Олександр Черненко

ІВАН БОГУН (ФЕДОРОВИЧ)

на головну

Нинішній етап становлення української державності постійно вимагає відповіді на запитання: як подолати суперечності та небезпеки на цьому нелегкому шляху, які історичні уроки в цьому зв'язку є особливо актуальними.

Вже з ХІ V ст. у справі відновлення державної незалежності, навіть державотворення, з об'єктивних і суб'єктивних причин, неспроможною виявилася абсолютна більшість представників тогочасної верхівки суспільства, тут варто згадати князів Дмитра Байду-Вишневецького, К. Острозького, Михайла Вишневецького, Ієремію Вишневецького, пізніше під час громадянської війни, розпочатої за незрозумілих обставин Б. Хмельницьким — українська козацька старшина, хоча вона і висунула зі своїх лав талановитих керівників – Івана Виговського, Петра Дорошенка, Юрія Немирича... Але фатальною помилкою політичного істеблішменту України другої половини XVII століття було те, що він будував державу виключно для себе. Державу станову, ієрархічну, що й не могло не викликати спротиву Запорозької Січі. Тобто демократичний потенціал державницької еліти того часу виявився трагічно недостатнім.

З цього погляду, унікальною є доба Руїни (1648—1676 років) — величезної трагедії в історії нашого народу, коли він не тільки втратив реальний шанс відновити свою державу, а й зазнав страшенних людських, матеріальних та духовних втрат. Наслідки цих втрат даються взнаки і сьогодні. Прості козаки та селяни-посполиті героїчно боролися за волю проти іноземців, вони густо полили кров'ю землю батьківщини. Але й вони у своїй більшості не розуміли того, що гарантією волі має бути власна українська держава. Порівняємо цей трагічний період нашої історії з революцією кінця XVI століття в Голландії, що призвела до створення незалежної, з часом могутньої республіки. Голландія майже наодинці протистояла одному з грандів європейської політики — Іспанії, країні, яка мала незрівняний з нею матеріальний та військовий потенціал. Майже одночасно з громадянською війною в Україні, в Англії також відбувалася революція. Не зважаючи на те, що там згодом відбулася реставрація монархії, треба зазначити — революція на чолі з великим протектором Олівером Кромвелем виконала більшість своїх завдань. Англія з кровопролитної громадянської війни, попри зовнішні втручання, вийшла ще більш могутньою державою. Попри всі свої недоліки і помилки, Богдан Хмельницький був, без сумніву, прихильником української державності. Але гетьман гарантом державності бачив не народ, а особисто себе. Є цікава аналогія з тією ж Голландією: Вільгельм Оранський практично самостійно з німецькими найманцями протистояв іспанцям (народу він зброю не давав), і останні фактично окупували й спустошили країну. Лише усвідомивши, що тільки разом з усіма верствами населення він переможе, Оранський починає спиратися на «гезів» і нарешті перемагає. 1648 року, після закінчення Тридцятилітньої війни і підписання Вестфальського миру, Голландську республіку визнають у всій Європі.

Одним з найвидатніших військових діячів українського народу є козацький лицар, кальницький полковник Іван Богун — безмежної відваги воїн, талановитий полководець, блискучий майстер польових боїв і захисту міст, які він перетворював на неприступні фортеці.

Зовсім мало збереглося відомостей про той період життя Богуна, який передував 1648 р. Глуха згадка про початок авантюри Б. Хмельницького, що переросла в громадянську війну, збереглась в старовинній народній пісні, де говориться, зокрема, про те, що Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники — Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович — обіцяли повернути козацькі права усім тим, хто був позбавлений їх:

“Оттогді-то припало йому з правої руки Чотири полковники:

Первий полковниче — Максиме Ольшанський,

А другий полковниче Мартине Полтавський,

Третій полковниче Іван Богуне,

А четвертий — Матвій Бороховичу.

Оттогді-то вони на славну Україну прибували,

Королевські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали”.

На початку Руїни (громадянська війна 1648-1676 рр.) Б. Хмельницький призначив Івана Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати, таким чином, просування польсько-шляхетських військ по Україні. Це завдання козаки Вінницького полку під проводом Івана Богуна блискуче виконали, незважаючи на те, що ворожі сили набагато переважали їх своєю кількістю.

28 лютого польсько-шляхетське військо, кероване Калиновським, підійшло до Вінниці, яка весною 1651 р. була на кордоні з польськими військами. Тут були незначні, порівняно з польсько-шляхетським військом, козацькі сили. Богун вирішив затримати польське військо до приходу допомоги від Богдана Хмельницького. У цей же день відбувся перший бій під Вінницею. Залишивши частину козаків свого полку в місті, Богун з кінним загоном виступив проти ворожих сил — кінних авангардних частин на чолі з Лянцкоронським. При зближенні з козаками польські кіннотники, що розташувались півмісяцем, намагались оточити козаків. Козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Польські кіннотники кинулись їм напереріз і вийшли на кригу. Але тут їх чекала загибель. Відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали лід і притрусили його снігом і сіном. Налетівши на ці проруби, значна частина польської кінноти пішла під кригу. Розлючений Калиновський, підійшовши з основною частиною війська до Вінниці, обложив місто і замок. Облога тривала до 11 березня. Козаки і мешканці стійко трималися, мужньо відбиваючи атаки. Богун був у перших рядах захисників замку.

На третій день облоги Богун, виїхавши особисто на розвідку на чолі загону з 300 козаків, вступив у бій з польсько-шляхетськими охоронними загонами. Польські жовніри і шляхта, пізнавши Богуна, кинулись на нього. Один ударив Богуна древком прапора по голові, інші схопили його за руки й ноги. Відзначаючись надзвичайною фізичною силою, Богун одним рухом скинув повислих на ньому ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня через річку. Кінь Богуна потрапив в ополонку, але швидко вискочив з води і щасливо доніс вершника до монастиря. Наступного дня Богун знову бився з ворогом.

Для об'єктивності, так би мовити, наводимо уривок з польського літопису «Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. »:

«…ПослЂ чего пошелъ Горнецкій съ 12 т. бракованнаго коннаго войска, который разрушалъ на пути взбунтовавшіеся города, никому не давалъ пощады, и мечемъ и огнемъ опустошалъ такъ, что отъ Согребыщъ (Sohrebyszcz), Беашады (Beaszada) и Умани (Chumen) почти вся Браславщина опустЂла ; въ УманЂ же, заставъ множество гультайства, собравшагося на ярмарку, быстро ворвался въ городъ съ войскомъ, и, не давая Козакамъ развернуться, приказалъ всЂхъ рЂзать, не спуская никому; даже женщинъ, тирански рЂзалъ для острастки другимъ городамъ. Хмельницкій, бывъ объ этомъ нев Ђрно ув Ђдомленъ, ибо ему кто-то сказалъ, что такія опустошенія /46/ производитъ своевольная и небольшая толпа Поляковъ, послалъ съ полкомъ Богуна, который, завидЂвъ наше огромное войско, противъ него идущее, возвратился назадъ и заперся въ Монастыришкахъ, а между тЂмъ послалъ къ Хмельницкому, увЂдомляя его обо всемъ. Тогда наши атаковали его въ Монастыришкахъ, но и сами понесли значительный уронъ, ибо Богунъ сильно защищался; однако, когда крЂпкій сдЂлали приступъ и зажгли замокъ, тогда Богунъ усомнился въ своихъ силахъ и какимъ-то чуднымъ образомъ ускользнулъ изъ рукъ нашихъ Поляковъ. На этомъ-то приступЂ самъ Чарнецкій былъ не опасно раненъ въ лице стрЂлою. ЗдЂсь совершился дивный Божій судъ, не допустившій нашимъ взять Богуна; а что еще хуже, когда замокъ горЂлъ, какой-то негодяй закричалъ: „Орда идетъ!“ На этотъ крикъ наши, тотчасъ потерявъ совершенно глаза, опрометью бросились и покинули, уже добытый, замокъ, оставили возы свои и больныхъ на лагерномъ мЂстЂ и за 7 миль убЂжали. Хмельницкій же, медленно, въ нЂсколько дней, прибылъ въ Монастыришки, но уже дЂло было кончено (po harapie) дивился и смЂялся, что наши безъ стыда, сами не зная для чего, ушли».

Два тижні Вінницький полк героїчно відбивав атаки противника. Коли ж до Вінниці підійшли надіслані на допомогу Богуну полки уманського полковника Й. Глуха і полтавського Мартина Пушкаря, польсько-шляхетське військо відступило до Кам'янця-Подільського. Цю фортецю Богун штурмував зі своїм полком у складі корпусу Д. Литовця в кінці квітня 1651 р. Під час облоги й штурму цього оплоту Іван Богун показав високі зразки відваги і військової майстерності. А в червні 1651 р. він врятував українську армію від знищення у найтрагічніший момент — під час битви під Берестечком.

Тут відбувся один із найбільших боїв визвольної війни.

Бої перших двох днів закінчилися успішно для козаків.

19(29) червня в результаті двогодинного запеклого бою багато шляхти полягло під ударами козаків. Під час вирішальної битви татари з гетьманом Богданом Хмельницьким зрадили й залишили поле бою. Як зауважує один із сучасників, “хан утік ганебно”.

Після втечі хана польсько-шляхетські війська зайняли місце, де стояли татарські орди, і таким чином відрізали шлях козакам для виходу з-під Берестечка.

Козаки в порядку відступили до свого табору і там окопалися. Ворожа армія з трьох боків обступила козацький табір, з четвертого боку були непрохідні болота. Десять днів мужньо оборонялося обложене козацьке військо.

26 червня з артилерії почався обстріл козацького табору. Козацька артилерія відповідала. Обидві сторони несли великі втрати. Почалися переговори. Польсько-шляхетське командування вимагало від козаків видачі полковників, прапорів і гармат. Богун, якого козаки обрали наказним гетьманом, вирішив не здаватися. Він поширив у польському таборі чутку, ніби хан з Хмельницьким повернулися і вночі нападуть на поляків. Щоб ворог упевнився в правдивості цієї чутки, Богун наказав козакам грати в сурми, бити в литаври. Ворог повірив і послав за річку великий корпус. Козаки під командуванням Богуна напали на супротивників, що засіли в найближчих окопах, вибили їх звідти і розгромили. 30 червня козакам стало відомо, що шляхетське командування збирається обійти обложений табір з тилу і, збудувавши греблі на річці Пляшовій, підняти в ній воду і затопити табір козаків. Іван Богун організував вихід козаків з лещат облоги. Цей єдиний шлях відходу лежав тільки через болото. За одну ніч загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами і попонами. Так була зроблена переправа, по якій вийшла більша частина козаків. Завдяки холоднокровності, залізній волі і енергії Івана Богуна основна частина збройних українських сил була врятована.

Незабаром, у 1652 p ., козацьке військо здобуло нову перемогу під Батогом.

Батозька битва була зразком мужності і воєнного мистецтва повсталих народних мас. Перемогу на Батозькому полі сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами (216 р. до н. е.). У цю перемогу вклав чималу частку й Іван Богун.

А в березні 1653 р. польський король Ян Казимир знову кинув на Україну відбірні війська. Командування ними він доручив Стефану Чернецькому, відомому своєю нелюдською жорстокістю.

Війська Чернецького вдерлися в Брацлавщину. Скрізь, де проходив ворог, він залишав за собою пустелю, повну руїн і згарищ. Однак винахідливий і кмітливий Богун, маючи значно менші сили, ніж Чарнецький, зумів заманити його під Монастирище (на Поділлі, тепер — районний центр Вінницької області), де 21 березня відбувся вирішальний бій. Польськошляхетське військо розгорнутим фронтом пішло на козацькі укріплення. Богун розпочав контрнаступ. Одночасно він непомітно вивів з фортеці найкращі частини своєї кінноти і вдарив у тил ворога. Не витримавши подвійного удару, польсько-шляхетське військо кинулося врозтіч. Сам Чернецький був тяжко поранений.

У травні він був у складі частин Тимоша Хмельницького в Молдавії, очолюючи дванадцятитисячний загін, а в листопаді 1653 р. полк Богуна бере в оточення під Жванцем наймані війська Речі Посполитої. Але знову від повного розгрому польську армію врятувало зрадництво кримського хана, який пішов на сепаратну угоду з польським королем Яном Казимиром.

Іван Богун уславився також безмежною мужністю, високим військовим мистецтвом і в боях з татарами, які після Жванецької битви дістали, в черговий раз, від Б.Хмельницького дозвіл, повертаючись до Криму, забирати в полон українських людей.

Літописець Величко описує, як Богун на чолі десятитисячного козацького війська розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами (загонами) по Україні для захоплення ясиру.

Величко повідомляє, що з чамбула, який складався з чотирьох з половиною тисяч чоловік, до коша “приволоклося” ледве 500 татар. Втрати татар обчислювалися у вісім тисяч чоловік. Понад дві тисячі татар було взято в полон. Бо­гун став справжньою грозою для татар.

Про розуміння політичної ситуації і передбачення негативних наслідків різних угод та уній свідчить його ставлення до переяславської трагедії 1654 р. Під час приведення до присяги на вірність московському цареві у Переяславі серед тих хто відмовився присягати і бути васалом Москви, на догоду черговій авантюрі Б. Хмельницького, був і І. Богун.

1658 року полковник Пушкар за вказівкою і підтримки Москви розпочав повстання проти гетьмана України І.Виговського. Іван Богун був серед тих хто боронив гетьманську Україну.

Після чергової зради козацької старшини, Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: “Воєводи знов приїхали бунти заводити”. На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: “Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; — як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз'їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями) киями б'ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився”. Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, зауважив: “ Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати ”. І, звернувшись до Скуратова, додав: " Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш ”. Скуратов вимагав угамувати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: "Не своєчасна ця мова”.

I . VII . 1659 р. разом із козацькою старшиною І. Богун підписує листа до Івана Безпалого, який стояв за Москву, докоряючи останньому: «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам в неволю піддається і на братів своїх наступає». Цього листа підписали всі видніші полковники: П. Дорошенко, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобоба, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь. До речі, 1658 р. І. Богун був серед тих хто підписував Гадяцьку угоду, як також і серед тих, хто 1659 р. не пристав на угоду недолугого синка Богдана Юрася Хмельницького з Москвою у Переяславі. Але вже восени 1660 р. московський посол Сухотін доносив цареві 2.ХІІ, що з Ю. Хмельницьким від Москви відійшли: Петро Дорошенко – полковник Чигиринський, Андрій Одинець, – Черкаський, Степан Трощено – Канівський, Михайло Ханенко – Уманський, Яків Клеченко – Корсунський, Данило – Білоцерківський, Іван Богун – Брацлавський, Михайло Зеленський – По дністрянський, Іван Гоголь – Могилевський, хоча, як пише Дм. Дорошенко в своїй праці «Гетьман Петро Дорошенко»: «…видко позначені не всі полковники, і прізвища їх подано не завжди точно».

Польський уряд не раз робив спробу перетягти на свій бік легендарного героя, але Богун залишився вірним сином українського народу, відкинувши всі привабливі пропозиції.

Тоді польське командування пробує фізично знищити Богуна. Робиться спеціальний напад на Брацлавщину з метою розгрому Вінницького полку і захоплення Богуна. Але полковник був насторожі. Вороги не змогли досягти своїх цілей.

Перебуваючи пізніше, 1660 р., на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну. І там 1662 р. він був заарештований шляхтою і ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці. Та через рік король Ян Казимир, готуючись до нового походу для завоювання Лівобережної України, знову намагається використати популярне серед народних мас ім'я Богуна. Король змушений був звільнити Богуна і повернути його на Україну, де він став наказним гетьманом.

Приймаючи це призначення — наказного гетьмана військ польського помічника Тетері, — Богун мав на думці скористатися походом для того, щоб силами своїх козаків та лівобережних частин завдати нищівного удару полякам та Москві, визволити від них Україну.

Проте зрадник козак, що мав передати один з листів Богуна лівобережним козакам, віддав його польському королю. 17 лютого 1663 р. Іван Богун був заарештований і через кілька днів розстріляний під Новгород-Сіверським.

Український народ зберіг світлу пам'ять про свого героя. Ім'я Івана Богуна і слава його подвигів звучить в українських народних піснях, думах та легендах.

Використано матеріали Ігора Сюндюкова, Сергія Махуна, праці Дмитра Дорошенка «Гетьман Петро Дорошенко», Видання Української Академії Наук у США, Нью-Йорк, 1985, Володимира Голобуцького «Запорозьке козацтво», Київ, «Вища школа», 1994 р., польський літопис «Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г.»



Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.