Микола ДМИТЕРКО

МАЛЕНЬКИЙ МУЧЕНИК

Розповідь ветерана війни

на головну

Люблю весняне свято – дев'яте Травня. Цього дня у ветеранів на грудях сяють ордени та медалі. А самі вони молодіють на кілька років. Завжди з радістю чекаю цього дня, щоб при нагоді послухати цікаві розповіді про ще не записані історії часів Вітчизняної війни.

Ось і нинішнього сьогоднішнього дня на автобусній зупинці помітив бувалого в бувальцях ветерана. Попервах мою увагу привернули нагороди: особливо ордени Слави. Давно шанобливо ставлюся до тих, хто нагороджений цим солдатським орденом. Коли помічаю його в когось на грудях, одразу в уяві бачу сміливця, який підповзає до ДЗОту, щоб знешкодити його і дати прохід піхоті. Іноді уявляю в нім єдиного, що залишився в живих, кулеметника, який стримує роту ворожих солдат.

Цього разу уява моя, мабуть, не перебільшувала. У ветерана помітив, крім трьох орденів Слави, нашивку з трьох жовтих і трьох червоних вузеньких смужок. – "Шість разів поранений!" – мимоволі вихопилось у мене.

Незнайомець підняв приємне, але все в рубцях обличчя, усміхнувся й сказав:

- Все не зберуся зняти, щоб не лякати людей.

- Навпаки, нехай усі знають, хто Ви, – шанобливо відповів я.

- Справа не тільки в кількості поранень. Іноді дивуєшся, як може вижити людина після одного...

- Знаю вояка, якому куля прошила перенісся, пройшла між півкулями мозку і вийшла в потилицю. Живе досі. Зустрічав і такого, що носить кулю в шлуночку серця.

- А як у Вас? – запитав.

- Ет... – махнув рукою, – розповідати довго... Є і в кістках і в легенях.

- Так Ви інвалід? Якої групи?

- Досі не вдалося оформити. Молодим був, не хотів. А потім звик... до болю. Тепер думаю, може й краще, що так вийшло. Іноді забуваю про свою біду. Але головне – не доводилось нервувати на всіляких комісіях, не відчував себе в чомусь винуватим.

...Хоч багато написано про війну, проте не осмислено не тільки на філософському рівні, але й на побутовому. Мене завжди, приміром, шокує хвалькуватість деяких розумників: "Був на війні від дзвінка до дзвінка". Повірте, що такий не бачив справжньої війни. У бойових обставинах піхотинці воювали лише одну – дві години. Лише окремі тримались 10-15 діб, а потім госпіталь або довготривала оборона (1 - 2 місяці). Отже, той, хто хизується, по справжньому в атаку не ходив.

- А візьміть фронтові знімки. Звідки вони можуть бути в того, хто весь час на передньому краї. Адже там не до фотографій. Якщо звільняли місто чи село, то окопувались на протилежному боці. І ні кроку назад! Єдине місце, де воїн міг сфотографутись, це госпіталь, якщо він був у місті. Отже, той, у кого чимало військових фото, також не бачив передової.

- А можна поцікавитись, який день у Вашому житті був найсутужнішим?

- На війні було багато. Але найважчі дні пережив у дитинстві.

- Цікаво. Може коротенько розповісте, поки прийде автобус.

- Можна, – сказав, підводячись мій супутник і, вдаривши недопалком об бруківку, додав: – Довго не курив, а сьогодні спокусився. Згадав свою обпалену молодість. Ось послухайте.

Спочатку була осінь перед голодоморним 1933 роком. Наших односельців зобов'язали здати трикратний план зерна та картоплі. Вигребли все, що було. Щоб ніхто не зміг змолоти зерно, закрили вітряки і побили каміння з ручних жорен. Залишилися тільки буряки та гарбузи, які того року дорідно вродили, тим і харчувались тієї осені і заготовляли на зиму: різали тоненькими смужечками й сушили на сонці. Хоч стьожки через кілька днів ставали крапчастими, їх засиджували мухи, але зберігались.

Глибокої осені в людей від гарбузового корму обличчя й руки пожовтіли.

Наприкінці зими ще раз пройшли бригади дворами, вишукуючи зерно. Довго штиряли щупами, але вже нічого не знаходили. На цей період я вже так ослаб, що не міг перейти хату. Але коли настала весна і земля вкрилася зеленню, старша сестра почала збирати лободу та польовий щавель.

Щоденно таку суміш клали в горщик, солили й варили. Хоч не з приємних був приварок, але давав роботу шлунку. Особливо допомогала мені рогоза, яку приносили з болота. Коли трохи посильнішав, став виходити в садок, вишукував зернята вишень, витягував з них осердя. Закусував бруньками з молодих гілок, що росли біля липових пнів.

- Хліба не було зовсім?

- Хліб також пекли – з листя, бур'янів. Він був схожий на кінські кізяки, але давав людям трохи сили. Ті, що погасили свій курінь, перестали палити в печах - пішли жебракувати. Поки була сила, ходили від хати до хати, ледь переставляючи набряклі з полопаною шкірою ноги, від яких залишалися на землі мокрі сліди.

... Одного весняного дня нашею вулицею тихенько дибав трохи менший за мене, років шести або семи, хлопчик. Хоч стояла спека, він був одягнутий у довгу сірячину, а на голові мав завелику шапку, яка закривала йому половину обличчя. Здавалось, що цього вбрання він ніколи не знімав з худеньких пліч. Поверх сірячка висіла пошита з домотканого полотна торбина, яка ще більше притягала хлопчика до землі. У торбині стояли дві чи три наповнені чимось пляшки. Схоже, що він просив милостиню. Але такого малого немічного прохача мені в нашому селі ще не доводилося бачити. Потім хлопець почав з'являтись на вулиці майже щодня. Я мимоволі його жалів і щоденно чекав появи жебрака. Коли ж спробував з ним заговорити, він, немов глухий, ні на що не реагував.

Одного разу я навіть пройшов за ним трохи. Саме тоді, коли зупинився перепочити, із двору голови колгоспу несподівано вискочив вгодований розбишака – його син. Тримаючи в руках палицю, він перетнув хлопцеві дорогу і грізно закричав: "Покажи що несеш!" – "Уксус", – ледь відповів хлопчик. – "Уксюсь, уксюсь" – перекривив малого невіглас і вдарив палицею по торбині...

Приглушено дзенькнуло розбите скло. З полотняної торбини потекли струмочки рідини. Нещасний гірко скривився і хотів заплакати з горя, але йому забракло сили. Тільки на сухих довгих віях з'явилось кілька густих крапельок, які так і не скотилися на обличчя. Після цього хлопчик зігнувся, тихенько опустився на землю і ліг поруч з побитими пляшками. В цей час з-за крамнички підійшов дід Гаврило, вартовий зернового складу. Він нагнувся над малим, зсунув на потилицю велику шапку. І я побачив ще не обвітрене ні весняним вітром, ні літнім сонцем біленьке чоло з чорними ніби дівочими бровами. "Вже упокоївся, – сказав дід про померлого хлопця, – це синок недавно овдовілого Степана. Він привозив з міста оцет і давав хлопцю, щоб він вимінював собі щось поїсти. Вчора Степана також не стало".

Дід підняв маленьке тільце і переніс його на узбіччя дороги... А після обіду там зупинилась підвода, на яку єздовий поклав маленького мученика.

Ось і вся історія, яка не залишає мою пам'ять, – закінчив розповідь кавалер орденів Слави.

- А ще живі ті, що робили таке людям? – запитую ветерана війни.

- Є ще живі. Я їх розумію: багато з них виконували не свою волю.

Одначе деякі після цих подій стали навіть освіченими для свого часу людьми, впевнені і тепер, що все скоювали для загального добра.

Я уважно вислухав його розповідь, але мені, правду кажучи, хотілось почути ще про його військові подвиги, проте, коли глянув на його схвильоване обличчя – не наважився просити, та й час було йти до автобуса.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.