичним явищем. Ніколи не згадував про свою службу в КА, хіба в розмовах з близьким другом «Вороном». Єдине, що почули від нього про «тамті» роки, – коротку обіцянку: «Я тим шміракам ніколи не забуду Полтави». Єдиним, що нагадувало про немісцеве походження «Яструба», була характерна східноукраїнська вимова.

Проте він не був неофітом націоналізму з раптовим і крайнім неприйняттям усього лівого. Не був «Яструб» і романтиком-ідеалістом. Він знав, мусив знати, на що йде. Розумів, що УПА ніколи не виграє війни з могутнім Совєтським Союзом. Але ще краще знав і розумів репресивні реалії совєтчини. Адже народився на Полтавщині близько 1906 року. Просте накладення дат показує, що ще підлітком він побачив на власні очі визвольні змагання, потім разом із рештою східних українців пережив розкуркулення, Голодомор, масові арешти і вивезення. Можливі й особисті порахунки з режимом.

Навесні 1943 року провід ОУН на Одещині направив на Долинщину групу підпільників родом зі Східної України. Поміж них був і Дмитро Карпенко. Тут, у військовій школі «Тигри», він викладав основи тактики і політичну підготовку. «…Десь під сороківку, вищий середнього зросту, з легко заокругленим орлиним носом, енергійний, скромний, товариський, меткий, швидкоговіркий гарним полтавським діалектом…»

Попри приємний вигляд, викладачем «Яструб» був суворим і вмів домогтися виконання наказу. Якось на вишколі він віддав команду: «Бігом, долів!», тобто швидке пересування по-пластунськи. Але в напрямку руху лежало величеньке болото, яке повстанці обминали. Тоді сотенний скомандував сам собі: «Бігом, напрям калабаня, долів і встати!», після чого на очах цілої сотні поплазував через баюру. Хлопцям не лишилося нічого іншого, як наслідувати командира.

Крім «стройової», у школі новобранців ознайомлювали з основами тактики, системами озброєння, навчали користуватися всіма типами стрілецької зброї, надавати першу медичну допомогу, відпрацьовували прийоми партизанської війни. Одне слово, із сільських хлопців за два-три місяці робили справжніх вояків, які стали кістяком сотні «Сіроманці». Командиром сотні став наш герой. Сотня встигла повоювати ще до настання зими: у жовтні 1943-го в короткому бою біля Болохова розгромила каральний загін гітлерівців.

Справжня повнокровна війна розпочалася навесні 1944 року – з боями сотня пройшла рейдом до Рави-Руської. У червні 1944-го «Сіроманці» прийняли на себе удар німецьких військ біля села Карів неподалік Рави-Руської (нині – Львівська обл.). Після того «Яструб» повів своїх повстанців ще далі на Захід – на Любачівщину (нині територія Польщі). Там саме здійнялася чергова хвиля взаємного нищення українців та поляків, і командування УПА поспіхом виряджало сотні на захист українських сіл. Впродовж липня точилися бої між «Сіроманцями» та місцевими відділами Армії Крайової. Остаточним підсумком стало здобуття містечка Великі Очі наприкінці липня 1944 року. Крім того що містечко стояло на вузлі доріг, в ньому був чималий склад. Обидві сторони конфлікту були не від того, щоб «попросити» німців поділитися майном, якого бракувало обом арміям. Великі Очі «Сіроманці» відбивали не так у німців, як у поляків. У підсумку цілонічного бою «Сіроманці», за словами свого командира, «З Великих Очей зробили малі», після чого повернули назад, на Львівщину.

А там уже наступала КА – 27 липня її частини увійшли до Львова і покотилися далі на Захід. У серпні 1944-го під селами Пирятин і Зіболки «Яструб» уперше командував боєм проти своєї колишньої армії. Восени 1944 року він став курінним, командувачем куреня «Верховинці». Під його командуванням опинилося щонайменше 600 осіб разом із обозами та розвідкою. Надання вищого звання вимагало зміни псевдоніма – «Яструб» став «Лютим». Щоб не виснажити передчасно сил у зіткненні з набагато сильнішою КА, курінь постійно маневрував, для постоїв вибирав відлюдні місця і безупинно стежив за противником. Проте ховатися в перенасиченому ворогами терені цілим куренем складно, тому сутички і бої тривали безперервно.

30 вересня війська НКВД розпочали наступ на курінь, розтаборений біля Унівського монастиря. За чотирнадцять годин гарячого бою повстанці відбили 22 ворожі атаки за участю танків та авіації. В одній з атак убило гранатометника. «Яструб», не вагаючись, зайняв його місце. Попри стійкість оборонців, вночі командир наказав відступати, доки не замкнулося кільце оточення. Відступати належало в абсолютній тиші. Найбільшою проблемою були обози з майном та пораненими, найменш рухлива і найуразливіша частина каравану. Щоб відвернути увагу противника, «Яструб» приготував несподіванку. Поки курінь пробирався бездоріжжям, проінструктована командиром група повстанців погнала на ворожі позиції молодих бичків. Перелякані тварини «завдання виконали»: здійняли паніку і дезорієнтували ворожі війська. За той час, що «червоні» воювали з великою рогатою худобою, обоз – найтяжча на підйом частина куреня – спокійно вийшов з оточення.

Це ще був не кінець. Командир підганяв повстанців – до ранку треба було відірватися від переслідування. «Яструб» дав бійцям відпочити аж у селі Пнятин, куди курінь дістався наступного дня. Відпочинок був недовгий – в обід на околиці села з’явилися червонопогонники. Під вечір курінь удруге виходив з оточення, причому цього разу відступу добровільно допомогли самі вороги: в сутінках відділи «червоних» відкрили стрільбу по своїх. Коли ситуація з’ясувалася, повстанці були вже далеко. Великих боїв більше не було, хоча полегшення це не принесло.

Решта осені минула в безкінечних рейдах і маршах. «Яструб» ділив зі своїми вояками всі невигоди партизанського життя. На постоях харчувався тим самим, чим і стрільці, траплялося, перевіряв, чи воякам подали не гіршу страву. Ночував також разом із ними по стодолах, а то й просто неба. На маршах долав відстані поруч із простими повстанцями, в бою був, як і належить, теж разом із ними, «не вимагав від стрільців робити те, чого сам не робив». При цьому точно пам’ятав в обличчя і на ім’я всіх своїх вояків, а чисельність повстанського куреня зразка 1944 року сягала тисячі осіб.

У грудні 1944-го «Яструб» атакував райцентр Нові Стрілища. Атака була надзвичайно вдалою для повстанців: здобуто саме містечко, зруйновано приміщення райвідділу НКВД, партком, в’язницю, у бою вбито начальника райвідділу НКВД. Але «Яструб» уже не потішився успіхом – куля влучила йому в серце на самому початку бою. Поховали «Яструба» на хуторі Кам’янка наступного дня після загибелі. Вже у наші дні, 2007 року, на місці поховання командира спорудили пам’ятник на честь полеглого курінного і його вояків. Заслуги Дмитра Карпенка-«Яструба» гідно оцінило вище командування: навесні 1945 року він був посмертно удостоєний найвищої відзнаки в УПА – Золотого Хреста бойової заслуги І класу. А ще через 63 роки, 2008-го, ім’ям «Яструба» назвали зірку із сузір’я Скорпіона.

Український тиждень, ч. 51 (112)


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.