240 РОКІВ ТОМУ

"Багато хто заробляє на ілюзіях і фальшивих чудесах, обдурюючи нерозумну більшість"

"Сліпе невігластво вводить нас в оману. О! Жалюгідні смертні, розплющте очі!"

Леонардо да Вінчі.


"Про кельтів ми знаємо набагато менше ніж про давніх елінів чи римлян, хоча й вони також створили величну й своєрідну цивілізацію" - такими словами починається "Кельтська мітологія" (CELTIC MYTHOLOGY, (c) 1999 Childrence's leisure Products Limited, David Dale House, New Lanark M 11 90J, Scotland). Але попри це, навіть латинський вислів Vae victis, який дослівно означає " горе переможеним " і належить Римському історику Титу Лівію, який в "Історії Риму від заснування міста" (V, 48) приписує ці слова Бренну, ватажку сеннонських кельтів, які в 390 (чи, більш імовірно, в 386) році до н.е. нанесли поразку римлянам, дає підстави оцінювати славні й правдиві часи минувшини. Тому й не дивно, що саме кельтський епос сьогодні заполонив екрани кінотеатрів, саме на ґенезі його героїки з'явився нині популярний літературний напрям "фентезі".

А що ми знаємо про свій родовід, своє минуле?

240 років тому, 1768 р. доброю половиною України прокотилися події широко відомі та висвітлені під назвою "Коліївщина". Що для нас сьогоднішніх значать вони Що спонукало українців до цього? ? І, головне, а чим же ті події були насправді?

Для початку візьмемо оцінку представників інших етносів, не сторонніх спостерігачів, тих які безпосередньо були причетними до тих подій.

"... во времена коммунистического тумана мы в школе "проходили" эпоху Богдана Хмельницкого, воевавшего с поляками за независимость Украины. А то, что он поголовно уничтожал евреев, знали? Советская история об этом как-то стыдливо умалчивала. А пресловутая Колиивщина, восстание под руководством Гонты и Зализняка, воспетое Тарасом Шевченко в "Гайдамаках"? Ведь это не литературный вымысел. Тогда "восставшие душегубы", по выражению царицы Екатерины II-й , пославшей на их усмирение войска фельдмаршала Суворова, зверски вырезали в городе Умани всё 30-тысячное еврейское население. Борцы за христианскую веру, как свидетельствует историк Карамзин, вспарывали животы женщинам, бросали туда кошек, глумились над трупами, запрещая их хоронить. Это было в 1768 году.. ." 1

Зрозуміло, релігійно-сектанський етнос тільки таке трактування тієї доби буде вважати за правдиве, оскільки доволі довгенько пив кров та тяг жили з наших пращурів і вважав що так має бути до кінця світу. Та врешті-решт отримав те на що справедливо заслуговував (хоча питання доволі дискусійне - а чи отримав?). Отже, цій реакції дивуватися не варто.

Ще один погляд. Погляд далеко не сторонніх спостерігачів.

" Колиивщина Под этим именем известно гайдамацкое восстание против поляков, разразившееся в 1768 г. в правобережной Малороссии. Непосредственным поводом послужили жестокие религиозные притеснения, практиковавшиеся польскими панами над украинскими крестьянами с целью вынудить переход их в унию.

Притеснения достигли высшей степени, когда польский сейм, под давлением Репнина, уступил требованиям Екатерины II относительно диссидентов и признал равноправность последних в Польше с католиками. Фанатизм польской шляхты вылился в образовании барской конфедерации, нестройные ополчения которой рассыпались по Украине, совершая страшные зверства над православными. Ужасающим примером таких зверств может служить сожжение заживо млиевского ктитора Данила Кушнира.

Народ не выдержал: кровавая "колиивщина" явилась грозным ответом на неистовства конфедератов. Основной кадр народного ополчения составили, по обыкновению, запорожцы и запорожец же, Максим Железняк, стал во главе всего восстания. Немалое количество участников гайдамацкого движения доставила и левобережная Малороссия, но главную массу восставших составили крестьяне Киевщины, частью присоединявшиеся к приходившим через их села гайдамацким отрядам, частью составлявшие самостоятельные "загоны".

В короткое время небольшой отряд запорожцев и других охотников, с которым вышел Железняк из Мотронинского леса (в апреле 1768 г.), возрос до весьма значительных размеров. Везде на своем пути избивая поляков, евреев и униатских священников, главный отряд гайдамаков или колиев, под начальством Железняка, прошел через Медведовку, Жаботин, Смелу, Черкассы, Корсун, Канев, Богуслав, Каменный Брод, Лисянку и Умань. Наиболее жестоки были избиения в местечке Лисянке и Умани, где, как в хорошо укрепленных местах, собралось много поляков и евреев, думая отсидеться от гайдамаков.

Перед Уманью силы гайдамаков особенно возросли, благодаря присоединению к ним высланной против них надворной казацкой команды владельцев Умани - Потоцких, под начальством сотника Гонты. В то же время отдельные гайдамацкие отряды, под предводительством посланных Железняком, а то и вполне самостоятельных ватажков, как, например, Неживый, Бондаренко, Швачка, Гайдаш и др., рассыпались по всей стране, производя страшные опустошения.

Так как в это время Россия вела войну с барскими конфедератами, то народная масса Малороссии была глубоко уверена в неизбежной поддержке русских войск, тем более, что предводители восстания распускали слухи, будто у них имеется "золотая грамота" Екатерины II, разрешающая избиение поляков и евреев. Кем именно была сочинена подложная грамота, остается до сих пор неизвестным. Некоторые современники-поляки обвиняли в этом архимандрита Мотронинского монастыря, Мельхиседека Значко-Яворского, но вряд ли такое обвинение справедливо.

Не имея на Украине достаточного войска, поляки не могли противопоставить никакой силы восставшему народу и ободренные успехом восстания его руководители решились провозгласить в Умани гетманщину, рассчитывая совершенно оторвать край от Польши. Но такие планы встретили себе неожиданное и сильное противодействие со стороны русского правительства: в намерения Екатерины II не входило тогда полное ослабление Польши, напротив ее щадили, видя в ней серьезную помощницу в так называемом "северном союзе".

Вняв мольбам поляков, Екатерина приказала своим войскам усмирить гайдамаков, объясняя вместе с тем, что она не участвовала в возбуждении к восстанию. Железняк и Гонта захвачены были хитростью в Умани полковником Гурьевым, другие ватажки некоторое время еще держались в разных местах, но затем были разбиты и переловлены. За усмирением наступил суд, причем русские подданные из пленных и судились русскими властями, польские же выдавались Речи Посполитой.

Русский суд был сравнительно еще мягок, приговаривая даже предводителей к ссылке. Зато польская судебная комиссия, заседавшая в Кодне и имевшая своим председателем региментаря Стемпковского, действовала с крайней жестокостью, присуждая почти всех заподозренных к смертной казни или, по крайней мере, к тяжелому увечью. Усмиренный с чужой помощью бунт был залит целыми потоками народной крови " .

(Энциклопедический Словарь Ф.А.Брокгауза, И.А.Ефрона).

" Колиивщина ", крупнейшее крестьянско-казацкое восстание в 1768 на Правобережной Украине против феодально-крепостнического, национального и религиозного гнета шляхетской Польши. Началось в мае в районе Мотронинского монастыря (южная часть Киевского воеводства), где собрался отряд недовольных крестьян под руководством Железняка. Вскоре к отряду присоединились тысячи крестьян, вооруженных холодным оружием и кольями (отсюда название движения). На сторону повстанцев перешел с казаками сотник уманских надворных казаков И.Гонта и с их помощью отряд 19 июля взял Умань. Крестьянско-казацкие отряды появились также во многих других районах Правобережья. Восстание захватило Киевщину, Брацлавщину, Подолию, Волынь и докатилось до Галиции. Главной силой " Колиивщины" были украинские крестьяне, в движении также участвовали отдельные отряды запорожских казаков, ремесленники, беглые крестьяне и солдаты из России, польские крестьяне. Восставшие надеялись на помощь русского правительства, заинтересованного в ослаблении Польши и в воссоединении Правобережной Украины с Россией. Вначале правительство Екатерины занимало выжидательную позицию, но затем страх перед возможностью распространения движения (принявшего резко антифеодальный характер) на Левобережье и Южную Украину заставил царское правительство направить против восставших войска. 27 июня были предательски захвачены и Гонта, а в июле разбиты основные силы повстанцев, расправа с которыми была крайне жестока: сотни человек были казнены, тысячи отправлены на каторгу. Т. Г. Шевченко посвятил этому восстанию поэму " Гайдамаки ".

( Большая Советская Энциклопедия).

Ми зробили витяги із двох офіційних московських джерел. По суті зміст мало чим відрізняється. Але є суттєві розбіжності на яких ми зупинемося пізніше.

" Польские историки обыкновенно взваливали вину, главным образом, на русскую политику того времени и давали веру басне о том, будто императрица Екатерина II через своих агентов рассылала манифест, которым разожгла против поляков южно-русское простонародье, исповедующее, наравне с целым народом русским, православную (или, как ее называли поляки, схизматическую) религию. (Ср. Morawski, Dzieje Polski. V. 87. Joz. Szujskiego, Dzieje Polski, IV. 440)... этот документ везде в Европе почитался за подлинный манифест русской государыни и с таким же значением был во французском переводе напечатан в Сборнике Ангенберга, заключающем дипломатические акты, относящееся к Польше ".- констатує в "Киевской старине" В.Антонович.

А як реагувала і реагує нині на ті події наша українська історична школа? Час ознайомитись і з нашими історіографами, їхнім баченням.

" Найбільшого розголосу набула так звана Коліївщина 1768 р. В цьому повстанні поруч з соціальними мотивами яскраво виступили релігійні. Польські пани і залежна від них адміністрація намагалися знищити рештки православ'я на Наддніпрянщині. Почалося жорстоке переслідування православного духовенства. Оборону православної церкви зорганізував мотронинський ігумен Мельхиседек Значко-Яворський: своїми поїздками і листами він підніс дух населення, ввійшов у зв'язки з Запоріжжям і врешті від цариці Катерини дістав обітницю дипломатичного втручання у справі православних у Польщі. Саме тоді шляхта, вороже настроєна до Росії, зорганізувала конфедерацію в Барі - і в цей момент гайдамаки розпочали повстання, розраховуючи на російську допомогу. Серед гайдамацьких ватажків на перше місце вийшов Максим Залізняк, селянин з походження, що бував на Запоріжжі і мав зв'язки з Яворським, та Іван Гонта, також селянського походження, що добився майна як сотник міліції Потоцьких. Здобувши Умань, вони вчинили жахливу різанину панів, жидів і католицького та уніятського духовенства. В надзвичайно гострих формах виявилася тут ненависть поневоленого народу до соціальної верхівки. Гайдамаки виступили з широкими планами - Залізняка навіть проголосили гетьманом, але їм не пощастило зорганізувати повстанців в одну армію. До того ж не виправдалася надія на Росію. Російський генерал Кречетніков, увійшовши на Правобережжя, спершу ніби виявляв прихильність до повстанців, але потім наказав заарештувати ватажків і віддав їх польському судові. Гонту тортуровано і покарано смертю, Залізняка заслано на Сибір". 2

"... Лерік Гобсбон уживає поняття "соціальне розбійництво". На його думку, "соціальні розбійники" поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами "соціальні розбійники" не мали чітко окресленої ідеології чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій.

Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків. Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15Ї20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і що найважливіше досвідчені ватажки". 3

"Щодо бачення учасниками повстання його політичних завдань, то тут історики вказують на превалювання у ньому возз'єднавчих прагнень, віру в можливість злуки Правобережжя з Лівобережжям під скіпетром російського монарха. Повстанці сліпо перебільшували роль релігійного фактору, вважаючи, що спільність віри стане вирішальним чинником у наданні їм допомоги офіційним Петербургом. Наслідком цих ілюзій стало поширення серед народних мас чуток про існування "Золотої грамоти" Катерини ІІ, якою вона, нібито, санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатських і католицьких священиків. Прагнучи надати визвольному рухові легітимного характеру, його керівники неодноразово заявляли, що вони діють з дозволу та відома імператриці".

Історіографічний огляд

Однією з найбільш контроверсійних історіографічних проблем вітчизняної історії ХVІІІ ст. є комплекс питань, пов'язаних із вибухом на Правобережжі народного повстання 1768 року, відомого в історичній літературі під назвою Коліївщина, оцінками його характеру та місця в українському визвольному русі та соціальній боротьбі селянства.

Першим науковим дослідженням історії повстання 1768 р. в українській історіографії стала розвідка М.Максимовича "Сказание о Колиивщине" (1839). Подальший розвиток концептуальні погляди вченого на проблематику отримали в його історико-полемічному творі "Известие о гайдамаках" (1845). В них Максимович аналізував Коліївщину як продовження національно-визвольної боротьби українського народу, що точилася ще з ХVІІ ст. і яка, на його думку, стала останнім відлунням тих великих повстань. При з'ясуванні конкретних історичних причин вибуху 1768 р. великого значення вчений-енциклопедист надавав церковно-релігійному фактору, а тому акцентував увагу на насильницькому поширенні унії у Правобережжі та конфліктних ситуаціях, що виникали на цьому ґрунті.

З принципово інших позицій до висвітлення історії Коліївщини підходив сучасник Максимовича А.Скальковський у праці "Наезды гайдамак на западную Украину в ХVІІІ столетии" (Одеса, 1845). Погляди Скальковського, що значною мірою були навіяні польською тогочасною історіографією, викликали заперечення української громадськості. Досить показовим у цьому сенсі є те, що крім згаданого вище історико-полемічного твору Максимовича, Тарас Шевченко, у відповідь на публікацію Скальковського, написав про гайдамацький рух свою славнозвісну поему "Холодний Яр".

Як Максимович і Скальковський, так і Д.Мордовець, котрий у 1870 році опублікував у Петербурзі книгу "Гайдамаччина (или Колиивщина). Разбойничьи общины", свої праці писали переважно на інформації народних переказів, мемуарах сучасників, лише незначною мірою залучаючи архівні матеріали. Першим же, хто поставив дослідження проблеми на грунт критичного переосмислення архівних документів, став В.Антонович, котрий спочатку опублікував акти про гайдамацький рух 1700-1768 рр. (вміщено в корпусі джерел "Архив Юго-Западной России"), а згодом на їх основі підготував монографічне дослідження "Исследование о гайдамачестве по актам 1700-1768 гг." (К., 1876) та нарис "Розвідка про гайдамаччину" (Львів, 1897).

Наступною епохальною подією в дослідженні проблеми стала праця Я.Шульгіна "Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов" (опубліковано на сторінках "Киевской старины" упродовж 1890 р.). Як Антонович, так і Шульгін, розглядали гайдамацький рух як вияв стихійного протесту українських народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного поневолення польською шляхтою. Тягар цього подвійного гніту, на думку вчених, й обумовлював жорстоку реакцію на нього народних мас, що набрала настільки кривавих форм.

З діаметрально протилежних позицій до висвітлення цієї складної історичної проблеми підходила тогочасна польська історіографія. Вона трактувала Коліївщину переважно як звичайнісінький розбій, породжений "дикістю" та "ледарством" українських селян, котрі віддавали перевагу бунтам перед мирною хліборобською працею. Так, польський історик кінця ХІХ - початку ХХ ст. Тадеуш Корзон заперечував існування будь-яких політичних чи національно-релігійних ідей в керівництва повстання, для якого, начебто, визначальними були "дикі прояви козацького свавільства" та "темного релігійного фанатизму".

Ще більш різким у своїх оцінках був його польський колега Францішек Равіта-Гавронський, котрий прояви соціального та визвольного руху в Україні трактував не інакше як "розгнузданий інстинкт напівдикого суспільства".

Поважне місце проблематика Коліївщини посідала і в працях радянських істориків. Непоганий почин тут було зроблено вже в 1920-х рр., коли світ побачили дослідження О.Гермайзе "Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів" (1924) й "Епізод з Коліївщини 1768 р." (1928) та М.Горбаня "Гайдамаччина 1750 року" (1926). Названі дослідники загалом розвивали ідеї В.Антоновича, лише дещо модернізувавши їх "марксистськими концепціями" офіційної радянської історіософії М.Покровського та М.Яворського.

Справжній бум публікацій, присвячених висвітленню тих чи інших аспектів народного руху 1768 р., спостерігався в радянській історіографії напередодні відзначення 200-річчя Коліївщини. Саме у другій половині 1960-х рр. було опубліковано розвідки В.Грабовецького "Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях" (1968), І.Гуржія та В.Кулаковського "Визначна подія в історії українського народу" (1968), Ф.Шевченка "Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні" (1968) та ін. У цей же час було опубліковано й низку спеціальних монографічних досліджень про повстання 1768 р. та його ватажків, а саме: В.Голобуцького "Максим Желєзняк" (К., 1962), О.Лоли "Гайдамацький рух на Україні в 20-60-х рр. ХVІІІ ст." (К., 1965), В.Грабовецького "Антифеодальна боротьба карпатських опришків ХVІ-ХІХ ст." (Львів, 1966), В.Кулаковського "Полум'я гніву народного" (К., 1968). Одну з найбільш детальних документальних розповідей про Коліївщину наприкінці 1960-х рр. представив Г.Храбан у монографії "Спалах гніву народного (антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-69 рр.)" (К., 1969).

Аналізуючи причини вибуху повстання, радянські історики головну увагу зосереджували на критиці існуючих соціальних відносин та пошуку в діях повсталих ознак класової боротьби. Саме на цьому аспекті проблеми вперше наголосив К.Гуслистий у праці "Коліївщина: історичний нарис" (К., 1947). Надалі такий ракурс розроблявся О.Лолою, В.Кулаковським, І.Гуржієм та ін. Крім того, Г.Храбан наполягав на тій обставині, що за своїм ідеологічно-політичним спрямуванням Коліївщина розвивала традицію боротьби за возз'єднання всіх українських земель у складі Російської держави. Водночас, автор звертав увагу і на дворушній політиці царизму щодо повстання 1768 р., який зрештою і придушив цей народний виступ.

Незважаючи на значну кількість опублікованих у цей час праць, рівень розробленості проблематики не можна охарактеризувати як досить високий. Головна причина цього крилась, очевидно, в надмірній її заполітизованості та заідеологізованості, превалювання в радянській історіографії методології вульгарної соціологізації історичної проблеми. На наявність значних пластів не досліджених належним чином важливих наукових питань звертав увагу на початку 1990-х рр. В.Смолій у своїх узагальнюючих статтях "Деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р." та "Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії". Зокрема учений наголошував на необхідності перегляду існуючих трактувань причин вибуху повстання, його суспільно-політичних передумов, ставлення повстанців до російської правлячої династії та, навпаки, політики уряду Катерини ІІ щодо розвитку подій на Правобережжі, тлумачення змісту так званого "возз'єднавчого руху", прояви якого відстежуються в суспільно-політичному житті Правобережної України впродовж усього ХVІІІ ст.

Наукові дослідження І.Бутича, В.Замлинського, В.Панашенко, В.Матях, А.Морозова та інших науковців, опубліковані в спеціальному випуску збірника наукових праць "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку" (Київ-Черкаси, 1993), лише намітили певні проблемні вузли, що потребують свого розв'язання. Публікація відомим українським джерелознавцем й істориком Ю.Мициком монографії "Умань козацька та гайдамацька" (К., 2002), де вміщено як збірку новознайдених архівних матеріалів, так і їх ґрунтовний аналіз, демонструє можливі шляхи розробки цієї важливої історіографічної проблеми в майбутньому". 4

Варто доповнити шановного академіка наступними тазами не менш шанованих істориків та поважних видань.

"Коліївщина - велике національно-визвольне повстання проти польського гніту в Правобережній Україні 1768 року. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Гонта. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху." 5

" Гайдамаччина. Який гострий був розлам між верхами та низами, це виявили соціальні рухи XVIII ст., відомі під назвою гайдамаччини. Народні маси, серед яких залишилися свіжі традиції соціальної волі з козацьких часів, не хотіли піддаватися під владу панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, і робітники з гуралень, млинів та панських фільварків, але до повстань приставали також міщани, дрібна шляхта, поповичі, а гайдамацькі наступи знаходили симпатію в широких колах населення

... Коліївщина. Найбільшого розголосу набула так звана Коліївщина 1768 р. В цьому повстанні поруч з соціальними мотивами яскраво виступили релігійні. Польські пани і залежна від них адміністрація намагалися знищити рештки православ'я на Наддніпрянщині. Почалося жорстоке переслідування православного духовенства... Саме тоді шляхта, вороже настроєна до Росії, зорганізувала конфедерацію в Барі - і в цей момент гайдамаки розпочали повстання, розраховуючи на російську допомогу. Серед гайдамацьких ватажків на перше місце вийшов Максим Залізняк, селянин з походження, що бував на Запоріжжі і мав зв'язки з Яворським, та Іван Гонта, також селянського походження, що добився майна як сотник міліції Потоцьких. Здобувши Умань, вони вчинили жахливу різанину панів, жидів і католицького та уніятського духовенства. В надзвичайно гострих формах виявилася тут ненависть поневоленого народу до соціальної верхівки. Гайдамаки виступили з широкими планами - Залізняка навіть проголосили гетьманом, але їм не пощастило зорганізувати повстанців в одну армію." - це І.Крип'якевич.

" Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання. У їхніх маніфестах проголошувалося: "Настав час скинути з себе рабство... і помститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів " - це О.Субтельний.

" Всебічна й документована історія України, задумана і практично проведена акад. Михайлом Грушевським, не могла бути вповні закінчена, бо московсько-совєтська влада вкоротила йому передчасно життя. М. Грушевський опублікував лише 10 томів цієї історії по період гетьмана Івана Виговського включно. Дальший одинадцятий том був уже готовий до друку, але окупаційний режим його укрив або знищив. Тим то Грушевський не зміг дати нам також всебічної історії періоду Гайдамаччини і зокрема Коліївщини. Свій позитивний погляд на Коліївщину він дав у популярній, однотомовій "Ілюстрованій Історії України", де з природи речі той огляд мусів бути коротким.

Ні один з учнів історичної школи Грушевського до тепер не взявся до завдання - закінчити всебічну історію України свого учителя. Публіковано лише малі чи більші, звичайно однотомові, огляди історії України, в яких Коліївщині відведено тільки невеличке місце. В найбільшій розміром праці п. н. "Велика Історія України" (884 сторінки більшого формату) найвизначніший учень Грушевського, проф. Др. Іван Крипякевич, дав огляд Коліївщини в дусі свого учителя підкреслюючи національно-державний характер тієї доби визвольної боротьби Правобережної України проти колоніяльної влади Польської Корони. Проте, і цей огляд мусів бути короткий - на не цілу сторінку друку ? і тому він не вистачає для основного пізнання програми повстання Коліївщини і державнотворчої праці проводу того повстання.

Тим то серед українських істориків дальше знаходилися такі, які ставилися до Коліївщини невиразно, або й таки ? підо впливом старої історіографії з ? перед Грушевського ? вважали Гайдамаччину разом з Коліївщиною стихійним і безпрограмовим рухом, бездержавного характеру. Прикладом такого становища може служити обширна публіцистично-полемічна праця історика проф. Олександра Шульгина п. з. "Державність чи гайдамаччина". - др. Петро Мірчук КОЛІЇВЩИНА. Гайдамацьке повстання 1768 р.

Окреме місце у дослідженні і висвітленні цієї проблеми займає фундаментальна праця др. П. Мірчука "Коліївщина". Саме в ній детально, по полицях розкладені і причини і наслідки. Але - чи хоча б на одному з істфаків української вищої школи розглядалася ця праця? Чи використовують її в своїх дослідженнях кандидати, доктори наук? Лише винятки. В Україні вона і досі не перевидана, отже для широкого читача невідома. Дякуючи аматорам її можна віднайти у всесвітній мережі Інтернету. Хто ще не знайомий - не полінуйтесь, ознайомтесь.

Констатація з неприємних.

За оцінкою нашого історичного Олімпу головним мотивом, іскрою, що запалила серця українців, була класова та релігійна боротьба. Чом в такому випадку дивуватися, що час від часу з'являються Маркси та Енгельси, Льєніни та Вінічєнки, врешті Сіманєнкі, Вітрєнкі...

***

Короткий огляд передісторії подій 1768 р.

Перші згадки збройних виступів під означенням "гайдамаччина" зустрічаємо 1734 р. Одним з головних чинників до цього послугувала агонія Польського королівства. У садомазохістськиій боротьбі шляхетських угруповань за польську корону одна з партій закликала 1733 р. московське військо на підтримку Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Чутки, що московське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднання з Лівобережжям, поширюванні українською церквою, мали певні наслідки. Повстання швидко розлилося по Брацлавщині, Волині, Поділлю, Київщині, досягло навіть Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний напрочуд швидко заволоділи Паволочю, Погребищем, Таращею і навіть Бродами. Але подальші події завдали відчутного удару по мітичній надії на щиру допомогу московського православ'я українському. Наприкінці 1738 р. за безпосередньої участі московського корпусу при доволі незначній участі польсько-шляхетського карального загону вдалося значно ослабити гайдамацькі повстання. Рух Гайдамаччини зазнав величезних втрат, більшість з ватажків цієї "інтифади" загинула.

Але й після жорстокого придушення повстань "праваславнимі братамі" спостерігаємо і в 40-х роках XVIII ст. дію загонів Г. Голого, І. Вечірка, І. Бороди, Р. Чорного, Ф. Тарана та інш.

Але вже в 1750 р. спостерігаємо новітній розвій гайдамацького руху. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, Ходорів та інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами.

Тут варто спинитись на деяких із головних причин, які розвіяли міт щодо сподівань на "доброго і справедливого" московського царя (цариці) і допомоги "одновірців".

"На кінець XVІІ ст. у Росії розпочинає складатись абсолютна монархія. Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, сильної постійної армії, ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки були характерні і для російського абсолютизму. Але у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

- якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодальних інститутів (особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком кріпосництва;

- якщо соціальною базою західноєвропейського абсолютизму був союз дворянства з містами (вільними, імперськими), то російський абсолютизм опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан.

Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжувалось широкою експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Експансіоністські прагнення виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і виходу до моря.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають "поліцейською" не тільки тому, що в цей період була створена професійна поліція, але й тому, що держава прагнула втручатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли гасити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника.

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоряджалась усім церковним майном, відміняються торгові привілеї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обов'язки з управління церковними помістями та контроль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними землями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном ". 6

Аж ніяк не можемо вважати, що українське духовенство не знало про такі "нововведення". Зрозуміло, що попри деяку релігій ну спорідненість (грецьке православ'я) - це не могло не вплинути на свідомість ще української на той час церковної ієрархії. і. Друга причина пов'язана з посиленням національно-релігійного гніту українського населення. Під тиском російського уряду польський король С. Понятовський змушений був видати закон про зрівняння у правах католиків і дисидентів, тобто православних та протестантів. Але навіть такий формальний указ викликав невдоволення більшої частини шляхти і католицького духовенства. В лютому 1768 р. утворено Барську конфедерації. Озброєні шляхтичі та католицькі священики в селах і містечках Правобережної України жорстоко розправлялися з православними, глумилися над їхніми церквами. Часто катування та грабежі закінчувалися стратами селян і міщан.

З одного боку несамовита католицька шляхта, з іншого "браткі" Єкатерининського Синоду. А часи Б.Хмельницького ще в пам'яті. Звідси і намагання використати козацьку потугу як захист православних від насильницького насадження католицизму та уніатства та "царської ласки". Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Зрозуміло, що і Значко-Яворський, і інші релігійні достойники плекали надію на повернення "золотого часу" доби Б.Хмельницького, коли кожен другий Універсал з під його пера проголошував право на володіння землями та селами православним монастирям.

В 60-х роках XVIII ст. закінчилися так звані слободи - проголошені поміщиками тимчасові пільги, отже для багатьох селян Правобережної України. Поверталися порядки, що існували до 1648 р.

1764 року в Україні було ліквідовано гетьманщину.

"...Несогласие некоторых ъ старшин ъ произвело въ собран i и безпорядокъ, навлекш i й на Разумовскаго подозрен i е. Глуховск i й комендантъ де Латуръ отнесся о семъ рапортомъ къ к i евскому оберъ-коменданту Чичерину и тамошнему генерал-губернатору ?едору Матв l евичу Воейкову; посл l дн i е донесли двору (261). Императрица немедленно пригласила графа въ С._Петербургъ, куда онъ и прибыл въ генвар l , 1764 года. Правлен i е Малоросс i и было вв l рено генеральнымъ: Васил i ю Григорьевичу Туманскому и хорунжему Данил l Петровичу Апостолу. Генеральному есаулу, хорунжимъ и бунчужнымъ поручилъ гетманъ, предъ своим отъ l здом, военные суды и войска, приказавъ имъ сохранять, по возможности, единообразие въ мундирахъ и оруж i и.

Первое неудовольстви l , постигшее графа Разумовскага въ С.-Петербургъ, было исключение К i ева вновь изъ его ведомства. Сей городъ подчинен тамошенму генералъ-губернатору. Всл l дъ за т l мъ предводитель малоросс i янъ уволен отъ гетманства...

Тогда Малороссiя совершенно присоединилась къ главному составу ея и, преобращенная сначал въ наместничества, потом въ губернiя..." 7

Чи могло таке пройти поза увагою української шляхти, Запорозького козацтва? Безумовно, що ні! В тому ж таки 1768 р. спостерігаємо т. зв. " Бунт сіроми на Запорізькій Січі". "...Згідно зі звичаєм, першого дня Різдвяних Свят відбулася Кошова Рада, на якій було знову обрано кошовим отамана Петра Кальнишевського. Вибори пройшли спокійно. Але коли керівники Ради не допустили до відвертого обговорювання політичних питань, закриваючи спішно Раду, явне невдоволення сколихнуло масою козаків: вони подалися до будинку тюрми, розломали двері і звільнили всіх в'язнів, що ними були, як свідчить російський документ, "політичні", значить - учасники коліївського повстання, які мали бути передані на слідство й суд московській владі. Звідси юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної кошової старшини Січі. Побачивши, що діється, старшина спішно прорубала отвір у стелі й даху й, діставшись так на заднє подвір'я будинку, непомічена козацькою юрбою, втекла під захист московської залоги в Новосіченському ретраншементі. Не заставши старшини й відкривши, що вона втекла під захист москалів, козаки розділили між собою всі речі, які були у скринях у мешканні кошового отамана, кошового судді та деяких інших членів старшини, а після цього пішли до церкви й попросили панотця, щоб він відправив вечірню. Після вечірні відбуто нараду, на якій постановлено повторити наступного дня Козацьку Раду, вибрати нову старшину Запорозької Січі вважаючи, що коли щолиш вибрана старшина втекла від козаків під захист Москви, то вона перестала бути козацькою старшиною." 8

"... 22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по-давньому "Гетьманщина" щодо свого політичного стану. Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладані контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, сперті на принципах справедливости й рівности всіх громадян. Країну поділено адміністраційно на полки й сотні." 9


Навіть, зважаючи на начеб то імперську промосковську орієнтацію (а як інакше можна було подати факт проголошення гетьмана України?!!) в наведеному фрагменті із праці А.Скальковського "Наїзди гайдамак на західну Україну" - не можна проминути наступного: "Желєзняк объявлен Гетьманом и князем Смилянским", а перед цим про адміністрування територій, видання різного роду документів, які, до речі, визавалися не тільки в Україні, а й Османській Порті!

"... и ободренные успехом восстания его руководители решились провозгласить в Умани гетманщину ..." - якось, начебто поза увагою подається в "Енциклопедичному Словнику Брокгауза та Ефрона !

"... Гайдамаки виступили з широкими планами - Залізняка навіть проголосили гетьманом" - лише рядок в "Історії Уураїни" І.Крип'якевича. В інших українських істориків - навіть згадки. Якщо в промосковську, потім в московсько-совєтську добу за це можна було, в кращому випадку понюхати Сибіру, то чому на 18-му році незалежної України про цей визначний факт - ні гу-гу!

Ніхто з історичної школи не ставить під сумнів обрання й гетьманування Б.Хмельницького (ще за живого гетьмана Барабаша!), хоча обирався десь на островах Базавлуку підпоєною запорозькою сіромою у кількості 200-300 козаків, в будь-якому підручнику ми стрінемо гетьманування Я.Остряниці, М. Жмайла, Т.Трясила тощо.

То ж чим були події 1768 р.?

Стверджуємо однозначно - відновленням гетьманської України! Нині виповнюється 250-та річниця тих знаменних подій. А хто святкує? А де святкує? А бодай хоча б слово про це хто сказав?

Чому і надалі, як 20 років тому у нас превалюють приповідки Кара-Мурзи (М.Карамзин "Історія гасударства Расєйскага") та його "вірних учнів" - усіляких Толочків та Табачнікав?

"Нам понадобились 15-17 лет, те самые, которые страна мучительно пыталась придти в себя после шока от распада СССР, чтобы осознать банальную совершенно вещь: Мы не знаем собственной истории.

Какие там Средние Века? Какая имперская Россия? Мы не имеем, по большому счёту понятия о том, что творилось всего лишь 30 или 50 лет назад. И это отсутствие понятия цепляет нас и не даёт нам двигаться вперёд - хотя бы просто потому, что без памяти о пройденной дороге человек запросто способен вместо того, чтобы иди своим путём - случайно развернуться на 180 градусов и вернуться по своим следам туда, где был вчера." 10

Так оцінюють М.Карамзіна та його школу в самій Московщині, а ми...

Казав же Лукрецій - De nihilo nihil (З нічого нічого й не виникає), тож згадаймо та вшануймо прадідів великих!

***

Тема 1768 року і спроба відновлення Гетьманської України далеко не вичерпується наведеним вище матеріалом. Про причини і наслідки говоритимемо далі.

1 Борис ФЕЛЬДМАН, Дніпропетровська жидівська газета "Шабат-Шалом", жовтень 1999 р .

2 І. Крип'якевич "Історія України"

3 О.Субтельний "Нариси з історії України"

4 В. Литвин "Історіографічний огляд", http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine

5 http://uk.wikipedia.org/wiki/

6 Мудрак "Історія держави і права зарубіжних країн"

7 Д.Н.Бантыш-Каменский, "История Малой Росс i и", ст. 461

8 др Петро Мірчук "КОЛІЇВЩИНА. Гайдамацьке повстання 1768 р." ст. 199

9 др Петро Мірчук "КОЛІЇВЩИНА. Гайдамацьке повстання 1768 р." ст. 151

10 "Перепросмотр истории", Сергей Несторович ( http://zvezda.ru/antrop/2008/05/30/lysenko.htm )

О.Черненко Президент ЗМА "Захистимо Хортицю!"



Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.