Володимир ЛИС

ПРО КОЛКІВСЬКУ РЕСПУБЛІКУ ЗНАЛИ ВІД ЛЬВОВА ДО МІНСЬКА

(скорочено)

на головну

Навесні 1943 року територія Волині знаходилася, як було прийнято казати, у глибокому німецькому тилу. Хоча на цей час німці відкотилися від Сталінграда після поразки під його стінами, все ж під контролем гітлерівського режиму перебувала ще вся Україна, а на наших теренах гітлерівські загарбники почувалися доволі впевнено. Ще тільки почали діяти перші підрозділи Української Повстанської Армії, а зі Сходу прийшли перші загони червоних партизанів. Тому, мабуть, такою несподіваною була атака загону українських повстанців на волинське містечко Колки. Після бою з німецьким гарнізоном, який зі значними втратами був змушений залишити Колки, до старовинного волинського містечка вступив упівський загін на чолі з Миколою Костенюком — Олегом. Саме з цього часу і починається історія українського державного утворення на території Волині, який незабаром назвуть Колківською республікою.

Повстанці не обмежилися захопленням лише Колок. За кілька тижнів вони встановили контроль над кількома прилеглими селами, вибивши з них німців або тих українських поліцаїв, які не побажали перейти на бік УПА. Поступово територія повстанської республіки розширювалася. Хоча вона не була стабільною, але майже весь час охоплювала понад двадцять довколишніх сіл. А були часи, коли під контролем адміністрації Колківської республіки знаходилося до чотирьох десятків населених пунктів, розташованих на території п’яти районів — Колківського, Маневицького, Голобського, Рожищенського Волинської і Степаньського Рівненської областей.

Справді, на контрольованій українськими повстанцями території була своя адміністрація, діяла українська влада з усіма її атрибутами. У Колках була організована своя поліційна станиця і власна жандармерія.

— За порядком дуже слідкували,— згадує колківчанин Кирило Садовський, який тоді був підлітком, а пізніше воював в УПА і звідав пекло сталінського ГУЛАГу. — По вулицях ходили патрулі, населенню наказували, щоб ніхто не напивався, а якщо хтось допускав якесь правопорушення, скажімо, хуліганив чи був поміченим надто нетверезим, то проводилося справжнє розслідування.

У Колках запрацювали млин, хлібозавод, молокозавод, організували шпиталь, і що головніше — кілька військових шкіл.

— Я мав п’ять класів освіти,— згадує інший колківчанин Ростислав Єфімчук. — То мене направили на вишкіл у спеціальну медичну школу вчитися на санітара. Після того, як ми провчилися шість місяців, видали справжні дипломи з тризубом. Діяли також школи розвідників, саперів, а вже під осінь і медсестер.

Як згадують колишні повстанці, найголовнішою з військових шкіл була підстаршинська. Тут готували кадри майбутніх повстанських командирів і навчання проходило дуже інтенсивно. Керував школою колишній офіцер армії УНР на прізвище Галайда. Він був дуже ретельним і суворим, відчувалося, як кажуть, "ще царська виправка". І весь час твердив, що необхідно вчитися, бо доведеться за Україну воювати довго і наполегливо. Допомагав йому і повстанський сотенний Коваль - Рубащенко, який, за деякими свідченнями, керував безпосередньо упівським гарнізоном Колок і готував майбутню оборону містечка.

У цій підстаршинській школі навчався і мій земляк Дмитро Рудь, родом із села Глинянка Любомльського району. Оскільки мав, судячи з усього, гімназійну освіту, то перед війною після проходження курсів у Луцькому вчительському інституті його направили вчителювати у моє рідне село Згорани. У сорок другому він став українським повстанцем. Як згадувала його сестра Анастасія, влітку сорок третього на день чи два з’явився в рідному селі, казав, що стоять у Колках і що готується стати повстанським старшиною. Далі його сліди губляться.

Тоді ж, влітку 1943 року, запрацювала навіть польова друкарня, в якій випускали листівки, брошурки і так звані “летючі газети”. За свідченням колківських старожилів, у цій друкарні надрукували й одну книжку. Що прикметно, називалась вона дуже промовисто як для того часу: “Буквар”. Призначалася вона для українських шкіл, які знову відновили навчання у Колках і довколишніх селах. Звісно, українською мовою. Так само українською почали проводити службу Божу у місцевих церквах.

У Колках деякий час перебував командир повстанської округи Юрій Стельмащук — Рудий. Протягом кількох місяців тут знаходився і штаб УПА—Північ на чолі з Дмитром Клячківським — Климом Савуром. Звідси вирушали на бойові операції проти німців, а також захищати волинські села від грабунків червоних партизанів і нападів польських аківських загонів повстанські чоти і сотні. Двічі до Колок приїжджав і головнокомандуючий УПА Роман Шухевич, якого знали як полковника, а потім генерала Тараса Чупринку. Як згадує колишня захисниця Колківської республіки Ніна Омельчук, під час приїзду Шухевича восени сорок третього року його зустріли вже урочисто, була вишикувана почесна варта, проведено парад, головком УПА оглянув усі військові підрозділи, шпиталь, розмовляв з вояками, майбутніми санітарами і медсестрами.

Колківська республіка була, по суті, справді Українською державою, розташованою майже на двох тисячах квадратних кілометрів серед величезної території, окупованої німецькими фашистами. Але не єдиною. Як дослідили місцеві краєзнавці із Колківської загальноосвітньої школи-ліцею, звістки про її незалежність поширилися на територіях від Львова до Мінська, про неї згадували не лише українські, а й навіть білоруські самостійники. За прикладом Колківської виникла Деражнянська республіка на території Рівненщини, повстанські державницькі утворення на південній Волині, Тернопіллі і в Карпатах. Такою ж, по суті, іншою повстанською республікою була і Волинська Січ, яка діяла на території сучасного Турійського району. Саме вона прикривала із Заходу Колківську республіку. Як згадує колишній сотенний УПА Петро Мартинюк, біля села Мочалки 22 травня сорок третього року сорок три повстанці витримали бій із батальйоном гітлерівців, який рухався на Схід у бік Колок, і не пропустили його.

До речі, радянська пропаганда, коли вже не було змоги замовчувати існування Колківської республіки, а слідом за нею і комуністичні ортодокси часів уже незалежної України, твердили, що, мовляв, то німці добровільно віддали українським націоналістам під управління такий собі непотрібний їм шматок Полісся. Але це твердження спростовують факти. Зафіксовано, принаймні, вісім спроб розвинути в різні місяці наступ і проникнути на територію Колківської республіки. Були спроби німців прорватися також з боку Тростянця, Голоб, Борович, Маневич і Чорторийська, а також безпосередньо від Ківерець. Але попереджені розвідкою про рух ворожих колон бійці УПА організовували засідки і оборону сіл, завдаючи ворогу чималих втрат у живій силі й техніці.

Республіка на берегах Стиру, незважаючи на суворий воєнний час, жила повноцінним, хоч і напруженим життям. У вересні розпочалося навчання у кількох школах, протягом вересня—жовтня відгуляли до десятка весіль. Але незалежний український острівець уже давно муляв очі фашистам. Після неодноразових локальних спроб прорватися до столиці республіки вони розробили масштабну операцію її знищення. Наприкінці жовтня 1943 року розпочався масований наступ з чотирьох боків. Проти повстанських сил, які нараховували кілька тисяч бойових одиниць, кинули цілу дивізію з танками і артилерією. Першого листопада розпочався інтенсивний артилерійський обстріл і було проведено перше бомбування з повітря. А 4 листопада над Колками з’явилися відразу п’ять чи шість літаків. Від скинутих ними бомб містечко спалахнуло наче одна велика свічка. Одночасно посунула потужна танкова колона. До вечора Колки, як колись на початку ХVІ століття після татарської навали, знову було повністю стерто з лиця землі. Загинули і понад півтисячі мирних жителів, які не встигли втекти до лісу.

Все ж ті, хто уцілів після жорстокого бою, на чолі з сотенним Максимчуком — Стрілкою, про що є аргументовані свідчення колківчанина Леоніда Мартинюка, відійшли до села Комарове. Четвертого листопада, як вважається, Колківська республіка перестала існувати. Але, по суті, її продовженням стала хоч і менша за територією Комарівська республіка, яка за деякими свідченнями проіснувала до середини грудня. А близькі до Комарового села повстанці покинули лише під натиском фронтових німецьких частин, які з’явилися тут у січні сорок четвертого.

З приходом Червоної Армії розпочалися репресії над захисниками Колківської республіки. Кількох десятків її захисників, як того ж Ростислава Єфімчука, заарештували уже на фронті або перед відправкою на фронт. Влітку 1944 року відбувся показовий процес над понад сотнею повстанців, які захищали саме Колківську республіку. Трибунал НКВД засудив більшість їх до смертної кари, частині довелося пройти через ГУЛАГ у Воркуті, Норильську, Мурманську, на Колимі.

Усе ж витравити пам’ять про цей непокірний острів і символ боротьби за незалежність України не вдалося.

Пригадую як був вражений побаченим гість святкування 55-ої річниці Колківської республіки віце-адмірал Володимир Пилипенко, який приїхав на урочистості з Севастополя.

— Хлопці, якби ви знали, який багатий матеріал для агітації за Україну ви маєте,— сказав він тоді. — Я, як і мої ровесники, не знав, що на Волині була інша сила, яка також боролася з фашизмом.

Самі колківчани, зокрема, педагоги Борис Калуш, нині покійний, Микола Садовий, дисидентка радянських часів Наталія Каразія та інші багато зробили, щоб увічнити пам’ять тих своїх земляків, котрі творили і захищали легендарну повстанську республіку. Гарна експозиція є у місцевій школі-ліцеї.

Поставлено пам’ятник, чи швидше пам’ятний знак, захисникам республіки. Але ще більше належить зробити, бо час квапить і відходять у вічність свідки тих подій. Багатьох активних діячів республіки таких, як Тихий, Тихін, Ярослав, Чорноморець (чи не той самий, легендарний?), Василько, Роман, Шавула, Верещак (чи Верещака) — знають лише за іменами чи псевдами. Ще можуть розповісти колківчани, які самі брали участь у тих подіях, такі, як заслужений працівник культури України Петро Мосійчук, Григорій Рейкін, Степан Наглюк, Володимир Новак, Данило Каразія та інші. Колки потребують і грунтовних досліджень істориків, і вагомих художніх творів, бо окремі спроби, які були, не можуть задовольнити своїм рівнем.

І можна погодитися зі словами політолога, політика, історика з Києва Віктора Рога:

— Колки можна поставити у той ряд, де стоять Батурин, Крути, Базар. Колки — це наш важливий аргумент у боротьбі за справжню Україну.

Джерело: http://www.volyn.com.ua/printver.php?rub=4&article=0&arch=782


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.