НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА

бібліотека Українознавства

НЕСТОР КОРОЛЬ

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО – РОДОНАЧАЛЬНИК КІННОГО ВІЙСЬКА МОСКОВІЇ-РОСІЇ

 

Накладом

НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. ШЕВЧЕНКА

в Ню Йорку, Н. Й. ЗДА

1963

на головну

 

ЗМІСТ

 

Від Видавництва Товариства ім. Т. Шевченка

Передмова

Вступ

І. А. Полки Слобідсько-Українського козацького походження

ІІ. Б. Полки походження з Гетьманщини

ІІІ. В. Полки з Лицарсько-Християнського Ордена Запорізького Козацького Війська

IV . Г. Полки походження з Українського Козацького Війська 1612 року

Примітки й Пояснення

Додаток

фотографії

 

НЕСТОР КОРОЛЬ

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО – РОДОНАЧАЛЬНИК КІННОГО ВІЙСЬКА МОСКОВІЇ-РОСІЇ

 

Printer by Ukrainian American Press 114 St., Mark's Place New York 9, N. Y.

 

SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY

SOCIETE SCIENTIFIQUE CHEVTCHENKO

SCHEVTSCHENKO - GESELLSCHAFT DER WISSENSCHAFTEN

UKRAINIAN STUDIES

BIBLIOTEQUE D'ETUDES UKRAINIENNES BIBLIOTHEK DER UKRAINEKUNDE

 

 

THE UKRAINIAN KOZAKS THE PROGENITOR OF THE CAVALRY

IN MUSCOVY-RUSSIA

BY

NESTOR KOROL

 

Правопис, термінологія і географічні назви вжито в цій книжці згідно з бажанням Автора, Книжка видана коштом приятелів Автора.

Д.р Г. Лужницький

Редактор Бібліотеки Українознавства

 

Published by Shevchenko Scientific Society, Inc.

New York, N. Y., USA.

 

„Українське Козацтво — родоначальник кінного війська Московії - Росії" Професора Доктора Нестора Короля, бувшого старшини кіннотчика Російської царської армії і армії Української Народньої Республіки, є поширеною доповідю виголошеною автором на науковім засіданні Історично-Філолоґічної Секції Наукового Товариства iм. T. Шевченка 18-го листопада 1961 року.

Здається, що вона є чи не єдиною працею в ділянці висвітлення ролі Українців у творенні війська Московитсько-Російської імперії — Тюрми Народів і в першу чергу Українського ж народу.

Наукові інституції народів, що мають свої держави, звичайно тримаються осторонь історичного висвітлення розвою збройних сил своїх держав та їх опису. Можливо, щоб уникнути закидів у мілітаризмі, аґресивності та імперіялізмі, що, розуміється, не лишить науковій установі. Військовим справам вони приділяють увагу, і то мимоходом, тільки під час описів воєнних зударів своєї країни з іншою, чи то у випадку переможного, чи нещасливого кінця війни для своєї країни. Вони дозволяють собі це тому, що за них постійно працюють ріжноманітні інституції та установи, які і засновані державою спеціяльно для цеї мети.

Хог ми таких державних інституцій і установ не маємо, одначе, дотримуючись ретельно загально принятої засади, старанно оминаємо все те, що має будь-яке відношення до військових справ, не зважаючи на те, що якраз це і є надзвичайно важливою частиною нашої історії.

Треба сподіватись, що ця праця Проф. Д-ра Н. Короля стане початком висвітлення ролі Українців в чужих, і в першу чергу в Російських, збройних силах, народу в минулому войовничого, що так спритно використовувався Російськими аґресивно-імперіялістичними колами в своїх завойовницьких інтересах. Але з гордістю мусимо тут підкреслити, не для поліційних цілей внутрі імперії — для цього вживались козацькі війська не-Української національности.

 

ПЕРЕДМОВА

 

На день зречення Николаем II престола збройні сили Російської імперії мали в своїм складі 66 регулярних кавалерійських полків (крім полків ріжних козацьких військ, які також були кінними регулярними, хоч у цю кількість і не входили) : із них 56 полків складали армійську кінноту, а 10 кінноту лейб-ґвардії.

Із 56-ти полків армійської кінноти 31 — 9 драгунських, 10 уланських і 12 гусарських — мали територіяльні Українські назви, які походили переважно ще з козацьких часів, про що говориться в їхніх хроніках. Крім того Українського козацького походження були ще 6 полків армійської кінноти, яким в ріжні часи „по височайшому велінню" понадавано чужі, не Українські, назви.

Із 10-ти полків Гвардійської кінноти 3 полки також були Українського походження ще з козацьких часів. Між ними лейб-ґвардії КІННИЙ полк, в якому відбували військову службу майже всі наслідники престола і шефами якого були до своєї смерти всі царі. Другим таким полком був л.-ґв. КІННО-ҐРЕНАДЕРСЬКИИ полк, а третім л.-ґв. ГУСАРСЬКИЙ „його імператорської величности" полк.

Не зайвим буде тут підкреслити, що ні в армії, ні в ґвардії Російської імперії не існувало ні одного полка — кінного чи пішого — що був би ровесником, не те вже щоб був старшим, полкам Слобідсько-Українського козацького походження, полкам походження з Гетьманщини від компанійських і козацьких полків, себто зформованих в 1651 та в 1668 роках.

На протязі довгого періоду „європеїзації" Московії-Росії, коли командирами всіх полків, судячи по їх призвіщам, були представники найріжноманітвіших національностей і наименьше Москалів при майже повній відсутності Українців, полки армійської кінноти Українського походження безперервно переіменовувались на: легко-кінні, гусарські, фельд-єґерські, еґерські, карабінерські, кирасірські, драгунські, уланські і знову козацькі, ніби-то бойові якости полків залежали від їх назв та форм умундурування.

Досить було в якійсь війні європейських держав між собою перемогти гусарам чи драгунам або кирасірам — як кінні полки в Росії, крім іррегулярних козацьких, негайно діставали назву і форму умундурування кінноти-переможниці в останній війні. Нарешті в 1882 році прийшли до остаточного переконання, що кіннота Російської імперії стане пострахом для чужих армій якщо її назвати драгунами, забуваючи, що пострахом для чужих військ завше були Українські козаки. І всі кінні полки в Росії було названо драгунськими. Одначе, вже в 1907 році всі кінні полки знову було поділено на драгунські, уланські і гусарські. Дальнішим переіменуванням перешкодила вже революція, що остаточно знищила всю стару армію в тім числі і кінні полки Українського козацького походження.

В нашу задачу не входить ні подати повністю хроніки окремих кінних полків Українського походження, ні хоч би скорочено усіх полків цього походження. Подаються тут лише найяскравіші місця вибрані з цих хронік, що стосуються державно-політичної окремішности України.

 

ВСТУП

 

Ще Анти — предки пізніших Українських племен Уличів і Тиверців, найдальших на півдні і південнім сході — успішно відбивали напади на свої селища сусідніх кочовиків, що завше нападали кінно. Успішні відсічі мешканців Словянських селищ були можливі тому, що вони самі були дуже вправними верхівцями, не поступаючись у цім відношенні ні в чім кочовикам, про що згадується в стародавніх писемних джерелах. Словяни Анти були в однаковій мірі як рільничим народом, вирощуючи пшеницю та інше збіжа, що його вигідно продавали Грекам Причорноморських колоній, так і скотарями, плекаючи коней, рогату худобу, овець і свиней. Плекання коней і рогатої худоби було навіть важливішим занятям, ніж рільництво.

Хоч найостанніші знахідки Трипільської культури при розкопках по обох берегах середніх і нижніх течій рік Богу і Дністра, себто в місцевостях, замешкуваних Антами та їхніми нащадками Уличами і Тиверцями, показують що вже більше ніж за 500 років до Р. X. тут був уживаний деревяний плуг-сабан з череслом і лемішем, окованими залізом по їх острих сторонах і на передку з колесами, якого тягнула пара волів, все ж таки ознакою заможности і багатства була кількість коней і рогатої худоби.

Відомо, що в Гунських ордах були і Словянські загони Антів, про що свідчать їх Словянські імена — князя Божа та інших проводирів в писаних згадках про Гунів, бо Гуни, як і всі тодішні Азійські завойовники, вимагали від усіх підбитих ними народів збройної участи в своїм війську.

В Київській Русі - Україні,* особливо з часів князя Святослава, кінне військо уже повністю переважає над пішим. В Святославових походах на Хазарів, Камських Болґарів, Ясів і Касогів військо вже було переважно кінне. Київський Літописець характеризує князя Святослава такими словами: „...в походах він був легкий і бистрий як барс . . . спав підклавши сідло під голови, а покривався попоною, так само і його дружина (військо)". Це зовсім не означає, що Київські князі не мали і пішого війська.

* Ось витяг з документа з жовтня 1651-го року в якому згадується Україна: „Даю шерть (писемна присяга про признання себе підданцем „холопом") великому володареві (Государю), царю і великому князю Алексієві Михайловичу, всієї Руссії самодержцеві і багатьох царств володареві і власникові: по своїй вірі, по Мусульманському закону: Я, і за всіх своїх братів, і за дітей, і за своїх небожів і небог, і за своїх унуків і унук, і за всіх улусних (околишних, Н. К.) людей в тім, що бути нам усім під великого володаря, царя і великого князя Алексія Михайловича, всієї Рг/ссії самодержця, під його високою рукою ... в прямім холопстві до самої своєї смерти і йому володареві та його володаревим дітям, яких: йому володареві в майбутнім Бог пішле, служити прямо і добре йому володареві та усім майбутнім володарям його наступникам і спадкоємцям та їхній землі,... аз Турецьким султаном, з Кримським царем, з Кизилбашським шахом, з Бухарським царем, з Ташкеном, з Юрґенчом, і з Казачою (Казахською) Ордою, з Шевканом, з Козиєвим улусом, з Черкесами, з Азовом і зі всіма його володаревими, царевими і великого князя Алексія Михайловича, всієї Pуcciї самодержця недругами і непослушниками не знатись, до них не приставати, і не ходити... а їхні грамоти і післанців відсилати до володаря, царя і великого князя Алексія Михайловича, всієї Руссії самодержця, України ..." (Полное Собраніе Законов Россійской имперіи, т. І, стр. 260-61, С. Петербург, 1830 г. — далі всюди буде вживатись для цього джерела скорочення: ПОЗ...). Вираз всієї Руссії самодержець, УКРАЇНИ..." в цім документі повторюється шість разів. Такої ,,шерти" гетьман В. Хмельницький не давав.

 

Сама природа Руси-України сприяла в однаковій мірі розвиткові і рільництва і скотарства. Лісостеп та широкі розлогі степові простори як найліпше надаються до цього. Конярство в південних частинах Руси-України княжої доби Київської держави було досить розвинене і в конях недостачі не було. Само ж населення, хоч і осіле, було чудовими верхівцями.

Зовсім інша річ НЕ-Русь, себто НЕ-Україна, а її колонії, „Руськия земли" (в Літопису РУСЬ кожний раз дуже різко і чітко протиставляється „Руським землям"), себто пізніша Московія, яка без жодних на те підстав трохи згодом присвоїла собі цю чужу НЕ НАЛЕЖНУ їй назву Русь, з її НЕ-Словянським населенням.

— Стародавня РУСЬ в найтіснішім розумінні цього слова була країна довкола Київа, земля Полян, границями Руси були: на півночі — водорозділ між ріками Припятю і Німаном; на заході — водорозділ між Західним Бугом і Вислою; на півдні — зпочатку водорозділ між Припятю та Дністром і Південним Бугом, пізніше доплив Дніпра Рось, за якою вже в XI століті помітні воєнізовані оселі — зародок козацтва". 1

...,,в останніх спеціяльних дослідженнях висловлюється гадка, що вона (назва Русь) означала назву одного з Словян-ських племен, яке мешкало в околицях Київа" (це давно вже доведено М. Грушевським, НК). 2

...„Київ не втратив свого переднішого значення (після розгрому його Андрієм Боголюбським), благословенний край якого і надалі тримав за собою стару назву Русь". 3

... „князь Андрій (Боголюбський) мав повне право сказати: „Аджеж це ми з батьком змайстрювали (видумали) Суздальську Русь" (зародок Московії, НК). 4

... „з XIII до половини XV столітя появляється нова назва: „Московська Русь". 5

— „В 11-12 столітях назва Русь відносилась виключно для означення тільки лише Київської Руси... Звідси назва „Русин" в Новгородських літописах, це мешканець півдня, Київської Руси і різко протиставляється „Словенинові" — мешканцеві Новгородської землі". 6

... „політична влада Київського великого князя над правителями окремих земель (Полоцької, Новгородської, Рязанської, Владиміро-Суздальської) помітно слабне" (в кінці XII столітя)". 7

— „Ростов Великий від самого початку... був у найтісніших звязках з Новгородською землею. Новгородський князь однаково побирав данину як з Ростова (з населенням, яке складалось з тубільців Фінів і пересельців сюди Словян), так і з Фінського племени Меря, що замешкувало цю область... З Ростовської землі приходили (в інші землі-колонії заселені Фінськими племенами, НК) поганські жерці, які дуже сильно підбурювали та хвилювали недавно навернені на християнство північні Фінські народи" (в кінці XIII столітя, НК). 8

Багниста і лісиста місцевість цих „Руських земель", пізнішої Московії, не сприяла розвиткові конярства, як рівно ж і маршам більших з'єднань кінноти. А місцеве населення не посідає і не посідало якостей доброго верхівця. Цим і пояснюється відсутність в Московії довгий час кінноти.

... „з половини XV до другого десятилітя (яка точність! НК) ХVІІ-го столітя... витворюється окрема вітка Словянського, Великорусского, народа (як з не-Словян Фінів міг витворитись „Словянський народ" не пояснено, НК). Це Велика, Московська Русь". 9

— „Великорусске племя не є продовженням розвитку (якогось Словянського) племени, а витворилось по-за границями старої корінної (справжньої, НК) Руси, в краю, який в XII століті був тубільчим (інородчеським), а не Словянським краєм, із злитя цих тубільців з Словянськими пересельцями". 10

— „Тубільці, з якими тут змішувались Словянські пересельці, були Фінські племена. Фінські племена замешкували Московію ще тоді, коли тут зовсім не було помітно ніяких слідів присутности Словян... в І ? століті в складі Готського королівства Германарика можна вичитати Естів, Весь, Мерю, Мордву, Черемисів. В басейнах рік Оки і Волґи аж понижче Нижнього Новгорода в XI-XII столітях мешкали Мурома, Меря, Весь, захоплюючи територію теперішніх Губерній Калужської, Тульської, Орловської, Рязанської... тут Словянські пересельці змішувались з Фінськими тубільцями в самісенькім центрі Великороссії". 11

... ,,у витворі Великорусского племени діяли сукупно два фактори: племінне змішування і природні умови"... 12

... „тут ще до XII столітя виникло кілька Словянських міст; Ростов, Суздаль, Ярославль, Муром та ін. В головніших з них іноді сиділи князі-намісники Київського великого князя... пересельці зустрілись тут з тубільними Фінськими племенами (отже населення цих міст не було чисто Словянське, НК) ... міська верхівка Ростова і Суздаля належала до ранньої хвилі Словянських пересельців у цю землю"... 13

.... „найголовніше в питанні про походження Великорусского племени, це кількісна роля Фінського і Словянського елементів у його витворі... досить пригадати співвідношення Великороссів і Українців, щоб мати повну уяву про перевагу першого елемента... Ословянюючись, Фіни всією своєю масою, зі всіма своїми віруваннями і звичками, зі всіма своїми антропологічними і етнографічними особливостями і відмінностями увійшли в склад Великорусского народа... в Русский народ проникло багато фізичних і духових якостей і особливостей успадщених від Фінів. Наше Великорусске облича не зовсім гармонізує з загально-Словянськими рисами. Інші Словяни помічають в ньому... чужу домішку: смуглявий колір шкіри, надто виперті з облича вилиці Великоросса... і особливо типовий Великорусский ніс, що сидить на широкій основі, мусять бути віднесені на рахунок Фінської спадщини". 14

Це було стільки про ролю Фінських племен у витворі нового ніби-то „Словянського" племени — Москалів („Великороссів", „Русских", себто приналежних Русі, власність Руси, а не щось самостійне саме по собі).

А тепер де-що про ролю у цім витворі „нового Словянського племени" іншого не-Словянського елемента — Тюркських народів. Правда це стосується тільки родовитих Москалів, бо родовідних книг на простий народ ніколи нігде ніхто не вів. Весь родовід у простого народа рідко коли сягає глибше діда і прадіда. Одначе, кількісна роля Тюрків у витворі Москалів дуже поважна і набагато перевищує Словянський елемент, судячи по прикладу аристократії і дворянства цього народа:

— „Єнікеєви — стародавній Русский рід. Веде свій початок від князя (хана, бо Тюркські народи не вживали і не вживають цього Словянського слова, НК) Єнікея Тенішевича Куґушева. Одна вітка Єнікеєвих в кінці XVII столітя прийняла православіє, а друга і до нині Магометанської віри".

— „Єнґаличеви — стародавній Русский княжий рід. Походить від князя (хана) Мами, який прибув із Золотої Орди. Його унук Янґлич (Єнґалич) Бедишевич в 1580 р. був призначений на князя Кадомської Мордви. Нащадки його в кінці XVII столітя перейшли на православіє".

— „Урусови — стародавній Русский княжий рід Татарського походження, що веде свій початок від відомого Едиґея Манґита улюбленого Тамерланового воєначальника. Його нащадок Урус-хан і уважається родоначальником князів Урусових. Князі Урусови весь час займали найвищі становища в Московитській державі. При Алексії Михайловичі вони були поміж іншими 16-ма найвизначнішими родинами держави".

— „Єґунови-Черкаскіє — стародавній Русский княжий рід Предок їх князь (хан) Чуґун Єґунович приїхав до Москви із Золотої Орди при Івані Лютім".

— „Черкаскіє — стародавній Русский рід. Веде свій початок від Кабардинського хана".

— „Уварови — стародавні Русскі княжий і ґрафський роди. Походять від мурзи Минчака Косаєвича, що приїхав із Золотої Орди до великого князя Василя Дмитровича".

— „Анічкови (в старі часи писались Онічкови) — стародавні Русскі княжий і ґрафський роди. Царевич (ханів син, бо Тюркські народи Словянського слова „цар" не вживали і не вживають — в їх мовах навіть звука ,,Ц" зовсім нема, Н. К.) Берка чи Беркай виїхав із Великої Орди в 1301 р. до великого князя Івана І Дмитровича Калити. Охрестив царевича Берку митрополит Київський і всеї Руси св. Петро, що постійно мешкав у Москві. Хресною матір'ю царевича Берки була сама велика княгиня (жінка Івана Калити — дочка Нагайського хана — також охрещена Татарка, Н. К.) Царевич Берка був одружений з дочкою Викули Воронцова (рід якого також був дуже недавнього Татарського походження, Н. К.)".

— „Апраксіни (в старі часи писались Опраксіни) — стародавній Русский ґрафський рід, що походить від двох знаменитих братів — Салхомира чи Солохмира та Єдуґана, які в 1371 р. переїхали із Золотої Орди до великого князя Рязанського Олега. При великім князі Московськім Івані III переселились до Москви. Вивищення цього роду в Москві сильно піднялось після того як дочка стольника Матвія Васильовича Опраксіна стала жінкою царя Федора Алексієвича".

— „Бібікови — стародавній Русский дворянський рід. Веде свій початок від мурзи Жидомира (а в мовах Тюркських народів звука „Ж" зовсім не існує, Н. К.), родича хана Золотої Орди, що біля 1300 р. переїхав із Золотої Орди до Тверського великого князя".

— „Наришкіни — походять від Кримського Татарина, що переселився з Криму до Москви в 1403 р. (матір Петра І була з роду Наришкіних, Н. К.)".

— „Турґєневи — стародавній Русский дворянський рід. Походить від мурзи Лева Турґеня, що переїхав із Золотої Орди до Москви до князя Василя Темного".

— „Тімірязєви — стародавній Русский дворянський рід, що походить від Ординського мурзи Теміра Ґази, який переїхав до Москви після 1400 p.".

— ,,Лєонтьєви — стародавній Русский дворянський рід. Веде свій початок від мурзи Ібраґіма (Батура), що переїхав із Великої Орди до Москви в 1409 p.".

— „Державіни — стародавній Русский дворянський рід. Його родоначальник мурза Абраґім переїхав із Золотої Орди до Москви до великого князя Василя Темного".

— „Єлізарови — стародавній Русский дворянський рід, що походить від Татарського царевича (ханового сина) Єґула, який був на службі у Василя Темного (а сам Василь Темний був на службі у Казанського хана Улу-Мегмета, який був васалом хана Золотої Орди; Улу-Мегмет посадив Василя на Московський престол; отак виглядає історична правда у Москалів, НК)".

— „Єкімови — стародавній Русский дворянський рід. Його родоначальник Жидомир мурза переїхав до Тверського князя із Золотої Орди на початку XIV столітя".

— „Жданови — стародавній Русский дворянський рід. Родоначальник його мурза Аслан Челебі переїхав із Золотої Орди до Москви при князі Дмитрі Донськім".

— Щербачеви — старий Русский дворянський рід, що походить від мурзи Салти, який переїхав із Золотої Орди до Москви".

— „Язикови — стародавній Русский дворянський рід, Родоначальник їх в особі мурзи Єнґулея Язика, який переїхав із Золотої Орди до Москви до князя Дмитра Івановича в 1360 р."

— „Хітрово — стародавній Русский дворянський рід, що веде свій початок від Едди-хана, його називали „сильно хитрим". Він переїхав із Золотої Орди до Рязанського великого князя на початку ХІV столітя. Одночасно з ним із Золотої Орди приїхав його брат Салахмир, родоначальник Апраксіних, Вердеревских, Крюкових, Князевих, Ханикіних".

— „Єрмолови — старий Русский дворянський рід. Родоначальник його мурза Аслан Єрмол, переїхав із Золотої Орди до Москви в 1506 p.".

— „Єлчіни — старий Русский дворянський рід, що походить від мурзи Єлчі післанця Золото-Ординського хана до Московського князя Івана III, який не захотів повертатись до Золотої Орди і залишився в Москві".

— ,,Шеншіни — стародавній Русский дворянський рід Татарського походження (з нього походить поет Фет - Шеншін, НК)". 15 *

А тепер ще трохи призвіщ Тюркського походження вже у Москалів з простонародя: Аралов (арал — острів), Ахматов, Алтинов (алти — три), Баскаков (баскак — збірщик податків), Басманов (басма — хліб), Берсеньов, Біюков (бікж — великий), Калуґін (калуґа — багно), Кучуков (кучук — малий), Мазлумов, Пахтін (пахта — вата), Узунов (узун — довгий), Чоґуров (чоґур — копанка) і багато їм подібних.

Хрещені Татари і Угро-Фіни діставали імя Івана, Петра, Сидора тощо, а їхні сини були вже Іванов, Петров, Сидоров.

Перелік цей як для родовитих Москалів, так і для їх простонародя може бути продовжений безконечно і служить найліпшим свідоцтвом їх „Словянського походження". Приділено тут стільки уваги Фінським племенам і Тюркським народам, з яких витворились „Русские люди"— Москалі, не для приниження їх чи тих народів, з яких вони витворились, а виключно з метою підкреслити зовсім непомітну ролю в їх ментальності Словянського елемента. Тому цілком безпідставним е шукання „загадковости Словянської душі" в не-Словянині Москалі.

* Навіть при Петрі І і пізніше в 1730 -1740 pp. в царювання Анни Івановни в самім центрі Московії, в околицях Романова, Ярославля, Углича, Нижнього Новгорода (Ґоркого), Вороніжа тощо, населення складалось з Татар Магометанської віри, що видно з витягів тогочасних Московитських законів, що показують якими методами було примушувано Тюркські та Угро-Фінські племена ставати за висловом історика Ключевського, „новим Словянським, Великорусским, племинем" : „Травня 16, 1681 р. Про відберання у мурз і у Татар їхніх маєтків і дідівщизн (вотчин) і про ті вигоди, які їх чекають, якщо вони приймуть православну Християнську віру... у мурз і у Татар та у мурзинських і у Татарських жінок, у сиріт-недолітків, у вдовиць та у дівчат усі їхні маєтки і дідівщизни разом зі всім рухомим майном та з селянами-кріпаками цар відберає на себе... якщо вони не приймуть православної Християнської віри Грецького закона..." (ПСЗ, т. II, стр. 313). „Травня 24, 1681 р. Про повернення тим Романівським і Ярославським мурзам і Татарам їхніх маєтків і дідівщизн, які прийняли православну Християнську віру... тим які охрестились в святу православну Християнську віру Грецького закона Романівським і Ярославським мурзам і Татарам по царському указу за те, що вони охрестились віддати не тільки всю маєтність, що раніш їм належала, але також і всю тих мурз і Татар, які вперто тримаються своєї бусурманської віри і не хотять приймати православної Християнської віри .. . якщо ж ті мурзи і Татари передумають і захотять охреститись... то охрестити, а відібрані у них маєтки і дідівщизни та всю маєтність разом з селянами-кріпаками повернути їм назад для володіння по-старому." (ПСЗ, т. II, стр. 315). „Листопада 3, 1713 р. Про примусове охрещення Магометан,... де в маєтках і дідівщизнах є християни... бусурманам Магометанської віри на протязі півроку обовязково треба охреститись, бо інакше позбудуться своїх маєтків і дідівщизн і всієї маетности,... якщо ж приймуть святе хрещення, то тими своїми маєтками і дідівщизнами зі всіма людьми-християнами кріпаками будуть володіти по-старому. А якщо вони на протязі півроку не охрестяться, то ті їхні маєтки і дідівщизни з людьми-християнами і з нехристиянами у них відібрати на царя..., а скільки душ із тих бусурманів мурз і Татар приймуть хрещення і скільки не захотять охреститись, та що саме у них відібрано прислати докладний список всього Правлячому Сенату." (ПСЗ, т. V, стр. 66). „Липня 12, 1715 р. Про відберання у поміщиків Магометанської віри маєтків разом з селянами-кріпаками. ...відібрати у всіх поміщиків бусурманів Магометанської віри всі маєтки разом з селянами-кріпаками..." (ПСЗ, т. V, стр. 133). „Лютого 26, 1719 р. Про звільнення від плати податків на копання каналів мурз і Татар Казанської, Нижнегородської і Вороніжської ґуберній. ...Мурзи і Татари Вороніжської, Нижнегородської (Ґорковської) і Казанської ґуберній звільняються від податків на копання каналів..." (ПСЗ, т. V, стр. 669). Таких законів з переліком обширних просторів з Тюркським і Угро-Фінським населенням Магометанської віри в самім центрі Московії, та про примусове їх охрещення в православну віру, себто перетворення їх на „Русских людей", дуже багато в цім Збірнику.

Словянські народи жодної „загадковости Словянської душі" не мають і нікому не приходить до голови її у них шукати.

В старій Московії кінноти довший час, як війська, зовсім не існувало. Навіть пізніше, коли царі, запримітивши бойові переваги кінноти над пішим військом, почали заводити її і у себе, то для її комплектування наймали людей з південних місцевостей. Там же закуповували для її комплектування і коней. Кіннота в Московії-Росії весь час, аж до наших днів, більше ніж на три-чверти поповнялась Українцями.

— „З ХVІ-го столітя в ряди Русских (Московитських, НК) військ починають увіходити козаки, що мешкали на окрайках держави: по ДНІПРУ (?! — цей „окрайок" ніби-то „держави Москалів" до 1240 р. був центром держави Українського народа — Руси-України а Московія була її власною колонією; після розгрому Руси-України Монголами в 1240 р. — улусом Золотої Орди, нарівні з Московією, до 1369 р.; Московія залишилась цим улусом до 1480 р.; до 1569 цей „окрайок" входив в склад великого князівства Литовського, як його складова частина; до 1648 р. був під зверхністю Польщі; до 1667 р. — незалежна держава Українського народа; до 1793 р. більшість території (за винятком теперішніх областей Чернигівської, Полтавської, Сумської та Харківської, що опинились в руках Московії) знову під зверхністю Польщі; і тільки лише після 1793 року — як провінція Російської імперії, НК), Дону і Яіку. Козаки були чудовими неперевершеними верхівцями, загартованими в боях воїнами, досконало володіли зброєю. Зброєю їх була піка, шабля, мушкет і пистоль. Воювали верхи і пішо; найулюбленіший їх спосіб діяння — зненацький напад і засідки; в кіннім бою — лава; взагалі козаки були найліпшою кіннотою Московитської держави того часу". 16

— ...„козак на мові Тюркського народа Торків, що мешкали над Чорним морем означало лицар, а на мові Половців — охоронитель кордонів". 17

В розумінні Українського народа в слові „козак" ці обидва понятя завше нероздільно зливались в одно, утотожнюючись з понятям як лицаря, так і охоронителя кордонів. Українське козацтво зародилось ще в незапамятні часи. Але як цілковито зорганізована військова сила, що мала ясно окреслену політичну ціль, воно почало фігурувати тільки з ХVI -го столітя.

... „більш енергійні з незадоволених державними порядками ...ішли далі за кордон держави і оселювались „в полі" — на території, що не належала державі... Козаки по за границями держави, на території, що фактично ніякій державі не належала, в дійсності цілковито звільнялись від підлеглості! державній владі. Так виникли Українське (в ориґіналі „Малоросійське"; дальше уживатиметься в таких випадках слів „Українець", „Український", у тих випадках, де вжито цих слів в ориґіналі — буде підкреслено, Н. К.) і Запоріжське козацтва. Лише пізніше спільноти Донських та інших козаків. В козацьких селищах панував найчистіший демократичний лад при цілковитій рівності усіх його членів. Між козацькими селищами існував найтісніший ввязок (особливо в Українських козаків)... Українське козацтво досягло повної політичної і внутрішньої незалености". 18

Тут не зайвим буде заторкнути так нелюбі Москалям слова „Україна" і „Український". Слово „Україна" * для окреслення цілого простору заселеного Українським народом давнє. В писемних джерелах воно згадується в Лаврентієвськім Літопису і в 1187 році ось так: „І плакася по нем вся Русь і Україна". Під Русю розумілась частина Київщини, Чернигівщина, Полтавщина і південно-західня частина Курщини. Під Україною — ширша територія, бо крім згаданого простору ще й південна частина Київщини, теперішня Харківщина, Степ, Поділя, Волинь, Галичина з Буковиною, як її частиною, тощо. Ця назва для означення простору, заселеного Українським народом, глибоко і вкорінилась в понятя Українців, незважаючи на всі історичні перепетії, пережиті ними, аж до сьогодні.

Коли в перших трьох десятилітях ХІХ-го столітя Москалі нарешті остаточно вже оформили і устійнили свою мову, то в ній появилось слово „окраина" в розумінні найдальше від далекого від центра держави окрайка. В їх шахрайськім тлумаченні Україна і була ніби-то такою „окраиною", тільки, мовляв, в старі часи це слово писалось інакше: „украйна" або „украина". Уважаючи себе за якихось-то „Великороссів", а свою батьківщину — Московію якоюсь „Вєликороссією", центром Російської імперії, вони почали називати Україну „Малороссією" ніби-то частиною чогось цілого, а Українців „Малороссами", як меньшу частину чогось цілого, в якому є „Великоросси". Замінювання цими словами нелюбих їм і почалось настирливо всюди, крім царських маніфестів та офіційних державних документів, що переховуються в державних секретних архівах.

* Слова Україна, Український, Українська, Українське, Українські в розумінні що відносяться до території заселеної Українцями („Черкасами", „Дніпровськими козаками", Українськими козаками, Запорожцями, „Малоросіянами", „Малоросійцями", Руснаками, Русинами тощо, бо кожний Москаль по своїй уподобі називав Українців як сам хотів, одначе, завше підкреслюючи цілковиту їх окремішність і відрубність, не утотожнюючи з ними Москалів) від Дону на Вороніжчині до Волині та Галичини включно, повторюється дуже часто в Повнім Збірнику Законів Російської імперії, починаючи з 1651 року. Для прикладу ось акт між двома сусідніми державами зі словами Україна, Українська: „Січня 5, 1781 р. Акт про розграничення між Новоросійською ґубернівю і Польскою Україною (бо була ще і „Російська Україна", що офіційно називалась загарбниками Слобідське - Українською Губернією, НК). ...а Його Величність Король і Республіка Польска зі своєї сторони призначили командующего Українською і Подольскою дивізіями Війська Коронного Генерал-майора... Артикул 1. ... між Новоросійською ґубернією і Польскою Україною границя проходить по слідуючим рікам ..." (ПСЗ, т. XXI, стр. 1).

В повнім Збірнику цих Законів, одначе поруч зі словами „Український", „Українські" тощо є і „Украинний", „Украинні" в розумінні окрайків Московитської держави. Так, напр., „...а давати в тих „украинньїх городех" Рильску, Путивлі, Сєвску, Трубчевску, Брянску, Рязані, Тулі, ЛІвнах, Єлєці, Нижнім Ломові та інш. дворянам .. ." (ПСЗ, т. II, стр. 345).

Якби Україна означала „украйну", себто окрайок якоїсь держави, а не цілком самостійне поняття, то були б Слобідсько-українні козацькі полки, були б гусарські українні (а не Українські) полки, було б українне козацьке військо, були б українні полки і українка армія, а в царських указах та маніфестах ясно і чітко всюди сказано, що вони Українські, а не українні.

 

— „Малороссія — слово штучне, книжне, що і досі ще не проникло в народ". 19

— „В південно-західній Росії (?! в Україні, H. K.) козаки згадуються в кінці ХІ V -го столітя (себто до 1400 року, Н.К.).20

— „В грамоті Литовського великого князя Александра з 1499 року говориться уже про Запорожців як про козацьке військо (підкреслення в оригіналі, Н. К.). 21

— „Першим історичним державним документом, в котрім згадується про козаків, є грамота Литовського князя Александра з 1499 року, в котрій під козаками розумілись воїни ... по Дніпру. Козаки успішно боролись з Татарською ордою . . пізніше зіткнулись з більш серйозним ворогом в особі Польщі". 22

— „Українські і Запорожські козаки вели цілий ряд війн проти Татар і Польщі на свій власний риск, страх і відповідальність, своїми власними силами, засобами і коштами. Початок ХVІ-го столітя в житі Українського козацтва ознайменувався виборами першого гетьмана Предслава Ланцкоронського. Його сподвижником був Кошовий Запорізького козацького війська Остап Дашкевич. Ланцкоронський виступив на Петроковськім Сеймі в 1511 році з пропозицією створити на постійних шляхах Татарських наїздів заслону на їх переправах через Дніпро. Сейм пропозицію прийняв. В часи управління Україною гетьманів Косинського, Наливайка, Сагайдачного козаки кілька разів завдали жорстоких поразок Полякам... Сагайдачний об'єднав Українських і Запорізьких козаків і вчинив великий напад на Крим та заволодів Кафою". 23

— „Українські, Запорізькі і Слобідські козаки (перші і другі в Московитських грамотах називаються Дніпровськими)... тоді уявляли собою особливий вид збройних сил переважно в прикордонних місцевостях. Гетьман Ружицький (біля 1520 р.) розділив їх на 10 полків і завів на них реєстр". 24

— „З долею Українського козацтва нерозривно тісно повязана доля Запорізьких і Слобідських козаків. Українське козацтво не займало окремої території (подібно козацтву Великорусскому). Воно було розписане по полкам, що більше уявляли собою адміністративні одиниці ніж військові бойові частини. Козацьке населення було приписане до одноіменної військової бойової частини. На чолі війська стояв гетьман, який вибирався вільними голосами всіх козаків на „раді". Гетьман управляв військом з „генеральною старшиною — з 2-х судів, писаря, обозного, бунчужного та 2-х осавулів". Полки управлялись полковниками з полковою старшиною, а сотні, на які були поділені полки, сотниками з сотенною старшиною. Слобідські полки мали такий самий устрій як і Українські"... 25

За організацію кінного війська в Московії досить енергійно взявся нелюбий Москалями, але найздібніший з усіх Московських царів, Татарин Борис Годунов, який почав наймати у великій кількості на службу Московії Українських і Слобідсько-Українських козаків — „Черкасів". А за царювання Єлизавети Петровни „на службі Російській справі було вже кілька Слобідських і Українських (з Гетьманщини) козацьких полків". 26

Московія і пізніша Росія використовувала не тільки людей з України, як вояків, а навіть увесь час звідти ж одержувала для своєї кінноти і коней.*

* „Травня 8, 1736 р. Про закупівлю для 10-ти кирасірських полків бойових коней у „Російських" (бо були ще і „Польскі", НК) Черкасів ..." (ПСЗ, т. IX, стр. 811). Не зайвим буде тут відмітити, що „Черкасам" за бойового коня платили по 8 рублів, а Німцям з Прибалтики за такого ж самого по 50 рублів.

 

— ,,Коней кіннота одержувала з України, Дону і Кавказу". 27

Про бойові якости Українського та „Слобідського" (ніби-то Слобідське козацтво не Українське, а якесь інше, невідомої національности) козацтва військовики та військові історики дореволюційної Росії висловлюються з найбільшою похвалою і повним признанням:

— „Тільки козаки (Семилітня війна велась майже одними козаками, H. K.) уміли розстроювати стройні ряди „володарки європейських полів битв" прославленої „непобідимої" Пруської кінноти Фридриха Великого в Семилітній війні, примушуючи її настрімголов тікати врозтіч"... 28

І.

А. ПОЛКИ СЛОБІДСЬКО - УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ:

— „1-й гусарський СУМСЬКИЙ полк переформовано в 1765 р. з Сумського Слобідсько-Українського козацького полка з назвою Сумський гусарський полк. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. В збройних силах Росії веде свій початок з 27-го червня 1651 р. (коли то Сумський Слобідсько-Український козацький полк разом з іншими чотирма полками цього козаацтва — Охтирським, Харківським, Ізюмським та Острогозьким ніби-то розпочали „свою службу Російській справі", НК). Полк брав участь по боці Росії у війнах: з Польщею в 1654-55 pp.; з Швецією в 1656 р.; з Швецією в 1709 р. під Полтавою; у війні з Польскими конфедератами і з Туречиною в 1769-74 pp.; в другій з Туречиною, що закінчилась в 1791 р.; в руйнуванні Запорізької Січи в 1775 р.; в Семилітній війні з Прусією; в розділах Польщі; у війні з Наполеоном та у взяті Парижа в 1814 р.; в придушенні революції в Мадярщині в 1849 р.; в придушенні Польских повстань; в Кримській війні; у війні з Персією в 1828 р. та у всіх війнах з Туречиною в пізніші часи і в інших війнах та походах. Штандарт (так називається полкова хоругов чи знамено в кінних полках, НК) ґеорґієвський (найвища нагорода полку, НК) з написом під орлом „ 1651 -1851". На штандартовій скобі вензель царя Алексія Михайловича і напис „1651 г. СУМСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК" Старшинство полка з 27-го червня 1651 р."

— ,,11-й гусарський ІЗЮМСЬКИЙ полк сформовано (уважалось ніби-то „на службі Московії", як і попередній, бо зформований він був, як і всі решта Слобідські козацькі полки набагато раніш, про що буде докладніше далі, НК) як Слобідсько-Український козацький полк в 1651 р. В 1765 р. переформовано в Ізюмський гусарський. В 1864 році полк дістав теперішню свою назву. Брав участь у війнах нарівні з попереднім Сумським гусарським полком. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом ,,1651 -1851". На штандартовій скобі вензель царя Алексія Михайловича і напис „1651 г. ИЗЮМСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК". Старшинство полка з 27-го червня 1651 р."

— „12-й гусарський ОХТИРСЬКИЙ полк зформовано (уважалось як і обидва попередні ніби-то „на службі Московії", НК) в 1651 р. Українсько-Слобідськими козаками з назвою „Охтирський Слобідсько-Український козацький полк" (в місті Охтирка). В 1765 р. його було переформовано в Охтирський гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Брав участь у всіх війнах нарівні з обома попередніми полками Слобідсько-Українського козацького походження. Має ґеорґієвський штандарт з написом під орлом ,,1651-1851". На штандартовій скобі вензель царя Алексія Михайловича з написом „1651 г. АХТЫРСКІЙ КАЗАЧІЙИ ПОЛК". Старшинство полка з 27-го червня 1651 р."

— „4-й уланський ХАРКІВСЬКИЙ полк переформовано в 1765 р. з Слобідсько-Українського козацького полка, що був зформований (уважався як і всі попередні полки цього козацтва ніби-то „на службі Московії", НК) в 1651 р. При переформуванні в 1765 р. доповнено козаками з інших Слобідсько-Українських козацьких полків, щоб довести склад полка до нормальної 6-ти ескадронної чисельности (бо після того як 16-го грудня 1763 р. було відірвано від Слобідсько-Українських полків обширні території та включено у склад новоутворених Курської і Воронізької ґуберень Харківський Слобідсько-Український козацький полк втратив більшу частину своєї площі та населення, НК). В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Полк брав участь у всіх війнах, згаданих вище, нарівні з повище переіменованими полками. Особливо відзначився у Семилітній війні при взяті Берлина 28-го вересня 1760 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1651-1851". На штандартовій скобі вензеля царя Алексія Михайловича та імператора Александра І і напис „1651 г. ХАРЬКОВСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК". Має 17 срібних труб —за війну з Наполеоном 1812-1814 pp. (труби не всі заслужені Харківським уланським полком і на них не всіх був напис „Харьковскому уланскому полку" — кілька труб заслужені були полками Українського Козацького Війська 1812 р. і назви полків були затерті, НК) з написом „Харківському уланському полку За Відзначення". Старшинство полка з 27-го червня 1651 р.

— „11-й уланський ЧУГУЇВСЬКИЙ полк переформовано в 1749 р. з Чугуївського козацького, що мав назву „Чугуївський козацький кінний полк". В 1808 р. його переформовано і названо Чугуївський уланський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Брав участь у Семилітній війні. Штандарт ґеорґієвський. На штандартовій скобі везеля імператриць Єлизавети Петровни і Катерини ІІ".

 

а. Полки Слобідсько-Українського козацького походження, що мали чужі, не Українські назви:

 

— „Лейб-ґвардії КІННО-ҐРЕНАДЕРСЬКИЙ полк зформовано з Сумського, Ізюмського, Охтирського і Маріупільського гусарських полків, які дали на його формування по 2 ескадрони. Оскільки більшість вояків при його формуванні були походженням з Слобідсько-Українських полків, то цьому полку було надано старшинство з 1651 p., себто з часу зформування (уважалось „на службі Московії". НК) Слобідсько-Українських козацьких полків".

— „6-й гусарський КЛЯСТИЦЬКИЙ полк зформовано з вояків виділених Сумським, Охтирським, Ізюмським, Ольвіопольським і Александрійським полками 13-го червня 1806 р. і названо Гродненським гусарським полком; в 1834 р. переіменовано і названо КЛЯСТИЦЬКИМ гусарським в память битви з Наполеоном в 1812 р. при селі Клястиці (Білорусь). Оскільки при його формуванні більшість вояків були родом з Слобідсько-Українських козацьких полків, то йому і надано старшинство цих козацьких полків, себто з 27 червня 1651 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1651-1851" На штандартовій скобі вензеля царя Алексія Михайловича та імператора Александра І."

Слобідсько-Українські полки (в розумінні адміністративно-територіяльнім) займали територію теперішніх областей: східню половину Сумської, Харківську, південно-західню половину Курської і південну половину Білгородської та південну половину Воронізької областей (останні три области в складі РСФСР). Значна кількість Українських пересельців появилась тут зараз же в 1596 році після поразки Українських козаків у війні з Польщею під проводом гетьмана Северина Наливайка в 1596 р. Перейшовши східній кордон Польщі на Лівобережі, козаки-пересельці оселились полками на схід від кордону між Польщею і Кримським ханством, на території, що належала Криму. В цім далекім закутку від Крима між Польщею на захід, Московією на північ і землями Донських козаків на схід, Татари постійно не мешкали. Тільки в літню пору з'являлись вони сюди зі своїми отарами, чередами і табунами на пасовище. Козаки прийшли сюди з родинами, бо як, завше в ті часи бувало у війнах з Польщею, повстанці при відступах мусіли забирати з собою і свої родини, з огляду на те, що Поляки завше немилосердно жорстоко на них мстились. Українські козаки збройно відвоювали Ці землі — Татарські пасовища — від Татар і міцно тримали їх в своїх руках, перетворивши їх на хліборобські лани, безнастанно день і ніч відбиваючи постійні наскоки Кримських хижаків.

Що територія, яку захопили і оселились на ній Українські козаки-пересельці, не належала Московії видно з наступного: „ ...в 1516 році Кримські Татари рушили в Україну (так написано в оригіналі, Н. К.). їм назустріч вирушив гетьман Рожинський. Бій стався біля Білгорода на ріці Донець" (отже, місто Білгород тоді належало Україні, а не Московії, Н. К.). 29 Навіть набагато пізніше цього часу, при царях Михаїлі Федоровичі та при його сині Алексії Михайловичі аж до 27-го червня 1651 року кордон Московії проходив далеко на півночі від земель занятих Слобідсько-Українськими козацькими полками, що видно з подаваної тут мапи. *

* Навіть титул Алексія Михайловича після захоплення ним території Слобідсько-Українських козацьких полків зазнав змін і був відповідно пристосований до новопридбаних земель. Від самого вступу на престол в 1645 р. і до 1649 р. Алексій Михайлович був тільки„ ... великий Государ, цар і великий князь Московского Государства...". Мабуть тільки лише щоб затерти сліди невідповідних і непідходящих надалі слів „Московскаго Государства", Повний Збірник Законів Російської імперії починається чомусь всього тільки лише з 1649 p., хоч якраз в 1962 р. Москалі відсвятковували ніби-то аж „1100-літя" своєї держави. Зимою 1648 р. в часі найбільших успіхів гетьмана Б. Хмельницького у війні з Польщею, православний митрофорний протоєрей з Київа Мужиловський знову був у Москві і на аудієнції у царя підказав йому замінити в своїм титулі слова „Московскаго Государства" словами „всея Руссії". І зараз же з 1649 р. до кінця літа 1651 р. царів титул мав уже такий вигляд в інтересуючій нас частині: ,,... великий Государ, цар і великий князь Алексій Михайлович всея Pуссiї... ". Але скоро після 27-го червня 1651 p., бо вже в кінці вересня — на початку жовтня 1651 p., титул був знову змінений. Змінений царів титул мав уже такий зміст у частині, що нас цікавить: „ ... ко великому Государю, царю і великому князю Алексею Михайловичу ...всея Руссії самодержцу, України..." (ПСЗ, т. І, стр, 260). Слово „України" відноситься до території Слобідсько-Українських козацьких полків (Слобідської України), а не до Гетьманщини. Це видно хоч би з того, що до кінця 1653 p., ба навіть 8-го січня 1654 року (день Переяславської угоди) титул Алексія Михайловича в інтересуючій нас частині був: „... великий Государ, цар і великий князь Алексей Михайлович всея Руссії самодержец і многих Государств Государ і обладатель..." (там же, т. І, стр. 315). Ця зміна в титулі і на державних печатках Алексія Михайловича після Переяславської угоди є пізнішою фальсифікацією. Вже 12-rb березня 1654 р. (після Переяславської угоди з гетьманом Б. Хмельницьким) титул згідно з цею фальсифікацією ніби-то мав бути, на цей раз кардинально, змінений. Змінений титул мав уже цілковито інший зміст, викривлено і фальшиво відображаючи відношення України до Московського царя (не до самої Московії). В титулі можна було вбачати, що ніби-то Гетьманщина (Мала Руссія за висловом титула), на що в Гетьманщині і не реагували, (мовляв, „це ж про якусь малу Руссію, а не про нас, бо ми ж Гетьманщина") була власністю царя в розумінні Москалів, бо вони інакше і не розуміли ніколи, аж до самої революції 1917 р., царя як приватного власника держави, нарівні з Московією (але не приватної власности самої Московії!). Пофальшований пізніше титул в інтересуючій нас частині мав такий вигляд: „...МИ, Государ, цар і великий князь Алексей Михайлович всея Великия і Малия Руссії (не РОсії!) самодержець і обладатель..." (там же). В 1656 р. Московське військо тимчасово було захопило Білорусь і царів титул негайно було змінено і пристосовано до захопленої території. В титулі настала така зміна: „... Великия, Малия і Бєлия Руссії"... (там же). Хоч в скорім часі Московське військо було вигнане з Білоруси, титул остався незміненим. з” Воен. Энцикл., т. 13, стр. 83.

Слобідсько-Українські козацькі полки і Білгородська лінія укріплень.

 

Трудно припустити щоб лінія прикордонних укріплень будь-якою державою проводилась так далеко від державного кордону, залишаючи напризволяще грубі сотні тисяч своїх підданців і сотні тисяч квадратових кілометрів своєї території, тим більше що в той уже час, як будувалась ця лінія прикордонних укріплень, Донські козаки — сусіди Слобідсько-Українських козацьких полків — були вже „на службі Російській справі". Буде більш імовірним припускати, що ці оборонні укріплення вздовж свого кордону Московія будувала як проти Кримських Татар, відділених від неї, до речі, землями Слобідсько-Українських козацьких полків, так і проти цих останніх, отих зненавиджених „Черкасів".

Оселившись на захоплених землях, пересельці зразу ж розмістились організовано полками за старим Українським козацьким звичаєм, бо вже і були під час війни ще організовані у військові частини. Вся захоплена територія була ними поділена на пять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогожський.

Друга значна хвиля Українців — козаків появилась тут після повстання проти Польщі під проводом гетьмана Павлюка в 1637 році. Переселялись сюди весь час і між цими двома дуже численними хвилями незадоволені пануванням Польщі на Україні. В наслідок цих переселень в часи Хмельничини населення Слобідсько-Українських козацьких полків було вже досягло досить поважної кількости:

...„до 1651 р. кількість їх (Слобідсько-Українських козаків усіх пятьох полків) досягла 100,000 осіб чоловічої статі". 30

Татари часто нападали на непроханих ними на свої землі ворожих пересельців, які захопили найліпші пасовища. Особливо дошкульними були Татарські напади на Охтирський та Ізюмський полки, висунуті найдальше на південь в ближче сусідство до них. Не бракувало також і нападів сусідів зі сходу .— Донських козаків.

... „найбільший і самий хижацький напад Кримських Татар на Слобідьско-Українські полки трапився в 1640 р. 31

— „Напади Татар примусили пересельців (Слобідсько-Українських козаків) для самооборони від хижаків укріплювати свої слободи, придбати гармати та постійно вдень і вночі в кожній з них (слобід) мати озброєну залогу". 32

Це свідчить про те, що Слобідсько-Українські полки існували від самого початку появи тут Українців пересельців-козаків. Вони мали не тільки легку зброю — шаблі, піки, мушкети, пистолі, а навіть свою власну артилерію. Бо саме житя вимагало цього, якщо пересельці не хотіли потрапити на Татарський аркан і бути проданими у неволю.

Підчас Хмельничини Слобідсько-Українські козацькі полки помітної участи в боротьбі Українського народа за свою державність не брали. Пояснюється це тим, що їм доводилось в ті часи щохвилини бути напоготові для відсічі несподіваних наскоків Кримських Татар, які аж ніяк не хотіли примиритись з утратою найліпших своїх пасовищ. Кримський хан хоч і був союзником гетьмана Б. Хмельницького у війні з Польщею, але територію Слобідсько-Українських полків і далі уважав своєю.

Так само Слобідсько-Українські козаки побоювались та очікували ріжних несподіванок і з боку Московії, яка вже давно зазіхала на квітучий і добре таки залюднений працьовитими і войовничими „Черкасами" край. Раніш Московія побоювалась нападати на ці полки головним чином щоб не втягнути у війну проти себе Кримського ханства і Польщі та і самого населення цеї території. Скориставшись затяжною війною між Польщею і Українським народом під проводом гетьмана Б. Хмельницького з Кримським ханом, як своїм союзником, в якій обидві сторони мали перемінні успіхи, Московський цар Алексій Михайлович порішив здійснити виплекані загарбницькі пляни щодо Слобідсько-Українських козацьких полків. Ліпшої нагоди для їх захоплення, ніж на ту пору склались обставини, трудно було і дочекатись: Польща була безнадійно знесилена війною з Українським народом, Крим також досить міцно застряг у цю війну, а гетьман Б. Хмельницький аж ніяк не міг прийти Слобідсько-Українським козакам з допомогою, бо сам був у дуже тяжкім становищі та потребував допомоги.

...„Б. Хмельницький, бачучи, що потрібен перерив у боротьбі, був приневолений укласти 20-го вересня 1651 р. з Польщею дуже невигідний для України Біло-Церківський мир". 33

Захопивши 27-го червня 1651 р. Слобідсько-Українські козацькі полки, цар залишив їм, одначе, на деякий час цілковито повне попереднє їх самоврядування, нічим не порушуючи існуваного в них ладу та устрою. Ось у який спосіб

... „в цей час (в час царювання Алексія Михайловича) знаходились уже на службі козаки-Українці пересельці, що їх називали „Черкасами". 34

Це найліпший показчик і доказ, що тогочасні Москалі уважали Українців і дивились на них як на цілковито відрубний та чужий їм народ. * Штучні ж книжні слова „Малоросія", „Малорос", „Малоросійський" появились у Москальскій мові лише тільки у XVIII сто літі.

Тому-то старшинство кінних полків Російської дореволюційної кінноти Слобідсько-Українського козацького походження уважалось з дня захоплення Московією території цих полків, себто з 27 червня 1651 року.

* Навіть значно пізніше, при Катерині II, в 1765 р. Москалі дивились на Українців як на цілковито відрубну націю, визискуючи їх матеріяльно в жахливий спосіб на користь своєї держави, що видно з наступного: ,,...з державних військових Слобідсько-Українських мешканців (себто озброєних рабів держави, НК), які раніш користувалися правом варення і продажу горілки, стягати по 95 коп. з душі, а з тих, що такого права не мали — по 85 коп. з душі, з тих же бувших Слобідсько-Українських козаків, що віддані в кріпацтво — по 60 коп. з душі, як також і з тих Черкасів, що знаходяться в Білгородській і Вороніжській (бувші Слобідсько-Українські козацькі території, що були відірвані і приєднані до цих ґуберень, Н. К.), в Астраханській і Казанській (силоміць виселені туди з Гетьманщини раніш, НК) Губерніях." (ПСЗ, т. XVII, стр. 181). Це було надзвичайно велике здирство якщо порівняти з тим, що платня Губернатора була 600 руб. на рік і, що кріпаки-Москалі зовсім не платили ніяких податків. Це здирство довело до того, що бувші Слобідсько-Українські козаки, тепер раби Московитської держави та їхніх поміщиків, до трьох років стали цілковитими жебраками, бо при несплаті подушних податків конфісковувалось їх майно.

 

.....вони (Слобідсько-Українські козацькі полки) почали появлятись набагато раніш, але Російській справі почали служити саме з цього часу і тому в Російській літературі прийнято рахувати цей рік за початок їх формування ''. 35 (підкреслення наше, НК).

В скорім часі самоурядування Слобідсько-Українських козацьких полків та їх внутрішній лад, як адміністративно-територіяльний так і військовий були зведені нанівець. * Царський уряд почав призначати в полкове самоврядування та на командні становища всіх начальників та командантів замісць виборних, як це вже давно — з давних-давен — увійшло в традицію у всіх Українських козаків. Крім того Московія використовувала козаків на ріжних роботах державного значіння на території властивої Московії, а не на території своїх полків, як звичайну робочу силу, та ще й з утриманням самого себе і свойого коня за свій власний кошт, бо ці роботи уважались ніби-то військовою службою. А на війні цим полкам завше призначались найвідповідальніші та найнебезпечніші місця.

...„з 1700 року вони (Слобідсько-Українські козацькі полки) взяли найдіяльнішу участь в Північній (зі Шведами) війні". 36

* Не зайвим буде тут відмітити ворожу настанову Московитської держави до добре розвиненої народньої освіти в Україні, про яку піклувалось само населення. З весни 1726 року в Харкові існувала школа високої освіти з назвою Харківський Колегіум, що був заснований і весь час утримуваний виключно на кошти самого місцевого населення. Коли в 1763 р. було утворено Слобідсько-Українську губернію, і туди прибув призначений з Петербурга Губернатор, то в своїм донесенні Катерині II писав: „...що ж торкається існуючого в Харкові Колеґіума, то чи не зволите, ваша величність, височайше наказати додати класи (факультети) інженерства, архітектури, ґеодезії, а якщо хтось побажає — то і інших наук, як наприклад, малярства, (це було цілком зайвим, бо про відкриття цих факультетів була вже постанова Колєґіума, але він не мав грошей, НК) додатково до виучуваних чужих мов ще інших, наук корисних для держави. ...і може зволите височайше наказати видати Колегіуму якусь суму грошей на його утримання". Проти Колєґіума власноручно Катерина II зробила такий напис: „прислати негайно докладне донесення: на якій підставі існує цей Колегіум, хто, коли і кому дав дозвіл на його існування, звідки він бере кошти для свого існування". (ПСЗ, т. XVII, стр. 135). Розуміється, що додаткові факультети були відкриті та наказано вивчати додатково сучасну Грецьку мову, але грошей, як і попередньо не дано ані одної копійки.

 

— „В 1767 р. вони (Слобідсько-Українські козацькі полки уже переформовані на гусарські) були виряджені в південно-західний край (? ! в Правобережну Україну, що була складовою частиною Польскої держави, НК) і вступили у війну з конфедератами". 37

Було би помилкою думати, що Слобідсько-Українські козаки погоджувались на зверхність над собою Московії. Але ж іншого виходу не було. Надії на збройний спротив були малі, а допомоги чекати було ні звідкіль: з одного боку ворожий Крим, з яким і далі точилась безперестанна війна; з другого Донські козаки, що вже давно добровільно стали підданцями Московитських царів, і навіть дуже активно брали участь у виборах нового царя в 1613 p., посадивши на Московський престол свого кандидата Михайла Федоровича Романова-Кобиліна, а з третього знесилена в тяжкій затяжній боротьбі Україна, що сама потребувала допомоги.

Що Донські козаки під ту пору вже цілковито знаходились ,,на службі Російській справі", точніше були складовою провінцією тодішньої Московії, видно хоч би (з цього:

— „Донському козацькому війську дано старшинство з 1570 p., себто з часу першої похвальної грамоти цьому війську за службу цього козацтва Московитській державі". 38

...„в цьому 1570 р. до них (Донських козаків) з'явились царські посли з похвальною грамотою; з цього часу офіційно рахується початок Донського козацького війська". 39

Як видно з наведеного, Москалі рахують початком організації „службу Російській справі" не тільки Українського козацького війська, але і Донського. На минулі віки історії Московії вони дивляться очима сьогоднішнього дня. На їх думку Московія зародилась не в Суздалі і Владімірі на Клязьмі, а ніби-то в Київі, та що наче б то вона охоплювала всю територію пізнішої Російської імперії. Найліпшою ілюстрацією цеї тенденції може бути приклад зовсім недавнього часу, цілком ще свіжий в памяті — це „царство Польске".

Як відомо, на Віденськім Конгресі в 1815 р. з більшої частини етнографічних Польских земель було утворено „королівство (чи як його називали в Петербурзі „царетво") Польске". Ця держава була цілковито самостійна і незалежна: мала свій парлямент (сейм), свої окремі закони, свій окремий уряд, що вів навіть закордонну політику, свою грошову окрему систему, що нічим не була повязана з Російською, і свою цілковито незалежну від Росії армію. Єдине, що вязало із Росією це „царство Польске" був Російський імператор, що в той же час був і „королем Польским", Він навіть коронувався окремо у Варшаві короною Польских королів, а з Петербурга до Варшави в Бельведер було повернуто Польский трон, вивезений по розділу Польщі (для приниження Польскої державности Катерина II приспособила була його в свойому виходку замісць стула; звідси і вираз що „Катерина II умерла на Польскім троні", вона умерла у виходку на стулі). Другими словами, Росія до „царства Польского" аж ніякогісенького відношення не мала. і раптом ось таке: — „Польскі війська в Російській армії"! 40 . Себто що армія цілковито незалежного „царства Польского" наче-б-то була складовою частиною Російської армії. Не треба забувати, що і Польске повстання 1831 р. було наслідком того, що цар Микола І не захотів коронуватись окремо Польскою короною як „цар Польский".

То що вже вимагати якоїсь об'єктивносте по відношенню до Українського козацького війська. Документи з розмислом давно вже знищені, а якщо деякі з них і збереглись, то переховуються під пильною сторожею тої ж Московії в її архівах і цілком недоступні навіть науковцям-історикам. А в пам'яті народів тогочасні події давно вже вивітрились нарівні з постановами пізнішого Віденського Конґреса.

Як уже згадувалось, зпочатку Московія не втручалась у справи Слобідсько-Українських полків. Але чим більше Московія вбивалась в силу, тим настирливіше, за звичаєм Москалів узагалі, почала втручатись у найдрібніші прояви їхнього внутрішнього життя та їх військового устрою, їх „служба Російській справі" була з примусу, а початок її „з 27-го червня 1651 р." є дуже проблематичним. Одначе матеріяльний визиск козаків був надзвичайно хижацький, а визиск Слобідсько-Українського козацтва, як військової сили, був наочним доказом того, що Московія весь час ставилась до нього дуже підозріло, як зрештою до всього Українського козацтва взагалі, очікуючи від нього кожного дня ріжних несподіванок. Тому-то і спішила як можна швидче висмоктати з нього як найбільше.* Цей визиск, започаткований ще Алексієм Михайловичем, побільшився за царювання його сина Петра І, набрав форм нечуваного хижацтва і жорстокости при цариці Анні Іванівні. За її ж царювання у Слобідсько-Українських козацьких полків, як і у козацьких полків Гетьманщини, були повідбирані старі їх полкові і сотенні хоругви та печатки з Українськими написами і козацькими емблемами та спалені. А замісць спалених були повидавані нові з Російським двоголовим орлом і з написами Москальскою мовою.

В 1765 р. Катерина ІІ цілком знищила ці полки.** Тільки їхні назви перейшли до регулярних кінних полків Російської армії. Одначе ці регулярні полки і надалі весь час поповнялись виключно Слобідсько-Українськими козаками. Острогозький полк при цьому зовсім зник і пізніше до самої революції не існувало ні кінного, ні пішого полка в Російській армії з такою назвою. Зроблено це з розмислом: щоб у нащадків-мешканців території бувшого Острогозького Слобідсько-Українського козацького полка зникла з пам'яти сама згадка про те, що вони Слобідсько-Українського козацького походження. Одначе цього не забули ні мешканці бувших Слобідсько-Українських козацьких полків, що опинились у складі Курської і Воронізької ґуберень, ні сама Катерина ІІ, ні Москалі. І декабрист Пестель у своїй „Русскій Правді" мешканців південних половин Курської і Воронізької та Харківської ґуберень називає УКРАЇНЦЯМИ, мешканців Чернигівщини і Полтавщини „Малоросіянами", а мешканців Київщини, Поділя і Волині Руснаками чи Русинами. Шкода тільки що він не подав які саме він запримітив у них ріжниці, що лягли у основу цього поділу. По його замислам всі ці Українці, „Малоросіяни", Руснаки, як зрештою і всі народи Російської імперії, мусіли в найкоротший час зникнути геть як окремі народи та цілковито змішатись з Москалями, побільшивши собою їх кількість. Виняток робив він тільки лише для Жидів і то тільки для тих з них, що відмовляться прийняти православіє та змішатись цілковито з Москалями. Такі мали бути виселені геть з Російської імперії в Палестину, для чого Росія повинна була, відвоювати її у Туречини. 41

* Ось зразок дрібного, але характерного для Московії обмеження та утисків в господарськім відношенні Слобідсько-Українських козаків з 1685 року: „Острогожським Черкасам, як і передніше, дозволяється шинкувати і продавати напої тільки в своїх домах, а до кружечного нового подвір'я (шинок державного Московитського уряду що продавав горілку, Н. К.) своїх напоїв їм Черкасам підвозити забороняється і біля таких подвір'їв та на ярмарках їм Черкасам свої напої забороняється продавати, щоб від цього не було втрат для держави". (ПОЗ, т. П, стр. 718).

** Мотиви знищення козацького устрою Слобідсько-Українськях полків, як також пізніше Запорожської Січи, козацького устрою в Гетьманщині та запровадження рабства в цілій Україні, були ніби-то для „добра місцевого населення". Ось витяг з Катериненого маніфеста про знищення козацького устрою Слобідсько-Українських козацьких полків: ...піклуючись безнастанно вдень і вночі про користь нашій державі ...не могли ми між іншим залишити без нашої уваги і Слобідські полки. З великим жалем вбачаємо ми: ...безкорисність для держави тамішньої козацької служби,... бажаючи по-материнськи виявити особливе наше милосердя для тамішнього населення... та до Слобідських полків, їхню не самовіддану службу державі, перетворюємо їх за прикладом прочих добре організованих військ для кориснішої служби нашій державі, ...вчинити належний порядок ...і цим заходом вивести їх (мешканців) із закостенілости." (ПСЗ, т. ХП, стр. 194-195).

Ніколи не забували свого Слобідсько-Українського козацького походження і мешканці південних половин Куїрщини і Вороніжчини аж до Української революції 1917-21 pp., в якій вони брали найактивнішу участь нарівні зі всією рештою Українського народа.

— „Після знищення в 1765 р. Слобідсько-Українського (це була його офіційна назва, вживана в Московії і пізнішій Росії, НК) козацького війська з нього були зформовані Слобідсько-Українські (це також була їх офіційна назва в Російській імперії, НК) 6-ти ескадронні гусарські полки". 42 *

* В 1783 році із Слобідсько-Українських гусарських полків (так указом Катерини II були названі Слобідсько-Українські козацькі полки в 1765 р.) указом Катерини ІІ було утворено Українську (так вона названа указом) кінноту: „полки Української кінноти — Охтирський, Харківський, Острогожський, Сумський, Ізюмський, Український, Вороніж-ський" (ПСЗ, т. XXI, стр. 964)".

Тут не зайвим буде підкреслити, що слова Українські ні один указ чи маніфест Катерини ІІ не всилі був оминути по відношенню до цеї частини території України: Слобідсько-Українські козацькі полки були переіменовані на Слобідсько-Українські гусарські полки, вони увійшли в склад Української кінноти, що увійшла в склад Української армії. З території Слобідсько-Українських козацьких полків було зформовано, правда сильно її обкраявши, Слобідсько-Українську Губернію.

 

Ще раніш, 16 грудня 1763 р. Катериненим указом із земель Слобідсько-Українських козацьких полків було утворено „Слобідсько-Українську (це була її офіційна назва, як адміністративно-територіальної одиниці Російської імперії) губернію *. Пізніше більше половини території цих полків — північні сотні Сумського і Харківського були включені в сусідню Курську ґуб., а цілий Острогозький, найбільший по території і по кількості населення полк, у склад сусідньої Воронізької губернії. **

Слобідсько-Українські козаки та передніше тутешнє вільне селянство були віддані Катериною II в рабство тій невеличкій частині бувшої козацької старшини, що вже потрапила встигнути придбати права Російського дворянства. Але незрівняно більші простори цих земель та без жодного порівняння більшу кількість козаків і селян Катерина II роздарувала приїжджим сюди поміщикам-Москалям. Російський уряд зовсім не мав наміру робити з новоявлених дворян, донедавньої козацької старшини, аж так надмірно великих і багатих поміщиків-рабовласників, що набагато перевищували би маєтково поміщиків корінної Московії, у випадку якщо би їм дістались усі відібрані у козаків і селян землі, скотина та господарства вцілому. Цей указ роздаровував поміщикам не тільки самих козаків і селян з цілими їхніми родинами, але відберав у них для поміщиків також усі їхні землі, усю скотину, весь реманент, та ціле господарство навіть з будівлями і хатою, в якій мешкала родина. ***

* „... а називатися їй Канцелярією Слобідсько-Української ґубернії..." (ПСЗ, т. XVII, стр. 134).

** Про це ось така згадка: „Грудня 12-го 1796 р. Його імператорська величність зволили звеліти відновити первісні границі Слобідсько-Української (так в оригіналі, НК) Губернії, в яких ця територія була до 1763 р. ... Слобідсько-Українська ґуб. була утворена із земель бувших Слобідсько-Українських козацьких пяти полків, з переіменуванням в 1765 р. козаків на казьонних (в рабів держави, НК) селян; центр управління знаходився в Харкові, а в Острогожську, Сумах, Охтирці та Ізюмі містились управління провінціями. Такий порядок існував до 1780 p., коли ціла Острогожська провінція була включена в склад Вороніжської губернії. До Слобідсько-Української ґуб. повинні належати, як і попередньо до 1780 p., крім ... Острогожська, Купянск, Валуйки, Богучар, Бирюч, Павловск, Бобров, Миропілля, Білопілля, Суджа, Грайворон.. ." (ПСЗ, т. XXV, стр. 601).

*** Грабунок Слобідсько-Українських козаків зараз же по знищенні козацького устрою був настільки жахливий, що примусив Катерину II створити спеціяльну комісію для захисту державних інтересів, бо малось на увазі все майно і землі населення бувших цих полків відібрати на користь держави. Ось один із безлічі прикладів такого грабунку виявленого цею комісією: „...виявилось що між іншими ґенерал-поручник князь Кантемир від своїх підлеглих бувших козаків без жодної плати захопив в Богучарській сотні Острогожського полку, закріпив за собою землі сотні, а потім перепродав своїй жінці, в чім і сам признався...". „А тому повеліваємо землі захоплені поміщиками і бувшими старшинами Слобідських козаків прирахувати до державних земель. А нам донесено, що крім князя Кантемира багато таким робом земель Слобідсько-Українських полків захоплено поміщиками..." (ПСЗ, т. XVII, стр. 87).

І далі: „..хто з поміщиків захопив в своє володіння з тих державних земель собі маєтки разом з людьми (державними кріпаками) чужої нації, а саме: з Черкасами ...і якщо вони захотять за тим поміщиком навіки залишитись, то таких Черкасів наділити землею нарівні з Великоросійськими селянами. Всіх Черкасів на державних землях прикріпити до землі (себто зробити державними рабами, Н. К.)". (ПСЗ, т. XVII, стр. 455).

 

36

Взаємовідносини між цими козаками і селянами з одного боку та поміщиком-рабовласником з другого, заведені Катериною II — це не кріпацтво, а саме звичайне неприховане дикунське рабство. Під понятям кріпацтва розумілось і розуміється право поміщика тільки на працю селянина. Але поміщик не мав права на його власність, і вже аж ніяк на його волю, на його життя, на нього самого як на живу істоту. Це стосувалось і всієї його родини. І вже ні в якому разі при кріпацтві поміщик не мав права карати селянина на смерть.

В Московії-Росії поміщик-рабовласник спокон віку був власником всього майна своїх рабів включно до хижки, в якій вони мешкали. Поміщик-рабовласник давав своїй робочій скотині-рабам все необхідне для нужденного прожитку доти, доки уважав для себе це вигідним. Поміщик по своїй уподобі продавав рабів нарізно, відриваючи мужа від жінки, чи відриваючи дітей від батьків, або цілу родину гуртом; обмінював їх на расових псів тощо. Мав право карати, і карав на смерть своїх рабів. А Катеринин указ крім того дав право поміщикам карати своїх рабів-селян на смерть навіть за те, що вони пробуватимуть скаржитись на свого рабовласника - поміщика державним урядовцям. Рабство, гніт, утиски і повне безправство запанували над цим краєм відвойованим кров'ю Українського народа у Татар.


Б. ПОЛКИ ПОХОДЖЕННЯ З ГЕТЬМАНЩИНИ :

„6-й драгунський ГЛУХІВСЬКИЙ полк переформовано з Українського охочекомонного чи компанійського полка в, 1783 р. з назвою Глухівський кінний полк; в 1784 р. його пе­реформовано в карабінерський. Під час другої війни з Туречиною (1787-1791 pp.) він входив у склад Української армії (так в оригіналі, бо це була офіційна назва данна цій армії Російським урядом; командував цею армією „великий гетьман усіх Українських козаків" — Потьомкин, НК). В 1860 р. полк переіменовано в драгунський. В 1864 р. полк дістав теперішню назву. Цей полк веде свій початок із 1668 p., коли Український гетьман Дем'ян (Демко) Многогрішний з людей не-козацького стану (сословія) зформував охоче-комонні чи компанійські полки. Одним з них і був компанійський Глухівський. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1668-1868". На штандартовій скобі вензеля царя Алексія Михайловича і Катерини II. Проти вензеля Алексія Михайловича напис „1668 г. 2-й КОМПАНЕИСКІЙ ЧЕРНИГОВСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК", а проти вензеля Катерини II — „1783 г. ГЛУХОВСКІЙ КОННО-ЕГЕРСКІЙ ПОЛК".

„19-й драгунський АРХАНГЕЛОГОРОДСЬКИЙ полк (на­зва походить від містечка Архангелогорода на лівім березі р. Синюхи; див. в Примітках, НК), веде свій початок з 1668 р. Має 7 срібних труб з написом „Архангелогородскому полку: Поспішностю і хоробрістю якого взято місто БЕРЛИН вересня 28 дня 1760 р."

„9-й гусарський КИЇВСЬКИЙ полк зформований в 1668 р. гетьманом Д. Многогрішним як 1-й компанійський Київський полк. В другу війну з Туречиною входив у склад Української армії. В 1826 р. його переформовано в Київський гусарський полк, а в 1864 р. він дістав теперішню свою назву. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1668-1868". На штандартовій скобі вензель царя Алексія Михайловича і напис „1668 г. 1-й КОМПАНЕИСКІЙ КИЕВСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК."

„18-й гусарський НІЖИНСЬКИЙ полк переформовано в 1783 р. з Українського Ніжинського козацького полка; в 1812 р. його переіменовано в кінно-єґерський полк. Старшинство полка з 1668 р."

„15-й драгунський ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ полк має старшинство з 1668 р."

б. Полки походження з Гетьманщини, що мали чужі, не Українські, назви:

„лейб-ґвардії КІННИЙ полк зформовано з вибраних найліпших рослих козаків з 16-ти Українських козацьких полків у 1706 р. Крім багатьох найвищих нагород, має ще і літаври (літаври, як ознаку особливо надзвичайної уваги царя до полка, мали ще полки: л.-ґв. Кавалергардський, л.-ґв. Кирасірський „його величности", л.-ґв. Кирасірський ,,її величности", та полки армійської кінноти: 1-й лейб-уланський Петербурзь­кий, і 13-й драгунський “Воєнного Ордена”)".

„5-й уланський ЛИТОВСЬКИЙ полк. В 1668 р. Український гетьман Д. Многогрішний зформував кілька охоче-комонних компанійських полків. В тім числі знаходився і полк, в який входили також і „люди литовського списка" (Білоруси, що їх в Україні і досі часто називають „Литваками", НК). Хоругов першого ескадрона з більшістю „людей литовського списка" була білого кольору, а в решті ескадронів блакитного. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1668-1868". На штандартовій скобі вензеля царя Алексія Михайловича та імператорів Александра І і Миколая І".

„7-й гусарський БІЛОРУСЬКИЙ полк зформовано 16 трав­ня 1803 р. в місті Звенигородка Київської ґуб. з вояків, виді­лених Ольвіопільским уланським, Єлисаветградським, Павло­градським і Олександрійським гусарськими полками і названо Білоруським гусарським полком. В 1833 р. до нього додано дивізіон (3 ескадрони — пів-полка, НК) Чернигівського кінно-єґерського, що вів у свою чергу початок від охоче-комонного компанійського Чернигівського полка, зформованого гетьманом Д. Многогрішним в 1668 р.; з приводу цього Білоруському гусарському полку і було дано старшинство того полка. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1668-1868".

„2-й лейб-драгунський ПСКОВСЬКИЙ полк веде свій ро­довід від Сіверського охоче-комонного компанійського полка, зформованого Українським гетьманом Д. Многогрішним в 1668 р. Старшинство полка від 30 серпня 1668 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1668-1868".

„10-й драгунський НОВГОРОДСЬКИЙ полк переформо­вано в 1811 р. з полка, що в свою чергу вів свій початок від Українського охоче-комонного полка. Старшинство полка з 1668 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1668-1868".

„16-й драгунський ТВЕРСЬКИЙ полк зформовано в 1783 р. з Українських козацьких полків при остаточнім їх знищенні. Старшинство полка з 1668 р. Штандарт ґеорґієвський з напи­сом під орлом „1668-1868".

Хроніки решти полків, що вели свій початок від Україн­ських козацьких з Гетьманщини: Стародубського (перероблено чомусь на „СтародубОВський", Переяславського, Лубенського, Чернигівського подібні до хроніки Ніжинського полка — такі ж скупі і обмежуються лише згадкою, що „веде свій початок від одноіменного „Малоросійського" козацького полка" і що „на службі Російській справі з 1668 р." Про козацькі ж полки з Гетьманщини — Прилуцький, Миргородський (полкова хоругов була точно таких кольорів і в такому порядку як на прапорі Української Національної Республіки), Гадяцький і Полтавський нігде і згадки нема наче їх і не існувало (видно добре далися взнаки).

Українські козацькі полки Гетьманщини завше були ненавиджені Московитськими царями. Козацтво, як і його виборна старшина, дуже добре пам'ятали і завше давали аж надмірно гостро відчувати Московії, що вона тільки всього-на-всього союзник і, що тільки на таких умовах було укладено в 1654 р. Переяславську угоду гетьманом Б. Хмельницьким з царем Алексієм Михайловичем.

— „Умови Переяславської угоди зводились до наступних пунктів... , щоб: 1) в містах і селах урядовці були вибирані з Українців (не треба забувати при цьому що в Московії в той час усі урядовці аж до найнижчого в селі призначались „по царському указу", НК); 2) гетьман міг приймати послів від інших чужих держав; 3) кількість реєстрових козаків була 60,000; 4) по смерти гетьмана військо само собі вибирало його наступника; 5) права козаків, духовенства і посполитих (про­стих селян і міщан) не сміли порушуватись. На всі ці пункти цар погодився". 43

Пізніше в ході переговорів в новій угоді з Ю. Хмельницьким, від 1659 p., що видавалась Москалями за Богданову, у другім пункті було додано, що про зносини гетьмана з Турецьким сул­таном і Польским королем, гетьман повинен повідомляти царя і мати на те його згоду.

— „Договорною умовою Україні (так в оригіналі, НК) було залишено незалежність: 1) було оставлене їй гетьманське достоїнство і влада гетьмана була настільки велика, що йому було дане право дипломатичних зносин з чужими державами, лише з послідуючим про них повідомленням царя; 2) кількість її (України) армії була встановлена в 60,000 вояків; 3) було підтверджено всі привілеї козацької старшини і козаків". 44 *

Тим не менш Москалі увесь час намагались переконувати козацтво, як і все населення України взагалі, що Переяславська угода 1654 р. є ніби-то ніщо інше як „добровільне приєднання України до Московії". Цьому переконуванню Московії та Москалів козацтво завше давало найострішу і найрішучішу відсіч.

— „...підлеглість України була номінальною і обмежувалась в одержуванні (від Московії) грошей та полягала в постійних суперечках і пересправах з Московитськими послами". 45

* Що Україна по Переяславській угоді була рівноправним партне­ром, видно хочби з того, що Українська держава після цеї угоди мала свою власну окрему державну печатку, яку пізніше гетьман Брюховецький, діставши звання Московитського боярина, передав Алексієві Михай­ловичеві і вона ніколи вже більше не уживалась ним, переховуючись в посольсьскім приказі (міністерстві Закордонних Справ) так само це видно з титула гетьмана Богдана Хмельницького. Про окрему печатку Української держави написано так : „...у Алексія Михайловича ...було девять державних печаток, в тім числі пять державних печаток срібних з його іменуванням та повним його титулом, відбитки яких були розіслані по сусіднім державам ... і печатка „Малоросійська" така ж сама велика срібна ж... Після Андрусівського миру була зроблена на її зразок така ж сама велика срібна ж з царевим іменуванням і з коротким титулом". (ПСЗ, т. II, стр. 387). Цього короткого титу­лу" тут не написано, але в іншім місці він має такий вигляд: ,,Б. м. МЫ, Государ, царь и вел. князь Кіевскій, вел. кн. Черниговскій, вел. кн. Переяславскій, князь Стародубскій, Новагорода Сєверского, Глуховскій и иних"). ,,По указу великого государя, царя і великого князя Федора Алексієвича... були зроблені і знаходились в посольскім приказі (міністерстві Закордонних Справ) три печатки: печатка державна велика срібна з іменуванням і повним титулом царя, така ж сама оловяна ...і пе­чатка „Малоросійська" велика срібна з іменуванням і коротким титу­лом царя ...і печатка „Малоросійська" ж, така ж сама слово в слово, оловяна." (ПСЗ, т. II, стр. 388).

„І великий володар ...Петро Алексієвич ...вислухавши цього звідомлення наказав на тих двох державних і на тій третій „Малоросій­ській" в тих місцях де було іменування його брата Федора Алексіевича ...поставити своє ... Петра Алексієвича ...і для цеї переправки ті дві державні і ту третю „Малоросійську" печатки відіслати до Срібної Па­лати" (золотарської майстерні, НК) (ПСЗ, т. II, стр. 388).

В листуванні з царем Алексієм Михайловичем гетьман Богдан Хмель­ницький тримався як суверен. З цього листування цілком неможливо підмітити якого-будь натяку на віддавання себе в підданці Московитському цареві. Ось витяг з його листування: ,,3 Божої ласки, ми Богдан Хмель­ницький Гетьман Війська Запоріжського, і все Військо Запоріжське низь­ко до лиця землі вклоняємось чолом ...щоб нам православним Христи­янам бути під міцною і високою рукою Бога і царя благочестивого... і нас Богдана Хмельницького Гетьмана Війська Запоріжського, і все Вій­сько Запоріжське ..." (ПСЗ, т. І, Приложеніе).

Особливо наполегливо Московія почала уважати Гетьманщину своєю автономною областю після розділу Української держави між Московією і Польщею в 1667 р. по Андрусівському миру. На думку Московських шахраїв-політиків після цього миру Переяславська угода 1654 р. між гетьманом Б. Хмельницьким і царем Алексіем Михайловичем ніби-то утратила свою силу. * Ось чому збройні сили Української держави, не тільки компанійські полки, які були зформовані в 1668 p., a навіть козацькі з Гетьманщини уважались зформованими також в 1668 р. Не існувало ні одного полка в збройних силах Російської імперії Українського козацького походження з Гетьманщини, який би вів свій початок хоч би з 1654 р., не говорячи вже про раніші часи — хоч би з 1648 р.

* Коли в околицях Новгорода Сіверського, Стародуба, Почепа та інших місцевостях вздовж кордону Гетьманщини з Московією Москалі почали силоміць захоплювати обширні простори земель, навіть з віль­ним Українським селянством, то покривджені мешканці почали скаржи­тись чомусь не „найвірнішому" цареві гетьману І. Самойловичу, а Московитському цареві Федорові Алексієвичу, покликаючись на недавній йо­го ж указ про недоторкальність нерухомої приватної власности. На свої скарги вони дістали таку відповідь: „По указу великого ґосударя бо­яри приговорили ... указ великого ґосударя не стосується Українців (в оригіналі „Украинцев", НК) ... Московитські ріжних суспільних верств люди просили (в ориґіналі „били чолом", НК) царя щоб їм приділити ті землі... і на них поселитись ... бо вони несуть ґосудареву службу, користуючись тими землями. А якщо у котрихось „Украинцев" такі землі відібрано, то це діялось по указу великого ґосударя і боярському приговору, минулого 184 (1676) року і віддані ті землі не кому-небудь, al Московським ріжних суспільних верств людям, ... якщо ж ті Московські... люди захопили садиби отих „Украинцов", то віддати ті садиби тим „Украинцем". (ПСЗ, т. П, стр. 94-97).

На перешкоді такому тлумаченню Московією Переяслав­ської угоди, хоч би і після Андрусівського миру, стояло козац­тво, зорґанізоване в полки. А кількість вояків у деяких з цих полків перевищувала десять тисяч. Що собою уявляли ці полки, Москалі дуже добре пам'ятали ще з часів Московитської Смути (1604-1613 pp.). Наслідком цього і був розділ Української держави між Московією і Польщею в 1667 p., яку відновив Український народ під проводом гетьмана Б. Хмель­ницького в часі між 1648-1654 р. Московія не почувалась в силі дати собі раду з козацтвом всієї Української держави. Потрібна була допомога. Це і спричинило розділ Української держави в 1667 р.

...„під час Смути на Русі (в Московії, а не „на Русі", НК) вони (Українські козаки) під проводом гетьмана П. Са­гайдачного діяли на користь королевича Владислава в грани­цях Московитської держави і „воровали (плюндровали) Московитську землю". 46

Москалі були обрали Польского королевича Владислава собі на царя, а потім відмовились признати його. Щоб не дра­тувати релігійних почувань Москалів, Владислав оточив себе не Польским військом, а православними козаками Україн­цями. Українське козацтво охоче стало по боці Московитського царя Владислава.

— „Применшуючи і всіляко принижуючи гетьманське до­стоїнство, Московитський уряд систематично обмежував його владу і козацькі привілеї, почав утручатися у внутрішні спра­ви України: звільняти і призначати військових старшин в ко­зацькі полки, обмежувати кількість козаків у полках. Словом почав фактично підбивати під свою владу Українське козац­тво ... Щоб остаточно опанувати козацтвом, уряд (Російський) з одного боку розміщував все більшу кількість в Україні Мо­сковитського війська (на повнім утриманні за рахунок Україн­ського народа),* а з другого знесилювати кількісно козацькі полки, переселяючи силоміць козаків з родинами на Кавказ. З цею метою в 1734 p було визначено постійну кількість (500 козаків) Ніжинського, Лубенського, Полтавського, Переяслав­ського, Київського, Миргородського, Прилуцького і Гадяцького полків, а решту козаків, що залишились по-за списками, виселено на Волґу, в Оренбурзький край і на Кавказ". 47

* Це видно з наступного: „Січня 18, 1721 р. Про розміщення дра­гунських полків на кватири в місцевостях Гетьманського Управління... по указу його величности в місцевостях Гетьманського Управління розмістити на кватири на повне утримання місцевого населення людей і коней десять драгунських полків, не обминаючи нікого ні Гетьмана, ні Полковників, ні старшини, ні попів. ...де відповідної для драгунського коня стайні нема, то заставити господаря таку збудувати своїм коштом і зі свойого матеріялу. Якщо драгуни, обер- і штаб-офіцери вимагати­муть надмірно велику кількість понад приписану норму для себе хар­чів і дров і фуражу для коней, то Гетьману треба скаржитись в Колегію (Міністерство) Закордонних справ." (ПОЗ, т. VI, стр. 312-313).

Від цих утисків населення з Гетьманщини почало тікати в Московію, але „Черкасів" і там знаходили, що видно з наступного: „Мая 10, 1722 p.: Про перепис на Великоросійських землях Черкасів, а в Слобід­ських полках Великоросів ... де в Слобідських полках поселились Росіяни для розкладу (так і написано, H. K.) цих полків, то Росіяни ніяких податків не платять, а Малоросійців віддати в кріпацтво місце­вим поміщикам..." (ПСЗ, т. VI, стр. 675). Наскільки важливий був цей закон, видно з того що він був повторений ще й 11-го вересня 1722 р.

Разом з тим в Україні були зформовані ще й полки „ландміліції", що перетворило її на цілковитий військовий табір. Ось про це: „Грудня 13, 1722 р. Про зформування на УКРАЇНІ (так в оригіналі, H. K.) ланд­міліції." (ПСЗ, т. VI, стр. 809).

Там ці примусові пересельці-козаки були включені в міс­цеві козацькі війська. В позосталі зменшені і знесилені кількі­стю козацькі полки, на місце усовуваних освічених козацьких старшин (вони хоч і обирались, але щоби бути обраним треба було відповідати необхідним вимогам: мати добру освіту за­гальну і військову, здібність організатора і командира), Московитський уряд призначав як правило завше зовсім неписьмен­них якихось пройдисвітів, надаючи їм, одначе, високі титули Російської імперії, що видно з наступного:

— „Першим командиром Охтирського гусарського полка (після переформування його з козацького в 1765 р.) було при­значено бригадира Графа І. М. Подґоричані із Сербських ви­хідців, який був „тільки з примусу письменний" (розуміється що цей „Сербський виходець" ґрафського титула у себе вдома в Сербії не мав, НК)". 48

Тут нічого дивного нема, бо і набагато пізніше, аж до ре­волюції 1917 р. девізом Російської армії завше були обскуран­тизм та хиже дикунство, що остається і до нині в большевицькій армії. Досить пригадати поводження цеї армії під час Дру­гої Світової війни зі своїм населенням і з нещасними „остівками" в Німечині. Ось кілька прикладів для характеристики царської армії:

...„він (командир полка Австрійський Юмець Фішер-фон-Альбах, що дістав в Росії ранґу полковника) мав добру опінію у начальства, якому подобалось... що він погано розмовляв ...по-Москальски ...і наш командир нарочито калічив свою Москальску мову, знаючи що це подобається верхівці... самий факт існування таких вищих начальників у нашій армії є дуже характеристичним ...чомусь чужинців особливо високо цінили в армії за царювання Александра II". 49

... „я зайнявся навчанням грамоти нижніх чинів (солда­тів) цілої роти... , мій ротний командир не був ворогом гра­мотности (як більшість їх) серед нижніх чинів... і віднісся співчуваюче до моєї затії. Командир полка обходить казарні... і застає нашу 15-ту роту сидячою за столами з грифельними табличками в руках, а мене пояснюючого біля класної таб­лиці". 'А це що тут у вас діється? — питає він. Ротний коман­дир пояснює. „Не смійте цього робити і зараз же знищчте геть усі книжки. Ви мені тут такого накоїте, що військовий міністр не погладить мене по головці." ... грамотність у військах ува­жалась родоначальницею всілякого вільнодумства. Загальний триб нашого офіцерського життя був побудований так, що сер­йозне відношення до життя і служби... викликало підозрілу увагу начальства". 50

...„літом 1882 р. появився відомий мракобісний обіжник міністра Толстого про знищення книг по доданому до обіжника списку, складеному в міністерстві... . засідання трьох коман­дирів полків — нашого (Фішера-фон-Альбаха),... Мінута і ... Кузявского вирішило: „усі шкідливі книги знищити", себто спалити ... верховним цензором для сортування книг на ,,ауто-да-фе" (спалення) ненависних йому книг було призна­чено ретрограда підполковника Бочарова, який на книги вза­галі ніколи і не дивився навіть, не то щоб брати їх до рук або читати... цілий тиждень в печі лазні палили книги під пиль­ним наглядом Бочарова". 51

Навіть поразка Росії у війні з Японією в 1904-5 p., яка на­очно показала перевагу грамотної армії, нічому Росію не нав­чила. Ще в 1915 р. мобілізованого студента університета з по­гонами „вольноопріділяющогося" і з університетським знач­ком на грудях, в запаснім кавалерійськім полку командир ескадрона ротмистр завше називав не інакше як „освічений баран", хоч він був одним з найліпших новобранців ескадрона. Все це діялось, як бачимо, набагато пізніше так званих „ве­ликих реформ", які безсоромно вихваляються безупинно на всі боки.

Як уже згадувалось почалось це все у першу чергу по від­ношенню до Українського козацтва, де не тільки козацька старшина, а навіть багато простих козаків (філософ Сково­рода, що скінчив Київську Могилянську Академію був сином простого бідного козака) з Гетьманщини і Слобожанщини кін­чали Київську Акадеемію або Харківський Колегіум (який, до речі, мав військовий, артилерійський і військово-інжинерний факультети). Цей Колегіум був оснований і утримуваний ви­ключно на кошти Слобідсько-Українського козацтва.

Одначе боротьба Російського уряду з письменністю в ар­мії і заборона всіма способами письменности, як не дивно, сто­сувалась лише корінного населення (в межах „Жидівської чер­ти осілости", себто Поляків, Українців, Білорусів, Литовців тощо), але зовсім не торкалась Жидів що видно з наступного:

— „Одним словом для Жидів уже тоді — 70 років тому (це писалось в 1930 p., НК) було заведено... обов'язкове нав­чання грамоти, хоч для „Русского" (розумій християнського, НК) населення цього не існувало". 52

— „Склад учнів в нашій повітовій школі того часу (1865 p., отже після так званого „звільнення селян від кріпацтва", НК) наводить на багато думок і роздумів; він (склад учнів) був з дітей міських мешканців (себто Жидів, НК), державних уря­довців, дрібних поміщиків-дворян і був.... один — єдиний — як зараз бачу його, дуже здібний мудрий хлопець на призвіще Заруцький — із селян. І це було в повіті де селяни складали більше 95% всього населення повіта. Настільки навіть еле­ментарна освіта була заборонена селянам". 53

... ,,а мені дали нагороду — не відомо за що — 60 рублів (щоб уявити собі цінність цеї суми — дійна корова з телям коштувала 2 руб. 50 коп.— З руб., НК)." 54

...„заохочували Жидів до науки в Російських школах за допомогою надавання стипендій. Сам я одержував якусь сти­пендію без ніякої потреби, без ніякого прохання з мойого боку, просто так собі — як дарунок — по 60 рублів у рік за те що я проходив курс науки в повітовій школі" (і це в той час як Українське селянство було переобтяжене жахливо страшними так званими „подушними податаками", НК). 55

Ворожість Московії і репресії зпершу проти Українського козацтва, а пізніше проти Українського народа взагалі розпо­чались ще за царювання Алексія Михайловича.* Тлом цього були звичайні побоювання Московії великого скупчення в од­ній державі Українських козаків.

...„Українські козацькі полки Київський, Чєрнигівський, Вінницький, Ніжинський, Переяславський, Кропив'янський, Чигиринський, Миргородський, Полтавський, ...були сильно обмежені в своїх правах, а Черкаський, Канівський, Білоцер­ківський, Корсунський, Браславський, Уманський, Кальницький, Подільський, Паволоцький, Торговицький після прийнятя їх в „Русске" (Московитське) підданство в 1674 р. були скоро зовсім знищені і частково послужили матеріялом для зформування з них Московитських регулярних кінних полків". 56

* Ось витяг з царевого указу: „Жовтень, 1673. В минулих роках в 1670, 1671 та 1672 по нашому ґосударевому указу відряджено з Москви до Сибіру на заслання багато зрадників і бунтівників (що не хотіли при­миритись з розділом Української держави між Московією і Польшею по Андрусівському миру, Н. К.) між ними Полковників Ґвинтовку, Ваську Многогрішного, осавула Грибовича, Демка Многогрішного, дві його най­мички, зі всіма їхніми жінками, дітьми та родичами, та усю решту інших, в Тобольск і Турінск ...мусиш ти тримати усіх тих Черкасів під дуже міцною охороною, усіх скованими і з тюрми ні в якому разі на самий найкоротший час не виводити, а тримати з найпильнішим доглядом до нашого ґосударевого указа." (ПСЗ, т. І, стр. 946).

Незайвим буде тут підкреслити, що Москалі вже в той час, після 1654 p., називали Черкасами Українців противників Московії. Отже з цього часу слово ,,Черкас" звучало як ворог Московії і їхнього царя.

З Правобережними полками що ніби-то „були прийняті в “Русске” підданство" справа була набагато складніша і досить таки трагічна.* Ці полки, як з рештою і все населення Правобережа, ніяк не бажало погодитись з розділом Української держави між Московією і Польщею в 1667 р. по Андрусівському миру. Під проводом гетьмана Петра Дорошенка вони взялися за об'єднання усіх Українських земель в одну дер­жаву, як це було до 1667 р. Правобережцям з гетьманом П. До­рошенком не пощастило досягнути своєї мети. Залишатись на своїй території на прадідівських землях їм аж ніяк не можна було. Тим більше що Польскому війську розправлятися з Укра­їнським населенням за бажання відновити свою державу, а значить і відірвати від Польщі Правобережа, помагала ще і Московія своїми військами. Тому Правобережні полки з жінками і дітьми та з усім рухомим майном, перейшовши Дніпро, спро­бували оселитись на Лівобережі, думаючи що воно все ж таки незалежна держава. Тут втікачів спіткала велика несподі­вана неприємність: частина Лівобережного козацтва не захо­тіла їх прийняти та ділитись з ними своїми землями. Настрої ці поміж Лівобережцями сильно роздмухувались Московськи­ми агентами. Хоч Слобідсько-Українські полки, що не вхо­дили в склад Гетьманщини, і погоджувалися прийняти та поді­литись своїми землями з Правобережними полками, але цьому рішуче спротивився уряд Московії, бо Слобідсько-Українські полки були її автономними провінціями. Московія мала всі підстави побоюватись такого великого скупчення безпосеред­ньо у самих своїх кордонів носіїв незалежности України, що підсилювало би ще більше спротив полків Гетьманщини та від­родило б незалежницько-державницькі прагнення ще і в Слобідсько-Українських полках. Тому-то всі втікачі-Правобережці з родинами були виселені звідси геть в глиб Московії — в тепе­рішню Башкирію, на Волґу (в райони теперішньої Саратов­ської области Баландинський і суміжні з ним та в теперішню Сталінградську область і далі аж до гирла Волґи) та в Орен­бурзькі степи. Пізніше з них було зформоване Астраханське козацьке військо, а ті, що опинились в Оренбурзькім краю, були включені в зформовене, як з рештою і Астраханське, Російським урядом, а не самим козацтвом, як усі Українські козацькі війська і Донське козацтво, Оренбурзьке козацьке військо. Ще в 1940 р. в станицях бувшого Астраханського та Оренбурзького козацьких військ повсюди лунала чиста Укра­їнська мова, як також довкола Саратова і Сталінграда.

* Траґедію Правобережних Українських козацьких полків можна відчути хочби зі слідуючого: „Грудня 14, 1667 року. Умова між Моско­вією і Польщею про спільну боротьбу їхніх військ по 25,000 від кожної держави проти Турків і бунтуючих козаків". ,,...а найперше про союз наших спільних сил та взаємну допомогу проти султана Турецького, хана Кримського і проти бунтуючих козаків на чолі з гетьманом Петром Дорошенком, які привели в Україну Турків, і про захист спільними си­лами України... такими, одначе, заходами щоб Українські козаки виступили проти Турків по боці великих Государів (себто на боці Польского короля і Московитського царя, погодившись на розділ України між ними, НК) ...а гетьмана Дорошенка і бунтуючих козаків примусити до послушенства та підданства своїм ґосударям та у союзі з султаном Турець­ким і ханом Кримським не бути . .." (ПСЗ, т. І, стр. 728-730)

Репресії на Українське козацтво, особливо Гетьманщини, ще сильніше зміцніли при царюванні Алексієвого сина Петра І, хоч Гетьманщина не була частиною Московитської держави і навіть зносини з нею велись через Колегію (міністерство) Закордонних Справ.

... „зносини з козаками Петром І було передано Колєґії Закордонних Справ", (при заміні старих приказів Московії но­вими колегіями) 57

Коли Петро І завів в Українських козацьких полках Геть­манщини і Слобожанщини „реґулярство", себто точну постійну кількість в полку офіцерів і козаків (раніше всі козаки з те­риторії свого полка, досягнувши повного віку і фізично при­датні для військової служби, були зобов'язані повнити її; і то­му козацькі полки не були однакові чисельністю), то вияви­лось багато лишків. Ці лишки Українських козаків Петро І примусово повернув на безплатних робітників-землекопів на каторжних — „канальских" — роботах при копанні каналів довкола вічно хвилястих Онежського і Ладожського озер, для сполучення каналами рік з метою плавби по них в північній частині Московії, при осушуванні багон на місце для буду­вання нової столиці Петербурга та при самій його будові. Праця на всіх цих каторгах уважалась „військовою службою" і тому козаки не тільки за. неї нічого не одержували, а мусіли ще й утримувати себе і свого коня за свій власний кошт, бо на вій­ськовій службі козак завше утримував себе і свого коня за свій власний рахунок. Тільки при однім лише будуванні сто­лиці Петербурга там згинуло і не повернулось більше як 40,000 душ Українських козаків з одної лише Гетьманщини, поми­наючи інші „канальскі" каторги та втрати людьми Слбоідсько-Українського козацтва. Ці заходи Петра І дуже сильно підір­вали спротив козацьких полків Гетьманщини і Слобожанщини. Ще жорстокішого удару завдала всьому Українському козацтву тупа, неотесана міщанка, груба, вічно розлючена і сварлива запливша товщем цариця Анна Іванівна, коли дику Московію взялося „європеїзувати" таке ж неотесане напівписьменне Ні­мецьке шумовиння з Курляндії на чолі з найулюбленішим Анненим хабалем Митавським напівписьменним міщанином Біроном.

— „За царювання Анни Іванівни та ж політика (Петра І) продовжувалась ще з більшою силою. Українські козаки ми­мо того, що утримували на свій власний кошт кільканадцять регулярних (компанійських, карабінерських і Московитських, а не Українських, якими були перші два роди, хоч служили Московії, НК) полків, зобов'язані були укріпляти і захищати своїм коштом Українську лінію * від несподіваних наскоків Татарів і Турків. Від такого великого тягара Українські ко­заки почали масами тікати з своєї батьківщини на Волґу і в Оренбурзький край". 57 **

— „Українські козацькі полки (Гетьманщина) були пере­формовані в регулярні карабінерські"... 59

* Наскільки великий і жорстокий був тиск і визиск Українського народу, видно з наступного: „...в 1731 р. з них (козаків Гетьманщини і Слобідсько-Українських полків) було зформовано 20 полків і поселено слободами на Українській лінії (так всюди в оригіналі) ; ...в 1763 р. з них же (цих козаків) було додатково ще зформовано 10 піших і 1 драгун­ський полк, ...всі повністю витрати на утримання цих всіх полків по­кривались з податків, що збирались з Гетьманщини і Слобідсько-Україн­ських полків; ...ці полки в 1769 р. переіменовано з Українських (так в орґіналі, Н. К.) в армійські і в 1770 р. зрівняно в правах зі всіма ар­мійськими полками. ...після вислуги без жодної найменьшої кари тер­міну 15 років козаки могли були бути відпущені щоб займатись хлібороб­ством". (ПСЗ, т. XXV, стр. 390). Але ще характерніші є витяги з осо­бистих указів цариці Анни Івановни: „Березня 12, 1733 р. Про комплек­тування Сербських військових частин з молодих козаків Гетьманщини. (ПСЗ, т. IX, стр. 51). „Квітня 10, 1733 р. Про кількість козаків в Слобід­сько-Українських полках. ...в Охтирськім 1000 вояків, в Харківськім, Ізюмськім, Острогожськім і Сумськім по 800 вояків ...решту на Волґу і на Українську лінію..." (ПСЗ, т. IX, стр. 333). „Липня 31, 1734 р. Про покарання старшин і козаків з Гетьманщини за лаяння непристійними словами цариці... про Українських старшин котрі при гетьмані Апосто­лові вступили на службу і до нині на ній перебувають, не присягнувши нам (цариці) на вірність, найрішучіше наказуємо примусити їх присяг­нути нам на вірність..., а якщо не захотять — позбавити чинів та звіль­нити з посад з конфіскацією маєтків. ...тих усіх хто лаяв нас непри­стійними словами скарати тяжко, відповідно до особи на пострах іншим". (ПСЗ, т. IX, стр. 388). „Вересня 20, 1734 р. Про набір ще одного полка... набрати ще один новий полк з Українського народу Гетьманщини і по­селити його на Українській лінії." (ПСЗ, т. IX, стр. 409). „Березня 19, 1736 р. Про зформування з мешканців Гетьманщини Ландміліційного корпуса". (ПСЗ, т. IX, стр. 789) . „Березня 19, 1736 р. Про видавання з податків збираних на Гетьманщині і на Слобідсько-Українських полках по 20,000 рублів річно на утримання Ландміліційного корпуса." (ПСЗ, т. IX, стр. 789). „Травня 6, 1736 р. Про збирання для Російської армії провіянта і фуража з населення Гетьманщини і Слобідсько-Українських полків. „Липня 16, 1736 р. Про додаткове збирання з мешканців Гетьман­щини і Слобідсько-Українських полків для Російської армії 100,000 чет­вертей жита і 50,000 четвертей вівса (четверть жита 12 пудів, а четверть вівса 9 пудів, НК) ...по нашому (царициному) указу ви мусите зібрати з населення Гетьманщини і Слобідсько-Українських полків для нашої ар­мії жита 100,000 четвертей і вівса 50,000 четвертей"... (ПСЗ, т. IX, стр. 880). „Серпня 11, 1736 р. Про збір з мешканців Гетьманщини і Слобід, пол­ків 10,000 волів на м'ясо Російській армії." (ПСЗ, т. IX, 898). „Вересня 6, 1736 р. Про набір для армії коней: по 1 коню з кожних 253 душ. ...з помі­щицьких кріпаків-Черкасів Гетьманщини і Слобідських полків з кожних 120 душ по одному коню безплатно, ...з поміщиків-Москалів, що мають села в Гетьманщині і Слобідських полках з кріпаками-Москалями, з кож­них 253 душ одного коня з оплатою па 8 рубл. за коня. З Черкасів, що мешкають на Московитських землях, як з кріпаків так і з вільних, в кожних 120 душ одного коня безплатно ж. „Листопада 16, 1736 р. Про збирання з населення Гетьманщини і Слобідських полків безплатно про­віянта і фуража для Російської армії. ...про збирання з населення Геть­манщини і Слобідських полків провіянта і фуража для Російської армії безплатно вам треба мати найпильніше старання, щоб всю визначену з них кількість зібрати сповна до 1-го січня наступного року і звезти це все сповна до магазинів, бо для нашої армії того що було передніше зібрано мало. Все це ви робите силою попередніх наших (царициних) указів як і попередньо безплатно... і вам годиться взяти у них як най­більше." (ПСЗ, т. IX, стр. 972-73).

Навіть лісова дичина Гетьманщини і Слобідських полків, набагато бідніша ніж в Московії, не була забута при жахливому визиску України. Ілюстрацією може бути наступне: „Грудня 29, 1739 р. Про присилання до нашого двору (царицин указ) з України (так в оригіналі, Н. К.) що­річно зимою диких кабанів і кіз та куропатв. ...повеліваємо в Гетьман­щині і Слобідських полках ...настріляти диких кабанів і диких кіз та наловити живих сірих куропатв, не меньше 100 пар, посадовити їх в клітки і доставити все це до нашого двору (в Петербурзі). При цьому міцно наказати, щоб в дорозі все це не зіпсулось, а куропатви були добре го­довані, щоб не похудли і доглядувані, щоб в дорозі не повмерали. ...на доставу цього всього кошти взяти з місцевих податків." (ПСЗ, т. X, стр. 991).

Від цих утисків і грабунків Українці почали масово тікати з своєї батьківщини на Московитські землі. Але царський уряд і там їх знаходив, що видно з наступного: "...а за тих Слобідських козаків і „Малоросійців", що оселились на Московитських землях сильно оштрафувати тих, хто з поміщиків прийняв їх на свої землі. Прибулих „Малоросійців" з Слобідських полків в козацькі поселення, а саме в Черединь, Дубовку ...і в слободу Пиховку ...де до перепису їх в 1732 році „Малоросійців" не було, нікому їх там не приймати і селами не оселювати,... а якщо в цих віддалених місцевостях в майбутнім хто-небудь почне їх приймати і нові села ними заселювати, то з таких брати штраф по 5 рублів за кожну мужеську душу, а тих вивтікалих „Малоросійців" в тих віддале­них місцевостях обкладати податками удесятеро більшими ніж тамошні місцеві селяни-Москалі. По Дону і Волзі та по інших ріках про всіх „Ма­лоросійців"... Правлячому Сенату щорічно робити розслідування про нові поселення їх та хто дозволив їм там оселюватись. ..аз тих „Мало­російських" підданих, що були прийняті в Новохоперську фортецю на козацьку службу, ...за всіх тих з них, що повтікали ...взяти податки з тих з них, хто залишився на місці в фортеці,... щоб на майбутнє без нашого (царициного) указу ніхто нігде нікого з тих Черкасів не тримав. В дистрикті Білгородського гарнізонного полка, де населення складається з Черкасів, тепер їх зменшилось в порівнанні з кількістю їх по перепису

1732 p., ...перевірити їх у власників-поміщиків і за утайку душ тих поміщиків покарати." (ПСЗ, т. ЕС, стр. 746-47).

Всі ці репресії були наслідком того, що цариця хотіла Українським народом завоювати Казахські (Кирґизські) степи Оренбурзького краю, куди силоміць для цього переселювано Українців.

** Що Українські козаки з Гетьманщини і Слобідсько-Українських полків примусово виселялись в Оренбурзький край, де вони силоміць включались в Оренбурзьке козацтво, видно з наступного: „Лютого 15, 1738 р. Про призначення земель для Кирґиз-Кайсаків (Казахів)... Про переселених в городки (козацькі) ... Черкасів з котрих по-над 2000 осіб відпущено урядом в місцевості попереднього їх мешкання для того, щоб вони забрали звідти своїх жінок і дітей, ... а поміщики і воєводи чинять в той час грабунок їхнього майна і продають їхні садиби з домами. ... приймання для поселення в тій місцевості (Оренбурзькім краї, що фактично був заселений Казахами, H. K.) поселенців з Московитських земель нашим (царициним) указом забороняється ... приймати і оселю­вати тільки лише „Малоросійців" і Черкасів..." (ПСЗ, т. X, стр. 414).

Безпорадний стан козаків з Гетьманщини і Слобідських полків спритно використовувався Московитським урядом для завоювання но­вих територій заселених Тюркськими і Монгольскими народами, бо цей уряд не міг дати собі ради з ними власними силами. Це видно з наступного: „Грудня 31, 1731 р. Про виділення земель на Царицин-ській лінії (проти Калмиків) для поселення там „Малоросійців". (Астраханське козацьке військо, НК). ...а тому для поселення на тій лінії „Малоросійців" виділити землі та наділяти їх площами подібно по розмірам до ландміліційних полків" ... (і тут була нерівність, бо Дон­ські козаки, що оселились на цій лінії діставали земельні наділи біль­ші, крім того ще по 12 рубл. на будування домів, харчі на всю родину, по 5 рубл. річно платні від держави, а „Малоросійці" тільки лише те, що залишалось невикористаним ландміліційними полками, про що вони старанно дбали щоб таких лишків не було." (ПСЗ, т. VIII, стр. 607). „Червня 27, 1732 р. Про перепис усіх „Малоросійців" в Білгородській ґуб. ...перепис почати з Рославльского повіту і переписати всіх „Малоросійців" котрі мешкають в Сівській провінції в повітах: Брян­ськім, Трубчевськім, Сівськім, Рильскім, Кромськім, Путивльскім, Каменовськім; в Білгородській провінції в повітах: Курськім, Обоянськім, Карповськім, Старооскольскім, Саратовськім, Полотовськім, Болговенськім, Алешинськім, Новооскольскім, Суджанськім, Полковськім, Корочанськім, Яблоновськім і Миропільскім. А якщо „Малоросійці" знайдуться ще й в суміжних сусідніх повітах, то переписати і там усіх їх. В Слобід­ських полках Сумськім, Охтирськім, Ізюмськім, Харківськім і Рибанськім (Острогожськім) переписати також козаків і підсусідків окремо, а крі­паків окремо. ...під страхом смертної кари забороняється приймати і оселювати в селах „Малоросійців" на поселення ...тим хто донесе про прийнятя їх в села платити по 5 руб. за кожну родину. ...гроші на цю оплату стягати з тих сел, що прийняли до себе цих „Малоросійців" (ПСЗ, т. VIII, стр. 865). „Грудня 23, 1732 р. Про поновний додатковий перепис „Малоросійців" в Білгородській ґуб. ...бо боячись накладення на них ще додаткових податків розбіглися невідомо куди..." (ПСЗ, т. VIII, стр. 1001). „Грудня 23, 1732 р. Маніфест до населення Слобідських полків і Гетьманщини, щоб не розбігалось. ...ці полки перебували весь час у великому добробуті і заможності та служили вірою і правдою на­шим предкам. А нині вони знаходяться в надзвичайних злиднях і госпо­дарства козаків в щент зруйновані ...так що багато козаків кидають військову службу і свої господарства та просяться до поміщиків, щоб записали їх собі в кріпаки... що поміщикам суворо цим нашим маніфе­стом забороняється,... або тікають світ-за-очі аби уникнути платити по­датки"...(ПСЗ, т. VIII, стр. 1002). Цими заходами цариця таки досяг­нула свого: Українці були примушені переселятись туди, куди від са­мого початку переселяв їх уряд, що видно з наступного: „Серпня 20, 1739 р. ...в фортеці Москалів не приймати (в Оренбурзькім краю — Оренбурзьке козацьке військо, H. K), а котрих до нині прийнято, тих віддати поміщикам в кріпаки, замісць них набрати і поселити в фортецях Черкасів, які спокон віку до козацької служби звикли і мають до неї замилування, ...щоб набрати дійсних Черкасів (під Черкасами ро­зумілись козаки Гетьманщини і Слобідських полків, а під „Малоросійцями" звідти ж вільні селяни, посполиті, H. K.), вимагайте від них по­свідок — з Гетьманщини від Військової Канцелярії, а з Слобідських пол­ків від Канцелярії Комісії Слобідських полків." (ПСЗ, т. X, стр. 870-1).

У Донських козаків до цього часу офіцерство вже оста­точно закріпило за собою всі старшинські командні посади як спадкові, на які одержувало призначення від Російського уряду і набуло прав Російського дворянства. Простим козакам до­ступ на офіцерскі становища був уже цілком закритий.

— „З виникненням дворянства, появились на Дону і селяни-кріпаки, на котрих обертали Українських (з Гетьман­щини) і Слобідсько-Українських козаків, які тікали зі своєї батьківщини і ховались на Дону (від утисків)". 60 *

Всі ці утиски, визиск, переслідування остаточно зламали спротив Українського козацького стану Московії і підготовили ґрунт для цілковитої анексії Гетьманщини.

Інша річ компанійські полки. Це не були вже попередні, існувавші одвічно в Україні, охоче-комонні полки, які склада­лись виключно з селян під час війни і аж ніяк вже не були „козацькими" полками. Попередні селянські охоче-комонні полки нічим не відріжнялись від козацьких. Селяни цих пол­ків з'являлись на війну зі своїм власним конем при повній муніції і зі своєю власною зброєю. По закінченню війни вони лише час від часу збирались на коротко-термінові перевишкільні військові вправи. Перехід селянина-охочекомонника чи навіть цілого їх полка в козацьке військо і навпаки був дуже частим явищем. Натомісць компанійські полки, хоч до певної міри і також були „охоче-комонними", себто кінні з добровільців, висловлючись теперішньою мовою, але в першу чергу це були наємні а не добровільні вояки. Вояки в цих полках служили за гроші, за платню і на повнім утриманні, того, хто їх наймав. Майбутній компанієць з'являвся для вступу в полк не те, щоб зі своїм власним конем і своєю власною зброєю, чого він не мав, а навпаки голий і босий. Все це він одержував через свій полк з скарбниці „Військового Уряду" (міністерства) Гетьманщини, якою розпоряджав гетьман. Крім того в компа­нійці приймались не тільки селяни, а і особи інших станів, на­віть збіднілі козаки, ба навіть представники і не-Української національности, як це видно з хроніки уланського Литовського полка. Пояснюється це самою причиною появи на світ компа­нійських полків.

Поява на світ Божий компанійських полків була спричи­нена виключно розділом між Московією і Польщею Української держави по Андрусівському миру в 1667 р. Населення Правобережа, особливо Правобережне козацтво, ні за що не хотіло примиритись з доконаним фактом, який був наслідком нечуваної зради союзника-Московії, і піднялось на боротьбу з Польщею та з Московією. Цій боротьбі допомагали і Лівобережці, особливо їх південні і південно-східні полки.

* „Вересня 16, 1811 р. Про включення Українців які мешкають на Дону в Донське козацьке військо. Українців, які мешкають на Дону і ра­хуються за ріжними станицями (себто були кріпаками козацьких офіце­рів, НК) ...перерахувати в козаки і виключити зі списків платників подушних податків". (ПСЗ, т. XXXI, стр. 840).

Новообраному першому гетьманові для Лівобережа Демкові (Демянові) Многогрішному при його обранні Лівобережна козацька старшина наказала втихомирити непослушних, ви­користавши для цього північні Лівобережні полки. Але ці пол­ки відмовились виступити проти своїх сусідів — південних і південно-східніх Лівобережних полків.

Для втихомирення „непослушних" гетьман дістав дозвіл зформувати кілька наємних полків. Ці полки підлягали не Військовому Уряду Гетьманщини, а безпосередньо самому гетьманові, в той час як усі козацькі полки підлягали Вій­ськовому Уряду. Компанійські полки за гетьманування Д. Мно­гогрішного не мали у населення ні симпатії, ні пошани. Вже одна погірдливо-насмішкувата їх назва „компанійський", „компанієць" (походить від погірдливого „одна компанія з Демком" (Многогрішним) говорить сама за себе. Гетьмана Д. Мно­гогрішного козацтво не любило, бо він був „мужичий син", „не козацького роду". Козацька старшина не любила його за те, що він поводився з нею дуже різко. Одначе, компанійські полки, які гетьман формував і далі, користаючись наданим йому старшиною раніш правом, були досить поважною силою, з якою козацьким полкам приходилось рахуватись. Ці полки, як уже згадувалось, підлягали виключно владі гетьмана, він сам особисто підберав для них весь командний персонал і на­чальників. А коли „Скарбовий Уряд" (міністерство фінансів) Гетьманщини відмовив гетьманові в коштах на утримання ком­панійських полків, то він необхідні кошти на їх утримання знайшов у Москві.

Пізніше компанійські полки виправились і виділялись до­брим Українським патріотизмом та жертвенністю, особливо за гетьманування І. Мазепи, який зумів підібрати для них не тільки патріотів-Українців на всі командні і начальницькі ста­новища, а і рядових вояків-компанійців.

В цій ролі („втихомирюванні непослушних") компаній­ських полків за гетьманування Д. Многогрішного зхильні вба­чати „поліційні функції" взагалі. Це відповідало б правді в тому випадку, якби намагання Українського народа об'єднати в одну державу наново розшматовану Україну уважати за „поліційні переступства". *

Навіть після того, як в 1672 р. Д. Многогрішного нарешті було скинуто з гетьманства за надмірний сервілізм по відно­шенню до Московії, пізніші гетьмани не тільки не скасували компанійські полки, а навпаки ще побільшували їх кількість. Пояснюється це тим, що будучи регулярними, скупченими в однім місці, вони мали велику перевагу в порівнанні з козаць­кими полками, розкиданими по території — області — свойого полка. Крім того, будучи наємними, вони визнавали над собою владу тільки того, хто їм платив, себто одного тільки гетьмана. В цьому крилась велика небезпека.

Гетьман І. Мазепа крім комонних компанійських зформував, починаючи з 1689 р. ще кілька і піших компанійських чи сердюцьких полків. Сердюцькі полки були частиною його ґвардії, з якої зкопіював свою ґвардію Петро І, перетворивши на неї свої хлопячі „потєшні" (забавкові) полки, коли хлопчики цих полків змужніли. Слово „казачій" на хорогвах-знаменах ком­панійських полків появилось значно пізніше: в 1735 р. після заміни хоругов і печаток у всіх Українських козацьких полках. На нових, виданих Російським урядом хорогвах і печатках з двоголовим орлом і з написом Москальскою мовою, у компа­нійців на хорогвах вже було слово „казачій".

— „Компанійці, компанійські полки — легка кіннота при Українських гетьманах, яка підлягала не Військовому Управ­лінню Гетьманщини, а безпосередньо особистій їх владі. Гетьмани набирали в компанійські полки охочих людей по своїй уподобі, призначали їм самі весь командний персонал і утри­мували ці полки за свій кошт. Старшинство в цих полках ува­жалось ранґою нижче в порівнанні з такою ж ранґою в ко­зацьких полках. Тому козацький сотник був ранґою вище ком­панійського сотника, а бунчуковий товариш (підполковник) козацького полка старше компанійського полковника. Ком­панійці, що кінчали військову службу чи за вислугою літ ви­бували з полка, були вписувані в міщанський, а не в козаць­кий стан. Під час знищення Гетьманщини (в 1764) залишилось було тільки лише 3 компанійські полки: Київський, Чернигівський і Сіверський". 61

* Об'єднання України в одну державу хотіла і Московія, але під своєю зверхністю, як додаток до Лівобережа. Це видно з указу-інструкції самого царя: „...і говорити їхнім (козацьким) начальним людям (старшині) тої сторони Дніпра (Правобережа) і всьому війську щоб об­рали собі замісць Петра Дорошенка іншого Гетьмана доброго і досвідче­ного чоловіка, а найголовніше найвірнішого Нам Государю, Царю і Ве­ликому Князю Алексієві Михайловичу... а його обрання учинити на Раді... а на Раду люди тої сторони Дніпра для обрання Гетьмана для обох сторін Дніпра зібрались би в Переяславі яко мога швидче ... і після цеї Ради та обрання одного Гетьмана для обох сторін Дніпра вернулись би як найшвидче до своїх домівок на тій стороні Дніпра (на територію що була відступлена Московією по Андрусівському миру Польщі, Н. К.) ...і, що Великий Государ, Цар і Великий Князь Алексій Михайлович всієї Великої, і Малої і Білої Руссії велів їм вчинити (обрати) на Геть­мана Івана Самойловича для обох сторін Дніпра, а Дорошенкові в по­слушенстві відмовити." (ПСЗ, т. І, стр. 968-71).

Нижчість ранґами старшин компанійських полків зовсім не була пониженням їх гідности в порівнанню з відповідними козацькими старшинами. Козацький сотник, маючи часто під своєю командою 700-800 вояків, одночасно крім того був ще і адміністратором території своєї сотні. Йому, як начальнику цеї території, підлягало населення усіх станів: козацтво, ду­ховенство, міщанство і селянство. Так само і бунчуковий то­вариш командував полком набогато чисельнішим ніж компа­нійський. Козацькі полки часто перевищували чисельністю 10,000 вояків. Козацький полковник своїми функціями і стано­вищем в державнім уряді був у своїй адміністративно-територіяльній одиниці-полку тим, чим в пізніші часи в Російській імперії був Генерал-губернатор, себто одночасно адміністративним і військовим найвищим начальником свойого полка, а тому рідко коли вирушав на війну разом зі своїм полком.

— „Компанійські (охоче-комонні) Українські полки почали з'являтися набагато раніш Хмельничини, але Російській справі вони почали служити з 3-го серпня 1668 р. і тому в Російсь­кій літературі прийнято рахувати цей рік за рік початку їх існування, що почали формуватись за гетьманування в Україні Д. Многогрішного. Компанійські полки мали по 1000 верхівців вояків-шереговців. Вони мусіли були „гамувати свавільних людей, які, забувши страх Божий і свої обіцянки, затівали смути" (боролись наперекір бажанням Московії за цілість Української держави, НК). Таким робом компанійські полки зпочатку були „поліційними полками". Охоче-комонними пол­ками вони називались тому, що в їх лави вступали люди по своїй волі з усіх суспільних станів України, (так в оригіналі, НК). Компанійські полки ні в якому разі не можна утотожнювати з Українськими козацькими полками, в котрих зобов'язані були відбувати службу тільки лише особи з Українського ко­зацького стану. Компанійські і охоче-комонні полки формува­лись особисто самим гетьманом, утримувались за кошти країни (Гетьманщини) і не були постійно прив'язані до якої-небудь території, подібно Українським козацьким полкам. Найбільший розквіт компанійських охоче-комонних полків був при гетьмані І. Мазепі. При ньому появляються (з 1689 р.) ще і охоче-піші, чи „сердюцькі" полки. В кінці Х ? ІІ-го столітя було 7 компаній­ських полків. В 1709 р. їх було уже 10: 5 кінних і 5 піших „сердюцьких". Більшість із них зрадила Російській справі разом з І. Мазепою. Після цього вони були знищені і було залишено тільки 3 кінних компанійських. В 1726 р. „сердюцький" полк був цілковито „розформований" (фізично знищений за пов­стання проти Росії, НК), а 3 кінних „скасовано" в 2". 62 )

Як видно з двох останніх цитат про компанійські полки, гетьман був сувереном своєї держави: він формував по своїй уподобі стільки полків, скільки уважав потрібним в інтере­сах своєї держави; крім компанійських полків ця держава мала ще і козацьке військо; мала свої власні фінанси, мініс­терства-„Уряди", чи як їх називають історики-Москалі Управ­ління, свої окремі закони (так званий „Литовський Статут"), своє окреме судівництво тощо.

ІІІ

В. ПОЛКИ З ЛИЦАРСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКО-КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА:

„4-й драгунський НОВОТРОЇЦЬКО-КАТЕРИНОСЛАВСЬ­КИЙ полк зформовано в травні 1708 р. і зараз же було виря­джено на Дон для втихомирення Булавинського повстання (Донських козаків)", (як могло статись, щоб цілковито неза­лежне тоді ще від Московії Запоріжа дозволило чужій та ще і ворожій державі формувати на своїй території і з свойого населення полк — не пояснено; без жодного сумніву це був полк з добровільців Запоріжців і селян з території держави Запорізького Козацького Війська; на Запоріжі і самі Запо­рожці і селяни з їх території часто практикували найматись як збройна сила чужинцям за платню, НК).

„2-й лейб-гусарський ПАВЛОГРАДСЬКИЙ полк веде свій початок від Дніпровського пікинерного полка, зформованого 9 липня 1764 р. Цей полк в 1769 р. брав участь у війні з Туречиною по боці Росії (тому старшинство йому признано з дня його зформування; при яких обставинах подібно іншим піки­нерним полкам з території держави Запорізького Козацького Війська цей полк „брав участь по боці Росії" докладно буде далі, НК). В 1783 р. Дніпровський пікинерний полк об'єднано з Донецьким пікинерним і названо легко-кінним Павло­градським. Донецький пікинерний був зформований також в 1764 р., брав також участь у війні з Туречиною по боці Росії; в 1776 р. його було названо Катеринославським пікинерним (по знищенні Запоріжської Січи всі вісім міст-центрів адміністративних областей-паланок, на які ділилась уся територія держави Ордена Запорізького Козацького Війська, були попереіменовані і їм понадавано Москальскі назви: Коржів Ху­тір дістав назву Катеринослав на честь Катерини II; друга паланка дістала назву Павлоград на честь наслідника прес­тола Катериненого сина Павла; третя стала Александрією на честь найстаршого Катериненого унука; Орельска паланка стала Константиноградом на честь середущого унука Констан­тина, ще одна стала Новомосковськом і т. д., НК). В 1784 р. полк переформовано в Український козацький (з цього року на території бувшої держави Запорізького Козацького Війська усі полки було переформовано в полки Катеринославського Козацького Війська, а намісник „Новоросії" бувшої Запарізької Козацької держави, Потьомкин — „козак Нечоса" (нео­теса) офіційно дістав від Катерини II титул ,,Великого Гетьмана усіх Українських (так було написано в маніфесті, НК) Козаків".* В 1792 р. по смерти Потьомкина полк переіменовано в легко-кінний Павлоградський. В 1801 р. переіменовано в Павлоградський гусарський. В 1856 р. названо лейб-гусарським Павлоградським. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 9 липня 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом ,,1764 — 1864". На штандарто­вій скобі вензель Катерини II з написом „1764 г. Днепровскій и Донецкій пикинерные полки".

„3-й гусарський ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКИИ полк зформовано в 1783 р. під назвою Єлисаветградський легко-кінний полк з Херсонського і Єлисаветградського пікинерних полків. Хер­сонський і Єлисаветградський пікинерні полки в свою чергу були зформовані в 1764 році. В 1784 р. полк був переформок ваний в Єлисаветградський козацький Катеринославського Ко­зацького Війська. В 1792 р. полку повернуто стару його назву. В 1796 році полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 22 березня 1764 р. Штандарт простий з написом під орлом „1764-1864". На штандартовій скобі вензель Катерини II і напис „1764 г. Єлисаветградскій пикинерный полк" та „1764 г. Херсонскій пикинерный полк".

„5-й гусарський ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ полк переформо­вано 15 червня 1783 р. з Олександрійського пікинєрного на легко-кінний під назвою Олександрійський легко-кінний. В 1790 р. його було переформовано на Олександрійський козацький полк Катеринославського Козацького Війська. В 1792 році полку було повернуто стару його назву. В 1793 р. полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав тепе­рішню свою назву. Старшинство полка з 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1764 — 1864".

* Катеринославське козацьке військо — витвір Потьомкина — було розформоване по його смерті, при чому більшість полків цього війська примусово були виселені в Оренбурзький край і на Кавказ, згідно з ука­зом від 5-го червня 1796 р. „Про розпреділення людей, які складають Катеринославське козацьке військо; про створення Вознесенського козаць­кого війська" (ПСЗ, т. XXIII, стр. 893).

„4-й гусарський МАРІУПІЛЬСКИЙ полк зформовано з Бахмутських козаків, який був зформований 27 жовтня 1748 р. під назвою Бахмутський козацький полк, 11 червня 1764 р. цей полк переформовано в Луганський пікинерний. В 1769 р. полк брав участь у війні на боці Росії проти Кримських Татар (під час війни Росії з Туречиною). В 1783 р. його переформовано в легко-кінний. В 1784 р. полк було переформовано в Маріупільский козацький полк Катеринославського Козацького Вій­ська. В 1792 р. полк знову було переформовано в легко-кінний. В 1796 р. його було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 27 жовтня 1748 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1748-1848". На штандартовій скобі вензелі Єлисавети Петровни і Ка­терини П. Проти вензеля Єлисавети Петровни напис „1748 г. Бахмутскій казачій полк"; проти вензеля Катерини II напис „1764 г. Луганскій пикинерный полк" та „Полтавскій пики­нерный полк".

„9-й уланський БУЖСЬКИИ полк переформовано з Бужського Козацького Війська, що складалося з трьох полків, та з 3-го Українського уланського, після чого його було названо 1-м Бужським уланським полком. 3-й Український уланський полк в свою чергу походив з 1-го полка Українського Козаць­кого Війська. Українське Козацьке Військо було зформоване по спеціяльному окремому маніфесту імператора Александра І в 1812 році під час війни з Наполеоном із поміщицьких селян-кріпаків Подільскої і Київської ґуберень, а чотири полки (із загальної кількости 15 полків) із селян-кріпаків Чернигівської і Полтавської ґуб. По скінченню війни, 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. 3-й і 4-й полки цього Вій­ська були влиті в 1816 р. в Бужське Козацьке Військо. В 1817 році з решти полків Українського Козацького Війська було виб­рано людей для зформування з них чотирьох Українських уланських полків. Одним із них (3-й) і був той полк, що увій­шов нарівні з Бужським коїзацьким полком, як складова час­тина, для зформування 9-го уланського Бужського полка. 25 березня 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 1771 року (Козацького Бужсько - Запоріжського полка, НК). Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1771 — 1871".На срібних трубах полкової оркестри на­пис „11-й Украинскій казаній полк. 30 августа 1814 г.".

„8-й уланський ВОЗНЕСЕНСЬКИИ полк зформовано г-, 1769 р. як пікинерний з селян, що мешкали на Землях Запо­різького Козацького Війська. Від 1788 р. ці селяни були влиті в Бужське Козацьке Військо, що складалося з трьох полків. В 1812 р. під час війни з Наполеоном з поміщицьких селян-кріпаків Київської і Подільскої ґуб. було зформоване Україн­ське Козацьке Військо, яке негайно було вислане на фронт. В 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. Два його полки (3-й і 4-й) були влиті в Бужське Козацьке Військо. В 1817 р. Бужське Козацьке Військо було переформоване в чо­тири Бужські уланські полки. В 1830 р. 3-й Бужський полк бу­ло названо Вознесенським уланським. В 1864 р. полк дістав те­перішню свою назву. Старшинство полка з 1769 року".

ПОЛК ПОХОДЖЕННЯ З ЛИЦАРСЬКО – ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З ЧУЖОЮ, НЕ УКРАЇНСЬКОЮ, НАЗВОЮ :

„лейб-гвардії ГУСАРСЬКИЙ його імператорської величносте полк зформовано 19-го лютого 1775 р. В квітні 1774 р. Кате­ринаЛИЦАРСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКО-КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА:

„4-й драгунський НОВОТРОЇЦЬКО-КАТЕРИНОСЛАВСЬ­КИЙ полк зформовано в травні 1708 р. і зараз же було виря­джено на Дон для втихомирення Булавинського повстання (Донських козаків)", (як могло статись, щоб цілковито неза­лежне тоді ще від Московії Запоріжа дозволило чужій та ще і ворожій державі формувати на своїй території і з свойого населення полк — не пояснено; без жодного сумніву це був полк з добровільців Запоріжців і селян з території держави Запорізького Козацького Війська; на Запоріжі і самі Запо­рожці і селяни з їх території часто практикували найматись як збройна сила чужинцям за платню, НК).

„2-й лейб-гусарський ПАВЛОГРАДСЬКИЙ полк веде свій початок від Дніпровського пікинерного полка, зформованого 9 липня 1764 р. Цей полк в 1769 р. брав участь у війні з Туречиною по боці Росії (тому старшинство йому признано з дня його зформування; при яких обставинах подібно іншим піки­нерним полкам з території держави Запорізького Козацького Війська цей полк „брав участь по боці Росії" докладно буде далі, НК). В 1783 р. Дніпровський пікинерний полк об'єднано з Донецьким пікинерним і названо легко-кінним Павло­градським. Донецький пікинерний був зформований також в 1764 р., брав також участь у війні з Туречиною по боці Росії; в 1776 р. його було названо Катеринославським пікинерним (по знищенні Запоріжської Січи всі вісім міст-центрів адміністративних областей-паланок, на які ділилась уся територія держави Ордена Запорізького Козацького Війська, були попереіменовані і їм понадавано Москальскі назви: Коржів Ху­тір дістав назву Катеринослав на честь Катерини II; друга паланка дістала назву Павлоград на честь наслідника прес­тола Катериненого сина Павла; третя стала Александрією на честь найстаршого Катериненого унука; Орельска паланка стала Константиноградом на честь середущого унука Констан­тина, ще одна стала Новомосковськом і т. д., НК). В 1784 р. полк переформовано в Український козацький (з цього року на території бувшої держави Запорізького Козацького Війська усі полки було переформовано в полки Катеринославського Козацького Війська, а намісник „Новоросії" бувшої Запарізької Козацької держави, Потьомкин — „козак Нечоса" (нео­теса) офіційно дістав від Катерини II титул ,,Великого Гетьмана усіх Українських (так було написано в маніфесті, НК) Козаків".* В 1792 р. по смерти Потьомкина полк переіменовано в легко-кінний Павлоградський. В 1801 р. переіменовано в Павлоградський гусарський. В 1856 р. названо лейб-гусарським Павлоградським. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 9 липня 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом ,,1764 — 1864". На штандарто­вій скобі вензель Катерини II з написом „1764 г. Днепровскій и Донецкій пикинерные полки".

„3-й гусарський ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКИИ полк зформовано в 1783 р. під назвою Єлисаветградський легко-кінний полк з Херсонського і Єлисаветградського пікинерних полків. Хер­сонський і Єлисаветградський пікинерні полки в свою чергу були зформовані в 1764 році. В 1784 р. полк був переформок ваний в Єлисаветградський козацький Катеринославського Ко­зацького Війська. В 1792 р. полку повернуто стару його назву. В 1796 році полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 22 березня 1764 р. Штандарт простий з написом під орлом „1764-1864". На штандартовій скобі вензель Катерини II і напис „1764 г. Єлисаветградскій пикинерный полк" та „1764 г. Херсонскій пикинерный полк".

„5-й гусарський ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ полк переформо­вано 15 червня 1783 р. з Олександрійського пікинєрного на легко-кінний під назвою Олександрійський легко-кінний. В 1790 р. його було переформовано на Олександрійський козацький полк Катеринославського Козацького Війська. В 1792 році полку було повернуто стару його назву. В 1793 р. полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав тепе­рішню свою назву. Старшинство полка з 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1764 — 1864".

* Катеринославське козацьке військо — витвір Потьомкина — було розформоване по його смерті, при чому більшість полків цього війська примусово були виселені в Оренбурзький край і на Кавказ, згідно з ука­зом від 5-го червня 1796 р. „Про розпреділення людей, які складають Катеринославське козацьке військо; про створення Вознесенського козаць­кого війська" (ПСЗ, т. XXIII, стр. 893).

„4-й гусарський МАРІУПІЛЬСКИЙ полк зформовано з Бахмутських козаків, який був зформований 27 жовтня 1748 р. під назвою Бахмутський козацький полк, 11 червня 1764 р. цей полк переформовано в Луганський пікинерний. В 1769 р. полк брав участь у війні на боці Росії проти Кримських Татар (під час війни Росії з Туречиною). В 1783 р. його переформовано в легко-кінний. В 1784 р. полк було переформовано в Маріупільский козацький полк Катеринославського Козацького Вій­ська. В 1792 р. полк знову було переформовано в легко-кінний. В 1796 р. його було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 27 жовтня 1748 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1748-1848". На штандартовій скобі вензелі Єлисавети Петровни і Ка­терини П. Проти вензеля Єлисавети Петровни напис „1748 г. Бахмутскій казачій полк"; проти вензеля Катерини II напис „1764 г. Луганскій пикинерный полк" та „Полтавскій пики­нерный полк".

„9-й уланський БУЖСЬКИИ полк переформовано з Бужського Козацького Війська, що складалося з трьох полків, та з 3-го Українського уланського, після чого його було названо 1-м Бужським уланським полком. 3-й Український уланський полк в свою чергу походив з 1-го полка Українського Козаць­кого Війська. Українське Козацьке Військо було зформоване по спеціяльному окремому маніфесту імператора Александра І в 1812 році під час війни з Наполеоном із поміщицьких селян-кріпаків Подільскої і Київської ґуберень, а чотири полки (із загальної кількости 15 полків) із селян-кріпаків Чернигівської і Полтавської ґуб. По скінченню війни, 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. 3-й і 4-й полки цього Вій­ська були влиті в 1816 р. в Бужське Козацьке Військо. В 1817 році з решти полків Українського Козацького Війська було виб­рано людей для зформування з них чотирьох Українських уланських полків. Одним із них (3-й) і був той полк, що увій­шов нарівні з Бужським коїзацьким полком, як складова час­тина, для зформування 9-го уланського Бужського полка. 25 березня 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 1771 року (Козацького Бужсько - Запоріжського полка, НК). Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1771 — 1871".На срібних трубах полкової оркестри на­пис „11-й Украинскій казаній полк. 30 августа 1814 г.".

„8-й уланський ВОЗНЕСЕНСЬКИИ полк зформовано г-, 1769 р. як пікинерний з селян, що мешкали на Землях Запо­різького Козацького Війська. Від 1788 р. ці селяни були влиті в Бужське Козацьке Військо, що складалося з трьох полків. В 1812 р. під час війни з Наполеоном з поміщицьких селян-кріпаків Київської і Подільскої ґуб. було зформоване Україн­ське Козацьке Військо, яке негайно було вислане на фронт. В 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. Два його полки (3-й і 4-й) були влиті в Бужське Козацьке Військо. В 1817 р. Бужське Козацьке Військо було переформоване в чо­тири Бужські уланські полки. В 1830 р. 3-й Бужський полк бу­ло названо Вознесенським уланським. В 1864 р. полк дістав те­перішню свою назву. Старшинство полка з 1769 року".

ПОЛК ПОХОДЖЕННЯ З ЛИЦАРСЬКО – ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З ЧУЖОЮ, НЕ УКРАЇНСЬКОЮ, НАЗВОЮ :

„лейб-гвардії ГУСАРСЬКИЙ його імператорської величносте полк зформовано 19-го лютого 1775 р. В квітні 1774 р. Кате­рина II звеліла зформувати для свойого власного конвою ко­манду з Бахмутських козаків. До них було додано ще команду з Чугуївських козаків. Бахмутський козацький полк було зфор­мовано в 1748 р. за часів Запорізького війська під назвою Самарського пікинерного полка, а після знищення Запорізької Січи його названо Бахмутським козацьким. До цеї команди було додано найліпших 133 вояків з кіньми, що їх було виб­рано з поміж полків Жовтих, Чорних та інших гусарів. Цей загін і став зародком полка зі старшинством від 19-го лютого 1775 р. ".

Подібно тому як з поміж полків Гетьманщини урядовим холам і військовикам дореволюційної Росії найбільш до смаку прийшлись не козацькі, а компанійські полки, так із Земель Запорізького Козацького Війська їм надто пришилися до впо­доби не Запоріжзько-козацькі полки, а пікинерні, що були зформовані з селян-громадян держави Запоріжзького Війська.

„В 60-х роках Х V І-го столітя вони (Запоріжські козаки) вже остаточно оселились по Дніпру ...заснувавши собі укрі­плення на острові... Кількість вільних Запоріжських козаків дуже сильно почала збільшуватись після Люблинської унії 1569 p., коли Польща почала стреміти розпростерти свій дер­жавний устрій з його кріпацтвом на Українські (так в оригі­налі, НК) Землі, що до того входили в склад Литовського кня­зівства". 63 )

Наче б то державний устрій Московії-Росії, заведений в Ук­раїні після розділу Польщі з його жахливим рабством, яке з метою хоч трохи змягчити Москалі і досі називають делікат­но кріпацтвом, був ліпший для Українського народа. За часів панування над Україною Польщі Українці хоч мали змогу боротись з вічно кволою Польщею безнастанними повстаннями, а за пануваня над нею Московії-Росії і такий спосіб боротьби був неможливий з огляду на мілітарну і поліційну силу но­вого окупанта.*)

„Запорожці або низові козаки мешкали вище і нижче Дні­прових порогів від доплива р. Омельчика на правім боці до Кінськикх Вод на лівім, себто займали всю територію Катери­нославської ґуб. включно з Ростовським повітом, порівнюючи недавно (в 1889 р.) відділеним від неї і приєднаним до области війська Донського, та в повітах Херсонської ґуб. — Херсон­ськім, Олександрійськім, Єлисаветградськім, (Ананьївськім, Тираспольскім, Одеськім Миколаївськім, крім вузької смуги узбережа цих останніх двох повітів, себто в теперішніх областях Української ССР: Кіровоградській, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській, Сталінській, Луганській, в північній половині Запорізької, та в південній третині Полтав­ської і в південно-західній половині Ростовської области, що входить у склад Російської СФСР, НК). На цій території Запо­рожці проіснували з ХУ-го столітя до зруйнування Запорож-ської Січи в 1775 р." 64 )

*) Єдине „полекшення" рабства для Українців в Росії в порівнанні з ним в Польщі полягало в тім, що в Росії від 1783 р. було заборонено при ліцитації („аукціоні") стукати молотком по столі („хто дасть біль­ше?"), див.: „Про продаж людей без землі з публічних торгів". Правда, було і ще одне „полекшення", а саме: „Право продавати і купувати лю­дей присвоєне виключно тільки дворянству" (ПСЗ, т. XXIII, стр. 483). А в Україні під Польщею це право, крім шляхти, мали ще католицькі мона­стирі, католицьке духовенство і Жиди про що, крім тогочасних Польских законів, свідчить ще Жидівський хронікер з часів Хмельничини рабин Гановер: ... „і Українці стали рабами та слугами Польского народу і Жидів", стор. 27; та ще ...„навіть найнижчий з-поміж них (Жидів) став їхнім (Українців) зверхником", стр. 8 і 28. (Hanover Nathan, Rabbi — Abyss of Despair, Bloch Publishing Co., New York, 5710-1956).

„Запорізькі низові козаки стали захисниками Христової віри від мусульманів, православія від католицтва, охоронцями всієї Словянської людности від Татарів і Турків та постійними оборонцями своєї Батьківщини". 65 )

Ці шляхетні принципи, прищеплені Лицарсько-Християнському Ордену Запоріжського Козацького Війська князем Дми­тром Вишнивецьким (Байдою) ще перед 1550 роком нарівні з глибоко республіканським устроєм, увесь час були для Запо­рожців провідною зіркою аж до самого кінця існування їх дер­жави.

Дозацький незалежницький рух у Польщі найвищого ступ­ня досягнув після Люблинської унії 1569 р." 66 )

„Цілковите відділення Запоріжських козаків від Українсь­кого козацтва сталося при Стефані Баторії в 1576 р. Це при­вело до повної незалежности Запоріжського козацтва." 67 )

„Запоріжське Козацьке Військо ніколи не залежало ні від Польщі, ні від Московії". 68 )

Це було і залишається найголовнішою причиною недобро-зичливости і сплюгавлювання Запорожських козаків Поля­ками, Москалями та їх прислужниками, що і досі обзивають Запорожців розбійниками, грабіжниками, вічними бунтарями тощо. Запорожці завше давали належну досить дошкульну від­січ на найменші зазіхання агресивних сусідів на цілість і не1-залежність своєї території.

Після розділу Української держави між Московією і Поль­щею по Андрусівському миру 1667 р. і після намагань геть­мана Петра Дорошенка в 1672-76 роках відновити її, Запорізькі козаки змінили спосіб боротьби за об'єднання усіх Укра­їнських земель в одну державу, відкладаючи останній бій на трохи пізніший час. Такий плян був би добрим при умові якби послідуючі наступники ідейних керівників Запоріжського Вій­ська були віддані цій ідеї в такій же мірі, як і їхні попередники. Оцього-то якраз і не було на протязі останніх десятьох років перед знищенням Запоріжської Січи. Але сама ідея перетво­рення Запоріжських земель на багатолюдну базу для майбут­ньої боротьби за Українську державу дала свої наслідки. Запо­рожці енерґійно почали заселяти простори своєї держави Українським народом, переманюючи до себе пересельців з Ук­раїнських "земель, що були під Польщею, і з Гетьманщини та Слобідсько-Українських полків, що були під Московією, дуже вигідними умовами.

„В Польщі і далі був неспокій і народ цілими тлумами ішов на Запоріжські землі". 69 )

„Польска нєжондем стої" (Польща безладдям тримається) — каже тогочасна Польска приказка. І всевладна свавільна шляхта ретельно дотримуючись цеї засади нарочно штучно ви­творювала це безладдя аж поки не знайшлося зовнішніх сил, щоб покласти край на так значних просторах цьому безладю.

Не приймали Запорожці на свої землі тільки представників інших національностей. Це зрозуміло: маючи на меті зробити Запоріжа не тільки ідейним, як це було до того часу, центром, а і людським та матеріяльним у майбутній боротьбі за об'єд­нання усіх Українських земель в одну державу, не можна бу­ло покладатись на лойяльність не-Українського населення під час боротьби з агресивними сусідами.

Пересельцям пропонувалось або вписатись у „товариство" Запорожських козаків, (в цей час вже багато Запорожців мали родини, що постійно мешкали на ,,зимовиках"- хуторах, зай­маючись сільським господарством), або оставались вільними селянами з платою невеличких податків до Військової Скарб­ниці. Малось на увазі, що під час війни вони так чи інак бу­дуть в неї втягнуті. В останні десятилітя перед знищенням Запоріжської Січи, по списку Військової Скарбниці платників податків, таких селян нараховувалось уже понад 200.000 осіб одного тільки дорослого населення.

Запорожці зорганізували цих селян у спеціяльні-пікинерні полки і взялися за їх військовий вишкіл. Кожна паланка (адміністративно-територіяльна одиниця, на які була поділена територія держави Запорожських козаків) мала такий полк, а густо заселені навіть по два. Пікинерні полки були добрим військом як кінним, так і пішим. Прибережні селяни крім того вишколювались ще і для морських боїв. Як відомо Запорожці ЛИЦАРСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКО-КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА:

„4-й драгунський НОВОТРОЇЦЬКО-КАТЕРИНОСЛАВСЬ­КИЙ полк зформовано в травні 1708 р. і зараз же було виря­джено на Дон для втихомирення Булавинського повстання (Донських козаків)", (як могло статись, щоб цілковито неза­лежне тоді ще від Московії Запоріжа дозволило чужій та ще і ворожій державі формувати на своїй території і з свойого населення полк — не пояснено; без жодного сумніву це був полк з добровільців Запоріжців і селян з території держави Запорізького Козацького Війська; на Запоріжі і самі Запо­рожці і селяни з їх території часто практикували найматись як збройна сила чужинцям за платню, НК).

„2-й лейб-гусарський ПАВЛОГРАДСЬКИЙ полк веде свій початок від Дніпровського пікинерного полка, зформованого 9 липня 1764 р. Цей полк в 1769 р. брав участь у війні з Туречиною по боці Росії (тому старшинство йому признано з дня його зформування; при яких обставинах подібно іншим піки­нерним полкам з території держави Запорізького Козацького Війська цей полк „брав участь по боці Росії" докладно буде далі, НК). В 1783 р. Дніпровський пікинерний полк об'єднано з Донецьким пікинерним і названо легко-кінним Павло­градським. Донецький пікинерний був зформований також в 1764 р., брав також участь у війні з Туречиною по боці Росії; в 1776 р. його було названо Катеринославським пікинерним (по знищенні Запоріжської Січи всі вісім міст-центрів адміністративних областей-паланок, на які ділилась уся територія держави Ордена Запорізького Козацького Війська, були попереіменовані і їм понадавано Москальскі назви: Коржів Ху­тір дістав назву Катеринослав на честь Катерини II; друга паланка дістала назву Павлоград на честь наслідника прес­тола Катериненого сина Павла; третя стала Александрією на честь найстаршого Катериненого унука; Орельска паланка стала Константиноградом на честь середущого унука Констан­тина, ще одна стала Новомосковськом і т. д., НК). В 1784 р. полк переформовано в Український козацький (з цього року на території бувшої держави Запорізького Козацького Війська усі полки було переформовано в полки Катеринославського Козацького Війська, а намісник „Новоросії" бувшої Запарізької Козацької держави, Потьомкин — „козак Нечоса" (нео­теса) офіційно дістав від Катерини II титул ,,Великого Гетьмана усіх Українських (так було написано в маніфесті, НК) Козаків".* В 1792 р. по смерти Потьомкина полк переіменовано в легко-кінний Павлоградський. В 1801 р. переіменовано в Павлоградський гусарський. В 1856 р. названо лейб-гусарським Павлоградським. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 9 липня 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом ,,1764 — 1864". На штандарто­вій скобі вензель Катерини II з написом „1764 г. Днепровскій и Донецкій пикинерные полки".

„3-й гусарський ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКИИ полк зформовано в 1783 р. під назвою Єлисаветградський легко-кінний полк з Херсонського і Єлисаветградського пікинерних полків. Хер­сонський і Єлисаветградський пікинерні полки в свою чергу були зформовані в 1764 році. В 1784 р. полк був переформок ваний в Єлисаветградський козацький Катеринославського Ко­зацького Війська. В 1792 р. полку повернуто стару його назву. В 1796 році полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 22 березня 1764 р. Штандарт простий з написом під орлом „1764-1864". На штандартовій скобі вензель Катерини II і напис „1764 г. Єлисаветградскій пикинерный полк" та „1764 г. Херсонскій пикинерный полк".

„5-й гусарський ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ полк переформо­вано 15 червня 1783 р. з Олександрійського пікинєрного на легко-кінний під назвою Олександрійський легко-кінний. В 1790 р. його було переформовано на Олександрійський козацький полк Катеринославського Козацького Війська. В 1792 році полку було повернуто стару його назву. В 1793 р. полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав тепе­рішню свою назву. Старшинство полка з 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1764 — 1864".

* Катеринославське козацьке військо — витвір Потьомкина — було розформоване по його смерті, при чому більшість полків цього війська примусово були виселені в Оренбурзький край і на Кавказ, згідно з ука­зом від 5-го червня 1796 р. „Про розпреділення людей, які складають Катеринославське козацьке військо; про створення Вознесенського козаць­кого війська" (ПСЗ, т. XXIII, стр. 893).

„4-й гусарський МАРІУПІЛЬСКИЙ полк зформовано з Бахмутських козаків, який був зформований 27 жовтня 1748 р. під назвою Бахмутський козацький полк, 11 червня 1764 р. цей полк переформовано в Луганський пікинерний. В 1769 р. полк брав участь у війні на боці Росії проти Кримських Татар (під час війни Росії з Туречиною). В 1783 р. його переформовано в легко-кінний. В 1784 р. полк було переформовано в Маріупільский козацький полк Катеринославського Козацького Вій­ська. В 1792 р. полк знову було переформовано в легко-кінний. В 1796 р. його було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 27 жовтня 1748 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1748-1848". На штандартовій скобі вензелі Єлисавети Петровни і Ка­терини П. Проти вензеля Єлисавети Петровни напис „1748 г. Бахмутскій казачій полк"; проти вензеля Катерини II напис „1764 г. Луганскій пикинерный полк" та „Полтавскій пики­нерный полк".

„9-й уланський БУЖСЬКИИ полк переформовано з Бужського Козацького Війська, що складалося з трьох полків, та з 3-го Українського уланського, після чого його було названо 1-м Бужським уланським полком. 3-й Український уланський полк в свою чергу походив з 1-го полка Українського Козаць­кого Війська. Українське Козацьке Військо було зформоване по спеціяльному окремому маніфесту імператора Александра І в 1812 році під час війни з Наполеоном із поміщицьких селян-кріпаків Подільскої і Київської ґуберень, а чотири полки (із загальної кількости 15 полків) із селян-кріпаків Чернигівської і Полтавської ґуб. По скінченню війни, 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. 3-й і 4-й полки цього Вій­ська були влиті в 1816 р. в Бужське Козацьке Військо. В 1817 році з решти полків Українського Козацького Війська було виб­рано людей для зформування з них чотирьох Українських уланських полків. Одним із них (3-й) і був той полк, що увій­шов нарівні з Бужським коїзацьким полком, як складова час­тина, для зформування 9-го уланського Бужського полка. 25 березня 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 1771 року (Козацького Бужсько - Запоріжського полка, НК). Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1771 — 1871".На срібних трубах полкової оркестри на­пис „11-й Украинскій казаній полк. 30 августа 1814 г.".

„8-й уланський ВОЗНЕСЕНСЬКИИ полк зформовано г-, 1769 р. як пікинерний з селян, що мешкали на Землях Запо­різького Козацького Війська. Від 1788 р. ці селяни були влиті в Бужське Козацьке Військо, що складалося з трьох полків. В 1812 р. під час війни з Наполеоном з поміщицьких селян-кріпаків Київської і Подільскої ґуб. було зформоване Україн­ське Козацьке Військо, яке негайно було вислане на фронт. В 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. Два його полки (3-й і 4-й) були влиті в Бужське Козацьке Військо. В 1817 р. Бужське Козацьке Військо було переформоване в чо­тири Бужські уланські полки. В 1830 р. 3-й Бужський полк бу­ло названо Вознесенським уланським. В 1864 р. полк дістав те­перішню свою назву. Старшинство полка з 1769 року".

ПОЛК ПОХОДЖЕННЯ З ЛИЦАРСЬКО – ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З ЧУЖОЮ, НЕ УКРАЇНСЬКОЮ, НАЗВОЮ :

„лейб-гвардії ГУСАРСЬКИЙ його імператорської величносте полк зформовано 19-го лютого 1775 р. В квітні 1774 р. Кате­ринаЛИЦАРСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКО-КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА:

„4-й драгунський НОВОТРОЇЦЬКО-КАТЕРИНОСЛАВСЬ­КИЙ полк зформовано в травні 1708 р. і зараз же було виря­джено на Дон для втихомирення Булавинського повстання (Донських козаків)", (як могло статись, щоб цілковито неза­лежне тоді ще від Московії Запоріжа дозволило чужій та ще і ворожій державі формувати на своїй території і з свойого населення полк — не пояснено; без жодного сумніву це був полк з добровільців Запоріжців і селян з території держави Запорізького Козацького Війська; на Запоріжі і самі Запо­рожці і селяни з їх території часто практикували найматись як збройна сила чужинцям за платню, НК).

„2-й лейб-гусарський ПАВЛОГРАДСЬКИЙ полк веде свій початок від Дніпровського пікинерного полка, зформованого 9 липня 1764 р. Цей полк в 1769 р. брав участь у війні з Туречиною по боці Росії (тому старшинство йому признано з дня його зформування; при яких обставинах подібно іншим піки­нерним полкам з території держави Запорізького Козацького Війська цей полк „брав участь по боці Росії" докладно буде далі, НК). В 1783 р. Дніпровський пікинерний полк об'єднано з Донецьким пікинерним і названо легко-кінним Павло­градським. Донецький пікинерний був зформований також в 1764 р., брав також участь у війні з Туречиною по боці Росії; в 1776 р. його було названо Катеринославським пікинерним (по знищенні Запоріжської Січи всі вісім міст-центрів адміністративних областей-паланок, на які ділилась уся територія держави Ордена Запорізького Козацького Війська, були попереіменовані і їм понадавано Москальскі назви: Коржів Ху­тір дістав назву Катеринослав на честь Катерини II; друга паланка дістала назву Павлоград на честь наслідника прес­тола Катериненого сина Павла; третя стала Александрією на честь найстаршого Катериненого унука; Орельска паланка стала Константиноградом на честь середущого унука Констан­тина, ще одна стала Новомосковськом і т. д., НК). В 1784 р. полк переформовано в Український козацький (з цього року на території бувшої держави Запорізького Козацького Війська усі полки було переформовано в полки Катеринославського Козацького Війська, а намісник „Новоросії" бувшої Запарізької Козацької держави, Потьомкин — „козак Нечоса" (нео­теса) офіційно дістав від Катерини II титул ,,Великого Гетьмана усіх Українських (так було написано в маніфесті, НК) Козаків".* В 1792 р. по смерти Потьомкина полк переіменовано в легко-кінний Павлоградський. В 1801 р. переіменовано в Павлоградський гусарський. В 1856 р. названо лейб-гусарським Павлоградським. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 9 липня 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом ,,1764 — 1864". На штандарто­вій скобі вензель Катерини II з написом „1764 г. Днепровскій и Донецкій пикинерные полки".

„3-й гусарський ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКИИ полк зформовано в 1783 р. під назвою Єлисаветградський легко-кінний полк з Херсонського і Єлисаветградського пікинерних полків. Хер­сонський і Єлисаветградський пікинерні полки в свою чергу були зформовані в 1764 році. В 1784 р. полк був переформок ваний в Єлисаветградський козацький Катеринославського Ко­зацького Війська. В 1792 р. полку повернуто стару його назву. В 1796 році полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 22 березня 1764 р. Штандарт простий з написом під орлом „1764-1864". На штандартовій скобі вензель Катерини II і напис „1764 г. Єлисаветградскій пикинерный полк" та „1764 г. Херсонскій пикинерный полк".

„5-й гусарський ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ полк переформо­вано 15 червня 1783 р. з Олександрійського пікинєрного на легко-кінний під назвою Олександрійський легко-кінний. В 1790 р. його було переформовано на Олександрійський козацький полк Катеринославського Козацького Війська. В 1792 році полку було повернуто стару його назву. В 1793 р. полк було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав тепе­рішню свою назву. Старшинство полка з 1764 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1764 — 1864".

* Катеринославське козацьке військо — витвір Потьомкина — було розформоване по його смерті, при чому більшість полків цього війська примусово були виселені в Оренбурзький край і на Кавказ, згідно з ука­зом від 5-го червня 1796 р. „Про розпреділення людей, які складають Катеринославське козацьке військо; про створення Вознесенського козаць­кого війська" (ПСЗ, т. XXIII, стр. 893).

„4-й гусарський МАРІУПІЛЬСКИЙ полк зформовано з Бахмутських козаків, який був зформований 27 жовтня 1748 р. під назвою Бахмутський козацький полк, 11 червня 1764 р. цей полк переформовано в Луганський пікинерний. В 1769 р. полк брав участь у війні на боці Росії проти Кримських Татар (під час війни Росії з Туречиною). В 1783 р. його переформовано в легко-кінний. В 1784 р. полк було переформовано в Маріупільский козацький полк Катеринославського Козацького Вій­ська. В 1792 р. полк знову було переформовано в легко-кінний. В 1796 р. його було переформовано в гусарський. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 27 жовтня 1748 р. Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1748-1848". На штандартовій скобі вензелі Єлисавети Петровни і Ка­терини П. Проти вензеля Єлисавети Петровни напис „1748 г. Бахмутскій казачій полк"; проти вензеля Катерини II напис „1764 г. Луганскій пикинерный полк" та „Полтавскій пики­нерный полк".

„9-й уланський БУЖСЬКИИ полк переформовано з Бужського Козацького Війська, що складалося з трьох полків, та з 3-го Українського уланського, після чого його було названо 1-м Бужським уланським полком. 3-й Український уланський полк в свою чергу походив з 1-го полка Українського Козаць­кого Війська. Українське Козацьке Військо було зформоване по спеціяльному окремому маніфесту імператора Александра І в 1812 році під час війни з Наполеоном із поміщицьких селян-кріпаків Подільскої і Київської ґуберень, а чотири полки (із загальної кількости 15 полків) із селян-кріпаків Чернигівської і Полтавської ґуб. По скінченню війни, 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. 3-й і 4-й полки цього Вій­ська були влиті в 1816 р. в Бужське Козацьке Військо. В 1817 році з решти полків Українського Козацького Війська було виб­рано людей для зформування з них чотирьох Українських уланських полків. Одним із них (3-й) і був той полк, що увій­шов нарівні з Бужським коїзацьким полком, як складова час­тина, для зформування 9-го уланського Бужського полка. 25 березня 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Старшинство полка з 1771 року (Козацького Бужсько - Запоріжського полка, НК). Штандарт ґеорґієвський з написом під орлом „1771 — 1871".На срібних трубах полкової оркестри на­пис „11-й Украинскій казаній полк. 30 августа 1814 г.".

„8-й уланський ВОЗНЕСЕНСЬКИИ полк зформовано г-, 1769 р. як пікинерний з селян, що мешкали на Землях Запо­різького Козацького Війська. Від 1788 р. ці селяни були влиті в Бужське Козацьке Військо, що складалося з трьох полків. В 1812 р. під час війни з Наполеоном з поміщицьких селян-кріпаків Київської і Подільскої ґуб. було зформоване Україн­ське Козацьке Військо, яке негайно було вислане на фронт. В 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. Два його полки (3-й і 4-й) були влиті в Бужське Козацьке Військо. В 1817 р. Бужське Козацьке Військо було переформоване в чо­тири Бужські уланські полки. В 1830 р. 3-й Бужський полк бу­ло названо Вознесенським уланським. В 1864 р. полк дістав те­перішню свою назву. Старшинство полка з 1769 року".

ПОЛК ПОХОДЖЕННЯ З ЛИЦАРСЬКО – ХРИСТИЯНСЬКОГО ОРДЕНА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА З ЧУЖОЮ, НЕ УКРАЇНСЬКОЮ, НАЗВОЮ :

„лейб-гвардії ГУСАРСЬКИЙ його імператорської величносте полк зформовано 19-го лютого 1775 р. В квітні 1774 р. Кате­рина II звеліла зформувати для свойого власного конвою ко­манду з Бахмутських козаків. До них було додано ще команду з Чугуївських козаків. Бахмутський козацький полк було зфор­мовано в 1748 р. за часів Запорізького війська під назвою Самарського пікинерного полка, а після знищення Запорізької Січи його названо Бахмутським козацьким. До цеї команди було додано найліпших 133 вояків з кіньми, що їх було виб­рано з поміж полків Жовтих, Чорних та інших гусарів. Цей загін і став зародком полка зі старшинством від 19-го лютого 1775 р. ".

Подібно тому як з поміж полків Гетьманщини урядовим холам і військовикам дореволюційної Росії найбільш до смаку прийшлись не козацькі, а компанійські полки, так із Земель Запорізького Козацького Війська їм надто пришилися до впо­доби не Запоріжзько-козацькі полки, а пікинерні, що були зформовані з селян-громадян держави Запоріжзького Війська.

„В 60-х роках Х V І-го столітя вони (Запоріжські козаки) вже остаточно оселились по Дніпру ...заснувавши собі укрі­плення на острові... Кількість вільних Запоріжських козаків дуже сильно почала збільшуватись після Люблинської унії 1569 p., коли Польща почала стреміти розпростерти свій дер­жавний устрій з його кріпацтвом на Українські (так в оригі­налі, НК) Землі, що до того входили в склад Литовського кня­зівства". 63 )

Наче б то державний устрій Московії-Росії, заведений в Ук­раїні після розділу Польщі з його жахливим рабством, яке з метою хоч трохи змягчити Москалі і досі називають делікат­но кріпацтвом, був ліпший для Українського народа. За часів панування над Україною Польщі Українці хоч мали змогу боротись з вічно кволою Польщею безнастанними повстаннями, а за пануваня над нею Московії-Росії і такий спосіб боротьби був неможливий з огляду на мілітарну і поліційну силу но­вого окупанта.*)

„Запорожці або низові козаки мешкали вище і нижче Дні­прових порогів від доплива р. Омельчика на правім боці до Кінськикх Вод на лівім, себто займали всю територію Катери­нославської ґуб. включно з Ростовським повітом, порівнюючи недавно (в 1889 р.) відділеним від неї і приєднаним до области війська Донського, та в повітах Херсонської ґуб. — Херсон­ськім, Олександрійськім, Єлисаветградськім, (Ананьївськім, Тираспольскім, Одеськім Миколаївськім, крім вузької смуги узбережа цих останніх двох повітів, себто в теперішніх областях Української ССР: Кіровоградській, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській, Сталінській, Луганській, в північній половині Запорізької, та в південній третині Полтав­ської і в південно-західній половині Ростовської области, що входить у склад Російської СФСР, НК). На цій території Запо­рожці проіснували з ХУ-го столітя до зруйнування Запорож-ської Січи в 1775 р." 64 )

*) Єдине „полекшення" рабства для Українців в Росії в порівнанні з ним в Польщі полягало в тім, що в Росії від 1783 р. було заборонено при ліцитації („аукціоні") стукати молотком по столі („хто дасть біль­ше?"), див.: „Про продаж людей без землі з публічних торгів". Правда, було і ще одне „полекшення", а саме: „Право продавати і купувати лю­дей присвоєне виключно тільки дворянству" (ПСЗ, т. XXIII, стр. 483). А в Україні під Польщею це право, крім шляхти, мали ще католицькі мона­стирі, католицьке духовенство і Жиди про що, крім тогочасних Польских законів, свідчить ще Жидівський хронікер з часів Хмельничини рабин Гановер: ... „і Українці стали рабами та слугами Польского народу і Жидів", стор. 27; та ще ...„навіть найнижчий з-поміж них (Жидів) став їхнім (Українців) зверхником", стр. 8 і 28. (Hanover Nathan, Rabbi — Abyss of Despair, Bloch Publishing Co., New York, 5710-1956).

„Запорізькі низові козаки стали захисниками Христової віри від мусульманів, православія від католицтва, охоронцями всієї Словянської людности від Татарів і Турків та постійними оборонцями своєї Батьківщини". 65 )

Ці шляхетні принципи, прищеплені Лицарсько-Християнському Ордену Запоріжського Козацького Війська князем Дми­тром Вишнивецьким (Байдою) ще перед 1550 роком нарівні з глибоко республіканським устроєм, увесь час були для Запо­рожців провідною зіркою аж до самого кінця існування їх дер­жави.

Дозацький незалежницький рух у Польщі найвищого ступ­ня досягнув після Люблинської унії 1569 р." 66 )

„Цілковите відділення Запоріжських козаків від Українсь­кого козацтва сталося при Стефані Баторії в 1576 р. Це при­вело до повної незалежности Запоріжського козацтва." 67 )

„Запоріжське Козацьке Військо ніколи не залежало ні від Польщі, ні від Московії". 68 )

Це було і залишається найголовнішою причиною недобро-зичливости і сплюгавлювання Запорожських козаків Поля­ками, Москалями та їх прислужниками, що і досі обзивають Запорожців розбійниками, грабіжниками, вічними бунтарями тощо. Запорожці завше давали належну досить дошкульну від­січ на найменші зазіхання агресивних сусідів на цілість і не1-залежність своєї території.

Після розділу Української держави між Московією і Поль­щею по Андрусівському миру 1667 р. і після намагань геть­мана Петра Дорошенка в 1672-76 роках відновити її, Запорізькі козаки змінили спосіб боротьби за об'єднання усіх Укра­їнських земель в одну державу, відкладаючи останній бій на трохи пізніший час. Такий плян був би добрим при умові якби послідуючі наступники ідейних керівників Запоріжського Вій­ська були віддані цій ідеї в такій же мірі, як і їхні попередники. Оцього-то якраз і не було на протязі останніх десятьох років перед знищенням Запоріжської Січи. Але сама ідея перетво­рення Запоріжських земель на багатолюдну базу для майбут­ньої боротьби за Українську державу дала свої наслідки. Запо­рожці енерґійно почали заселяти простори своєї держави Українським народом, переманюючи до себе пересельців з Ук­раїнських "земель, що були під Польщею, і з Гетьманщини та Слобідсько-Українських полків, що були під Московією, дуже вигідними умовами.

„В Польщі і далі був неспокій і народ цілими тлумами ішов на Запоріжські землі". 69 )

„Польска нєжондем стої" (Польща безладдям тримається) — каже тогочасна Польска приказка. І всевладна свавільна шляхта ретельно дотримуючись цеї засади нарочно штучно ви­творювала це безладдя аж поки не знайшлося зовнішніх сил, щоб покласти край на так значних просторах цьому безладю.

Не приймали Запорожці на свої землі тільки представників інших національностей. Це зрозуміло: маючи на меті зробити Запоріжа не тільки ідейним, як це було до того часу, центром, а і людським та матеріяльним у майбутній боротьбі за об'єд­нання усіх Українських земель в одну державу, не можна бу­ло покладатись на лойяльність не-Українського населення під час боротьби з агресивними сусідами.

Пересельцям пропонувалось або вписатись у „товариство" Запорожських козаків, (в цей час вже багато Запорожців мали родини, що постійно мешкали на ,,зимовиках"- хуторах, зай­маючись сільським господарством), або оставались вільними селянами з платою невеличких податків до Військової Скарб­ниці. Малось на увазі, що під час війни вони так чи інак бу­дуть в неї втягнуті. В останні десятилітя перед знищенням Запоріжської Січи, по списку Військової Скарбниці платників податків, таких селян нараховувалось уже понад 200.000 осіб одного тільки дорослого населення.

Запорожці зорганізували цих селян у спеціяльні-пікинерні полки і взялися за їх військовий вишкіл. Кожна паланка (адміністративно-територіяльна одиниця, на які була поділена територія держави Запорожських козаків) мала такий полк, а густо заселені навіть по два. Пікинерні полки були добрим військом як кінним, так і пішим. Прибережні селяни крім того вишколювались ще і для морських боїв. Як відомо Запорожці були добрими воїнами і на морі; часто нападали з великими успіхами на Турецькі фльотилії, для чого мали свою досить значну вітрильно-веслову фльоту.

„Пікинерні полки були легко-кінним військом, яке склада­лось з місцевих селян за часів існування Запоріжської Січи. Крім простішої форми умундурування вони нічим не відріжнялись від гусарських полків. Озброєні пікинери були довгою пікою (звідси і їх назва), шаблею, а трохи пізніше ще і муш­кетом. В 1764 році з місцевих селян були зформовані: Дніпров­ський, Донецький (переіменований в 1776 р. на Катеринослав­ський), Луганський, Полтавський (не утотожнювати з Полтав­ським козацьким підлеглим Гетьманщині, НК), Херсонський Пікинерні полки. До 1764 р. були зформовані: Самарський (1748 p.), Єлисаветградський (1740 p.), Інгульский (переіменова­ний в 1776 р. на Олександрійський) (1738 р.) пікинерні полки". 70 )

Запорожці весь час мали конфлікти з Польщею після Люблинської унії як вона стала їх безпосереднім сусідом. До цеї унії з державою Запорожських козаків сусідувало велике кня­зівство Литовське, під владою якого були Українські землі. З Литовським князівством Запорожці жили в дружбі і зла­годі. Причиною конфліктів з Річею Посполитою, як після цеї унії стала називатись Польска держава, були нечувані раніш утиски Українського народа, а Запорожці уважали своїм святим обов'язком ставати завше на його захист. Московія була занадто далеко, десь там на півночі. Між нею і держа­вою Запорожських козаків знаходились Слобідсько-Українські полки, простори яких уважалися за досить поважні як на то­гочасні способи зв'язків. Але коли в 1651 році, скориставшись безвихідною ситуацією цих полків, Московія наложила на них свою тяжку лапу, у Запорожців появилась ціла низка над­звичайно острих конфліктів і з Московіею. Конфлікти у За­порожців з Московією почалися ще тоді як цар Алексій Михайлович після 1651 р. почав під'юджувати Ізюмський полк, сусіду Запорожців, захопити частину Запоріжської землі, багату на солоні джерела та озера (в околицях теперішнього Слав'янска). Річ у тім, що в Московії здавна сіль нарівні з горілкою була у виключно монопольнім продажу самих Мос­ковських князів, а пізніше царів. Продаж соли нарівні з „ґосударевими кабаками (царевими шинками) був дуже важ­ливим джерелом їх прибутків.* Раніш в Московії сіль випаро­вували з води далеко на півночі в Сольвичеґодску, а після за­воювання Іваном Лютим Астраханського ханства, її довозили з околиць Астрахані — так само з далека. Достава соли кош­тувала надто дорого, а саме головне на валки з сілю та на „ладьї" з сілю, які тягнули проти течії по Волзі царські раби, часто нападали грабіжники, бо сіль була не аби якою цінні­стю. Для охорони соли в дорозі треба було мати досить чис­ленну добре озброєну варту. Для більшого постраху гра­біжників царі цю варту називали „козаками", хоч ці охоронці царської соли з козацтвом не мали нічого спільного.

*) Наскільки важливим джерелом державних прибутків був продаж на­селенню державою соли видно хоч би з того, що кожного року йому приділялось по кілька урядових, ба навіть царських, указів: 28 березня 1797 p.; 28 лютого, 13 жовтня 1798 р. і т. д. В 1797 р. було примусово продано населенню у величезній кількості на одну душу, включаючи і немовлят, по надзвичайно дорогій ціні 23.569,279 пудів соли, а в 1798 р. 31.675,610 пудів (ПОЗ, т. XXV, стр. 412). Це викликало в Україні постійні заворушення, бо навіть за часів під Польщею продаж соли тут був вільний, її розвозили тут за тих часів, привозючи із Запоріжських земель, чу­макуючі козаки. В державних крамницях Російський уряд продавав сіль у кільканадцять разів дорожче, ніж раніш продавали чумаки. З цею кон­куренцією Російський уряд повів найжорстокішу боротьбу. Указ констатує, що „...продаж соли з державних магазинів проходить з великими труд­нощами..., бо ці заходи уряду (продаж по великій ціні 1 великої кількости на душу) виникли з інших причин" (ПСЗ, т. XXV, стр. 96). Навіть пізніше, за царювання Александра І продаж державою населенню соли по над­звичайно дорогій ціні залишався дуже важливим джерелом державних прибутків.

Достава соли з України з Ізюмського полка коштувала набагато таньше. Одначе загони озброєної варти все ж таки і тут були потрібні, але значно меньш чисельні. Залоги цеї варти були розташовані вздовж шляхів достави соли. Між охоронниками царської соли були і козаки: Донські, Яїцькі (Уральскі), ба навіть Українські.* Ось у такий спосіб появились на світ Божий так звані „Чугуївські" і „Бахмутські" козаки."

„Чугуївські козаки утворились з Донських та Яїцьких слу­живих козаків, що мешкали в Чугуїві, Курску, Орлі та Обояні". 71 )

„Бахмутські козаки були утворені з метою охорони солоних джерел в околицях Бахмута." 72 )

Сіль і горілку по всій Московії цар продавав „своїм холо­пам" через „цілувальників" (назва походить від того, що вони „цілували хрест" при присязі, що всі вторговані гроші віддава­тимуть цареві; в Московії аж до часу царювання Анни Іванівни ніякого поділу між державними службовцями та особистими службовцями самого царя цілковито не існувало, бо вся Московія зі всім її населенням була приватною власністю царів, а раніш Московських ханів-князів).

Зпочатку Запорізькі козаки зовсім не реагували на за­хоплення Ізюмським полком невеличкої частини своєї терито­рії, бо, мовляв, однаково це все увійде в одну Українську дер­жаву. Але коли цар Алексій Михайлович почав селити на цих землях своїх рабів-Москалів (як згодом його син Петро І на захоплених ним Запоріжських землях в околицях Бахмута) для добування випаровуванням соли, Запорожському Війську це не подобалось та викликало з їхнього боку шалений спро­тив і протидії, спрямовані проти непроханих на свої землі чу­жих пересельців.

...„Російський уряд під захистом своїх військ почав заселяти Запорізькі Землі в північно-східній та в північно-західній смугах... Запорожці віднеслися до чужих пересельців воро­же і часто у них доходило до збройних сутичок; пересельці, які мали підтримку при царськім дворі, скаржились на Запо­рожців". 73)

* Це видно з наступного: „Про скасування 3-го Чугуївського ко­зацького полка. Його імператорська величість зволили наказати третій Чугуївський козацький полк скасувати; бувших в ньому Українців роз­пустити до своїх домів в Україні, а решту інших також до своїх меш­кань" (ПСЗ, т. XXIV, стр. 517).

Особливо нахабно почав поводитись (тепер уже в околицях Бахмута) із Запорожцями Петро І. Довідавшись що Запорожці добувають в Бахмуті камінну сіль з-під эемлі, замісць випа­ровування її з води, як це практикувалось Москалями на захоплених Ізюмським полком Запорожських землях, та що Запорожці почали добувати камінне вугіля, залізну руду, побудували кілька гут для витопу заліза і криці (сталі) і май­стерні для виробу зброї, для чого запросили відповідних май­стрів з Дамаска (Дамаск в той час і довго ще пізніше славив­ся на весь світ витопом найліпшої криці та виробом зброї), Петро І став ще агресивнішим. Для захоплення просторів з добуванням камінного вугіля і соли (залізна руда добува­лась далеко на південь по р. Інгулець і була поза досягнен­ням Московії), Петро І почав будувати на самісенькім кордоні фортеці. Петрова агресивність та загарбництво ще сильніше розлютило і так озлоблених проти Московії Запорожських козаків.

„При Петрі В. Запорожці помагали Булавину (повстання Донських козаків, НК)." 74

... „зкорисгавшись роздражненням Запорожців проти Москви за будову фортець на північнім кордоні їх земель, він (гетьман І. Мазепа) почав зхиляти їх (Запорожців) стати під прапори Шведського короля." 75 )

...„Зпантеличені великим ненависником Росії своїм кошовим Костем Гордієнком (наче б то після всіх дій Петра І, спрямо­ваних проти Запоріжа, ще потрібно було кошовому пантеличити Запорожців, НК) ...Запорожці в березні 1709 року з'єднались зі Шведськими військами".. . 76 )

Що при такій настанові Московії по відношенню до Запо­рожців не могло бути і мови про які б то не було добросусідські взаємовідносини годі й говорити. Держава Запоріжського Ко­зацького Війська завше була по боці противників „Російської справи", себто була проти загарблення Московією чужих те­риторій з чужим не-Москальским населенням.

А як потрапили пікинерні полки з держави Запоріжських Козаків „на службу Російській справі" видно з наступного:

„Конфедерати були притиснуті до Турецького кордону (цих конфедератів зовсім не треба було і притискувати до кордону, бо вони і зорганізувались на самісенькім кордоні в місті Тор­говиці на правім березі р. Синюхи, що була кордоном між Польщею і державою Запоріжського Козацького Війська, а не з Туречиною, НК) і там козаки повстали проти них, (козаки на Правобережі під Польщею існували аж до кінця її існування; Після розділу в 1793 р. Польші Катерина II пороздавала їх в рабство поміщикам-Полякам, НК). *) Поляки і Жиди були пог­ромлені. В 1768 р. конфедерати просили Туречину (вона була їхньою союзницею) відігнати козаків з Балти. Це привело до війни між Росією і Туречиною." 77 )

В дійсності справа виглядала трохи інакше, бо Москалі за­перечуючи взагалі факт існування держави Запоріжського Ко­зацького Війська, навіть Запорожську територію ладні призна­вати за Турецьку. Кордон між Туречиною і Польщею проходив по р. Дністру. А між Польщею і державою Запоріжського Ко­зацького Війська — по рікам-допливам ріки Південний Біг (по-Москальски БУГ) — по Кодимі правому його допливу і Синюсі лівому. З Польского боку по цих обох допливах з Запоріжською державою межувало Браславське воєводство, в яке вхо­дила також південна частина пізнішої Київської ґуб. з містами Умань, Торговиця тощо.

Що кордон по ріці Кодимі проходив між Польщею і Запоріжськими землями, а не між Польшею і Туречиною видно з наступного :

... „ряд походів і нападів на Татарів мав наслідком те, що з 1516 року козацтво оселилось по рікам Дністру, Богу і нижній течії Дніпра, на землях, захоплених Татарами ще з часів Батия." 78 )

„Кодима — правий доплив ріки Південного Богу, що вливається в р. Біг в місті Ольвіопіль." 79 )

* Що аж до другого розділу в 1793 році на Правобережі України під Польщею існували Українські козаки, видно з наступного: ...і та значна кількість Українських (так написано в оригіналі, НК) козаків в Губерніях Браславській, Подільській і Волинській (після приєднання до Росії так були переіменовані одноіменві воєводства, на які була поді­лена вся Польша, НК) та в суміжних округах, що відійшли до сусідніх Губерній, цього війська біля 60,000 душ, ... яким цей спосіб життя і служ­би зпокон віку звичний і приємний.." (ПСЗ, т. XXIII, стр. 892).

„Ольвіополь місто на р. Біг при усті р. Синюхи... Місто збу­доване Запорожським казаком Степаном Підстрільним в 1676 році... Запорожці зробили з нього укріплений пункт проти Польші." 80 )

Обидві ці цитати про місце розположення Ольвіополя пра­вильні, бо він розлігся на обох берегах Богу та на обох бере­гах його цих двох допливів, що вливаються саме тут в р. Пів­денний Біг один проти другого.

Коли місцеві козаки напали в Польскій частині Балту (Балта розлягалась на обох берегах р. Кодими — Польскім і Запоріжськім) на конфедератів, то їм на допомогу прийшли з закордону, із Запоріжських земель, сусідні найближчі пікинерні полки. Селяни, вояки цих полків, побоювались, що Польске військо легко зможе спричинитись до того, що війна навіть мимо його волі могтиме перенестись на їх землі, себто на те­риторію держави Запоріжського Козацького Війська. Пшинери також побоювались, що в такому випадку шляхтичі з Польс­кого війська, опинившись на їх землях, у першу чергу ловити­муть своїх рабів, які повтікали від них на Запоріжські землі та їх жінок і дітей.

Запорожці з традиційної ворожости до Московії, що з кін­ця 1721 р. за порадою Українського науковця Теофана Прокоповича присвоїла собі нову назву — Росія — військо якої вже кілька років ганялось по Правобережу України за озброє­ними ватагами Поляків, дозволили Турецькій армії, союзниці Поляків, покористуватись своєю територією, бо не хотіли ба­чити Польшу під зверхністю Росії. А перемога над конфедера­тами Росії якраз і привела б Плоьшу до цього. Пікинери ж з найближчих прикордонних полків мали своєю метою оберегти свої господарства від знищення, яке змогло би статись при пе­ренесенні воєнних дій на їх територію. Отак потрапили при­кордонні з Польшею пікинерні полки із Запоріжа „на службу Російській справі". Решта цих полків також не мали ніякого відношення до служби цій „справі", захищаючи свої околиці від руйнування чужими військами під час воєнних дій на їх території.

Коли в 1769 р. дійшлося до війни між Росією і Туречиною, то противники воювали не на своїх, а на чужих територіях — Росія з Польскої, а Туречина із Запоріжської, себто війна від­бувалась виключно на Українській етнографічній території. В ті часи Росія не мала ніякого спільного кордону з Туречиною їх розділяли Річ Посполита Польска та держава Запоріжського Козацького Війська.

В ході воєнних дій Турки порішили зайти в далеке запілля Російської армії — аж на Уманщину, що разом зі всім Правобережам була складовою частиною Польскої держави. ...„Султан наказав пробратись в наші південні володіння (начеб-то Правобережа в той час належало Росії та було яки­мось її „володінням", НК)... на початку 1769 року Кримський хан (васал Туречини, НК) з 40,000 Татар і з 7,000 Запорожських козаків перейшов нашу границю біля Ольвіополя (наче-б то тут держава Запоріжського Козацького Війська граничила не з Польшею, як то було в дійсности, а з Росією, НК) і пря­мував до Єлисаветграду, щоб вдертися на Уманщину". 81 )

Цьому намірові Кримського хана зпротивились місцеві пікинерні полки, не бажаючи, щоб їх господарства потерпіли від проходячої армії. Спротив пікинерних полків схвалив сам кошовий Запоріжського Війська Петро Калнишевський, незважа­ючи на те, що Запорожське Козацьке Військо було в союзі з Туречиною проти Росії і що в самій проходячій армії Крим­ського хана знаходилось і Запоріжське козацьке військо. Пікинери все ж таки затримали армію Кримського хана, хоч, одначе, і не захистили своїх господарств від ще жахливішого з помсти нищення та грабіжу, уже нарочитого, як Татарами, так і Запорожськими козаками, бо якраз завдяки їхньому спротиву усі воєнні дії відбувались саме на їхній території. Цим вони спасли Російську армію від неминучого розгрому. Ось яким робом пікинерні полки з вороже наставленої до Росії держави Запоріж­ського Козацького Війська потрапили „на службу Російській справі", завдяки чому пізніші кінні полки армії Російської ім­перії, що походили від цих пікинерних полків, „заслужили" на ласкаве занотування свойого початку існування з 1769 року.

Запорожці почувши про поведінку свойого кошового, який схвалив намір пікинерних полків західних паланок спроти­витись переходові союзної армії Кримського хана через їхні місцевості, страшенно обурились і хотіли розправитись з Калнишевським. Але він заздалегідь утік на Кодак, де і перехо­вався аж до кінця війни в 1774 році.

... „Коли Калнишевський оповістив про участь козаків (пікинерів, НК) на боці Росії, в Січи вибухли безпорядки і йому довелося тікати на Кодак". 82 )

Катерина II за цю прислугу Російській армії нагородила Калнишевського великою золотою медалею зі своїм власним портретом, облямованим добірними бриліянтами. ...„Калнишевський зі своїми Запорожцями (пікинерами, НК) успішно діяв проти Турків... і його подвиги та заслуги були засвідчені рескриптами, його нагороджено золотою медалею з оздобленим бриліянтами портретом цариці". 83 )

Завдяки пікинерним полкам та подвійній грі кошового Калнишевського, Росія вийшла переможницею у війні з Туре­чиною. Ця перемога дала Росії те, про що вона вже давно мрі­яла, а саме: Кримське ханство було примушене зректися Ту­рецької зверхности, а значить і захисту Турків проти загарб­ництва Москалів. На шляху до цілковитого захоплення стояла держава Запорожського Козацького Війська. Тодішний кошо­вий надзвичайно багатий 84-тній П. Калнишевський, опираю­чись на заможних сімейних Запорожців, яких вже в той час на Запоріжі було подостатку, що погірдливо і призирливо об­зивав простих братчиків, хоч і продовжувачів ідеї об'єд­нання усіх земель України в одну державу, не інакше як „голитьбою" — був набагато більше ніж лойяльний по відно­шенню до Росії. Мабуть йому не давали спокою успіхи козаць­кої старшини з Гетьманщини, звідки він був родом, що в цей час вже була набула Російське дворянство (звання шляхти), а до того ще і в придачу передніше вільне селянство, ба навіть збіднілих козаків собі в рабів. Взоруючи на Гетьманщину, Кал­нишевський почав вивищувати та збагачувати Запорожських козацьких виборних провідників, величаючи їх „старшиною". Його захланність і загрібущість дійшла до того, що ради збіль­шення своїх особистих прибутків він дозволив навіть улашто­вувати на головній площі в самій Січі ярмарки, зазиваючи на них всіма способами Жидів з Польщі. По зруйнуванні Запо­ріжської Січи при його арешті величезні маетности в грошах, дорогоцінностях, незлічимих табунах коней, чередах рогатої худоби і отарах овець були зконфісковані Росією. Незважаючи на весь сервілізм Калнишевського по відношенню до Росії, це Катерини II не задовольняло все ж таки, бо ...„Кальнишевський зі „старшиною" ледви стримували Запо­рожців від втручання у внутрішні справи Польщі (в Коліїв­щину) і тим утратив популярність в Січі; в 1762 р, він був „скинутий" з кошового ...але в 1765 р. його знову було обрано і він залишався цим достойником більше 10-ти років аж до знищення Запоріжської Січи". 84 )

Катеринені причини „незадоволення" лойяльністю Кални­шевського виходили з того, що Запорожці могли в любий час переобрати старого віком Калнишевського. Надії ж на лойяльність його наступника були аж найменші з огляду на агре­сивність Росії по відношенню до держави Запоріжського Ко­зацького Війська. А найважніше — Запоріжська держава була перешкодою до захоплення Росією Кримського ханства, що знаходилась між нею і Кримом. Були ще і інші чисто внут­рішньо-імперські, політичного характеру, причини: ...„Хвилювання на південнім сході (повстання Пуґачова в 1772-74 роках) показували, що конче потрібно запобігти за­родженню такої ж хуртовини і тут (на території Запоріжських козаків)". 85 )

Не треба забувати, що Пуґачов, вояк Російської армії, яка від 1764 р. ганялась по Правобережу України за Польскими військовими загонами, що були проти зверхности Росії над Польщею, здезертувавши з армії деякий час переховувався в Запоріжськім козацькім монастирі, в якім кінчали монахами своє бурхливе житя зістарілі Запорожці. Москалі-історики цей монастир чомусь називають скитом старовірів, хоч загально відомо, що Українці ніколи не були послідовниками цеї чисто Москальскої секти. Старовіри ж Москалі між Запорожцями мешкати аж ніяк не могли з огляду на безмежну ворожість Запорожців взагалі до Москалів. Без жодного сумніву ідею повстання Пуґачов виніс із Запоріжських Земель. ...,,В цілях внутрішньої політики імперії уряд не міг терпіти на однім із своїх окрайків (ось як Москалі дивляться на дер­жаву Запоріжського Війська, НК) повністю відокремленої гро­мади з незалежним народоправством, тим більше що ця громада приймала до себе всіх шукачів свободи від утисків і гніту в імперії та ВЕЛА СВОЮ ВЛАСНУ ПОЛІТИКУ". ")

„Славне військо козацьке Запоріжське низове мало в най­вищій мірі надзвичайно своєрідний устрій".87)

Не тільки лише „славне військо козацьке Запоріжське ни­зове", але і весь державно-політичний устрій всього Українсь­кого народа мав ,,в найвищій мірі надзвичайно своєрідний уст­рій", себто передчасний суто-демократичний лад з найчисті­шим народоправством, що на кілька століть випередив сього­часну так звану демократію. Цей найвищої якости демократизм з найчистішим народоправством і погубив державність Укра­їнського народа і став причиною його поневолення сусідами, які не те що в ті далекі часи, але і сьогодні далеко ще не до­росли до того ступеня демократизма, на якому знаходився Український народ 300 років тому.

Тому-то ні один Запоріжський козацький полк не міг бути „на службі Російській справі". Запорожці завше були на боці противників цеї „справи".

Тому коли Російська армія після миру з Туречиною пря­мувала через західні паланки території держави Запоріжсь­кого Козацького Війська додому, то, маючи наказ Катерини II, командир цеї армії в кількости 86,000 вояків, Мадярський Ге­нерал Текелій, що був на службі Росії, спрямував 66,000-ну армію на Запоріжську Січ, а решту на одночасне захоплення усіх восьми паланок.

Помилкою Запорожців було вже те, що вони, союзники Польских конфедератів і Туречини, дозволили Російській армії переходити через свою територію. Але тут відограв не аби яку ролю кошовий П. Калнишевський.

Оточивши військом зі всіх сторін Запоріжську Січ, ґен. Текелій 3-го серпня 1775 року оголосив Катеринин наказ, що Запорожці мусять розійтись усі по місцях свойого народження. Запорожці поділились на дві ґрупи: одні (ті що мали на За­поріжських землях родини і свої господарства) на чолі з ко­шовим П. Калнишевським, судею Війська Павлом Голова­тим, писарем Війська Іваном Глобою і архимандритом Війська Володимиром Сокальским (головою церкви Запоріжської держави, бо згідно з засадами Ордена, прищепленими йому князем Дмитром Вишневецьким-Байдою, у Запорожців міг бути священиком тільки лише священик-чернець; ця засада була розширена пізніше на всю територію, хоч на ній мешкали селяни-пересельці з родинами) остались в Січі, а решта за­хопивши на зимовниках свої родини, повтікали: частина в Ку­банське васальне від Туречини ханство, а частина за Дунай в Добруджу, що належала тоді Туречині. І на Кубань і в Добруджу разом з Запорожцями повтікали багато з своїми роди­нами також селян-пересельців. Одначе, більшість Запорож­ців Батьківщини не залишила, розійшовшись по своїх зимов­никах-хуторах (у Москалів вони згадуються під Москальским понятям „однодворців", себто селян НЕ-кріпаків, які мали свою власну землю і НЕ входили в Москальску „общину", якої в Україні взагалі ніколи і к-з існувало, а всі селяни по Москальским понятям на Запоріжі були „однодворцями"). *

Що Кубань в той час не належала Росії видно з наступного:

„Немирівський Конгрес 1737 року — з'їзд уповноважених Росії, Австрії та Туречини в місті Немирові з метою урегулю­вати воєнно-політичні питання... нашим уповноваженим було доручено домагатись головним чином ,щоб КУБАНЬ і КРИМ зі всіма народами і мешканцями були у вічнім підданстві Всеросійської (існувала і така назва для тюрми народів, НК) імперії. А Турки вимагали, щоб пограничним (Російським) містом був Київ... Переговори були без жодних наслідків". 88

Після цього Конгресу до Кучук-Кайнарджійського миру 10 липня 1774 року ніяких угод між Росією і Туречиною не було. Мирова ж угода 1774 р. ніякої згадки про Кубань не має.

„Умови Кучук-Кайнарджійського миру 10 липня 1774 p.: уступлено Туречиною Росії Кабарду, Азов, Керч, єнікале, Кинбурн; признано незалежність Крима і протекторат над ним Росії". 89

Мотивом до знищення держави Запоріжського Козацького Війська в своїм ,,маніфесті" Катерина II виставила те, що ніби то „Запорізькі казаки є органічними вродженими ворогами державного ладу". Запорожці дійсно були ворогами державного ладу Російської імперії, де тільки поміщики власники селян-рабів уважались людьми, духовенство мало сякі-такі права, дуже малочисельне міщанство було відносно до певної міри вільним, а вся величезна решта населення імперії — се­лянство — було живою робочою скотиною в маєтках поміщиків-рабовласників. Ці раби-селяни і продавались поміщиками нарівні з робочою скотиною або обмінювались на неї чи навіть на расових щенят. І ворогами Російської держави були не тіль­ки лише одні Запорожці.

* Що „однодворців" між Українцями не було і що це понятя для них незрозуміле, видно з наступного: „4. „Однодворці" і „Малоросіяни" які платять однодворчеські податки..." (ПСЗ, т. ХХІП, стр. 890).

Проводирі Запоріжського Козацького Війська на чолі з кошовим Петром Калнишевським (понадіявся на золоту медалю з Катериненим портретом) були засуджені на кару смер­ти, але на прохання де-яких Катеринених улюбленців, смертна кара була їм Катериною замінена на досмертне ув'язнення в каторжній тюрмі.

„Хоч при знищенні Запоріжської Січи Калнишевський стримував Запорожців від насильного спротиву і багато зро­бив для ліквідації Запоріжа , але все ж таки поніс тяжку кару: зпершу його хотіли навіть скарати на смерть, але після замі­нили смертну кару досмертною вязницею в Соловецькім мо­настирі (на Білім морі на півночі, НК) з 1776 p., де він і по­мер 31 жовтня 1803 р. Калнишевський був мудрий адміністра­тор, хоробрий воєначальник, здібний дипломат, здібний бага­тий господар і дуже релігійна людина" 90

Можливо, що все це так, тільки нічого з цього не пішло на користь ні Україні, ні Українському народу, ні навіть не йому самому, а лютому ворогові. Хай же доля „мудрого адмі­ністратора і здібного дипломата" Петра Калнишевського та його однодумців буде нам пересторогою в майбутніх поко­ліннях.

„Останні начальники Запоріжської Січи кошовий Петро Калнишевський, судя Павло Головатий, писар Іван Глоба були засуджені до кари на смерть, але були помилувані і заслані: 1-й в Соловецький монастир, 2-й в Тобольск, 3-й в Туруханск". 91

„Запоріжські Землі були роздані разом з селянами (був­шими пікинерами, НК) Катериненим улюбленцям.* Частина Запорожців переселилась на Кубань, частина в Туречину в Добруджу, а з частини Потьомкин зформував Чорноморське ко­зацьке військо, яке було поселене між Бугом і Дністром". 92

* Що разом з своєю землею були роздані в рабство поміщикам після знищення Запоріжської Січи та після другого розділу Польщі в 1793 р. на Правобережі України, селяни і козаки видно з наступного: „...землі, що ще остались не роздані (Катериненим улюбленцям, НК) роздати (разом з козаками) Обер-офіцерам (до капітана включно в Російській реґулярній армії, НК) від 3-х до 500 десятин, а штаб-офіцерам (до полков­ника включно, НК) від 10-ти до 1500 десятин... і заставити їх (козаків) стати ...кріпаками. ...це дасть великий прибуток державі..." (ПСЗ, т. ХХІП, стр. 122).

„Катерина (II) закріпачила вільне населення України — бувших Польских провінцій і Новоросії (землі бувшої держави Запоріжського Козацького Війська, НК), заселених Українцями. В 1765 і 1767 роках указами Катерини II під страхом заслання на досмертну каторгу селянам заборонялось скаржитись на своїх поміщиків. Ці укази були поширені і на ново­придбані провінції після розділу Польщі і знищення Запоріжської Січи. Більше мільйона душ до того часу вільних селян України (так написано в оригіналі, НК) Катерина роздала в рабство (так написано в оригіналі, НК) своїм фаворитам". 93

Після розділу Польщі Вольтер і Дідро, що були в дружнім листуванні з Катериною II, писали їй:

„Ви матір тим народам („визволеним" з-під Польщі, НК). Скоріш, скоріш свободу ж дайте їм. Вона їм відповіла: „Панове, ви мені занадто чести наддаєте". І зразу ж таки прикріпила Українців (так написано в оригіналі, НК) до землі". 94

Тут не зайвим буде підкреслити неточність виразу, який вживається Москалями. Бо можна подумати, що якісь волоцюги-Українці не хотіли триматись і обробляти свою землю і аж було потрібне Катеринене „прикріплення до землі", щоб примусити таки їх господарити на своїй власній землі. А про те, що земля належала не їм, Українцям, а поміщикам Полякам нігде і не згадується.

Так скінчилось політикування збагатілих на Запоріжських Землях пересельців селян-пікинерів і „здібного дипломата та мудрого адміністратора". Ще довгий час після зруйнування Січи доводилось Російським загарбникам боротись з волелюбним населенням цього завойованого, але не упокореного краю, то сякими-такими йому поступками, то масовим примусовим виселенням з краю, переважно на Кавказ, щоб не розносити між Український народ ідеї Української державности та зарази непокори загарбникам-чужинцям. І квітуча до її знищення держава Запоріжського Козацького Війська почала пустіти і обезлюднюватись. Ще і досі відчувається сум, туга і розпач в тогочасній історичній пісні Українського народа за її втратою: „Катерино, суча дочко, що ти наробила? Край багатий, степ веселий ти занапастила!".

Буйно зростаюча сила нової Січи в Туречині за Дунаєм настрашила намісника цього краю найулюбленішого Катериненого хабаля Потьомкина і примусила його трохи лагідніше поводитись з розпорошеним по степах Запорожським населен­ням. Треба було якимись способами ослабити, спаралізувати притягаючу силу Дунайської Січи і масову втечу до неї насе­лення. Вона ставала все більше небезпечною, святою для Укра­їнського народа ідеєю, перенесеною із Запоріжських Земіель, створення своєї власної незалежної держави.

...„після знищення Запоріжської Січи частина Запорожців відійшла до Туречини і оселилась на березі Дунаю... і з устя Дунаю розселилась по узбережу Чорного моря аж до Акермана. Сюди почали збиратись утікачі з інших ріжних місцевостей і кількість вояків, що заснували нову Січ, досягала 10,000". 95

Щоб затримати селян, бувших пікинерів, від утечі до Дунайської Січи, Потьомкин відновив пікинерні полки, назвавши їх легко-кінними. Він зібрав найактивніших з поміж селян і примістив їх в казарнях (раніш пікинери, як і козаки взагалі, мешкали в своїх родинах), з яких їх нікуди не випускали. Таким способом вони були відокремлені від решти селянства і своїх родин, переставши бути небезпечними. Не треба забувати, що військова служба в ті часи в Росії тривала до гли­бокої старості. З цею ж метою перешкодити бувшим Запорожцям тікати до нової Січи за Дунай в 1784 р. Потьомкин доручив колишньому Запоріжському сотнику Сидору Білому зформувати між ріками Богом і Дністром в околицях сучасної Одеси Чорноморське козацьке військо. Пізніше північна частина цього війська була відома під назвою Бужського (Бугського) козацького війська. Сидір Білий з прибережними козаками цього війська так ревно служив „Російській справі" у її війні з Туречиною в 1787-91 роках, що ця частина козацького війська, зформованого Білим, навіть дістала офіційну державну назву „війська вірних Чорноморських козаків". В 1784-85 р. -з уцілілих решток тутешніх місцевих Запорожців з тою ж метою підірвати притягальну силу Дунайської Січи було зформоване зовсім малочисельне, але в найближчім сусідстві з новою Січу, бо на самісенькім кордоні, Усть-Дунайське чи Буджацьке козацьке військо.

Незважаючи на те, що Слобідсько-Українські полки були знищені ще в 1765 p., a козацькі полки в Гетьманщині всього лише рік тому в 1783 р. — в 1784 р. всі полки (легко-кінні, гусарські, козацькі новоутворених козацьких військ) „Новоросії", як офіційно Російський уряд назвав територію бувшої дер­жави Запоріжського Козацького Війська, були переіменовані на „полки Катеринославського козацького війська". Потьомкин („козак Нечоса", себто неотеса, як Запорожці називали Потьомкина) сформував виключно із Запорожців три полки щось подібне на його особисту ґвардію: ,,Конвойний полк", „полк Булави Великого Гетьмана усіх Українських козаків" та „Український полк" (це були офіційні назви цих полків, що вживались в усіх документах Російським урядом; „Український полк" пізніше був переіменований на „Малоросійський" і проіснував під цєю назвою як ,14-й драгунський Малоросійський" до революції 1917 р.).

...„після знищення Запоріжської Січи із Запорожців ...були зформовані регулярні полки Булави великого гетьмана, Конвойний і Малоросійський". 96

Перед вибухом другої війни між Росією і Туречиною (1787-91 р.) спеціяльним Катериненим указом (законом) було зформовано виключно з Українців дві армії, що офіційно називались „Перша Українська" (не „Малоросійська"!) і „Друга Катеринославська армія".* Командиром першої було призначено Румянцева, а другої Потьомкина. Румянцев, знаючи про те, що Потьомкин бажає командувати обома цими арміями, його великі амбіції, про великі до нього симпатії Катерини II, дипломатично захворів і Потьомкин командував обома Українськими арміями з офіційним титулом, якого дістав від Російського уряду ще по-над три роки тому, „Великого гетьмана усіх Українських козаків".

* Про Українську армію говориться і в Катериненім указі від 7-го вересня 1787 р. „Для рухомого магазина при арміях Українській і Катеринославській що знаходяться під командуванням наших Генерал-фельд­маршалів Графа Петра Александровича Румянцева.Задунайського (Українська) і князя Григорія Александровича Потьомкина-Таврического (Ка­теринославська )..." (ПСЗ, т. XXII, стр. 888).

Катеринославська армія була зформована одночасно з Українською в 1783 році: „полки Катеринославської армії — Катеринославський, Херсонський, Ольвіопільский, Єлисаветградський, Павлоградський, Маріупільский, Константиноградський, Олександрійський, Чугуївський козацький, Тавричеський, Полтавський, Полтавський козацький..." (ПСЗ, т. XXI, стр. 964).

Після смерти Потьомкина в 1791 p., дуже амбітної і честилюбної людини, усі дев'ять полків Катеринославського козацького війська, цілі Усть-Дунайське і Чорноморське („вірних Чорноморських козаків") були виселені примусово геть з родинами на Кавказ, * в Оренбурзький край, в Сибір та влиті в Кубанське, Терське, Оренбурзьке і Сибірське козацькі війська.

„Ці примусові пересельці послужили ядром для зформування тепер квітучих в матеріяльнім відношенні Амурських козаків. Зате скільки сліз в свій час було пролито цими примусовими пересельцями при залишуванні насиджених місць". 97

„В 1801 р. козаків знищеного Катеринославського козаць­кого війська було виселено на Кавказ". 98

„Усть-Дунайське (Буджацьке) козацьке військо було роз­формоване і виселене на Кавказ". 99

Тільки Бужському козацькому війську пощастило уникнути репресій з боку Російського уряду і залишатись на своїм старім, ще з часів держави Запоріжського Козацького Війська, місці аж до його ліквідації в 1817 р.

* „Квітня 14, 1815 р. ...і нарешті Катеринославські козаки, переселені вже в останній час …В наслідок цього повеліваю вам (царський указ) ...щоб по всій Кавказській лінії (від Каспійського моря на Кизляр, Моздок, Новоґеорґієвск і далі на Захід, НК) заняли кордони і постійно назавше їх утримували тільки лише переселені Катеринославські козаки..." (ПСЗ, т. XXX, стр. 62-63).

Подібне переселення з України на Кавказ (в Терське козацьке військо в околиці Кизляра і Моздока, НК) було переведено в 1801 році..." (ПСЗ, т. XXXVII, стр. 165-67).

Від війська „вірних Чорноморських козаків" мав свій по­чаток 7-й драгунський Кинбурзький полк, а від Катеринославського козацького війська 3-й драгунський Новоросійський.

Тій частині Запорожців, що втікла до Туречини зa Дунай жилось навіть незгірше. До Туречини Запорожці виявили цілком обґрунтовану і заслужену лойяльність та вдячність. Запорожці втихомирили небезпечне для Туречини повстання в Босні, за що дістали на думку Турків найпочеснішу в Туречині назву — яничарів.

„За відзначення в боях, особливо під час втихомирення Виддинського повстання, Запорожці дістали від Турецького уряду назву яничарів". 100

Ця Турецька „нагорода" — назва Запорожців яничарами — так сильно образила козаків, що вони з цього часу настирливо і вперто почали шукати можливостей повороту на батьківщину своїх прадідів. Така можливість трапилась під час війни між Росією і Туречиною, що вибухла була в 1828 р. їх кошовий Йосип Гладкий, відрядивши найвірніші Туречині Запорізькі полки на злуку з Турецькою армією, з рештою Запорожців мо­рем вернувся до краю своїх батьків і прийняв дуже активну участь у війні проти Туречини на боці Росії. Ці поворотці були поселені Російським урядом на узбережі Озівського моря і відомі були під назвою Озівського козацького війська, яке проіснувало тут аж до 1866 року , в якім і було цілковито зліквідоване.

„В склад його (Озівського козацького війська) входили З станиці, 15 хуторів і м. Микольске. Зліквідовано його (військо) в 1866 році. Офіцери, дивлючись по походженню, були приписані до „потомственних" (розповсюджувалось і на їхніх нащадків, якщо і дружина також була шляхетського роду, НК) чи „персональних" (розповсюджувалось тільки на нього самого, якщо він сам, або його дружина чи обоє не були шляхетського роду, НК) дворян, а козаки були приписані до селян. Усі капітали і землі війська були зконфісковані в користь держави. Полкові хоругви-знамена (2), зброя і вітрильно-веслова фльотилія були передані Кубанському козацькому війську". 101 Хоч Кубанці в протилежність Запорожцям ніколи не були морським військом і ніколи не брали участи в морських боях, вони, одначе, дістали фльотилію Озівського козацького війська. Мабуть тому, що Донські козаки, територія яких в той час нігде не мала морської узбережної границі, жодного доступу до моря не мали, як і взагалі на протязі всієї свої історії нічого спільного з морями не мали.

Після відірвання (в 1889 р.) території бувшого Озівського козацького війська від Катеринославської ґуб., в яку вона входила разом з Таганрогом, Шахтами, Ростовом і Озовом, та прилучення до области Війська Донського на положенню „гражданських" (а не козацьких) округ з цих бувших козаків Озівського козацького війська в „гражданських" округах був зформований Донський козацький полк. Ось чому соред Донських козаків було чути Українську мову, що так дивувало Українців.

З позосталими найвірнішими Туречині Запорожцями за зраду Йосипа Гладкого з його однодумцями Турки жорстоко розправились — не остався живим ні один. Уціліли тільки ті, що під ту пору знаходились поза полками та їхні родини, на­щадки яких мешкають і досі в Румунії на Чорноморськім узбережі, біля Татарбунара і Вилкова.

Навіть на нащадків Запорожців — Кубанських козаків — Росія весь час аж до самої революції 1917 р. дивилась як на непевний елемент (нащадки ж ,,'орґанічних' вроджених ворогів державного ладу"). Правда до них багато разів добавлялись десятки тисяч родин, але ж нащадків тих же самих або їм подібних „ворогів", бо то були родини з „Новоросії", з Гетьманщини, зi Слобідсько-Українських полків і нарешті з Поділя і Київщини.

„В склад Чорноморського (Кубанського) козацького війська, яке теряло дуже багато людей від тяжких умов служби (безперервна війна вдень і вночі з місцевими Кавказькими на­родами, переважно з Черкесами, вимирання цілих станиць від малярії тощо, НК), багато разів переселялись десятки тисяч родин з Українських козаків". 102 *

* „Квітня 1820 р. Про переселення Українських козаків на землі Чорноморського (Кубанського) козацького війська. ...призначити 25,000 душ мужеської статі з їхніми родинами (себто 25,000 родин, а не душ, НК). ...переселяти тільки лише козаків з козацького стану (сословія), ...переселяти тільки лише з Чернигівської і Полтавської ґуберній.

„Подібні переселення на землі Чорноморського козацького війська з України відбувались в 1809, 1810, 1816 роках, коли в останнім році було переселено 23,808 родин і крім того 18,762 душі жіночої стати (так званий „дівочий набір", таких „дівочих наборів" в Україні відбувалось кільканадцять; дівчат силоміць відірваних від родин було примушувано одружуватись з Кубанськими і Терськими козаками, НК). ...всі ці переселення були успішно переведені без жодних витрат з боку держави, а виключно за рахунок самих пересельців ...тому і нинішнє переселення 25,000 родин повинно відбутись також без жодних витрат з казни, а виключно за рахунок самих же пересельців. ...таке переселення дасть державі міцну оборону своїх кордонів без будь-яких витрат при розумнім використанні в державних інтересах цього войовничого племени".. . (ПСЗ, т. XXXVII, стр. 165-167).

Незважаючи на те, що Кубанці по кількости займали друге місце між козацькими військами, Російський уряд тримав їх завше в чорнім тілі, їм не дозволялось навіть на свої власні кошти і на повне своє власне утримання відкрити хоч би одну високу школу, школу для вишколу своїх офіцерів, хоч Кубанська область була досить багата, набагато багатіша від сусідньої Донської. Кубанське козацьке військо мало навіть свої власні залізниці, що проходили по їхній області. Натомісць сусідні „вірноподданні" Донські козаки мали високі, середні, спеціяльні технічні школи, кадетський корпус, школу для вишколу своїх офіцерів. І все це без жодного свого власного гроша за державний кошт. Правда, тут необхідно підкреслити і той факт, що Кубанці ніколи не вживались при заворушеннях населення в самій державі, в той час як Донці завше на протязі історії були на цій службі урядів Московії-Росії, яку виконували завше залюбки і з охотою.

Кубанському козакові-офіцерові дуже трудно було вступити в академію Генерального штаба. В той час як в склад царської кінної ґвардії входило аж два „лейб-ґвардії Донських козацьких полки" — Кубанського ,, лейб-гвардії" козацького не існувало ні одного. Тільки лише в „л.-ґв. СВОДНІМ козацькім полку", в склад якого входили загони усіх, крім Донських, козацьких військ, Кубанці були репрезентовані двома сотнями.

І V.

Г. ПОЛКИ ПОХОДЖЕННЯ З УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА 1812 РОКУ

„7-й уланський ОЛЬВІОПІЛЬСКИЙ полк сформовано 9 травня 1812 року з околишних поміщицьких селян-кріпаків Подільскої і Київської ґуб. під назвою „4-й Український Ко­зацький Полк", який зараз же взяв участь в партизанській війні (проти Поляків Наполеонівської армії, що були вже прорвались на Правобережа України). В 1816 р. Українське Козацьке Військо було розформоване. Його два полки (3-й і 4-й) були влиті в Бужське (Бугське) козацьке військо. 8 жовтня 1817 р. Бужське козацьке військо було розформоване. З нього було утворено чотири Бужських уланських полки. В 1830 р. 4-й Бужський уланський полк було названо Ольвіопільским уланським полком. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Штандарт простий. На штандартовій скобі вензель Алек­сандра І і напис: „1812 г. 4-й УКРАИНСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК". Бойові заслуги: 19 срібних труб з написами на них „4-й Украинскій Казачій Полк. За Победы над Французами. 30 августа 1814 г."

„10-й уланський ОДЕСЬКИЙ полк зформовано 5 червня 1812 р. з поміщицьких селян-кріпаків Подільскої і Київської ґуберень під назвою „3-й Український Козацький Полк" і зараз же виряджено на фронт проти Наполєонової армії. Українці (так в оригіналі) героїчно бились з ворогом. Були переможцями в численних битвах і сутичках, покривши себе невянучою безсмертною славою (за це по скінченні війни були знову віддані в рабство поміщикам, НК). Брали участь у взяті Парижа. За свої доблесні дії на протязі війни 1812-14 років полк дістав багато нагород і відзначень. 26 жовтня 1816 р. полк був переформований з Українського Козацького в Український уланський з назвою 3-й Український уланський полк. А 8 жовт­ня 1817 р. з доповненням половиною полка тільки що розфор­мованого Бужського козацького війська було зформовано 2-й Бужський уланський полк. В 1830 р. цей полк було названо Одеським уланським. В 1864 р. полк дістав теперішню свою назву. Штандарт ґеорґієвський. На штандартовій скобі вензель Александра І і напис: „1812 г. 3-й УКРАИНСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК". Бойові відзнаки: 9 срібних труб з написами на них „3-й Украинскій Казаній Полк. За Боевые Отличія. 30 августа 1814 г." та 11 срібних труб з написами на них „9-й Украинскій Казачій Полк. За Геройство и Доблесть в войне 1812-1814 г."

„16-й уланський НОВОАРХАНГЕЛЬСКИЙ полк веде свій початок від 2-го Українського Козацького Полка зформованого князем Никол. Григор. Щербатовим із своїх селян кріпаків (як Москаль Щербатов всього тільки вісімнадцять років після того, як Правобережа України потрапило в руки Росії, придбав тут маєтки і попередньо вільних козаків-Українців повернув на своїх рабів-кріпаків — не сказано, НК) Подільскої і Київської губ. 5 червня 1812 р. під назвою „2-й Укра­їнський Козацький Полк", який зараз же взяв участь в партизанській війні. Після переходу р. Немань Українці (так в ори­гіналі, НК) вчинили неоцінимі прислуги Російській армії і покрили себе безсмертною славою в незлічимих битвах і су­тичках, особливо при взяті Парижа. 26 жовтня 1816 р. полк був переформований в уланський, діставши назву 2-й Український уланський. 31 грудня 1817 р. одна половина полка була виділена на зформування 4-го Українського уланського полка, а друга пішла на зформування Новоархангельского улансько­го. Штандарт простий. На штандартовій скобі вензель Алек­сандра І і напис: „1812 г. 2-й УКРАИНСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК". Бойові заслуги: 11 срібних труб з написами на них „2-й Укра­инскій Казачій Полк. За Боевые Заслуги. 30 августа 1814 г."

„17-й уланський НОВОМИРГОРОДСЬКИЙ полк був зформований 5 червня 1812 р. під назвою „1-й Український Козаць­кий Полк". В 1816 р. він був переформований в 1-й Україн­ський уланський. 25 липня 1830 р. його названо Новомиргородським уланським. Штандарт простий. На штандартовій скобі вензель Александра І і напис: „1812 г. 1-й УКРАИНСКІЙ КАЗАЧІЙ ПОЛК". Бойові заслуги: 17 срібних труб з написами на них: „1-й Украинскій Казачій Полк. За Отличія в войне з Фран­цузами в 1812-1814 г. 30 августа 1814 г."

„15-й гусарський УКРАЇНСЬКИЙ полк зформовано з пол­ків Українського Козацького Війська, яке було зформоване з Українців (так в оригіналі, НК) по спеціяльному маніфесту Імператора Александра І під час війни з Наполеоном. Має 11 срібних труб з написами на них: „7-й Украинскій Казачій Полк. За Боевые Заслуги. 30 августа 1814 г." та 10 срібних труб з на­писами на них: „11-й Украинскій Казачій Полк. За Боевые За­слуги при взятій Парижа. 30 августа 1814 г."

Українське Козацьке Військо, з якого зродились не тільки переіменовані вище полки дореволюційної кінноти Російської імперії, завдячує своєю появою на світ війні Росії з Наполєоном в 1812-14 роках. Коли Наполеонова армія вже наближа­лась до кордонів Росії, то хтось з його маршалів, здається Масена, подав Наполеонові думку, що було би добре яко мога швидше пробратись в Україну та використати велике незадо­волення Українців, особливо в тій частині її, що всього вісім­надцять років тому потрапила до Росії після другого розділу Польщі. Наполеон відповів, що він не хоче бути другим Ґракхом (раб-ватажок найбільшого і наймогутнішого повстання рабів в стародавнім Римі). Насправді причини були зовсім інші: річ у тім, що в Наполєоновій армії було по-над 120,000 Польского війська. Поляки претендували на відновлення Речі Посполитої Польскої в кордонах до 1772 року, себто до пер­шого розділу Польщі. Отже на всю Правобережну частину України після успішного закінчення війни з Росією. Тому Наполеон не міг діяти всупереч розрахункам і бажанням Поля­ків. Тим більше що на Правобережа були вже виряджені Польскі полки Наполєонової армії. Одначе, ці полки за дуже ко­роткий час були цілковито знищені тільки що зформованим Українським Козацьким Військом.

„Наполеон призвав під свої знамена Поляків Російських підданців з приєднаних до Росії (по розборах Польщі) областей. З них було зформовано Гвардійський уланський полк, ще п'ять полків армійської кінноти і чотири полки піхоти. Всього ж в Наполєоновій армії під час війни 1812 р. було 120,000 Поль­ского війська". 103

Тут треба відмітити, що навіть після Віденського Конґресу 1815 p., коли більшість етноґрафічних Польских земель була передана Російському цареві, як окрема держава, королем якої і став Александер І, коронувавшись навіть осібно короною Польских королів, в Польскім незалежнім від Росії війську, існував Польский лейб-ґвардії кирасірський Подільский полк, хоч Подільска Губернія, з мешканців-Поляків якої був цей полк зформований, була складовою частиною Росії, а не „царства Польского".

Це було результатом великого захоплення Александра І Поляками і всім Польским як „панською нацією" ще з часів коли він був наслідником Російського престола і великим не­нависником „мужиків", про що докладніше далі. Симпатії Александра І до Поляків викликали велике незадоволення ним серед агресивних імперіялістичних кол Москалів.

„Всі (Декабристи) почали напрохуватись на виконання його (убивства Александра І), бо... для Росії не може бути нічого більш нещасливішого, як залишатись надалі під управ­лінням Александра". 104

„Всі в той час (1817 р.) були заполонені політичними по­діями ... і відкритям Польского Сейма. Здавалось би, що лібе­ральні Москалі (Декабристи) повинні би були тільки радіти і вітати дарування Полякам конституції. Але вони були в пер­шу чергу патріотами (Російськими імперіялістами, НК). А де­які пункти тільки що опублікованої конституції давали привід для патріотичних побоювань. В конституції, наприклад, було сказано, що. .. 'ніякі землі не могли бути відірвані від „цар­ства Польского", але ... 'могли бути приєднані до Польщі зе­млі, заселені руськими' (треба розуміти Білорусами і Україн­цями, НК)". 105

Конституцію Полякам Александр І мусів був дати згідно умовам Віденського Конгресу, бо інакше він не дістав би Поль­ских земель. Але імперіялістичні кола Москалів дивились на це зовсім інакше. На їхню думку Росія і так показала велико­душність, задовольняючись „тільки всього Польскими земля­ми", за визволення Европи від Наполеона. Не треба забувати що апетити імперіялістичних Москалів були набагато більші, що видно хоч би з пам'ятника на спогад про знищення Напалє-онової тиранії: на ньому Александр І кладе свою шпаду на мапу цілої Европи, а не тільки на Польскі землі. Тому нічого дивного нема, що імперіялістичні кола Росії дивились на „кон­ституцію Полякам" („царство Польске" ними не визнавалось зовсім), як на зовсім зайву і 'цілком непотрібну' примху Алек­сандра І, тим більше що в самій Росії навіть наименьших поз­нак на будь-яку конституцію зовсім не існувало ще.

Александр І на першу чутку про появу на кордонах Росії Поляків з Наполєонової армії оповістив спеціяльним маніфестом звернення виключно до селян-рабів України, яких його бабуня Катерина II віддала в рабство сімнадцять років тому поміщикам. Маніфест заохочував їх вступати до „Українського Козацького Війська", обіцяючи всім хто братиме участь у війні „волю". В наслідок цього на протязі двох тижнів з поміщиць­ких селян-рабів (до війська вступали не тільки селяни) Подільскої, Київської, Полтавської і Чернигівської Губерній було зформовано пятнадцять (15) кінних полків. Кожний полк був у півтора рази більший регулярного, бо припускалось що вони будуть не вповні боєздатними в порівнанні з регулярними. Ці пятнадцять кінних полків офіційно маніфестом були названі „Українським Козацьким Військом", бо маніфест обіцяв усім його воякам по закінченню війни привернення прав козацького стану (сословія). Як воювало це військо, більшість якого тільки недавно була здеґрадована з козацького стану до ста­новища рабів і віддана Катериною II поміщикам в рабство, видно з повшцих хронік окремих полків. *

* Чому Александр І так спішився з формуванням Українського Ко­зацького Війська зрозуміло: треба було рятувати Російську імперію від Наполєонової армії, що не знала ще поразки. Небезпека була дуже по­важна. На вишкіл армії з новобранців часу не було. Треба було користу­ватись уже готовою вишколеною армією та людьми від природи обда­рованими здібностями війсковика. Про це свідчать Александров! слова з його „Предписанія об образованіи Украинскаго Казачьяго Войска" (від 5-го червня 1812 p.): „Військо це формуватиметься на Україні (в оригіналі всюди стоїть Україна, Українське, НК), де люди з давних-давен до ко­зацької служби з замилуванням звиклі і здібностями до неї відомі" (ПСЗ, т. XXXII, ст. 339).

Зпочатку був намір зформувати з Українців тільки лише 4 полки восьми-ескадронного складу по 150 козаків-шереговців, себто повний комплект полка обчислювався на 1600 душ. Але оте „замилування звик­лих і здібних" та Александров! обіцянки „волі" козакам по закінченню війни, перевищили всі Александров! сподіванки і розрахунки майже в чотири рази. Охочих набралось на 15 полків, що Російським урядом з ве­ликою радістю було повністю використано. Одначе, „замилувані звиклі і здібні" Українці в цім тільки по назві „козацькім війську" були всього лише звичайним гарматним мясом. Це видно з того ж Александрового припису, згідно з яким все начальство, починаючи з підстарший (унтер-офіцерів) було з Москалів.

„Унтер-офіцери з резерви і з чиншового шляхетства Західних Губер­ній (з тої частини бувшої Польщі, що заселена Москалями, бо Губернії України називались Південно-Західними, а Білорусі — Білорусько-литовськими; ця так звана за часів Польщі „заґродова шляхта" — чин­шове шляхетство — в Західних Губерніях, Смоленська тощо складалась з Москалів; вона нагадувала вільне селянство із Запоріжських Земель, що з нього складались пікинерні пойки; після прилучення цього краю до Росії уряд не дав цій шляхті Російського дворянства, хоч Поляки-шляхтичі його дістали, бо мали кріпаків, а Москалі-шляхтичі їх не мали, НК). „Ці останні (унтер-офіцери з чиншової шляхти) по закінченню війни користуватимуться (якщо і надалі залишуться на військовій службі) пра­вами дворянства, що присвятило себе військовій службі" (там же).

„Вахмістри і трубачі по одному на ескадрон на першій порі призна­чаються з найближчих кавалерійських полків. Згодом вахмістрів вибирати з-поміж унтер-офіцерів, а трубачів з-поміж козаків" (там же).

„Офіцери запрошуються з тих, що раніш самі вийшли з армії на пен­сію. ...для формування ескадронів визначити в кожний ескадрон по одному офіцеру з найближчих кавалерійських полків", (там же).

„Командири полків призначаються окремим царським указом" (там же).

Вже при самім зародку цього війська була очевидна непевність „волі" для його козаків: ,,... ті ж із них (козаків) яких поміщики знайдуть для себе невигідним прийняти назад в свої села, будуть поселені на держав­них землях, про що буде відповідна постанова" (ПСЗ, т. ХХХП, ст. 340).

По закінченню війни Українське Козацьке Військо в 1816 році було розформоване. * Зі всього цього війська були ви­брані вояки не селяни (діти духовенства, міщан тощо). Таких набралось на два по кількості вояків полки. Ці два полки були влиті в Бужське козацьке військо, якого до їх влитя нарахо­вувалось три неповних полки. З решти вояків Українського Козацького Війська були вибрані бувші козаки, яких в 1795 р. повернуто було в рабство, на формування чотирьох уланських полків, які дістали назву Українських уланських. Не треба забувати що в той час термін військової служби тривав до гли­бокої старості, а тому новоявлені улани назавше були відірвані від своїх родин. Чотири полки з своїми родинами були приму­сово виселені на Кавказ і влиті в Кубанське і Терське козацькі війська. Ще в 1942 році на обширних просторах біля Кизляра і Моздока лунала Подільска говірка Української мови.

* „Червня 11, 1816 р. ... негайно розпустити козаків (з полків Укра­їнського Козацького Війська 1812 р.) по домам . . . 3-є, Мундурні речі за­лишити козакам в нагороду за їхню вірну службу. 4-е, Піки, шаблі, пистолі, труби, сідла і всю кінську збрую зібрати переписати ...і перехо­вувати ...5-е, Всіх коней оглянути ветеринарам ...придатних до вій­ськової служби роздати на тимчасове піклування, догляд і харчування аж до відібрання їх для армії, козакам. Непридатних для військової служ­би коней продати з публічних торгів і гроші переховувати, нічого з них не витрачаючи без нашого (царський указ) повеління" (ПСЗ, т. ХХХТП, стр. 887).

Решту ж вояків Українського Козацького Війська попросту знову було віддано в рабство поміщикам, або переселено в Оренбурзький край. * Так скінчилась справа з Українським Козаць­ким Військом зформованим по спеціяльяому царевому мані­фесту в 1812 р. та обіцянка царем „волі". Підступні шахрай­ські обіцянки Александрового маніфеста дуже довго залиша­лись роз'ятреною болючою раною на тілі Українського селян­ства, як згадка про шахрая-царя, якому Москалі історики на посміх надали назву „Благословенного".

Такий кінець сподіванок обіцяної царем „волі" став при­чиною селянських повстань на Поділі і в Київщині, що три­вали досить довгий час. В зневірі і розпачі („цар такий же самий шахрай і брехун, як і вся решта панів") обмануті селяни вбачали вихід із свого тяжкого становища єдине лише тільки в діях, подібних Гайдамачині.

...„під час селянських хвилювань в народі в 1826 році ходили чутки (на Уманщині) про появу „Ґонтового сина". 106

Александр І не міг, хоч би і хотів, виділяти Україну з ці­лої Російської імперії з її кріпацько-поміщицьким ладом, заве­деним його бабунею Катериною II. Селянство в Росії уважа­лось просто робочою худобою в маєтках поміщиків-рабовласників. Поміщицько-дворянська верхівка дуже цупко оберігала свої „права" на селян-рабів і була надзвичайно чутлива на спроби найменшого „послаблення" цих „прав", хоч би вони ви­ходили навіть з волі самого царя.

„Всі знали про замилування царя (Александра І) Поля­ками. Говорили що він не тільки любить Поляків, але і нена­видить Росію; говорили що він хоче перенести до Варшави свою столицю. Князь Трубецкой... писав з Петербурга ...цар на­че б то хоче, опасаючись спротиву своїм плянам з боку дворян­ства, переїхати зі всією родиною до Варшави і звідти проголо­сити маніфест про звільнення селян від кріпацтва, щоби під­няти їх таким чином на свій захист проти поміщиків". 107

Отже, Александр І наче-б-то задумував звільнити селян від кріпацтва не е якихось гуманних переконань, а з чисто по­літично-тактичних міркувань для боротьби з поміщиками-дворянами, що противились якимсь ближче невідомим його плянам.

* „Серпня 2, 1817 р. Про включення Черкасів, що мешкають в Орен-бурґській ґуб. в Оренбурґзьке козацьке військо. ...Черкасів, що мешка­ють в Оренбурзькій ґуб. в селах Ускалицкій, Новоумерскій, в Ільінскій фортеці і Красногорскій дістанції повеліваю (царський указ) прираху­вати до Оренбурзького козацького війська". (ПСЗ, т. XXXIV, стр. 464).

„Я уб'ю царя, а потім застрілюся сам"... 108 — заявив Де­кабрист Якушкин.

Така була реакція „демократів-республіканців" Москалів на найменьш вірогідну чутку про звільнення з їхнього рабства селян.

А чи сам Александр І був іншої думки про можливість звільнення селян з рабства?

„Александр І, що дав свободу Франції, охоронив її від пом­сти Австрійців, від злопамяти Бурбонів ...почав дивно міня­тися. Молодий офіцер л.-ґв. Семенівського полка Якушкин спо­стерігав його на зустрічі гвардійських полків, що морем по­вертались в Росію (по закінченню війни в 1814 р.). Коли 1-а дивізія, зійшовши з кораблів на беріг, слухала вдячний моле­бень, поліція тут же колошматила народ киями, який в патріо­тичнім натхненні хотів наблизитись до війська-переможця ...В Петербурзі ...Якушкин з товаришом-офіцером спостерігав церемонію зустрічі війська, стоючи неподалік від золотої карети імператриці Марії Федоровни (Александрової жінки). По­переду війська їхав вродливий на гарнім рижім коні імператор з оголеною шпадою. Він готовий був уже зхилити її перед імператрицею, як тут несподівано майже перед самим його ко­нем перебіг через вулицю мужик. Імператор ударив коня остро­гами і кинувся з оголеною шпадою на тікаючого мужика. По­ліція зустріла переляканого втікача киями. 'Я мимохіть при­гадав собі випещеного красуня-кота, який, одначе, не міг бути байдужим, запримітивши в якомусь кутку мишу, що намага­лась зховатись від нього. Ми не могли повірити своїм очам що це наш імператор' (записав Якушкин, НК). Александр І що в молодості був республіканцем закінчив Аракчеївщиною і во­єнними поселеннями". 109

Александр І, якого Наполеон в одному свойому маніфесті назвав убивником свого батька, і не міг бути інакшим по від­ношенню до Українського Козацького Війська. Він ладен був дати „волю" кому завгодно, хоч цілому світові, тільки не „мужикам" свої держави, в тім числі і не Українцям.

Довгий час аж до самої революції 1917 р. навіть написи на штандартових скобах тих полків, де згадувалось про Українське Козацьке Військо, старанно прикривались полотнищами штандартів, не розгортаючи їх до краю. А всі оті срібні труби з написами на них про заслуги цих полків, про „невянучу без­смертну славу" no-просту ховались яко мога далі від солдатів, ніби-то „з метою збереження найдорожчої царевої нагороди полку" і полкові оркестри ними ніколи не користувались. Ча­стіше ж написи „такий-то Український Козацький Полк" на трубах заслужених багатьома полками Українського Козаць­кого Війська просто були залиті сріблом і зарівняні так, що залишався тільки кінець напису ... "30 августа 1814 г."

Священними для Українського народа словами „козак", „козацтво", „козацький" — синонімами волі і свободи — дуже часто зловживала Росія в своїх корисних цілях, визискуючи та обманюючи в найганебніший спосіб Український народ.

„Українські козацькі полки творились і в біжучім (XIX) століті: в 1812 p., в 1831 p., в 1855 р. і в 1863 p., але це були козацькі полки по назві лиш тільки". 110

„Росія багато разів користувалась Українськими козаками після їх остаточної ліквідації Катериною II (Слобідсько-Українських в 1765 р. і полків Гетьманщини в 1783 р.) для поси­лення своєї військової могутности. Так в 1787 р. під час дру­гої війни з Туречиною вони були знову призвані у тимчасово відновлені козацькі строєві частини і були розформовані як пройшла потреба в їх існуванні по закінченню війни; в 1812 р. на підставі маніфеста для зміцнення дієвої армії проти Напалєонової армії з мешканців Чернигівської, Київської, Полтав­ської і Кам.-Подільскої ґуб. були зформовані 15 Українських кінних полків; полки ці були розформовані в 1816 р. коли пройшла вже потреба дальшого їх існування; далі в 1831 р. з приводу Польского повстання з Українських козаків тих же губерній було зформовано 8 кінних полків, після того як прой­шла в них потреба, два з них (в 1832 р.) були переведені на Кавказ, де з них були зформовані Сунженський і Владикавказький полки Терського козацького війська, а решта в тім же 1832 р. були розформовані і переселені на Кавказ (щоб не ви­кликувати знову нового повстання, подібного тому, що було після 1816 p., НК). Під час Кримської війни в 1853-55 р. на підставі спеціяльного маніфеста з мешканців Полтавської і Чернигівської ґуб. (тут в 1816 р. не було повстання, НК) було зформовано 6 Українських козацьких полків, які по скінченню війни також були розфромовані і переселені на Кавказ, частинно в Оренбурзький край і, нарзшті, в 1863 р. з приводу нового Польского повстання з Українських козаків знову були ”формовані 3 Українських козацьких кінних полки: 1-й і 2-й Полтавські та 3-й Чернигівський, котрі в 1864 р. були розфор­мовані, бо більше в них не було потреби". 111

Ще і досі в околицях Ташкента та довкола озера Іссик-Куль і далі за ним на схід аж до кордонів Сінкіянґа (Заіссик-Куля) в Кирґізії є багато Українських сел з пересельців, при­мусово виселених сюди Українських козацьких полків після 1855 р. та після 1864 р. „після того як пройшла потреба в дальнішім їх існуванні". Цікавим буде тут відмітити, що в око­лицях Ташкента ці Українські села спочатку несли військову службу. Вони ще і досі зберегли та мають такі назви: село „1-а рота", село „2-а рота" і т. п. аж до „16-ї роти". Натомісць Українські села довкола озера Іссик-Куля і далі на схід нази­ваються селами; а Українські полки 1-й і 2-й Полтавські та 3-й Чернигівський з 1863 р. були переселені на самий кордон з Афганістаном і Персією біля Кушки і Йолотані в теперішнім Туркменістані. Суто Українські національне села ці і досі на­зиваються одне Велике Полтавське, а друге Мале Полтавське. З сумом та білю серця доводиться признати, що Росія — Тюрма Народів — і в першу чергу Українського народа, збу­дована на його костях і зцементована його кров'ю.

ПРИМІТКИ І ПОЯСНЕННЯ

АРХАНГЕЛОГОРОД — стара назва дана ще Запорожцями містечку на лівому березі р. Синюхи проти м-ка Торговиці на правім березі, яке після зруйнування держави Козацького Війська Запоріжського в 1775 р. Московитський уряд пер ? іменував на НОВО-АРХАНГЕЛЬСК; тепер в Кировоградській області. Дуже стародавня оселя, що колись творила одно ціле з Торговицею. Пізніше, уже в наші часи, Запорожці на цьому стародавнім місці заснували сильно укріплений пункт проти Польщі, кордон з якою проходив по р. Синюсі, і назвали його Архангелів Михаїлів Город. Пізніше ними ж його було переіменовано на Архангелогород. Його, Архангелогородський, полк, що складався з околишних вільних селян, з назвою драгунський, яку йому надав Російський уряд, добро­вільно брав участь у війні Росії з Прусією в 1760 р. по боці Росії. В тій війні 28 вересня 1760 р. цей полк зайняв Пруську столицю Берлин за що його полкова оркестра дістала срібні труби з відповідним написом.

БАТОРИЙ Стефан — Семигородський Мадяр, якого Поляки обрали собі за короля в 1575 році після втечі з Польского престола Генрика Анжуйського; умер в 1586 р.

БІЛГОРОД — місто Харківського Слобідсько-Українського козаць­кого полка на півночі поблизу кордону полкової території з Московіею. Біля нього напівнічі проходила так звана Білгородська лінія укріплень („Білгородська черта") побудована Московією на своїм південнім кордоні в 30-х роках XVII столітя. Ця лінія „починалась у верхів'ї доплива Дніпра Ворскли від м. Карпова та ішла на схід на півночі біля Білгорода до м. Коротояка, звідкіль повертала на північний схід" (БСЭ, І, т. 5, стр. 281). Що Слобідсько-Українські козацькі полки Московія захопила в 1651 p., видно з історичної мапи розросту Московії, уміщеної в окремій книзі БСЭ І „Союз СС Республік" між сторінками 384 і 385, на якій над словом „Харьков" стоїть 1651 — рік „придбання Московіею цього края.

КАЛНИК — село Вінницької обл. Липовецького району, бувший центр Калницького козацького полка, що зформувався задовго ще до Хмельничини. Боровся разом з гетьманом П. Дорошенком за цілість Укра­їнської держави після Андруоівського миру, по якому Московія, зла­мавши угоду між гетьманом Б. Хмельницьким і царем Алексієм Михай­ловичем, зрадила Україну, поділивши з Польщею, причім незрівняно більша частина Українських земель знову потрапила в лабети Польщі.

КРОПИВНА НИЖНЯ і ВЕРХНЯ — села Вінницької обл. Ситковецького району на лівому березі р. Південного Богу. Після Хмельничини тут був зформувався Кропивянський козацький полк, що виділився в більшій частині з Браславського і в меньшій частині з Уманського пол­ків. В боротьбі гетьмана П. Дорошенка за цілість України був по боці П. Дорошенка.

ПАВОЛОЧ — село Київської обл. біля м. Сквири. Після Андрусівського миру тут був зформований з частин Білоцерківського і Калницького полків Паволочський козацький полк, що боровся разом з гетьма­ном П. Дорошенком за цілість Української держави.

РЕЧ ПОСПОЛИТА ПОЛЬСЬКА (офіційна назва по-Польски — ЖЕЧ ПОСПОЛІТА ПОЛЬСКІ, ЛІТВИ і РУСІ, походить від точного перекладу Латинських слів Res Publica ) — назва Польщі після Люблинської унії 1569 року.

ТОРГОВИЦЯ — містечко Київської области, на схід від Умані на правім березі р. Синюхи проти Архангелогорода на лівому. Дуже стародавня оселя; її відвідували ще Геродот і Ґенуезці з своїх Кримських колоній. Центр (місце постійного осідку архиепископа) Аріянського Хри­стиянства в південній частині України задовго ще до офіційного признання Християнства в Київській Русі-Україні князем Володимиром державною релігією. В 1668 році тут був зформувався Торговицький козацький полк. Першим його полковником був Юхим Торговицький. Його наступником був Степан Щербина. Тут гетьман Петро Дорошенко бив свої гроші. В 1675 році після союзу гетьмана П. Дорошенка з Туречиною Торговицький полк цілою громадою з жінками і дітьми разом з іншими Правобережними козацькими полками виселився за Дніпро. Тут в 1768 році Польскі конфедерати склали угоду для захисту Речі Посполитої від Російського загарбництва для чого увійшли у згоду з Туречиною.

ДОДАТОК.

Полки Українського походження:

драгунські :

3-й Новоросійський

4-й Новотроїцько-Катеринославський

6-й Глухівський

7-й Кинбурнський

12-й Стародубський

14-й Малоросійський

15-й Переяславський

18-й Сіверський

19-й Архангелогородський

уланські :

4-й Харківський

6-й Волинський

7-й Ольвіопільский

8-й Вознесенський

9-й Бужський

10-й Одеський

11-й Чугуївський

12-й Білгородський

16-й Новоархангельский

17-й Новомиргородський

гусарські :

1-й Сумський

2-й Павлоградський

3-й Єлисаветградський

4-й Маріупільский

5-й Олександрійський

8-й Лубенський

9-й Київський

11-й Ізюмський

12-й Охтирський

15-й Український

17-й Чернигівський

18-й Ніжинський

полки тої ж армії Українського козацького походження з чужими, не-Українськими назвами:

1. лейб-ґвардії Кінно-ґренадерський

2. лейб-ґвардії Кінний

3. лейб-ґвардії Гусарський „його імператорської величности"

4. 6-й гусарський Клястицький

5. 7-й гусарський Білоруський

6. 5-й уланський Литовський

7. 2-й драгунський Псковський

8. 10-й драгунський Новгородський

9. 16-й драгунський Тверський


Примітки:

1 Соловьев С. В. — История России с Древнейших Времен, т. 1, стр. 70-71, Москва, 1959.

2 Ключевский В. О. — Курс Русской Истории, т. 1, стр. 372, Мос­ква, 1956.

3 там же, стр. 531.

4 там же, стр. 349.

5 там же, стр. 533.

6 Большая Советская Энциклопедия, изд. II, т. 49, стр. 907.

7 Соловьев.... т. 1, стр. 755.

8 там же, стр. 72-73.

9 Ключевский ... т. 1, стр. 33.

10 там же, стр. 293-4.

11 Ключевский В. О. — Курс ... т. 1, стр. 293-4.

12 там же.

13 там же, стр. 327.

14 там же, стр. 297.

15 Энциклопедическій Словарь, издан. Брокгауз и Ефрон; все що стосується „Русского дворянства" в томах на відповідні літери.

16 Военная Энциклопедия, том 11, стр. 211, С.-Петербург, 1911.

17 там же, т. 11, стр. 273.

18 там же , т. 11, стр. 274.

19 Энциклопедия Военных и Морских Наук, т. 5, стр. 40, С. Петер­бург, 1885 г.

20 там же, т. 5, стр. 58.

21 там же.

22 Военная Энциклопедія, т. 15, стр. 140.

23 там же, т. 11, стр. 289.

24 Энцикл. Воен. и Моск. Наук, т. 5, стр. 58.

25 там же, т. 5, стр. 59-60.

26 Воен. Энциклоп., т. 11, стр. 212.

27 там же.

28 там же.

29 Воен. Энциклоп., т. 11, стр. 288.

31 там же.

32 там же.

33 там же, т. 11, стр. 290.

34 Воен. Энц., т. 11, стр. 278.

35 там же, т. 13, стр. 83.

34 там же, т. 16, стр. 587.

37 там же.

38 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 5, стр. 61.

39 там же, т. 5, стр. 58.

40 Воен. Энциклоп., т. 18, стр. 572.

41 Мих. Цетлин. — Декабристы, стр. 79-80, Нью Иорк.

42 Воен. Энциклоп., т. 8, стр. 548.

43 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 1, стр. 444.

44 Воен. Энциклоп., т. 15, стр. 141.

45 там же, т. 10, стр. 472.

46 Воен. Энциклоп., т. 10, стр. 470-71.

47 там же, т. 15, стр. 141.

48 там же, т. З, стр. 296.

49 Грулев М. — Записки генерала-еврея, стр. 117-18, Париж, 1930.

50 там же, стр. 130-1.

51 там же, стр. 134, 135, 136.

52 Грулев М. — Записки ..., стр. 30,

53 там же, стр. 82.

54 там же, стр. 82.

55 там же, стр. 29-30.

56 Воен. Энцикл., т. 11, стр. 275.

57 Воен. Энциклоп., т. 11, стр. 274.

58 Воен. Энцикл., т. 15, стр. 141.

59 там же, т. 11, стр. 142.

60 Энциклоп.Воен. и Морск. Наук, т. 5, стр. 61.

61 Энциклоп. Воен. и Морок. Наук, т. 4, стр. 222.

62 Воен. Энциклоп., т. 13, стр. 83-84.

63 Воен. Энциклоп. т. 10, ст. 470.

64 Воен. Энциклоп., т. 10, ст. 470.

65 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 5, ст. 60; Воен. Энциклоп. т. 10, ст. 470-71.

66 Воен. Энциклоп. т. 15, ст. 151.

67 там же, т. 10, ст. 470.

68 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 5, ст. 227.

69 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 5, ст. 227.

70 Воен. Энциклоп., т. 11, ст. 274.

7І Воен. Энциклоп. т. 11, ст. 274.

72 там же, т. 4, ст. 275.

73 там же, т. 10, ст. 473.

74 Энцикл. Воен. и Морск. Наук, т. 5, ст. 227.

75 Воен. Энциклоп. т. 10, ст. 472.

76 там же, т. 10, ст. 472.

77 там же, т. 10, ст. 382.

78 там же, т. 11, ст. 289.

79 там же, т. 13, ст. 13.

80 там же, т. 17, ст. 120.

81 там же, т. 10, ст. 328.

82 там же, т. 10, ст, 382.

83 там же, т. 11, ст. 315.

84 ) ВОЄН. ЭНЦИКЛ. T. 11, СТ. 315.

85 ) Энциклоп. Воєн, и Морск. Наук, т. 5, ст. 58. 74

86 Воен. Энциклоп. т. 10, ст. 473.

87 Энцикл. Воен. и Морск. Наук, т. 5, ст. 58.

88 Воен. Энцикл. т. 16, ст. 587.

89 Энцикл. Воен. и Морск. Наук, т. 6, ст. 415.

90 Воен. Энциклоп., т. 11, ст. 315.

91 там же, т. 10, ст. 473.

92 там же, т. 10, ст. 473.

93 Пушкин А. С. — Полное собрание сочинений, Заметки к Российской истории Х ? ІІІ века.

94 Толстой А. К. — Собраніе Сочиненій: Исторія государства Россійского от Гостомисла до наших дней (сатира).

95 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 6, ст. 145.

96 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 4, ст. 60.

97 Грулев М. — Записки генерала-еврея, ст. 161.

98 Воен. Энциклоп., т. 11, ст. 275.

99 там же, ст. 275.

100 там же, т. 6, ст. 145.

101 там же, т. 1, ст. 186.

102 там же, т. 15, ст. 142.

103 Воен. Энциклоп., т. 18, ст. 573.

104 Цетлин Мих. — Декабристы, ст. 35.

105 там же, ст. 33-34.

І06 Воен. Энциклоп., т. 10, ст. 380.

107 Цетлин Мих. — Декабристы, ст. 34-35.

106 там же, ст. 35.

107 там же, ст. 7-8.

108 там же, ст. 35

109 там же, ст. 7-8

110 Энциклоп. Воен. и Морск. Наук, т. 5, ст. 61.

111 Воен. Энциклоп., т. 15, ст. 142.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.