Тарас Бульба-Боровець

Книга "Армія без держави". Розділ "Поліська Січ в наступі"

на головну

Перші дні співпраці з новим начальником штабу — це була справжня каторга і для мене і для начальника штабу. Насамперед, тут зійшлися два цілком протилежні бігуни, як характером, так і військовим та життєвим стилем людей. Полковник Смородський — це холоднокровний флегматик і аскетичний педант, я ж, навпаки — буйний холерик, якому „море по коліна". Полковник Смородський — це ходячий резервуар всесторонніх систематичних знань нормального часу та штабної практики регулярної армії. Я ж, натомість, несистематизований самоук, революціонер і партизан.

Я спочатку робив на нього враження, якщо вже не повного людоїда, то в кожному разі вивершеного горлоріза. Про нього, я мушу признатися цілком щиро, в мене на початку складалося враження, що цьому буквоїдові місце не в штабі партизанської армії за воєнними мапами, а скорше в манастирі над папірусами.

В жодних інших умовах двоє подібних людей не могли б разом не то що працювати, але й взагалі зустрічатися в одному місці. Але війна в'яже людей не тільки дисципліною, а й ще якимись невидимими ланцюгами природи. Нас в'язала і тримала разом при одному ділі любов до України, нашої поневоленої Батьківщини, яка є однакова, як в холерика, так і у флегматика, як в найвищого ерудита, так і в найпримітивнішого неука. Тут діють якісь особливі природні закони, яких ще не дослідила жодна наука.

Почалося з нашого оперативного пляну. Для полк. Смородського це взагалі не був плян воєнних дій, а щось в роді „бреда сумасшедшего"*. Він тільки через свою високу інтелігентність та архиверсальську вихованість не казав мені цього одверто. Але в мене дуже високо розвинені почуття інтуїції, які мені часто ясно підказують, хто що думає.

Я не обороняв наш плян, а просив полковника скласти другий. Він був настільки чесний, що навіть не відважувався за таке діло братися. Як він може скласти оперативний плян проти противника, який не стоїть суцільним фронтом, проти якого він мав би виставити також суцільний фронт? Хто від нас праворуч? Вітер. Хто від нас ліворуч? Білоруси. Які сили противника? Не то 10, не то 40 тисяч на величезній непрохідній території. Де наші резерви? На небі. Чим озброєний ворог? Майже всіма родами зброї регулярної армії. Яка зброя в нас? Головним чином рушниця, кулемет, обріз, ручна ґраната. Де наші боєприпаси та постачання? Головним чином у ворога та по сховищах в лісах. Який транспорт? Де та які засоби зв'язку? Де медична та санітарна служба? Де взагалі все те, що потрібне для ведення війни? Нема нічого. В таких умовах жодного оперативного пляну полковник не складе.

Але ж, не дивлячись ні на що, воювати все ж таки треба. Це полк. Смородський дуже добре розумів. І в цьому питанні від першої зустрічі ми були цілком однозгідні. Який же тоді вихід?

В зв'язку з такою неминучою потребою боротися, не зважаючи на дуже несприятливі умови, я почав пояснювати полковникові кожну деталь нашого пляну, побудованому на основах бойової техніки отамана Махна за принципом: „з-під землі та під землю". То байдуже, що ми є наступаючою стороною. В такому разі наш наступ мусить мати два роди операцій:

— авангардні налети по ночах на опірні пункти ворога, щоб він абсолютно не орієнтувався в наших силах та постійно був битий там і тоді, де і коли такого удару якнайменше сподівається,

— операції маркованого генерального наступу непроглядною масою „величезної армії".

Я доводив, що добре маневрування цими двома родами операцій мусить дати нам бажані наслідки. Я запевнював полковника, що пропаганда тут грає більшу ролю від сили вогню бойового удару. Після довшого вивчення ситуації та відбуття кількох нарад командирами окремих частин та районів, полковник дуже швидко вникає в нові для нього воєнні обставини і зробився таким самим ентузіястом нашого партиазнського пляну, як ми всі.

Взагалі, ми з полк. Смородським дуже скоро стали не то що в усьому завжди однозгідні, але й зробилися великими приятелями. Я побачив, що цей університетський буквоїд може не лише сидіти за папірусами в келії манастиря, але що йому куди краще пасує військовий однострій з нашими бодай саморобними нараменниками і що ця людина потрапить, сидячи за топографічними мапами з телефонною слухавкою в руці, керувати багатогранними військово-партизанськими операціями та всіма іншими секторами, як військового так і цивільного життя; з нічого десь здобувати для свого війська одяг та інше постачання, поставити зразкову медичну та культурну опіку, провадити постійний вишкіл рекрутів та підстаршин, організувати міліцію та всю цивільну адміністрацію на місцях, ставити зразкові та добре здисципліновані військові гарнізони для наведення порядку в загрожених районах, майстерно маневрувати своїми невеликими резервами з одного місця на друге для маркування „величезної армії" і т.п.

Полковник Смородський з свого боку за деякий час прийшов до переконання, що цей бородатий „горлоріз" дуже далекий від „людоїда", що це людина, з якою також можна про все договоритись та гармонійно працювати. Відмінні риси характерів нічого не шкодили, а навпаки, доповнювали один одного, щоб, таким чином, все робилось і не дуже „з копита" і, щоб не відтягалося в безконечність. Це все ми собі потім одверто один одному сказали і таким чином все було в повному порядку.

В той самий час, коли наш штаб дискутував над своїм оперативним пляном, наш ворог встиг у чималій мірі терором навести порядок у своїх рядах. Переформував недобитки з розбитих частин в нові бойові одиниці. Почав робити терористичні випади на ті села і містечка, де його досі не було чути. Большевики зорієнтувалися, що в Поліській котловині німецькі війська ніколи не будуть їх переслідувати. Набралися більше відваги. Перестали панічно втікати. Всюди почали завзято битися з українською та білоруською міліцією. Почали переходити в протинаступ.

Появилася большевицька дуже гостра пропаганда проти українських та білоруських „зрадників родіни". Повний розгром Червоної армії приписувався не деспотичній політиці Сталіна та його горлорізів з Політбюра, а українським та білоруським „зрадникам". І яких лише помий не виливала на голови українських та білоруських патріотів московська пропаґандивна кухня! Не підставі цієї пропаганди старе й мале, хто не покинув своєї рідної землі та не пішов разом з відступаючим російсько-комуністичним окупантом за Волгу — все це „зрадники родіни". З таких причин всіх цих зрадників треба тотально винищувати. Вслід за цією оскаженілою пропагандою пішов такий же дикий чин терору.

Святою святих воєнно-політичної стратегії смертельно-загроженої московсько-комуністичної імперії стала доповідь самого Сталіна, виголошена по радіо 3 липня 1941 року. У цій доповіді, чи радше наказі, колись бундючний, а тепер переляканий, наче щур у пастці, „вождь трудящих" прогарчав дрижачим від жаху голосом більш-менш так:

— Дорогі брати і сестри! Робітники і колхозники і прочая, і прочая... до маршалів. На нашу батьківщину віроломно напали німецькі фашистські союзники ...

Вже багато райнів нашої землі опинилися в руках ворога. Нам загрожує смертельна небезпека ...

Відступаючим військам Червоної армії та всім громадянам СССР наказую:

1. Не лишати ворогові ані одної голови худоби, тягла, вагону — все забирати в глибоке запілля.

2. Не лишати ворогові цілим ані одного метра залізничного полотна, жодного заводу чи найменшої фабрики та інших споруд. Ворог всюди мусить застати одну голу землю.

3. Палити хліб на полях. Чого не можна вивезти з військових, державних, кооперативних, колхозних та совхозних комор — спалювати все до одного грама.

4. На всіх теренах, окупованих ворогом, наказую відразу організувати відділи месників-партизанів, які мають в запіллі ворога створювати нестерпний стан.

5. Всіх тих громадян СССР, які не відступають разом з Червоною армією трактувати, як зрадників та ворогів нашої загроженої батьківщини.

На підставі цього наказу появилась ціла маса додаткових інструкцій, що наказували всім большевицьким партизанам здійснювати всі пункти цього наказу та маси додаткових пояснень та директив. Ці інструкції були переповнені шаленою отрутою розагітованих московсько-комуністичних імперіялістів проти всього цивільного населення України та Білорусі. На підставі цих інструкцій розпочали свою тотально-винищуючу диверсійну роботу всі большевицькі партизанські банди. Вони відразу взялися довершити те, чого не здолали зробити в перших днях втікаючі комуністичні верховоди. Вони почали палити цілі села та міста, стіжки та дозріваючі лани хлібних культур. Вони заходилися вистрілювати до решти по селах та містах не тільки всіх здорових мужчин, але навіть жінок, старців та дітей. В цілих районах знову починає відновлюватись совєтська влада з усіма її атрибутами тотального терору та економічної руїни. Компартія організовує на всіх окупованих німцями теренах колосальну мережу шпигунства, їх шпигуни всюди пролазять в німецький окупаційний апарат, руйнуючи німецькими руками все, що було антибольшевицьке.

Щоб ці людиноненависницькі злочини московсько-большевицького терору на Полісі припинити, бодай, як масове явище, українська і білоруська нації солідаризуються до якнайтіснішої співпраці. Штаб Поліської Січі УПА остаточно викінчує свої пляни. Ще раз узгіднює їх з штабом Білоруської Самооборони. Призначається день наступу в усьому Поліссі на 20 серпня 1941 року. Я повністю передав Окружну Команду Міліції в Сарнах своєму заступникові, сотникові Диткевичеві, звільняючись зовсім від обов'язків Команданта Міліції і переймаю тільки командування Поліської Січі УПА. Ми рівночасно пляново відтягаємо з Сарн свою підстаршинську школу, що вже закінчила короткий курс, та всі інші наші військові резерви поза міліцією. Ввесь штаб переноситься до Клесова. Спеціяльно формується один сильний рухомий курінь для зв'язково-бойової акції з білорусами на північному сході від Сарн. Командування цього куреня приймає сотник В. Раєвський.

Крім того, сотник Раєвський ще отримав особисто від мене окремий таємний наказ у справі таємного переховування всієї ліпшої зброї. У південних районах таке саме таємне доручення поза офіційними обов'язками мав хорунжий Петро Довматюк. Для цієї акції були при частинах спеціяльні осередки, що складалися з найдовіренніших людей. Вони відвозили зброю та всякі трофеї до „штабу". Передавали в інші руки. За всю цю акцію відповідав сотник Раєвський. Вся ліпша зброя систематично ховалася в добре підготовлених мурованих сховищах. Хорунжий Довматюк був великим спеціялістом будувати такі сховища.

Головні сили ворога з командними пунктами були розташовані переважно в двох районах:

— В районі Турів-Мозир діяв штаб північної групи з решток одної піхотної дивізії під командою генерала Клінова. До цієї групи долучився також штаб та рештки одної панцерної дивізії під командою генерала Кулика.

— В районі Олевськ-Зв'ягель (Новгород-Волинськ), в системі вогневих точок „лінії Сталіна", діяв штаб південної групи, що складалася з великої частини одної розбитої дивізії. Прізвище полковника, який командував цією групою, я не пригадую. Цю групу десь в половині липня розбила і розігнала одна німецька дивізія есесів, але коли німці пішли далі, вона знову переформувалася і далі вела диверсійну акцію на цілому Півдні Полісся.

По цілому терені у великому трикутнику Бобруйськ-Гомель-Коростень бродило по лісах та було розташовано по різних пунктах багато менших і більших рухомих та посадних бойових груп. Цілість підлягала наказам командного пункту Мозир, що за всяку ціну намагався охопити ці групи своїми наказами і координувати їх дії.

Вся наша підготовна акція була закінчена. У точно визначений час по всій лінії почався генеральний наступ.

Може така назва надміру претенсійна, але це був справжній наступ невеликих сил і невеликого маштабу, але дуже великого і всестороннього значення. Це проба сил і можливостей двох дружніх націй в їх боротьбі за свою національну гідність та свободу, за фізичне існування сотень тисяч людей на тлі великої світлої пожежі, де дві імперіялістичні потуги б'ються за володіння нашою землею.

Всі районові команди міліції, призначені до бойової акції, отримують наказ посилити свою дію спільними операціями разом з іншими районами та „літаючими" куренями Поліської Січі. 21 серпня 1941 року по довгих боях з триразовим переходом з рук до рук, Поліська Січ здобуває місто Олевськ. Туди відразу переїжджає наша Головна Команда. Полк. Смородський оголошується наказом, як Начальник Штабу та Начальник Олевського гарнізону УПА. В самому Олевську стає новий Олевський курінь Поліської Січі. Відразу організовується наша друга підстаршинська школа. Закладається своя тижнева газета „Гайдамака", як орган Поліської Січі. Організовується місцева міліція і самоуправа. На очах стихійно обновлюється всестороннє, досі придушуване терором большевицьких банд, громадське життя. В ряди Поліської Січі масово зголошуються старшини та вояки Червоної армії, як наші нові товариші зброї з теренів, що ми від них були протягом чверти віку відділені совєтсько-польським кордоном.

Маневруючи силою, зложеною всього з одного гарнізонного та чотирьох рухомих куренів-бригад та цілою масою озброєної міліції на місцях, що в загальній сумі давало нам більш-менш 10,000 вояків, ми розпочали свій генеральний наступ проти ворога, що також, за нашими остаточними підрахунками, нараховував на Поліссі приблизно 15,000 вояків. Білоруси свої сили обраховували на 5,000 вояків. Отже, сили обох противників були більш-менш рівні.

Але большевики мали перевагу в тому, що вони були в обороні, а ми в наступі. Вони оборонялися в закріплених позиціях, мали великі запаси автоматичної зброї та боєприпасів, їх військо складалось з самих вишколених вояків, чекістів та міліції, кероване фаховими кадрами. Тоді, як наше військо — це слабо озброєний, на скору руку зібраний всякий народ, головним чином, недосвідчена в боях молодь. У нашому війську сотнями командували підстаршини, а наймолодші старшини були примушені командувати куренями.

Зате ми переважали большевиків тим, що ми воювали на своїй землі. Вони були розсипані незчисленними острівцями на величезному просторі. Ці острівці були змушені боронити себе окремо, а ми могли довільно перекидати менші і більші загони, куди нам було треба, тобто вся ініціятива маневру була в наших руках. Ворогові було тяжко знати, де і коли ми по них ударимо. Це був великий козир в наших руках. Крім того, бойовий дух наших наступаючих військ був куди сильніший від солдатської маси зформованої з решток розбитої армії, яка тепер відступала в невідоме під напором „великої петлюрівської армії отамана Бульби", як про це голосила наша пропаганда.

Скільки не пробували чекісти та партійці підносити бойовий дух цієї безладної маси, головним чином — автоматом, він, однак, з дня на день помітно падав. Деморалізація росла на очах. Після кожного нічного бою, пекельними детонаціями динаміту під бункерами, сотень мінометних канонад на оточені села, містечка чи лісові масиви, червоноармійці розбігалися, хто куди міг. Вони ховалися по лісах від своїх начальників та комісарів. Серед них було багато українців, білорусів та інших національних меншин, яких силою терору тримали в большевицьких лавах. Тепер вони масово переходили на наш бік, в українсько-білоруські відділи. Це були найкращі наші бойові товариші.

На білоруському відтинку була така сама ситуація. Вся акція проходила досить жваво за одним пляном, одною тактикою, тими самими методами боротьби та засобами пропаганди. Сотник Раєвський постійно доносив до штабу про загальну ситуацію та поодинокі випадки на його відтинкові. Село за селом, лісовий масив за масивом, район за районом нашої багнистої поліської землі визволяється з-під тотального терору і повертається хоч на короткий час, до всестороннього вільного життя. Це відповідь на наказ Сталіна робити голу землю на життєвому просторі народів, до яких Сталін і його большевицька зграя немає жодного права. Це акт самооборони перед явною смертю сотень та тисяч людей.

Босонога гвардія українських деревлян та білоруських кривичів з безприкладною в цілому світі хоробрістю та завзяттям вписує золоті сторінки в історію визвольної війни волелюбних народів. Ця війна в тисячу разів тяжча та грізніша своєю винищувальною силою від усього того, що цілий світ називає війною.

Основна зброя цього дивного війська — це непоборна воля до національної свободи та державної суверенносте. його артилерія — міномет та амонал. Це військо босе й голе в непроглядній темряві та при дивовижному сяйві ракет та прожекторів, під градом куль з кулеметів та автоматів вужами підлазить під бункери, підкладає скрині амоналу, запалює гніт, зникаючи в обіймах поліської темряви та хащів. Бере бункер за бункером, село за селом, район за районом. Українсько-білоруські поліщуки стають повними господарями своєї рідної землі.

Їх бойові сили ростуть з години на годину за рахунок все нових товаришів зброї з визволених районів та дезертирів від ворога. Тут їх формують в нові сотні та курені, організовують сільські та районові команди міліції. Самі постійно пробиваються все далі і далі вперед. Ще сотні й тисячі людей чекають на їх братню допомогу.

Бойові сили ворога з години на годину рідшають за рахунок втрат та дезертирства. Розтають, наче віск від вогню. Залишаються самі партійці та чекісти, що, мов зайці, тікають далі, щоб організувати оборону в інших пунктах.

На домагання сотника В. Раєвського висилаємо ще цілий Рокитнянський курінь під командою поручника Дуба, який починає свою акцію на північний схід від Олевська, вниз по річці Уберті в напрямку Перга-Корище-Радзівіловичі. В цей час Людвипільський та Клесівський курені під командою поручника Ковальчука, блискавичними операціями вибивають південну большевицьку групу в районах Олевськ-Емельчино. Дають вільний зв'язок з Олевська до Житомира, який досі відбувався через Сарни-Рівне. В районі Зв'ятеля натикаються на німців, роблять крутий поворот північною частиною районів Коростень-Овруч, здобувають Лєльчицю. Також беруть курс на Мозир з півдня. Там білоруси просять негайної допомоги. Пропонують разом здобути Мозир, заснувати там спільний штаб обох братніх армій свободи для дальшої боротьби.

Залізний півперстень, що почав дошкульно стискати ворога чимраз далі на схід, на очах помітно звужується. Хоруговки та кольорові знаки „літаючих бригад" на штабних мапах, починаючи від Слуцька-Лунінця-Сарн-Зв'ягеля, все більше і більше згущуються, створюючи великий клин, на вершку якого стоїть Мозир.

В Коростені, Гомелі та Мінську вже стоять на суші німецькі танки. Цей другий наш „визволитель" спокійно приглядається до нечуваної в історії воєн операції. Уважно слідкує за всіма подіями. Дивується, що те, чого не могли зообити його танки та літаки, доконує обріз і динаміт босоногої ґвардії.

Ворог притиснутий до Прип'яті там, де вона впадає в Дніпро. Його розбиті рештки форсують Прип'ять. Переходять Дніпро на північ від Чернігова. Беруть курс на свої Брянські ліси.

Ця гігантська операція, виконана такою малою силою, бездоганно вдалася лише тому, що наступ переводився двома родами операцій, де рухомі курені Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони були не звичайними куренями, а „літаючими бригадами", а за ними всюди сунула „непрохідна маса міліції", що так само перекидалася з району в район. Ніхто не знав ні складу, ні числа „літаючих бригад", що всюди творили авангард „динамітників", ні точної сили „великої армії". „Літаюча бригада" то розбивалася на кілька відділів, що були менші від нормальної сотні, то з допомогою „маси" виринала сильнішою за нормальний полк. Таким чином, ворог ніяк не міг встановити силу свого противника, що наче лявина розбурханого вулкану сунула на нього з усіх сторін.

Головним „арсеналом" цілої операції були сховища вибухових матеріялів Клесівських Гранітних каменоломень, що їх в пору забезпечила Поліська Січ перед висадженням в повітря втікаючими большевиками, і всі наші та білоруські лісові зброєсховища.

Головним транспортом були коні та воли. Зв'язок: також коні та пішоходи, а головним чином наші та білоруські дівчата. Вони переносили накази та звіти через непрохідні багна та хащі поміж ворожими з'єднаннями. Вони розносили на терен, опанований ворогом, всяку пропаганду, а звідти приносили докладні відомості про сили та розміщення ворога. Вони перев'язували та доглядали ранених, підносили хліб, воду та амуніцію і діяли не гірше вояків Поліської Січі.

На превеликий жаль, нам ще не дозволяє час на висвітлення цієї епопеї українсько-білоруської зброї в її братньому союзі проти свого вікового ворога. Треба було б згадати імена, факти, подробиці боїв і т.д. Ця подія заслуговує на її повне віддзеркалення для майбутніх істориків та дослідників української національно-визвольної боротьби, але на це потрібно було б кілька томів. Щойно з цих томів об'єктивної історичної правди світ довідався б чи ми були „коляборантами" Гітлера та Сталіна, чи боролися за свої національні та вселюдські ідеали проти обох тоталітарних деспотів, а головним чином проти деспотизму марксистського типу, який намагається сьогодні робити голу землю майже по всіх країнах світу.

Ми знали за що боролися тоді і знаємо за що не перестаємо боротися сьогодні. Ми бачили, що в нашій борні на смерть чи життя ми не мали щирого і чесного союзника тоді, так само не бачимо тих чесних союзників і тепер.

Характеристика операції Поліської Січі УПА по очищенню Полісся від большевиків

1. Операція, хоча проведена в порівнянне малому маштабі, мала, однак великий всебічний, тобто національний, політичний та військово-стратегічний характер.

2. Операцію викликала нищівно-завойовницька політика комуністичної Москви у відношенні до України та Білорусі, з варварським намаганням помститися над цими націями за злобно видумані обвинувачення в „зраді", навіть тоді, як московського лаптя не було вже в цих волелюбних націях.

3. В операції з обох сторін брало участь понад 30,000 вояків. Як на партизанську війну, це величезна сила війська. Сотня добрих партизан заступає полк регулярної армії.

4. Для обох воюючих сторін операція мала колосальне стратегічне значення. Обидві сторони намагалися тримати Поліську котловину в своїх руках, як базу для своїх майбутніх партизанських операцій.

5. Ціла операція — це яскравий доказ того, що може доконати зброя абсолютної правди та бойовий дух проти зброї неправди і поневолення, хоч вона й закована в залізобетон, холодну сталь і послуговується неперебірливими методами тоталітаризму за правилом: ціль виправдує засоби.

6. Перемогу в операції здобули не большевики, а українці та білоруси, не зважаючи на те, що їм ніхто не давав жодної допомоги, а навпаки, німці всюди відбирали від українців та білорусів зброю, не дозволяли створити українсько-білоруське військо. Вони дозволяли лише організувати міліцію за принципом один міліціонер на 100 душ населення.

7. Поліська операція наочно доводить, що таку саму перемогу здобудуть всі нації, що їх поневолює московсько-комуністична імперія, як настане час генеральної розправи з тією імперією на тлі майбутньої епопеї повсталих народів світу проти сваволі червоного тоталітаризму.

*Рос. — маячіння божевільного.

Джерело:
http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/bulba/bulba_141attaque.htm


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.