Олесь ВАХНІЙ

ПРИЧИНА ПОМАРАНЧЕВОЇ КРИЗИ

на головну

Для людей, не позбавлених здорового глузду, той розгардіяш, який виник в Україні під сучасну пору, не є чимось неочікуваним або нелогічним.

Чергове, старанно увібране в помаранчеві шати випускання пару (помилково наречене чомусь революцією), дійшло до свого логічного й закономірного кінця. Дійство, очолюване «фальшивими пророками» й «сліпими поводирями, від самих початків було приреченим.

Сподіваюся паралелі нинішнього дня й нещодавнього минулого будуть доречними. Понад 350 років Україна була окупованою Московщиною. Довгий час окупація виправдовувалася «єднанням православних», згодом «спільним корінням» й «пролетарським єднанням». Але мета окупації залишалася незмінною: асиміляція, привласнення інтелектуальних здобутків, природних покладів та родючих чорноземів. Виникнення «п‘ятої колони» (кількамільйонної суміші етнічних чужинців та позбавлених почуття обов’язку супроти Творця й Батьківщини автохтонів), фізичний терор стосовно небайдужих і незгідних, нав’язування непритаманних форм світосприйняття не змогли зупинити прагнення українців самостійно облаштовувати власне життя. Логіка підказує: проголошувати незалежність й очолювати державотворчі процеси мусять нові люди. Природно, що вони мусять бути етнічними українцями («в своїй хаті своя правда, і сила, і воля») й незаплямованими співпрацею з окупаційним та постокупаційним режимом. Так вчинили балтійські народи, і ми є свідками позитивних змін гідного прогресу. Цілком протилежно сталося в Україні. Усвідомлюючи приреченість комуністичних ідей й абсурдність прагнень зберегти Московську імперію в існуючих кордонах, тогочасна владна верхівка, проголосивши (не маючи на те жодного морального й юридичного права) себе політичною й економічною елітою, взялася «розбудовувати державність». Наслідки загравання й формального зрівняння (фактичного вивищення) в правах й можливостях насильників і жертв насилля не змусили на себе довго чекати. Переповідати їх зайве.

Події кінця 2004 року були логічним наслідком діяльності злочинної постколоніальної адміністрації. Усвідомлення потреби змін провокувало до спротиву. Народ сказав своє рішуче слово. Виходячи на майдани, українці прагнули усунути від влади тих, для кого факт постання незалежної України став би нагодою збагатитися, а використання владних важелів задовольняло власні потреби. Але щирими прагненнями й патріотичним ентузіазмом народу скористалися самозакохані політикани, олігархи, й вихована ними безпринципна, але водночас жадна до слави й наживи, когорта «молодих політиків». Не потрібно бути пророком, аби зрозуміти, що колишній член ЦК ВЛКСМ О. Зінченко «повернувся» з Москви в Україну в 1992 році зовсім не для того, щоб сприяти утвердженню демократії й розбудові національної держави. Для багатьох незрозумілим було й долучення до числа «любих друзів» чільника помаранчевих, етнічних чужинців Жванії та Червоненка.

Здобутою народом владою скористалися на власний розсуд. Про обіцяне й задеклароване забули. Чому не покарали причетних до політичних репресій та переслідувань? Боялися аналогічних звинувачень? Гадаю, що на те були інші причини. Чому колишні вояки УПА та дивізії СС Галичина (єдині хто в часі Другої Світової змагалися під синьо-жовтими стягами за незалежність) не здобули належного визнання й пошани? 15 жовтня минулого року організована ними та патріотичною молоддю спроба влаштувати піший хід Хрещатиком (доречі, санкціонованого столичною владою) була зірвана зграєю колишніх «бійців заградотрядов» та сопляками зі створеного придністровського МГБ «Прориву». Міліція жодним чином не перешкоджала порушникам громадського порядку. Прикро, але ні в Президента, ні в помаранчевих депутатів (окрім відлученого від них Тягнибока) ні часу, ні можливостей (а швидше всього, що бажання) не знайшлося, щоб підтримати гідних пошани. Певно національна ідея для них також «не спрацювала».

Революція (безкровна чи силова) – це докорінна зміна. Чим різняться між собою колишні й нинішні? Як мінімум – кольором символіки. У когось більше зовнішньо приємних людей, а в когось занадто багато нахабних й зухвалих. Одні вболівають за «Шахтар», а іншим подобаються двобої Кличка. Але суть й мета (як це не прикро визнавати), і в одних, і в інших, далека від потреб українського народу. І для «колишніх» (комуністів та соціалістів), і для, винесених «помаранчевими» хвилями, «новітніх» політика стала однією з форм підприємницької діяльності (для одних – гешефтом, для інших – бізнесом). «Традиційним» для Заходу кримінальним кланам залишається лише заздрити можливостям новопосталої камарильї. Прихід до влади «помаранчевих» жодним чином не змінив існуючий під сучасну пору ненормальний стан речей. Безугавні сварки за міністерські портфелі, комітети, упереджений «перерозподіл» (а не повернення у власність народу) здобутого за безцінь й кримінальним шляхом попередників, свідома відмова від виконання обіцяного й задекларованого розчарували громадськість. Зміна владної еліти не спричинилася до зміни існуючого стану речей. Кулачні бої й штовханина в сесійній залі Верховної Ради жодним чином не свідчать про щире бажання депутатів долучитися до поліпшення долі народу. Здобуваючи депутатські мандати, більшість чиновників вклали не один мільйон у виборчі перегони. І ось на тобі. Замість очікуваних дивідендів довелося зіткнутися з конкуруючою зграєю собі подібних. Яка халепа.

Досвід минулого свідчить: показові сварки безпринципних урядовців (перехід з однієї фракції в іншу – зайве тому свідчення) існуючих проблем не вирішать. Україні й українцям потрібні нові чільники з незаплямованим минулим. Ці люди «не словом, а ділом» засвідчили, що такі слова, як честь, гідність, небайдужість, принциповість й відданість, не є для них пустопорожнім дзвоном.


Джерело:"Персонал Плюс"

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.