Олександр КОРНІЄНКО,
(з матеріалів наукової доповіді, 2003 рік)


ІГРОВІ ФОРМИ ТА ЗАСОБИ НАВЧАННЯ
В ПІДГОТОВЦІ БІЙЦІВ ПОЧАТКОВОГО РІВНЯ
В УКРАЇНСЬКОМУ РУКОПАШІ “СПАС”



ВСТУП



на головну

Аналіз науково-методичної літератури вказує, що ряд фахівців приділяють важливе значення рухливим іграм, як одному з ефективних засобів в рішенні основних задач на етапі початкової підготовки юних єдиноборців. Втім, в тренуванні бійців і досі рухливі ігри використовуються лише як допоміжний засіб, мета застосування якого - забезпечення необхідного емоційного фону занять, активізації уваги, зняття психічного напруження і т.д. Питання доцільності використання рухливих ігор з метою розвитку фізичних якостей, навчання техніко-тактичним діям в поєдинку та вирішення інших задач підготовки розпрацьовані недостатньо. Особливу гостроту та актуальність вказана проблема набула за останні роки у зв’язку з розвитком національних традиційних видів єдиноборств, таких як Спас, Бойовий Гопак, Хрест, Сварга та інші [1].

Авторською навчальною програмою для дитячо-юнацьких спортивних шкіл з українського національного бойового мистецтва “Спас” (затверджена 27 квітня 1998 року, автор - О.Л. Притула) зазначено, що для груп початкової підготовки приблизний обсяг тренувальних і змагальних навантажень складає 282 години в перший рік навчання та 376 годин в другий рік навчання. З них, відповідно, 100 годин і 120 годин відведено для занять спортивними й рухливими іграми [2]. Враховуючи вище наведене, а, також, те, що теорія фізичного виховання визначає рухливі ігри як педагогічний засіб за умови врахування змісту та правильного підбору ігор у відповідності з рішенням конкретних завдань навчально-тренувального процесу, великого значення при розробці раціональних форм застосування спеціалізованих рухливих ігор набувають питання добору, класифікації та визначення функцій ігрових засобів.

На етапі становлення концепції сучасного виховання та розвитку українського козацького бойового мистецтва Спас великого значення має історико-культурний та соціальний аспекти гри. За визначенням голандського історика Йогана Гавзінха культура виникає в формі гри і як культурний феномен передається і стає традицією [3]. Традиційні ігри є частиною української культури, а остання має суттєвий вплив на процес усуспільнення людини. В навчально-тренувальному процесі з національних єдиноборств слід використовувати рухливі ігри з бойовим сюжетом для позитивних виховних цілей, а це: виховання характерів спортсменів, їх патріотичне виховання, набування знань і вмінь майбутніх громадян включно із вмінням зберегти себе при житті в екстремальних ситуаціях.

З метою вирішення цих задач, враховуючи великий виховний потенціал запорозького козацтва, як надзвичайно позитивного прикладу існування української військової, чоловічої громади , система фізичної культури якого свого часу стала вершиною українського тіловиховання [4], слід особливу увагу приділити традиційним, козацьким іграм, їх творчому використанню в навчально-тренувальному процесі.

ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД



Гра – відносно самостійна діяльність людини. Вона здавна стала невіддільною частиною людського життя. Існує ігрова теорія походження мистецтва. Гра часто була попереднім тренуванням до наступної діяльності, що у наших предків носило магічний характер [5].

Давні слов'яни жили в тісних зв'язках з природою, і як їх господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи. Поклоніння силам природи, божествам, уславлення їх піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу – прагнення задобрити оточуючу природу і таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя. Ігри присвячувалися матері-Землі, богу сонця – Ярилі, богу війни Перуну. Масові ігри слов'ян відбувалися на весіллях, в місцях обміну товарів, на похоронах та після судів ( незалежно від результатів ).

Ігрища складалися з танців, пісень, різноманітних ігор та фізичних вправ, що носили змагальний характер. На ігрищах молодь прагнула показати своє вміння в стрільбі з лука, киданні каменів в ціль і на відстань, верхової їзди і т.д.[4].

Усі ті ігрища мають дуже довгий вік і сягають часів глибокої дохристиянської ери. З прийняттям християнства багато з тих первісних звичаїв чи обрядів мусило згинути, хоч важливіші з них протривали довгі століття, правда у зміненому вигляді. Українські сучасні русалії ( за два тижні по Зелених Святах ) втратили свій первісний розгульний характер і обмежилися до співання пісень тощо. Зате давні поганські русалії мали цілком інший характер. Літопис подає, що старі слов'янські племена “устроювали ігрища поміж селами, і сходились на тії ігрища, на пляски і на всякії бісовськії пісні”. Ігри відбувалися на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само як тепер повечерниця – теперішні вечорниці. Кирило Турівський згадує не тільки “бісовські пісні” та “плясанія”, але й “бубни, сопіли, гуслі і неподобния ігри”; під рік 1067 в літописі підкреслюється, що “ діявол льстит і другими нрави всеязичискими прибавляє ни от бога, трубами, і скомрахи, гусьлями і русальи”.

Хороводи, рухові дії, стрибки – характеризували свята Купала, що були майже справжніми змаганнями. В іншому звичаї – у “навському великодні” відбувався обряд проводів навок з хорами, музикою, масками, ритмічним ходом-хороводом тощо.

Всі ці згадані явища мають незаперечний характер релігійного культу; всі вони пов'язані з певними релігійними обрядами, віруваннями, і їх можна прослідити у всіх народів. Але за лаштунками релігійного культу криється й інший сенс тих усіх рухів, хороводів, танків; це перші початки фізичної культури, початки руханки, зародки спорту. І хоч спорт набув сьогодні інших форм, чи виявляє зовсім інші тенденції – проте є він далеким відгуком тих прадавніх часів [ 6].

Традиційні засоби і форми фізичної культури українців отримали свій подальший розвиток в часи існування Київської Русі. Поступово починає складатися досить чітка система фізичного та психофізичного виховання молоді.

На першу роль в цей етап виходять ігрові традиції воєнного змісту. Дітей з семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, їзді верхи, а з дванадцяти років – справжньому військовому мистецтву [4]. Головним гаслом цілого життя княжої доби було бути постійно готовими боронити зі зброєю в руках свою Рідну Землю. Ця постійна готовність вимагала від українських дружинників заправлятися з ранньої молодості до боротьби з вершником, вправляти свої м’язи для кращого володіння мечем, ратищем, списом, стрілою, луком, вміти їздити справно верхи; треба думати, що все те належало до програми мілітарного вишколу тодішньої молоді, отже мало строго прикладний характер. Та побіч цього прикладного характеру находимо і розважальний характер у зайняттях княжих дружинників чи українського населення; з розваги – через постійний вишкіл – доходилось до військової справності.

У літопису спортивно – ігрового забарвлення має, навіть, фехтувальний двобій. Згадується про князя Василька, Данилового брата, що для розваги почав двобій з угорським боярином: “Добув меча свого играючи на слугу королевого, а той ухопив щит играючи”.

Широкі зв’язки княжої України, особливо за Ярослава Мудрого, “тестя Європи”, з Заходом Європи змушували звернути увагу наших предків на таке важливе на той час явище , як лицарські турніри та методи виховання молодого лицаря. І тут великого значення надається саме грі, оскільки до військової справи починали долучати з самого дитинства. З літописів знаємо, що Святослав Ігорович ( Завойовник ) почав воювати вже малою дитиною і за традицією в бою перший кидав “коп’я”: “сунув коп’ям Святослав на деревлян і коп’я полетіло поміж вуха коневі й ударило коня з ноги, бо був він ще малий”. Данило Галицький кількалітнім хлопчиком володів мечем, а його син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр.

Не меншу заправу мали й отроки, боярські діти, що готовились до лицарського стану княжого дружинника під оком самого князя чи тисяцьких.

Про ігровий характер лицарських турнірів на Україні згадує літопис під роком 1150. Турнір відбувся в Києві: з нагоди святкування перемоги князя Із’яслава відбувся бенкет. “Тоді й угри на фарах ( конях ) і на скоках играли на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності і коням їх”.

Ігровий елемент, також, присутній і в обряді тризни. “ …а коли вони насипали, звеліла починати тризну. Потім Деревляни сіли пити” ( переказ про Ольгу – перевізниківну ).Складали тризну своєрідні ігри з кулачництвом, бігом, метами, танцями [6].

Гра не втрачає свого значення в житті суспільства, і , зокрема, в підготовці молодиків за часів Запорозької Січі. І знов метою фізичної підготовки молоді є військова підготовка, а її основою – багатовікові традиції, що передавалися з покоління в покоління. Як твердять літописи, за часів козацтва були різноманітні рухливі ігри та фізичні вправи, що поширювалися серед усіх верств населення. Молодіжні ігри та забави, які тісно пов’язані з календарними обрядами, в основному носять жартівливий, розважальний характер. За часів козацтва по українських землях мандрували молоді хлопці (борці) і мірялися силою з сільськими парубками. Перемога в таких поєдинках дуже високо цінувалась у селян, а переможець ставав на довгий час героєм парубочої громади.

В той час дуже великого поширення набули дитячі рухливі ігри. Завдяки їм формувались такі якості як стриманість, кмітливість, наполегливість, організованість, розвивалася сила, спритність, швидкість, витривалість та гнучкість. Поставлена мета досягалась через різноманітні рухи, ходьбу, стрибання, біг, кидання чи перенесення предметів.

На Запорожжі, з метою якісної підготовки молоді запроваджується інститут джур. Разом з іншими джури обов’язково вчилися в січових школах. В школах відбувався суворий курс фізичного і військового навчання. Для школярів передбачався час на розваги та ігри. Після шкільних занять старші учні займалися військовою справою. В ігрових ситуаціях вони моделювали бойові дії козаків: наступ на ворога, оборону, тощо; влаштовували змагання, демонстрували фізичну силу. Така система навчання та виховання давала той обсяг знань та вмінь, які потрібні були козаку - воїну, вона розвивала у дітей спритність, силу, витривалість та інші важливі фізичні якості, котрі були необхідні у сповненому небезпеки козацькому житті.

Ігрова підготовка відбувалась і на свята ( Водохреща, День народження, Олекси, Захисту врожаю та Покрову).

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях ( скачки, перегони та інше ).

Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань з боротьби [4].

Важливим методом підготовки молодиків були ігри, що імітували тренування досвідчених козаків. Під час запорозьких герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися та виробляти всякі витівки, набуваючи собі хист та завзяття [7].

Суто прикладний характер мали на Січі і деякі масові розваги. “В святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збирались увечері на січову площу, розділялися на дві лави або партії, з яких одна складалася із верхніх, друга із нижніх куренів, і вступали в бій“[8].

Цю тезу підтверджують і інши автори. “Дуже поважалась у них сила, і вони думають, що для їх куреня велика честь, якщо на кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважались в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія” [4].

В козацьку добу велику увагу використанню ігор, як методу фізичного вдосконалення, і не тільки в зв’язку з необхідністю підготовки вояків, приділяють засновники братських шкіл. Новиною, як на тодішні часи, і цінним вкладом у виховну практику була праця Епіфанія Славинецького (народився в Україні, помер в 1675 році, закінчив Києво – Могилянську Академію) “ Громадянство звичаїв дитячих “. Славинецький одним з перших в тодішній Європі звертає увагу на фізичне виховання та вартість ігор в цьому процесі. “ Ради чого дозволяється гра ? “ ставить питання і відповідає: “ Ради розваги і відради розуму, утрудненому вченням. Які вправи є чесні і для дітей пристойні ? Дзига, м’ячик, фізичні вправи, швидкоходність, китайський м’ячик, різне стрибання як коник або травна саранча, стрибати з’єднавши собі обі ноги і на одній нозі та інше” [6]

Про традицію застосування ігор з метою підтримки та розвитку фізичних, морально-вольових якостей, бойового духу, гуртової злагодженості членів громади свідчать етнографічні розвідки кінця ХІХ, початку ХХ сторіччя.

“Кулачні бої дуже стародавні. Про цю гру ми маємо відомості у “Стоглаві” і других джерелах. Кулачна боротьба провадилась основне в північних частинах України. Самому мені не доводилось спостерігати цю гру, але докладно оповідав мені дідусь Антосьо з с. Старогородки на Чернігівщині.

Пригадую його оповідання: “ Коли я був ще молодим, а це було близько 60 – 65 років тому, ( а оповідав мені 1936 року, було йому певно близько 90 років ), на Різдві та на третій день Великодня, зберемося та поділимося на два гурти. Кожний гурт мав свого отамана. На Різдві спочатку билися снігом, а потім гурт на гурт ішов з кулаками. Ох ! І билися ж… І носи порозбиваємо, і очі попідбиваємо, й потомимося укінець, а б’ємось від ранку ( по службі Божій ), й аж до ночі. А битися можна було тільки кулаками. А порядок був сильний: коли отамани гукнуть: “ На кулаки ! ” – тоді гурт налітає на гурт і б’ються, сильно б’ються. Дехто й не раз упаде, полежить, а потім встає і лупить знову. Бій кінчався або темною ніччю, або тоді, коли котрийсь гурт не витримував і відступав. Колись був дуже гарячий бій, отамани гукали: “ Стій ! ”. І бій припинявся на якусь годину. Отак було. Тепер уже цього нема! На Великдень парубки сходились біля церкви, а ішли на луку або в поле. Часто сільський ста роста з соцькими та десятниками розганяли нас, забороняли… Тоді ми умовлялися та йшли в ліс, але й там часто знаходили та чіпляли палки нам “[9].

Степан Килимник в своїй праці наводить достатньо велику кількість рухливих ігор, назви яких чітко вказують на їх спрямування, як то: “Кулачна”, “Боротьба грудьми”, “Боротьба на лопатки”, “Чий батько дужчий“, “Боротьба на силу”, “Боротьба навколішки“, “Боротьба лежача“, “ Боротьба поодинока“ тощо.

Яскравим історичним прикладом позитивного впливу традиційних, народних форм боротьби на подальшу професійну кар’єру спортсмена є життя українського борця, нащадка запорозьких козаків Івана Максимовича Піддубного. 1897 року вперше взявши участь у чемпіонаті з боротьби на поясах, яка є різновидом народної боротьби, у цирку антрепренера Безкоровайного, вже у 1898 році Іван Піддубний виступає як борець – професіонал у Севастопольському цирку “Труцці “, де вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіонаті. Останній же виступ прославленого борця відбувся у 1941 році. Піддубному на той час було вже 70 років [10].

Отже, найголовнішими засобами фізичної підготовки дітей в дохристиянську добу, за часів Київської Русі, Запорозького козацтва і, фактично, до ХХ сторіччя були різноманітні ігри, тісно пов’язні з трудовою та військовою діяльністю.

Фізична культура українського народу, розвиваючись на власній національній основі, не мала замкнутого і обмеженого характеру. Однак, вбираючи в себе кращі зразки європейської культури, фізична культура українського народу за своїм соціальним значенням та спрямованістю грунтувалася, в першу чергу, на звичаях і традиціях свого народу, що й зумовило її прогресивність [11].

ІГРОВІ ФОРМИ ТА ЗАСОБИ НАВЧАННЯ



Форма – лат. forma – вид, образ [12]. За визначенням сучасної педагогіки форма – це внутрішня структура, побудова. “Коли ми говоримо про форми навчання, то маємо на увазі ту чи іншу побудову навчальних занять, організацію навчальної діяльності вчителя та учнів. Форми навчання не є щось незмінне ”[13].

В офіційній організованій практиці фізичного виховання склалися різноманітні форми занять. Форми занять змінюються відповідно до особливостей та змісту, конкретних умов побудови заняття, місця заняття в процесі навчання, рівня підготовленості займающихся. Форми проведення занять залежать, також, від умов середовища, технічного устаткування спортивної бази.

Ігрові форми навчально-тренувального процесу відносять до доповнюючих ( основні форми ), умовно кажучи неосновних форм занять. Ігрові форми навчально-тренувального процесу характеризуються перш за все широким застосуванням рухливих ігор [14].

Отже, розглядаючи питання використання ігрових форм навчально-тренувального процесу, в тому числі і в українському рукопаші “Спас”, слід розглінути питання застосування ігрового методу та окремих ігрових засобів.

За визначенням В.Н. Платонова ігровий метод передбачає виконання рухових дій в умовах ігри, з урахуванням характерних для неї правил,арсенала техніко-тактичних прийомів та ситуацій.

Застосування ігрового методу забезпечує високу емоційність заняття разом з виконанням задач в ситуаціях, що постійно змінюються, і ефективно за умовою присутності різноманітних техніко-тактичних та психологічних задач, виникаючих під час гри. Ці особливості ігрової діяльності вимогають від займаючихся ініциативи, сміливості, наполегливості та самостійності, вміння керувати своїми емоціями, прояву високих координаційних здібностей, швидкості реагування та мишлення, примінення оригінальних та неочикуваних для суперників технічних та тактичних рішень. Все це обумовлює ефективність ігрового методу для рішення задач підготовки спортсмена [15].

Однак, ефективність ігрового методу не обмежується вирішенням завдань, пов’язаних із підвищенням рівня підготовленості спортсменів. Не менш важлива його роль і як засобу активного відпочинку, переключення тих, хто займається на іншій вид рухової активності з метою прискорення і підвищення ефективності адаптаційних і відновних процесів, підтримання досягнутого рівня підготовленості [16].

На велику роль ігрового методу в навчально-тренувальному процесі вказує і Л.П. Матвєєв. При цьому розширюється його значення та роль в вихованні. “ Значення ігри виходе далеко за сферу фізичного виховання. Одна з головних функцій гри – педагогічна: гра здавна є одним з основних засобів та методів виховання в широкому розумінні слова. Ігровий метод в силу його особливостей використовується в процесі фізичного виховання не тільки з метою початкового навчання рухам чи вибіркового впливу на окремі здібності, скіки для комплексного вдосконалення рухової діяльності в ускладнених умовах “[14].

Особливо велике значення надає використанню тренувальному процесі ігор та ігрового методу Богдан Шиян, підкреслюючи, що ігровим методом можна виконувати будь яку з вправ. “Те, що в звичайній, неігровій ситуації для дитини нудне, неприємне і стомлююче, у грі, завдяки її емоційній привабливості долається успішно і легко. Розумно організована гра є дійовим методом формування важливих рис особистості: дисциплінованості, кмітливості, винахідливості, сміливості, витривалості, спритності, рішучості, наполегливості, організованості, стриманості” [17].

Слід зазначити, що всі вказані автори звертають увагу на вплив ігрового методу та його велике значення в процесі виховання фізичних якостей.

ІГРОВІ ФОРМИ НАВЧАННЯ В ЄДИНОБОРСТВАХ



Під час дослідження методів підготовки бійців військ спеціального призначення СРСР, а також відповідних методів самозахисту, у 1974 році, коли ці війська знаходилися на етапі формування, Борис Петрович Карякін довів, що з метою різкого підвищення ефективності тренувального процесу в спеціальних підрозділах в методику підготовки слід ввести нові, нестандартні форми навчання [18]. Бійці підрозділу пройшли стандартне тестування “на сміливість” з високими кінцевими результатами. Однак під час перевірки готовності до рукопашного поєдинку з’ясувалося, що в експериментальній групі з 19 чоловік відмовилися від участі в поєдинках 7, при цьому, також, з’ясувалося, що психологічна готовність до ведення рукопашної зі застосуванням засобів ближнього бою ( ніж, палиця тощо) не завжди відповідає показникам, що отримані в результаті спеціальних тестів.

Було встановлено, що для психологічної готовності ведення рукопашного бою воїн мусить володіти спеціальними навичками єдиноборств, котрі він отримує під час підготовки з використанням нетрадиційних, в тому числі ігрових, форм навчання. Основою такого навчання мусять стати спеціальні ігрові засоби підготовки бійця, що й було доведено до керівництва КДБ СРСР.

Дуже швидко ігрові форми навчання починають розвиватися в системі підготовки працівників МВС та мережі клубів “Динамо”. Результатом цього процесу стала поява низки робіт з даної тематики.

В роботі Ю.М. Віленьського „Ігри в спортивній боротьбі” зазначено, що одним з засобів виховання морально-вольових та фізичних якостей борців-самбістів мають стати рухливі ігри [19]. Вказується, що ігри з активною протидією двох сторін виховують здоровий спортивний азарт, наполегливість, витримку. При цьому наводиться біля 130 рухливих ігор з певною класифікацією:
- ігри для розвитку загальної та спеціальної фізичної підготовленості;
- що сприяють тактичній та технічній підготовці борця;
- ті, що регулюють емоційний стан, активізують увагу.

Слід зазначити, що в сучасній спеціальній літературі з боксу, боротьби, фехтування застосування рухливих ігор з метою підготовки спортсмена широко не розглядається, хоча, наприклад, зміст підручника з ”Жіу-жітсу” професора Кара Ашикага від 1909 року, на третину складають саме спеціальні ігрові вправи [20].

У навчальному посібнику для студентів вищих учбових закладів з фізичної культури та спорту “Борьба” від 1952 року наводиться загалом вісім спеціальних рухливих ігор без коментарів по методиці їх застосування в навчально-тренувальному процесі [21].

В роботі А.Харлампієва “Борьба самбо” від 1964 року взагалі не згадується питання застосування ігрових засобів навчання, хоча подається досить розроблена система застосування простіших видів боротьби, в тому числі і ті, котрі, фактично є аналогами тих чи інших видів національних єдиноборств народів СРСР [22].

Автор багатьох видань з питань спортивної боротьби, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер СРСР, професор кафедри боротьби Російської державної академії фізичної культури Чумаков Е.М., також подає декілька рухливих ігор, за мету застосування яких вбачає розвиток конкретних фізичних якостей спортсменів, а також п’ять видів простіших видів боротьби. При цьому зазначається, що такі види боротьби є ефективним засобом розвитку якостей борця [23].

Бокс. Колишній тренер-консультант збірної Соціалістичної Республіки Куба по боксу В.М. Романов в своїй роботі “Бой на дальней, средней и ближней дистанциях” зовсім не розглядає питання рухливих ігор, більш того зазначає, що у випадку зустрічі на рингу боксера так званого іскусного стилю з боксером, арсенал атакуючих дій та дій захисту якого не великий, але останні доведені до автоматизму перевага буде на стороні другого (!) [24].

Майстер спорту, кандидат педагогічних наук, старший тренер збірної Москви по боксу В.І.Філімонов, розглядаючи питання розвитку фізичних якостей єдиноборців подає декілька рухливих ігор, але без конкретного опису методів їх застосування в навчально-тренувальному процесі. Ігри в основному естафетного характеру [25].

На необхідність застосування ігрових форм подання навчального матеріалу в боротьбі дзюдо звертає увагу Г.П. Пархомович. Підкреслюється, що творче використання ігрових засобів дозволяє охопити процес початкового, поступового оволодіння школою дзюдо, починаючи з елементів, і закінчуючи поєдинком зі всіма його особливостями, притаманними реальній схватці [26].

Яскравим зразком продуманої роботи в галузі застосування ігрових засобів в єдиноборствах є навчальний посібник Є.Я.Крупніка. Автором підкреслюється, що ігровий метод в силу його особливостей є методом комплексного розвитку фізичних якостей. Жодна рухлива гра не може бути засобом розвитку окремої фізичної якості. Наприклад, в іграх з перетягуванням, що мають спрямованість на розвиток силових якостей, на досягнення перемоги впливають такі якості, як витривалість, спритність і навіть воля до перемоги. Вказується, що використання ігрових форм реалізації навчально-тренувального процесу принагідно до проведення любої частини тренувального заняття, а за умовою вірного застосування ігрових засобів можливо навчати спортсмена-початківця елементарним стандартним технічним прийомам. Цю тезу підтверджують і інші автори [27,28].

ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКО-ТЕХНІЧНОЇ ТА ФІЗИЧНОЇ
ПІДГОТОВКИ В УКРАЇНСЬКОМУ РУКОПАШІ “СПАС”



“Про те, як дід навчав мене “Спасу”. Я просто повторював рухи. Після того, як копіювання було вдалим, дід питав “Грає?” Тобто, грає всередині, рух приносить задоволення? Я відповідав: грає, повторював рух декілька разів і більш до нього не вертався. І повірте пройшло 35 років з тих пір, а воно грає так же свіжо і зараз.

Всього чотири елементи. Схватка ведеться практично останньою парою зв’язки. Тренування проходило тільки в русі, одразу в цілому, а потім, якщо треба, визначались окремі елементи, котрі не вдавалися. На початку під час копіювання дід співав жартівливих пісень, а я йому повинен був підспівувати. Після того, як все в мене “заграло”, співати я міг вже про себе. Але потім звичка думати піснею під час цього специфічного руху збереглась.

Удари – найзвичайніші, на всі можливі положення протиборствуючих. Захист як такий відсутній. Наближення до супротивника впритул. Обдумувати рух супротивника не можна, що б не сталось [29]. Так описує традиційну форму навчання і технічні дії “Спасу” носій козацького звичаю Л.П. Безклубий ( Одеса ).

З 1992 року Школою запорозького козацького традиційного бойового мистецтва “Спас” проведено великий обсяг робіт з відтворення козацького мистецтва двобою “Спас”. Аналіз отриманих даних дозволив зробити висновки щодо опису виду бойового мистецтва, його основних характеристик та методів, що застосовувалися при навчанні новаків. Подальша діяльність у напрямку вивчення основ спасу, систематизації здобутої інформації дозволила, на основі суто прикладного виду боротьби, розробити програму багаторічного спортивного вишколу. Проведенням низки турнирів з спортивного варіанту спасу було забезпечено вдосконалення правил змагань, розробка організаційно-методичних вимог до організації навчально-тренувального процесу з українського рукопашу “Спас”. Склалися підстави для впровадження нового виду спорту – українського рукопашу “Спас”. Логічним завершенням першого етапу роботи стало відкриття в м. Запоріжжя державної кзацької дитячо-юнацької спортивної школи бойвого мистецтва “Спас” у 1998 році.

Основними ознаками і відмінностями спасу як виду спорту є:
- широке застосування як елементів кулачного бою, в тому числі ударів ліктями, ногами, так і елементів боротьби;
- дозвіл на застосування задушливих та больових прийомів;
- мала тривалість часу ведення поєдинку на килимі – до 3 хвилин;
- висока інтенсивність, емоційна та технічна насиченість двобою;
- велика площина змагового майданчику, а тому широкі можливості маневру;
- стимуляція системою суддівської оцінки застосування технічно складних елементів, як то: ударів ногами в стрибку та в стрибку з розворотом на 360 градусів, захватів ногами корпуса і голови супротивника у стрибку, високоамплітудних кидків тощо;
- відсутність можливостей для виконання захоплення противника, використовуючи пальці рук;
- дозвіл на проведення поєдинку під музичний супровід;
- обов’язкове застосування в одязі бійця елементів українського національного костюму;
- широке застосування елементів козацького воїнського ритуалу в навчальній та змагальній практиці тощо.

Таким чином, “Спас” як вид спорту, має загалом швидкісно-силовий, складно-координаційний, ациклічний характер. Умови проведення змагального поєдинку потребують серйозної тактичної підготовки, вміння застосовувати всі позитивні сторони власної підготовленості, знаходити слабкі місця в обороні противника, швидко аналізувати його фізичні та технічні можливості та ефективно протистояти незнайомій манері ведення бою.

Особливої уваги при підготовці спасівців до змагань слід приділяти вмінню гармонійно поєднати елементи ударної техніки та техніки боротьби, здатності швидко переключатися з одного типу рухів на інший, а також, вмінню вести бій в несприятливих умовах. Особливо це стосується підготовки спортсменів-початківців, оскільки саме на початковому етапі за відсутністю змагального досвіду, коли тільки закладається “школа”, боєць часто потрапляє в ситуації, котрі не можуть бути розглянуті під час підготовки до змагань.

Такі особливості українського рукопашу “Спас” передбачають широке застосування в підготовці молодих спортсменів спеціалізованих ігрових засобів навчання, що дозволяє моделювати різноманітні типові і нетипові ситуації, що виникають під час ведення змагального поєдинку, знаходити правильні, іноді нестандартні рішення, підтримувати та розвивати у спортсменів інтерес саме до змагальної практики.

РОЛЬ ТРАДИЦІЙ В НАЦІОНАЛЬНИХ ВИДАХ БОРОТЬБИ



Відомо – що в Україні ще з давніх часів були розповсюджені різноманітні види дужання ( боротьби ). Дужання, як один з ефективних засобів фізичного виховання мало багато різновидів. Це боротьба “на ременях”, “спас”, “навхрест” тощо “[31].

Культура – це є матрикс, основа нашого буття. Життя українців є нерозривно пов’язане з їх культурою, її вартостями, її традиціями. Вона розвивається постійно і тепер також продовжуватиме свій розвиток під впливом нової високої технології, яка без сумніву буде мати великий вплив на різні аспекти культурного життя народу. Та новаків, що легко сприймають нове, треба привчати до того, щоб зберігали, продовжували наші культурні надбання та їх розвивали. Запорукою розвитку народу є зберігання традицій [3, 32].

Традиція – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично й передаються з покоління в покоління [33].

Якщо ще раз оглянути історію України з точки зору елементів традиційної культури, ми побачимо, що рухливі ігри наших предків носили обрядово-прикладний характер і, як правило, були спрямовані на підготовку до повсякденної праці або були певною моделлю останньої.

Оскільки одним з основних видів діяльності наших прадідів була війна, відповідно і ігри мали мілітарне забарвлення. Більш того, в культурно-історичному аспекті , на думку Гавзінга, гра стає боротьбою, а боротьба – грою…боротьба за щось або збереження чогось. Саме тому в національних видах боротьби, причому не тільки Українських, зберігся елемент гри, а в деяких він навіть домінує. Прикладом можуть слугувати такі види боротьби, як українська боротьба “Навхрест”, російська “в схватку”, молдаванська “триньте-дряпте”, татарська “куряш”, тувинська “хуреш” та багато інших. Фактично кожен з народів “Старого світу” зберіг свої бойові традиції в формі національних видів боротьби, ігор, забав.

На сьогодні абсолютно точно доведено, що з метою удосконалення системи масової фізичної культури та спорту в державі має сенс впровадити національні види спорту, котрі мають багатовікові традиції та враховують клімато-географічні, національно-культурні особливості регіонів. А що стосується міжнародних видів єдиноборств, то рекомендується під час проведення змагань користуватися ритуалами національних видів боротьби, що сприяє підвищенню емоційного стану бійця, виховує поважне ставлення до супротивника, глядача та суддів [30,34].

ВІКОВІ ПСИХОЛОГІЧНІ ТА ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
ЮНАКІВ 15 - 18 РОКІВ



За даними вікової періодизації, наданої В.А. Крутецьким вік від 15 до 18 років – це період ранньої юності, або старший шкільний вік. До психологічних особливостей цього вікового періоду належать наступні загальні характеристики:
- це період громадянського становлення людини, його соціального самовизначення, активного включення в суспільну діяльність;
- це період формування духовних якостей громадянина і патріота;
- особистість юнака починає формуватись під впливом абсолютно нового положення, котре він починає займати по зрівнянню з підлітком, в суспільстві, колективі;
- близько 18 років досягається необхідний ступень фізичної, духовної та громадської зрілості [35].

За даними Р.С. Уейнберга це час, коли відбувається зменшення інтересу хлопців до організованих занять спортом, причому серед причин, що примусили юнаків залишити заняття спортом називаються наступні:
- необхідність займатися іншими справами;
- нездатність стати таким, як хотілось;
- отримання недостатнього задоволення;
- бажання займатись іншими видами спорту;
- одноманітність;
- не подобається тренер;
- важкі тренувальні заняття;
- недостатність зацікавлення.

Слід також зазначити, що за тими ж даними на цей віковий період, якщо прийняти відрізок часу від 1 до 30 років за 100%, спадає 61% від загального обсягу показників змагального стану стурбованості [36].

За визначенням Е. Берна юність – це вік, коли людина вирішує, що вона буде робити в своєму житті, або хоча б чим заповнить час до прийняття такого рішення [37].

Безумовно, враховуючи велике суспільне та емоційне значення рухливих ігор, останні стають ефективним засобом для вирішення багатьох вікових проблем юнацького періоду, які проявляються під час навчальних занять.

До фізіологічних особливостей цього віку слід віднести наступне:
- доля м’язової маси починає складати майже половину загальної маси людини;
- темпи збільшення показників швидкості рухів дещо зменшується;
- продовжується розвиток здатності людини до прояву спритності;
- в цей період спостерігається друга фаза міогенного лейкоцитозу;
- тиск крові на цей час складає в середньому 120 / 70 мм рт. ст.;
- продовжується пубертатний період;
- спостерігається неврівноваженість поведінки в звязку с особливостями діяльності ЦНС.

Починаючи з цього віку, для дітей доступні заняття великим спортом.

Врахування позитивних особливостей цього віку, за умови використання нових засобів у тренуванні, дозволяє досягнути високих спортивних результатів [38].

КЛАСИФІКАЦІЯ СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ РУХЛИВИХ ІГОР
ВІДПОВІДНО ДО ПІДГОТОВКИ БІЙЦІВ ПОЧАТКОВОГО РІВНЯ В
УКРАЇНСЬКОМУ РУКОПАШІ “СПАС”



Під час проведення дослідженнь, за результатами аналізу літературних джерел, вивчення досвіду тренерів, а також на підставі власного досвіду була розроблена класифікація спеціалізованих рухливих ігор стосовно до занять з українського рукопашу “Спас”.

В її основу були закладені наступні ознаки:
- рухові задачі, які стоять перед учасниками гри;
- особливості взаємовідносин партнерів під час рішення рухових задач та умов гри;
- переважний вплив ігор на виховання фізичних якостей, формування навичок єдиноборства та вдосконалення елементів технічних дій.

При розробці класифікації спеціалізованих рухливих ігор були враховані рекомендації, викладені в роботах Карякіна Б.П. [18], Віленського Ю.М. [19], Крупніка Є.Я.[27], Балдаєва К.В. [28], Крепчука І.Н. [39], Билєєвой Л.В. [40].

В процесі дослідження та апробації ігрових засобів було встановлено, що багато з існуючих ігор, описаних в посібниках і рекомендованих до навчально-тренувального процесу підготовки єдиноборців, а також, козацьких забав, не викликають у спортсменів-юнаків зацікавленості і не находять широкого застосування. Тому були оцінені перш за все ігри, зібрані на основі узагальнення власного досвіду, досвіду тренерів з українського рукопашу “Спас”, та збірки традиційних козацьких ігор Л.П. Безклубого “Граї”.

Запропоновано наступну класифікацію:
Спеціалізовані рухливі ігри поділяються
1. За руховим завданням
- на дотик
- перетягування
- штовхання
- блокуючи захоплення
- з виведенням з рівноваги
- атакуючи захоплення
- з відривом від опори
- за оволодіння предметом
- на випередження
- з імітацією ударів
2. За особливістю взаємодії
- ігри-вправи з елементами єдиноборств
- колективні рухливі ігри з елементами єдиноборств
3. За умовами виконання рухового завдання
- з обмеженням площини пересування
- з обмеженням часу
- з обмеженням площини опори
- з обмеженням взаємодії рук
- з обмеженням дії зорових аналізаторів
- з використанням предметів
4. За переважним впливом
- на фізичні якості:
швидкісні, швидкісно-силові, силові, спритності, витривалості, гнучкості
- на навички єдиноборств:
маневру, звільнення та проведення захоплень, виведення супротивника з рівноваги, досягнення переваги в боротьбі за вигідне положення, територію тощо
- на елементи технічних дій:
кидки, удари, в комбінації, задушливі та больові елементи

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ



1. Пилат В. Бойовий Гопак. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1999.- 336 с.
2. Притула О. Українське бойове мистецтво “Спас”. - Запоріжжя: Видавничий центр “Запорозький Спас”, 2000. - 60 с. 3. Самотулка Т. Історія України в іграх. – Нью-Йорк: Коць, 1995. - 348 с.
4. Завацький В.І., Цьось А.В., Бичук О.І., Пономаренко Л.І. Козацькі забави. – Луцьк: Надстир’я, 1994. - 112 с. 5. Леко Б.А. Стрільба і рухливі ігри. –Чернівці: Рута, 1994. - 60 с.
6. Жарський Е. Історичні основи виховання. – Нью-Йорк: Видання Шкільної Ради, 1960. - 80 с.
7. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. - 320 с.
8. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.
9. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історічному освітленні. – К.: Обереги, 1994. –236 с.
10. Зубалій М.Д., Зубалій В.М. Іван Піддубний – символ української сили та борцівської вправності // Тези регіональної науково-практичної конференції з теорії і методики виховання в молоді інтересу до занять боротьбою. – Чернівці: Прут, 2002. – С.5-7.
11. Ведмеденко Б.Ф., Назаровець В.З., Психолого-педагогічна технологія виховання інтересу в молоді до занять спортом і фізичною культурою // Тези регіональної науково-практичної конференції з теорії і методики виховання в молоді інтересу до занять боротьбою. – Чернівці: Прут, 2002. – С.11-14.
12. Філософський словник / Під ред. І. Т. Фролова . – М .: Політіздат, 1987. – 590 с.
13. Савин Н.В. Педагогика. – М .: Просвещение, 1978. – 351 с.
14. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. – М.: ФиС, 1991.-543 с.
15. Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. – К.: Олимпийская литература, 1997.-584 с.
16. Платонов В.М., Булатова М.М. Фізична підготовка спортсмена.- К.: Олімпійська література, 1995. – 320 с.
17. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1.- Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001.- 272 с.
18. Карякин Б.П. Исследование содержания и експерементальная проверка эффективности методов подготовки к самозащите. М .: Гос. центр. ордена Ленина ин-т физ. культуры, - 1987. – 30 с.
19. Віленський Ю.М., Дубовіс М.С. Ігри в спортивній боротьбі.- К.: Здоров’я, 1977. – 87 с.
20. Ашикага К. Жіу-Житсу. – М .: Русское Товарищество, 1909. – 240 с.
21. Галковський Н.М., Катулин А.З., Чионов Н.Г. Борьба. – М .: ФиС,1952. – 448 с.
22. Харлампиев А. Борьба самбо. – М .: ФиС, 1964. – 388 с.
23. Чумаков Е.М. Сто уроков самбо . – М .: Фаир-пресс, 1998. – 400 с.
24. Романов В.М. Бой на дальней, средней и ближней дистанциях.- М .: ФиС, 1979. – 192 с.
25. Филимонов В.И., Нигмедзянов Р.А. Бокс, кикбоксинг, рукопашный бой. – М .: Инсан, 1999. – 416 с.
26. Пархомович Г.П. Основы классического дзюдо. – Пермь: Урал пресс, 1993. – 304 с.
27. Крупник Е.Я. Боевые слоны или игровой способ изучения приемов самозащиты. – М.: ФиС, 1997. – 81 с.
28. Балдаев К.В. Подвижные игры на этапе начальной спортивной специализации в вольной борьбе. – М.: Пед. ин-т им. Н.К. Крупской, 1986. – 22 с.
29. Безклубый Л.П. Интерес моей мысли // Техника молодежи.-1989. - № 2. – С.11.
30. Ондар О.Ч. Начальная подготовка борцов вольного стиля на основе приемов национальных видов борьбы. – М .: Моск. Обл. пед. ин-т им. Н.К. Крупской, 1985. – 18 с.
31. Палагнюк В.Г., Палагнюк Т.В. Історико-педагогічні особливості культурно-спортивних заходів як елемент теоретичної підготовки спортсмена // Тези регіональної науково-практичної конференції з теорії і методики виховання в молоді інтересу до занять боротьбою. – Чернівці: Прут, 2002. – С.8-10.
32. Семчишин М. Тисяча років української культури . – К.: Друга рука, 1993. – 96 с.
33. Кузь В., Руденко Ю., Губко О. Українська козацька педагогіка і духовність. – Умань: Каменяр,1995. –116 с.
34. Фідірко М.О., Гнатенко С. О. Національне виховання учнів засобами народних ігор // Материали науково-практичної міжнародної конференції з адаптаційних можливостей дітей та молоді. – Одеса, 2000. – С. 102 – 103.
35. Крутецкий В.А. Психология. – М .: Просвещение,1980. – 352 с.
36. Уэйнберг Р.С., Гоулд Д. Основи психологии спорта и физической культуры. – К.: Олимпийская литература,1998. – 336 с.
37. Берн Э. Игры. В которые играют люди. – М.: Фаир-пресс, 2001. – 480 с.
38. Физиология человека / Под общей ред. Н.В. Зимкина.– М .: ФиС,1975. – 496 с.
39. Крепчук И.Н. Сопряженное воздействие специализированых подвижных игр на физические качества и навыки единоборства юных борцов на этапе начальной подготовки. – Минск: Белорусский государственный институт физической культуры,1987. – 23 с.
40. Былеева Л.В., Коротков И.М. Подвижные игры. – М .: ФиС, 1982.– 224 с.


Варта "Сокіл"





Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.