Леонід Залізняк

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ ОЧИМА СЕМЮЕЛЯ ХАНТИНҐТОНА ТА УКРАЇНЦІВ

на головну

До написання цієї статті підштовхнула популярна передача «Свобода слова», яку транслювало українське телебачення в жовтні 2006 р. На неї запросили автора культової праці сучасних геополітиків «Кінець історії» американського філософа Френсіса Фукуяму. Один із провідних дипломатів України почав свій виступ заявою, що цю популярну серед інтелектуалів світу роботу він придбав по дорозі в студію, де нарешті має нагоду з нею ознайомитись. Ведучий програми зауважив, що це можна "було зробити й раніше, бо згаданий бестселер політології вийшов друком ще до набуття Україною незалежності, а саме 1989 р. Очевидно, тривала геополітична невизначеність України, яка ось уже 15 років балансує між Сходом і Заходом, є прямим наслідком слабкості і невизначеності нашої політичної еліти. Згадайте промовисту фразу Президента незалежної України Леоніда Кучми: «Скажіть, що будувати, і я вам усе побудую». Дуже відомий історик сучасності Семюель Хантинґтон писав: «Лише розуміючи реальний світ державні політики можуть конструктивно змінити його» [19]. Як українські політики можуть адекватно реагувати на виклики сучасності, якщо вони знайомляться з доленосними геополітичними концепціями за 20 років по тому, як про них дізнається світ?

Цивілізаційна концепція історії людства

З розпадом Радянського Союзу застаріла марксистська парадигма стадіальності розвитку людства поступилася місцем на пострадянському просторі сучасному цивілізаційному підходу до всесвітньої історії. Слідом за його батьками Освальдом Шпенглером [20] та Арнольдом Джеймсом Тойнбі [15] сучасні історики та політики розглядають всесвітню історію як боротьбу кількох світових цивілізацій між собою за місце під сонцем. Цивілізації — це групи історично споріднених країн, які об'єднує у конкурентному змаганні з сусідами спільна доля, культура, традиції. Вважається, що протягом XX ст. співіснували 7 цивілізацій: японо-корейська, китайська, індійська, мусульманська, латиноамериканська, західнохристиянська з філією у Північній Америці (США, Канада) та східнохристиянська. На пострадянських просторах дві останні більше відомі під назвами європейської та євразійської цивілізацій. Кожна цивілізація проходить власний життєвий шлях. Народившись від згасаючої попередниці, вона міцнішає, досягає розквіту, втрачає міць і, врешті-решт, дезінтегрується, нерідко лишаючи після себе дочірні цивілізації. Так, греко-римська цивілізація, за А. Тойнбі, пройшла понад тисячолітній життєвий шлях і породила дві дочірні — західно- та східнохристиянську цивілізації, які з часів розвиненого середньовіччя активно конкурують між собою. Перманентне мирне змагання між цивілізаціями в галузі економіки, технології, культури, ідеології періодично набувало збройної форми цивілізаційних походів. Наприклад, євразійська експансія проти Заходу набувала різних історичних форм: татаро-монгольської навали XIII ст., Північної війни за Балтію Петра І, анексії Польщі кінця XVIII ст., походів більшовиків на Польщу в 1919 р. і в Прибалтику, Західну Україну та в Центральну Європу перед Другою світовою війною та після неї. Захід відповідав євразійцям експансією тевтонських хрестоносців та їх послідовників XIII — XVIII ст. у Прибалтику. До цивілізаційних війн слід віднести чотири походи Заходу проти Росії як стрижневої країни євразійської цивілізації: похід поляків на початку XVII ст., Наполеона 1812 р., два походи німців у XX ст. Загибелі цивілізації передує постання її світової держави, яку А. Тойнбі назвав золотою осінню, або бабиним літом, згасаючої цивілізації. Світовою державою греко-римської цивілізації була Римська імперія, а православної, чи євразійської, — Російська імперія, що на останній фазі розвитку була представлена Радянським Союзом. Розпад згаданих імперій символізував дезінтеграцію відповідних цивілізацій. Отже, з позицій цивілізаційного підходу сучасна Російська Федерація є реліктом згасаючої східнохристиянської, чи євразійської, цивілізації, що не витримала конкуренції з динамічнішою та ефективнішою західнохристиянською, чи європейською (Шпенглер, Тойнбі, Залізняк [15]). А. Тойнбі вважав переможцем цивілізаційних змагань XX ст. західнохристиянську (європейську) цивілізацію, яка запропонувала світові найбільш ефективну соціально-економічну модель. Підґрунтям останньої є приватна власність як основа ефективної і динамічної ринкової економіки. Економічна незалежність власника робить його самодостатньою особистістю, здатною протистояти узурпації влади державою. На цьому ґрунті базується механізм європейської демократії (розподіл влади, парламентаризм і т. п.), що робить європейські країни багатими, безпечними для сусідів і відносно комфортними для людини. Цей спосіб виробництва К. Маркс називав античним, або європейським, тоді як спосіб виробництва східнохристиянської, або євразійської, цивілізації він же визначив як азійський. Останній заперечує приватну власність, а значить і ринкову економіку (капіталізм). Все у централізованій державі належить верховному лідеру (імператору, фараону, царю тощо), представником якого на місцях є державне чиновництво. Громадяни не мають приватної власності й абсолютно залежать Від держави, яка набуває форми азійської деспотії.

Античні автори визначали раба як людину, позбавлену майна. Оскільки приватна власність не властива азійському способу виробництва, то останній з часів єгипетських фараонів продукував рабство у різноманітних формах. Оскільки, за К. Марксом, «труд раба не буває продуктивним», то суспільства такого типу в наш час не витримують конкуренції з багатими країнами з динамічною ринковою економікою. У цьому головна причина краху Радянського Союзу з його архаїчною, неринковою економікою, яка базувалася на примусовому азійському способі виробництва, що зародився на Стародавньому Сході ще у часи будівництва єгипетських пірамід.

Відповідно принципово новим підходам до світової історії на пострадянських просторах трансформувалися, набуваючи сучасного «цивілізаційного» іміджу, і численні історичні міфи, які залишилися в спадщину від старої імперської історіографії. Серед них і ніким не доведений неоколоніальний міф про цивілізаційну належність українців не до Європи, а до Євразії. Численні праці сучасних російських авторів твердять про нібито незаперечну цивілізаційну орієнтацію України протягом усього її історичного шляху, починаючи з Київської Русі, не на Європу, а на Євразію, цивілізаційним центром якої є Москва. Тривала пропаганда імперською Москвою цих політизованих ідей спричинила їх поширення не тільки на пострадянському просторі, а й серед частини істориків та політологів Заходу.

«Розколота Україна» Семюеля Хантинґтона

Відомий американський дослідник С. Хантинґтон у геополітичному трактаті «Війна цивілізацій», який вперше вийшов друком 1993 р., відніс Україну до розколотих між двома цивілізаціями країн. Спираючись на карту електоральних симпатій виборів Президента України 1994 р. (рис, с. 71) вчений визначив лінію розколу між одвічно православним, на його думку, південним сходом України і уніатським заходом, до якого, відповідно до згаданої карти, увійшли також Київщина, Черкащина та Вінниччина. Цю лінію розколу, як і належність до православної цивілізації територій на схід і південь від неї, С. Хантинґтон вважав одвічними в Україні, бо виводив православну, чи євразійську, цивілізацію безпосередньо з Київської Русі. Він вважав останню дуже специфічним утворенням «з самобутнім корінням», принципово відмінним від власне європейських держав [19]. Одвічність цивілізаційного розколу України дала підстави вченому дійти висновку про нестабільність української державності й навіть можливість розколу країни [19].

Зрозуміло, що такі не зовсім втішні для прибічників незалежної України висновки авторитетного західного вченого надихнули багатьох сучасних «собирателей российских земель» на далекосяжні геополітичні проекти щодо повернення в лоно «Великой России» якщо не всієї України, то хоча б її східної, православної частини. На жаль, на ці поки що віртуальні геополітичні виклики українській незалежності так і не пролунало належної відповіді з боку українських науковців та політиків. А сказати є що. Адже далекий від історії Східної Європи С. Хантинґтон лише побіжно торкнувся України, а всі його безперечно цікаві й важливі твердження фактично позбавлені серйозної аргументації. Визнаючи важливість російсько-українських відносин для Європи загалом і для Східної Європи зокрема, вчений присвятив Україні усього 4 сторінки тексту з монографії обсягом 600 сторінок, чого явно недостатньо для аргументації його далекосяжних висновків та прогнозів.

Як відомо, Московське царство, Російська імперія та Радянський Союз становили собою послідовні історичні форми окремої локальної цивілізації, яка в сучасній літературі відома під різними назвами. А. Тойнбі називав її східнохристиянською, сучасні російські історики звуть євразійською, а С. Хантингтон — православною або російською. Наголос американського вченого на конфесійному аспекті, зокрема православ'ї, як визначальному факторі входження країн у євразійську цивілізацію, не витримує критики. Зокрема, викликає заперечення пояснення С. Хантинґтоном одвічного (на його думку, з часів Київської Русі) розколу України протистоянням православних та підлеглих Риму уніатів. Адже за Київської Русі не було не тільки унії чи якоїсь іншої форми підпорядкування Риму церкви Галицько-Волинського князівства, а й самого православ'я у сучасному розумінні слова.

А чи була насправді православною Київська Русь, яку американський вчений вважає фундаментом і першим історичним етапом православної цивілізації? Всупереч відомій легенді Володимир Святий не міг свідомо обирати для Русі православ'я з-поміж інших релігій. Хрещення Русі Володимиром відбулося за 76 років до відокремлення у 1054 р. східного християнства на чолі з Константинополем від підпорядкованої Риму західної церкви. До цього часу Русь належала до єдиної апостольської церкви і проголошення константинопольським патріархом анафеми Папі Римському не могло одразу трансформувати Київську митрополію у щось принципово відмінне від західного християнства. Відмінності православ'я від католицизму накопичувалися поступово упродовж останнього тисячоліття, до того ж, як правило, мали формальний, обрядовий характер. Своєрідність московського православ'я, що нині домінує на пострадянських просторах, формувалася у пізньому середньовіччі в Московському царстві. Її тоталітарну специфіку та антизахідний пафос абсолютно неправомірно екстраполювати не тільки на княжу, але й на козацьку Україну XVI — XVII ст.

До того ж формальний розкол християнської церкви стався у рік смерті Ярослава Мудрого, тобто фактично на порозі занепаду Київської Русі, коли вона розпалася на удільні князівства. Інакше кажучи, княжі Київ, Чернігів та Галич не були православними у сучасному розумінні цього слова, а фактично належали до єдиної на той час апостольської церкви. Отже, православність Київської Русі викликає великі сумніви. Цього непевного фактора замало для включення контрольованих княжим Києвом земель Південної Русі-України X-XIII ст. до православно-євразійської цивілізації. Взагалі, С. Хантингтон перебільшує роль православ'я як визначального фактора належності до євразійської цивілізації. Він справедливо наголошує, що традиція залежності духовної влади митрополита від світської влади князя (цезаро-папізм), привнесена на Русь разом із візантійською версією християнства, створила певне підґрунтя для закорінення у Східній Європі у пізніші часи азійського деспотизму. Однак якщо цей фактор такий важливий, чому деспотизм не закоренився в інших православних країнах, зокрема на землях колишньої Візантії у Греції, а також у Болгарії і Румунії? Чому батьківщина православ'я Греція та Болгарія, звідки родом найвидатніші місіонери християнства східного обряду Кирило й Мефодій, не тільки ніколи не входили до євразійської цивілізації, а навіть приєдналися до Європи, яка є цивілізаційним антиподом євразійців?

З другого боку, як можуть органічно входити до православної цивілізації упродовж сотень років зовсім не православні народи: мусульмани Центральної Азії та Кавказу, католики фіни, естонці, поляки, буддисти буряти? За саркастичним висловлюванням сучасного російського геополітика С. Переслегіна, С. Хантинґтон назвав Росію «православною цивілізацією, очевидно, за домовленістю з РПЦ, адже серйозно ставиться до релігії менше 10% її населення, з яких не більше 1 % здатні зрозуміло пояснити, чим православні відрізняються від католиків» [11]. С. Хантингтон та переважна більшість сучасних геополітиків Росії проводять кордон між цивілізаціями Європи та Євразії по рубежу між католицизмом та православ'ям, тобто по східному кордону Польщі. Напрошується запитання: якої Польщі? Часів Данила Галицького, який заснував руські міста Холм та Перемишль, що нині є польськими? Чи Речі Посполитої початку XVII ст., яка охоплювала Сумщину, Полтавщину, Надпоріжжя?

Сказане дає підстави для висновку, що визначальним, консолідуючим фактором євразійської цивілізації було зовсім не православ'я, а щось інше. Про слабкість позицій С. Хантинґтона в розумінні механізмів становлення і розвитку православної, або російської (за його термінологією), цивілізації свідчить суттєва розбіжність його концепції з поглядами видатних російських філософів, істориків, письменників, геополітиків (Г. Федотов, М. Бердяєв, М. Трубецькой, О. Толстой, М. Покровський, Л. Гумільов та ін.), які знали історичні реалії Східної Європи значно краще, ніж американський учений. Як відомо, вони заклали фундамент альтернативної до києворуської концепції походження євразійської цивілізації і виводили її не з княжого Києва, а з монгольських Сарая та Каракорума.

Якщо американський дослідник наголошував на православ'ї, візантійських впливах та своєрідності Київської Русі [19] як визначальних факторах становлення православної, або євразійської, цивілізації, то російські євразійці, починаючи з князя Миколи Трубецького [16] та Георгія Федотова [18] і аж до Льва Гумільова і сучасних геополітиків Москви, вважають її прямим спадкоємцем імперії Чингісидів. Вона успадкувала і реалізувала в нових історичних умовах принесені монголами із завойованого ними Китаю принципи ефективного управління величезною імперією, в якій співіснували різноманітні народи Азії та Східної Європи. Саме завдяки монголам геополітичний центр Східної Європи був перенесений з Києва спочатку до Сарая, а потім до Москви, де є зараз [2]. Як сказав М. Трубецькой [17]: «Російська держава... є наступником, спадкоємцем і продовжувачем великої справи Чингісхана». Ці ідеї давно сповідують і розвивають провідні російські філософи, історики, поети. Згадайте слова Олександра Блока: «Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, с раскосыми и жадными очами» або демонстративно золотоординський псевдонім російської поетеси Горенко-Ахматової, яка була матір'ю одного з провідних євразійців Росії Льва Гумільова. Навіть К. Маркс у роботі «Таємна дипломатична історія XVIII століття» підкреслював азійське коріння Російської імперії: «Московська Держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і є типовим прикладом східного деспотизму».

Однак, визнаючи євразійську цивілізацію на чолі з Москвою прямою наступницею Золотої Орди, геополітики сучасної Росії й надалі вважають Київську Русь першим історичним етапом євразійства. Якщо останнє принесли у Східну Європу монголи 1240 р., то як княжий Київ X-XIII ст. міг бути носієм того ж євразійства?

Схожа за своєю абсурдністю ситуація склалася і з етногенезом росіян, початок формування яких провідні російські історики та етнологи датують XII ст. «Великоросс вышел на арену истории вместе с князем Андреем Боголюбским» (тобто у другій половині XII ст.), — писав В. Ключевський ще 100 років тому. Однак і нині сучасна еліта Росії вважає Київську Русь, що постала за 300 років до появи росіян, першою державою останніх. Все це свідчення заполітизованості й необ'єктивності багатьох історичних викладок російських колег щодо історичного місця та цивілізаційної належності Південної Русі та її прямих спадкоємців українців. Нова Росія не поспішає прощатися зі старими імперськими міфами відносно справжніх історичних спадкоємців Київської Русі. Натомість витворюються нові міфи, що відповідають новомодним історичним концепціям і хворобливим маренням прибічників відродження Російської імперії. Тому, незважаючи на очевидну суперечливість і навіть абсурдність своїх тверджень, переважна більшість сучасних російських геополітиків і надалі вважає першою фазою євразійської цивілізації (ЄАЦ) Київську Русь. Московське царство, яке постало фактично як улус Золотої Орди, реалізувавши її державні та ідеологічні засади, вважається одночасно прямим спадкоємцем імперії Чингісидів і Київської Русі. Російська імперія була формою існування ЄАЦ у XVIII—XIX ст. Радянський Союз, як чергова трансформація Російської імперії, фактично був світовою державою тієї ж цивілізації на заключному етапі її існування. Як розпад Римської імперії, що була світовою державою греко-римської цивілізації, символізував загибель останньої, так розпад СРСР, по суті, становив дезінтеграцію ЄАЦ, згасаючим реліктом якої є сучасна Російська Федерація.

У цій схемі офіційних російських істориків, що останнім часом посилаються на авторитет С. Хантинґтона, Україні відведено місце споконвічної і органічної частини євразійської цивілізації з моменту її виникнення за доби Київської Русі. Чи насправді це так і чи відповідає зазначена схема історичній реальності? Немає сумніву, що на момент розпаду Радянського Союзу ми були частиною євразійської цивілізації. Однак як і коли ми в ній опинилися: у княжу добу, в момент укладання Переяславської угоди чи пізніше? Що про це говорить аналіз історичних джерел?

Україна і Європа

Твердження про споконвічне євразійство українців не таке однозначне, як запевняють російські геополітики, бо суперечить численним історичним фактам. Їх неупереджений аналіз свідчить про дуже давні органічні зв'язки України з Європою. Їх підґрунтя заклали греко-римські впливи на територію України, початок яких сягає VII ст. до н. є. Як відомо, середньовічна Європа постала на римському фундаменті в межах поширення його культурно-історичних впливів. Останні у Східній Європі територіально охоплювали Україну, куди ідея державності потрапила з античного Середземномор'я і реалізувалася в Київській Русі водночас з постанням інших середньовічних держав Європи. Ця перша українська держава за умовними параметрами була типовим для середньовічної Європи державним утворенням, а отже, органічною частиною молодої європейської цивілізації [6].

Київська Русь виникла вздовж торговельного шляху з Балтії до Середземномор'я, що був східною частиною загальноєвропейської торговельної мережі. На теренах Русі-України поширилась європейська срібна монета динарій, що є переконливим доказом домінування торгово-економічних зв'язків західного спрямування. Як свідчать династичні шлюби київських князів, політичні зв'язки Русі були теж спрямовані на Захід. «Тестем Європи» звали Ярослава Мудрого, найближча рідня якого була одружена з членами багатьох королівських династій Європи. Прийняття загальноєвропейської релігії християнства духовно інкорпорувало Київську Русь у європейську духовну спільноту. Наголос євразійців на споконвічній з часів Святого Володимира київського принциповій конфесійній відмінності Русі від Заходу є явним перебільшенням. Як зазначалося, Київська Русь була християнською, але не православною в сучасному розумінні слова.

Татаро-монгольське нашестя 1237 — 1242 рр. перервало зв'язок з Європою північно-східної Володимиро-Суздальської Русі. Однак Новгород, Псков, Полоцьк, Київ, Галич продовжили свій розвиток в лоні Європи. В Україні монгольське іго тривало вдвічі менше, ніж на Верхній Волзі, а саме 126 р. — до поразки татар на Синіх Водах 1363 р. На цей час лідерство в Південній Русі перебрало Галицько-Волинське князівство, яке було прямим нащадком та спадкоємцем княжого Києва. Данило Галицький установив найтісніші зв'язки з Польщею та Угорщиною. З метою організації хрестового походу проти татар він тісно контактував з Папою Римським, представник якого коронує князя як європейського короля. В державі поширилася латина, якою написані останні грамоти галицьких князів. Галицько-Волинське князівство економічно, політично та культурно було пов'язане з Європою настільки тісно, що нерідко звалося в європейських хроніках королівством.

У литовсько-польський період XIV-XVIII ст. Україна втратила незалежність, але зберегла тісні зв'язки з Європою. Адже Литва та Польща були периферійно європейськими країнами. Європейська монета ходила в Україні з кінця X ст. до початку XVIII ст., тобто до правління І. Мазепи включно. Це переконливо свідчить про західні зв'язки української економіки упродовж розвиненого та пізнього середньовіччя.

У козацькі часи зв'язки України з Європою суттєво зміцнилися. Сама аграрна колонізація українських степів XVI—XVIII ст. була спричинена потужним розвитком Європи і зростанням попиту на українське збіжжя та іншу сільськогосподарську продукцію. Колонізація родючих земель лісостепової та степової України в умовах татарської небезпеки набула збройної форми. Тобто сам феномен українського козацтва пов'язаний з глобальними соціально-економічними процесами у пізньосередньовічній Європі. Сільськогосподарська продукція вивозилася на захід чумацькими валками через Краків та Гданськ. А чумакування — це оптова торгівля, різновид ринкової економіки, властивий ранньобуржуазній Європі. Буржуазна революція, що прокотилася континентом у XVI — XVII ст., сягнула й України. Дослідники неодноразово відзначали її виразні риси в Хмельниччині. Показово, що лідер англійської буржуазної революції О. Кромвель привітав Богдана Хмельницького з перемогою. Після козацького повстання середини XVII ст. поміщицьке феодальне землеволодіння поступилося козацькій займанщині, що, по суті, була примітивною формою приватної власності на землю, на якій базується рушійна сила європейської цивілізації — ринкова економіка. На зміну феодальним помістям з кріпаками прийшло засноване на приватній власності на землю, найманій праці та оптовій торгівлі (чумакуванні) ринкове сільське господарство. Проголошення козацько-гетьманської держави знаменувало початок становлення в Україні правового суспільства європейського типу, що передбачало невластиву євразійській цивілізації виборність посадових осіб. Обраний гетьман, полковник, сотник чи війт уособлювали владу на певній території лише до наступних виборів. Міста користувалися демократичним європейським магдебурзьким правом, яке передбачало виборність війта (мера) міста. Судову владу здійснювали незалежні від державної адміністрації суди на засадах Литовського статуту, що ґрунтувався на праві Київської Русі.

У козацькі часи Україна була країною європейської освіти та культури. Письменними були навіть селяни. Згадайте свідчення іноземця Павла Алеппського: «Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок вміють читати». Особливо вражали іноземців багатоголосний партесний спів та знання українцями нотної грамоти. За зразками європейських університетів у Києві постав перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Києво-Могилянська академія, яку закінчили більшість українських гетьманів та старшини. Чимало було випускників західних університетів. Серед освічених людей України поширилася латина - мова науки та міжнародного спілкування Західної Європи [10]. Нагадаю, що на той час значна частина оточення Петра І була взагалі неписьменною (наприклад, О. Меншиков).

Мистецтво розвивалося під потужним впливом європейського стилю бароко, що в Україні набув своєрідних форм, які отримали назву козацького бароко. До речі, ізольована від Європи Росія так і не створила власного стилю бароко й отримала його в готовому вигляді з України або безпосередньо з Європи у XVIII ст.

Насильницький відрив України від Європи розпочав Петро І своєю агресивною політикою державного меркантилізму. Він розорив українське купецтво, наказавши вивозити збіжжя з України на Захід лише через Ригу, Петербург і Архангельськ. Українські купці обкладалися непосильним митом, тоді як їхні російські колеги, що погоджувалися перебратися до Малоросії, отримали право на безмитну торгівлю. Щоб якось вижити, українське купецтво намагалося взяти у компаньйони росіянина. Наймали візниками росіян, бо з них на кордоні не брали мита. Паралельно була проведена жорстка грошова реформа, яка остаточно вирвала Східну Україну зі сфери обігу європейської монети та європейського ринку [5].

Такими жорсткими заходами розпочалося втягування козацької України в неринкове, кріпацьке господарство Російської імперії. Разом з тим видатний український історик та економіст О. Оглоблін переконливо показав, що українська економіка лишалася інкорпорованою в європейську не тільки у XVIII, XIX, а навіть на початку XX ст., аж до приходу до влади більшовиків.

Сумними віхами поглинення України деспотичною євразійською імперією було скасування Гетьманщини 1764 р., знищення Січі 1775 р., введення кріпацтва 1783 р., переведення освіти, друкарства та церковної служби на російську мову. Символом поневолення Східної України Росією можна вважати імператорський указ 1801 р. про заборону будівництва церков у «малоросійському стилі», тобто в стилі козацького бароко. Проте Західна Україна, і насамперед Галичина, входила до складу європейських держав аж до середини XX ст. Спочатку це була Австро-Угорщина, а у міжвоєнний період Польща. Незважаючи на відсутність державного суверенітету, національний гніт, Галичина та Волинь зберегли тісні культурні та економічні зв'язки з Європою. Завдяки незрівнянно вищому рівню громадянських свобод у Галичині, порівняно зі Східною Україною, галичани зберегли національну українську свідомість, її не вдалося знищити навіть жорстокими репресіями проти свідомих українців Західної України, які півсторіччя проводила Москва після її загарбання 1939 р. Європейська національна свідомість галичан стала могутнім каталізатором національно-визвольних змагань українців у наш час. Отже, Україна остаточно була поглинена східноєвропейською цивілізацією, яку уособлювала Російська імперія та її прямий спадкоємець СРСР, лише в середині XX ст. з приєднанням Галичини до СРСР. Неупереджений аналіз історії Східної Європи спростовує імперський міф про Україну як споконвічну частину євразійської цивілізації, серцем якої є Москва. Навпаки, історичні факти переконливо свідчать, що опинилися ми в очолюваній Москвою євразійській спільноті зовсім недавно, не з власної волі, а внаслідок імперської експансії зі сходу.

Євразійська цивілізація і Росія

Якщо європейська цивілізація почала формуватися 1500 років тому в ранньому середньовіччі й базувалася на ринковому європейському виробництві, то євразійська з'явилася на сході Європи значно пізніше. Як зазначалося, класики євразійства М. Трубецькой та Л. Гумільов вважали Московське царство XV ст. прямим історичним нащадком євразійської імперії Чингізидів. Нединамічна економіка ЄАЦ, яка базувалася на примусовій праці та запереченні приватної власності, створювала передумови для відставання, стагнації та неминучого краху суспільств, що на ньому базувалися.

Деспотичний державний устрій закорінився у Східній Європі лише в XIV—XV ст. з формуванням Московської централізованої держави. Однак окремі елементи абсолютного самодержавства Андрій Боголюбський запровадив на Верхній Волзі ще в середині XII ст. Пізніше вони стали благодатним грунтом для закорінення тут золотоординського варіанта азійської деспотії, який принесли татари із завойованого Китаю.

У XIII ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали Азію, то лівонський орден Прибалтики — Європу. Вибір на користь Азії першим зробив легендарний герой російської історії Олександр Невський. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, що саме розгромили Київську державу, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично своїми перемогами над шведськими та німецькими лицарями 1240 та 1242 рр. він захищав право Північно-Східної Русі на азійський шлях розвитку [8].

У XIII ст. у середньовічній Європі бурхливо розвивался ремесло і торгівля, збагачуючи бюргерство, що протистояло абсолютній владі королів. Подібні процеси мали місце і на Русі, де розвиток ринкових відносин зумовив збагачення купецтва та міщан, які противились установленню абсолютної влади князя. Місто могло навіть вигнати князя і закликати на його місце іншого. В умовах конфлікту з міщанами, які не хотіли поділитися грішми і владою з князем, Олександр Невський спирається на татар. Останні, в свою чергу, були зацікавлені в князівській адміністрації як інструменті збору данини. Князь заходився стягати податки для Золотої Орди, за що отримав у розпорядження ярлик на велике княжіння і татарську кінноту. З її допомогою Невський жорстоко придушує антитатарські повстання в ряді міст Північної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва і закладаючи підвалини азійської деспотії. Головний удар татарської навали прийняли на себе міста Русі. Крім того, що були зруйновані ремесла і торгівля, міста стали головним джерелом данини для хана. Активну участь у її зборі слідом за Олександром Невським беруть князі, що починають виконувати роль намісників хана у поневоленій Русі. Відплив грошей загальмував розвиток ринкових відносин, призвів до відновлення натурального товарообміну. Припинилося накопичення капіталів і перетворення міщан на середньовічне бюргерство, в середовищі якого пізніше зародилися буржуазні відносини. Тобто татари загальмували розвиток міст на Русі. У Західній Європі він тривав у напрямі становлення ринкової економіки і правового суспільства [8]. Так на Русі була реалізована типова для величезної монгольської імперії державна модель. На підкорених територіях монголи не створювали з нуля власну адміністрацію, а спиралися на місцеву управлінську структуру. Головною функцією місцевої влади був збір данини, а завойовники лише здійснювали жорсткий військовий контроль поневолених регіонів. Зроблений Олександром Невським вибір азійського шляху розвитку закріпився за московського князя Івана Калити (1325-1340 рр.), який уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері й став за це головою золотоординської адміністрації на Верхній Волзі. І. Калита «поєднував риси татарського блюдолиза і головного монгольського раба», — писав К. Маркс. За вірну службу ханові (збирання податків та придушення антитатарських повстань) він отримав право на приєднання до Москви сусідніх князівств. Так за допомогою татарської кінноти почалося «збирання» Москвою руських земель, на яких остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу [12]. Навіть після перемоги над татарами на Куликовому полі 1380 р. Московське князівство фактично лишалося улусом Золотої Орди. В моду увійшов татарський одяг, знать переходила у мусульманство, а татарська мова стала мало не державною за Василя II. Державний устрій Московського князівства формувався значною мірою за золотоординськими стандартами. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, транспортного зв'язку, фінансової та грошової систем тощо. Навіть терміни «таможня», «казначейство», «ямщик», «деньги», «базар» — тюркського походження. На ранніх московських монетах присутні татарські написи. Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін.), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з XIV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії.

Молоде Московське князівство потребувало сильної армії. В ті часи неперевершеною ударною силою була татарська кіннота. Московські князі радо запрошували на службу татарську знать з дружинами, що осідали в столиці та інших містах держави. Саме тому серед російського дворянства так багато татарських прізвищ: Салтикови, Шереметьєви, Юсупови, Булгакови, Басманови тощо. Ці періодичні ін'єкції татарської крові супроводжувалися трансплантаціями цілих військових азійських структур. Наприклад, опричина була запозичена і перенесена на московський ґрунт Іваном IV з татарської військової практики.

Образний опис становлення московської деспотії східного типу під впливом Золотої Орди подає російський філософ Г. Федотов у книзі «Росія та свобода». «В самій московській землі вводять татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров. У XV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом. Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній пласт людності і вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми. Без винятку викорчовували всі місцеві особливості та традиції...

Всі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві... Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами володарів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденному економічному підґрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно розростаюча держава».

Не останню роль у формуванні московської деспотії відіграла церква. Загальновідому віротерпимість татар російський історик М. Покровський пояснює активним співробітництвом Московського православ'я з татарами. Це було вигідно останнім, оскільки церква «молилася за хана». Правове становище Церкви починають визначати ханські ярлики. Навіть після звільнення з татарської неволі московські церковники XV ст. підкреслювали свій високий статус, посилаючись на 7 ханських ярликів. Московська деспотія була створена значною мірою з допомогою маріонеткової церкви [12].

Однак класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-військовий служивий стан, склалася в Росії не одразу. Значний внесок у її формування зробив Іван IV Грозний (1546—1584 рр.) [8]. Незважаючи на несприятливі умови XVI ст., у Росії почало розвиватися ринкове господарство. Багаті землевласники-бояри відпускали кріпаків на оброк. Селяни налагоджували товарне виробництво зерна, яке вивозили у Європу через Псков та Новгород. Ці міста йшли європейським шляхом розвитку, мали самоврядування й тісні торговельні зв'язки з ганзейським союзом міст Західної Балтії [12].

Свобода базується на незалежному від верховної влади джерелі прибутків. Іван IV розумів, що економічна незалежність виробника породжує політичну свободу, а відтак підриває абсолютну деспотичну владу великого князя. Щоб зберегти монополію на владу, він знищує перші паростки ринкової економіки в Росії разом із її носіями.

Для цього за золотоординським зразком створено спецвійська, своєрідну таємну поліцію — опричину. Її головним завданням було знищення товарного виробництва зерна на боярських землях, а також осередків товарного, європейського способу виробництва у Новгороді та Пскові. Все це швидко і по-азійськи жорстоко було виконано опричниками. Тим більше, що за указом великого князя майно жертви діставалося убивці [14].

Отже, Іван IV віддав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою. Результати не забарилися. Міста і села спустошилися. Вся країна лежала в руїнах. Росія втратила вихід до Балтії. Прямим наслідком переходу до примусової, кріпацької праці була економічна, політична, військова та урядова криза початку XVII ст. У цей так званий «смутний час» у московському кремлі сиділи ставленики Польщі й Росія мало не втратила державність. Незмірно зріс економічний та військовий потенціал Московського царства після приєднання України. В середині XVII ст. Україна за кількістю населення перевищувала Московську державу. Нові землі московської корони були надзвичайно багаті не лише природними та людськими ресурсами, а мали й розвинену для свого часу ринкову економіку європейського типу, великий інтелектуальний потенціал. Освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої деспотичними порядками Москви [10]. Російська історична наука однозначно позитивно оцінює реформаторську діяльність Петра І (1672—1725), що «прорубав вікно у Європу». Але чи справді його реформи були спрямовані на введення Росії до кола європейських держав? Він створив армію і флот за європейським зразком, європеїзував грошову систему, заснував численні заводи та мануфактури, вдягнув своїх придворних в європейські камзоли та перуки.

Однак усі ці заходи мали яскраво виражену мілітарну спрямованість. Петра І цікавила не розбудова економіки, а зміцнення військового потенціалу для експансії у західному та південному напрямках. Реформи проводили за рахунок надцентралізації влади, позаекономічного примусу до праці, посилення кріпацтва, а не розвитку ринкової економіки, як це робили в Європі. Тотальний наступ здійснювався і на внутрішній світ людини. Надцентралізація призвела до одержавлення і духовної влади. За Петра І церква остаточно стала елементом імперського державного організму на чолі з окремим міністерством - Синодом.

Фактично лідер деспотії східного типу з архаїчною і неефективною системою господарювання намагався побудувати європейську економіку азійськими методами. До речі, аналогічну спробу примусової індустріалізації схожими військово-феодальними методами і з не менш катастрофічними наслідками для населення (особливо сільського) згодом повторив Сталін. Ідеалізація тиранів Івана Грозного, Петра І, Сталіна російським суспільством демонструє євразійський ідеал правителя.

Відразу після смерті імператора Петра І відбувся різкий спад виробництва, а господарство без економічних стимулів набуло застійного, інертного характеру. Успіхи, досягнуті в результаті насильства над населенням та економікою, виявилися нетривкими й ілюзорними [14].

Російська імперія з її архаїчними азійськими суспільними відносинами та виробництвом не могла існувати поряд з розвиненою Європою, не сприймаючи її прогресивних впливів. З кінця XVIII до початку XX ст. в Росії відбувається складний і повільний процес засвоєння західних новацій. Це стосується не тільки культури, а передусім сфери виробництва. Починаючи з кінця XVIII ст. у Російській імперії дедалі виразніше виявляються елементи європейської економіки. Указом 1762 р. Катерина II легалізувала приватну власність поміщиків на земельні угіддя, які раніше держава надавала їм лише на час служби у війську або бюрократичному апараті імперії. Протягом XIX ст. відбувається поступове витіснення з Росії азійського способу виробництва капіталістичним, європейським.

Економіка імперії особливо інтенсивно переходить на європейські рейки після скасування кріпацтва і створення ринку робочої сили. Уральські заводи, засновані на кріпацькій праці, занепадають, а на півдні України виникає нова промисловість, що базується на найманій праці, ринкових відносинах, передовій технології, західних інвестиціях. Вражають темпи залізничного будівництва. Наприкінці XIX ст. Росія будувала за один рік стільки кілометрів залізниць, скільки СРСР будував за п'ятирічку. Архаїчним реліктом деспотичної системи, сформованої в часи Золотої Орди та опричини Івана Грозного, була російська община. Вона розподіляла повинності й податки серед селянських господарств і стежила за їх виконанням. Не потрібні були державні чиновники, щоб примусити землероба працювати на пана та платити податки. Російська община на засадах кругової поруки забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою на принесених ще у XIII ст. зі сходу монголами принципах опори на владні структури та звичаї місцевого населення. Після скасування кріпацтва 1861 р. община сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі й поширенню буржуазних відносин на селі. Для переведення сільського господарства Росії на капіталістичні рейки треба було зруйнувати цей релікт деспотизму. «Доки селянин бідний, доки він не володіє особистою земельною власністю, доки він силоміць перебуває в лещатах общини, — він залишається рабом, і жоден писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи», — писав П. Столипін. Його реформа, що базувалася на приватизації землі та визволенні селянина з пут общини, швидко дала нечуваний економічний ефект. На 1917 р. 63 % селянських земель вже були у приватній власності землеробів, а Росія вийшла на друге місце у світі за експортом зерна [14]. При цьому 90 % товарного зерна на той час вирощували в Україні. Але на цьому історія сільської общини, як і історія деспотизму в Росії, не закінчилась. Жовтневий переворот 1917 р. знищив буржуазні економічні відносини на селі, скасував приватну власність на землю і фактично відродив архаїчну російську общину у вигляді колгоспів. Ленін наголошував, що община — це зародок колективного соціалістичного сільського господарства.

Образне визначення суті та історичного коріння радянської колгоспної системи дав Є. Маланюк [9]: «В історії Росії немає нічого нового, нічого, що хоча б у зародку вже раніше не існувало... Ані "совхоз", ані "колхоз" не є наслідком марксизму чи комунізму чи вигадкою більшовиків. "Совхозом", цебто маєтком державного сільського господарства, були поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до 1861 р. "Колхозом" було кожне село ("деревня") на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж до сьогодні. "Колхозы" в постаті "военных поселений" культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої "європеїзації" імперії підручний диктатор імператора Олександра І - славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з "індустріалізацією" Петра включно...»

Запозичені цінності європейської цивілізації в Росії, на відміну від України, не мали місцевого підґрунтя і були отримані ззовні. Зрозуміло, що цей процес запозичення чужого не міг не викликати потужної протидії прибічників місцевих традицій. Під європейським впливом у Росії постала верства західників, що ідейно протистоять євразійським традиціоналістам і в наш час. Так у російському суспільстві виник розкол між всезростаючим прошарком носіїв європейського гуманізму та архаїчною колективістською свідомістю традиційного євразійського суспільства, яке було поживним ґрунтом як для деспотичного царського, так і для тоталітарного більшовицького імперіалізму. Лютнева революція 1917 р. знаменувала перемогу капіталізму в Росії, тобто європейського способу виробництва над азійським. Однак останній бере реванш вже за півроку. Після жовтневого перевороту знищені основи економіки європейського типу: приватна власність на землю і засоби виробництва, ринкові відносини і навіть самі носії цього способу господарювання - сільська та міська буржуазія. Росія вмить повернулася до звичних, органічно властивих їй традицій азійської деспотії.

В комиссарах — дух самодержавья,
Взрывы революции — в царях... —

писав 1918 р. російський поет українського походження Максиміліан Волошин.

Більшовики знову одержавили землю і всі засоби виробництва. Відсторонивши виробників від засобів і продуктів виробництва, радянське чиновництво стало повним господарем країни. Знову запанувала примусова праця з високим рівнем експлуатації виробника державою через військово-бюрократичну систему. Селян прикріплюють до землі шляхом невидачі паспортів, а жителів міста — до фабрик і заводів через прописку. Високий рівень експлуатації сприяв утриманню чисельної армії та активній мілітарній зовнішній політиці. Надцентралізація усіх сфер життя зумовила пріоритет інтересів Держави над інтересами людини і незахищеність, безправність останньої. Так Російська імперія, змінивши соціальну форму, залишилася за своєю сутністю деспотією східного типу. М. Бердяєв у відомій праці «Истоки и смысл русского коммунизма» дійшов висновку, що «європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише російському мужикові, а й інтелігентові». Аналогічні думки неодноразово висловлювали як російські, так і зарубіжні мислителі. Так, відомий англійський учений Річард Пайпс вважає, що російській державі з найдавніших часів не властива приватна власність. А за Марксом — це найсуттєвіша риса азійської деспотії. Так званий особливий шлях Росії, що зараз завзято пропагують прихильники «єдиної та неділимої», — це архаїчний, історично збанкрутілий і безперспективний азійський шлях розвитку, несумісний з економікою ринкового типу. Не Європа накинула Росії більшовизм у формі марксизму. Навпаки, більшовизм — це органічний і закономірний результат розвитку російської національної ментальності, який поширився у світі з Москви та Петербурга. Про це багато писали видатні російські філософи, історики, письменники: М. Бердяєв, Г. Федотов, В. Розанов, Ф. Достоєвський, Ф. Тютчев, П. Чаадаєв, О. Герцен, О. Блок та багато інших. Той самий М. Бердяєв на початку XX ст. писав: «Більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, — першим явищем було московське царство, другим явищем петровська імперія... Більшовизм виявився... найвірнішим деяким споконвічним російським традиціям... методам управління і володарювання насильством... Радянське комуністичне царство має велику подібність за своєю духовною конструкцією до московського православного царства... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея... трансформація російського месіанізму» [1]. Йому вторить Г. Федотов, який вважав, що формування радянської людини почалося не з пострілу «Аврори» у 1917 р., а з моменту закорінення татарського варіанта східної деспотії у Московському царстві: «...Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ Божий із Московського царства... Ґрунт більшовизму в Росії підготували: історичне, фізичне і духовне рабство, община і самодержство царів. Російський більшовизм є природним витвором російського народу. Витвором щиро російським, національним. А накидає Росія світові комунізм, керуючись лиш своїми державними інтересами» [18].

Останнє варто добре пам'ятати прибічникам комуністичної ідеї в Україні. Не випадково для українських комуністів відданість Росії важливіша за їх комуністичні принципи. Вони давно змирилися з приватною власністю, капіталістичним ринком, експлуатацією найманих робітників, але затято захищають імперські претензії Москви до її колишньої колонії України. Українські комуністи солідаризуються з московськими шовіністами в питаннях державного статусу російської мови, входження України в новий союз з Росією або в ЄЕП, вони ненавидять українських націоналістів-незалежників, які хочуть втекти від московських господарів до цивілізованої Європи.

Отже, рятуючи імперію від остаточної загибелі у 1917 р., більшовики повернулися до споконвіку властивого імперській Росії, але неефективного в нових історичних умовах азійського способу виробництва. Вони не змогли протиставити перевагам західної цивілізації нічого кращого, як самоізоляція («залізна завіса»), тотальне насильство та запозичення західних новацій (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та взірців техніки і зброї). Зрозуміло, що все це лише відтермінувало на певний час неминучу загибель тоталітарної деспотичної наддержави. З 70-х років тоталітарна держава імперського типу з неефективною неринковою економікою не могла прогодувати своїх громадян. Вона існувала за рахунок демпінгового продажу природних багатств (перш за все нафти і газу) в Європу. Падіння цін на нафту змусило М.Горбачова розпочати «перебудову» та ввести елементи ринку до несумісної з ним системи. Як відомо, саме поширення ринкових відносин у XIX — XX ст. зумовило розпад великих європейських імперій на національні держави. Це ж сталося і з Радянським Союзом, який розпався через несумісність архаїчного імперського устрою з сучасною ринковою економікою. На руїнах імперії

Сказане дає підстави для висновку, що розпад Радянського Союзу — це закономірний процес неминучої загибелі неефективної в сучасних умовах через несумісність з ринковою економікою, надцентралізованої і архаїчної держави імперського типу. Історичний досвід людства свідчить про неминучість розпаду імперій, як дуже архаїчних держав з негнучким адміністративним устроєм та неефективною економікою, що базується на примусовому азійському способі виробництва. Як відомо, європейські імперії XIX —XX ст. розпалися на окремі національні держави (Польща, Фінляндія, Угорщина, Хорватія, Чехія, Словаччина тощо). Це дає підстави досить упевнено прогнозувати подальший розвиток державотворчих процесів на пострадянському просторі. В сучасній історичній обстановці будівництво національних держав європейського типу (Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Україна, Білорусь) на руїнах по-азійськи деспотичної радянської імперії неминуче і є питанням часу. Як, до речі, неминучим є розпад релікту Російської імперії, яким є сучасна РФ, через архаїчність і неефективність імперського устрою в сучасному динамічному світі. Як існування Радянського Союзу за Л. Брежнєва базувалося на демпінговому експорті величезних обсягів енергоносіїв, так путінська стабілізація сучасної Росії напряму залежить від високих цін на газ та нафту. Різновекторність цивілізаційної орієнтації споконвічно пов'язаної з Європою України та євразійської Росії підтверджують авторитетні українські та російські дослідники. Зокрема, про потужний вплив татар на формування російської державності та ментальності писали мало не всі провідні історики та філософи Росії. Однак найбільш послідовними у цьому були згадувані «євразійці». Так, фундатор євразійства білоемігрант князь Микола Трубецькой писав: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки в Москву. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших людей, які служили у московського царя, складали представники татарської знаті» [16]. Про належність України, на відміну від Росії, до європейської цивілізації писала переважна більшість українських істориків від М. Костомарова до І. Лисяк-Рудницького та Р. Шпорлюка. «Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. (тобто до встановлення російського панування) була більш зв'язана із Західною Європою в суспільному і культурному процесі», -писав у 1883 р. Михайло Драгоманов. «Порівнюючи з великоруським народом, український є народом західної культури, одним із найбагатших південними і східними впливами. Але все-таки він є західним народом усім змістом своєї культури і свого духу, в той час як великоруський, хоч і європеїзований, перебуває цілком у полоні східного духу і культури», - писав М. С. Грушевський [4].

Ще різкіше на принциповій різниці між Південною та Північною Руссю наголошував російський письменник О. Толстой: «Є дві Русі. Перша — Київська має своє коріння у світовій, а щонайменше у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь — Московська. Це — Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим запереченням усього європейського і запеклим вороги Європи». Якщо росіянин О. Толстой писав про дві Русі, то американець С. Хантинґтон та численні українські політологи, соціологи, історики (Рябчук, 2001, Грабовський, 2005, Колодій, 2006) пишуть про дві України — європейську Західну та євразійську Східну, з чим важко не погодитися. Доленосне значення цього поділу підтверджується його відповідністю не тільки сучасному політичному розмежуванню на «помаранчевих» та «блакитних», а й національній самоідентифікації громадян України.

Якщо український Захід виступає за повну незалежність української національної держави серед аналогічних держав європейської цивілізації, то російськомовний Схід за головними цивілізаційними показниками (мова, культура, ідеологія, часткова чи повна відмова від суверенітету України) зорієнтований на Москву. Якщо ядром «західників» в Україні є національно свідомі українці, то до прибічників повернення в російську Євразію належить значна частина етнічних росіян та зрусифікованих українців, російські політичні партії в Україні (русский блок, комуністи, ліві екстремісти типу блоку Н. Вітренко), а також пов'язані з російським бізнесом олігархічні клани. Останні стали цементуючим ядром орієнтованої на російську Євразію «антикризової коаліції» у Верховній Раді незалежної України. Враховуючи визначення М. Бердяєвим та Г. Федотовим більшовизму як форми російського імперіалізму, союз українських комуністів з проросійським олігархічним капіталом не такий вже неприродний і нетривкий, як здається деяким політикам.

Цивілізаційна орієнтація українства на Захід — це не тільки данина давнім історичним зв'язкам. Можна сказати без перебільшення, що приєднання до цивілізованої Європи є питанням життя чи смерті української нації. Історія переконливо свідчить, що політика етноциду була засадничим принципом існування Російської імперії, починаючи з тотального нищення псково-новгородців Іваном IV і закінчуючи сталінськими голодоморами та путінським «примиренням» Чечні. Якщо на найвищому державному рівні у Кремлі всерйоз обговорюється перспектива переселення українців до Сибіру для стримування «китайської загрози», то можна не сумніватися, що чергового «единения» під патронатом Москви українці не переживуть. Натомість етноцид не властивий сучасній Європі, бо вона існує у формі національних держав, а не уніфікованих централізованих імперій. Отже, європейський вибір — єдина реальна перспектива існування української нації у XXI ст. Вже говорилося, що Семюель Хантинґтон помилявся, стверджуючи, що Україна з часів Київської Русі була органічною частиною православної, чи євразійської, цивілізації. А значить і той розкол України на Схід і Захід, який він ілюструє картою електоральних симпатій виборців українського Президента 1994 р. (рис), не є споконвічним і неподоланним. Карти розподілу голосів національно-демократичних прибічників європейського вибору України за 1991, 1994 та 2004 рр. демонструють стійку тенденцію наступу східного кордону симпатиків Європи на територію проросійськи налаштованих євразійців Східної та Південної України (рис). Якщо 1991 р. орієнтовані на Європу націонал-демократи перемогли лише в трьох областях Галичини, то 1994 р. східний кордон цього електорату сягнув Дніпра, а 2004 р. ці настрої охопили Чернігівщину, Сумщину, Полтавщину, Кіровоградщину, північ Одещини, Миколаївщини та Херсонщини (рис). Стійку тенденцію просування європейських націонал-демократичних цінностей територією України на схід підтвердили парламентські вибори 2006 р. Карта політичних симпатій та цивілізаційної орієнтації виборців збіглася з картою електоральних симпатій президентських виборів 2004 р.

Переможна хода європейських цінностей Україною доби незалежності пояснюється не тільки їх перевагою, а й споконвічною належністю Русі-України та козацької України до Європи не тільки в географічному, а й цивілізаційному сенсі. Помаранчева революція 2004 р. у Києві символізувала перемогу зорієнтованої на Європу української національної демократії не тільки на заході, а й у Центральній Україні. Навіть блакитно-червоний реванш 2006 р. зорієнтованих на Росію євразійців не може перекреслити тектонічні зрушення у свідомості українців. Соціологічні опитування свідчать, що більшість громадян України орієнтується на європейські життєві, культурні та ідеологічні стандарти. Отже, євразійські симпатії антикризової коаліції не відповідають проєвропейським настроям більшості виборців України, а значить влада парламентської більшості на чолі з «Регіонами України» не буде такою тривкою і стабільною, як декларується. Звичайно, якщо вона не змінить свої євразійські пріоритети на європейські. Стрімке просування європейських симпатій на схід є ще одним свідченням помилковості далекосяжних висновків і похмурих пророцтв С. Хантинґтона про одвічну розколотість України через її нібито споконвічне входження до євразійської цивілізації. Остання впродовж кількох століть існувала у формі агресивної мілітаризованої імперії, яка перманентно здійснювала експансію на землі сусідів, інкорпоруючи у своє тіло народи, що генетично були пов'язані з різними цивілізаціями. Так, у православно-євразійській імперії протягом XVIII —XIX ст. опинилися численні мусульманські етноси Центральної Азії та Кавказу, а також європейські країни Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна. Після краху світової держави євразійців, якою, за А. Тойнбі, був СРСР, на пострадянських просторах почався складний процес повернення загарбаних територій в органічно притаманне їм цивілізаційне русло — мусульманське чи європейське. У кожному конкретному випадку регенерація понищених цивілізаційних зв'язків відбувається з різною інтенсивністю і в різному темпі. Тому Польща, Естонія, Литва уже в Європі, а Україна лише на шляху до неї. Про незворотність цього процесу свідчить невпинно прогресуюча «європеїзація» електоральних симпатій на виборах президентів України протягом 15 років її незалежності (рис). Уявлення Заходу про Україну здавна формувалося з російських інформаційних джерел. Тому багато імперських історичних міфів увійшли до арсеналу західної радянології. Згадайте, як президент США Буш-старший під час візиту до Києва 1990 р. виступив у Верховній Раді проти незалежності України, вважаючи, що українці відрізняються від росіян не більше, ніж мешканці штату Техас від інших американців. У наш час радянологи Заходу трансформувалися не тільки в русистів, а й в українознавців, успадкувавши численні імперські стереотипи та не зовсім адекватне бачення реальної історії України та українства. Сумні наслідки цієї спадщини неважко знайти у геополітичних побудовах багатьох західних політиків, політологів та істориків, навіть таких знаних, як С. Хантинґтон. Як бачимо, постулати, на яких базуються далекосяжні для України і невтішні для українців побудови американського професора та його деяких російських послідовників, далекі від історичних реалій. Якщо так, то чи такі вже невідворотні їхні похмурі пророцтва щодо перспективи розколу України?

Підводячи підсумок, зазначимо, що протягом усієї історії Україна була органічною частиною європейської цивілізації, її зв'язки з євразійською Росією не є природними, давніми й об'єктивно зумовленими геополітичною позицією України на карті Європи. Її насильницька переорієнтація з європейського Заходу на євразійський Схід сталася упродовж останніх століть за доби найбільшої експансії московського імперіалізму. Україна (як і Білорусь, Молдова, Литва, Латвія, Естонія) через свою невдалу геополітичну позицію опинилася у прифронтовій смузі зіткнення європейської та євразійської цивілізацій. З пізнього середньовічча на їх теренах точилися міжцивілізаційні збройні конфлікти — тривалі російсько-польські війни, походи на схід Наполеона, німців 1914 та 1941 рр., російська експансія на Захід за Петра І, Катерини II, Сталіна. Лише внаслідок останнього міжцивілізаційного конфлікту (Друга світова війна) Україна втратила близько 11 млн людей і майже всю інфраструктуру. Народи цивілізаційного порубіжжя не тільки втрачали державність, а й були вимушені постійно боротися проти асиміляції за власну етнічну ідентичність. Унаслідок цих несприятливих обставин Україна упродовж останніх століть була брутально відірвана від європейської спільноти і загарбана Російською імперією. У зв'язку з перемогою в усьому світі європейських принципів організації суспільства перед сучасною Україною стоїть проблема повернення в Європу, від якої її відірвали відносно недавно і всупереч її бажанню. Швидка інтеграція до цивілізованого Заходу — єдиний шлях самозбереження української нації, гаслом якої має стати перефразований заклик М. Хвильового: «Геть від Москви, назад в Європу!» Для громадян України немає альтернативи руху в бік цивілізованих країн Західної Європи, що базуються на ринковій економіці і влаштовані за принципом сучасних національних держав. У цьому запорука незалежності України.


Зауваження до статті:

З паном Залізняком можна погодитися в тому, що Україна не належить до Євразійської цивілізації і Київська Русь входила в тодішню Європейську спільноту. Але козацька Україна - це не Київська Русь, яка була побудована на варязько-князівських принципах, подібних до європейських монархічних. Україна (Скупа Вкраїнська, "Велика Скіфія") сформувалася, як добровільний рівноправний союз трьох племенних об'єднань - степовиків, межовиків та лісовиків, скріплений Словом - договором, і кардинально відрізнялася від інших тогочасних держав Європи та Азії. Середньовічна козацька Україна просто повернулася до старих звичаєвих порядків після знищення татарами варязько-князівської системи. Україна - це Світове перехрестя, як казав Леонід Безклубий, унікальна земля, яка не належить ні до так званої "європейської" цивілізації, ні до видуманої "евразійської". І в наш час запорука незалежності та процвітання України - це не "рух в бік цивілізованих країн Західної Європи" чи "Швидка інтеграція до цивілізованого Заходу", а повернення до звичаєвого Українського Ладу - нашого козацького родового коріння.

Козацьке братство Бойового Звичаю Спас "Сокіл"

Джерела

  1. Бердяєв Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1991.
  2. Вернадский Г. В. Монголы и Русь. — Тверь, 1997.
  3. Грабовський С. Педерастичний лохотрон // Українська правда, 07.12.2005.
  4. Грушевський М. С. На порозі нової України. - К., 1918.
  5. Дорошенко Д. І. Нариси історії України. - Львів, 1991.
  6. Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. - К., 1997, 2005.
  7. Колодій А. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризова ності //Агора. - Вип. 3. - К., 2006.
  8. Криворотов В. Вехи. Взлеты и падения особого пути России // Знание сила. - 1990. - № 8-9.
  9. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995.
  10. Огієнко І. Українська культура. — К., 1918.
  11. Переслегин С. О спектроскопии цивилизаций, или Россия на геополитической
  12. карте мира // Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М., 2003.
  13. Покровский М. Н. Русская история. - Т. І. - М., 1929.
  14. Рябчук М. Дві України // Критика. - Ч. 10. - 2001.
  15. Сєлюнин В. Истоки // Новый мир. - 1988. - № 5.
  16. Тойнбі А. Д. Дослідження історії. — Т. 1, 2. — К., 1995.
  17. Трубєцкой Н. К проблеме русского самопознания. - Берлин, 1927.
  18. Трубєцкой Н. С. История, культура, язык. - М: Универс, 1995.
  19. Федотов Г. Россия и свобода. - Нью-Йорк, 1936.
  20. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. — М, 2003.
  21. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. - М., 1993
  22. Fukuyama F. «The end of history» // The National Interest. - № 16. – Summer 1989.

Залізняк Леонід Львович - доктор історичних наук, професор кафедри історії НаУКМА, завідувач відділу Інституту археології НАН України.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.