Данило Нечай

на головну

«…один із найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки віддають перше місце після Хмельницького».

С. Освєнцім(«Діаріуш»)

Данило Нечай (р.н.н. – 20.02.1651р.), визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольних змагань українського народу середини XVII ст., полковник брацлавський.

Про нього в народі складали легенди та пісні. Як і личить легенді, він з'явився неясно звідки — достеменних відомостей про походження Данила Нечая немає. Та й сама смерть його, почасти закутана в пелену таємничості, теж стала легендою. Не збереглося навіть портрета, який безсумнівно належав би йому: всі наявні зображення вважаються більш чи менш імовірними.


Батьківську родину Данила Нечая, у якого було три брати (Матвій – згодом стане уманським наказним полковником, Іван — полковником білоруським, могильовським і гомельським, Юрко – сотником могилівського полку), дослідники прив'язують то до Поділля, то до Київщини. Серед його можливих предків називають і осавула Нечая, і київського міщанина Петра Нечая, і шляхтича Стефана Нечая із Київщини. Не викликає заперечень лише те, що він належав до стану української шляхти і здобув належну освіту.

На думку вінницького історика та архівіста К. Завальнюка, великий вплив на юного Данила справив дід Омелько, котрий віддав онука в науку до Києво-Могилянської академії, яку той нібито закінчив 1647 року. За іншими відомостями, замолоду сліди Данила Нечая були помічені на Запорізькій Січі й навіть серед донських козаків, де він опановував військове мистецтво.

На історичній арені він з'являється на початку Визвольної війни 1648 року. Напередодні Пилявецької битви очолює гарнізон у Старокостянтинові, потім бере участь у поході козацької армії в Галичину, де за дорученням Богдана Хмельницького здобуває замок у Бродах і разом з іншими полководцями штурмує Замостя. З грудня ми зустрічаємо його вже у чині київського полковника: взимку 1649 року Данило Нечай у Києві «чинить військовий суд над ляхами». Тоді очолюваний ним загін наздоганяє під Фастовом групу польських шляхтичів, що тікали з награбованим майном, і розправляється з ними. Його зусиллями воєводство поступово очищається від зайд.

У березні Нечай перебирається на Поділля — його обирають брацлавським полковником. Саме на цій посаді він проявляє себе як видатний полководець і набуває широкої популярності. Навіть представник ворожої сторони польський мемуарист С. Освєнцім у своєму «Діаріуші» називає козацького ватажка «одним із найголовніших серед повстанців бунтівником, якому самі козаки віддавали перше місце після Хмельницького». Сучасники шанобливо визнавали також його «надзвичайну відвагу і розум».

Власноручно складені ним документи засвідчують і відточене почуття гумору, і вміння блиснути гострим слівцем, як-от у листі до брацлавського старости М. Калиновського у відповідь на похваляння захопити полкову «столицю»: «...Прошу до Браслава, до дому мого, на добрий мід, на куфу-другу вина. Маю на той обід і кілька штук армати і пороху кілька бочок — будемо собі стріляти на здоров'я!».

Усі ці риси вдачі уповні проявилися в ході воєнної кампанії, у кількох найвідоміших битвах якої відзначився молодий (а Нечаєві не було й тридцяти) брацлавський полковник.

Напружене перемир'я, що раз по раз переривалось провокаційними нападами нечисленних польських загонів на західне покордоння, тривало недовго — до травня, коли королівське військо переправилося через річку Горинь і вступило в межі козацької держави. Проти полку Нечая, що зайняв оборону під Меджибожем, виступили підрозділи кам'янецького каштеляна Лянцкоронського. Запеклий бій закінчився перемогою козаків.

Поляки відступили до Збаража, куди незабаром підоспів із головними силами Богдан Хмельницький і розпочав облогу. Сім тижнів стояли козаки під Збаражем. За цей час вони провели 20 генеральних атак, кілька разів підсували свої вали впритул до оборонних позицій ворога, але здобути місто не змогли. Козаки Брацлавського полку на чолі з Данилом Нечаєм щоразу перебували в найгарячіших точках битви. Можливо, якби часу на штурм було трохи більше, неприступна фортеця впала б. Однак доля розпорядилась по-іншому: на допомогу обложеним рушили війська на чолі з королем Яном-Казимиром. Хмельницький мусив зняти основні полки і виступити супроти свіжих сил противника, які він вирішив зустріти під Зборовом.

Вирішальна роль у цій битві належала Данилові Нечаю, який на чолі об'єднаного татарсько-козацького загону зненацька вдарив по ворогові з тилу, попередньо дочекавшись, поки передові підрозділи переправляться через річку Стрипу. Січа тривала два дні й поставила польське військо перед перспективою остаточного розгрому. Від безславного кінця війни Яна-Казимира врятував татарський хан, який, фактично зрадивши союзників, зажадав від Хмельницького укладання невигідного договору, відомого в історії під назвою Зборівського.

Бунтівний характер полковника Нечая проявився й тут: він не погодився з гетьманом і наполягав на продовженні визвольної війни до перемоги. Його позиція відповідала настроям значної частини суспільства, незадоволеної поверненням до своїх українських маєтків польської шляхти. За короткий час під корогви Нечая стали тисячі нових повстанців, до кінця року їх кiлькiсть сягнула п'ятдесяти тисяч. Вони вели бої з озброєними шляхетськими загонами, нападали на маєтки. Тоді на Брацлавщині, наприклад, був розгромлений 3-тисячний кінний полк князя Корецького. Тож нічого дивного, що київський воєвода А. Кисіль просив короля написати гетьману листа з вимогою стратити полковника, котрий не хоче коритися статтям договору.

Однак Богдан Хмельницький обмежився лише попередженням. Він чудово розумів, що при майбутніх бойових діях Нечай буде незамінним.

У серпні 1650 року гетьман разом із кримським ханом організував похід на молдавського господаря В. Лупула, і Данило Нечай бере в ньому активну участь. За деякими джерелами, він на чолі передових козацьких полків захопив тодішню столицю країни Ясси. Після закінчення походу і підписання вигідного для козаків договору Хмельницький доручив йому простежити, щоб татари перестали плюндрувати молдавські землі й повернулись до Криму.

Наприкінці року політичне напруження між обома головними сторонами наростало, було ясно, що війна не за горами. Данило Нечай перегруповує сили, продовжуючи приймати до війська покозачене селянство Поділля та Волині. Врешті в січні 1651-го король наказав протягом шести тижнів покінчити з козаками. В місті Бар зібралося 15-тисячне військо, готове щохвилини виступити в похід.

Як пише історик М. Сигидин, котрий зібрав і узагальнив розрізнені документальні відомості про останній бій козацького ватажка, Нечай на чолі 3-тисячного загону саме перебував у Красному, коли отримав від розвідників інформацію про військові приготування в Барі. Він вирішує підтягнути полк ближче по покордоння, але часу йому для того вже не вистачає.

Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 19 (9) лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая.

Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці. Полковник вибіг на вулицю в одній сорочці, скочив на коня і намагався організувати оборону, але сили були нерівними.

Під прикриттям найближчих соратників він відступив до місцевого замку, де і помер від отриманих поранень. Командування над козаками перебрав сотник Кривенко, який ще три дні керував обороною — аж 23 (13) лютого драгуни зуміли ввірватись до замку. Розлючені шляхтичі, знайшовши тіло Нечая, порубали його на дрібні частини, а рештки кинули у воду.

Врятувалась тільки жменька козаків, яким нібито пощастило вивезти голову Данила Нечая. За одними розповідями, вони відвезли її до Чигирина, за іншими — поховали неподалік, у полі біля села Черемошного, насипавши шапками могилу, яка, згідно з історичними джерелами, височіла тоді в оточенні ще шести курганів.

За іншою версією (о.Юрія Мицика) «тіло полковника було перевезено до Києва, де й поховано в одному з монастирів».


Ой з-за гори високої
(Пісня про Данила Нечая)

Ой з-за гори високої,
З-під чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
«Утікай, Нечаю!»

«Не бійтеся, не бійтеся,
Пани отамани, —
Поставив я стороженьку
Усіма шляхами.

Як я маю, козак Нечай,
Звідси утікати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?»

«А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі коня в сідлі
Для свого звичаю!»

«Ой є в мене Шпак, Шпак —
Отто добрий хлопець,
Ой, той мені дає знати,
Коли утікати».

«А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі шабелечку
Та під опанчею!

Коли прийдуть тебе ляхи,
Нечаю, рубати,
Щоби сь ся мав, мій Нечаю,
Чим обороняти».

«Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного
Та побіжи в чисте поле,
Чи йде ляхів много».

Вертається малий хлопець
Аж із Попонного:
«Їде ляшків сорок тисяч,
Тільки без одного».

А молодий козак Нечай
Та теє не дбає
Та з кумою з Хмельницькою
Мед-вино кружляє.

Бо поставив козак Нечай
Три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки
Щуку-рибу з'їсти.

Ой погляне козак Нечай
За тихії води —
Їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди.

Подивиться козак Нечай
В горішню кватирку, —
А вже ляхів, вражих синів,
Повнісінько в ринку.

«Ей я, козак молоденький,
Ляхів не боюся,
Маю ж бо я козаченьків
Та й оборонюся».

Ой як крикне козак Нечай
На хлопця малого:
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного!

Сідлай мені вороного,
Собі буланого, —
Геть виріжем вражих ляхів,
Геть, що до одного!»

Ой не встиг козак Нечай
На коника спасти,
Враз ляхами, як снопами,
По два ряди класти.

Ой кинувся козак Нечай
Від дому до дому
Та зложив же ляхів тисяч
З коней, як солому.

Повернувся козак Нечай
На лівеє плече,
А вже з ляшків, вражих синів,
Кров ріками тече.

Повернувся козак Нечай
На правую руку,
Не вискочить Нечаїв кінь
Із лядського трупу.

Ой удався козак Нечай
До коня словами:
«Не доступай, кінь козацький,
До землі ногами!»

Ой як стисне козак Нечай
Коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч
З голими шаблями.

Пошпотався під Нечаєм
Коник на купинку;
Зловив ляшок, скурвий синок,
Його за чупринку.

Ой вдарився козак Нечай
По полах рукою:
«Ой прийдеться розлучитись
З дітьми і жоною!»

«А де ж твої, Нечаєньку,
Воронії коні?»
«У гетьмана у польного
Стоять на припоні».

«А де ж твої, Нечаєньку,
Кованії вози?»
«Під містечком Берестечком
Заточені в лози».

«А де ж твої, Нечаєньку,
Дітоньки та жона?»
«Ой в містечку Берестечку
Сидять собі дома.

А которий козаченько
Буде з вас у місті,
Поклоніться моїй жінці,
Нещасній невісті.

Нехай вона назбирає
Срібла-злота досить,
Нехай мене викупляє
Та й останку просить!»

Не хотіли вражі ляхи
Срібла-злата брати,
А веліли Нечаенька
В дрібний мак зсікати.

«Гей, молоді козаченьки,
Котрий буде в місті,
Поклоніться матусеньці,
Нещасній невісті.

Нехай вона, нехай плаче,
А вже не виплаче, —
Ой над сином над Нечаем
Чорний ворог кряче».

За час, за годинку,
За малу хвилинку
Качається Нечаева
Головка на ринку.

Ой не дбали вражі ляхи
На козацьку вроду,
Рвали тіло по кавалку,
Пускали на воду.


Використані джерела:
http://referatik.com.ua/referat/47/3264/
http://referatik.com.ua/arts/2/14/


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.