НЕСТОР ІВАНОВИЧ МАХНО

на головну

Проклинайте меня, проклинайте

Проклинайте меня, проклинайте,
Если я вам хоть слово солгал,
Вспоминайте меня, вспоминайте,
Я за правду, за вас воевал.

За тебя, угнетенное братство,
За обманутый властью народ.
Ненавидел я чванство и барство,
Был со мной за одно пулемет.

И тачанка, летящая пулей,
Сабли блеск ошалелый подвысь.
Почему ж от меня отвернулись
Вы, кому я отдал свою жизнь?

В моей песни ни слова упрека,
Я не смею народ упрекать.
Отчего же мне так одиноко,
Не могу рассказать и понять.

Вы простите меня, кто в атаку
Шел со мною и пулей сражен,
Мне б о вас полагалось заплакать,
Но я вижу глаза ваших жен.

Вот они вас отвоют, отплачут
И лампады не станут гасить...
Ну, а батько не может иначе,
Он умеет не плакать, а мстить.

Вспоминайте меня, вспоминайте,

Я за правду, за вас воевал...


Нестор Махно 1921г.


Нестор Іванович Махно народився у Гуляйполі 26 жовтня 1888 р. Свого батька, Івана Махна, він не пам'ятав: той помер, коли хлопчику не було ще одного року. В дитинстві та юності Нестору довелося пізнати усі труднощі бідняцького життя. Він працював пастухом, помічником продавця, простим робітником на заводі багатія Кернера. Проте, гостро відчуваючи соціальну несправедливість, Нестор скоро обрав іншу професію – професію революціонера. 1906 р. він вступив до місцевої анархістської організації "Союзу бідних хліборобів". Ця організація займалася експропріацією власності гуляйпольських капіталістів, влаштовувала терористичні акти проти представників царської адміністрації. Та не дрімала і царська поліція. Махна і більшість його товаришів було заарештовано. У березні 1910 р. царський суд засудив Нестора до смертної кари через повішення. 52 довгі дні майбутній селянський керівник провів у камері смертників. Але страта так і не відбулася, її Махнові замінили на довічне ув'язнення в Бутирській в'язниці.

Звільнений Лютневою революцією, Нестор Іванович незабаром з'явився у рідному Гуляйполі, де закликав земляків будувати нове життя на засадах свободи і бездержавності. Пізніше під його керівництвом гуляйпільці ліквідували тут поміщицьке землеволодіння, обклали буржуазію великими податками, та примусили її значно покращити матеріальний добробут робітників. Тоді ж у Гуляйполі були створені загони так званої Чорної гвардії, збройна опора нових, революційних порядків у Гуляйполі.

У квітні 1918 р. становище Гуляйпільського району значно ускладнилось: до нього вже швидко наближались австро-німецькі інтервенти. Махно спробував організувати оборону, але сили виявились нерівними, і 22 квітня 1918 р. окупанти увійшли до Гуляйполя. Нестор Іванович змушений був податися до Таганрогу, де він і його соратники вирішили у липні 1918 р. повернутись на батьківщину для боротьби з австро-німецькою інтервенцією і українською контрреволюцією. А поки що з метою вивчення досвіду більшовицької революції, Нестор Іванович вирішив поїхати до Москви. У червоній Москві Махно зустрівся з багатьма відомими діячами того часу, і навіть з Леніним. До речі, Володимир Ілліч і Нестор Іванович провели немало часу у гострій дискусії з питань теорії і практики анархізму. Читаючи цей епізод у мемуарах "батьки", важко позбутися враження, що в інтелектуальній дуелі з маститим опонентом переміг саме Махно. А взагалі тоді у молодого гуляйпільця склалася сумна думка про те, що революція комуністів не відповідає справжнім інтересам трудящих.

Прибічники гетьмана Скоропадського, що захопили владу в кінці квітня 1918 р., розповсюджували про Махна брехливі чутки нібито у Москві він забув про революцію, купив великий будинок і зажив барським життям. Сам "барин", однак, нелегально повернувся в Україну і вже 3 липня 1918 р. надіслав гуляйпільцям листа із закликом вставати на боротьбу з режимом генерала Скоропадського. Незабаром було створено невеликий збройний загін на чолі з Махном, який почав здійснювати напади на місцевих поміщиків і гетьманських "вартових". У вересні 1918 р. махновці об'єдналися з партизанським загоном колишнього матроса Федора Щуся, що діяв неподалік у Дібрівському лісі.

Нерідко повстанці пересувалися по місцевості під виглядом гетьманського карального загону. Чимало скоропадчиків прийняли їх за своїх і заплатили за це своїм життям. Були знищені на місці гетьманські офіцери-карателі капітан Мазухін, поручик Мурковський, поміщиця Гесіна, поміщик Миргородський, до якого "гетьманські офіцери" прибули на вечірницю. Поміщик і його приятелі були вбиті бомбою самого Махна, його будинок повстанці спалили. 26 жовтня 1918 р. партизани захопили Гуляйполе , а трохи пізніше розгромили у селі Дібрівці кілька австрійських і куркульських загонів. До речі, остання перемога настільки посилила особистий авторитет Махна, що повстанці призначили його командиром загону і надали йому почесний титул "батько".

Звичайно, партизанський шлях махновців не був позначений тільки перемогами. 4 листопада 1918 р. чисельний угорський загін завдав повстанцям нищівної поразки у селі Темирівці, махновці тоді втратили вбитими 150 повстанців. Але крах гетьманського режиму, підпертого іноземними багнетами, був вже не за горами. З одного боку, швидко зростали повстанські лави. У Олександрівському, Маріупольському і Бердянському повітах виникали нові загони, що визнавали владу "батька" Махна. З іншого боку, внаслідок буржуазно-демократичних революцій у Німеччині та Австро-Угорщині значну кількість австрійських і німецьких вояків охопили революційні настрої, і вони перестали дивитися на махновців як на ворогів. 27 листопада 1918 р. повстанці без особливих зусиль і вже надовго захоплюють Гуляйполе. Незабаром, 14 грудня 1918 р., гетьманський режим зазнав краху, і до влади прийшла українська Директорія.

З самого початку Нестор Іванович ставився до нового уряду суто негативно, побачивши в ній продовження політичної традиції Центральної Ради. Близько 15 грудня 1918 р. його бійці несподівано атакували Синельникове, де під їх кулями і шаблями загинула петлюрівська залога. 27 грудня 1918 р. махновці повели наступ на Катеринослав, розгромили дислокований в ньому петлюрівський гарнізон і захопили місто. Про самих же петлюрівців "батько" сказав так: "Вони не повернуться, бо самого духу нашого бояться". Така відверта недооцінка противника незабаром дорого коштувала Махнові. 1 січня 1919 р. чисельні підрозділи отамана Самокіша завдали махновцям великої поразки і примусили їх відступити від Катеринослава.

Викорінити махновщину воякам армії УНР, щоправда, не вдалося. У середині січня 1919 р. у Махна було не менше 20 тис. озброєних повстанців. Однак, військо "батька" перебувало тоді у складному становищі. Махновці вели одночасно бої з армією С.Петлюри, загонами німецьких куркулів-колоністів і підрозділами генерала Денікіна, які тоді сунули великою масою на "махновські" райони. Натиск білих виявився настільки сильним, що 19 січня 1919 р. повстанці були змушені віддати їм Гуляйполе.

Але тоді ж сюди швидко наближалась і Червона Армія. Бажаючи спертися на підтримку більшовиків, "батько" на початку лютого уклав з ними військово-політичний союз, умови якого передбачали приєднання махновських загонів до радянських військ. Трохи пізніше була створена 3-тя Задніпровська червоноармійська бригада, і її командиром став Нестор Іванович Махно. Незабаром, за наказом червоного командування, бригада Махна розгорнула енергійний наступ на білогвардійців. Впродовж лютого березня 1919 р. червоноармійці Нестора Івановича просунулись вперед, визволивши від денікінців десятки населених пунктів, зокрема Гуляйполе, Гайчур, Церекостянтинівку, Волноваху. 15 березня 1919 р. 3-тя Задніпровська бригада вибила білогвардійців з Бердянська, а 27 березня штурмом оволоділа Маріуполем, який захищав сильний денікінський гарнізон, підтриманий французькими інтервентами. Щоправда, у ході наступу, який Денікін здійснив у квітні, білогвардійцям вдалося на деякий час відбити Маріуполь і Волноваху, але цей успіх виявився тимчасовим. Незабаром червоноармійці "батька" зуміли повернути ці міста.

Ці блискучі перемоги приносять червоному комбригу Нестору Махно велику популярність, радянська преса друкує про нього цілу низку хвалебних статей, сам "батько" отримує престижну більшовицьку нагороду – орден Червоного Прапору. Але у другій половині квітня 1919 р. офіційний тон щодо Махна і махновців різко змінюється. У харківській газеті "Известия" з'являється розгромна щодо них стаття з характерною і симптоматичною назвою "Геть махновщину!"

Причину такого суворого заклику більшовицької влади слід шукати не в тимчасових військових невдачах червоноармійців-махновців, а в різних поглядах селянства "махновських" районів і комуністів на шляхи розбудови мирного життя. Більшовики запроваджували в Україні великі господарства радгоспи, грабіжницьку продрозверстку, свої однопартійні Ревкоми замість Рад. Махновське ж селянство, навпаки, бажало зрівняльного поділу поміщицької землі, рівноправний товарообмін між містом і селом, справжньої Радянської влади і багатопартійної системи. У квітні 1919 р. відбувся великий з'їзд селян і повстанців, делегати якого закликали прискорити політику комуністів на селі.

Сам "батько", звичайно, виявився близьким до настроїв повстансько-селянської маси. Природно, що більшовицьке керівництво досить швидко побачило в махновщині потенційно небезпечного противника і відчуло бажання назавжди позбутися її. Проте реальних військових контингентів, здатних виконати це завдання, у комуністів не було. Вони вирішили діяти по-іншому, і до того ж явно підступно, максимально обмеживши військове постачання бригади Махна. Досить швидко червоноармійці "батька" опинились майже без снарядів і патронів... Зрозуміло, що за таких умов бійці Махна аж ніяк не могли зупинити масований наступ армії Денікіна, який розпочався на їх фронтовій ділянці 19 травня 1919 р. Махновці тисячами гинуть в боях, білогвардійці захоплюють Гуляйполе, Пологи, Маріуполь, Волноваху. У відповідь на це вже 25 травня більшовики оголошують Махна поза законом за "розвал фронту", який по суті вони самі підготували. Проте навіть у цій ситуації махновці продовжують героїчно битися на фронті, майже голими руками вибивши білих з Гуляйполя і Пологів. Але незабаром Червона Армія завдає по махновцях удар з тилу, почавши роззброєння загонів "батька". 15 червня Махно оголосив більшовикам війну, один з його загонів на деякий час вибив червоних з Єлисаветграда. Щоправда, головним фронтом Нестора Івановича і тоді залишався денікінський фронт. Махновці ведуть з білими бої за Олександрівськ, Нікополь, Помощну, поповнюючи свої лави співчуваючими червоноармійцями та повстанцями отамана Григор'єва. Однак під тиском великих сил ворога вони змушені були відійти далеко на захід, до району Голта-Умань.

27 вересня 1919 р., уклавши з армією УНР союз проти денікінців, "батько" повів своїх бійців на ворога. Біля станції Перегонівка махновці здобувають блискучу перемогу над білими (вони знищили кілька добірних офіцерських полків) і, посаджені на тачанки, мчаться на Південь, у рідні краї, і вже через тиждень з'являються там. Лише за місяць вони відвоювали у денікінців велику територію на Півдні, яка включала в себе Катеринослав, Олександрівськ, Апостолове, Нікополь, Гуляйполе, Маріуполь, Волноваху та інші міста. Тоді "батько" став командиром повстанської армії, чисельність якої наближалася до 50 тис. осіб.

Користуючись тим, що його війська захопили практично весь Південь України, Махно вирішив реалізувати свій давній задум створити на великій території анархістський, безвладний лад. Але сталося те, що, на мою думку, можна назвати історичним парадоксом. В "анархічному суспільстві" Нестора Махна були присутні практично всі атрибути державної влади. Зокрема, повстанці мали вищу законодавчу владу в особі 4-го з'їзду селян і повстанців і вищу виконавчу владу в особі Реввійськради махновської армії, що створювала владні органи, які фактично керували різними сферами життя (фінансовою, податковою, культурною, медичною, військовою). Крім того, "анархістський" план Махна виявився несумісними з наявністю у махновій армії, що будувалась на основі примусового призову, таємної поліції (контррозвідки), яка рішуче боролася проти різних антимахновських змов і до того ж виконувала судово-каральні функції.

У грудні 1919 р. Червона Армія, громлячи денікінців, вступила у "махновські" райони. Досить значна частина махновців (близько 35 тис. бійців) швидко приєдналася до неї. А тим повстанцям, які залишилися з ним, Махно дав місячну відпустку, враховуючи їх велику втому від боїв з денікінцями. У січні 1920 р. махновський рух, як певна військово-політична сила, тимчасово припинив своє існування. В принципі, махновщина могла тоді зникнути і назавжди, але тільки за умови, що більшовицька влада цілком задовольнить селянські інтереси. Але такого не сталося. По українських селах знову почали ходити продзагінники, а самі комуністи відверто відновлювали на селі партійну диктатуру. Саме ці, та деякі інші риси більшовицької влади знову покликали до життя те, що пізніше історики помилково назвуть анархобандитизмом. У травні 1920 р. у "батька" було вже близько 3 тис. повстанців. Щоправда, під час жорстокого бою з будьонівцями Махно втратив більшу частину цих сил. Однак "батько" не впав духом і незабаром вирушив зі своїми бійцями у партизанський рейд. Всього ж з травня по вересень 1919 р. махновці провели три такі рейди по Катеринославській, Харківській, Полтавській і Донській губерніях, подолавши 1200 кілометрів, знищивши понад 2000 більшовицьких вояків і збільшивши власну чисельність до 13 тис. бійців. Червоні командири змушені були визнати наявність у Махна явного полководського таланту, підкресливши, що як стратег Махно враховував все від рівня озброєності противника до рівня його бойового духу.

Але загальнополітична ситуація на Україні тоді значно ускладнилась, що було пов'язано з наступом військ Польщі і генерала Врангеля. Найбільш далекоглядні махновські командири розуміли, що махновський рух може легко загинути під одночасними ударами білополяків, врангелівців і більшовиків. Був також і ризик втрати авторитету серед селянських мас, тому що партизанська боротьба махновців об'єктивно допомагала контрреволюційним силам. Саме це і обумовило укладання Махном у жовтні 1920 р. чергового і останнього союзу з більшовиками, спрямованого проти армії генерала Врангеля. Махновці звільнили від врангелівців Олександрівськ, Великий Токмак, Мелітополь та інші міста, а пізніше взяли участь у ліквідації білогвардійської влади в Криму, дійшовши до Сімферополя, Євпаторії та Ялти.

Однак, на думку більшовицьких керівників, після розгрому "врангелівщини" махновський рух теж мав назавжди залишити історичну сцену. Радянські війська атакували вчорашніх союзників в Криму, а пізніше в Гуляйполі. Більшовицько-махновська війна знову стає реальністю, під колесами повстанців знову проносяться Катеринославщина, Полтавщина, Харківщина, а, крім того, Курська і Воронезька губернія, козачий Дон... Та сили повсталих починають помітно слабшати. У травні 1921 р. армія "батька" не перевищує 5 тис. бійців, а в червні скорочується до 3 тис. Нестор Іванович зрозумів гірку для себе істину – українське селянство вже не надає йому такої великої підтримки, як раніше. Більш того, саме тоді у махновців з'явився ворог, якого вони раніше не мали – комітети незаможних селян і їх чисельні загони. У відповідь махновці знищують сотні комнезаможів, тим самим повернувши зброю проти трудящого селянства, інтереси якого вони ще зовсім недавно захищали.

Скрутне становище "батька" і його повстанців можна пояснити. Поступово більшовицька влада усувала всі причини, які викликали опозиційність широких кіл селянства до неї. Зокрема, у березні 1921 р. був оголошений перехід до НЕПу, сенс якого полягав у скасуванні продрозверстки і допущенні вільної торгівлі. Поступово більшість селянства втратила потребу боротьби проти комуністів у махновських лавах, а сама махновщина як порушник вже нормального життя стала сприйматися як зайве і негативне явище. За таких умов крах махновщини був вже невідворотним. У кінці серпня 1921 р., зазнавши низку жорстоких поразок від радянських військ, "батько" переходить з невеликим загоном румунський кордон, щоб закінчити своє життя на еміграції влітку 1934 р. в Парижі.

Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/4_6_06_3.htm


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.