Безклубий Леонід Петрович

фото з архіву КББЗС'Сокіл'

на головну

Народився 2 січня 1947-го року в сім'ї військовослужбовців.

У своїх спогадах говорив так:

«Я народився в 1947-му році, 2 січня на вулиці Сумській в місті Харкові. Дід в той час, Чорний, в Одесі жив, бабуся в Фарбованім, Яготинського району. Дядько у Києві. Батько гасав на вороному по Харкову, заступником командира полку чи дивізії, артилерія. Мати – госпіталь, медичний фельдшер».*

Леонід Петрович походить з передружжя старовинних українських козацьких родів, яким ХХ сторіччя принесло черговий іспит на міцність.

Родовий Кут (хутір), Безклубівщина, що на Холодноярщині, було знищено у 1921 році.

Дід по батьку, Григорій Безклубий, був «заморений у 33-му голодом, коли не було в нашого народу вже зброї в руках, щоб боронитися од четвертої сталінсько-бундівської революції».*

Дід Трохим Гладкий (з боку матері) розстріляний у 1937-му році. «Реабілітація є, але до сих пір справи не показують. Видно, живі ще кати. Ходять поміж нас, пенсії отримують, а онуки їх посилено приватизують все. Поспішають. Навіть полишивши нас у паспорті графи «національність». Вроді можна душу одібрати».*

Дід Трохим був «роду того Гладкого, що в Берестейському таборі був на час Чорною Радою обраний Похідним (Наказним) Гетьманом. За те, що стояв за поголовний козацький реєстр усього населення України. Скараний Хмелем, що не простив народ».*

Родовий Кут (хутір) Гладких – Гладківщина – зараз село, на Переяславщині.

Дружина Трохима Гладкого, бабуся Наталка Гладка (дівоче прізвище Чорна) оселилася в селі Фарбоване (Карбоване за старою назвою), що у Супойській долині, неподалік Яготина, де з давніх часів жили Куліші, ще один рід по батькові.

Сама ж Наталка Гладка, як і її брат Сергій Чорний – з чорноморців Передслав-Кочубею (Одеси), станиці Масловка (зараз селище Маслове), що на Хаджибейському лимані.

Одесит Сергій Чорний жив на Італійському бульварі, працював у «Бельгійському» трамвайному депо, до 1914-го року був членом козацької громади Одеси.

«Відомо, що десь 1711-го року починаючи, на Україні одбиралося все. І земля роздавалася німцям, сербам, руським дворянам. Того багато козацьких родів і пішло в 17-му за більшовиками, бо з козацьким Звичаєм українського народу багато в чому той брехливий лозунг збігався. Але не те сталося, що бажалося».*

У 1919-му пішов за тими гаслами і Сергій Чорний. Деякий час воював в Червоній Гвардії. А потім був з Чучупакою і махновцями. У 1923-му році, в Одесі, Чорного було заарештовано більшовиками. Від розстрілу врятував Лев Зіньковський-Задов.

Саме через Чорних та Гладких дійшла до нас традиція українського Звичаю – козацький Спас, унікальні перекази, карби, застороги характерні.

Зберегли роди Звичай-віру козацьку – духовну сутність українців, вічну і незмінну – Віру Правди. Зберегли й передали у спадщину.

Батьки Леоніда Безклубого, тато Петро Степанович (1920 р.н.), майор запасу, інвалід війни та мати Марія Трохимівна (1922 р.н.), після служби оселилися в Одесі.

«Я виховувався у стариків у місті Одесі по вулиці Чорноморського козацтва, 17, де після служби мешкали батьки.

У 1965 році закінчив одеську школу № 113. З 1966 по 1968 рік служив у Російській Федерації в місті Дзержинськ в окремому охоронному полку шеренговим. Спеціальність – радіотелеграфіст.

Після служби в армії з 1968 по 1975 рік працював майстром прес-вулканізаційного процесу (6 розряд) на Одеському заводі гумово-технічних виробів.

В 1972 році одружився з Подвашецькою Галиною Володимирівною. Шлюб розірвано в 1985 році.

В 1975 році поступив на стаціонар юридичного факультету одеського держуніверситету імені І.І. Мечнікова.

В 1978 році перевівся на заочне відділення. Закінчив університет в 1981 році з кваліфікацією – юрист.

З 1981 по 1990 роки працював майстром – бригадиром окремої бригади монтувальників-висотників вахтовим методом будівельного потягу № 456 управління "Тюменьнафтогазбуд", селище Муравленкове Тюменської області Ханти–Мансійського округу, по союзно–республіканській програмі "Литва–Тюмень", "Україна–Тюмень».*

 

З 1990 року по 2003 рік Леонід Безклубий працював спочатку свердлувальником на одеських заводах, Верстатобудівному та "Краян" (до їх часткової реорганізації та закриття), в держохороні, біля року (з березня 1995 по травень 1996) займав посаду заступника директора МПП «Нікі», а востаннє – тренером з української боротьби "Спас" в спортивно-оздоровчому комплексі "Одессільмаш".

В липні 2003 року, у власній автобіографії Леонід Петрович вказав:

«З 1990 року по 1996 рік приймав участь у становленні Української держави в лавах українського козацтва. Доки був особистий матеріальний ресурс».*

У вересні 1990 року в Одесі відбулася Установча козацька рада Українського Чорноморського Подунай – Гуляйпільського Козацтва (УЧПК), якій передувала серпнева «Ніч Козацьких Багать України» (Олексіївська затока, Капулівка – Чортомлик).

Радою була прийнята наступна Ухвала:

«1. Засудити і визнати недійсними Укази Імператриці Всеросійської Катерини ІІ про ліквідацію Запорізького Козацтва, Указів про ліквідацію городового і слобідського козацтв.

2. Вимагати повернення на Україну козацьких клейнодів, скарбів, архівів та документів.

3. Звернутися до з'їзду народних депутатів СРСР та Верховної Ради СРСР з вимогою скасувати людиноненависницькі Укази, Постанови та Циркуляри Центрального Виконавчого Комітету РФРР та ЦК ВКП(б) про ліквідацію козацтва на Україні, Дону, Кубані та перерозподіл козацьких земель, зокрема, циркуляр від 29.І.1919 р. про розкозачування /геноцид/ та депортацію населення України, Кубані, Дону».

Одним з натхненників та найактивнішим учасником цих подій, що вплинули на весь подальший процес відродження українського козацтва, був Леонід Безклубий.

« Ми підійшли до «порогу» генного запасу поколінь. Такі нам створювали обставини суспільного життя, протиприродного, вороги наші.

Це нормально. Просто дуже довгою була наша війна за життя. Жити на Світовому Перехресті (у Краю Предків, Землі-Україні) може тільки унікально сильний народ. Ми такі і є. Але любому багатотисячолітньому ресурсу без поповнення чи повернення хоч на 300-400 років до свого Ладу (Інтересу) приходить кінець.

Нас врятувала не одвойована, а «дарована», через «гріхи» вражі, незалежність 1991 року. Себто зупинились біля самої прірви в останню мить. Поспішаймо закріпитись. Скористаймось подарунком Долі. Це реально. Укріпим Культуру досвіду Ладу – будемо багаті. Почнем з багатства – згинем. Або будем багаті всі (крім хворих і ледачих), або згинемо всі: багаті, і хворі, і ледачі, і «так собі». Та година, за яку писав Боровиківський і Шевченко припала на нас. Зараз. Ворушімось бо загинем. Всі. Але шанс є. Він підготовлений загиблими раніше, заради нас, і вони це знали.

Вклонимось їм за цей Подвиг. Чи змогли б і ми так тоді? А зможемо сьогодні, коли набагато легше, хоч і небезпечно?».*

І «ворушились». До Програми УЧПК (1992 р.), що свято виконувалася, було, зокрема, включено такі пункти:

« п. 3. Чорноморське козацтво за контроль Конституції України і присягає їй, а не Уряду комуністо-демократів, які б'ються між собою за панування над трударями.

п. 5. Згідно козацького Звичаю – зброю трудовим сім'ям, як віковічну традицію українського народу, як гарантію проти сучасного та майбутнього тоталітаризму.

п. 8. Козак, праця його й заступництво землі тієї, здобутку рук його – захищається волею його, козацькою волею гордої, незалежної людини».

Ця Програма, як і «Чотирнадцятирик» лягли в основу діяльності багатьох козацьких громад та «започаткували суттєву позначку в ряду чергового великого козацького Відродження на Україні 1990 – 1994 років».*

Учасники подій того часу пам'ятають, яку роль зіграло українське козацтво у відстоюванні незалежності та територіальної цілісності України і якою «гарячою точкою» міг би стати Крим, якби не українські козаки, зокрема чорноморці, які, хто власними зусиллями, хто літаками ВТА прибули на півострів, щоб стати поруч з українським спецназом на захист рідної землі:

«Ми, Українське Козацтво, зберігачі і захисники Звичай-віри українського народу через тисячоліття сумлінням і обов'язком перед славними і нескореними предками та нині живущими і Святою Землею-матір'ю Україною звертаємось до представника української Влади у Криму – Мішкова з вимогою дати пояснення щодо розташування там збройних формувань Росії – козаків Війська Донського, полковником яких Ви є.

З моменту отримання Вами цього листа відповіді чекаємо тиждень.

Після цього лишаймо за собою право негайно збройно витісняти непрошених придністровських вбивць з України /Криму/…

Отаман (Лашкевич) УЧПК зі старшиною і козаками

Прийнято одностайно на Загальній Раді УЧПК 17 березня 1994 року в Одесі».

 

«Заслуга Леоніда Безклубого та козаків-чорноморців у тому, що Придністровський конфлікт не поширився на Україну. «Гостей» з Придністров'я обеззброювали та відправляли на батьківщину» (Анатолій Бондаренко).

 

Створення національної Армії, охорона козацьких святинь од знищення, збереження та упорядкування козацьких могил колишнього Першого Християнського кладовища (Чорноморські Гробки) та Шкодівського цвинтаря біля селища Усатове, створення козацьких господарств, покозачення Національної Гвардії, створення своєї партії, як виразника інтересу більшості населення України, сітка Координаційних Рад при Адміністраціях по роботі з козаччиною - той далеко не повний перелік інтересу життя Леоніда Безклубого.

«Прохаю козаків і Адміністрацію приєднатися до рішення Козаків про одселення станції технічного обслуговування автомобілів фірми «Іван» од Козацького дуба «Чорна ніч» (Одеса), та пана Бакая з його палацом з козацького цвинтаря в Трахтемирові. Поставити огорожу на могилі 4 – х козаків, загиблих 1789 р. при нічному штурмі Єні-Дуньї (Передслав-Кочубею) в Одесі».*

Виключно завдяки «енергії дії» звичаєвої громади козаків Одеси та безпосередньо Леоніда Безклубого пам'ятник української історії дуб «Чорна ніч», якого у 1792 році на знак розставання посадили козаки-чорноморці, було врятовано від знищення.

Велику шану і повагу в Україні та за її межами викликає ім'я Леоніда Петровича Безклубого у зв'язку з тим великим внеском щодо збереження та поширення української бойової традиції – рукопашу Спас.

Надзвичайна життєва сила, талант до Слова , повага до спадщини , щирість, гумор та гострий розум Безклубого надихали всіх, хто перший раз стикався з цією людиною у пошуках козацького мистецтва бою. Характерний «педагогічний» прийом – переконати нового знайомого в його неперевершеності у спасі – завжди спрацьовував надзвичайно потужно: такого енергетичного заряду вистачало на декілька років, чого кожному достатньо, щоб зрозуміти чого він вартий. «Хто не схибив» йшли далі, всотували суть родового та бойового Звичаю, зміцнюючи лави борців за Україну і українське. У тому і полягає надзвичайна історична роль Леоніда Безклубого:

«Те, що це справа життя вашого ви зрозуміли. А що то для нашого народу і України в час цей зорезаповітний, через діло своє зрозумієте пізніше, може й увесь Світ… Радий, що виросли, що спадщина дала сходи і майбутній господар України як і колись, пішов у Бій за свій-наш Інтерес – Лад!».*

Ще на початку 90-х років минулого сторіччя Леонід Петрович розпочав роботу щодо впровадження рукопашу Спас, як елементу козацького вишколу і виховання до існуючої системи фізичного виховання та спорту України (у вигляді відокремленого, адаптованого до умов спортивної діяльності виду бойових одноборств), та до програм підготовки фахівців силових відомств у межах їх спеціалізації:

«Прошу мати на увазі, що лист оцей звернутий і до пана міністра Валерія Борзова, духу козацького людини, як свідчить його діяльність на ниві розбудови України.

З 14 жовтня 1993 року – святкування Покрови нашим козацтвом, факт становлення Українського Козацтва стався.

Це ми всі там разом відчули.

Враховуючи, що зараз над Україною повис якийсь морок такий душевної непевності (а це не гарний симптом), звертаюсь до пана міністра Вашою особою (як на те буде Ваша згода пане-товаришу і бажання) і сим листом з пропозицією почати легалізацію козацької традиції нашого народу - Спас-гопаку».*

Вже на листопад 1993-го року було повністю підготовлено декілька груп фахівців для роботи у сфері спорту та військової підготовки. Серед них два офіцери Збройних Сил України та старшина роти Національної Гвардії.

З того часу минуло п'ятнадцять років.

Наприкінці 2007 року, висловлюючи певне невдоволення справами (відсутність методичної бази, неякісне висвітлення самого питання у переважній більшості друкованих видань, перекручування принципів та методів підготовки, віддалення спортивних утворень від суті і змісту бойового рукопашу тощо), Безклубий запросив до себе зі всіма матеріалами та напрацюваннями з метою продовжити роботу з написання книги саме з рукопашу Гоп – спасу (ця робота почалася ще в 1998 році). Книга повинна була б стати гармонійним доповненям до фактично готової роботи О. Косухи "Вільний спосіб життя". На той момент Леонід Петрович знову взявся працювати на одному з заводів неподалік одеського залізничного вокзалу, тому робота полягала у самостійній систематизації записів та схем, зроблених його рукою та приведення «до норми» власних матеріалів. А увечері - спільного з ним обговорення зробленого. На четвертий день робота з матеріалами перетнулася зі спогадами про події, що були пов'язані з встановленням в Одесі пам'ятника Катерині ІІ. Ще раз передивившись все, Безклубий сказав: «Да… да, непогано… А знаєте, старі, що таке Спас?».*

На нашу німу відповідь узяв зі столу привезене нами з собою звичайне шило, попросив одного піднятися і з силою та спритністю, у тій особливій манері хвиль-гойду, смикнув однією рукою на себе, а іншою, що з шилом, наніс добрячого удару. Від серйозної травми врятував тільки завбачливо виставлений вздовж шила великий палець.

«Як, гарно? Отак - зі своїми, а з ворогом – тільки до кінця!

Про це й напишете потім».*

 

26 січня 2008 року Леонід Петрович Безклубий пішов з життя.

Земля йому пухом-пашницею та яблучком!

 

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

 

* помічені цитати Л.П. Безклубого з матеріалів (листи, офіційні документи, аудіо-відео записи) архіву Братства «Сокіл». Стиль та орфографія збережені.

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.