О.Ляшенко

Русинський партикуляризм у сучасній Україні: витоки, ідеологія, прояв (скорочено)


на головну

…Перші сучасні прояви русинства О.Гаврош вбачає у появі саме в угорській пресі 1989 р. публікацій, у яких, крім іншого, звучала й теза, що закарпатці — це насправді добрі старі русини, які тисячу років жили спільно з угорцями, а українцями їх зробив Сталін[9]. Згодом подібні публікації з’явились у пресі Канади, Словаччини і Росії. Таким чином, не останню роль у відродженні окремішніх настроїв відіграли зовнішні чинники.

Політичні аспекти актуалізації русинського партикуляризму зазвичай пов’язані з питаннями участі у владі. Процес виборю-вання влади має тісний зв’язок із діяльністю і суспільним призначенням політичних партій. Демократичні перетворення початку 1990-х років поклали початок формуванню в Україні багатопартійної системи. Паралельно із формуванням загальноукраїнських політичних партій виникали також регіональні суспільно-політичні рухи. Не стало винятком і Закарпаття.

Збіг у просторі й часі таких факторів, як загострення соціально-економічних проблем, зміна реального статусу етнічних спільнот в Україні після здобуття нею незалежності, поширення альтернативних поглядів на історію (що подекуди мало спекулятивний характер), реанімація проблеми національних інтересів, у тому числі й питання кордонів, у сусідніх постсоціалістичних країнах і Росії, становлення політичної системи, заснованої на принципах плюралізму і багатопартійності — все це створило сприятливе підґрунтя для реанімації на Закарпатті ідей русинської окреміш-ності і автономістських устремлінь.

У вересні 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного Руху України. Попервах Рух відстоював проголошені 27-м з’їздом КПРС,

19-ю Всесоюзною партконференцією принципи радикального оновлення суспільства та перетворення СРСР на союз справді суверенних держав. Новий етап у діяльності Руху розпочався після обрання у березні 1990 р. нового складу Верховної Ради УРСР та обласних рад. Після виборів до вимог Руху додалися й такі, як усунення від влади Компартії та вихід України зі складу СРСР. У Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській обласних радах саме представники Руху здобули більшість.

За сприяння Народного Руху України у серпні–вересні 1989 р. в Ужгороді розпочало діяльність міське товариство «Просвіта». Просвітяни почали проводити щотижневі зібрання — віча біля пам’ятника Т.Г. Шевченку. Серед найактивніших членів товариства були М.Басараб, А.Скрипка, В.Тегза, І.Мишанич, П.Кучер та інші[10]. У грудні 1990 р. відбулась установча конференція крайової «Просвіти». У заключній Резолюції конференції засуджувалися дії і вчинки тих посадових осіб і окремих державних установ, які мали антиукраїнський характер, через що «Просвіта» вважає їх такими, що принижують національну гідність і честь корінного і основного етносу краю — українського11. Діяльність просвітян сприяла українському національному відродженню на Закарпатті. Водночас компартійна влада поступово втрачала ідеологічну монополію і контроль над ситуацією в області. Красномовним є той факт, що із 187 делегатів установчої конференції крайової «Просвіти» 30 чоловік були членами КПРС[12].

Місцева партноменклатура вжила ряд заходів для протидії українським національно-демократичним силам. Закарпатський дослідник М.Зан, посилаючись на матеріали Закарпатського об-ласного архіву, наводить такий приклад циркулярів, спрямова-них проти Народного Руху України: 23 вересня 1989 р. в Закарпатський обком КПУ надійшов лист «Про план практичних дій відділів обкому партії у зв’язку з установчим з’їздом Народного Руху України за перебудову», де було зафіксовано 12 пунктів протидії осередкам НРУ. В одному з них рекомендувалося направити для виступів у містах і районах, трудових колективах області «інформаційно-пропагандистські групи обкому партії ... озброївши необхідною інформацією». У виступах потрібно було звертати максимальну увагу на забезпечення «витриманого тону виступів» і «недопущення голослівних звинувачень». На обласному ТБ рекомендувалось організувати спеціальні передачі, «в яких викривалися б політичні цілі лідерів НРУ, обличчя окремих делегатів НРУ і тих сил, які вони представляють»[13]. Інший дослідник, В.Довгей, щоправда без посилання на джерело, стверджує, що для того, щоб створити противагу українським національно-демократич-ним силам, у 1989 р. в Ужгороді для місцевої партноменклатури негласно було організовано серію «русинських» семінарів для вишколу ідеологів русинського сепаратизму[14].

Тим часом націонал-демократичні сили набирали популярності. Зокрема, викликало до них симпатії широких верств, як правило, аполітичних закарпатців, те, що вони очолили рух проти Пістрялівської радіолокаційної станції. У відповідь партійні ЗМІ свідомо роздмухували напругу між Закарпаттям і сусідньою Галичиною. Доходило навіть до звинувачень, буцімто галичани відмовляються поставляти на Закарпаття цигарки, горілку, кондитерські вироби, натомість масово скуповуючи товари в закарпатських магазинах[15].

9 лютого 1990 р. новим керманичем області, замість Г.Бандровського, пленум обкому обрав М.Волощука, який зробив своїм гаслом локальний патріотизм. Обласне керівництво заявляло, що на високі посади в області повинні призначатися виключно закарпатці, за сприяння обкому КПУ поширювалася ідея створення вільної економічної зони. Її базою мали стати підприємства союзного підпорядкування і зарубіжні фірми[16]. Нове керівництво області не чинило перепон у проведенні установчого зібрання національно-культурного Товариства карпатських русинів. Воно відбулося 17 лютого 1990 р. в Ужгороді. Першим головою Товариства став М.Томчаній. До правління Товариства увійшло 25 осіб, в основному представників місцевої інтелігенції, серед яких були М.Томчаній, Б.Сливка, М.Михальова, П.Годьмаш, В.Фединишинець, П.Кампов. У статуті організації проголошувалися різні види культурно-освітньої діяльності: збирання фольклору, дослідження русинської мови та історії[17]. Втім, у своєму виступі П.Кампов зазначив, що «Товариство русинів не може обходити стороною політичні питання, йому необхідно брати активну участь у діяльності органів влади і допомагати русинам займати керівні посади»[18]. Вже 19 лютого Товариство карпатських русинів було зареєстровано. Для порівняння — з реєстрацією обласної організації Руху місцева влада зволікала півроку. Це дало націонал-демократам підстави звинуватити обласне керівництво у симпатіях до русинського руху.

У зв’язку із перипетіями довкола Пістрялівської РЛС М.Волощук часто відвідував Москву. За спостереженнями впливового на той час у області журналіста М.Бабидорича, після чергового повернення М.Волощука з Москви відбувався новий спалах політичного русинства у області[19]. Ще однією знаковою подією у політичному житті Закарпаття став пленум обкому, який відбувся 12 травня 1990 р. На ньому секретарем обкому було обрано І.Миговича, а завідувачем ідеологічного відділу — М.Макару. Згодом вони стали активними учасниками і апологетами політичного русинства. У своїй діяльності Товариство карпатських русинів зблизилося із Товариством угорської культури Закарпаття. Свідченням цього стало ініціювання Товариством карпатських русинів перейменування вулиць обласного центру на честь угорських діячів, а також підтримка близькими до русинства структурами реабілітації угрофільських політиків А.Бродія та С.Фенцика, а навзаєм з’явилися заяви окремих лідерів угорських організацій з вимо-гою надання права корінному населенню повернути в докумен-тах свою одвічну національність[20]. 14 липня 1991 р. Товариство угорської культури прийняло «Декларацію про автономний ста-тус Закарпаття»[21].

Через місяць після проголошення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет, 14–16 серпня 1990 р., у друкованому органі Закарпатського обкому «Закарпатській правді» публікується розлога стаття В.Фединишинця «Я — русин, мій син — русин...». Надалі на шпальтах цієї партійної газети започатковується широка дискусія про належність закарпатців до українського народу.

Учасники русинського руху і прихильники автономності За-карпаття брати Годьмаші у своїй праці «Підкарпатська Русь і Україна» не приховують сприяння обласної влади у реєстрації Товариства, а також вказують, що «Україна самостійно, без вказівки Москви, не вирішить проблему русинської нації і її автономної республіки»[22]. П.Годьмаш підготував проект Декларації про цілі і завдання Товариства карпатських русинів. Зміст її зводився до заперечення законодавчих актів Верховних Рад СРСР і УРСР 1945–1946 рр. про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Єдино законним і чинним, на думку творців Декларації, є рішення Мюнхенської угоди Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії від 29–30 вересня 1938 р. про розчленування Чехо-Словацької Республіки і створення внаслідок цього автономної Підкарпатської Русі у складі Чехословаччини[23]. У декларації містилося звернення до Президента СРСР, Президії Верховної Ради СРСР, Верховної Ради СРСР з проханням скасувати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. про перетво-рення Закарпатської України в Закарпатську область як такого, що суперечить міжнародному праву і Конституції СРСР, та прий-няти замість нього новий Указ про перетворення Закарпатської України на автономну республіку Підкарпатська Русь»[24].

На думку закарпатських дослідників — виразників національно-демократичних поглядів, зокрема О.Мишанича, — справжні причини появи декларації крилися у спробі союзного центру зберегти надійне «вікно у Європу». Зважаючи на географічне розташування у цій якості могла виступити Закарпатська область. Однак московським планам могло завадити існування незалежної України. Саме тому й було розроблено план виведення Закарпаття із підпорядкування України і приєднання на правах автономії до складу Росії[25]. Самі русинські діячі неодноразово наголошували на тому, що у них на меті зовсім не було від’єднання від України, а питання про Підкарпатську Русь ставилося винятково у розрізі історичних традицій існування на цій території автономного утворення, а не відокремлення від України[26]. У вересні 1990 р. Товариство карпатських русинів виступило з декларацією «Про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки» за аналогією із автономією, яку край отримав у 1938 р. у складі Чехо-Словаччини. А у 1991 р. воно звернулося до чехо-словацького уряду із закликом відновити автономію Підкарпатської Русі у складі Чехо-Словаччини[27].

Від самого початку Товариство русинів намагалося протиставити себе представникам національно-демократичних сил («галицьким емісарам»), при цьому досить активно апелюючи до урядів сусідніх держав та союзного керівництва. Звертаючись до члена політбюро ЦК КПРС О.Дзасохова, П.Годьмаш повідомив, що має інформацію про те, що голова координаційної ради українців Америки Є.Стахів у конфіденційній бесіді висловлював наміри діаспори галичан у США реанімувати ЗУНР і на її базі створити суверенну Карпатську Україну, включивши до неї Закарпаття. Щоб сусіди-галичани залишили русинів у спокої, О.Дзасохову пропо-нувалося посприяти скасуванню Указів УРСР і СРСР про утво-рення Закарпатської області і видати указ про відродження ру-синської автономної республіки у складі УРСР, на яку галичани не зможуть претендувати. Емісар О.Дзасохова повідомив М.Томчанію, що на друге півріччя до плану роботи Президії Верховної Ради СРСР включено відповідні питання.

Та цим планам не судилося здійснитись. У серпні 1991 у Москві відбувся путч, а 24 серпня Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України. Русинські лідери спробували вивести русинське питання на міжнародний рівень. 12 вересня 1991 р. у Москві на Нараді з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ) виступив М.Попович, а 16 листопада 1991 р. на Всеукраїнському з’їзді національних меншин — В.Фединишинець. Він, зокрема, заявив: «Численні вчені вважають, що ми донині знаходимося в окупації, схожій на окупацію Естонії, Латвії і Литви. Русинів 45 років переконували, що їх звільнили. Від чого? Рівень життя і культури у русинів був значно вищим, ніж у визволителів. За одну ніч ми стали українцями і втратили республіку...»[28]. Цю частину його виступу транслювала програма «Час» на союзному телебаченні.

Активна діяльність Товариства русинів сприяла внесенню до порядку денного позачергової 8-ї сесії обласної Ради народних депутатів питання «Про автономію Закарпаття у складі України». Внаслідок гострих дискусій було прийнято рішення про саморозпуск облради і про винесення питання щодо автономії на розгляд безпосередньо закарпатців шляхом проведення обласного референдуму. Питання у бюлетені для голосування звучало таким чином: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус автономної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративні утворення?»[29]. Після особистого втручання голови Верховної Ради України Л.Кравчука питання було переформульовано наступним чином: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало, із закріпленням у Конституції, статус особливої самоврядної адміністративної території, як суб’єкта у складі незалежної України і не входило до будь-яких інших адміністративно-територіальних об’єднань?» На думку русинських діячів, таке формулювання зводило нанівець референдум, оскільки Закарпаття вже було адміністративним утворенням і це утворення у вигляді Закарпатської області вже було закріплено в Конституції. Вказуючи на те, що ЗМІ замовчували, що голосування буде не за автономію, а за «якусь фікцію», русинські діячі схильні вважати результати референдуму (92% виборців взяли участь, з них 78% позитивно відповіли на поставлене питання) як схвалення саме повернення Закарпаттю статусу автономної республіки. 6 березня 1992 р. Закарпатська облрада вирішила просити Верховну Раду України прийняти закон про спеціальну адміністративну територію Закарпаття та визнати національність «русин»[30].

У березні 1992 р. русинофільський рух оформився політично у вигляді Підкарпатської республіканської партії, що серед ці-лей мала: 1) утворити незалежну нейтральну Республіку Підкарпатську Русь за типом Швейцарії; 2) дістати повну політичну та економічну незалежність. Голова партії В.Заяць своїми виступами у пресі підтвердив, що стратегія і тактика руху за «Карпатську республіку» визначатимуться ситуативними розрахунками — геополітичними змінами, орієнтацією на панславізм і координацію дій із проросійськими і великодержавними силами в країнах СНД, апеляцією до міжнародного правозахисного руху та до іноземних урядів[31].

Зміщення акцентів у бік політичних вимог серед русинських провідників спричинило відсів деяких його прихильників. Вод-ночас серед інших русинофілів посилилися радикальні погляди. У травні 1993 р. активісти Товариства карпатських русинів і Підкарпатської республіканської партії сформували Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі (ТУПР). Його створення було неоднозначно сприйняте більшістю облради. Навіть русинські активісти В.В.Сарканич, І.Д.Талабішка вважали, що створення ТУПР відбулося завдяки діяльності спецслужб з метою дискредитації русинства[32].

У 1992 р. представники радикальних русинських організацій змогли донести свої вимоги до Конгресу США та З’їзду народних депутатів Росії. Російських парламентарів вдалося переконати у необхідності створення у Верховній Раді Росії депутатської групи для вивчення обставин ліквідації у 1946 р. автономії Закарпаття. У грудні 1994 р. «міністр закордонних справ Республіки Підкарпатська Русь (РПР)» Т.Ондик звернувся до Б.Єльцина із закликом скасувати договір 1945 р. між СРСР і Чехо-Словаччиною про Закарпатську Україну. Ціною підтримки Б.Єльцина міг би стати вступ РПР до СНД. Паралельно «прем’єр-міністр» І.Туряниця звернувся до президентів США та Угорщини з меморандумом «Волю і демократію Закарпаттю», у якому звинуватив український уряд у політиці асиміляції і нищення русинів і угорців[33].

Русинські організації наполегливо домагалися втілення ре-зультатів референдуму й від української влади. У 1994 р. через Організацію непредставлених націй і народів зверталися до Президента Л.Кучми з пропозицією відновити статус Підкарпатської Русі як автономної республіки в складі України[34]. Наступного року ТУПР оприлюднило заяву на адресу Президента України Л.Кучми, в якій вимагало кодифікувати національність «русин» і русинської мови, визнання результатів референдуму (у плані надання автономії). Насамкінець, заява містила досить зухвалу вимогу визначити час переговорів між урядом України і ТУПР для розробки договору про розмежування повноважень і функцій державних і республіканських органів влади35. У жовтні 1996 р. Регіональна нарада Організації непредставлених народів ухвалила спеціальну резолюцію «Про статус Автономної Республіки Підкарпатської Русі і право вільного національного самовизначення русинів».

Спалахи активізації діяльності русинських організацій часто збігалися у часі із загальнодержавними процесами. Зокрема, це було пов’язано із прийняттям Конституції України. 26 січня 1996 р. група русинських активістів (І.Туряниця, Ю.Думнич, П.Годьмаш) звернулася з позовною заявою до Верховного Суду України. Позовні вимоги зводилися до необхідності врахування у Конституції факту юридичного існування Закарпатської автономної республіки і визнання недійсним указу Президії Верховної Ради УРСР «Про утворення Закарпатської області у складі Української РСР» від 22 січня 1946 р.[36].

Черговий раз русинський рух активізувався у зв’язку із всеукраїнським переписом населення у грудні 2001 р. У області поширювалися листівки із закликом записуватися русинами. А Закарпатська облрада 13 серпня 2001 р. звернулась із листом до Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради. У листі з посиланням на Закон України «Про національні меншини в Україні» було зазначено, що русини є відмінною від українців національністю і на цій підставі національність «русин» повинна увійти до держреєстру під час перепису населення[37]. Під час перепису населення 10100 осіб записали себе русинами, що, на думку активістів руху, дало підстави вважати їх окремим народом.

У 2003 р. приводом до активізації русинства стало святкування 200-річчя з дня народження О.Духновича. Користуючись нагодою, Товариство карпатських русинів звинуватило жителів сусідніх областей у тому, що вони зайняли усі керівні посади, і виступило із закликом, «што би нікто із чужих не командував на нашій землі і доводив би нам народ до бідноти». Крім того було започатковано пропагандистську кампанію, основану на опублікованій у газеті «Карпатський євроміст» статті І.Попа «Умертвленный европеизм и утаенное политическое предательство». Суть кампанії звелася до звинувачення української влади у нещадному грабуванні природних ресурсів краю[38]. Справжні причини активізації політичного русинства у 2003 р. полягають у тому, що саме в цей час у владних коридорах активно обговорювалася ідея утворення 7 макрорегіонів на основі територіально-виробничої доцільності. У русинських організацій відродилися страхи, що утворення Карпатського регіону у межах Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької та Закарпатської областей означатиме ліквідацію окремого Закарпаття. Незгоду з подібними планами 17 серпня 2003 р. висловив Сойм карпатських русинів. Він спільно з кількома організаціями опозиційних тодішній владі партій прийняв звернення до голови облради М.Андруся, Президента України, Верховної Ради та Уряду. У ньому містилося застереження від спроб ліквідації Закарпатської області і приєднання її до Карпатської області, а також вимога при розгляді адміністративно-територіальної реформи визначити Закарпатську область, як окрему адміністративно-територіальну одиницю, враховуючи волю виборців на ре-ферендумі 1 грудня 1991 р.[39].

Зверталися представники русинських організацій і до обраного Президентом України В.Ющенка у 2005 р. Так, Б.В.Саркинич, голова Свалявського товариства Підкарпатських русинів, звернувся до Президента України, а також до керівництва Європейського Союзу із листом, у якому вкотре наголосив на тому, що українською владою нехтуються результати референдуму 1991 р. Загалом це звернення повторює безліч інших, але має й певні нові моменти: «Якщо Ви вважаєте, що ми, русини, неправі — дозвольте провести референдум (як у Чорногорії), то побачите, чи бажає корінний народ Закарпаття жити в Україні без права на визнання своєї національності, мови та автономії, але під контролем Євросоюзу!» Таким чином, простежується спроба вивести русинське питання на міжнародний рівень у спосіб, який може призвести до порушення територіальної цілісності України.

В умовах загальноукраїнської політичної кризи зразка 2007 р., коли в державі відбувається так зване «перетягування повноважень» різними гілками влади, русинським ідеологам вдалося реалізувати одну зі своїх цілей. 7 березня сесією Закарпатської обласної ради було ухвалено рішення про внесення національності «русин» до переліку національностей Закарпатської області. За це рішення проголосував 71 депутат із 75[40]. Головним ініціатором даного кроку облради став відомий громадський діяч Євген Жупан, який є депутатом облради п’яти останніх скликань (цього разу від блоку «Наша Україна»). Він і ще декілька членів облради, що називають себе русинами, робили спробу проведення такого рішення і раніше — в 1992, 1996 і 2006 роках. Головним аргументом при ухваленні цього рішення було те, що понад 10 тис. закарпатців під час останнього перепису населення назвалися русинами. По-казово, що рішення Закарпатської облради вітали головний кримський комуніст Л.Грач та керівник українського філіалу Інституту країн СНД В.Корнілов. Натомість О.Майборода вважає ініціативу закарпатських русинів політичною спекуляцією: «В українській народності є так звані субетноси, такі як лемки, бойки, гуцули. Русини — це теж субетнос, але вони намагаються довести, що вони окрема нація. У 2001 р., коли був перепис населення, практично всі закарпатці назвали себе українцями, і серед них тільки 10 тис. осіб назвали себе русинами. При цьому ще невідомо, чи вважають вони себе русинами, або русинами і українцями одночасно. Це просто політична спекуляція на ґрунті подвійної ідентифікації. З економічної точки зору це вигідно місцевим властям, для яких це інструмент для отримання контролю над ресурсами регіону. Адже якщо виділити жителів Закарпаття в окремий етнос, то можна вимагати особливі привілеї і статус для області»[41]. Також таке рішення облради може зіграти на користь деяких сил у Російській Федерації, які зацікавлені у створенні зони неста-більності на території України.

Характерною рисою організаційної складової русинського руху стала значна розпорошеність русинських організацій, зумовлена різними причинами, і насамперед амбітністю русинських лідерів. У 1998 р. було здійснено спробу об’єднати русинські організації в Асоціацію русинських товариств. До неї увійшли Русинське науково-освітнє товариство (очолюване М.Макарою), Товариство карпатських русинів (І.Туряниця), Товариство підкарпатських русинів (Л.Лецович), Товариство Кирила і Мефодія (отець Димитрій Сидор), Товариство ім. Духновича (Л.Філіп) і Асоціація корінного населення Закарпаття (І.Кривський)[42]. Організація взяла на себе зобов’язання обговорювати важливі проблеми русинського руху, приймати рішення і їх здійснювати. Такими проблемами визнано соціально-економічне становище русинів, зміцнення і розвиток самоврядування в краї, відродження русинської культури. Крім того, в області діяло християнсько-демократичне об’єднання автономної в складі України Республіки «Русинія» на чолі з П.Годьмашем, Ужгородське товариство карпатських русинів (Ю.Думнич) та ряд інших.

1 квітня 2000 р. в Ужгороді відбулася установча сесія Сойму Підкарпатських русинів (СПР) до якого увійшли представники 11 зареєстрованих міських, районних та обласних русинських організацій та тих, що їм співчувають. Метою СПР проголошено відновлення, збереження і розвиток самоврядних традицій краю. На практиці — закріплення за Закарпаттям у Конституції статусу самоврядної адміністративної території, гарантування її не входження до інших адміністративно-територіальних утворень, законодавче закріплення чіткого розмежування повноважень центральної і місцевої влади[43].

Одним з механізмів координації діяльності русинських організацій є проведення всесвітніх русинських конгресів. Перший з них відбувся у березні 1991 р. у м. Медзилаборець. Конгреси проводяться кожні два роки на території країн, де проживають русини. У 1999 р. такий конгрес відбувся в Ужгороді.

Останній, восьмий за ліком, відбувся у польській Криниці. Конгрес ухвалив завершальне рішення і відповідні документи і звернення. Серед них і рішення про формування делегації Світової Ради (русинів) до Президента України В.Ющенка та дипломатичну і парламентську роботу щодо визнання в Україні народу русинської національності[44].

Говорячи про політичне русинство, не можна обійти увагою зацікавленості ним окремих російських науковців і деяких відверто антиукраїнських політиків. Загалом русинська тематика, на відміну від кримської, у Росії ніколи не користувалася широкою популярністю і розроблялася лише окремими науковцями. Зокрема, доктором історичних наук Т.Ф.Арістовою. Вона є автором ряду публікацій, серед яких «Священна Русь, Росія — рідний дім русинів», «Життєвість карпаторуської проблеми». Вона домоглася включення до енциклопедії «Вітчизняна історія» статей про видатних карпаторосів.

Певне підвищення інтересу до русинської проблеми сприяло появі у Росії організацій прорусинського спрямування. Першою такою організацією стало Товариство друзів Карпатської Русі імені Ф.Ф.Арістова, що виникло у Москві у 1999 р. Його головою було обрано Т.Ф.Арістову. Її заступниками стали К.А.Фролов і С.В.Шарапов, секретарем — М.Ю.Дронов. Метою товариства було об’єднання професійних і непрофесійних московських «карпатовідів». Одним з головних проектів товариства є видання частин рукопису 2-го і 3-го томів праці Ф.Ф.Арістова «Карпато-руські письменники»[45]. Товариство підтримує відносини з русинськими об’єднаннями в Україні, Словаччині, Угорщині, США, Канаді.

Проте є підстави вважати, що московське Товариство друзів Карпатської Русі (ТДКР) домагається не лише культурологічних цілей. Варто зазначити, що К.Фролов водночас є консультантом Відділу України і Криму Інституту країн СНД, очолюваного скандально відомим російським політиком К.Затуліним. На переконання К.Фролова, «історія Підкарпатської Русі є частиною національної історії російського народу, а сучасне відчайдушне становище закарпатських русинів є частиною трагедії розділеної російської нації»[46]. При цьому він ставить питання, чи залишиться православна Росія байдужою до проблем Закарпаття. Тобто, існує ймовірність того, що за сприятливих умов буде спроба розіграти певними колами в Росії русинську карту, як це вже відбулося з російським населенням Криму. Діячам ТДКР вже «приємно констатувати, що збільшилася кількість статей у пресі, де русини згадуються як самостійна нація або ж невід’ємна гілка російського народу»[47]. Зокрема, подібні публікації розміщувалися у таких виданнях, як «Русский вестник», «Независимая газета», «Московская правда».

Паралельно з ТДКР у Росії здійснюються спроби створення власне русинських об’єднань. Серед них Товариство карпатських русинів Й. Ливки у Москві та русинська організація Санкт-Петербургу, ініціатором створення якої є В.Бержинець.

Таким чином, у випадку із політичним русинством ми маємо справу насамперед із таким явищем, як політизація етнічності. На початку 1990-х років на Закарпатті для цього існували історичні, соціально-економічні, ціннісно-психологічні, зовнішні і внутрішні політичні передумови. Ними й скористались окремі представники місцевої інтелігенції за певної підтримки з-за меж України.

Характеризуючи русинський рух загалом, слід відзначити наступні його особливості. Насамперед, власне, основним і головним русинським питанням є набуття окремого статусу русинського народу на території України.

Русинськими товариствами ведеться активна робота з кодифікації русинських діалектів, створення і поширення власної літературної мови, відродження специфічно русинського погляду на історію. Важливим елементом такої діяльності є русинськомовне книгодрукування. Зокрема, на цьому спеціалізуються «Видавництво В.Падяка» і «ПоліПрінт». Крім того, побачили світ такі видання, як «Русинська бесіда», «Християнська родина», науково-популярний збірник «Руснацький світ». При цьому, на переконання В.Падяка, поза увагою Книжкової палати України залишаються десятки русинських видань[48].

Наступна особливість полягає у тому, що, як правило, велика частина означеної діяльності адресована самим русинам. Русини самі з собою дискутують про русинів[49]. У русинському русі відсутня скоординована співпраця як між окремими організаціями, так і між окремими амбітними лідерами. Один з них назвав це явище «русинським вождізмом»[50].

Загалом діяльність русинських організацій відбувається у двох напрямах: культурно-освітньому і політичному. Першого дотримуються ті організації, для яких головним є збереження і розвиток русинської народної культури, мови, традицій, звичаїв тощо. Головне завдання своєї діяльності вони вбачають у досягненні правового визнання русинської національності. Вимоги у сфері етнокультурного русинства узгоджені русинськими організаціями і подані до владних структур України. Представники цього напряму прагнуть залучити на свій бік якомога більшу кількість закарпатської інтелігенції.

Представники політичного напряму вирішення соціально-економічних і культурних проблем русинів вбачають у зміні адміністративного статусу Закарпаття у складі України шляхом відродження Закарпатської республіки у складі України. Часто ці вимоги ставляться у формі, далекій від дипломатичності, наукової обґрунтованості, толерантності щодо представників влади[51]. На думку одного з активістів русинського руху М.Макари, стиль роботи таких організацій, як Тимчасовий уряд, Товариство карпатських русинів і ще низки радикальних діячів, а також підтримка радикального крила з боку декотрих закордонних організацій лише напружує ситуацію і викликає підозри у антиукраїнській діяльності[52].

Попри неоднорідність русинського руху єднають його основні вимоги: визнання русинів окремим народом, надання області автономного або іншого особливого статусу. Крім того, підтримку у інших політичних сил області знаходить теза про недопущення включення Закарпаття до складу більшого адміністративного утворення у разі проведення адміністративно-територіальної реформи. Лідери Сойму підкарпатських русинів, обласних організацій Комуністичної і Соціалістичної партій, а також «Батьківщини» прийняли у 2005 р. Звернення до найвищих державних органів «Про врахування специфіки Закарпаття в майбутній адміністративно-територіальній реформі і реалізації результатів обласного референдуму 1 грудня 1991 р.»[53]. Неприпустимим територіальний переділ України назвав ряд делегатів звітно-виборної конференції Закарпатської обласної організації Народно-демократичної партії.

Центральна влада у Києві критично і з недовірою ставиться до вимог русинського руху. Запевнення у відсутності сепаратистських намірів, що рефреном лунають у русинських виданнях, залишаються переважно поза увагою. І справді, є вагомі підстави до недовіри: наполегливе вживання назви Підкарпатська Русь, замість Закарпатська Україна, заклики до недопущення у керівництво області «чужинців», обґрунтування цивілізаційної окремішності русинів, яке грає на руку тим силам у середовищі національних меншин Закарпаття, які мають черезкордонне сполучення із країнами походження і серед яких є й сепаратистські настрої. Окремо у цьому ряду слід відзначити орієнтацію на Росію, багато державних діячів якої не приховують територіальних претензій до України.

Проведення у 1991 р. референдуму відносно автономного статусу Закарпаття не є ані виключно витвором активістів русинського руху, ані лише компартійно-номенклатурним проектом. Водночас під впливом збігу ряду обставин ідея політичного русинства об’єднала щирих русинів і верстви, орієнтовані на комуністичні ідеали або Росію. Активна спільна агітація, у тому числі й за надання Закарпаттю особливого статусу у складі Української держави, привернула до цієї ідеї значну частину місцевого населення, що й зумовило результати референдуму про самоврядність.

На сьогодні апеляції до автономії не переконують закарпатське населення в економічній самодостатності області, у спроможності налагодити своє життя поза загальноукраїнськими проектами. Залежність від решти України у екстремальних ситуаціях (на кшталт повеней) ще більше зміцнює українську ідентичність закарпатців.

У той же час, як свідчить аналіз документів (зокрема звернень до центральних органів влади України), результати того референдуму стали для русинських активістів своєрідним джерелом, до якого вони постійно звертаються у пошуках аргументів на користь своїх вимог.

Втім не слід недооцінювати перспектив політичного русинства. Невизначеність найближчих перспектив розвитку України, особливо у питаннях суспільно-політичного устрою, геостратегічного вибору, майнових відносин не виключає можливості виникнення ситуації зростання підтримки русинського руху місцевим населенням і окремими загальнонаціональними політичними партіями. Тому державна етнополітика у Закарпатській області має враховувати і регулювати динаміку соціальних настроїв, у тому числі за допомогою постійного соціологічного моніторингу таких настроїв.


1 Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. — К.: Світогляд, 2004. — С. 581-582.
2 Гаврош О. Ревізія однієї ревізії, або куди поділося гасло закарпатсько¬ го сепаратизму? // Дзеркало тижня. — 2004. — 19 червня.
3 Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія периферій¬ ного націоналізму. — К.: Києво-Могилянська академія, 1999. — С. 18-19.
4 Долішній М., Симоненко В. Макрореґіоналізація України як основа здійс¬ нення реґіональної політики
5 Мигович І., Макара М. Закарпатський соціум: етнологічний аспект. — Ужгород, 2000. — С. 40-41.
6 Майборода О. Назв. праця. — С. 25.
7 Маючий П.Р. Русинське питання
8 Там само.
9 Гаврош О. Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенклатур¬ ний путч?
10 Басараб М., Токар М. Крайова «Просвіта»: відродження організації та її статутні документи // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія історія. — Вип.11. — 2004. — С. 174.
11 Там само. — С. 176-177.
12 Там само. — С. 175.
13 Зан М.П. Розвиток демократії та етнічні процеси в Україні (на прик¬ ладі Закарпаття)
14 Довгей В. Передмова до другого видання книги проф. Петра Стерча «Карпато-Українська держава» // Стерчо П. Карпато-Українська держава. — Львів, 1994. — С. V–XXIV.
15 Ілько І. Вояж галицьких емісарів, або замальовки з натури про діяння закарпатноменклатури з переднім словом епілогом // За вільну Україну. — 1991. — 19 березня.
16 Адамович С. Проблема автономії Закарпаття та політичне русинство у незалежній Україні // Людина і політика. — 2004. — №4. — С. 11-12.
17 Грегор О. Розділяй і владарюй, або русинська карта у шовіністичному покері Москви // Галичина. — 1990. — 25 листопада.
18 Годьмаш П., Годьмаш С. Подкарпатская Русь и Украина. — Ужгород, 2003. — С. 313.
19 Там само.
20 Довгей В. «Неорусинство»? Ні, тіньовий реваншизм // За вільну Ук¬раїну. — 1992. — 20 березня.
21 Гаврош О. Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенкла¬ турний путч?
22 Годьмаш П., Годьмаш С. Подкарпатская Русь и Украина. — С. 316.
23 Мишанич О. Ідейні витоки новітнього «карпаторусинства» // «Карпа- торусинство»: історія і сучасність. — К.: Обереги, 1994. — С. 40-41.
24 Там само. — С. 317.
25 Там само. — С. 44.
26 Болдижар М. Про «закарпатський сепаратизм», «політичне русин- ство» та їх основателів // Руснацький світ. — Т.3. — Ужгород: Видавницт¬ во В.Падяка, 2003. — С.15.
27 Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія пери¬ ферійного націоналізму. — С. 10.
28 Фединишинец В. Вчера народ! А сегодня — меньшинство? // Подкар¬ патская Русь. — 1992. — 8 мая.
29 Годьмаш П., Годьмаш С. Назв. праця. — С. 331-332.
30 Адамович С. Назв. праця. — С. 13.
31 Майборода О. Назв. праця. — С. 10.
32 Адамович С. Назв. праця. — С. 14.
33 Літературна Україна. — 1997. — 6 лютого.
34 Обращение ОНК // Подкарпатская Русь. — 1994. — 17 ноября.
35 Майборода О. Назв. праця. — С. 12.
36 Від Автономної Підкарпатської Руси до Суверенної Закарпатської України. — Ужгород, 1996. — С. 18.
37 Про стан русинського руху в Закарпатській області // Руснацький світ. — Вип.2. — Ужгород, 2001. — 138-140.
38 Адамович С. Назв. праця. — С. 16.
39 Звернення «Про врахування специфіки Закарпаття у майбутній адміністративно-територіальній реформі» // Руснацький світ. — Т. 3. — Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2003. — С. 81-82.
40 http://www.otechestvo.org.ua/main/20073/916.htm
41 Закарпатские русины требуют национальности
42 Угода про утворення асоціації русинських товариств // Руснацький світ. — Т.3. — Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2003. — С.100.
43 Заява Сойму підкарпатських русинів // Руснацький світ. — Т.3. — Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2003. — С. 119-120.
44 http://www.karpatorusyns.org/
45 Дронов М. Русинская тема в современной России // Наш чесько-ру¬ синський календар, 2001. — С. 91.
46 Фролов К. История Подкарпатской Руси является частью национальной истории русского народа
47" Дронов М. Русинская тема в современной России. — С. 92.
48 Падяк В. Русинськомовні видання у дзеркалі української статистики (1991-2002) // Руснацький світ. — Т. 3. — Ужгород: Видавництво В.Падя- ка, 2003. — С. 32.
49 Сапожников О. Суть русинской проблеми
50 Годьмаш П., Годьмаш С. Назв. праця. — С. 338.
51 Макара М. Проблеми відродження русинів України // Руснацький світ. — Вип. 2. — Ужгород, 2001. — С. ЗО.
52 Там само.
53 Бедзир В. Долгострой с угрозой сепаратизма, или Админреформа — зто потеря лица // Украйна и мир сегодня. — 2005. — 1 апреля.

Про історичні витоки карпаторусинізму читайте інтерв’ю доктора історичних наук, професора УжНУ Михайла Тиводара газеті «Дзеркало тижня»: «Доводити, що Закарпаття – українське за духом, немає потреби»(скорочено).


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.