Роман Коваль

Маруся Соколовська

на головну

Як їхати з Радомишля на столицю “князівства Соколовських” Горбулів, то трохи не доїжджаючи, ліворуч, недалеко шляху, височіє Дівич-гора. За легендою, цю гору в давнину насипали дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників – батьків, братів, коханих. Каміння носили вони в пеленах... Так Дівич-гора стала пам'ятником козакам і селянам Горбулева, які впали в боротьбі.

1919 року гімназистка Саша Соколовська втратила трьох братів – Олексу, Дмитра і Василя, які полягли за Україну... Коли гинуть чоловіки, шаблю до рук беруть жінки, бо мусять захистити своїх дітей, матерів, своє село, свою землю...

У Саші, щоправда, був ще один брат – Степан, але він вибрав стезю християнську – став священиком. Шаблю до рук взяти не міг. Допомагав лише словом. Тож шаблю мусила брати вона...

І Саша, дочка дяка і сестра священика, пішла не до церкви християнської, а стала на стежку відунську... “Хай гора мене посвятить!” – сказала Олександра і виконала стародавній, очевидно, ще язичницький ритуал. Пелени вона не мала, бо “була одягнута по-мужеськи”. Тож набрала у кубанку жорстви, винесла на гору і промовила: “Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам”.

На цій дівочій горі-капищі під рідним Горбулевом Саша Соколовська прийняла інше ім'я – Маруся. І стала отаманом.

І прийняла обітницю.

Проголосила її виклично: “За Україну без жидів і комуністів!”

На Дівич-горі Маруся Соколовська стала на стежку війни.

Бо ж коли козацтво гине, лицарями стають непорочні дівчата.

Саша Соколовська була останньою, восьмою, дитиною в родині вже немолодого козака Тимоша Соколовського, який забрів у це глухе поліське село аж з Чигирина. Що сталося, яка трагедія змусила Тимоша вже у зрілому віці кинути Холодноярщину і шукати щастя в поліських багнах? На це питання навряд чи хтось дасть відповідь. Але смисл у цих неблизьких мандрах був. Саме в Горбулеві знайшов чигиринець жінку, яка народила йому дітей-отаманів. Була вона багатого роду. Звали її Явдоха (Євдокія) Квасніцька.

Оселився Тимофій поруч із Покровською церквою, де влаштувався дяком. Очолив релігійну громаду. У Покровській церкві він і хрестив своїх дітей. А народив чигиринець їх немало – восьмеро. Чотири сина – Степан (найстарший), Василь, Дмитро, Олексій (наймолодший). І чотири дочки – старша Ганя, тоді – Віра, а за нею Устинка. Останньою, 1 грудня 1902 року, прийшла у світ Саша...

У добу Української революції бойовий запал виявив спершу наймолодший – шабелину взяв до рук менший син Тимофія Лесик, 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він відгукнувся на заклик Українського національного союзу, збив ватагу і пішов виганяти гетьманську варту з Радомишля. А невдовзі він вже підняв шаблюку і на більшовиків, які, скориставшись розрухою та побільшуючи її, прийшли по хліб з Росії. На цей раз Лесик одізвався на заклик колишнього повітового комісара Юлія Мордалевича, який приїжджав до Горбулева. До відділу влилися хлібороби з Головина, Корчівки, Сліпчиць, Горбулева та інших поліських сіл. Спочатку зголосилося дві сотні завзятців. З ними і пішов Олекса вибивати більшовиків із “жидівського” Радомишля.

Але вже 5 січня 1919 року Олекса загинув. Трагедія сталася у Коростишеві на мосту через Тетерів. Він із козаками повертався з Коростишева до Радомишля. Їхав попереду. І раптом – постріл із хати...

Та отаманська шабля впасти не встигла – її підхопив на шість років старший за Олексія Дмитро. Загін Соколовських не розпався, навпаки, невдовзі збільшився до 500 чоловік. 24 лютого у Радомишлі, де переважну більшість становили євреї, Дмитро знову відновив владу Української Народної Республіки. Але 2 березня більшовики знову увірвалися до повітового центру. Довелося Дмитрові вертатися з Горбулева, куди він відійшов на відпочинок.

8 березня, завдавши червоним у напруженому бою поважних втрат, Дмитро Соколовський знову здобув для українців повітову твердиню з населенням, не дуже прихильним до Директорії. А до переможців приєднувалися все нові й нові повстанці...

Дмитро вперто бився проти більшовиків, розбивав їхні полки, “рвав зв'язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії... У боях повстанці здобули багато рушниць, гармати, кулемети. Зброї було так багато, що Соколовський із князівською щедрістю роздавав її поліським козакам сусідніх сіл. Відтак і вони визнавали його першість, схиливши чоло перед юним батьком-отаманом, йшли під його переможні знамена.

Більшовики визнавали, що навесні 1919 року повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) “крупным очагом кулацко-бандитского движения” на Правобережжі. Соколовці взяли під свій контроль Радомишльський повіт. “Радомишль після численних нальотів отамана Соколовського, – писали більшовики, – став подібний на пустелю”. Тобто з міста і повіту зникло все, що звалося совєтською владою, підтримувало її чи тхнуло нею...

У квітні виступи проти російських окупантів на Поліссі переросли у масове повстання. Його провідником став отаман Дмитро Соколовський. “Будемо держати Україну!”, – примовляв він.

Хоч у Радомишлі засів 151-й совєтський полк, але його бойової сили виявилося недостатньо, щоб перемогти українську стихію. Тож місцеві більшовики криком кричали, благаючи Київ і Житомир допомогти військом. І москалі перекинули до Радомишля 15-й прикордонний полк, а за ним ще кілька частин.

Підходили до Радомишля червоні лише з одного боку, бо інші три напрямки контролювали козаки Соколовського та інших отаманів.

Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій Соколовський, якому на той час виповнилося 67 років. Його діти Олекса і Дмитро, хоч і були народними провідниками, а татка мусили слухати.

Найменша дитина Тимофія шістнадцятилітня Олександра, гімназистка четвертого класу, виконувала роль зв'язкової. Маючи дар слова, вона їздила по селах вербувати повстанців. Клим Поліщук так описував її: “Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було виписано чорнилом: “Смерть ворогам України!”

Допомагав козацькому товариству і старший брат Олександри – Степан. Будучи священиком, благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю...

25 травня 1919 року Дмитро знову вибив москалів із Радомишля. Гаслом повстанців було: “Не дамо, щоб ворог прийшов до Горбулева!”

Чи не в кожному селі повіту Дмитро сформував козацькі сотні. Як була можливість, то до своїх відділів всіх не мобілізовував – селянам треба подбати і про власне господарство. Війна війною, а родини забезпечувати необхідно.

Тож, коли повстанська буря розганяла червоні хмари, Дмитро лишав тільки організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати до восьми тисяч озброєного люду.

Незважаючи на війну, не забував Дмитро і про горбулівську гімназію та її потреби. Головним організатором цього осередку освіти була його дружина Надія, вчителька і директор гімназії...

На жаль, бойовий шлях Дмитра був такий же короткий, як і молодшого брата Лесика...

Трагедія сталася в одній із будівель горбулівської гімназії, в кімнаті, де жив Дмитро зі своєю Надією.

Вечеряли в колі рідних, старшин і вчителів гімназії. Опівночі під вікнами щось зашуміло. Насторожилися.

– Та то вітер, – сказав хтось.

І майже одночасно зі словами пролунав постріл, за ним – другий. Лампа згасла. Жінка Василя Соколовського Надія, вхопивши синочка Євгена, вискочила на ґанок. А в кімнаті в цей час розірвалася граната...

На сходах стояло двоє. Одного вона пізнала – односельчанина Тимоша Олексієнка (по-сільському – Корч).

Тиміш прошипів:

– Мовчи, а то твоє щеня роздеру.

А це “щеня” було його хрещеним сином.

І Надія промовчала...

Другого убивника звали Матей. Він, як виявилося пізніше, спокусився на обіцяні більшовиками сім мільйонів рублів, тож і стріляв через вікно у свого батька-отамана...

Матей був хоробрий і до часу вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалося, що після того, що зробили росіяни з його рідним селом, Матей до смерті мститиметься їм. Та ні, спокусився на сім мільйонів... Важко таке збагнути...

Дмитро помер миттєво: куля влучила в голову. Вибухом гранати тричі було поранено його дружину Надію, а також брата Василя.

А ось як зобразили цю трагедію більшовицькі пропагандисти...

Військовий комісар Радомишльського повіту “товаріщ” Скороходов випустив “воззваніє к крєстьянам і рабочім”, в якому сповіщав, що 8 серпня в Горбулеві вбито Дмитра Соколовського, Палія і Винявського.

“Бандиты беспробудно пьянствовали в с. Горбулево в помещении двухклассного училища. В разгаре пирушки здание было окружено красноармейцами караульного батальона, которые бросили в окна училища 15 бомб. Соколовский был тяжело ранен и добит красноармейцами, остальные почти все убиты, оставшиеся в живых взяты в плен.

В карманах убитого Соколовского найдены документы, ясно изобличающие его подлую деятельность. Особенно характерно следующее письмо: “Не беспокойтесь, вельможный атаман Дмитрий. Скоро мы вам окажем помощь. Батько Петлюра соединился с Деникиным и генералом Щербачовым и идет на Украину. Мы еще будем пановать, как пановали при гетмане. Будьте только наготове и не сомневайтесь, а мы скоро к вам придем. До меня дошли слухи, что ваши казаки разбегаются, примите меры, чтобы все было хорошо. Уважающий Вас Вержбицкий”. Вержбицкий – крупный помещик Радомысльского уезда”.

Який все ж цинічний і безчесний ворог прийшов на наші землі! Кожне слово цієї фальшивки криком кричить про підступність і фарисейство окупантів. Червоним катам мало було вбити народного героя, закидати гранатами його рідних (у тому числі жінок і дволітнього небожа), їм необхідно було ще скомпрометувати вірного сина України та святу ідею, якій він чесно служив.

“Вельможный атаман Дмитрий… Батько Петлюра соединился с Деникиным… Мы еще будем пановать, как пановали при гетмане… Ваши казаки разбегаются… Вержбицкий – крупный помещик Радомысльского уезда”... Неймовірно облудний набір шкуродерів московської комуни!

Страшний у своїй підлості ворог насунувся на нашу Батьківщину! Його криваве слово було ще й брехнею підбите. Розбігалися не повстанці, а якраз червоні, бо з Лівобережжя насувалася на Київ Добровольча армія генерала Денікіна, а на Правобережжі перемогу за перемогою здобували об'єднані українські армії – УНР і галицька...

Дмитра хотіли поховати в центрі Горбулева, але, коли більшовики обстріляли з гармат і кулеметів похоронну процесію і намагалися захопити козацьке тіло, стало очевидно, що доведеться отамана віддати землі таємно, під покровом ночі, а місце спочинку не розголошувати, щоб москалі не розрили могилу – як це у них водиться... Тож “чесного борця за “Землю і Волю”, оборонця селянських прав” схоронили вночі на кладовищі села Корчівки...

Брата на отаманському місці заступив Василь Соколовський. Вже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: “Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати...”

Більшовицькі історики також не оминули цієї події. Он як вони писали: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученных свыше тысячи человек”. Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж очевидно, що в Радомишлі у серпні 1919 року, справді достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.

А в Горбулеві вже співали пісню про Дмитра Соколовського:

Роман жовтий, цвіт ружовський,

Десь поїхав Соколовський,

Десь поїхав, та й немає.

З козаками п'є-гуляє.

Роман – тобто ромен (ромашка), а жовтий його колір – то колір печалі. А “цвіт ружовський” – то колір крові. Отож не про гульню і забаву йшлося в пісні. “Десь поїхав” – інакше кажучи, пропав, згинув...

А повстанська бригада імені Дмитра Соколовського на чолі з Василем Соколовським рушила разом з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і 67-літній дяк Покровської церкви Тимофій Соколовський та його найменше дитя, гімназистка 4-го класу Саша.

Слава про Соколовських дійшла і до Симона Петлюри. У серпні 1919 року він виявив бажання зустрітися з Василем Соколовським. Разом із Василем доповідав Головному Отаману й командир Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тиміш Лобода. Так стверджувала газета “Український козак” від 31 серпня 1919 року.

Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів, – доля чомусь відмірювала Соколовським занадто мало часу для виконання синівського обов'язку перед Батьківщиною...

Отаманова дружина, Надія Тимофіївна, напевно, не раз рвала на собі волосся, що не попередила Василя про зраду Тимоша Олексієнка. Мовчання Надії, викликане страхом за життя свого первістка Євгена, зіграло фатальну роль...

Якось Василь пішов у садок на Бидилівку поспілкуватися з товаришами... Хлопці й не почули, як під'їхав віз. До гурту приманджав Тиміш Олексієнко. Покликав Василя на розмову. “Давай відійдемо...” Той, нічого не підозрюючи, попрямував за кумом.

Підійшли до підводи, на якій сидів якийсь чоловік. Був і їздовий. Втрьох вони і несподівано накинулись на отамана, заткнули рота, скрутили руки і негайно вивезли з села в Радомишль.

Довго Василя там не тримали (бо совєтська влада закінчувалася), “бабахнули і скинули в Черч” (тобто в річку)... Отак родина Соколовських склала на олтар визволення Батьківщини життя ще одного – третього – сина.

Після загибелі Василя повстанську бригаду очолила сестра Олександра. Було їй тоді шістнадцять років.

Зійшовши на Дівич-гору, ця дитина ввійшла в українську історію як отаман Маруся. Козаки їй підпорядкувались, може, й без вагань, бо ж була вона Соколовська, а до того і смілива до нестями. Ще й рушницею вправно володіла. І завжди живою виходила з небезпечних пригод...

Прекрасне дитя сонця було світловолосе, з руденьким відтінком. Під носиком на верхній губі світилась родимка. А обличчя дочки сонця було всіяне десятками сонечок- веснянок. Років це їй, звісно, ніяк не додавало...

І ця дитина з гострим поглядом тримала під своєю слабенькою рукою тисячу козаків! 300 кінних і 700 піших. Так стверджує “Енциклопедія українознавства”...

Член Директорії професор Опанас Андрієвський порівнював непорочну Марусю Соколовську з легендарною Жанною Д'Арк і стверджував, що “ніби вона здобула Київ і пару днів їм володіла”.

Повстанець Микола Фещенко-Чопівський вважав це перебільшенням, а порівняння з Жанною Д'Арк – “засильним”. І все ж мусив визнати, що серед селянства “Маруся була легендарною особою, бо то була – Соколовська, а, крім того, дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”...

А ось як лірично почав розповідь про Марусю та інших дівчат-воячок історик Костянтин Завальнюк: “Вони прийшли у цей світ не для того, щоб убивати. Їхнім призначенням було дарувати радість коханим, рідним, близьким. Однак у жорсткому протиборстві із силами пітьми, коли на кін поставлено саме існування нації, держави, окремої людини – вони робили свій вибір. Навіть ціною свого життя та життя своїх близьких. Ще б пак, адже за невидимий взірець для них слугувала Мати Світу (Берегиня давніх аріїв), завдяки високій місії якої людство ще не впало у боротьбі з темними силами.

Мова... про одну із таких земних берегинь, яка не могла спокійно дивитись, як захланні вороги плюндрують її квітучий рай і, немов у неволю єгипетську, забирають батьків та дітей на труд і на муки, віру прабатьківську замінюють ярмом безбожним, серце народу – мову барвисту – розтоптують владно і грубо... Мова про героїню, яка поміняла світло учительської хати на блискавку шаблі завзятої, одяг буденний на воїна шати. Вийшла тихенько, щоб не бачили батько і мати, і ступила рішуче у багаття світанкове, щоби Жанною Д'Арк прозватись новою...”

Тепер – згадка про Марусю людини, яка знала її особисто. Микола Фещенко-Чопівський, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти москалів у Радомишльському повіті, згадував: “Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням...”

Над Марусею справді світився ореол її братів, але здобула собі визначне ім'я і “власною відвагою та глибоким патріотизмом”.

Слід згадати й оцінку генерал-поручника Армії УНР Олександра Вишнівського – шляхетного вояка та об'єктивного дослідника історії Визвольної боротьби. Аналізуючи повстанський рух і отаманщину в армії і поза нею, він зачислив Марусю Соколовську до когорти “позитивних отаманів” – поруч з Яковом Орлом-Гальчевським, Іваном Лютим-Лютенком, Грицьком Чупринкою, братами Чучупаками, Ананієм Волинцем, Яковом Шепелем, Ларіоном Загороднім, Семеном Заболотним, Оверком Куравським, Ільком Струком та іншими. А чи могло бути по-іншому...

Про бойовий шлях Марусі Соколовської відомо не так багато... Знаємо, що в серпні 1919 року вона співдіяла з частинами Української галицької армії, які наступали на Київ. Сотник УГА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею Соколовською у с. Вересах коло Житомира.

Перше, на що звернув увагу сотник, так це на “гострий погляд” Марусі, її “сміливий, вояцький зір”. І кріс через плече. Маруся хотіла приєднатися до галичан і йти разом із ними визволяти столицю.

– Але поможіть, ради Бога, поможіть мені!.. Дайте крісів і набоїв...

“І десь щез гострий погляд очей, – згадував Василь Бачинський, – а просила цілою собою, як дитина матері”.

Далі сотник став свідком розмови Марусі зі стрільцями. Ось як він запам'ятав цю зустріч: “Уже давно підвода стояла готова до від'їзду, а Маруся малювала минуле... Як кайдани рвались, як воля родилась, шаліла, п'яніла, як лютий ворог луною пожарів сліди свої значив. Як її батькові та братам терпцю не стало – як чесне товариство у радомишльських лісах на повстанчу раду збиралось – як вона ночами прокрадалась крізь ворожі застави... Братів не стало... Бог і Україна знають, що поклали свої голови за волю Батьківщини... Я не бачив і сліду жалю в Марусі... Кудись у даль гляділа...”

Стрільці зачаровано слухали дівчину...

– Спасибіг вам, сотнику, прощайте козаки! – сказала Маруся, махнувши привітно рукою.

На землю лягав вечір...

Згадуючи Марусю Соколовську, споминаєш і поліську пісню:

Мати дочку уряджала,

Уряджаючи, научала:

– Моє дитє, Настуненько,

Поїдь, поїдь на войноньку!

Поперед війська не вибивайся:

Навперед війська – намовонька,

А назад війська – погодонька,

Насеред війська – розмовонька. –

Вона матінки не послухала,

Наперед війська виїхала,

Ой виїхала, ще й викрикнула,

Шабелькою та й вимахнула.

“Шабелькою та й вимахнула”, рушничкою стрілила, коником скочила... Ніби про Марусю...

І згадується княгиня Софія Ружинська, яка 1609 року очолила шеститисячний загін і взяла приступом замок князів Корецьких у м. Черемошні... Виходить із пітьми минулого і волинська пані Ганна Борзобагата. Коли проти неї виступила шляхта, вона “сміливо одягла панцир, стала на чолі власного війська з гарматами, музикою і знаменами” і прогнала ворогів із-під свого замку...

Звісно, в історії українського народу таких випадків було набагато більше, ніж можна згадати... Але перервана історична пам'ять стає на перешкоді...

Порівняння з Ганною Борзобагатою і княгинею Софією Ружинською не є гучними, бо Маруся Соколовська, по суті, сама стала народною княгинею, вождем, провідником, отаманшею, а відтак і живою легендою.

Гучна слава про неї розлилася вже 1919 року і викликала у багатьох войовничих українських дівчат бажання також назватися Марусею.

Не дивно, що історія Визвольних змагань 1919 – 1920-х років знає чимало отаманів із таким іменем.

Отак непорочна дівчина стала праматір'ю “війська дівоцького”...

Історики, як правило, звинувачують отаманів, що ті не бажали покидати рідні околиці, а хорунжий Микола Фещенко-Чопівський, навпаки, дорікнув Марусі Соколовській, звісно, вже post faсtum, що вона “гуляла всюди і тим відривалась від свого гнізда. І хоч ім'я її було відоме всюди, то, одначе, не завжди вона знаходила ту підтримку, яку могла б мати в своїх околицях”.

Ось пунктир її стежок-доріжок за межами рідного Полісся...

1920 року зі своїм нареченим Оверком Куровським, братом Степаном і вірним козацтвом Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. Тож і мандрували назустріч українському війську...

На початку листопада 1920 року її загін перебував неподалік Козятина. Як виглядає, вона намагалася продертися через фронт на з'єднання з Армією Української Народної Республіки. А українсько-польський фронт із більшовиками проходив зовсім поруч, він завмер на лінії Уланів – Хмільник – Дяківці – Багринівці. До Хмільника було рукою подати...

Мабуть, перенасичення червоних частин у прифронтовій смузі перешкодило з'єднатися з рідним військом. Тож пішла Маруся на південь на певній відстані від театру бойових дій.

А вранці 10 листопада москалі перейшли в наступ на всій лінії українсько-більшовицького фронту і наша армія почала відступ, швидко віддаляючись від відділу Соколовської... Тож мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі Красної армії.

14 листопада 1920 р. у містечку Вахнівці (нині село у складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї Залізної дивізії.

Он як плакали-ридали комуністичні писаки газети “Вісті”, описуючи вахнівську розплату: “В воскресенье в 11 час. утра на м. Вахновку неожиданно напала банда. Имевшийся в местечке отряд продэкспедиции был захвачен врасплох и зверски зарублен. Тела изувеченных рабочих и крестьян привезены в Винницу и сегодня буду похоронены. Лучшие дети рабоче-крестьянской семьи нашли себе смерть от рук наемных бандитов, для которых золото всемирного капитала выше интересов мозолистого народа”.

“72 червоноармійці навічно вгамувались у цьому бою, – писав Костянтин Завальнюк. – Після цього бійці загону Марусі розігнали продзагонівців у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому зібраний ними фураж. Місцевому прислужнику, голові комнезаму Терешку Шевчуку всипали 50 шомполів. Із цього ж села кілька чоловік зголосилось у загін Марусі. Один із них – Данило Журук, інший – Михайло Васильович Шевчук...”

Брат Степан далі з сестрою не пішов. Вирішив залишитися у Вахнівці... 10 років служив тут священиком. За цей час він щедро продовжив подільську гілку козацького роду: дружина Надія народила йому п'ятеро синів – Євгена, Володимира, Леоніда, В'ячеслава і Миколу. Як бачимо, жодного з них не назвав Степан іменами своїх братів-отаманів. Не вшанував батька і сестру.

Хіба дивуватися цьому? Нащо ж рештки посіченої родини наражати на небезпеку? Совєтська влада і так дивилася лихим оком, як натхненно продовжує отець Степан чоловічу гілку Соколиного роду. П'ять синів – це був своєрідний виклик совєтській владі, яка оголосила Соколовським війну. Москалі з відповіддю не забарилися: 9 лютого 1930 р. слуги диявола арештували отця і вже 21 березня розстріляли...

А Маруся у Брацлавському повіті з'єдналася з трьома повстанськими відділами. Об'єднаний загін очолила разом з Артемом Онищуком. Далі їхній шлях, напевно, проліг у бік кордону, “адже достеменно відомо, – пише Костянтин Завальнюк, – що Артем наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії”... А з ним, ймовірно, і горбулівське дитя Сонця.

Багатоманітність версій про смерть Марусі Соколовської, які суперечать одна одній, та відсутність достеменних даних про її смерть підкреслюють її легендарність...

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі “Повстанський рух та отаманія” стверджував, що Марусю зрадили “землячки” , внаслідок чого її було “зненацька захоплено карним відділом... і розстріляно”. Разом із нею нібито загинув і її наречений – Оверко Куравський, який очолював 1-й підрайон 8-го повстанського району Північної групи. Але ж Куравський загинув значно пізніше – навесні 1925 року...

Микола Фещенко-Чопівський писав, що якщо він не помиляється, то “Марусю вбив її ж власний ад'ютант”. А “Енциклопедія українознавства” подає інформацію, що загін Соколовської розбив ще у вересні 1919 року угорський полк 58-ї совєтської армії, “а важко поранену Соколовську замучили до смерти”.

Про існування могили Марусі Соколовської твердив і Клим Поліщук у книзі “Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції”. Він навіть описав могилу. На ній нібито було написано: “Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з Горбилева Радомиського повіту. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою”.

Та в родині Соколовських існувала інша версія. Рідні стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади... Всі рідні тихо раділи, що їй вдалося вберегтися...

Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих – у Румунії або Польщі. Напевно, поруч був і Оверко Куравський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевно, коли розформовувалися табори, може 1924 року. Оверка Куравського ж червоні вбили під час чергового таємного повернення в Україну навесні 1925 року.

В українській пресі я, щоправда, ніде не зустрічав вісток про те, що хтось зустрічався з Олександрою Соколовською на еміграції. Якщо вона справді виїхала за кордон, то, напевно, жила там під чужим ім'ям, з чужою легендою життя. Може, тому, що хотіла оберегти свою родину від нових втрат...

Минуло 40 років. І раптом у 1960-х роках до родини Євгена Васильовича Соколовського “завітало” двоє офіцерів з КҐБ. Ці допитливі люди запитали, чи часом не збереглися фотографії Олександри, її листи.

Навіщо це їм здалося?! Адже Марусю давно ніби вбито...

Ні, все ж прийшли. Чогось шукали. Винюхували зв'язки.

Цей візит офіцерів КҐБ опосередковано підтверджує, що Маруся не загинула, а дожила до літнього віку. Бо, якби давно загинула, чого б це таким зайнятим людям, як офіцери КҐБ, їхати до неблизького Горбулева.

Виходить, що не загинула Маруся? А відтак не давала спокійно спати церберам російської імперії. Невже боялися, що легенда оживе?..

Продовжували винюшувати сліди Олександри Соколовської каґебісти ще і через 25 років!

У 1986 – 1987 роках їхні наполегливі пошуки увінчалися успіхом – вони знайшли криївку Соколовської! У схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі.

Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську (онучку отамана Василя Соколовського) полковник КҐБ, уродженець сусіднього з Горбулевом села.

Полковник, який у душі пишався, що є земляком славетних отаманів Соколовських, видно, бачив фотографію Марусі, бо прохопився, що молодша сестра Лізи Ніна є точною копією Марусі, а Ліза є точною копією отаманші за характером...

Ліза Євгенівна стверджувала, що в їхньому роду не тільки Маруся мала дар ( чи чар) підкоряти чоловіків. Підпорядковувались хлопці також Ніні – отій, що як дві краплі води схожа на свою бабусю Олександру (отамана Марусю).

Підкорялись парубки і чоловіки й самій Лізі // та її дочці Вікторії...

А закінчу я розповідь згадкою про горбулівську Дівич-гору.

До початку 1960-х років її не чіпали. А потім взялися камінь із неї брати і на дороги сільські накладати – замість асфальту.

Нині Дівич-гору горою назвати важко... Тяжкої рани їй завдано...

Чи випадково стався вандалізм?..

А хіба окупант поневолену країну та її народ нищить ненароком, ненавмисно?

Може, Москва випадково затопила береги Дніпра-Борисфена наприкінці 1950-х років – з усіма її Дівич-могилами, курганами, козацькими могилами, козацькими селами?.. А в Холодному Яру під гетьманською столицею Чигирином теж випадково планувала побудувати атомну електростанцію?..

Що б ми не думали, а стародавнє дівоче капище-оберіг Дівич-гору, від якого і пішла назва села Горбулів, сплюндровано... І зараз, здається, горбулівським селянам (вже ніби і не козакам) до того діла немає...

Все ж козаки в Горбулеві ще є! Он стримано посміхається достойний правнук діда Тимофія Соколовського, онук його старшої дочки Гані Степан Трохименко.

А його дружина Ольга, мати праправнуків діда Тимофія, що, не з козацьким духом?!

А може, Ліза Соколовська не козачка?!

Ще й яка!

А поманджайте не поспіхом, на перший погляд, тихими вулицями Горбулева – то не один розправлений хребет побачите. І бісики козацькі в очах...

Мені здається, що слава столиці “князівства Соколовських” може відродитися, але тільки тоді, коли непорочні дівчата з горбулівської школи, яка колись була гімназією, де витав дух Соколовських і лунало їхнє небайдуже слово, у своїх пеленах понесуть жорству на гору – за вбитих дідів і прадідів своїх.

І тоді Дівич-гора зависочіє знову. І вітер колихатиме на ній не бур'ян, а ружу і роман жовтий...

І згадають горбулівці свої старовинні войовничі пісні – про славу, яка “не вмре, не поляже”... Про те, як їхні предки стинали голови тим, хто не шанував горбулівців...

А може, згадають, що десь тут, в околицях Горбулева, століттями височіла стара могила, в якій поховано лицаря, що в часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.

Мешканці Горбулева та навколишніх сіл і на початку ХХ століття шанували старовинну традицію й на Великдень завжди сходилися на ту могилу пом'янути лицаря. На Великдень 1919 року на неї зійшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. Справивши поминки, за старим звичаєм “привітали покійного гарматними стрілами”. А потім виголосили обітницю змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.

Подібну обітницю виголосила і Маруся, але на Дівич-горі...

Відродження слави можливе. Треба тільки зробити для цього перші кроки...

Можна почати з відновлення могили дяка Покровської церкви Тимофія Соколовського або могили його сина Дмитра, що заросла барвінком на кладовищі у Корчівці. Можна й перепоховати тлінні останки отамана в рідному Горбулеві...

Чи почнемо з відновлення Дівич-гори?

Погоджуюсь на будь-який перший крок. Аби він тільки був...

І тоді до Горбулева – столиці героїчного українського жіноцтва і козацтва – прокладуть нарешті асфальтову дорогу.

І паломники й туристи переконаються, що з крові героїв не бур'ян проростає, а вибухають червона калина і ружа...

І роман жовтий серед жорстви...

А з ним і зв'язок із поколіннями тих, хто уславив нашу Батьківщину.

І тоді збагнемо, чому жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а селян Горбулева – соколовцями.

Бо Горбулів – це край соколів, соколих і войовничих соколят.

Нехай так буде у віках!


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.