Олександр Черненко

ЧОРНЕ МОРЕ ЩЕ ВСМІХНЕТЬСЯ, ДІД ДНІПРО ЗРАДІЄ

на головну


Карта підготовлена Асоціацією "Захистимо Хортицю" для Національного заповідника "Хортиця"

Час спливає майже непомітно. З його плином відходить в небуття і та ідеологічна машкара гниловодного наїздника, що як більмо на оці не давала осягнути нам належним чином своє минуле. І все ж! Багато питань, що є беззастережно нашим славним минулим, і надалі існує в перекрученому і спотвореному «названим братом» вигляді. Саме вони волають і гостро вимагають на свою розв'язку. Через недолугість і хахляцьку меншоварсть керманичів нашої держави гнійною язвою на сьогодні є існування Московської чорноморської флотилії в нашому прадавньому Корсуні. А скільки «понту» про славу флоту, а від нього і міста! Якщо для Москви затоплення свого таки флоту є «славною справою», гідною увіковічити це місце, а саме місто Севастополь, нарікши його «горадам руськай слави» то для нас «слава» предків наших бачиться зовсім в іншому. Саме над Чорним морем пращури наші сколоти давали відсіч персам Дарія, потім македонцям Пилипа; саме Чорне море пам'ятає славні походи на Візантію дружин князів наших, а потім лицарів славного Війська Запорозького.

Дивує, інколи до болю, коли деякі псевдо-історики та псевдо-філософи (в тому числі і доморощені, як перші так і другі!) намагаються очорнити славні справи наших прадідів і героїчна доба їх піддається обструкції, героїка і слава її лицарів гнівному осуду. На перший план, як найнеобхідніше для життя (а може таки для існування?) виходить меркантильна потреба живота, що прикривається машкарою «цивілізаційності». І брудним каламутним потоком витікає блекотиння про «варварство» і «дикунство» пращурів наших – запорозьких козаків та їх провідників…

Історія людства – це історія меча. «Біла зброя» – це щось більше, ніж просто «найдавніше, найдосконаліше, що має найбільше різновидів, єдине що дожило до наших часів».

Він (або вона, воно – оскільки різні імена меча бувають різного граматичного роду) – був об'єктом поклоніння як божество, йому приносилися людські пожертви. Іудейські одкровення говорять, що двосічний меч з'явився з рота Короля Королів, Володаря Володарів. Ми читаємо про «Меч Божий, святий Меч», про «Меч Господа й Гедеона» і що «не мир я вам приніс, але Меч», що свідчить про боротьбу й муки людські.

На більш низькому рівні, меч постає винаходом і улюбленою зброєю богів та напівбогів: це чарівний дарунок, один зі скарбів, що зійшли на землю з небес, за допомогою якого Малкібер («Малик Кабір», великий цар) став божеством, а Велунд, Кіда, Талант або коваль Вейланд – героями. Його присвячували богам, зберігали в церквах і храмах. Це був «ключ до небес і до пекла»; прислів'я говорить, що, «не будь меча, не було б і закону Мухаммеда», а найвищою нагородою за хоробрість у мусульман було звання «Саіф Алла» – «Меч Аллаха».

Меч, що мав тільки йому притаманні властивості, з абстракції перетворився в особистість, наділену як людськими, так і надлюдськими якостями. Меч набув властивостей, що міг говорити, співати, радіти й засмучуватися. Єдиний зі своїм власником, він був предметом прихильності; його гордо іменували коханою, сином і спадкоємцем. Той, що віддав меча, визнавав цим себе підлеглим, васалом; переломити меча означало принизити його власника. Цілувати меч означало, а подекуди й дотепер означає принести найвищу форму присяги.

«Покладіть руки свої на наш королівський меч», – говорив король Ричард II.

Меч убивав і зціляв; у безнадійному положенні герой кидався на свій меч, а героїня, подібно Лукреції й Кальфурнії, пронизували себе клинком. Мечем разрубувався гордіїв вузол будь-якої проблеми. Меч став символом справедливості й мучеництва; він ішов разом зі своїм господарем до могили, як до цього супроводжував його в бенкеті й у бою. « Покладете меча на мою труну , – мовив, помираючи, Генріх Гайне, – адже я доблесно боровся за волю людства ». ( Річард Ф. Бертон)

« Ніякі воїни від Ахілла до Наполеона включно, — зауважував в XIX в. донський отаман І.С. Ульянов, — не відмовлялися від військової здобичі і, взагалі, можливості поживитися за рахунок ворога. Древні були чеснішими від нас: вони речі називали своїми іменами і потім вічний подібний здобуток визнавали подвигом, військовою доблестю. У колишніх козаків було так само. Вони ходили за моря воювати ворогів християнства й "зіпуни добувати" ».

І правда – підміна понять, як то урядом USA при проведенні анексії Іраку, або різанина Московщини на Кавказі мають вже іншу обгортку – «захист прав людини», «захист світової цивілізації» і т.д., і т.п., а за своєю суттю є лишень «правом сильного потурати непокірного слабшого»….

*****

Київський митрополит Іов Борецький, який мав найтісніші зв'язки запорозьким козацтвом, 1621 р. так ідентифікував останніх: «… військо того покоління, що за руського володаря Ольга у своїх моноксилах морем і суходолом Костянтинополь здобувало. А вони за Володимера, київського володаря, воювали Грецію, Македонію, Ілірію ».

На думку А.І. Латуна «… винайшовши свою особливу морську тактику та стратегію, «морські вовки» степів використовували багатющий досвід своїх історичних попередників – воїнів та моряків Київської Руси, пізніше – воїв Північного Причорномор'я, відомих під іменами «бродників» та «берладників ». Тут варто згадати морський похід «берладників» 1159 р., який за В.В. Мавродіним « є тотожним чорноморським походам запорожців ». Е.Челебі, джерела якого невідомі, стверджує, що близько 1291 р. Херсонес (нині Севастополь) належав таким собі польським (?) козакам і далі повідає про наступні морські походи аж до великого бою з турками 1481-1482 рр. на Тамані. В часопису московського посла Я.І. Булгакова під 1781 р. є запис, зроблений, вочевидь, на основі розповідей місцевого населення про «великий бій» козаків із генуезцями на Боспорі поблизу Стенії (Істинії)». У П.П. Савєльєва знаходимо – « Характер морських експедицій русів, так як вони подаються у Масуді та візантійців Х ст. в віднаходимо в описах походів запорозьких і донських козаків на малоазійські береги і до Костянтинополя в XVI та XVII століттях ». За М.П. Загоскіним пам'ять про варязько-київський вплив на Чорному морі продовжує жити « в удалых морских набегах днепровских казаков... от времени до времени напоминавших побережьям Анатолии и Босфора ужасы русских морских нашествий IX и X веков ». « Занадто близькі риси характеру нашестя на половецькі «вежі» та на Царгород перших Рюриковичів та пізніших козацьких дій , – подає Ф.Равіта-Гавронський – спонукали В.Антоновича пов'язати походження козацтва і козаків із володарюванням Рюриковичів в Києві… залишки місцевого населення, що жило понад Дніпром, в тій мірі, наскільки вцілило від монгольського погрому, не змогло зітерти в собі звичаї минулого, від якого відстань складала лише два століття, і Дніпро воскресив їх, коли почалися татарські походи і почали повставати багаті турецькі міста ».

Все вищенаведене і дало підстави П. Кулішу, який, як відомо, не був апологетом запорозького козацтва, сказати наступне: « Вже турки, можемо сказати, не володіли Чорним морем і навігація між лиманом (Дніпровсько-Бугським) і Боспором перейшла в руки нових варягів ».

*****

Рання історія козацтва, яка передувала становленню й розвою цього феномену, припала на добу безперервного розширення Османської держави, що являла собою загрозу загальноєвропейського характеру. Козаки опинилися на вістрі боротьби народів Південно-Східної Європи проти турецької експансії, боротьби за існування етносу. Лише один приклад — за підрахунками Алана У. Фішера, між 1475 р. і кінцем XVII в. з українських земель, а також із земель Речі Посполитою було викрадено до Криму, а деяких потім виправлено до Стамбулу або Трабзону понад 1 млн чоловік.

 

Характеристика передумов морських баталій.

Османський флот, не відчуваючи належної протидії, став повновладним господарем на Середземному та Чорному морях. За султана Мехмеда II Фатиха (Завойовника) в 1475 р. османи, маючи флот з 300 кораблів, захопили італійські колонії Кафу й Воспор (Керч) у Криму, Тану (Азов) у дельті Дону, Матрегу (Тамань), Maнy (Анапу) і Копу на Кубані, ліквідували кримське Мангупское князівство, потім завоювали кримські італійські колонії Чембало (Балаклаву) і Солдайю (Судак), опанувавши тим самим всіма стратегічними пунктами узбережжя Криму й Таманського півострова.

З 1475 р. Кримське ханство стало васальним утворенням у складі Османської держави. Всі чорноморські порти Криму в 1478 р. відійшли безпосередньо до Туреччини; ханству залишили лише один – Гезлев (Євпаторію).

Велике Литовсько-Руське князівство номінально втратило чорноморське узбережжя між устями Дніпра й Дністра — міста-фортеці Коцюбіїв (тепер Одеса) та Дашів (нині Очаків), що мали слов'янське населення. Османської імперією 1492 року була поновлена й вдосконалена Дашівська (Очаківска) фортеця, що стала форпостом-сторожем на виході з Дніпра.

 

Але належна відповідь нащадків сколотів-сарматів та варягів-русів не забарилася….

Ще далекого 1490 року «черкасці київські» ходили під Очаків, а в 1502 — 1503 роках вони ж, спустившись на човнах по Дніпру, напали поблизу Тягинського перевозу (поріг) на татарський загін і розгромили його (Памятники сношений c Крымом. Т. І. С. 194 — 196, 305, 476). 1524 року Дашкевич сповіщав великого князя про невдоволення хана у зв'язку з нападом козаків на Крим (Akta Tomiciana. T. 8. Док. 51). Збереглися також листи самого хана від 1545 року до великого князя литовського. Хан скаржився на київського воєводу і черкаського старосту за те, що вони, незважаючи на неодноразові вимоги, не запобігали походам козаків на кримські володіння. При цьому повідомлялося, що в 1545 році козаки, «зібравшись на полі за Черкасами», напали на кримських людей, що йшли до Москви. Козаків «свавільних» було, за словами хана, більш ніж 800. На чолі їх стояли «старші козаки»: «Карп, і Андруша, і Лесун, і Яцко» (Книга Посольская. Метрики Великого княжества Литовского (с 1454 по 1572 г.) М., 1843. Т. 1. Док. 17. С. 20 — 21).

1540 року прославлений оборонець українського пограниччя барський староста Бернард Претвич двічі вибирався успішно на татар. Перший раз тоді, навесні, коли кількасот їх з Очакова та Білгорода пустошили околиці Бара та Хмільника. Претвич переслідував їх аж до «березанських верховин», де визволив 50 полонених і захопив 1000 коней, у тому числі 450 турецьких.

Наступного року Претвич знову кинувся в погоню за ординцями. Ось як описує її відомий польський хронікер Мартин Бєльський: « Бернард Претвич, староста барський, вартий пам'яті всіх нас, пустився за ними з невеликим числом козаків і чемерисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю були на кораблях, везли їх у Кафу на продаж. Плакав, дивлячися на їхню біду, промовляючи: як би я радий був вас вирятувати, коли б міг ».

Восени орда пішла на Литву. Претвич зі своїми «служебниками» стеріг їх на бродах під Кременчуком (на Дністрі) і багато побив, а чимало в полон узяв. Очевидно, цих полонених невдовзі обміняли на православних бранців, бо на початку квітня. 1541 року султан Сулейман І повідомив з Константинополя Сигізмунда І, що він « доручив звільнити християн, підданих короля, взятих до неволі людністю Акермана в часі нападу на польські землі і відшкодувати збитки ».

 

В 1538 і 1545 роках запорозькі козаки напали на Очаків. 1545 року, коли царевич Емін-Гірей, вирушивши із загоном татар на Білгород (Акерман) на допомогу султану, намагався переправитися через Дніпро, «козаки на нього вдарили, інших побили, а інших піймали, а сам ледве втік до Біла города» (с 1454 по 1572 г.) М., 1843. Т. 1. Док. 18. С. 21 — 23;). В листі хан зазначав, що козаки часто, «перейшовши Дніпро по цім боці (на лівий берег), на Самарі, на Чорній Криниці, в Дробних Криницях... завжди на воді і на полі людей наших імають.» ( Книга Посольская. Метрики Великого княжества Литовского (Там само. Док. 21, 22. С. 23 — 29 ).

Отже, загроза спустошливих набігів як татар, так і турків, де головним набутком вважався людський ясир, спонукали до відповідних дій. Бернат Претвич (1530 — 1540), гетьман запорозький, згадуючи безперервні напади татар на степових промисловців, писав, що « не минає року без того, щоб татари не захопили в неволю рибалок ». В іншому місці він говорить про те, як татари пройшли придніпровськими землями, «захоплюючи людей в уходах, знищуючи пасіки».

Очевидно, відтоді українське козацтво остаточно усвідомило необхідність мати власну сильну флотилію, яка могла б впливати на розвиток подій на Чорноморському узбережжі Криму і Туреччини. І розв'язання цього завдання взяли на себе козаки, які мешкали на Дніпрі за порогами — запорожці, або низовці.

Там, серед верболозу і ситника, засновували вони табори-січі, недоступні і важкі для відшукання чужинцями. Там же схвалювали рішення про морські походи, обирали отаманів і комплектували екіпажі чайок.

До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Його організація охоплювала такі етапи: вибори старшого — похідного отамана, визначення мети походу, розподіл козаків на екіпажі, вибір місця і часу для будови чайок, забезпечення їх необхідним оснащенням та озброєнням.

За кілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для будови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж, у складі якого було 50 — 70 козаків, будував чайку для себе протягом кількох тижнів. Залежно від того, яким великим мав бути похід, виставлялася флотилія від кільканадцяти до 80—100 чайок. Таке оперативне формування величезних флотилій було можливим завдяки досконалій організації. Кожен мав певні обов'язки, які повинен був якнайкраще виконати. А були серед козаків різні ремісники, в тому числі й суднобудівники.

Для будівництва човнів використовували липу, вербу, ситник, яких у районі Дніпра було вдосталь. Великі бори тягнулися правим берегом Дніпра, в районі порогів та на багатьох островах.

Англійський дипломат Ріо так описує козацьку чайку: « їхні вітрильники довгі й легкі, мають з кожного борту по 10 весел і по два чоловіки при кожному веслі. Ніс і кермо збудовані майже однаково: тому вони становлять кермо на носі, або на кормі, щоб не обертатися кораблем, і, таким чином, виграють час.

...Кожна одиниця має по 50 добірних людей. Озброєні гарматами, а також шаблями, якими орудують дуже вправно.

...Козаки — це нація невибаглива, дуже працьовита і звикла жити тим, що трапиться. Вони дуже добре маневрують, і то з такою швидкістю, що ворог довідується про їхні напади тільки після наскоку » (79, 1959, 23 липня).

Чайки були відкритими човнами, без палуби, з лавами, які зміцнювали водночас усю конструкцію. Екіпаж, який будував човна сам собі, знав, природно, його досконало, що дуже допомагало під час морського походу. Крім цього, безпосередня участь у спорудженні згодом полегшувала і ремонт човна та лагодження при пошкодженні. Козаки дбали про нього і клопоталися завчасно про його консервування: від правильної експлуатації чайки залежали ефективність походу та життя його учасників.

Кожен козак, вирушаючи в морський похід, брав з собою, як правило, 2 рушниці або пістолі, 3 кілограми пороху, свинець і шаблю. Чайка могла мати до 6 малих гармат-фальконетів з повним боєкомплектом. Вони, до речі, були в основному з турецьких кораблів. Крім цього, кожен з учасників походу брав з собою додатково одяг для зміни, білизну та шапку. Брали також сухий провіант, бо не було змоги варити гарячу їжу, та воду. Сухий провіант складався з товчених сухарів, сушеної риби, сушеного баранячого м'яса і саламахи (борошна, переважно гречаного, і пшона). Провіант і воду зберігали в довгих бочках, покладених на дно чайки. Брали також необхідне майно: компас, запасне вітрило, теслярське знаряддя, линви, черпаки, ліхтарі та інші предмети, потрібні під час тривалого перебування на морі.

На той час чайка мала велику бойову силу і на Чорному морі була досконалим і дуже дешевим знаряддям для ведення морських баталій. Ставала вона незамінною в боях біля берегів, на водах з численними мілинами, недоступними для великих кораблів, і на ріках.

Запорозький човен був швидкий, для турецьких галер — невловимий. Просувалась чайка тихо, а флотилія в районах загрози йшла у згущенні, чайка біля чайки. Рікою пливли одна за одною. На човні похідного отамана майорів прапор старшого (гетьмана, кошового отамана або наказного).

Козаки, з огляду на умови перебування на чайках, випливали переважно в червні або ранньою весною. З походу козаки поверталися звичайно восени.

Служба на чайці була важкою, її екіпаж постійно перебував під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях. Веслували переважно в три зміни, а складні обставини вимагали від екіпажу великого психічного та фізичного напруження. Розбурхане море викликало у членів екіпажу морську хворобу, що призводило й до послаблення уваги, спроможності спостерігати, пам'яті і мислення, до сонливості і збайдужіння, особливо в тих, хто не веслував, а сидів бездіяльно. Важкі морські умови викликали занепад сил і швидку втому, що робило веслування неповноцінним. Зараджували цьому, частіше міняючи залоги веслувальників. Тому-то перед походом здійснювався суворий відбір, і козаків, неспроможних витримати службу на чайці, не брали. З метою привчати до труднощів служби в морські походи брали щоразу певну кількість молодих людей, які вправлялись в козакуванні. У набутті навичок до мореплавства не останню роль відігравало плавання на Дніпрі і спроби долати пороги.

Морська боєздатність чайок давала змогу козакам вести бойові дії на великій відстані від Дніпра, в будь-якій частині Чорного й Азовського морів. При цьому флотилія, група та окремі чайки мали значну самостійність. Ведення воєнних дій на цих морях, далеко від рідних берегів, вимагало від запорожців відваги, послідовності та витривалості, самостійності й активності, сміливості й розсудливості в рішеннях, здатності ризикувати, передбачливості та обережності.

На чайці діяли колективно. Зусилля цілого екіпажу і флотилії у виконанні бойового завдання спиралися на взаємозалежність, і козаки перемагали на морі саме завдяки колективним зусиллям. Оця колективність виникала із взаємного довір'я, поваги, приязні, фаховості, спільного досвіду і підтримки в боротьбі, а також з суворої дисципліни. За кожен прояв неслухняності безумовно карали, а того, хто вживав алкоголь, наприклад, просто викидали за борт. Крім цього, екіпажу чайки притаманні були однодумність щодо здійснюваного завдання, взаєморозуміння, звички гармонійного колективного діяння і високий рівень організованості.

Звісно, кожен черговий морський похід збагачував знання про море, про турецькі порти, про найнебезпечніші курси і небезпечні місця. Накопичувалися знання про морські та теренові умови на турецьких узбережжях, про силу противника та його слабкі сторони. Зростала також кількість організаторів, які в морських походах брали участь багато разів, їхні імена часто згадуються в історичних документах — Шафран, Шило, Сулима...

Великим тактичним мистецтвом, за свідченнями сучасників, було виведення флотилії чайок з Дніпра в море побіч турецької фортеці — Очакова, яка стояла в гирлі цієї ріки. Чайки йшли за течією ріки в строю, одна за одною. Попереду — дві, як розвідка, потім чайка похідного отамана, а за нею — всі інші. Перед флотилією за течією річки, пущені козаками, пливли великі дуби з гілками або балки, обковані залізом, для проривання ланцюгів, які перегороджували гирло Дніпра.

Виходили на Чорне море козаки такими трьома способами. Уночі пущені за течією ріки балки проривали в кількох місцях ланцюги, які перегороджували Дніпро. Турки одразу ж накривали це місце вогнем з гармат. Переконавшись через якийсь час, що на воді спокій, вони переставали стріляти. Тоді приховані в темряві чайки виходили крізь прорвані місця у відкрите море.

Більш трудомістким було переправлення чайок на валках суходолом від Дніпра на ріки, що стікали в Азовське море. Застосовуючи цей спосіб, козаки водночас організовували оборону від татар, які могли налетіти на розгорнутий козацький стрій. Після виходу на Азовське море запорожці були у безпеці і спокійно випливали з нього в Чорне море.

Третім способом було форсування гирла Дніпра збройною силою. Траплялося це тоді, коли козаків передчасно викривали, а турецький флот, що стояв під Очаковом, був слабкий.

Ще складнішим, ніж вихід у море, було повернення в Дніпро. Біля Очакова майже завжди чекала їх турецька флотилія. Крім цього, просуватися проти течії перегородженої ланцюгами річки було важко, а в звичаї козаків, крім усього, було повертатися до Запорожжя з усім здобутим та з чайками. Зрозуміло: лише за сприятливих умов могли запорожці проходити безпечно саме цією дорогою. Переважно поверталися іншими двома шляхами.

За 3 — 4 милі на схід від Очакова, в лимані, козаки виходили із чайок і тягнули їх узбережжям. Потім, вище Очакова, перетягали їх у Дніпро і безпечно поверталися на Січ.

Азовським морем, з нього ріками до Дніпра — так, як під час переходу на Чорне море. Способом цим користувалися тоді, коли біля Очакова стояла міцна турецька флотилія або коли з походу поверталося 20— 25 чайок. При цьому козаки також організовували оборону від татар, які намагалися відвоювати те, що було на чайках.

Запорожці, змушені до боротьби з турецькими угрупованнями, приймали бій і найчастіше виходили з нього переможцями. Знали вони, що потрапити до турецького полону — це значить бути мученим і тортурованим, тому не здавалися, воліли загинути в бою.

Згуртовані турецькі галери були безпорадними проти швидких і маневрених чайок, які перед переважаючими ворожими силами, ухиляючись від боротьби, відступали, особливо тоді, коли на човнах вже були трофеї походу.

У битві з кораблями, оснащеними артилерією, козаки могли зазнати втрат, тому поводились вони обережно й намагались використовувати переваги власних човнів. Оскільки чайка з великою осадкою виступала з води приблизно на один метр, то важко було її вгледіти. А ось її екіпаж бачив, що діється на морі, легко з далекої відстані розпізнавав оснащені щоглами турецькі галери. Після розпізнання противника й схвалення рішення про атаку екіпаж чайки вправно згортав вітрило та складав щоглу. Старший визначав напрямок атаки і маневрував так, щоб відносно об'єкта атаки зайняти позицію під сонцем, аби не бути поміченим. За годину до заходу сонця чайки займали позицію на одну милю від об'єкта атаки і, чекаючи ночі, стежили за ним, щоб не втратити з поля зору.

Найефективнішим способом боротьби чайок з турецькими кораблями був абордаж. Група чайок, найчастіше — вночі, швидко наближаючись до турків і маневруючи, примушувала атакований корабель розпорошувати артилерійський вогонь. У хвилини, коли пушкарі підготовляли гармати до наступних пострілів, чайки блискавично підходили до корабля. Оскільки кулі з гармат, розставлених на палубі високих турецьких кораблів, вище чайок, не чинили їм шкоди, козаки напрочуд швидко діставалися на ворожу палубу і вступали в рукопашний бій. Під час бою козаки вели вогонь з рушниць і пістолів, билися шаблями, ножами, застосовуючи козацький рукопаш. Група козаків звільняла прикованих до лав веслувальників-невільників, які поповнювали козацькі ряди.

Найлегшими і найуспішнішими були атаки козаків на багаті приморські турецькі міста, на які вони налітали несподівано вночі або вдосвіта. До речі, від гирла Дніпра до узбережжя Туреччини шлях займав від 36 до 40 годин. На суші козаки не заходили далі, ніж на одну милю, пам'ятаючи про те, що противник може знищити чайки. Після вторгнення в місто захоплений зненацька гарнізон козаки ліквідовували. Майно, яке важко було забрати на чайки, знищували. Бувало, козаки атакували прибережні османські гарнізони, які перешкоджали здобуттю турецького міста.

Походи запорозьких флотилій чайок організовувалися часто. Перші походи, як правило, обмежувалися гирлом Дніпра, в основному до околиць Очакова...

13 жовтня 1545 року, наприклад, вісімсот козаків під проводом Ісачка з Брацлава, Карпа Масла та Івана Держка з Черкас підпливли вночі на тридцяти двох чайках під Очаків. Вони здобули замок, убивши двох і поранивши чотирьох чоловік з турецької залоги, тридцять двох було взято в полон. З числа останніх двадцять осіб заплатили за себе викуп на суму 40 600 аспр, і козакам дісталося їхнього майна на суму 19 000 аспр. Крім того, козаки мали ще 36 800 аспр окупу за тридцять інших підданих; в Україну також відігнали 97 коней. Усього турецький султан рахував шкоду на суму 97 000 аспр.

 

1552 року кримський хан скаржився польському королю: « Козаки ваші, Дніпром водою підійшовши, під замок його милості цісаря турецького, під Очаків, корабель із людьми взяли » [50, с. 85]. А вже після того, з приходом на дніпровські острови Великого сармато-руського князя, в жилах якого текла кров і Рюриковичів і Корибутовичів, – Дмитра Івановича Вишневецького, організоване ним Військо Запорозьке почало регулярно вибиратися на море. Переломним щодо подальшої волі-долі запорозького козацтва стало його гетьманування. Також саме він посприяв розвою Донського козацького війська, поставивши місто Черкаськ на Дону. Від його доби і аж до вікопомного 1768 р. дніпровські і донські козаки були, якщо не єдиним цілим, то, принаймні, кровними побратимами. І багато зусиль довелося докласти Москві, щоби прийшло до такої ганебної події, як ув'язненням донцями старшин гетьманського уряду М.Залізняка в Холодному Яру.

Але повернімося до теми морської експансії запорожців.

За істориком Мартином Бєльським, 1575 р. козаки виявили татар в степу, побачивши великий неспокій птахів і звірів. Київський воєвода Костянтин Острозький, який займався організацією оборони Київщини і Волині, встиг зібрати ополчення, а козаків з Києва, Черкас і Канева відправив на "чайках" Дніпром вниз.

У 1576 році запорожці оволоділи татарською фортецею Іслам-Кирмен.

Трьохтисячне козацьке військо на чолі з Богданом Ружинським напало на Іслам-Керман. Можливо, козаки зібралися, щоб зустріти татарську орду на переправі через Дніпро або знову йти в Крим за відсутності там чоловіків під час виправи татар. І обережність татарських мурз виявилася цілком обґрунтованою. А коли татари повернулися назад, то козаки вирішили не розпускати військо, а лише скоригували свої плани. Вони спустошили околиці Іслам-Кермана, у самому замку підірвали вежу, і вночі шістсот козаків прорвалися до міста. Справу було зроблено. Іслам-Керман лежав у руїнах, і татари покинули його через загрозу нових нападів. Хан скаржився султану, що козаки взяли це місто, а також спустошили Міндер-город (?) та околиці Очакова і Білгорода. А від Стефана Баторія вимагав покарання "свавільних козаків" перед татарським послом, ставлячи це головною умовою "згоди і приязні" між двома країнами [ Poczеtki panowania… — S.69 – 70; Флоря Б.Н. Указ.соч. — С.217 ].

У книгах Литовської Метрики зберігся запис розповіді кримських послів на Торунському сеймі Речі Посполитої: козаки « около Ислам-города попалили, попустошили и одну вежу збили... и первей шестьсот казаков забравшися о полночи вбегли в-замок, и там люди наши их на голбву побили. Видели есьмо, или с того краю нам пожитку немать, одно от казаков ваших завше великие шкоды и утиски... Мы с того замку для казаков ваших мусели есьмо тот замочок опустити » [50, ч. 2, с. 14].

Дещо згодом козацькі чайки з'явилися в гирлі Дунаю. Взявши Кілію, вони просунулися на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря. Є свідчення про відвідання тоді запорожцями Сілістрії та Варни.

За твердженням дореволюційного історика А. Висковатова, того ж року висаджувалися біля Козлева і Кафи, громили тут татар, а потім ходили на протилежний берег Чорного моря до Трапезунда та Синопа.

Детальніше про це розповідається в рукописі «Гетьманщина», що зберігається в Центральній науковій бібліотеці НАНУ: « Федір Богданко (сармато-український князь Богдан Ружинський [О.Ч.]) послав Нечая з 5000 в море, щоб виручити полонених — загатити Козлов і Кафу, щоб там не випускали полонених, а сам відправився суходолом. У степу між Кучугурами і Дарієвим мостом на нього напали всі орди татарські під проводом Девлет-Гірея, але Богданко, маючи гармати на флангах, через годину відігнав їх геть. Татари розташувалися спереду і ззаду Дарієвого моста, але Богданко задніх затримав гарматами, а передніх відрізав і перебив на їхніх очах. Татари старалися хоч не пустити його в Крим і на всіх воротах розставили гармати і сторожу, але Богданко переправив вночі частину кінноти вброд і вплав через Сиваш і вона, напавши на перші ворота, відбила їх і впустила козаків. Козаки негайно взяли з бою Перекоп і все перетворили в прах і попіл. Потім пішли до Кафи, обложеної з моря запорожцями, вирізали всіх татар і звільнили 500 полонених. Потім пішли на Бахчисарай і Козлов, але над річкою Салгир зустріли їх посли від хана з великими дарами, повернули всіх полонених християн і Богданко з торжеством повернувся додому. А Нечай по дорозі заїхав у Синоп і Трапезунд і відтіля також визволив кілька сот полонених одновірців» .

Треба зауважити й наступне. За свідченням деяких істориків Дунайські християни, що опиралися турецькому пануванню, звернулися до короля Речі Посполитої з благанням про допомогу і останній «повелів гетьману провести потужний набіг на землі турецькі від Речі Посполитої віддалені». М.А. Маркович подає цю подію так: «… За Кубаню гетьман розпочав військові дії проти народів туркам підвладних і розпочав піддавати вогню та мечу всю країну. Запорожці ж, між тим, курсуючи понад берегом розоряли прибережні поселення. Не чекаючи такого нападу і не провівши підготовки до оборони нарід розбігався. Таким чином гетьман, пройшовши всю Анатолію, вийшов до Синопу і Трапезунду, випалив та пограбував їх передмістя; потім рушив на Ц аргород і вийшов до протоки Костянтинопольської. Турки рятувалися через протоку; пограбувавши береги азіатські на Чорному морі, козаки переправилися на Європейську Туреччину і вступили в Булгарію, завіривши болгар, що яко одновірці вони шкоди їм не завдадуть. Гетьман скористався усією можливою допомогою мешканців і був проведений ними до Дунаю де й отримав повідомлення, що турки відвернули свої напади на Сербію та інші християнські банатства, чимдуж скоріше вертають до Адріанополя ». « Переправившись через Дунай поміж Варною та Сілістрією, князь увійшов до Молдавії, несподівано зранку завдав нападу на Кілію, узяв її приступом, повирізав турок та вірмен, помстившись таким чином за загиблого побратима – гетьмана Григорія Свірговського, пограбував місто, спопелив його і « повернув до вітчизни ».

Деякі історики наводять додаткові фрагменти цього походу. Так серед козачої здобичі називаються 100 мідних гармат і подається про смерть князя Б.Ружинського – « Найважчою втратою козаків під Іслам-Керманом була загибель князя Богдана Ружинського, який, "...коли підклали під замок порох, став на поганому місці, тому даремно згинув". Ця подія стала широко відомою (навіть за межами країни — в Римській імперії германської нації [ Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation ] ), і загибель Ружинського викликала загальний смуток. [ Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — Krakуw, 1858. — S.163; Bielski M. Op.cit. — S.1367. ].

Існує й деяка неузгодженість поміж авторами. Переважна більшість з них датує цей похід невизначено, але, згідно козацьких літописів – за часів правління Стефана Баторія. Автори ХХ ст. подають 1575 р., хоча це був час міжкоролів ' я – Генріхом Валуа (1574) та Стефаном Баторієм (володарювання якого припадає на 1576-1586 рр.).

А от польський історик Міхал Глищинський стверджує, що “ обійшовши навколо Чорного та Азовського морів, наводячи жах на всіх мешканців тих берегів, хоробрий Богданко повернувся на Батьківщину з ореолом слави героя ». І справді – слава ця невмируща!

Та ледве вони повернулися додому, як король наказав їм зробити набіг на віддалені землі турецькі, щоб відволікти турків, котрі напали в цей час на дунайських слов'ян» [93, ф. 1, № 301/136, арк. 27].

 

На початку травня наступного 1578 року султан передав Баторію чергову скаргу хана, у якій йшлося про спустошення козаками пасовищ, де раніше випасали сотні тисяч овець і нове зруйнування Іслам-Керману. Знову прямо вказувалось, що це роблять козаки з Брацлава, Черкас і Канева. Цікаво, що у турецькому варіанті назва Канева ("Кан-Еві") означає "Дім крові".

 

У 70—80-і роки XVI століття морські походи козаків набрали такого розмаху, що змусили правителів орди ставити питання про спорудження вище дніпровських порогів укріпленого замку, який, загородивши дорогу на Січ, поставив би її в жорсткі політичні та економічні умови. Перша згадка про подібні плани кримського хана трапляється 1593 року, коли він заявив, що « йому не потрібно ні казни, ні людей, лише б козаки шкоди не чинили ». Московський посол до Криму, з «чисто руским прізвищем», Семен Безобразов зазначав тоді в своєму статейному списку, що хан вимагав від московського царя, окрім споминків (данини, що московіти сплачували Кримському ханству), « тридцать тисяч рублев на город, что было ставить на Днепре» — «на Собачьем перевозе» чи «на Кошкине перевозе ».

 

Однак тоді Річ Посполита не була зацікавлена в такому розв'язанні козацької проблеми. Тим більше, що 1587 р. шляхта пропонувала за рахунок московського царя (sic!) побудувати фортеці на Дніпрі і розмістити в них польсько-литовські гарнізони, які також утримувалися б московським урядом. Крім того, останній мав взяти на себе платню запорожцям, присилати їм на допомогу козаків з Дону і Волги. Хоча це виглядало вельми проблематичним з огляду «любови» козацької до масковскаго царя, про що свідчить Д.М. Бантиш-Каменський:

« Казаки не устрашились строгих меръ, принятыхъ противъ нихъ правительствомъ, продолжали заниматься любимымъ ремесломъ своимъ. Въ томъ же 1590 году разорили они, вместе съ донцами, Воронежъ, обратили сей городъ въ пепелъ, убили воеводу тамошнего князя Долгорукаго-Шабановскаго, пустились они на челнахъ въ море Черное, ограбили несколько турецкихъ купеческихъ кораблей, пристали къ берегамъ Малой Азіи, опустошили, выжгли города Трапезундъ и Синопъ, возвратились въ Сечь съ богатою добычею. Обладатель оттоманов требебовалъ удовлетворения отъ Сигизмунда. Польское посольство въ Константинополе обругано за самовольство казаковъ. Канцлеръ Замойскій принужден был прибегнуть къ посредству англійскаго министра, умелъ отклонить войну… » («История Малой России, К.: Час, 1993. – 656 с., ст.91)

 

12 січня 1583 р. до Кракова прибув турецький чауш з листами від султана і візира. Турки вимагали відшкодування збитків, яких вони зазнали під час нових нападів козаків на Очаків і Білгород. Очевидно, що вони відбулися десь в листопаді-грудні 1582 року. Козацький загін кількістю в п'ятсот чоловік на чолі з якимось Вишкою (?) напав на передмістя Очакова, забрав багато коней, худоби і великий полон. Султан прямо вказував на участь у поході людей Вишневецького (князя Михайла Вишневецького, батька Ієремії, який на той час був старшим Запорозького війська): "...люди старости черкаського в човнах разом з козаками під'їжджали Дніпром під замок мій Очаків, чинили великі шкоди і великі утиски" [ Rps.Kуrnik. — 280. — F.18v,.22v — 37, Dyajryusze sejmowe r.1585 // Scriptores rerum polonicarum. — Krakуw, 1901, F.22v., 26; Rps.Czart. — 90. — S.9, 11; Dopierala K. Op.cit. — S.125.] .

 

У травні 1586 року татарська орда спішно, за наказом султана, вибралася в новий похід. Козацька сторожа на чолі з Криштофом (Косинським? Кремпським?), яка стояла на таванській переправі, уважно стежила за противником. Вода була висока від розливу, і татари не наважилися переправлятися на Тавані, а пішли вверх Дніпром. Вчасно попереджений Криштофом старший Богдан Микошинський вже чекав ворога на іншій переправі — Таволжанському острові. Тут татари зробили спробу форсувати Дніпро, але козаки вступили в бій на воді. За словами Микошинського, вони знищили близько трьох тисяч татар і захопили багато човнів з сідлами і продовольством. Зустрівши опір, хан пішов далі вверх Дніпром, але козаки йшли слідом за ним правим берегом. Богдан Микошинський повідомляв про це іншого козацького старшину — Каспара Підвисоцького, і просив передати попередження військовій владі [ Listy Stanisіawa Jуlkiewskiego. — Krakуw, 1868. ; Жерела... — С.60; Соловьев С.М. Указ.соч. — С.253; ].

 

Вже у січні 1587 року султан надіслав чауша зі скаргою, що відразу після смерті короля Стефана Баторія козаки спустошили околиці Тягині [Sas J. Stosunki polsko-tureckie w pierwszych latach Zygmunta III // Przegl?d powszechny. — 1897. — n.55.]. Десь у травні-липні козаки зруйнували Білгород [Hejdensztejn R. Dzieje Polski. — Petersburg, 1857. — T.2. ] і Очаків. Похід на останній стався десь у липні. Є свідчення, що до очаківського замку вони підступили вночі, видерлися на його стіни по драбинах, а потім пограбували і спалили замок, місто і навколишні села [Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К. — Львів, 1909. — Т.7. — С.169; Sas J. Op.cit. — S.115; Dyajryusze sejmowe r.1587. — S.68; Bielski J. Op.cit. — S.33.].

 

9 серпня 1588 року стало відомо, що князі Ружинські зібрали чотири тисячі козаків і рушили "певне" на Білгород з наміром взяти цей замок. Ружинські, очевидно, брали участь і у минулорічному нападі на Очаків, бо мали намір забрати собі з Запоріжжя трофейні гармати [ Rps.Czart. — 93. — S.609. ]. Можливо, що ця інформація нового черкаського старости Олександра Вишневецького зафіксувала початок походу у Придністров'я, де козаки напали на турків, які стояли на кордоні [Sas J. Stosunki polsko-tureckie w pierwszych latach Zygmunta III // Przegl?d powszechny. — 1897. — n.55.]. Втім, мова могла йти і про похід козаків на узбережжя Криму між Козловом (Євпаторія) і Перекопом. За московським джерелом, козаки кількістю тисяча п'ятсот чоловік висадилися з моря і спустошили сімнадцять сіл. Султан навіть погрожував хану покаранням, якщо той допускатиме подібні напади [Соловйов С.М. Сочинения. — Кн.4. — Т.7.].

 

Від часу коронації нового короля Сигізмунда ІІІ (1587 рік) польська дипломатія вела переговори з Туреччиною для переукладання мирної угоди між двома країнами. Відразу все складалось якнайкраще. Туреччина підтримала кандидатуру Сигізмунда і була зацікавлена у мирі з Польщею [Historia dyplomacji polskiej. — Warszawa, 1982. — T.2.]. Але під кінець мирних переговорів до Константинополя дійшла новина, що козаки напали на турецькі кораблі на морі, розбили та пограбували їх. Султан "дуже тим ображався", але все ж підтвердив мирну угоду. Та ледве посол виїхав до Польщі, як стало відомо про напад козаків на Козлов (Євпаторію). Це сталося десь наприкінці червня — на початку липня 1589 року [Жерела... — С.60; AGAD. — AR II. — 18434. — n.48; Archiwum domu Radziwiііуw. — Krakуw, 1885. — S.98.]. Схоже, що тут діяла та сама флотилія, яка знищила турецькі кораблі. Козаків, яких на чайках було близько восьмисот чоловік, очолював отаман Кулага. Час нападу було добре розраховано, бо в місті якраз відбувався ярмарок, і там були великі склади товарів. Були пограбовані триста турецьких купців. Але чи то козаки занадто затримались, захопившись грабунками, чи то дуже близько був татарський калга, котрий напав на них. У самому місті відбувся великий бій, у якому загинув Кулага, кілька десятків козаків потрапили в полон, але решта змогла відплисти. Після нападу на Козлов, козаки нібито ще ходили на Білгород, де попалили передмістя, і Азов, де взяли в полон триста чоловік і пограбували бухарських купців. Турки були змушені вживати термінових заходів: направити до гирла Дніпра три великі катирги, у кожній з яких було по триста яничарів з гарматами, щоб перекрити козакам вихід у море [Жерела... — С.60; Соловьев С.М. Указ.соч. — С.253;]. В цілому серед козацьких "шкод" останніх років канцлер Замойський називав зруйнування Тягині, Білгорода і Очакова, напад на турецькі кораблі, пограбування Козлова [AGAD. — AZ. — 128. — S.237; Sas J, Op.cit. — S.121.].

Напад козаків на Козлов різко змінив ситуацію. Очевидно, що турецькі купці змогли вплинути на верхівку країни або під час нападу прямо постраждали інтереси вищих сановників. Реакція Туреччини була миттєвою і вкрай агресивною. Великий візир Синан-паша наказав татарам йти на українські землі, а в самій Туреччині почали готувати війська для війни проти Польщі. Татари виявилися напоготові. Можливо, навіть, що вони збиралися до походу ще до подій в Козлові, бо наприкінці червня вони вже нібито були поблизу українських земель [Lepszy K. Rzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego (1589 – 1592). — Krakуw, 1939. — S.58]. Щоб заохотити татар, султан ще й надіслав хану десять тисяч червоних золотих для мобілізації ногайських улусів. Раптом випливла і "рука Москви". Московський посол нібито дав хану п'ятдесят тисяч золотих з проханням йти на польського короля, а потім супроводжував татар до Дніпра, щоб особисто пересвідчитись, що все йде, як домовлено [Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т.8.; 64-65].

 

Про події 1594 року відомо з болгарських документів. Вони свідчать, що козаки розорили османські володіння в Буджаку, перейшовши в Добруджу, спустошили Ісакчу та її околиці.

 

У Бантиш-Каменського ми віднаходимо цікавий опис морських експедицій запорожців: « Лишь только турецкія галеры, стоявшія у Очакова, усматривали на море запорожцевъ, немедленно делалась тревога, достигавшая до самаго Константинополя, откуда отправлялись гонцы во всеприбережныя места Аанатоліи, Румыніи и Болгаріи для предостереженія тамошнихъ жителей; но казаки упреждали обыкновенно гонцовъ и въ тридцать шесть или сорокъ часовъ достигали до Леванта. Тамъ выходили они на берегъ, каждый съ ружьемъ, оставляя въ лодках только по два человека вооруженных и по два мальчика для охраненія; неожиданно нападали на города, брали оные, разоряли до основанія, обращали въ пепелъ, простирали иногда опустошенія свои на целую милю во внутренность той страны ». (Д.М. Бантыш-Каменский, История Малой России, К.: Час, 1993. – 656 с., ст.93)

 

Від 1598 року маємо свідчення тодішнього гетьмана запорожців Тихона Байбузи: « Довідавшись, що кримський хан вирушив на Угорщину, ми, свідомі того, що ми — люди лицарські, і не бажаючи лежати на одному місці, вирішили постаратися, скільки буде змоги, заступити тому ворогові дорогу десь у тісному місці й погромити для послуги королеві й Речі Посполитій, і пристали на це всі одностайно, особливо отамани. Вигреблись ми на волость, тримаючись міст королівських, ішли, не завдаючи кривд і шкоди, постановивши міцно між собою, щоб не чинилося кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми ведемо себе скромно, а їм не дозволяємо ніякого своєвільства, повтікали з нашого війська і, втікши за Дніпро, прийшли на Кіш, нами залишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човни, наші «борошна», нашу казну, прислану нам від вашого князя. Починивши нам ці шкоди, пішли полком на море і там узяли турецьке містечко. А ми, не змігши догнати хана і його військо, вернулися від Дністра, пильнуючи того, аби не порушити спокою Речі Посполитої і не ввести посла королівського в огиду в цісаря турецького.. . » [37, т. 7, с. 242 — 243].

Читаючи такого «гнівного» листа ми розуміємо чому це Байбуза мусив відписувати таким «високим віршем» королю щодо побратимів, з огляду на ті угоди, що були укладені між Отоманською Портою та Жечю Посполитою. А тим часом запорожці, що пішли на море разом з Федором Полоусом нападали на Кілію, Білгород, Тягиню.

Наступного, 1599 року легендарний Самійло Кішка, котрий після двадцятип'ятирічного перебування в турецькій неволі повернувся на Запорожжя і був обраний гетьманом, знову повів бойових побратимів проти невірних, починивши дуже багато шкоди.

Навесні 1602 відбулася чергова вилазка на море. На тридцяти чайках і кількох галерах, відбитих у турків, запорожці мали великий бій з османською ескадрою біля Кілії. Захопивши ще одну галеру в турків і кілька купецьких суден, козаки ввійшли в Дністровський лиман, де напали на корабель турецького воєначальника Гасан-аги. Потім направилися до Білгорода і захопили вороже судно, що йшло з Кафи.

 

Морські походи тривали. 1603 року запорожці здійснили великий похід у Крим. Потім їхні чайки з'явилися біля Ізмаїла.

У зв'язку з цими походами Речі Посполитої король в інструкції на сейм 1604 року зазначав, що « за короткий строк козаки зруйнували у турків три міста ». А кримський хан писав польському королеві, що « мир буває тоді, коли на Дніпрі немає козаків ».

 

1604 р. За кошового Павла Прокоповича і гетьмана Семена Скалозуба 3700 козаків на чолі з останнім побували на турецькому березі Чорного моря, де спустошили чимало поселень.

 

Улітку 1606 року дніпровські козаки кілька разів піднімалися на турецькі міста Чорноморського узбережжя, зокрема на Кілію і Білгород. їм пощастило захопити серед моря десять турецьких галер з людьми, запасами і тваринами.

Однак найпам'ятнішою подією того року було взяття Варни, чому присвячено відому народну пісню:

Була Варна здавна славна.

Славнішії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в ній турків забрали.

Тогочасні хроніки повідомляють, що козаки мали влітку трофеї більш як на 180 тисяч злотих.

Після цього кошовий Петро Сагайдачний повів козацьку флотилію в Крим, де було взято штурмом сильно укріплену фортецю Кафу.

У березні 1607 року сильний турецький флот вийшов у Чорне море, щоб протистояти козакам. Однак під Очаковом запорожці на чолі з Петром Сагайдачним розігнали десять турецьких сторожових кораблів і численні козацькі загони з'явилися в Дебрузі.

За часи гетьманування та отаманства в Січі Петра Сагайдачного розпочинається справді нова епоха в формуванні українського військового мистецтва. Сміливість, несподіваність і руйнівність його походів, рівних яким не було ні до, ні після Сагайдачного, свідчили про його військовий геній.

 

У жовтні 1608 року козаки «дивною хитрістю» здобули Перекоп. Причиною цього наступу була непогамована похвальба кримського хана Салятмет-Гірея, який заприсягся, що одразу після свого вступу на престол непокоїтиме Польщу щороку і посилатиме турецькому цісареві велику силу полонених, яких можна було б використати для веслування на флоті. Коли запорожці довідалися про цю безсоромну погрозу, то почали пильно стежити за новим тираном. Як тільки стало відомо, що він відбиратиме присягу в Козлові (Євпаторії), вирішили використати цю обставину.

Три тисячі низовців сіли на чайки й вирушили в Чорне море. Однак саме тоді розгулялася буря, і козацька флотилія внаслідок цього розсіялася аж до берегів Азії. Лише через два тижні, коли море заспокоїлося, запорожці зібралися на острові Тендрі. Зміркувавши, що хана в Козлові вже, очевидно, немає, попливли в напрямку Перекопа. Михайло Найманович, котрий очолював похід, нагадав при цьому побратимам про хоробрість, геройські діла і славу, що від неї нічого солодшого немає.

До речі, щодо самого Наймановича, зазначається в тогочасному діаріуші (щоденнику), то його «можна порівняти не тільки з найхоробрішими мужами, але напевно з найдавнішими героями. Протягом п'яти років, хоч не рік за роком, підносив він перемоги в безупинних, дуже завзятих битвах. Щастя товаришувало йому» [29, 1930, 7 січ.].

Висадившись вночі на берег і залишивши біля чайок сторожу, запорожці рушили на Перекоп. Гарнізон Перекопа виставив 1400 яничарів, котрі вийшли перед мурами фортеці, викотивши гармати. Козаки спершу стріляли ощадливо, а потім випустили хмару куль і по п'ятах відступаючих підійшли до міста. Захопивши ворожі гармати, пробили укріплення і увірвалися до Перекопа.

Одним з найважливіших результатів взяття цієї кримської фортеці було визволення значної кількості християн. Крім того, козаки захопили в полон намісника кримського хана в Перекопі, якого привезли королю на сейм. А там якраз виступали з гнівними прокльонами на адресу запорожців посли татарські. Присутні на сеймі турецький, персидський і англійський посли сприяли поширенню детального повідомлення про успіх козацького походу.

Цілком ймовірно, що, перебуваючи досить часто саме у Варшаві, козацькі представники могли зав'язувати контакти з дипломатами європейських та азіатських країн, акредитованими при дворі короля Речі Посполитої. Ці попередні зв'язки потім переростали, як правило, в постійні відносини.

 

1609 рік. Запорожці на шістнадцяти чайках увійшли в гирло Дунаю, захопили й спустошили розташовані на його берегах Кілію та Ізмаїл. Потім підійшли до Білгорода, який також капітулював перед козацькою флотилією.

Інший козацький морський десант у цей час висадився в Кафі і захопив місто.

1612 рік. У складі шістдесяти чайок козацька флотилія здійснила навесні вдалі походи на ворожі укріплення — Гьозлів, Бабадаг, Варну і Месембрій.

Восени запорожці спільно з донцями знову побували під Гьозлевом, де успішно громили татар.

Трирічна перерва у відомостях про більш-менш значні вилазки на море пояснюється, мабуть, тим, що запорожці в 1609 році були закликані під прапори короля Речі Посполитої Сигізмунда III, котрий вирушив війною проти Російської держави. Шляхтич Самійло Маскевич, учасник кампанії, пише: « Запорозьких козаків на різних місцях у Москві страшенна сила, рахувати їх більш як на 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усім кошем із Запорожжя вийшли, а послугу королеві значну чинили » [37, т. 7, с. 333].

Однак у зв'язку з тим, що козацькі домагання одержати обіцяну платню не дали наслідків, а по закінченні кампанії запорожці залишилися кинутими Річчю Посполитою напризволяще, вони після повернення на Січ, зібравшись, за висловом Михайла Грушевського, «в небувалих ще розмірах», з подвоєною силою повели зачіпки з полудневими сусідами. Факти повністю стверджують думку цього авторитетного історика, що «роки 1613—1620, се героїчна доба особливо морських походів козацьких на турецькі краї...»

 

1613 року низовці двічі вирушали на Чорне море. Обидва походи, зокрема на чорноморські міста Криму, закінчилися успішно. Турецька ескадра, що за наказом султана підійшла до гирла Дніпра з метою припинити повернення запорожців на Січ, несподівано була атакована козацькими чайками вночі. Це було для турків як грім серед ясного неба, і до рук сміливців перейшло шість військових галер.

Весняний похід 1614 року на Чорне море виявився невдалим — шторм розкидав козацькі чайки. Частина з них затонула, інші викинуло на анатолійський берег Туреччини, де запорожцям довелося прийняти нерівний бій. Чимало їх було побито або ж забрано в неволю. В народній пам'яті збереглася дума про бурю на Чорному морі, що передає цю подію:

А по Чорному морю супротивна хвиля встава,

судна козацькі на три часті розбиває:

одну часть взято — в землю Агарську занесено,

другу часть гирло Дунайське пожерло,

а третя де ся має — в Чорному морі потопає.

Це нещастя, зазначає М. Грушевський, аж ніяк не ослабило козацької енергії. І наприкінці липня запорожці ризикнули на відчайдушний похід сорока чайками навпростець через Чорне море під Трапезунд. Маючи від втікачів з турецьких галер докладні відомості про укріплення по всьому Чорноморському узбережжі Туреччини, вони зненацька налетіли на тамтешні міста і села.

Потім, як оповідає турецький історик Наїма, « напали на кріпость Синоп, положену на березі анатолійському, і з огляду на його розкішні околиці, відомі під назвою «місто коханців», здобули тутешній старовинний замок, вирізали залогу, пограбували і спустошили доми мусульманські.. . » [37, т. 7, с. 346 — 347]. При цьому було знищено турецький арсенал, попалено все, що було там: великі кораблі, галіони та галери.

Скориставшись розгубленістю турків, які не зуміли організувати оборони, козаки встигли забрати свою здобич на чайки й пуститися в зворотний шлях.

Турецький султан, котрому доповіли про набіг запорожців, у гніві наказав повісити великого візира Наух-пашу, а бейлербею Румелії Ахмет-паші доручив перейняти козацьку флотилію в гирлі Дніпра. Для посилення цієї експедиції з Білгорода в Очаків перекинули гармати й 4 тисячі яничарів, а з Константинополя — ескадру Алі-паші.

Запорожці, розвідавши про такий поворот, розділилися надвоє. Одна частина пішла на Низ через дніпровське гирло, а друга — суходолом на схід від Очакова. В сутичках до рук противника потрапило 20 козаків, котрих султан видав скаржникам з Трапезунда.

Дії козаків ускладнювали відносини Речі Посполитої з Туреччиною. Посольства короля до козацтва з вимогою припинити набіги на турецькі володіння не дали очікуваних результатів. Однак, коли восени 1614 року нависла загроза османського нападу, запорожці прислали своїх представників до Житомира, де заявили урядовим комісарам, що Військо готове виконати волю Сигізмунда III. Козаки погодилися за старим звичаєм нести прикордонну службу, інформувати про неприятеля, за що їм Річ Посполита мала платити щорічно 10 тисяч золотих і 700 поставів сукна.

Також була вислухана вимога уряду про те, що на сусідні держави без волі короля і Речі Посполитої козаки не повинні нападати. Ця вимога, доведена до Війська Запорозького, природно, викликала в нього невдоволення. Тому й не дивно, що через п'ять тижнів, як було обіцяно, нове козацьке посольство до короля привезло відповідь кола (козацької Ради), яка була негативною. Сейм на початку 1615 року підтвердив ухвали комісарів, однак запорозькі делегати не гарантували її виконання, оскільки це було б позбавленням козацтва усталених прав.

Тож весною 1615 року на 80 чайках козаки підійшли до Константинополя, гарнізон якого тоді налічував 24 тисячі яничарів і 6 тисяч сипахів. Висадившись на берег між столичними портами Мізевною і Архіокою, спалили їх. Страшенно розгніваний султан розпорядився наздогнати запорожців, котрі благополучно відпливли назад. Вони, змушені прийняти бій біля гирла Дунаю, взяли на абордаж кілька турецьких галер і привели їх до Очакова, де спалили на очах турецького гарнізону. Поранений командуючий турецькою флотилією був узятий у полон. Давав він за себе великий викуп, але помер, не дочекавшись волі.

«Доклавши надлюдських сил, турки наздогнали козаків у місці впадання Дунаю до Чорного моря. Наступні події були не менш дивовижними ніж напад на Царгород. Козаки, що, здавалося, перебувають у скруті близької до загибелі, атакували турецькі кораблі, ватаги їх кинулися на галери. Дійшло до жорстокого рукопашного бою з османськими моряками. З моменту, коли козаки вдерлися на палуби мусульманських човнів, поразка турків була вирішеною» – так подає цю подію З.Вуцек.

На підставі подібних свідчень сучасників багат о істориків у XVII I—XIX ст . не сумнівалися, що козаки панува ли на морі. Французька «Загальна історія про мореплавство» подає наступне – 1614 і 1625 р. вони «ставали» «володарями» і «дійсними володарями» Чорного моря й припиняли там вільне плавання для турецьких судів. Про те, що козаки «панували на найнебезпечнішому із всіх морів, Чорному морі», пише І. В. Цинкайзен.

Водночас чотири тисячі запорожців готувалися виступати на Дон, де за попередньою домовленістю з донськими козаками мали атакувати Азов. Пізньої осені донці прислали на Січ своїх представників — козаків Дружинку Трубнікова та Іванка Слєпова — з пропозицією спільно стояти проти ворогів. Відповідаючи бойовим побратимам, запорожці запевнили їх, що «им однолично сее весны приходити к Азову имати Азова».

 

Навесні наступного, 1616 року на виході в Чорне море 2 тисячі запорожців на чолі з Петром Сагайдачним прийняли бій з турецькою ескадрою під командуванням Алі-паші, який ледве втік. До рук козаків потрапило 15 галер і 100 допоміжних суден. Затим Сагайдачний повів своє військо до Кафи, спаливши яку, визволив велику кількість українських бранців, призначених для продажу. У штурмі Кафи брали участь і 700 донців.

Восени низовці спорядили похід під Самсун, що на турецькому узбережжі. Однак вітри занесли чайки до Мінера, де запорожці потопили в порту 26 галер. Там 2000 козаків вийшли на берег і, несподівано підійшовши з суші в тил Трапезунда, здобули його. Турецька ескадра в складі 6 великих галер і багатьох менших кораблів під командуванням адмірала Ціколі-паші спробувала розбити козаків. Однак вони сміливо вступили в бій і виграли його, потопивши, крім того, ще й 3 турецьких військових судна.

Довідавшись, що в Дніпровському лимані на них очікує ескадра Ібрагім-паші, козаки повернули на анатолійське узбережжя Туреччини. Темної ночі знову взяли Синоп, потім просунулися вздовж берега аж до Босфору. Великого візира Насир-пашу султан наказав покарати смертю за те, що той приховав від нього повідомлення про цей похід запорожців. Вони ж від Константинополя взяли курс на Азовське море, піднялися річкою Молочною, після чого перетягли чайки в Конку.

Ібрагім-паша, не дочекавшись повернення козацької експедиції, влаштував уверх по Дніпру похід до Січі. Заставши її покинутою козаками, захопив там кілька гармат і кільканадцять човнів.

 

«Не лишилося майже жодного турецького і татарського міста на всій ойкумені Чорного моря, яке б не відчуло його відвідин, – пише Г.Ф. Мілер про П.Конашевича-Сагайдачного. – Прийшов і під Костянтинополь, навколишні міста пограбував та спустошив». «З обранням гетьманом Петра Конашевича, названого Сайгайдачним, – продовжує Ф. Усрялов, – ані Крим, ні квітучі малоазійські міста, ні самі околиці Костянтинополя не мали спокою від козаків…». «Сміливість, швидкість та погром… набігів – перевищують будь-які описи; такої сили вони не мали ні до, ні після Сагайдачного і мусять бути віднесені до його військового генія. Вони поставили на ноги всю Туреччину».

Коронний канцлер Речі Посполитої, український князь Станіслав Жолкевский в 1617 р. рекомендував королеві Сигізмундові ІІІ Вазі дати аудієнцію одному очевидцеві, що перебував у Трабзоні саме тоді, коли його захопили козаки, «надивився й наслухався» про їхні дії й, зокрема, міг би розповісти монархові, «як потім (турки) із Трапезунта в Константинополь від порту до порту прокрадалися... і речі свої із судів вивантажували, а довідавшись, що козаків немає, знову на судна вантажили. У кожному порту так сильно страх охопив жителів, як на європейському, так і на азіатському березі, що цесареві подали прохання: якщо їх не оборонять, то хочуть козакам схилитися». Іншими словами, населення ряду місцевостей Румелії й Анатолії ледь не готовими були визнати козацьку владу. Можливо, іноді справа доходила й до стягнення козаками своєрідної данини: у всякому разі, Е. Дортеллі писав про околиці Судака, що «це саме чарівне місце Татарії, але в цей час там не можна збирати виноград, тому що козаки ходять туди грабувати десятину». У цього ж сучасника читаємо: «...якщо Чорне море було завжди сердитим, із древніх часів, то тепер воно незрівнянно чорніше й страшніше через численних чайок, які все літо спустошують море й землю... побоююся навіть, як би тому не довелося незабаром зовсім припинити плавання...»

 

Обраний 1617 року замість Петра Сагайдачного старшим Війська Запорозького Дмитро Барабаш повів козаків до столиці Порти, де вони «заблимали своїми похідними вогнями у вікнах самого сераля». Здобувши в морі перемогу над османською флотилією, нагнали на правителів Порти такого жаху, що ті стали погрожувати війною проти Речі Посполитої. Король змушений був піти на договір з Туреччиною, перший пункт якого гласив: «Розбійники козаки не повинні виходити з Дніпра на море, в краях цісарських ніяких шкод не мають чинити, взагалі якимсь способом вони мають бути змушені, аби більше ані від нас, ані від козаків не було ніяких шкод, так щоб цісарському флоту більше не було потреби виходити на Чорне море, і ми обіцяємо і зобов'язуємо козаків та їх край приборкати і покарати» [37, т. 7, с. 359].

До підписання такої угоди короля Речі Посполитої спонукала й підленька позиція московського царя, посол якого Несміян Чаплин повідомляв: «...и те воры Донские казаки по совету с Днепровскими с запорожскими черкасы, по повеленью польского Жигимонта короля ходили на море турского Ахмет-салтанова величества корабли погромили, людей побили, и животы и товар разграбили, и его пашу взяли » [84, с. 145].

 

1620 рік. Уже наприкінці зими козаки були готовими вийти в море на 300 чайках. Із початком весни вони розпочали небачену експедицію на турецьке узбережжя. Про неї свідчать депеші французького посла в Порті де Сезі, надіслані королю Людовику XIII: «9 серпня козаки з'являються щоразу поблизу в Чорному морі і, незважаючи на свої слабі сили, захоплюють нечувану здобич. Вони користуються такою славою, що потрібні удари кийками, аби змусити турецьких воїнів виступити проти них на кількох галерах, які великий правитель споряджає туди з великим трудом.

25 серпня козаки на 150 човнах спустошують усе узбережжя Чорного моря, пограбували й повністю спалили Варну...» [28, с. 141].

1621 рік. Навесні відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців «за Чорне море» на місто Різу. Цього разу козаки зазнали великих втрат під час штурму турецьких укріплень, а також під час битви з 27 османськими галерами, які їх переслідували. Московський посланник на Дон Семен Апухтін повідомляв до Москви, що на 8 стругах повернулися з походу менше 300 донців і 30 запорожців.

Але наступний вихід на море в червні-липні був успішним. Посол де Сезі повідомляв із столиці Блискучої Порти: «Страх, що охопив жителів цього міста, був таким великим, що неможливо описати».

Дізнавшись про дії козаків, турецький адмірал Халіль-паша, який стояв зі своєю ескадрою в Кілії, вирішив атакувати їх. Козаки прийняли цей виклик, заманили турків до мілководдя, розгромили їх, потопивши 20 кораблів.

У битві, яка відбулася згодом неподалік гирла Дунаю, турки втратили ще 20 кораблів.

Захоплених у полон козаків жорстоко покарали: частину роздавили слонами, інших,прив'язавши до галер, розірвали, третіх закопали живими, а близько 40 чоловік, посадивши в човен, посеред Дунаю облили смолою й спалили.

Восени, під час бойових операцій під Хотином між Туреччиною і Польщею, на Чорному морі одночасно діяло близько 10 тисяч запорожців, котрі, за словами літописця Величка, «13 суден з гарматами турецькими розбили і потопили... і самому Цариграду превелике сум'яття і жах учинили, звідусіль порохом оружейним окуривши» [20, т. 1, дод., с. 28, 41].

1622 рік. Незважаючи на прийняту Польщею в 1621 році під час підписання миру з Туреччиною після Хотинської війни умову про знищення чайок і заборону козакам виходити в море, з настанням сприятливої погоди 300 запорожців вирушили на підмогу 1500 донцям, котрі «после светлого воскресенья о Николине дни» піднялися проти турків.

Тоді ж «к ним навстречу для обереганья ходили черкасы ж в пяти стругах, а в струге во всяком человек по 30». У травні 1622 року ці запорозькі чайки захопили турецький корабель.

1623 рік. З ранньої весни на Дунаї та на берегах Чорного моря турки готувалися до зустрічі з козаками, які з'явилися влітку на 300 чайках. Біля Трапезунда вони попалили передмістя, захопили в полон купців, забрали з собою багато майна, у тому числі кораблі та гармати.

9 липня близько 6 тисяч козаків на 100 чайках спустошили околиці столиці Османської імперії, спалили два квартали. Однак потім були розгромлені.

 

1624 рік. Незважаючи на заходи, вжиті Польщею та Туреччиною, аби не допустити нових морських походів запорожців (спалення значної кількості човнів на Дніпрі), досягнути цієї мети не вдалося. Як засвідчив де Сезі 12 березня, « козаки на 80 чайках спустилися через Борисфен і висадилися поблизу Кафи, де розгромили це кримське місто і побили багато татар ».

У своєму черговому донесенні в Париж 21 липня де Сезі писав, що « в день турецької пасхи, яка відзначалася вчора, козаки на 100 човнах розгромили велике місто Неокорніє, що зливається з фортом на Чорному морі і перебуває на виду в сераля Великого правителя... » [88, с. 112].

Через два тижні, за свідченням київського митрополита Іова Борецького, козаки знову направилися до столиці Османської імперії, їхню флотилію з 102 чайок турецька ескадра, що складалася з 25 великих галер і 300 дрібних суден, намагалася перехопити ще на виході з Дніпра у Чорне море. Однак запорожцям на чолі з майбутнім гетьманом Грицьком Чорним у результаті кількаденних запеклих боїв вдалося прорватися.

Ще один похід відбувся пізніше. Через несприятливу осінню погоду 150 чайок були змушені приблизно на місяць затриматися в районі Очакова, внаслідок чого запорожці потерпали від нестачі продовольства. Частина з них через це повернулася на Січ, інші ж, дочекавшись аж на початку жовтня гарної погоди, досягли околиць турецької столиці. «Погостювавши» в її передмістях, вони й за цим разом повернулися на Січ із здобиччю.

1625 рік. Передбачаючи нові козацькі походи на море, в Туреччині ще ранньої весни почали готуватися до зустрічі з ними. Тоді ж з столиці Порти до Кафи відправили ескадру під командуванням Реджиб-паші. Заходи безпеки вживалися і в самому Константинополі. Так, де Сезі писав 23 березня французькому королю Людовику XIII: «Більша частина галер Великого правителя буде використана для охорони з тим, щоб козаки перестали бути господарями Чорного моря і більше не з'являлися в передмістя Константинополя, як це було в минулому році».

Однак турки знову проґавили вихід 10 тисяч запорожців на 300 чайках у море, де вже промишляли під Трапезундом 2 тисячі донців. Де Сезі повідомляв тоді до Парижа, що козаки розгромили навколо Трапезунда 250 міст і містечок.

Донці повернулися додому, а запорожці направилися на захід уздовж турецького узбережжя. В дунайському гирлі, за свідченням де Сезі, вони прихопили кілька турецьких суден, які спустилися сюди для підкріплення турецької ескадри. Після того відбулася битва з основними силами османського флоту, в якій козаки зазнали поразки.

1626 рік. Наприкінці 1625 року Куруківською угодою Річ Посполита заборонила дніпровській вольниці «воювати турків» на морі. Зокрема, пункти цього документа постановляли: «Козаки не повинні здійснювати морських походів ні по Дніпру, ні по інших ріках, прилеглих до території Речі Посполитої і не повинні порушувати трактатів, укладених з турецьким султаном... Морські судна вони повинні негайно спалити в присутності ревізорів і, під загрозою суворого покарання, не повинні спускати в море по Дніпру і по інших ріках ні суден, ні липових колод».

Однак гетьман Михайло Дорошенко, котрий разом з реєстровиками прийшов навесні на Запорожжя, доволі своєрідно, чисто в козацькому стилі «виконав» цю вимогу – він знищив лише рибальські човни. Уряд Речі Посполитої відразу ж повідомив столицю Порти про «приборкання» дніпровської вольниці. А вже навесні, за свідченням московських джерел, «донских казаков и черкас з 2000 человек ходили под Азов и к Азову приступили, и около Азова огороды пожгли, и отводные башни разломали» [30, т. 1, с. 69].

Восени вийшли на Трапезунд, ходили « донских козаков тысячи з две да с ними ж де на море пристали в трехсот стругах с десять тысяч Запорожских черкас ». Під час спільного виступу вони взяли це, а також два інших міста — Синоп і Самсонов. Однак незабаром були витіснені з них турецькою армією, що направлялася проти персидського шаха під Багдад. У нерівних поєдинках донці втратили 500, а запорожці — 800 чоловік.

1627 рік. Навесні запорожці на 86 чайках вийшли в море. За свідченням московських джерел, спільно з донцями вони « на море ходили і городы турского воевали; и приходили близко к самому Царягорода; и многие городы взяли; и села и деревни пожгли, а людей побили; и с Азовом воевались ».

Саме такі регулярні вилазки запорожців разом зі своїми донськими побратимами на море завдавали чутливих ударів по Туреччині, яка поступово втрачала свої позиції і роль у тогочасному світі. Походи українського козацтва на Чорноморське узбережжя Блискучої Порти виснажували економічні можливості Туреччини, підривали боєздатність її армії. Крім того, героїчні походи подавали приклад пригнобленим Портою народам Європи, сприяли розгортанню їхньої національно-визвольної боротьби. Все це в комплексі вплинуло на зниження військової могутності Туреччини.

 

« На морі, - констатував 1634 р. Еміддіодортеллі д'Асколі, — вони заволодівали спочатку маленькими судами, а далі заохочені вдачею цих баталій, з кожним роком стали добувати все більші судна й у більшій кількості... жоден корабель, як би він не був великий і добре озброєний, не перебуває в безпеці, якщо на нещастя зустрінеться з ними, особливо за тихої погоди. Козаки стали настільки відважними, що не тільки за рівних сил, але й 20 чайок не побояться 30-ти галер падишаха, як це щороку бачимо насправді... Нарешті справа дійшла до того, що відсіч козакам насмілювалися давати лише найдужчі кораблі імперського військово-морського флоту, а османські порти, перебуваючи в постійному страху перед козачими нападами, виявилися «начебто заблокованими ».

Знаменито! Чи не правда? Здавалося б – ще трохи і Вольності Запорозькі сягнуть меж Малої Азії, опанують колись втраченою Троєю, звільнять від мусульманської зверхності центр православ'я – Константинополь. Але!.... На зміну княжій героїчній добі козацтва, як бич середньовіччя – чума, сунула доба худопалків-ренегатів, доба чи то християнина «особливої віри», чи то мусульманина Зінька Іхмелєцкі-Аги…

«Якби то ти, Богдане п'яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!

І пре прославлений козачий

Розумний батьку!.. і в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

 

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці утопивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

(Т.Шевченко)

Як то кажуть англо-сакси – «No comment!»

Звернемо увагу – за часів гетьманування та провадження братовбивчої війни Б.Хмельницького з українськими князями до ганебної Переяславської угоди – жодна чайка не вийшла до Чорного моря. Угода 1651 р. з Високою Портою, яка передувала Переяславській і підпорядковувала Військо Запорозьке, а отже і Вольності його Туреччині позбавила Запорожжя такої можливості і, головне, потреби.

Але!!!

Маємо ще одну яскраву сторінку з непересічною особистістю.

Вперше ім'я Івана Сірка зустрічається в історичних джерелах 1644 р. Молодий винницький полковник у складі козацького посольства їде до Варшави де бере участь у переговорах з французьким послом графом де Брежі. Кардинал Мазаріні, переконавшись у силі і боєздатності українського козацтва на «власній шкурі», коли вони в т.зв. 30-ти літній війні, воювали на боці Римської імперії германської нації, вислав де Брежі до Варшави аби переконати короля Речі Посполитої і самих запорожців щодо участі їх у війні з Іспанією тепер на стороні Франції. Переговори завершилися успішно, і 19 квітня 1645 року було укладено угоду про набір на французьку службу козацького корпусу 2,5 тисяч козаків. У жовтні 1645 року козацький корпус під командуванням полковника Івана Сірка на французьких кораблях відправився з Гданська до Франції. В той час французькій армії дуже шкодила приморська фортеця Дюнкерк, завойована іспанцями.

Тривалий час французи не могли здолати оборону Дюнкерка. Іван Сірко брав участь у морських походах, мав досвід штурму Варни, Трапезунда та інших фортець. Про це він сам згадував у листі до московського царя 1675 року. Тож, підійшовши під Дюнкерк, Іван Сірко в морському бою розбив іспанську ескадру, захопив кілька кораблів із гарматами і, посадивши на них козаків, нічним десантом з моря вдерся у фортецю за одну ніч. Успіх бою і козацька звитяга страшенно здивувала французів, і згодом принц де Конде назве їх «дивовижними». Із Дюнкерка козацька ескадра пішла курсом до порту Кале, звідки, розігнавши іспанців, зійшла на берег козаки протягом двох років успішно воювали на боці Франції.

З європейською славою повернувся Іван Сірко з козаками в 1647 р. в Україну

Б. Хмельницький яко відомий персонаж «Фігаро там, Фігаро тут», в черговий раз зраджує нині турецькому підданству і чвалає з протягнуто рукою до Московської кормиги. Противник ідеї протекції московського царя і єднання України з Московщиною Іван Сірко разом з Іваном Богуном і Йосипом Глухим став в опозицію до Хмельницького, склав свої повноваження перед гетьманом і відбуває на Січ, кинувши при цьому вертлявому «гетманішкє» – «Зі мною, як із Худолієм у тебе не вийде! Тільки посунься на Запорожжя!..» Після прибуття Сірка на Січ козацький флот значно активізував свої дії. Завзятий полковник вважав своїм святим обов'язком боротьбу з турецькою експансією на суші й на морі. Для цієї боротьби він як і його попередники домовляється про спільні дії з Донським козацтвом. І.Сірко готує ескадру чайок і в кінці 1654 року, не зважаючи на погрози Іхмелецкі-Аги, йде «промисел над Кримом чинити».

Як полковник Війська Запорозького він організував чітку лінійну службу козаків-лоцманів на Дніпрі та в його лимані, а ще патрульну службу і розвідку в Чорному морі, влаштував засідки на підступах до Січі. На початку літа того ж року Іван Сірко спільно з Семеном Ворчуном та донським отаманом Павлом Чесночихіним здійснили великий морський похід проти кримського ханства. Десантом з моря козаки взяли штурмом Судак, а потім атакували Кафу. Зайнявши місто, козаки фактично його зруйнували, а в морі ще захопили два турецьких кораблі.

Навесні 1655-го Сірко організовує морський похід, щоб зірвати намічений на літо похід кримської орди в Україну. Козацька ескадра з запорозьких та донських козаків таки вийшла в море на 34 чайках і 15 липня оволоділа Таманню – важливим турецьким стратегічним пунктом, який контролював Керченську протоку. Два місяці козаки тримали на замку Азовське море. Тримали в страху і весь Крим, і хан нічого не міг їм вдіяти. І лише споряджений султаном весь його Чорноморський флот зумів відтіснити козаків з Таманського півострова.

У 1659 році військова рада запорожців проголосила Івана Сірка кошовим отаманом Війська Запорозького Низового.

У 1660 році козацький дозор доповів Сірку, що турки закидають гирло Дніпра великим камінням, таким способом закривають козакам вихід у море. Кошовий зібрав 5000 козаків, половину з яких посадив на чайки, і з суші та лиману вдарив по Очакову. У поході Сірко розкидав турецьку фортецю Очаків, а разом з нею і відбудований турками Аслан-Кермен.

Султан змушений був знову направити до Очакова свій флот, який почав в лимані вести постійне чергування. Сірко терпів таке «зухвальство» до 1663 року. Зміцнивши свій флот гарматами, влітку 1663 року І.Сірко вирушив у морський похід і дістався аж Дунаю, де добре пошарпав прибережні міста. На зворотному шляху під Очаковом турецький флот зустрів його флотилію. Відбулася велика битва, яка тривала три доби. Ні козаки, ні турки перемоги в ній не знайшли. Тоді Сірко, як колись Сагайдачний, висаджує козацтво на берег і, знявши гармати з чайок, суходолом попрямує разом з ним 21 вересня прибув на Січ.

У 1665 році турки хотіли висадити свій десант прямо під Січчю. Козацька розвідка вистежила, як у Дніпро увійшли кілька турецьких галер. Підпустивши їх поближче, Сірко атакував і всі пустив на дно, а 60 турецьких вояків досталися козакам в полон.

Далі доля Сірка знову змінюється. У 1667 році він уже не кошовий, а полковник (управитель) міста Змієва на Харківщині. Упевнившись у «братських» почуттях московських воєвод, сам адміністратор підняв проти них вселюдне повстання і почав рубати московські військові загони. Та селяни не були повноцінними козаками, і бій за Харків Сірко програв. До речі, це єдина програна ним битва.

Влітку 1670-го Іван Сірко вже на Січі, і силами своєї флотилії знову взявся «Дніпр очистити для виходу на морской путь». І очистив Очаків від турків, захопив багато полонених.

Московський цар повстання проти нього, звичайно, не забув і незабаром проявив це на ділі. 19 квітня 1672 року, коли Іван Сірко без належної охорони відправився на переговори до московського воєводи Ромодановського, полтавський полковник Федір Жученко захопив його біля Нових Санжар і доставив до гетьманської столиці Батурина. Закутого в кайдани Сірка згодом доставили до Москви, звідти до Тобольську на заслання.

Мабуть, загинув би в Сибіру Славний козацький полководець, та в Україну, в район Кам'янця, посунула величезна 300-тисячна армія турецького султана. На його заклик зрушила з місця, і кримська орда. У цій надзвичайно загрозливій ситуації за Сірка перед царем почали клопотатися, як за бойового побратима і король Речі Посполитою Я.Собеський, і запорозьке товариство.

Запорожці у листі до московського боярина Артемона Матвєєва клопоталися, щоб «полевой наш вождь, добрый правитель, бусурманам страшный воин Иван Серко к нам был отпущен для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурман гонителя нет...».

Турецький султан Мухамед IV не зміг вибачити Сіркові та його запорожцям своїх невдач в Україні. Направивши в Крим 15-тисячний корпус яничар, він звелів 40-тисячною ордою штурмувати Січ в ніч після Різдва 1674 року. Коли запорожці полягали спати після Різдвяної ночі, 15 тисяч яничар зняли чатових і на свою погибель увійшли в Січ. Та на ранок звідти змогли втекти лише одиниці, решта полягли. Козаки, виявивши посеред ночі під стінами своїх куренів яничар, перехресним вогнем знищили основну їхню масу, а решту вибили в рукопашному бою.

Улітку 1675 року Іван Сірко помстився хану за такий «нелицарський» вчинок. Із боєм увійшовши в Крим, козаки взяли Бахчисарай і розгромили війська хана під Сивашем. Ці дві гучні перемоги Івана Сірка – на Січі і на Сиваші – значно похитнули міць кримського ханства. Як свідчить автор «Історії русів»: «Татари кримські і білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями і зайцями. Він декілька разів проходив крізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх татар аж у Кафські гори, де й самі хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках».

Та султан не зрікся задуму знищити козацьку твердиню. За народними переказами, нібито перед другим наступом на Україну Мухамед IV написав на Січ листа з пропозицією козакам здатися йому на милість.

Усередині літа 1678 року кошовий отаман Іван Сірко на чолі козацького флоту вийшов у Дніпровський лиман і біля гирла нинішньої річки Корабельної напав на турецький флот. Впродовж дня 12 липня козаки потопили 40 великих галер, які везли припаси турецькому війську під Чигирин. Розправившись із турецьким флотом, козацька флотилія увійшла в Буг, на якому козаки знищили усі збудовані турками мости, а потім висадилися на берег, розгромили кілька великих турецьких загонів і силою змусили татарські чамбули втікати до Криму. Щоб перетяти козакам дорогу до моря, султан звелів відбудувати дніпровські фортеці Аслам і Кизи-Кермен та збудувати нову фортецю на острові Тавань. Будівництво охороняли 6 полків яничар. Збагнувши небезпеку, Сірко на початку 1679 року з Дніпра і з суші атакував усі ці фортеці 15-ти-сячним козацьким корпусом. Козаки розбили яничарські полки і вщент, до фундаменту, зруйнували турецькі фортеці. При цьому Сірко захопив майже всіх робітників та самого Мустафу-агу, організатора турецьких фортифікацій.

Звістка про зруйнування турецьких фортець вивела султана з рівноваги, і він в листі наказав паші Кара-Мухамеду атакувати Січ своїм флотом. Іван Сірко почав лаштуватися до активної оборони. При наближенні 25-тисячного ворожого флоту до Чортомлика кошовий отаман вивів своє військо в урочище Лободуху, зайняв вигідні позиції, свій флот розділив на ескадри, які розташував у засідках. На допомогу запорожцям поспішили деякі козацькі полки. Однак Кара-Мухамед, оцінивши оборонні заходи Сірка, не наважився його атакувати і мирно повернувся до Туреччини. Сірко і цього разу продемонстрував свою непереможність.

Останньою справою флотоводця Івана Сірка стала організація морського походу в Азовське море влітку 1680 року. Поруйнувавши кримські міста, запорожці в серпні захопили в бою турецький корабель, визволили невільників, а екіпаж взяли в полон.

Повертаючись з походу в 1680 році, старий кошовий занедужав і відбув на свою пасіку поблизу села Грушівка. Там, на своєму хуторі, і помер 1 серпня. Наступного дня, 2 серпня, непереможного флотоводця, як і належить морякам, бойовою чайкою перевезли на Січ, де, за свідченням літописця Величка, поховали з великими почестями, з гарматною стрільбою усім Військом Запорозьким на цвинтарі Чортомлицької Січі. Довго потім Україною співали кобзарі: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг сильний, помер».

Але для Москви не лишень ім'я, а й пам'ять про Сірка була неприпустимою. Під час жахливого руйнування Січі і нищення козацьких могил Петром І у 1709 році було сплюндровано і могила славного Кошового отамана…

Можливо саме І.Сірко і став на перешкоді щодо остаточного підпорядкування й поглинення козацтва, а разом з ним України Туреччиною. Та аналогічна угода 1654 р. з Московією, де крім Б.Хмельницького одну з перших скрипок грало українське православне духовенство, призвела до втрати держави, а через це і знищення самого козацтва.

Як тут не згадати В.Шекспіра – «Мавр зробив свою справу – мавр може відійти!»

Замість додатків:

 

Донський Струг, відповідно до відомостей адмірала Корнеліуса Крюйса 1695—1696 р., був завдовжки від 50 до 70 футів і більше ( не зрозуміло, щоправда, які фути малися на увазі; у рейнських футах це 14,8—20,7 м, в англійських 15,2—21,3 м, у паризьких 16,25—22,75 м, в амстердамських 16,6—23,2 м з можливим перевищенням максимуму у кожному випадку). Весел налічувалося від 16 до 40. Про донські струги відомо, що вони розділялися на більші, середні й малі. В 1655 р. отаман Кузьма Дмитрієв, розповідаючи в Москві про черговий похід донців, говорив, що в море вийшли більші струги «по осьмидесят человек», средние «по семидесят и по штидесят человек» и малые «по пятидесят человек» .

Струги могли, за К. Крюйсом, мали по одному знаряддю (гарматі) на судно, — але головна сила цих судів полягала в самих козаках — чудових, умілих і хоробрих професіоналах війни, які перевершували турок у мистецтві мореплавання й виявлялися ще більш чудовими морськими піхотинцями, чим османські морські солдати.

*****

А за якими ж напрямами, якими шляхами ходили козаки на Туреччину?

Тодішні, та й більше пізні мореплавці не могли не враховувати напрямки й силу морських течій. Основна течія Чорного моря оперізує всю його акваторію кільцем паралельно узбережжю, відрізняється великою стійкістю і має напрям проти годинникової стрілки. Воно означається на відстані 1,6- 4,8 милі (3- 9 км ) від берега, має ширину в 30- 50 миль (56- 93 км ) і значну швидкість – від 0,6 до 1 вузла(1,1- 1,8 км на годину), а іноді й набагато більше, до 3 вузлів. Струмінь, що йде уздовж північного узбережжя моря, сильнішає влітку й восени, а південно-чорноморський – взимку й навесні.

Крім того, в центральних частинах моря, в його східній і західній частині, є два великих коловороти, так звані «окуляри Кніповича» (на прізвище морського дослідника Н.М. Кніповича), у яких напрям також спрямовано проти годинникової стрілки, але має меншу швидкість – від 0,1 до 0,3 вузли (0,2- 0,5 км на годину), іноді до 0,5 вузла. Східний коловорот віддаляється від основного потоку східніше Кримського півострову, на довготі Судака й Феодосії (колишньої Кафи), йде на південь і зливається з основним напрямом понад берегами Анатолії, у районі Синопу. Західний коловорот відходить від основного потоку біля берегів Анатолії, поблизу мису Керемпе (приблизно на меридіані Ялти), йде на північ і з'єднується з основним напрямом на західному півдні поблизу Кримського півострова. Таким чином, від Криму до Анатолії й назад існують зустрічні течії.

Нарешті, течія від Кримського півострову на захід розділяється на дві: північно-західна прямує до Коцюбієва (Одеси), а південно-західна до Варни.

Залежно від плавання за течією або проти неї хід судна прискорювався або вповільнювався. Основна течія Чорного моря давала добовий додаток (зменшення) до 23 миль ( 43 км ), що за тиждень плавання могло становити 161 милю , або приблизно 300 км . Отже, для економії часу човни повинні були йти навколо Чорного моря так само, як і головна течія, проти часової стрілки: від Керченскої протоки повз Кримський півострів і вздовж берегів Румелії до Боспору, а назад — вздовж узбережжя Анатолії та Кавказу.

Але ще за сивої давнини було відкрито найкоротший шлях впоперек Чорного моря від мису Карамбія (нині Керемпе) у Пафлагонії до мису Кріу Метопона («Баранячого чола», – нині Аю-Даг, Ай-Тодор або Сарич) у Криму, що давав величезну економію у відстані й часі. Між Керемпе й Саричем 142 милі ( 263 км ), які древні човни проходили за 1-3 доби. Цей шлях активно використовувався й у подальшому моремлавстві.

Ш. Старовольський в 1628 р. стверджував, що запорожці, начебто, «не зважуються йти у відкрите море, і тому пливуть понад правим (руселікським) берегом, спустошують Бессарабію, а так само землі Фракії». Твердження про майже винятково каботажне (прибережне) плавання козаків можна зустріти й у новітній літературі. Так, Л.Г. Шолохов пише, що донці та запорожці ходили «майже завжди понад берегом», хоча вже через кілька рядків повідомляє, що козакам «доводилося перетинати відкриту частину Чорного моря» від Криму до Анатолії. Помилкова думка Ш. Старовольского, мабуть, виникла з повідомлень про постійні напади козаків на прибережні міста, а також з недостатнього знання морської справи взагалі й козачої зокрема: тільки сухопутна людина, яким був польський сучасник, міг вважати, що в море пускалися лише ті козаки, що були готові «переносити його сморід».

Маршрути козачих походів поки ще ніхто спеціально не вивчав. Матеріали ж джерел змушують геть-чисто відкинути всякі міркування про «нерішучість» козаків, їх «острах» або «нездатність» відірватися від берегу й т.п. Запорожці та донці використовували найбільш доцільні шляхи для досягнення мети. Що стосується ударів по Боспору, то січовикам зручніше за все було йти за течією уздовж узбережжя Румелії. Так, властиво, поступово й наближалися до протоки козачі напади: спочатку на більш близькі пункти цього узбережжя, потім на усе більш далекі. Ми бачимо, що козаки йшли в напрямі Прибоспорського району й до Боспору вздовж берегів Румелії в 1612,1620, 1621 р., перед першим і третім нападами на протоку 1624 р., у поході 1629 р.

Довжина сучасних рейсів Херсон - Стамбул (із заходженням до Одеси) в 428 миль ( 792 км ) і Одеса – Стамбул (без заходу в інші порти) в 342 милі ( 633 км ) дає нам приблизне уявлення про відстань, що доводилося покривати козакам, які вийшли із Січі, перш ніж напасти на Боспор.

За свідченням Г. де Боплана, запорожці досягали Анатолії «в 36 або 40 годин». Це єдине на сьогодні джерело за яким можна приблизно визначити швидкість козачих човнів. Розрахунок, що припадає на вищенаведений час й згадана відстань від Херсону до Стамбулу (воно, щоправда, передбачає захід в Одесу, але й Січ перебувала не на морському узбережжі, а Анатолія в Г. де Боплана – це швидше за все не сам її початок на азіатському березі босфорського устя), дає швидкість в 10,7-11,9 вузлів (19,2- 22 км на годину), або в середньому 11,3 вузли ( 20,6 км на годину), що набагато перевищувало швидкість тодішніх турецьких військових і торговельних суден.

Донським козакам при здійсненні набігів до Босфору разом із запорожцями, але на своїх власних судах, ще треба було проробити дуже значний шлях від гирла Дону до Дніпровського лиману або якої-небудь крапки, розташованої в північно-західному «куті» моря. Сучасний рейс від Ростову-на-Дону до Керчі, потім навколо Кримського півострова до Євпаторію (колишній Гезлев) і далі до Одеси має довжину в 566 миль ( 1047 км ). Якщо виходити з «боплановской» швидкості, то цей шлях донці могли перебороти за 48-53 годин, які й варто додати до 36-40 «запорізького» годинника. З випливає, що донцям для нападу на Боспор північно-чорноморсько-румелійським шляхом було потрібно від 3,5 до 4 доби безперервного ходу. Дійсний же час, протягом якого донські козаки могли підійти до Босфору, безсумнівно, був довшим хоча б тому, що після тривалих переходів екіпажам був потрібний відпочинок, часом заважала несприятлива погода та ін.

Шлях до Боспору від Керченської протоки уздовж кавказького й потім малоазійського узбережжя йшов проти основної чорноморської течії й був майже у два рази довшим: довжина сучасного рейсу Ростов - Керч - Трабзон - Стамбул (без заходу в інші порти) становить 1102 милі ( 2039 км ).

Через велику відстань й практичну потребу козакам, що відправлялися до Боспору, часто доводилося обирати більш короткі маршрути, зневажаючи вигодами, що виникали від використання попутних течій. У цьому не було нічого незвичайного, оскільки проти течії було потрібно ходити, наприклад, під час виходу запорожців на Дон уздовж Кримського півострова, донців і запорожців по Керченській протоці в Азовське море, донців до кавказького узбережжя, а також при поверненні додому нагору за течією Дніпра й Дону. Втім, так ходили й всі інші мореплавці: ще за сивої давнини човни ходили з Дунаю до Керченської протоки, а турки плавали не тільки від Боспору до Трабзону й кавказького узбережжя, але, природно, і назад.

Маршрути козачих походів тому були різніми. Ми бачимо, що козаки використовували найкоротший шлях впоперек Чорного моря: 1630 р. вони з'явилися поблизу берегів Анатолії з району Кафи, а 1659 р. діяли під Кафою і Балаклавою, потім зявилися поблизу Синопу. Запорожці й донці ходили вздовж малоазійського узбережжя не тільки за течією на схід (наприклад, в 1616 р. від Самсуну до Трабзону), але й проти течії на захід: 1630 р., впавши на Інеболу, потім діяли поблизу «Легра» (швидше за все – Эреглі), 1651 і 1659 р. робили напади, коли йшли вздовж Анатолії в західному напрямку. 1625 р. козаки від Трабзону підійшли до Кафи (або Гезлева), а в 1622 р., схоже, навпроти – від Балаклави з'явилися до Трабзону. В.Д. Сухоруков припускає, що в 1652 р. донці від Криму направилися прямо до Боспору, а Юзеф Третяк вважає, що 1615 р. запорожці пішли до Малої Азії прямо, по середині моря. Якщо вірити Раффаеле Леваковичу, то 1625 р. козаки від Керченської протоки рухалися до Синопу, «обгинаючи Малу Азію».

Запорожці й донці, таким чином, не «абсолютизмучи» ролю течій, могли підходити до Боспору з будь-яких напрямків і точно так само мали можливість іти від нього в різних напрямках. Січовики після набігів Боспор за-звичай верталися додому вздовж узбережжя Румелії, тобто проти основної течії, як було, зокрема, в 1615 і 1625 р. Без сумніву, використовувався й короткий шлях через Чорне море до Криму з наступним рухом запорожців на захід до гирла Дніпра, а донців – на схід до Керченської протоки й Азовського моря (так було, мабуть, в 1651 р.).

Деяку «допомогу» козакам у їхньому плаванні проти течії робила циркуляція повітряних мас: влітку на Чорному морі переважають північно-західні, західні й південно-західні вітри, поблизу узбережжя Анатолії північно-західні. Але оскільки головною рушійною силою чайок і стругів були весла, а вітрило відігравало допоміжну роль, основну надію козаки покладали на власні сили, витривалість, рішучість і морехідні навички.

Ми вже говорили про те, як історично запорожці наближалися до Прибоспорського району, однак українські козацькі літописи стверджують, що січовики вперше підійшли туди не з боку Румелії. Ці літописи приписують запорізькому гетьманові Богданкові (Федору Богданові, князеві Богданові Михайловичу Ружинському), одному із найзнаменитіших козачих вождів XVI в., грандіозний похід навколо всього Чорного моря, успішні напади на Трабзон, Синоп і навіть райони Стамбула.

*****

Не дивно, що після т. зв. Московської Смути, Військо Донське, значно поповнивши свої ряди, відновило дії на морі. Однак спочатку донці провадили свої дії із Січі, разом із січовиками й під командуванням їхніх отаманів. Запорожці, що грали тоді головну роль на морі, виступали до певної міри вчителями своїх донських «корабельних товаришів».

По закінченні синопського походу С. Жолкевський відзначав велике значення того, що козацтво «провідало дорогу» через Чорне море: турки відтепер на своїй власній території будуть у безперестанному страхові перед козачими набігами. Передбачення канцлера Великого князівства Литовсько-Руського повністю збулося, і не тільки відносно запорожців. Донські козаки вже в 1615 р. вийшли з Дону й спочатку окремо, а потім з'єднавшись на Чорному морі із січовиками, громили ворожі прибережні селища. Потім настали часи славетних перемог запорожців і донців над цілими турецькими ескадрами, захоплення безлічі судів, полон османських адміралів, нападу на порти Криму, той же Синоп, Трабзон, Самсун, багато інших міст, на Боспор і сам Стамбул.

 

М.А. Мінинков пояснює розбіжності між Москвою й Військом Донським, що стосуються військових дій проти татар і турків, ще й тим, що «донським козакам була набагато зрозуміліше, ніж кріпосницькому уряду, ненависть народних мас (Московії О.Ч.) до турецько-кримських загарбників, що майже щорічно забирали в ясир силу-силену населення півдня.

На боротьбу з Туреччиною й Кримським ханством козаки дивилися не очима московського уряду, а народу, що вважав корисним і виправданим усякий захід проти Азова й Криму».

Від цього зауваження залишається, властиво, один крок до констатації того факту, що Військо Донське (як і Військо Запорізьке) тривалий час було суб'єктом міжнародного права й що воєнні дії козаків забезпечували їхні власні інтереси, політику козачого Війська. Взагалі цю думку в трохи більше «м'якій» формі вже висловлював С.І. Тхоржевский: «Військо самостійно вело війну й укладало різні договори, визнаючи одне обмеження, щоб у загальному їхні дії служили "будинку Пречистої Богородиці"». Інтереси донців інколи збігалися з інтересами Москви, але, і доволі часто, зовсім розходилися, і в останньому випадку Військо Донське, зрозуміло, діяло у власних, а не в «сторонніх» інтересах, що й приводило до відомих конфліктів. Те ж саме ставиться й до Війська Запорізькому й Речі Посполитої.

І зовсім не випадково через двісті років, наприкінці ХVІІІ ст., слабкі Кримське ханство і Запорозька Січ стали легкою здобиччю Московської імперії.

 

Додаток:

Наводимо своєрідну таблицю-реєстр морських походів, складену А.Сокульським.

1492 рік – Запорожці біля Тягині (Бендери) взяли на абордаж ту­рецьку галеру, яка везла ясир. Козаки звільнили всіх не­вільників.

1493 рік – Під проводом Черкаського старости князя Богдана Глинського козаки штурмом взяли і зруйнували фортецю Очаків.

1502 рік – Запорожці обложили турецьку фортецю Тавань.

1504 рік – Запорожці обложили турецьку фортецю Тавань.

1516 рік – Козаки блокували з моря фортецю Білгород.

1523 рік – Флотилія запорожців діяла під Очаковом.

1527 рік – Запорожці штурмували Очаків.

1528 рік – Флотилія козацьких чайок висадила десант і штурмува­ла стіни Очакова.

153 8 рік – Знову громили запорожці відбудований турками Очаків.

1541 рік – Під Очаковом діяла флотилія запорозьких чайок.

1548 рік – Іще один штурм Очакова.

1551 рік – Черговий раз запорозький флот спустошив Очаків.

1556 рік – Іще один штурм Очакова. Козацька флотилія штурмує Керч.

1558 рік – Запорозькі моряки оволоділи Джарилгачем і Переко­пом.

1560 рік – Козацька флотилія зруйнувала Кафу (Феодосія). Тоді ж в союзі з донцями штурмували Азов, а козаки під орудою Великого князя Д. Вишневецького оволоділи Очаковом.

1574 рік – Запорожці штурмували Білгород, зруйнували фортецю Тягинь. Інша флотилія чайок під проводом Покотила поби­ла турків на морі.

1575 рік – Козаки штурмом оволоділи фортецею Трапезунд, ро­згромили морські пірси і передмістя Стамбула, оволоділи фортецями Кілією, Сілістрією, Синопом.

1576 рік – Успішний похід на Варну.

1588-1589 роки – щорічні успішні походи на фортеці Туреччини й Кримського ханства.

1602 рік – ЗО козацьких чайок двічі розгромили турецький флот на підступах до фортеці Білгород, оволоділи кількома ту­рецькими галерами і штурмували Кілію.

1603 рік – штурм узбережжя Криму, взяття фортець Ізмаїла і Облічиці.

1606 рік – Флотилії запорозьких чайок штурмували фортецю Кі­лію, Білгород, захопили в морі 10 турецьких галер, взяли фортецю Варну і знищили увесь флот в гавані. Того ж року на чолі з Петром Сагайдачним запорожці оволоділи турець­кою фортецею в Криму — Кафою.

1607 рік – Флотилія запорожців на чолі з Петром Сагайдачним розбила турецьку флотилію під Очаковом.

1609 рік – Запорозькі флотилії штурмували Кілію, Білгород і Кафу.

1610 рік – Козаки успішно діяли на морі на підступах до фортець Ізмаїла, Юлії, Білгорода, Облучі, Новосідло.

1612 рік – Запорожці на 60 чайках здійснили штурм Гезлева, Бабадага, Варни і Месемврії. Восени спільно з донцями запо­рожці розорили Гезлев.

1613 рік – Козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а в гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію і оволоділи шість­ма турецькими галерами і кількома допоміжними суднами.

1614 рік – У серпні запорожці спільно з донцями оволоділи Сино­пом, знищили верфі і значну кількість кораблів біля пристані.

1615 рік – Запорожці з донцями на 70 судах розгромили турець­кий флот в гирлі р. Міуса, вийшли в Чорне море, захопили Трапезунд, Синоп і стамбульські причали Мізивну і Архіоки, розбили турецьку ескадру в гирлі Дунаю, захопили в полон турецького адмірала, а турецькі галери спалили.

1616 рік – Навесні 2000 запорожців на чайках розгромили турець­ку ескадру Алі-паші і захопили 15 галер і 100 допоміжних суден, потім взяли штурмом Кафу, Синоп, Трапезунд, де спалили 25 турецьких суден. У морській битві розгромили ескадру адмірала флоту Ціколі-паші, потопили три галери і відняли здобич в Ібрагім-паші, котрий вертався з походу на Січ.

1617 рік – Запорожці розгромили турецьку ескадру на підступах до стамбульської гавані і в бою вбили турецького адмірала.

1619 рік – Запорожці-моряки успішно діяли увесь літній сезон на Чорному морі.

1620 рік – Запорожці на 160 чайках спустошили узбережжя Чор­ного моря і спалили Варну.

1621 рік – У квітні-травні запорожці й донці штурмували Різу і зазнали поразки в битві з 27 турецькими галерами. А вже в червні-липні заново сформована флотилія запорожців ро­згромила ескадру адмірала Халіль-паші, 20 галер потопили, а решту змусили втекти. Потім козаки напали на Стамбул і Галац. В серпні—вересні на Чорному морі діяла флотилія з 10 тисяч запорожців, козаки потопити 12 галер.

1622 рік – Запорожці в союзі з донцями кількістю 2000 на ЗО суднах успішно діяли біля берегів Криму і Туреччини. Під час переговорів про викуп полонених турки віроломно на­пали на козаків, убивши 400 чоловік і знищили 15 суден. Того ж року козаки успішно діяли в Азовському морі.

1623 рік – 7000 запорожців успішно діяли в Азовському і Чорному морях.

1624 рік – У березні запорожці на 80 чайках оволоділи Кафою. Одночасно 1500 донських козаків на 55 стругах діяли біля Керчі. В червні 80 запорозьких чайок ввійшли в Босфор, об'єднавшись з донцями, які підійшли на 70 стругах, 4 серпня вони були вже в Босфорі, де зруйнували Неокорніс, Буюк-дере, Єнікьой, Істіньє і маяк Форос. В кінці серпня 102 чайки прорвались із Дніпровського лиману. Частина їх на початку жовтня блокувала Стамбул.

1627 рік – Запорожці з донцями на 86 судах діяли на Чорному морі і здобули кілька міст біля Стамбула.

1628 рік – До 6000 запорожців і донців підтримали претендента на кримський престол Шагін-Гірея, виступали проти ту­рецьких фортець в Криму.

1629 рік – Понад 3000 запорожців і 2000 донців успішно діяли під Кілією, Ізмаїлом, Балчиком, Варною, Сізеболем, Карасубазаром та іншими приморськими містами.

1630 рік – В квітні 1800 запорожців на 28 судах вийшли в море і безуспішно штурмували Керч. Після того, як до них при­єдналась додаткова флотилія запорожців, їх стало понад 6000. На 150 суднах вони розгромили Айсерес, Арпати, Інеболу, Синоп, Трапезунд та інші міста. Біля Очакова дали бій ту­рецькому флоту, в якому козацькі флотилії втратили 800 чоловік і 55 чайок.

1631 рік – 1500 запорожців й донців діяли на Азовському і Чор­ному морях, штурмували Керч, Гезлев, Інкерман. Після об'єднання запорожців і донців з яїцькими козаками гро­мили на Каспії торгові каравани.

83 1632 рік – Запорожці і донці взяли Синоп.

1634 рік – В серпні запорожці з донцями чотири дні штурмували Азов, потім громили Білгород, Кілію, Ізмаїл.

1635 рік – Запорожці з донцями діяли біля берегів Криму і Туреччини; в морі захопили 4 кораблі противника. На зворотному шляху запорожці оволоділи щойно відбудова­ною фортецею Кодак, повністю знищили її гарнізон. Керу­вав цією операцією видатний козацький полководець Іван Сулима.

1637 рік – Запорожці з донцями взяли Азов.

1638 рік – 1700 – запорозьких і донських козаків зазнали поразки від турецького флоту в дельті Кубані, втративши при цьому всі судна і 700 чоловік вбитими.

1640 рік – Запорожці з донцями на 23 судах в Керченській про­тоці вступили в бій з турецькою ескадрою із 40 галер і потопили дві, решта втекла в Азов.

1641 рік – 600 запорожців на 12 чайках Дніпром вийшли в Чорне море. Весь турецький флот знаходився в Азовському морі і брав участь в облозі Азова. 240-тисячна турецька армія, не добившись успіху в 24 штурмах, вимушена була зняти об­логу. Наступного року російський цар надіслав грамоту про відмову російського уряду прийняти в свої володіння Азов. Зруйнувавши фортецю, козаки покинули місто.

1644 рік – Запорожці на ЗО чайках, вертаючись з походу Азовським морем, об'єднались з донцями і знову штурмували Азов.

1645 рік – 5000 запорожців спільно з донцями на 84 судах діяли на Чорному й Азовському морях, штурмували Керч і Азов.

1646 рік – 2400 запорожців брали участь в штурмі Дюнкерка (Франція) на чолі з полковниками Іваном Сірком і Солтенком.

1648 рік – 600 запорожців і 300 донців на 20 суднах успішно діяли поблизу Тонких Вод (Кримське узбережжя), відбивши в татар захоплених на Україні полонених. Восени козаки на 16 суднах ходили на Темрюк.

1655 рік – Запорожці спільно з донцями на 34 суднах вийшли в море, захопили Тамань і зірвали похід татар на Україну.

1656 рік – Запорожці і донці числом понад 2000 штурмували Азов і Очаків. Біля Гезлева вони відбили 200 полонених україн­ців і росіян і захопили в полон 600 турків і татар.

1659 рік – Влітку козаки на 30 суднах громили передмістя Темрюка, Тамані, Кафи, Балаклеї, Синопа, Кондри та інші міста, а восени діяли біля берегів Криму.

1660 рік – Навесні 5000 запорожців на чолі з Іваном Сірком напали на Очаків і спалили його, пізніше захопили фортецю Арслан на Дніпрі.

1663 рік – Запорожці три доби вели морську битву з турецьким флотом на Чорному морі.

1664 рік – Козаки знищили кілька турецьких кораблів, висланих із Тавані до Січі.

1670 рік – Під командуванням Івана Сірка запорожці штурмували Очаків, "щоб Дніпро очистити для виходу на морський шлях".

1686 рік – У союзі з донцями козаки штурмували фортеці Лютик і Кизикермен, успіху не добились, але забезпечили вихід донцям в море, які потім успішно діяли під Темрюком.

1690 рік – Запорожці штурмували турецькі фортеці в гирлі Дніпра і татарські поселення в Криму. В гирлі Дніпра запорожці захопили ханську казну і два кораблі.

1692 рік – Запорожці тримали в облозі Очаків.

1694 рік – Спільно з донцями запорожці заволоділи Чонгарським городком, потім донці повернулись в Черкеськ, а запорожці пішли в море.

1695 рік – Запорожці, очолювані Максимом Самійленком, оволо­діли турецькою фортецею Кизикермен. Потім блокувавши чайками, оволоділи фортецею Тавань. Дізнавшись про це, гарнізони фортець Асланкермен і Мубареккермен розбіглися. Цим походом керував козацький флотоводець Іван Гусак.

1696 рік – 500 запорожців діяли на Чорному морі, чим сприяли донцям в облозі Азова. Вони ж відіграли вирішальну роль у взятті цього міста. Близько 4000 запорожців першими увірвалися в передмістя фортеці і засіли на валу, звідки турки не могли їх вибити і здали фортецю, не дочекавшись повторного штурму.

 

При підготовці використано фрагменти праць:

- В.І Сергійчука «Іменем Війська запорозького»

- С.А. Леп'явко «Козацькі походи на татар у 1570–1580-х роках»

- П. Стороженка «Розбійники з лебединого шляху»

- В.М. Корольова «Боспорська війна»

 

P . S .

 

Чорноморський флот — це не тільки і не стільки кораблі в Севастополі, це — люди, які виходять на пенсію і залишаються в Криму, інфраструктура, підприємства. Це — справжня російська офшорна зона. Таку заяву зробив 13 грудня 2008 р. на конференції в Санкт-Петербурзі заступник генерального директора — директор міжнародних програм Центру Разумкова Валерій Чалий. Він відзначив, що «вивести кораблі просто, але вплив-то залишиться!».

«Всі розуміють, що зараз Росія добре поставила в Криму розвідувальну та пропагандистську роботу і так далі, — сказав пан Чалий. — З іншого боку, там живуть громадяни Росії і її інтерес до цього регіону зрозумілий, і він залишатиметься завжди».

Конференція «Забезпечення безпеки і стабільності у Великому чорноморському регіоні: виклики та можливості» організована Центром міжнародної і регіональної політики (Санкт-Петербург), посольством республіки Польща в Росії, генеральним консульством Литви в Санкт-Петербурзі, Фондом Конрада Аденауера за підтримки Інформаційного бюро НАТО в Москві та Чорноморського фонду регіональної співпраці.

 


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.