Про Україну та Росію,

як то і про хлопців вольнолюбивих і про плюгавих яничар


Шановні друзі!

Підставою до цього огляду стала стаття пана Олександра Палія , що була опублікована на сайті www.pravda.com.ua і яку ми не можемо не подати у повному обсязі, оскільки повністю поділяємо думку автора.

Аналіз дій, до яких щорічно вдається Російська Федерація, офіційних і не офіційних заяв російських політиків різного масштабу, взагалі тої риторики з гостро-шовіністичним та зверхнім душком, що маємо превелике задоволення побачити на шпальтах російської преси та у електронній мережі, наводить на думку про те, що все це частини певного суспільно-політичного процесу, який має ось-ось завершитися і всі ми заживемо дружньо «у спільній родині народів-братів».

Та чи так воно є?

Ні, і тисячу разів ні!

«Великоросс вышел на арену истории вместе с князем Андреем Боголюбским» (тобто у другій половині ХІІ ст.), - писав В. Ключевський ще 100 років тому. Однак і нині сучасна еліта Росії вважає Київську Русь, що постала за 300 років до появи росіян, першою державою останніх. Все це свідчення заполітизованості й необ'єктивності багатьох історичних викладок російських колег щодо історичного місця та цивілізаційної належності Південної Русі та її прямих спадкоємців українців. Нова Росія не поспішає прощатися зі старими імперськими міфами відносно справжніх історичних спадкоємців Київської Русі. Натомість витворюються нові міфи, що відповідають новомодним історичним концепціям і хворобливим маренням прибічників відродження Російської імперії.» (1)

Тому, друзі, не слід дивуватись появі збочених мультфільмів для дітей (і дорослих) від російського виробника. І не слід реготати з таких шедеврів російської кіноіндустрії, як «Александр Невський». Бо князь дійсно з завзятістю, гідної у інших випадках поваги, «заходився стягати податки для Золотої Орди». За це (і для того) мав і ярлик на княжіння і татарську кінноту у розпорядженні. З небаченим героїзмом князь «жорстоко придушив антитатарські повстання в ряді міст Північної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва і закладаючи підвалини азійської деспотії» (1). Тепер ім ' я цього достойника вписане до переліку «легендарных героев российской истории» . Це, вибачте, не лицар найвищих нагород УПА – Золотого хреста бойової заслуги І класу та Золотого хреста заслуги – Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Інша постать та інша велич в «легендарного»!

Це, так би мовити, «у них».

А в нас?

Тут теж не сумуйте і не впадайте у відчай, почувши наступні тези:

- «Національна Ідея» не спрацювала!»;

- « эти ( тобто – ми) кАзлы, (которые) нам ( тобто - проффессорам) меша ют жить!..»

- «Крым – всегда был русский!»

- «УПА – бандиты!»

- «Украинского языка, как и самой Украины никогда не было!»

- тощо.

Не слід, також, робити великі очі, коли з «щирих» рук тих самих, кому «казл ы мешают жить» до казни цих самих вчорашніх «казлов» почне перепадати «на розвиток». Гроші ж не пахнуть. Так, наче б то воно є? А Правда-совість – так вона у кожного своя.

І не хапайтеся за голову, якщо комусь з ваших знайомих (або незнайомих) спаде на думку взяти, та й зареєструвати (на всяк випадок) старі козацькі знаки-символи – спадщину козацьку звичаєву – як торгову марку. Бо, як то кажуть старі, козака із гречкосія зробити можна, а з торгаша виходе тільки торгаш! Тут інша мораль, інший закон.

Так давно сталося. Так воно є. Так довго ще буде.

На доказ цього наприкінці додаємо декілька статей, що побачили світ на початку 90-х минулого сторіччя. Без коментарів. Висновки за вами.




Постійне посилання: http :/ /www.pravda.com.ua/news/2008/6/11/77368.htm

Героями для Москви можуть бути лише українські холуї

11.06.2008 ___ Олександр Палій, для УП

З Міністерства закордонних справ Росії надійшов потік "фе" з приводу того, що українці вирішують, хто у них в історії герой, і хто ні. У коментарі Департаменту інформації й преси МЗС Росії засуджено намір України відсвяткувати 350-ту річницю перемоги українського війська під проводом гетьмана Івана Виговського над московським військом у Конотопській битві.

У коментарі, зокрема, сказано,що "російський загін Олексія Трубецького змушений був, понісши відчутні втрати, але аж ніяк не розгромлений, відійти до Путивля. Сам же похід загону Трубецького був викликаний необхідністю протидії планам гетьмана Виговського, який порушив власну клятву у вірності Москві, включити частину українських земель за назвою Велике князівство Руське до складу Речі Посполитої".

За даними МЗС Росії, "Гетьман Іван Виговський завершив свій життєвий шлях аж ніяк не героїчно – у жовтні 1659 року козаки його скинули й змусили бігти в Польщу, де через п'ять років уже поляки обвинуватили його в зраді й стратили".

Згідно з заявою департаменту російського МЗС, в Україні "піднімаються на щит імена й діяння, яких в інших умовах можна було б і посоромитися. Кривава битва через чергове зрадництво чергового гетьмана – з їхнього числа”.

Таке трактуванням історії традиційно не дружить ані з фактами, ані з мінімальною логікою.

Якщо перемога під Конотопом була не розгромом, то звідки ж тоді взявся загальновідомий в російській історіографії факт підготовки евакуації царя з Москви після Конотопської битви?

І що означає в інтерпретації російського МЗС "відчутні втрати, але аж ніяк не розгром?"

Як відомо, під час облоги Конотопу московські війська втратили 10 тисяч військ і ще 30 тисяч під час самої битви. Це учетверо більше, ніж втрати швед ів у Полтавській битві. Невже й там не було розгрому?

Закиди про те, що гетьман Виговський "закінчив своє життя аж ніяк не героїчно", виглядають з явною натяжкою. Негероїчно втікав з України Олексій Трубецькой, залишивши на полі битви воєводу Семена Пожарського та недобитки своїх військ.

Та й сам Іван Виговський боровся проти Польщі так само, як і проти Москви, за що й був страчений поляками. Чим не героїзм, з точки зору України? Якщо ж героями можуть бути лише ті, хто сам є росіянином, або зраджує свій народ заради інтересів Росії, тоді в інтерпретації російського МЗС усе гаразд.

Між тим, говорити, що український гетьман міг когось зрадити – дурний тон. Український гетьман не винен нічого жодній іншій країні. Тож про зраду не може йти мова.

Він відповідає лише перед своєю країною і своїм народом. А інакше можна дійти до того, що й Дмитро Донський – зрадник Золотої Орди, або Андрій Боголюбський – зрадник Київської Русі.

Взагалі, з цієї збоченої точки зору, усі українські гетьмани – зрадники, бо вони чомусь вперто думали про інтереси України, а не Росії.

Але справжнім апофеозом стала заява вже російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який зробив заяву щодо відзначення 1020-ліття Хрещення Русі, на святкування якого президент Ющенко запросив у Київ патріарха Олексія Другого.

"У Російської православної церкви існує серйозна заклопотаність у зв'язку з тим, що на ці ж торжества запрошений і Константинопольський патріарх... Територія України – це канонічна територія РПЦ".

Хоча, насправді, більше логіки в тому, що Росія є канонічною територією Київського патріархату, адже навіть російський МЗС потребуватиме значних зусиль, щоб довести, що християнство прийшло в Росію з Києва, а не навпаки.

Для Москви чомусь виявилося проблемою й те, що до Києва приїде патріарх Константинополя, звідки в Київ прийшло християнство.

Між тим, Ющенко формально міг би й не запрошувати Московського патріарха на святкування. Адже добре відомо, що на території Росії ніякого утвердження християнства в 988 році не було.

Цей процес розтягнувся на століття. І не факт, що закінчився.

Ще через століття після хрещення киян, воєвода Київського князя Ян Вишатич, при зборі данини на території сучасного Нечорнозем'я, десятками виловлював місцевих шаманів.

Через століття після хрещення Русі навіть у Новгороді, який міцно контролювався Києвом, син Великого Київського князя Святослава Ярославича Гліб змушений був вдаватися до суворих заходів проти язичників.

Як пише вітчизняний літопис: " І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми.

Гліб тоді, взявши топірець під полу, прийшов до волхва і мовив йому: "То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?" І він сказав: "Я все знаю". І спитав Гліб: "А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?" І він сказав: "Я чудеса великі сотворю". Гліб тоді, вийнявши топірець, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися".

Можливо, лише з чисто педагогічної точки зору, присутність на святкуванні у Києві Московського патріарха може мати якийсь сенс.

На всі ескапади російського МЗС можна було б і не реагувати – якби вони поширювалися, приміром, російською школою. Зрештою, це їхня внутрішня справа: вигадувати казки і вирити їм.

Однак, російське зовнішньополітчине відомство невідомо з якої радості безпардонно присвоїло собі право вказувати Україні, як їй ставитися до самої себе.

Колись візантійський імператор спробував вказати князеві Святославу, що тому корисно і що ні, але був піднятий київським князем на глум. Схоже, це єдино правильне ставлення до такого нахабства.

Олександр Палій, історик, політолог, провідний експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України, для УП

© 2000-2007 ”Українська правда“

www.pravda.com.ua

Полізла баба у воду, не знаючи броду

( «Шахтерская правда», 11 грудня 1990 р.)

Прочитал письмо учительницы Седлецкой, опубликованное в «Шахтерской правде». Нетрудно понять, что писал его опытный партийный идеолог. Стыдно за образованного человека, который льет грязь на украинский народ и перекручивает историю.

Седлецкая пишет, что не было казацких полков на Галиччине и Волыни. А кто тогда дал нам основателя Сечи Запорожской на Хортице князя Байду Вешневецкого, Северина Наливайка, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного и многих других? Писать обо всех – газеты не хватит. А кто пополнял поределые в боях полки казацкие, Сечь Запорожскую? Львов – есть духовная столица Украины. Многие гетьманы и кошевые заканчивали там школы, так же как и сам Богдан Хмельницкий закончил высшую иезуитскую школу во Львове. И не дух ли славного войска Запорожского проснулся в них во время освободительной войны 1942 – 1946 гг.?

Украинский народ веками стремился быть вместе, а сейчас такие, как Седлецкая и ей подобные, стремятся разъединить наш народ, сеют вражду между Западной и Восточной Украиной.

Седлецкая пишет, что Ярослава Галана убили националисты. Почему же до сих пор последнее выступление Галана перед партийными работниками никто не знает? За сутки до выступления его вызвали в милицию и отобрали наган. Тут много непонятного. Много в нашей истории белых пятен. Незнание их и перекручивание, безразличие – есть психология раба.

Моя статья писалась украинским языком. И хотя был принят закон о языке, вы не захотели ее печатать на родном языке. Нет шрифта? Хочется спросить: до каких пор будут издеваться над нашим языком, культурой Седлецкие и подобные ей янычары?

Очень обидно, что эта учительница не знает нашей национальной символики. Она пишет, что жовто-блакитний флаг – бандеровский. Седлецкая, наверное, не знает, почему нас называли и сейчас называют хохлами. Хохол – это монгольское слово. Хох – значит блакитный, ул – желтый. Когда Батый брал Киев и другие украинские города, князья имели эти цвета на всех своих стягах. Бандеровцы взяли себе флаг Ивана Сирка – червоно-чорный.

Седлецкая пишет о так званых десантах из Западной Украины. Люди едут по зову сердца за свой счет. Потому что хотят, чтобы Украина была свободной, чтобы люди жили в мире и в дружбе.

Седлецкая обижается, что ее и ей подобных обзывают. Это они пожинают плоды своей многолетней янычарской работы, повальной русификации. Как говорится, что посеешь, то и пожнешь. История ставит все на свои места.

Анатолий Бондаренко,

Донецкая обл., с. Константиновка

ЛИСТ ЗАПОРОЖЦІВ,

Вольнолюбивих хлопців,

плюгавим яничарам,

в Україні і не в Україні сущим.

(«Київ», №7, 1991 р.)

Розпресобачені сини й дочки! Душепродавці й братопродавці!

Паскудні наймити й прислужники катів та гнобителів України!

Чи знаєте ви, чим відрізняється людина від свині? Тим, що людина час від часу дивиться в небо. А свиня – тільки в корито. А чим відрізняється «хохол» від українця? Тим, що українець думає про Україну, а «хохол» тільки про свою утробу. І про свою шкіру.

Це … вам для «разминки мозгов».

А тепер про щурів. Мутантів . Що нібито з'явилися в підземеллях Москви … і … на Україні. Свинячої плоті і собачої крові.

То чим відрізняються мутанти московські від мутантів українських? Майже нічим. Хіба що кількістю ніг. Одні мають по чотири ноги. Другі – по дві.

І походженням. Одні виплодилися на відходах «економічного достатку» епохи недорозвиненого соціалізму. Другі – на відходах його ідеології.

Зверху воно ніби й людина. Ніби й мало рідну матір й рідного тата. І присягається, що воно «чистокровне». Але тут же ту материнську та батьківську кров поганить. І тут же присягається, що для нього «все матери равн ы ». Це, щоб підхамелионітися до чужої матері. Щоб визискати її тепло і ласку. Тоді і її запродасть. Поплазує до тієї, яка в більших достатках і вигоді.

Отож безлика яничарська отаро … - записуйтеся у мутанти! Хто не має людської гідності і гордості, єднайтеся у стадо твердолобих баранів! Утворюйте ново(отб)росії, «автономні республіки», інтерфронти, комітети спасіння власної шкіри. Заг(ОМ)они по боротьбі з народним духом. Терзайте тіло матері-України, як орда. Душіть того, у кого зосталося ще трохи совісті і національної гордості. Щоб не нагадували вам про вашу ницість.

Нехай і далі світ із нас сміється: «Мають таку багату землю, а ходять голодні й голі…».

«Є їх понад п'ятдесят мільйонів, а досі не мають своєї держави…».

«Народжують таких лицарів, а ходять вічно у ярмі…».

Вам, слухняним задолизам «вищестоящого» сатрапа, вигідно, щоб народ завжди чогось боявся. Ворогів народу, націоналістів, екстремістів… Атеїстів лякаєте православними, православних – греко-католиками, католиків – автокефалістами. Щоб не було спокою. Щоб не єднався брат з братом.

Та пам‘ятайте !

Хто не відчуває під ногами землі рідної, хто обірвав коріння родоводу свого, хто зрікся мови материної і свого народу, буде презренний навіки людьми і Богом! Земля свята не прийме вас. А ваші діти і онуки … бездомними вовкулаками блукатимуть по чужих землях і проклинатимуть ваші кості.

Хто не визнає над собою неба рідного, на того небо впаде страшною карою.

Хто за Іудин гріш продає волю народу свого, того, як христопродавця Іуду, прокляне людство…

І не прийме вас завтра ні чесна Росія, ні розтерзана вами Молдова, ні розстріляна Прибалтика, ні зганьблена вами Україна! І не сховаєтесь ви ні за Кримськії гори, ні за мури чиновницьких бастіонів, ні за броню танків. Згорите від народного гніву. А нащадки ваші горітимуть вічно від пекучого сорому за вас. І проклянуть вас навіки!

Українська громада

ЧИ ПАМ ' ЯТАЄ КРЕМЛЬ

ЗАПОВІТ ПЕТРА

відкритий лист

віце-президенту Росії О. Руцькому

(«Голос України», 23 квітня 1992 року. № 75 (325))

Шановний пане генерал-майор!

Ваша безвідповідальна і провокаційна мандрівка до українського Севастополя та в Молдову викликає гіркі почуття й розчарування, що демократична Росія може «достойно» стати правонаступницею колишнього СРСР.

У Севастополі ви говорили про те, що Крим належить Росії, а Чорноморський флот – створений Росією. Але не можна вважати своїм те, що отримано пограбуванням.

Здавна політика керівництва Росії будувалася на «прихоплюванні» чужого, розширенні своїх кордонів за рахунок сусідів. Ще Петро І склав заповіт вийти до Перської затоки. Цариця Катерина ІІ свято й послідовно виконувало цей заповіт. Крим було завойовано росіянами. А через півтора століття корінне населення – татар вигнали зі своєї ж території. Це ще раз підтверджує спадкоємну агресивність московських правителів. А як розуміти ваш вояж до сусідніх суверенних держав? Ваші промови перед жителями, в яких ви закликали до відокремлення від України та Молдови? Ви діяли, як підбурювач.

У Севастополі ви закликали агресивну частину моряків до зброї. Адмірал Касатонов вивів бронемашини на вулиці Севастополя.

А тепер уявіть, що сталося б, якби керівник делегації України виявився таким же недалеким, як ваш адмірал Касатонов, і наказав охороні відповісти тим же? Невже вам, генерал-майоре, мало було крові в Афганістані, Сумгаїті, Вільнюсі, Молдові й Карабасі? Тепер вам не терпиться пролити кров на Україні?

Ваші заяви про те, що Чорноморський флот створений Росією, - нісенітниця. Ви пропонуєте Україні 10-12 старих «калош», щоб пихтіли біля берега, лякаючи чайок. А чому, власне, пропонуєте ділити лише Чорноморський, а не весь флот колишнього СРСР?

Всім відомо, що промисловість України на 70-75 відсотків працювала на армію, а також і на Чорноморський, Балтійський, Північний, Тихоокеанський флоти і Каспійську флотилію.

Якщо добросовісно оцінювати внесок України в оборону колишнього Союзу, то він складе майже 40 відсотків. Отже, ділити флоти потрібно разом, з урахуванням внеску кожної союзної республіки в створення флотів. Білорусь, Казахстан, Узбекистан не мають морів – платить компенсацію й володійте їхньою частиною флоту.

На території Росії створені три найбільші військово-морські бази з великою кількістю сучасних кораблів. Та цього вам мало, давай четвертий, Чорноморський! Звідки така ненаситність?

Ви й ваші ідейні великодержавні колеги організуєте вояжі в суверенні держави, бунтуєте там народ, не задумуючись про трагічні наслідки. «Пінку» зі свіжо-пролитої крові збирають лише політичні авантюристи.

Розцінюючи метушню навколо Криму й Чорноморського флоту, можна стверджувати, що заплановані вами провокації потрібні лише з однією метою: утримати Україну в «гарячих обіймах» єдиної й неділимої. Тримати її, як колонію, контролювати вихід у Середземне море, загрожувати сусідам. Не вийде!

Леонід Джеммель,

Учасник Великої Вітчизняної війни

1. Залізняк Л.Л.* Цивілізаційний вибір України очима Семюеля Хантингтона та українців // Україна в пошуках себе: національна ідея, проблеми розвитку: Зб. матеріалів експертів Всеукр. Експерт. Мережі / Упоряд. О. Судакова. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 328 с.

* Залізняк Леонід Львович - доктор історичних наук, професор кафедри історії НаУКМА, завідувач відділу Інституту археології НАН України.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.