Михайло Брайчевський

ПРИЄДНАННЯ ЧИ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ?
Критичні замітки з приводу однієї концепції

на головну


В шерегу прикрих явищ, пов'язаних із так званим "культом особи", стоять деякі перекручення в сфері історичної науки, зокрема - історії України. Боротьба з "шкідливими наслідками культу особи" до осені 1964 р. зводилася переважно до викреслювання імені Й. В. Сталіна (навіть у таких контекстах, де його згадка була конче необхідною) та до перегляду деяких засад, свого часу висунутих самим Сталіним і піднятих до рівня незаперечної догми. Цей перегляд обмежувався часто поверховими шарами, тоді як суть справи залишалася незайманою. Тим часом протягом 30-х, 40-х та на початку 50-х років у нашій історіографії вкорінилися деякі тези, що становлять собою очевидне викривлення історичної правди і ревізію теоретичних підвалин марксизму-ленінізму.

В історичній українській науці особливо прикрі перекручення мали місце після 1947 року, коли головний колектив істориків радянської України - Інституту історії АН УРСР - був безпідставно звинувачений у буржуазному націоналізмі1, а в наукових закладах утворилася ненормальна обстановка диктату малокомпетентних осіб. Побоюючись дальших звинувачень, українські історики піддали ревізії ряд засадничих формул, у тому числі й таких, що були цілком правильними і адекватно відбивали реальний історичний процес.

Виступаючи з промовою на ХХІІ з'їзді КПРС і говорячи про обстановку, яка склалася в Україні у 1947 р., коли на чолі ЦК КП(б)У стояв Каганович, М. В. Підгорний (тоді перший секретар ЦК КПУ) підкреслював: "Вважаючи себе непогрішимим, Каганович одноосібно, в обхід ЦК, вирішував найважливіші питання життя республіки, причому дуже часто неправильно. Великий майстер інтриг і провокацій, не маючи буквально жодних підстав, він обвинуватив у націоналізмі провідних письменників республіки, а також ряд керівних партійних працівників. За вказівкою Кагановича в пресі з'явилися розносні статті проти ряду відданих партії і народу письменників. Однак цe не задовольнило Кагановича. Він став домагатися скликання Пленуму ЦК з порядком денним: "Боротьба проти Haцiоналізму як головної небезпеки в КП(б)У, хоча в дійсності такої небезпеки не було й гадки" (підкреслення наше – М. Б.)2.

В цій обстановці підготовки інспірованої справи і з'явилася підписана Кагановичем постанова ЦК КП(б)У від 27 липня 1947р., в якій колектив українських істориків було піддано гострій критиці за "рецидиви буржуазного націоналізму".

Здавалося б, цитована заява тов. Підгорного повинна була спрямувати нас до критичної переоцінки того, що зроблено в українській історіографії протягом 1947-1956 рр. Але цього не сталося, і все, по суті, залишилося по-старому: узагальнюючі праці з історії Укpaїни, науково-популярна література, підручники містять формулювання в тому вигляді, в якому вони з'явилися після постанови ЦК КП(б)У 1947 р. і найбільш завершену форму знайшли в "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", опублікованих у кінці 1953 р.

Але хибність деяких надто важливих тверджень, які мають зараз повсюдне поширення, цілком очевидна: їх невідповідність історичній правді демонструється без особливих труднощів шляхом простого порівняння з джерелами. Часто при висвітленні того чи іншого питання історик опиняється в дуже скрутному становищі й змушений, аби дотриматися декретованого аспекту, просто приховувати від читача загальновідомі і цілком безперечні факти.

Це завдає величезної моральної і політичної шкоди нашій науці, зокрема в тій гострій ідеологічній боротьбі, яку наш народ веде проти буржуазного світу. Перекручуючи або приховуючи факти. відстоюючи заздалегідь хибні тези, шо спираються на однобічно і тенденційно підібраний матеріал, ми даємо нашим ідейним ворогам надзвичайно гостру зброю проти самих себе, дозволяючи їм звинувачувати нас у фальсифікації історичного процесу.

Аби не бути голослівним, наведу один характерний приклад. В 1964 р. у Захдній Німеччині була опублікована стаття емігранта Ярослава Пеленського, присвячена повоєнній українській історіографії, в якій, поміж іншим, читаємо: "Типово, що радянські українські історики завжди замовчують битву під Конотопом (липень 1659 р.), в якій Іван Виговський, комaндуючи з'єднаними козацько-татарсько-польськими силами, завдав рішучої поразки російській армії. Ані Соловйов, ані жоден інший представник російської імперіалістичної школи істориків не наважувався приховувати такі історичні факти" 3.

Заперечувати подібні обвинувачення дуже важко. Ми можемо лаяти наших ворогів (що, до речі, і робимо надто охоче, забуваючи, шо сама по собі лайка, зрештою, дуже поганий метoд дискусії), але навіть наші друзі в таких випадках змушені замовкати перед лицем суворих фактів. Бо факти, як відомо,- річ дуже уперта.

Цим ми підриваємо авторитет нашої науки, ставимо себе в таке становище, що нам просто перестають вірити,- навіть там, де ми маємо рацію. Бо, як казав Козьма Прутков: "Единожды солгавши, кто тебе поверит?"

У цій статті я хочу підняти питання, яке давно назріло, яке уже довгий час обговорюється в наукових кулуарах, але ще й досі не вийшло за стіни цих кулуарів. Ідеться про висвітлення і, зокрема, про оцінку подій, пов'язаних із завершенням національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польші і переходом України під протекторат Росії; отже, про події середини та другої половини ХVІІ ст., головне - між 1654 та 1667 роками.

Це - одне з тих питань, що найбільш зазнали ревізії після 1947 р.

Ситуація ускладнилася в період гучного святкування З00-річчя Переяславської ради, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювалася найвизначнішим революційним переворотам в історії людства. Ревізія уявлень, які панували в радянській науці до кінця 1947 р., знайшла, між іншим, і термінологічний вияв: замість загальновживаного слова "приєднання" України до Росії був декретований термін "возз'єднання" України з Росією, який і став обов'язковим для всіх текстів. Треба відзначити, що ця термінологічна реформа була здійснена всупереч активному протесту з боку переважної більшості спеціалістів, але на цей протест в умовах культу особи не зважали, і питання було розв'язане адміністративним порядком.

Звичайно, з погляду філологічного ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця. Адже "возз'єднуватися" можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Аби не бути обвинуваченим у суб'єктивізмі, звернімося до тлумачних словників4. Академічний словник російської мови слово "воссоединять" тлумачить таким чином: "Вновь соединять разделенные части целого (народа, коллектива и т. п.), снова собирать воедино распавшееся целое" 5.

Отже, йдеться про возз'єднання народу, а не народів. З погляду історичного застосування цього визначення до події, що нас цікавить, є елементарним невіглаством: Україна і Росія сформувалися після розпаду Русі в умовах роздільного існування; до 1654 р. вони ніколи не були об'єднані.

Тлумачний словник Д. М. Ушакова слово "воссоединение" визначає: "соединение вновь, присоединение отторгнутого" 6. Але дефініція не рятує справи: Україна ніколи не була відторгнута від  Росії; йдеться про різні народи, що сформувалися незалежно один від одного і в різних історичних умовах.

Отож, можна говорити про возз'єднання російських земель в Московській державі протягом ХІV-ХV ст., можна і треба говорити про возз'єднання всіх українських земель в єдиній українській радянській державі; можна було б, зважаючи на відносну єдність Русі  Х-ХІІІ ст., говорити про возз'єднання давньоруських земель, коли б  Русь у ХVІІ ст. становила собою історичну реальність.

Але "возз'єднувати" Україну з Росією неможливо, якщо визнавати існування українського і російського народів як окремих етнічних частин східного слов'янства. Тож не випадково, навіть говорячи про створення Радянського Союзу, ми вживаємо термін "об'єднання України і Росії".

Але, само собою зрозуміло, суть справи полягала не в словах, а в  тому, що стояло за цими словами. Отже, оцінка самого явища зазнала рішучої зміни.

Ще в 30-х рр. Переяславський акт у радянській історіографії  оцінювався як "союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною"7. Відповідно до загальної концепції марксизму-ленінізму цей факт, як і всякий акт колоніального загарбання, розглядався як безумовне зло.

У 1937 р. було опубліковано постанову Урядової комісії конкурсу на кращий підручник з історії СРСР (за спиною якої стояв Й. В. Сталін). В цій постанові говорилося, що "автори не бачать ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в ХVІІ ст., в його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною; факт переходу, скажімо, Грузії наприкінні ХVІІІ ст. під протекторат Росії, так само, як факт переходу України під владу Росії, розглядається авторами як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу; автори не бачать, що перед Грузією стояла тоді альтернатива - або бути поглинутою шахською Персією і султанською Туреччиною, або перейти під протекторат Росії, так само як перед Україною стояла тоді альтернатива - або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; вони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом"8.

Оскільки в умовах "культу особи" кожна теза, зв'язана з іменем Сталіна, одразу ж набирала значення абсолютної істини, що не підлягає жодному сумніву, формула "найменшого зла" набула загального і універсального поширення, зокрема й щодо приєднання України до Росії, Так, у І томі "Історії України", виданому під час Великої Вітчизняної війни, читаємо: "Звичайно, оцінюючи це приєднання, ні в якому разі не треба забувати, що Україна приєдналася до Росії царської, що царизм, який був диктатурою поміщиків, провадив колоніальний наступ на Україну; не повинні ми забувати й того, що козацька старшина, починаючи з Богдана Хмельницького, відновлювала на Україні крупне землеволодіння, «послушенство селян. Всіх цих фактів ми не повинні забувати, а мусимо констатувати, що це було зло (підкреслення наше – М. Б.). Але це було злом меншим порівняно з тим, що чекало український народ в тому разі" якби Україну загарбала Польша або Туреччина" 9.

Аналогічні формулювання знаходимо і в інших курсах з історії України, що були видані в цей час.

Але після постанови 1947 р. приєднання України до Росії стали оцінювати як безумовне благо, як найкращу перспективу для українського народу, як умову sine qua non для дальшого його прогресу. "Возз'єднання України з Росією" стало тепер розглядатися як "закономірний результат всієї попередньої історії двох великих братніх слов'янських народів - російського і українського" 10.

Отже, виходило б, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму!

2

Постановка питання про загарбання українських земель царизмом як про велике благо для українського народу виникла в нашій історіографії не ізольовано. Вона була частиною більш загальної концепції, яку один з українських істориків дуже влучно назвав "теорією про месіанську роль Росії". Ця теорія є нічим іншим, як гострим рецидивом великодержавного шовінізму в радянській історичній науці 40-50-х років, того шовінізму, якому В. І. Ленін ще в 1922 році оголосив "бій не на життя, а на смерть" 11.

Суть "теорії про месіанську роль Росії" полягає у винесенні російського народу та його історії за рамки тих закономірностей, які становлять зміст історичного матеріалізму. Оскільки теоретична сторона цього питання є дуже важливою у зв'язку з темою нашої статті, вважаю необхідним зупинитися на ній трохи докладніше.

Від певного часу в нашій історіографії з'явилася тенденція розглядати поняття російський народ як щось позаісторичне, незалежне від реальної історичної обстановки; поза зв'язками з умовами тої чи іншої соціально-економічної формації. Конкретний вияв це знаходило в багатьох аспектах - починаючи від протиставлення російської соціалістичної нації всім іншим соціалістичним націям СРСР (знаменитий тост "за великий російський народ") і до проекції сучасних відносин між народами Радянського Союзу на феодальну та капіталістичну епохи.

У зв'язку з цим виникло прагнення вважати Радянський Союз безпосереднім спадкоємцем "єдиної і неподільної" Росії. Всяка критика імперіалістичної політики російського царизму розглядалася як щось небезпечне, як таке, що може завдати шкоди дружбі радянських народів. "Відрив історії України від історії Росії, перекручене висвітлення Київської Русі і визвольної війни 1648-1654 рр. потрібні були українським націоналістам для того, щоб ... приховати від трудящих єдність походження й історичну спільність українського, російського та білоруського народів, посіяти ворожнечу між цими народами з тим, щоб відірвати Україну від революційної, соціалістичної Росії і кинути її на поталу і розграбування буржуазному Заходові".

Так формувалася ідеологічна колізія. Згадувати про битву під Конотопом чи викладати зміст Гадяцького договору стало небезпечним, бо це могло бути витлумачене як прагнення "відірвати" Україну (ніби це гудзик на російському віц-мундирі) і "кинути її комусь на поталу".

Соціально-економічна й історична межа між царською Росією і Радянським Союзом стиралася. Класовий підхід до оцінки кожного історичного явища ставав зовсім не обов'язковим. Російська феодальна держава проголошувалася державою російського народу. ЇЇ діячі на кшталт Суворова чи Ушакова, що забезпечували царизмові панування над своїм і над чужими народами та втілювали в життя його загарбницькі зазіхання, а й, навіть, царі - як от Петро І або Іван ІV - були піднесені майже до рівня народних героїв, їх оспівували, перед ними схиляли коліна, їм присвячували епопеї, трагедії, кінофільми і т. ін.

Ще в травні 1941 р. Й. В. Сталін піддав критиці відому статю Ф. Енгельса, присвячену зовнішній політиці російського царизму,  саме за гостре викриття російського імперіалізму13. Цей виступ хоч відзначався обережністю формулювань, однак послужив до певної міри поштовхом для ревізії марксистської оцінки цілого ряду подій і явищ, пов'язаних з цією "делікатною" темою, а найбільше - з темою національно-визвольних рухів, спрямованих проти російського панування.

Так, у 1950 р. було рішуче переглянуто ставлення до руху північнокавказьких племен під проводом Шаміля. Доти цей рух розглядався як національно-визвольна боротьба проти іноземного гніту, що мала об'єктивно прогресивний характер. Тепер її стали трактувати як реакційний рух, інспірований Туреччиною та Англією14. Відповідним чином було переоцінено повстання Кенесари Касимова у Казахстані 15  , повстання 1916 р. в Туркменії16 та ряд інших історичних подій. Єдиною теоретичною "підставою" для цієї ідеологічної метаморфози було те, що всі ці рухи були спрямовані проти російського панування.

Одночасно було поставлено й питання про перегляд формули "найменшого зла" у зв'язку з приєднанням неросійських народів до Росії. Вперше це питання порушила М. Нєчкіна у листі до журналу "Вопросы истории" 17, який викликав досить мляву, але дуже характерну дискусію. Сенс нової постановки проблеми полягав у тому, що механічне застосування цієї формули без урахування конкретних умов того чи іншого факту, мовляв, приводить до викривлення історичної дійсності. Характерно, що у відношенні до приєднання Грузії та України формула "найменшого зла" в цій дискусії (відповідно до цитованого вище документа Урядової комісії 1937 р.) ще не була взята під сумнів. Але загарбання царизмом Поволжя, Середньої Азії, Азербайджану, Вірменії та інших країн дістало нову дефініцію як величезне благо для цих народів.

Але навіть ця дискусія, що досить яскраво відбивала поворот повоєнної радянської історіографії в бік великодержавного шовінізму, зазнала розгромної критики за ... потурання місцевому націоналізму (!). У виступі на ХІХ з'їзді ВКП(б) у жовтні 1952 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б) Азербайджану М. Д. Багіров (в 1953 р. розстріляний у справі Берії), заявив: "Журнал «Вопросы истории" не тільки не допомагає історикам наших національних республік розібратися в характері тої чи іншої історичної події, але часом й сам займає в цих питаннях помилкову позицію. В минулому році журнал затіяв безпредметну, абстрактну дискусію про так звану формулу «найменше зло» у питанні щодо приєднання неросійських народів до Росії. Невідомо, яку мeтy переслідував журнал цією дискусією, але в усякому разі нашим кадрам на місцях, в національних республіках, не допоміг у їх боротьбі з проявами буржуазного націоналізму в питаннях історії, коли не сказати навпаки. Це замість того, шоб на основі численних історичних даних, архівних матеріалів і документів на весь зріст поставити питання про прогресивність, благотворність приєднання неросійських народів до Росії. Аніскільки не применшуючи реакційність колонізаторської політики царизму, не можна забувати, шо для багатьох народів у тих конкретних історичних умовах, коли їм загрожувала небезпека повного поработіння і винищення з боку відсталих Туреччини та Ірану, за спиною яких стояли англо-французькі колонізатори, приєднання цих народів до Росії було для них єдиним виходом і мало винятково сприятливе значення в їх подальшій долі.

Не видно, щоб журнал «Вопросы истории», керуючись висловлюванням товариша Сталіна про роль великого російського народу в братній сім'ї радянських народів, всебічно, конкретно розробляв би і висвітлював актуальне, життєво важливе для нас, для дальшого зміцнення дружби народів нашої країни питання - про неоціненну допомогу, яку подавав і подає всім народам нашої країни наш старший брат - російський народ" 18.

У цій довгій і косноязичній цитаті (слово "питання" тут, для прикладу, повторено шість разів!) дістала свій яскравий вияв тенденція, що на той час претендувала посісти панівне місце в радянській історіографії, тенденція обгрунтовувати шовіністичну платформу необхідністю зміцнення дружби радянських народів. Характерно, що автором наведеної заяви виступав представник Азербайджану, тобто країни, яка в минулому на власному досвіді зазнала колоніального гноблення з боку царизму. Як тут не згадати відомих слів В. І. Леніна про те, шо "обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою" 19.

Наслідки заяви Багірова не забарилися: редколегія журналу зазнала репресій, а відповідального редактора П. М. Третьякова було знято з посади.

Від того приблизно часу в нашій історіографії набула значного поширення концепція, яку важко визначити інакше, як "націоналізм навиворіт" .

Як відомо, корінна відмінність націоналізму від марксизму полягає в тому, що він (націоналізм) вважає головною рушійною силою в історичному процесі відносини між націями, тоді як марксизм кладе в основу відносини між класами, розглядаючи національну проблему лише як один з виявів, аспектів соціальної боротьби. В тій же тенденції, про яку йдеться, соціальний, класовий аспект виявився відсунутим на далекий план, а проблема національних відносин, натомість, виступила на авансцену. Але на відміну від націоналізму, який завжди вважає національно-визвольний рух прогресивним фактором історичного розвитку, наша історіографія 50-х років розглядала його як явище безумовно реакційне (якщо він, звичайно, був спрямований проти Росії).

Ця тенденція дуже яскраво виявилася в українській історіографії 1947-1966 рр. По суті вона залишається неподоланою і дотепер. Досить повний свій вираз вона дістала, зокрема, в І томі двотомної "Історії Української РСР", виданому наляканим постановою 1947 року Інститутом історії в 1953 р.

З цієї книги читач мав переконатися, що, починаючи від ХІV століття і до самої Жовтневої революції, головним фактором в історичному розвитку українського народу була не боротьба класів, не зміна соціально-економічних формацій, а ідея "возз'єднання з братнім російським народом". Втім, ця теза була піднята до рівня загального принципу у висвітленні історії всіх народів колишньої царської Росії.

"Історія народів СРСР є єдиний процес. Історія окремого народу нашої країни може бути правильно розроблена і зрозуміла тільки в зв'язку з історією інших народів і насамперед з історією російського народу",- писалося в постанові ЦК КП(б)У 1947 року 20.

Ще чіткіше висловлювалися учасники дискусії з приводу формули "найменше зло": "Від правильного вирішення питання (про формулу «найменше зло» - М. Б.) багато в чому залежить створення правдивої історії братніх народів СРСР як історії дружби з великим російським народом" (підкреслення наше - М. Б. ) 21.

Отже, головне завдання сформульовано з неперевершеною відвертістю: інтерпретація історії всіх неросійських народів СРСР як історії їхніх відносин з Росією. І це видавалося за марксизм!

З таких позицій оцінювалася і Переяславська Рада. "Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі"22. Тож не будемо дивуватися, що акт возз'єднання розглядався як підведення підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії); не будемо дивуватися й з того, що саме Переяславська Рада стала критерієм періодизації української історії; що, скажімо, перший том "Історії України", виданий ще в 1943 р., було доведено саме до цієї події, отже, в основу членування історичного процесу було покладено не поділ за формаціями, а історію міжнаціональних відносин. І це теж видавалося за марксизм!

У зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином ... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були ... найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України - події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи - все оцінювалося під кутом зору не класової, соціальної суті, а їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею "возз'єднання" - здобував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь, Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі,- одержував ярлик "мерзенного зрадника", "ворожого ставленика" і "найлютішого ворога",- знов же незалежно від своєї класової позиції та соціальної програми.

Ось цікава галерея оцінок найвизначніших діячів української історії від середини ХVІІ ст. до початку ХVІІІ ст., виписана з І тому "Історії Української РСР": Іван Виговський - "підлий зрадник"23; Юрій Хмельницький - "нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті"24, а до того ж "турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу"25; Павло Тетеря - "ставленик і слухняний агент польських панів"26; Іван Брюховецький - "демагог"27, а за іншими відомостями: "зрадник" 28.

Петро Дорошенко - "турецький ставленик"29, "зрадник"30, який прагнув "віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу - султанській Туреччині і Кримському ханству"31; Григорій Лісницький і Юрій Немирич - "намагалися відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування"32; Кость Гордієнко - "зрадник" і "демагог"33; Іван Мазепа - "підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам", який "зобов'язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави"34, який "допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі"35; "ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі"36, і т. д.

Пилип Орлик та інші мазепинці - "зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля" 37.

Але досить (хоча список можна було б продовжувати). Серед названих були особи дуже різні за масштабом і характером своєї діяльності - і справді видатні діячі, як наприклад, Петро Дорошенко, і нікчеми, подібні до Брюховецького або Юрася Хмельниченка. Різними були їхні програми і прагнення. Але в спільну компанію вони потрапили за однією ознакою: всі вони рано чи пізно змушені були виступити проти Росії. Саме це і було основою для наведених  вище дефініцій. А в тих (порівняно рідкісних) випадках, коли хтось з українських діячів цієї доби за іншими ознаками потрапляв одесную і діставав "позитивну оцінку" (як, наприклад, знаменитий кошовий Іван Сірко), його діяльність, спрямована проти Росії, старанно замовчувалася. Навіть у спеціальній монографії, присвяченій народним рухам на Лівобережній Україні в другій половині ХVІІ ст.38, відсутній сюжет повстання І. Сірка проти царських воєвод 1668 р. Зайве казати, що жодної згадки про цю подію не знайдемо в загальних курсах чи підручниках.

З другого боку, така особа, як Василь Кочубей - феодал і гнобитель - був піднятий на щит і піднесений трохи не до рівня народного героя лише завдяки відомому доносу цареві Петру на свого спільника Мазепу. Його проголошено видатним патріотом і мучеником, а один із шановних наших істориків дописався до того, що радив вчителям водити школярів на екскурсію до могили Кочубея, аби виховувати в них почуття паріотизму. І все це теж видавалося за марксизм!

В порядку оберігання "споконвічної дружби українського народу з російським" під заборону потрапили навіть деякі твори Тараса Шевченка, в яких висловлюється критичне ставлення до "возз'єднання". Так, наприклад, "Кобзар" 1954 року вийшов без творів "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові", "Чигрине, Чигрине" та інші. І це теж називалося марксизмом!

 

4

Отож розглянемо хоча б коротко ту конкретну аргументацію, яка наводилася в нашій історіографії на користь цієї концепції, і спробуємо визначити її методологічну і теоретичну вартість. Втім, це завдання не таке вже й складне, бо аргументація ця не відзначається особливою різнобарвністю, складністю чи глибиною. При значному діапазоні конкретних дефініцій, вживаних стосовно різних народів, загальні засади її зводяться до такого:

1. Приєднання до Росії означало союз неросійських народів з російським народом і, отже, сприяло розвитку їх споконвічної дружби, сприяло їх спільній боротьбі проти спільних ворогів і насамперед - царизму.

2. Приєднання до Росії зміцнювало економічні зв'язки приєднуваних народів з російським народом, сприяло їх соціально-економічному прогресу.

3. Приєднання до Росії означало прилучення приєднуваних народів до високої і передової російської культури і тим сприяло їх культурному розвитку.

4. Приєднання до Росії було порятунком для цих народів від загарбання іншими країнами (Польшею, Туреччиною, Іраном).

5. Приєднання до Росії неросійських народів завдавало удару імперіалістичним країнам, що протистояли Росії на світовій арені і, отже, зміцнювало її міжнародні позиції.

Теоретична неспроможність цієї аргументації очевидна навіть з погляду загальноісторичних міркувань. Справді, за допомогою подібних "аргументів" можна виправдати будь-який акт колоніального розбою будь-якої епохи і в будь-якій точці земної кулі. З таким же успіхом можна твердити, що, скажімо, загарбання Англією Індії сприяло зближенню англійського та індійського народів у їхній спільній боротьбі проти англійського і всякого іншого імперіалізму.

Далі, хіба це загарбання не сприяло встановленню тісних економічних зв'язків Індії з Англією (яка стояла на значно вищому щаблі соціально-економічного розвитку) і тим самим - певному економічному прогресові?

Хіба воно, це загарбання, не сприяло культурному зближенню обох країн і впливу англійської культури на індійську?

Хіба "приєднання" Індії до Англії не гарантувало її від "поглинення", скажімо, Францією або Португалією, Голландією чи ще якоюсь імперіалістичною країною?

Хіба, нарешті, загарбання Індії не зміцнювало міжнародні позиції Англії, не завдавало удару її суперникам по колоніальному розбою?

Вже самих запитань досить, аби відвести всю цю "аргументацію". Але, зважаючи на її поширеність в літературі та її загально-вживаний характер, дозволимо собі коротко розглянути кожний з перелічених п'яти аргументів і зокрема - у відношенні до оцніки Переяславського акту 1654 р.

І. Перший з наведених аргументів здається найважливішим: тим самим - найбільш прикрим. Вважаємо, що тлумачити приєднання неросійських народів до царської Росії як їх союз з російським народом, принципово неможливо. Така думка могла з'явитися в нашій історіографії лише внаслідок забуття діалектики історичного процесу і прагнення розглядати Росію, російський народ позаісторично, як щось статичне, як таке, що дорівнює саме собі на всіх етапах свого існування. Боюся, що тут має місце термінологічне квід про кво - щодо самого поняття "народ".

У загальному розумінні поняття це досить складне, оскільки в умовах класового суспільства кожний народ, кожна нація має складну соціальну структуру. Кожний елемент цієї структури в певному розумінні є безпосередньою частиною народу. Отож, коли я читаю, наприклад, таку заяву: "актом возз'єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв'язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника в боротьбі за своє соціальне і національне визвслення"50, то в мене перш за все виникає питання: що мається на увазі під словами "український народ" і "російський народ"? Козацька старшина на чолі з Хмельницьким і російське боярство на  чолі з царем Олексієм Михайловичем? Чи українське поспільство і російські селяни? Чи й ті, й інші разом? В тій ситуації, яка склалася в нашій історіографії на час ювілею 1954 року, ставити такі незручні питання вважалося непристойним. Втім, в інших випадках формулювання були більш прозорими: "В спільній боротьбі проти спільних ворогів - царизму, кріпосників і капіталістів, а також проти іноземних загарбників зростала і міцніла дружба трудящих Росії і України" (підкреслення наше - М. Б.) 51. Або: "Возз'єднання України з Росією зміцнило єдність українського і російського народів в їх спільній боротьбі проти соціального гніту російських і українських "кріпосників"52.

Одним словом, ясно: йдеться про народ у розумінні "трудящі маси". Отож, "возз'єднання" України з Росією сприяло зміцненню дружби російських і українських трударів у їх боротьбі за спільні інтереси. Дехто дописався до того, що проголосив Б. Хмельницького "основоположником союзу двох братерських народів" 53. Приблизно таке ж писалося і щодо приєднання до Росії інших неросійських народів.

А ось що писав з приводу цього В. І. Ленін: "Проклята історія самодержавства залишила нам у спадщину величезну відчуженість – (підкреслення В. І. Леніна - М. Б.) робітничих класів різних народностей, пригноблюваних цим самодержавством. Така відчуженість є величезне зло, величезна перешкода в боротьбі з самодержавством"54 (підкреслення наше - М. Б.).

Як бачимо, твердження - діаметрально протилежне наведеним вищe. І правий тут, безперечно, В. І. Ленін. Як великий діалектик, він не задовольняється поверховим пластом міркувань, а дивиться вглиб, виявляючи і демонструючи діалектичну складність і суперечливий характер історичної дійсності. Включення неросійських народів до складу Російської імперії не тільки не сприяло зміцненню зв`язків і єдності трудящих різних національностей, але навпаки, заважало йому, ставало на перешкоді. Перебування під владою царизму, незважаючи на те, що останній був спільним ворогом усіх народів старої Росії (і в першу чергу - ворогом самого російського народу), не тільки не цементувало, не об'єднувало трудящі маси цих народів, а навпаки, роз'єднувало їх. Царизм нацьковував народи один на одного, прагнучи спрямувати активність мас в русло не соціально-класової, а саме національної боротьби,- і твердити, що ця погромницька політика зовсім не мала успіху, було б невиправданим оптимізмом. В. І. Ленін писав у зв'язку з цим: " ... досить тільки згадати, як у нас третирують інородців, як поляка називають не інакше, як «полячишком», як татарина не висміюють інакше, як «князь», українця інакше, як «хохол», грузина та інших кавказьких інородців, як «капказький чоловік»" 55.

Природна солідарність трудящих різних національностей, так чи інакше характерна для всіх епох, зазнавала великої шкоди від того, що різні народи опинялися в рамках однієї імперіалістичної держави, під владою одного національного уряду. Вірно, що не російський народ, а російський царизм гнобив український народ, здійснював на Україні колоніальну політику. Але царизм робив це руками російського народу, руками тих селян, які волею панівних класів змушені були одягати стрілецькі каптани чи солдатські мундири і нищити жінок та дітей в Батурині, руйнувати Запорізьку Січ, зносити з лиця землі Турбаї, викликаючи серед українського народу зненависть і відчуженість до тої країни, звідки вони з'являлися.

І було б надто великою наївністю думати, що конкретний український селянин чи козак ХVІІ-ХVІІІ ст. умів чітко провести грань між тим солдатом, який убив його сина і гвалтував дочку, та тим, хто прислав того солдата на Україну і зробив з нього убивцю й гвалтівника.

Отож В. І. Ленін мав повну рацію, коли підкреслював, що у східноєвропейських багатонаціональних країнах (Росія, Австрія) "особливо трудне ... завдання злиття класової боротьби робітників гноблячих і робітників пригноблених націй"56.

Головна помилка тези, яку ми зараз розглядаємо, полягає в тому, що при зваженні кожного конкретного факту "приєднання" губиться класовий підхід у оцінках. Робиться вигляд, ніби йдеться  про об'єднання народів (в розумінні - трудящих мас). А в дійсності ­ мало місце об'єднання правлячих класів проти цих народів. Отже, не  маси об'єднувалися проти спільних гнобителів, а навпаки, гнобителі об'єднувалися, щоб успішно тиснути на маси, які вони прагнули роз'єднати, нацьковуючи їх одні на одних. І забезпечувалося це тим  що "об'єднання" це мало не абстрактний характер, а реалізувалося в рамках держави, яка завжди має чітко визначений класовий характер".

Але одна помилка тягне за собою іншу. Небажання відмовитися  від теоретично хибної ідеї про "союз народів" у рамках царської Росії приводить наших істориків до готовності розглядати останню як державу російського народу (!) Висловлювань, що ведуть до такої тези, чимало знайдемо в повоєнній історіографії: "Російський народ у тривалій і самовідданій боротьбі з татаро-монгольськими та іншими іноземними поневолювачами подолав феодальну роздрібленість, відстояв свою національну незалежність і створив могутню централізовану державу зі столицею в Москві"57.

Отже, не феодальний клас створив царську Росію ХVІІ ст., а російський народ! Не машиною для забезпечення панування феодалів над народом була ця держава, а інструментом для захисту інтересів народу! Ось до якої нісенітниці доходила справа. А потрібно було це для того, щоб трохи нижче заявити, нібито Україна в середині ХVІІ ст. увійшла до складу "держави російського народу".

Говорячи про "споконвічну дружбу" народів царської Росії, допускаємо велику теоретичну помилку, проектуючи в далеке минуле сучасну ситуацію. Якоюсь мірою це має характер і політичного ляпсуса, оскільки принижує значення Жовтневої революції, що знищила царську тюрму народів.

5

Інші чотири аргументи здаються менш важливими, проте й вони потребують певних роз'яснень, оскільки теоретична безпідставність їх має такий же очевидний характер. Зазначимо, однак, що коли щойно розглянутий аргумент є повністю неспроможний в плані розвитку відносин між трудящими масами російського і неросійських народів (перехід останніх під владу царизму мав виключно негативне значення), інші аргументи мають більш складний характер, і тут поряд з негативними сторонами є й деякі позитивні моменти. Зокрема це стосується другого і третього пунктів, які заторкують внутрішні відносини.

ІІ. Очевидно, не підлягає сумніву, що приєднання неросійських народів до Росії повинно було відбитися на розвитку економічних відносин між ними в сторону їх зміцнення. У певному аспекті це повинно було мати позитивне значення, хоча реальна міра цього позитивного має бути виміряна в кожному конкретному випадку окремо. Така загальна діалектика колоніальної політики взагалі: кожна метрополія, загарбавши чужу країну, починає вивозити туди капітали заради тих високих дивідендів, які обіцяє пограбування природних багатств загарбаних земель і експлуатація дешевої робочої сили пригноблених народів. Зрештою, колоніальна політика Англії, Франції, Нідерландів та інших західноєвропейських країн одним із своїх наслідків мала втягнення колоній до утворюваного світового ринку і, відповідно до цього, їх певний господарський розвиток, хоча останній здебільшого набирав потворних форм. Точно так було і в загарбаних царизмом країнах.

Але говорячи про те, що приєднання тої чи іншої країни до Росії сприяло зміцненню її економічних зв'язків з останньою, не можна закривати очі на однобічність цієї тези. Адже посилюючи ці зв'язки з однією країною - метрополією - такий акт послаблював такі ж зв'язки з усіма іншими країнами, і це значною мірою нейтралізувало позитивний ефект. Перехід України під протекторат Росії справді відкривав "якнайширші перспективи для економічного зближення України з Росією в рамках єдиної сильної Російської держави"58. Але разом з тим Україна втрачала економічні зв'язки з Польщею (яка через Гданськ була воротами в Західну Європу), Литвою; послаблювала зв'язки з Туреччиною і залежними від неї країнами (Молдавією, Валахією, Кримом, Семигороддям). Більше того, оскільки приєднано було не всю Україну, а лише її східну частину, акт цей негативно впливав на розвиток економічних відносин всередині країни і, отже, на процес формування загальноукраїнського ринку59.

Але головну суть справи бачимо в тому, що економічний розвиток країн, загарбаних царизмом, набирав неприродного, однобічного характеру. Це був розвиток в інтересах метрополії, такий розвиток, який міцно приковував залежну країну до російської економіки, перетворював її на об'єкт економічного визиску. Це був союз коня і вершника, в якому Росія відігравала роль останнього.

Дослідження економічного стану України в складі Росії показує, що у промисловому відношенні вона перед Жовтневою революцією була розвинена не менше, аніж центральноросійські землі. Але досягнуто це переважно за рахунок добувної промисловості (Донбас, Кривий Ріг) і промисловості з переробки сільськогосподарської сировини, що не терпить далеких перевезень60. До того ж промисловий розвиток України здійснювався переважно за рахунок ввозу капіталу ззовні; отже основна частина додаткової вартості упливала за межі країни. Робилося це, звичайно, не заради забезпечення економічного прогресу українських земель, а заради тих великих прибутків, які забезпечувало це вивезення. Україна, як і інші загарбані царизмом землі, стала об'єктом колоніального пограбування, і якщо загальний прогрес пробивав усе-таки собі дорогу, то це було не завдяки, а всупереч її залежному існуванню.

В. І. Ленін у тексті промови, складеної для виголошення у IV державній Думі в 1913 р., писав: " ... за дев'ять років зібрано доходу з України 3 500 000 тис., а вернулось на різні видатки 1 760 000 тис. крб.

Постає питання, на які цілі пішла майже половина тих сум, що були зібрані з України?"61. В цьому виявилося колоніальне (в економічному розумінні слова) становище України в складі Російської імперії і хижацьке спрямування політики царського уряду на нepociйських околицях держави. А політику цю царизм почав застосовувати щодо України невдовзі після приєднання - ще до остаточної ліквідації української державності (роздача українських земель російським поміщикам, заснування державних мануфактур тощо).

Це - загальна історична логіка колоніалізму, закономірний діалектичний шлях розвитку країн, що мали нещастя потрапити у становище залежних. І таку ж картину бачимо на Кавказі, в Середній Азії, Сибіру, - хіба що в ще потворнішому вигляді у зв'язку з тим, що ці країни на момент приєднання були більш відсталими економічно, аніж Україна. Звичайно, й вони розвивалися в рамках загально­російського ринку, але це був спонтанний розвиток, що здійснювався всупереч колоніальній політиці Росії і який був штучно затриманий колоніальним становищем цих країн. Повну рацію мав академік Б. Гафуров, говорячи про зародження капіталізму в Таджикистані в ХІХ ст., що в Середній Азії без приєднання до Росії "капіталістичні відносини стали б розвиватися і, можливо, навіть швидшими темпами, аніж в колоніальних умовах, що сталися" 62.

ІІІ. Велике поширення в нашій літературі має твердження, що приєднання неросійських народів до Росії мало благотворний вплив на їх культурний розвиток. Маючи на увазі Україну, здебільшого наводять цитату з творів В. Г. Бєлінського: "Злившися навіки з єдинокровною Росією, Малоросія (так Бєлінський називає Україну - М. Б.) відкрила собі двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє"63. Процитувавши цей вислів, автори ювілейної монографії "Визвольна війна 1648-1654 рр. і возз'єднання України з Росією", наприклад, заявляли: "Історія блискуче підтвердила це пророцтво видатного сина братнього російського народу" 64.

А ось, що писав з цього приводу В. І. Ленін:

"В той час, коли всі цивілізовані нації світу змагаються одна з одною в галузі народної освіти для того, щоб урятувати від розвалу, гниття і розкладу країну, в Росії переслідування цієї письменності і переслідування слов'янських націй в галузі освіти на рідній мові набирають нечуваних розмірів. Українських і польських селян штучно охороняють від писемності. Візьмемо офіційні дані «Щорічника Росії» за 1910 р., видані міністерством внутрішніх справ. Ці дані говорять, що в європейській Росії процент письменного населення становить всього 30% - це менше половини того, що ми маємо в найвідсталішій з европейських країн - в Австрії.

Але якщо гидка і кріпосницько ганебна є взагалі російська неписьменність, охоронювана і насаджувана нашим урядом, то ще вона жахливіша на Україні. Я взяв сім чисто українських губерній, тобто губерній, де українське населення становить 2/3 всього населення. Це губернії: Полтавська, Подільська, Харківська, Київська, Волинська, Катеринославська і Чернігівська. І що ж виявилося? Ні в одній з цих губерній письменність не досягає і тієї середньоросійської величини, яку я щойно навів з офіційного щорічника. В Катеринославській губернії письменних усього 29% населення, а потім вона спускається в усіх інших губерніях до 20%. Ось точні дані з урядової статистики, взяті відносно того, до якої руїни і здичавіння веде наш уряд слов'янські нації великої слов'янської держави.

Отже, я вам подав дані відносно процентової норми письменності російського населення і українців із шорічника міністерства внутрішніх справ 1910 р. Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 р. архідиякона Павла Алеппського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки, вміють читати. Перепис 1740 р. і 1748 р. говорить, що в семи полках Гетьманщини Полтавської і Чернігівської губерній на 1034 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою.

Одна школа припадала на 746 душ. В 1804 р. було видано указ про заборону вчитися українською мовою. Перепис 1897 року показав, що найбільш малописьменний народ у Росії - українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100  душ , 13 письменних"65.

Ось до якої "цивілізації" відкрила собі двері Україна, опинившись під владою царизму.

Сказаного, здається, досить, щоб належним чином оцінити заяву Бєлінського, і позиції любителів її цитувати. Адже історичне значення кожного явища найточніше визначаємо на підставі його наслідків. В даному ж випадку наслідки очевидні, але нас більш цікавить теоретична сторона справи, бо теза про "благотворність впливу передової російської культури" виступає завжди на авансцену у зв'язку з оцінкою приєднання до Росії не лише України, а й інших країн.

Взаємовпливи різних національних культур діяли, діють і будуть діяти незалежно від державних кордонів і політичних систем, але в нашому випадку вирішальне значення має інше питання, а саме - в який спосіб відбилося становище тої чи іншої країни під владою царської Росії на розвитку її культури. А ці умови визначалися звичайно, не персональними контактами передових діячів Росії та інших народів (скажімо, Ахундова або Шевченка з Чернишевським і Добролюбовим), а значно глибшими факторами соціально-економічного порядку - тими, про які говорив В. І. Ленін.

Тож можна було б повторити приблизно те, що вище було сказано з приводу економічних відносин приєднаних країн: коли й можна говорити про зміцнення культурних зв'язків з Росією, то зворотною стороною це мало б послаблення таких же зв'язків з іншими країнами, а оскільки Росія ХVІІ-ХVІІІ ст. в культурному відношенні, як відомо, була країною надто відсталою, то й тут набутки виявляються меншими від збитків.

Головна теоретична помилка цієї тези визначається тим, що в основу історичних оцінок кладуться надбудовні явища. Зрештою інтереси культурного порядку, навіть, якщо б вони були цілком реальними, не можуть переважати, коли йдеться про економічий розвиток і національну незалежність. Адже культурні зв'язки розвиваються досить добре і без державного об'єднання (навіть краше без нього, бо в цьому випадку на перешкоді не стають спроби національного цькування і національна відчуженість, що є наслідком соціально-економічної нерівності націй).

Часто посилаються на відоме місце з листів Ф. Енгельса до К. Маркса, де він пише, що "панування Росії відіграє цивілізаторську роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії для башкирів і татар"66. Це твердження справедливе в тій мірі, в якій справедливо твердити, що імперіалістичні держави (які переважно відзначаються вищим рівнем історичного розвитку) здійснюють "цивілізаторський вплив" на свої колонії. Конкретизація цієї тези щодо Росії (яка не належала до числа передових країн світу) в нашій історіографії іноді зводилася до анекдотів67.

Повертаючись до нашого питання про відносини між Україною та Росією в період, наступний за Переяславською Радою, відзначимо: думати, що "возз'єднання з Росією забезпечило благотворний вплив прогресивної російської культури, що розвивалася, на українську культуру"68, можна хіба що в порядку гіркої іронії. 

Бо російська культура в ХVІІ-ХVІІІ ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати "благотворний вплив" на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої.

Відомо, шо грамотність в Росії була дуже низькою, тоді як на Україні вона була набутком не лише заможних верхів, а й широких демократичних верств. Українська старшина в переважній більшості складалась з осіб, що мали прекрасну освіту, і тим вона кардинально відрізнялась від російського боярства, в переважній більшості неписьменного або малописьменного. Київська Академія до середини ХVІІІ ст. (до заснування Московського Університету) була єдиним вищим учбовим закладом в Росії і справжнім поставщиком кадрів інтелігенції для всієї країни. Українська література, образотворче мистецтво, архітектура, музика, театр стояли на незрівнянно вищому щаблі, аніж в Росії.

Ще до національно-визвольної війни 1648-1654 рр. московський уряд запрошував українських учених і митців, доручаючи їм важливі культурно-ідеологічні справи. Так, в 30-і роки ХVІІ ст. Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатанівський були залучені до перекладу і виправлення богослужебних книжок у зв'язку з підготовлюваною церковною реформою. Після приєднання протягом довгого часу найбільш значні культурні діячі загальноросійського маштабу були переважно українцями або принаймні вихованцями українських учбових закладів. Для прикладу назвемо імена видатних письменників і громадських діячів Ф. Прокоповича, Ст. Яворського, Я. Козельського, В. Капніста; президента Російської Академії наук К. Розумовського; художників Л. Тарасевича, А. Лосенка, Д. Левицького, В. Боровиковського, скульптора І. Мартоса, композиторів Д. Бортнянського, М. Березовського та багатьох інших.

Два останні аргументи стосуються сфери міжнародніх відносин.                   

ІV. Дуже улюбленим нашою історіографією доводом на користь тези про "благотворність" колоніальної політики царизму є теза про те, що приєднання неросійських народів до Росії було для них єдиним виходом із становища; що це приєднання врятувало їх від загарбання іншими країнами.

Вперше така постановка питання була запропонована в цитованій вище постанові Урядової комісії конкурсу на кращий підручник з історії СРСР (1937 р.). Там ішла мова про те, що приєднання України і Грузії до Росії було меншим злом порівняно з перспективою потрапити під владу Польщі, Туреччини та Ірану. В подальшому фіговий листок "найменшого зла" був відкинутий: почали говорити про "благотворність" приєднання як засобу порятунку від колоніального загарбання з боку інших країн.

Так, позитивна сторона російського завоювання Середньої Азії вбачалася в тому, що середньоазійські країни не стали колоніями Англії 69. Захоплення Росією Поволжя (Казанське та Астраханське ханства) "врятувало" ці землі від загарбання їх Туреччиною70. Приєднанням до Росії Азербайджан був врятований від загрози "остаточного загарбання і поневолення" Іраном і Туреччиною 71 і т. д. Подібні висловлювання можна було б наводити ще й далі, але гадаємо, що й сказаного досить. Хто знайомий з радянською історичною літературою повоєнних років, добре знає, що аналогічні заяви неодмінно з'являються на світ, лише тільки мова заходить про той чи інший факт анексії з боку царської Росії. Такий метод виправдання колоніальної політики царизму здається дуже зручним, бо завжди в кожному конкретному випадку поряд з Росією знаходиться достатня кількість інших претендентів-розбійників, ладних прибрати до рук, що де погано лежить.

Але логіка такої аргументації виглядає надто сумнівною і мимоволі нагадує стародавні міркування про те, в якій мірі хрін є солодший від редьки. Метод "врятування" від загарбання шляхом загарбання справді видатний шедевр ієзуїтської софістики!

А ось що писав з цього приводу В. І. Ленін:

"Та обставина, що боротьба за національну свободу проти однієї імперіалістичної держави може бути, при певних умовах, використана іншою «великою» державою для її однаково імперіалістичних цілей,- так само мало може змусити соціал-демократію відмовитися від визнання права на самовизначення націй, як багаторазові випадки використовування буржуазією республіканських лозунгів, з метою політичного обману і фінансового грабежу, напр., в романських країнах, не можуть змусити соціал-демократів відмовитися від їх республіканізму"72.

Звичайно, перспектива поневолення різними державами не завжди є рівнозначною; отже, справді є можливість обирати порівняно менше зло. Але всяке зло залишається злом. І радіти з того, що голову Іванові відрізав Петро, бо тепер, мовляв, уже не буде чого різати Семенові - навряд чи пристойно. Та й метод вимірювати масштаб конкретного зла не завжди щастить визначити з достатньою точністю та безсумнівністю.

Зокрема й щодо долі України в середині і другій половині ХVІІ ст. справа здається не дуже простою. Не говорячи вже про перспективу евентуального утвердження незалежної української держави (яка - перспектива - за нашим переконанням, була цілком реальною при умові спирання не на феодальні, а на буржуазні тенденції розвитку),- навіть ті альтернативи російському протекторату, про які говорив на Переяславській Раді Б. Хмельницький, далеко не всім сучасникам здавалися безглуздими. І не випадково в часи, наступні за смертю Хмельницького, на Україні досить сильними були і пропольська і протурецька партії, позиції яких царський уряд - всупереч власному бажанню і всупереч власним інтересам зміцнював своєю безглуздою політикою свого безоглядного наступу на автономію Гетьманщини.

Не можна відволікатися й від таких фактів, як те, що, скажімо, Гадяцький трактат 1658 р. (який в нашій літературі називається не інакше, як "ганебним") надавав Україні в рамках Речі Посполитої значно більші автономні права, аніж Березневі статті 1654 р.- в рамках Російської держави. Як відомо, за цим договором Річ Посполита мала складатися з трьох формально рівноправних частин Польського королівства, великого князівства Литовського і великого князівства Руського (в кордонах України, приєднаної 1654 р. до Росії), які разом обирали спільного короля. Велике князівство Руське одержувало повну внутрішню автономію і самоврядування.

Крім того, була можливість шведської орієнтації, що враховувала напруженість відносин Швеції як із Росією, так і з Польщею. В цьому відношенні в нашій літературі теж не все гаразд. Зокрема союз І. Мазепи з шведським королем Карлом ХІІ всюди подається як акт, що повертав Україну під владу польської корони. В працях, присвячених Північній війні, повторюється (без посилання на джерело) відома плітка про те, що Мазепа діяв заради одержання князівського титула і двох воєводств (Полоцького та Вітебського) - версія абсолютно неправдоподібна з огляду на те, що як гетьман України він мав значно більше, аніж ота "винагорода за зраду". Тим часом зміст угоди Мазепи з Карлом ХІІ і польським королем Станіславом Ліщинським добре знаний з документів 1709-1710 рр.: "Україна обох сторін Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким-небудь іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорізьким, ні на ленну залежність, чи якусь підвладність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків ... Цілість границі її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербку і т. д." 73.

На превеликий жаль, тенденція до спрощення історичного процесу заради обстоювання заздалегідь постульованої тези - часто-густо шляхом ігнорування або й навіть перекручення фактів і джерел становить явище в нашій науці ще не подолане.

V. І, нарешті, останній аргумент на користь думки про "благотворність" приєднання неросійських народів до Росії полягає в тому,що це приєднання зміцнювало саму Росію і завдавало удару її ворогам.

Проти справедливості цієї тези заперечувати аж ніяк не доводиться. Що вірно, то вірно: Росія зміцнювала свої міжнародні позиції, загарбуючи одну країну за другою. Правильно, що приєднання України підсилювало становище Росії і підважувало позиції Польщі, Туреччини і Криму. Правильно, що завоювання північно-кавказьких народів завдавало удару планам Англії на Передньому Сході. Правильно, що приєднання Грузії та Азербайджану і відвоювання Вірменії було зроблено за рахунок інтересів Туреччини та Ірану.

Все це вірно, як і те, що намагання оволодіти, скажімо, протоками, яке Російська імперія так активно виявляла протягом усього ХІХ ст., було вигідне для царизму, і в разі досягнення цієї мети зовнішньополітичні позиції Росії були б значно укріплені.

Але ж, на Бога, яке це має відношення до інтересів тих країн, які ставали жертвами колоніального розбою? Хіба збагачення грабіжника може бути виправданням самого пограбування? Цілком зрозуміло, що здійснення колоніальної політики завжди провадиться в інтересах імперіалістських країн, які забезпечують свої вигоди за рахунок пригноблюваних націй.

"Возз'єднання України з Росією ослабило міжнародне становище Турецької імперії, а особливо становище залежного від Туреччини Кримського ханства ... Возз'єднання України з Росією створило сприятливі умови для розв'язання дуже важливих історичних завдань - відвоювання у турків північного узбережжя Чорного і Азовського морів і забезпечення вільного виходу в ці моря, що мало надзвичайно важливе значення для економічного розвитку нашої країни"74.

Одним словом, завдяки "возз'єднанню України з Росією" остання одержала незрівнянно кращі умови для здійснення своїх подальших експансіоністських планів - приєднання Молдавії (" ... уже в 1656 р. представники молдавського уряду, виражаючи волю молдавського народу (!), звернулися до царя Олексія Михайловича з проханням приєднати Молдавію до Росії і подати Молдавії допомогу у визволенні з-під турецького іга"75), Криму, Північного Кавказу, Польщі і т. д.; тих експансіоністських планів, які від певного часу подаються в нашій літературі як факти "героїчного минулого російського народу", як матеріал високого патріотичного накалу.

А ось що писав з цього приводу В. І. Ленін:

"Ми сповнені почуття національної гордості і саме тому ми особливо ненавидимо своє (підкреслення В. І. Леніна - М. Б.) рабське минуле (коли поміщики-дворяни вели на війну мужиків, щоб душити свободу Угорщини, Польщі, Персії, Китаю) і своє рабське теперішнє, коли ті ж поміщики з допомогою капіталістів ведуть нас на війну, щоб душити Польщу і Україну, щоб давити демократичний рух в Персії і Китаї, щоб посилити зграю Романових, Бобринських, Пурішкевичів, яка ганьбить нашу великоруську національну гідність. Ніхто не винен у тому, якщо він родився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує і прикрашає своє рабство (наприклад, називає задушення Польщі, України і т. д. «захистом вітчизни» великоросів), такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди"76.

Так, численні "возз'єднання" і "приєднання" зміцнювали міжнародну позицію загальновизнаного "жандарма Європи" і послаблювали його контрагентів. Але це не те зміцнення, яким можна пишатися, яке можна схвалювати, виправдати чи простити.

6

Тепер, повертаючись до конкретного питання про оцінку Переяславського акту 1654 р., маємо з'ясувати (хоч би в загальному плані) такі питання:

1. Що становила собою Україна в середині ХVІІ ст., і які обставини викликали війну 1648-1654 рр.?

2. Якою була класова позиція Б. Хмельницького та його оточення?

3. Чого шукала на Україні царська влада і яку мету вона переслідувала, втручаючись у польсько-український конфлікт?

4. В чому полягав зміст Переяславського акту і які наслідки мав він для дальшого розвитку України і Росії?

5. Чи були Андрусівське перемир'я 1667 р. та "Вічний мир 1686 р. підтвердженням і увічненням "союзу двох братніх народів"?. Які зміни соціально-економічного порядку відбулися на Україні у складі Росії протягом кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.?

Кожне з цих питань може стати темою спеціальної монографії, але розробка конкретної проблематики з історії України в радянській історіографії і вихід у світ ряду грунтовних монографій, основаних на ретельному опрацюванні архівних джерел 77, дає можливість спертися на наявний дослідницький досвід.

І. Загальновизнаним є уявлення про Україну другої половини ХVІ і першої половини ХVІІ ст. як про країну кріпацьку, з безроздільним пануванням феодальних порядків. Це уявлення, однак, виявляється не зовсім вірним.

За підрахунками О. С. Компан, близько 46% населення України в ХVІІ ст. становили мешканці міст78. Ця цифра здається настільки несподіваною, що не лише інші дослідники висловлюють в ній сумнів79 (хоча не можуть вказати, в чому полягає помилка), але й сам автор злякався наслідків власної праці, висунувши застереження, що йдеться, звичайно, не так про справжнє міське населення (ремісників і торговців), як про звичайних селян, але жителів поселень з міськими правами. Не встряваючи в цю полеміку, зазначимо, що в нашому випадку не має значення характер занять цих 46 відсотків. Важливим є те, що міські права забезпечували їм становище позарамками кріпосництва у власному розумінні цього слова (вони, звичайно, були зобов'язані якимись повинностями на користь феодалів  - власників землі, на якій стояли ці міста і містечка, але користувалися особистою свободою).

Отже, залишається 54% від загальної цифри населення України.

Серед цього населення певну частину становило козацтво, що жило поза містами, але також було звільнене від кріпосницької залежності. Питома вага його поки що не визначена точно, але можна думати, що за відрахуванням його залишиться не більше половини населення.

Далі, дослідження І. Д. Бойка показали, що вже у ХVІ ст. близько 40% сільського населення України було спауперизоване повністю або в такій мірі, що не могло забезпечити собі існування за рахунок власного господарства80. Ця частина сільського населення змушена була продавати свою робочу силу і жила заробітками у заможніших селян та латифундистів.

Нарешті необхідно мати на увазі таке специфічне явище в історії феодальної України, як слободи, мешканці яких на певний час звільнялися - частково, чи навіть повністю - від виконання феодальних повинностей.

3 урахуванням усього цього виявиться, що в ХVІ ст. і в першій половині ХVІІ ст. лише близько чверті населення України реально перебувало в становищі кріпацтва. Це повинно докорінним чином змінити загальну оцінку соціально-економічної ситуації на Україні перед початком національно-визвольних воєн. Феодальні відносини тут становили лише верхній шар соціальної структури, крізь який дуже сильно пробивалися нові, буржуазні (точніше - дрібнобуржуазні) тенденції. Основною соціальною постаттю на Україні того часу став особисто вільний дрібний виробник - селянин, найбільш класичним виразом якого був тип козака.

Під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. великофеодaльне землеволодіння на Україні практично було ліквідоване разом з його носіями - магнатством та великою шляхтою, що були або знищені фізично, або повтікали на захід, рятуючи своє життя. Шляхетський стан на кінець війни був представлений нечисленними особами, що в переважній більшості належали до найнижчих шарів цієї соціальної верстви8l. Єдиною, по суті, формою великого феодального землеволодіння, про яке можна говорити в цей час, було землеволодіння монастирське - маєтності православної церкви.

У другій половині ХVІ ст. намітилося різке зростання товарно-грошових відносин, пов'язане з загальною кризою феодального господарства в маштабах всієї Європи. Як відомо, К. Маркс вважав ХVІ ст. переломним етапом - початком нової буржуазної епохи. Україна становила собою невід'ємну частину європейського terrarum orbis, її історія була нерозривно зв'язана з тими процесами, які в цей час визначали головні напрямки всесвітньої історії 82. ХVІ ст. в західно­європейських країнах було позначене поворотом у бік промислового розвитку. В Англії в цей час, наприклад, сільське господарство стало орієнтуватися на вовняну промисловість, що знайшло свій вираз у перетворенні ріллі на пасовисько для тонкорунних овець ("огороджування"). Одним із зовнішніх наслідків цього було різке зростання хлібного експорту в країни Західної Європи, в тому числі – і з України (через Гданськ та інші прибалтійські порти). На експорт стало орієнтуватися і поміщицьке (фільваркове) і дрібно-приватне (селянсько-козацьке) господарство. Це теж певним чином впливало на соціально-економічний стан українського суспільства.      

Дуже важливим явищем в економічному житті України другої половини ХVІ і першої половини ХVІІ ст. було виникнення і поширення мануфактурного виробництва. Воно охопило головним чином  промисли, які теж працювали на експорт – виробництво селітри, поташу, ванчосу, - а разом з тим і залізорудну, склоробну та деякі галузі харчової промисловості. Сотні рудень, гут, поташних буд, броварень, гуралень і т. п. підприємств, заснованих на експлуатації вільнонайманої праці, з характерним для мануфактурного виробництва поділом праці - є надто важливим виявом тих нових тенденцій, що знаменували розклад феодальної системи і активний розвиток буржуазних відносин83.

Всі ці моменти обумовили серйозні зрушення в стані українського суспільства ХVІ-ХVІІ ст. Велика ломка феодальної системи, основаної на споконвічній замкнутості й самодостатності натурального господарства, зародження і розвиток буржуазних відносин з їх тенденцією до встановлення і зміцнення економічних зв'язків в національному маштабі; процес утворення загальноукраїнського ринку, що формувався як певний складовий елемент загальноєвропейського ринку, - все це визначало новий стан і в етнічному розвитку українського народу - процес формування української нaцїi84. Пробудження національної свідомості і знайшло свій вираз у початку збройної боротьби українського народу за своє національне (і разом з тим - соціальне) визволення, що розпочалася в кінці ХVІ ст. так званим повстанням Криштофа Косинського85.

Найактивнішою силою в цій боротьбі було козацтво. Під кутом зору класової характеристики воно становило собою найбільш чітко визначену частину буржуазного елементу, що виник і сформувався як антитеза феодальному класу. В середині ХVІ ст. козацтво створило свою політичну організацію - Запорізьку Січ - ту, за висловом  К. Маркса, "своєрідну козацьку республіку", яка в умовах іноземної окупації основної території країни та остаточної ліквідації будь-якої політичної автономії України, взяла на себе функції носія української державності. Пізніше, в середині ХVІІ ст., внаслідок успіху національно-визвольної боротьби державна організація Запоріжжя була поширена майже на всю Україну.

Під певним кутом зору безперервний ланцюг "козацько-селянських повстань" від 1591 до 1648 рр. можна розглядати як боротьбу двох держав, з яких одна (феодальна за своєю сутністю) окупувала територію другої, прагнучи зберегти своє панування й надалі, а друга (буржуазна за своєю природою) відстоювала свою незалежність і прагнула звільнити і повернути під свою юрисдикцію власну територію. В такому разі державну діяльність Б. Хмельницького слід розглядати (об'єктивно, відволікаючись від його свідомої орієнтації на феодальні тенденції) не як створення української державності, а як поширення історично складеної політичної системи Запоріжжя (що в цьому відношенні виступало від лиця усієї України) на волость, тобто на територію, визволену з-під іноземної окупації.

Історична трагедія України в ХVІІ ст. полягала в тому, що Б. Хмельницький та інші особи, що стояли на чолі національно-визвольного руху, не розуміли об'єктивних історичних тенденцій і, спираючись на рештки феодальних сил, в плані соціальному намагалися утримати Україну від тих грунтовних змін і зрушень, які були продиктовані логікою історичного розвитку. Отож, в якій мірі Хмельницький спромігся виконати покладену на нього історичну місію, окреме питання, що вимагає спеціального розгляду.

7

Надмірна ідеалізація Б. Хмельницького є характерною рисою радянської історіографії часів культу особи. До середини 30-х років цей діяч української історії викликав до себе досить стримане ставлення, що визначалося реальною оцінкою його класової позиції. Так, у 59-му томі Великої Радянської Енциклопедії він визначений як "зрадник і запеклий ворог повсталого українського селянства", як характерний представник "верхівки української феодально-козацької старшини, що прагнула зрівнятися в правах з феодалами Польщі польською шляхтою"86. Класовими інтересами української шляхти "пояснюється і жорстока розправа Хмельницького з народним повстанням, яке йшло далі визнання рівноправ'я українських феодалів з польськими. У своїй політиці по відношенню до повсталого селянства Хмельницький неодноразово користувався чисто провокаційними методами, що переслідували мету зломити силу селянського повстання .... Зрадницькою була тактика Хмельницького у відношенні до народних повстань під керівництвом Нечая, Богуна та ін.: Хмельницький не тільки "зберігав нейтралітет", але й подавав безпосередню допомогу польським військам, які придушували народні повстання; відомі випадки прямої інспірації повстань з метою їх розгрому"87.

За тодішніми уявленнями, Б. Хмельницький "не був і не міг бути вождем революції і відіграв у ній роль зрадника повсталих козацько-селянських мас, сприяючи закріпленню колоніального панування  Росії над Україною і кріпосницького гніту" 88.

У кінці 30-х років почалося поступове піднесення Хмельницького на щит як ватажка національно-визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. Поворотним моментом була згадувана вище постанова журі Урядової комісії конкурсу на підручник з історії СРСР, де вперше в радянські часи було дано позитивну оцінку діяльності Хмельницького і Переяславського акту. В 1939 р. вийшла в світ книжка К. Осипова89, написана, правда, не так на безпосередньому дослідженні історичних джерел, як на базі відомої  монографії М. Костомарова. Одночасно розпочалася пропаганда iмені Хмельницького в літературі  і мистецтві (п'єса О. Корнійчука, кінофільм І. Савченка і т. п.). В цих творах класова приналежність і позиція Б. Хмельницького старанно затушовувалась, натомість всіляко підкреслювались його заслуги в справі керівництва повсталими  масами козацтва і народу.

Свого апогею ця апологетика досягла під час Великої Вітчизняної війни, зокрема - у зв'язку з заснуванням ордена Богдана Хмельницького. Ось кілька визначень, характерних для тих днів:

"Найвидатніший політичний діяч того часу, він дуже добре розумів, що порятунок українського народу можливий на одному лише шляху - в союзі його з братерським російським народом. Розв'язанню двох основних завдань присвятив Богдан Хмельницький своє життя: визволенню України від чужоземного ярма і об'єднанню України з Росією. Досягнення цієї мети він добивався з усією силою своєї могутньої волі, своєї невичерпної енергії. На службу своїй великій ідеї він поставив свій блискучий талант організатора, видатні якості полководця і воєначальника, своє мистецтво видатного дипломата" 90.

"Полум'яний патріот і безстрашний воїн, що умів так само пристрасно ненавидіти ворогів, як і любити свою рідну землю Хмельницький блискуче розв'язав поставлені перед ним історією завдання" 91.

"Великий син українського народу", "мудрий державний діяч і славний полководець", "національний герой українського народу"92 - славослов'ю не було меж. "В жилах нашого народу тече, буяє, кипить гаряча кров Богдана Хмельницького ... Слухайте, слухайте! Не кров народу тече в жилах Б. Хмельницького, а навпаки - кров Хмельницького в жилах народу!!"93 Ось до якої нісенітниці приводив нічим не зміряний і не стримуваний ентузіазм.

Наведені дефініції набули значення офіційної доктрини і міцно утвердилися в історичній літературі.

Таким чином, бачимо в радянській історіографії дві крайні точки щодо оцінки діяльності Б. Хмельницького: суто негативну до 1937 р. і захоплено- панегіричну після цього. І обидві вони, як і кожна крайність, не є вповні вірними. Богдан Хмельницький був справді видатним діячем свого часу і народним героєм - у тій мірі, в якій саме він підняв і очолив повстання проти шляхетської Польщі, здобув цілий шерег блискучих перемог і забезпечив визволення України з-під польсько-шляхетської неволі. Завдяки цьому він заслужив вічну славу й подяку українського народу, що знайшла свій вираз у численних героїчних піснях і думах, присвячених преславному ватажку народної боротьби.

Але разом з тим не можна забувати й того, що Б. Хмельницький був типовою постаттю феодального класу і виразником феодальної ідеології в той період, коли феодальна система давно вже стала реакційною силою на шляху прогресу. Тому за конструктивною програмою вважати його прогресивним діячем неможливо,- в тій мірі, в якій він вважав своєю метою утримання народного руху в певних рамках, домагався збереження на Україні феодального ладу, не спиняючись в цьому перед прямою зрадою повсталих мас (як це було, наприклад, під Берестечком). За це його нещадно картали найбільш революційно настроєні представники суспільної думки на Україні, і зокрема - Т. Г. Шевченко, який не міг пробачити цьому напівгерою, напівзраднику те, що, ставлячи свої класові інтереси вище від народних, він кинувся в обійми царизму, прирікаючи цим Україну кілька століть стогнати у кріпосницькому пеклі.

Як представник феодалізованої козацької старшини Б. Хмельницький твердо і послідовно відстоював інтереси своєї соціальної групи, зв'язаної із збереженням і розширенням політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Саме в такій ролі він з'явився і на Масловому Ставі в 1638 р., і у Варшаві в 1647 р.- зі скаргою на свавілля Конецпольського та його прихвостня Чаплинського.

Розпочинаючи свій виступ проти магнатського засилля (з відома навіть за підтримкою короля Володислава ІV) він, мабуть, не сподівався на ті наслідки, які ця акція мала потягти за собою94. Він викликав до життя сили, упоратися з якими було важко, і тому змушений був шукати паліативних заходів, аби хоч якось нейтралізувати антифеодальний ентузіазм народних мас.

Ф. П. Шевченко наводить переконливий матеріал на підтвердження думки, що принаймні на першому етапі визвольної війни Б. Хмельницький не мав наміру вибивати Україну із складу Pечі Посполитої95. Головною метою його політики на той час було досягти максимальних вигід для козацької старшини (збільшення реєстру, повернення деякої автономії козацького війська, забезпечення прав православної церкви тощо). Саме ці моменти були головним сюжетом переговорів з польськими комісарами взимку 1648-1649 р; Збаразької та Білоцерківської угод. Зрештою, саме це ж становило головний зміст угоди з царським урядом (Березневі статті 1654 р.)

У цих документах знайшла своє яскраве відображення консервативна позиція самого Хмельницького і тієї частини старшини, яка його підтримувала - забезпечення інтересів української шляхти за paхунок народних мас.

Ця ж позиція знайшла свій вияв і в практичній діяльності українського уряду, очолюваного Хмельницьким. Численні універсали на послушенство, підтвердження земельних феодальних володінь, прагнення до масового повернення козаків у поспільство роздачі нових маєтностей представникам старшини, придушення всякої спроби антифеодальних виступів, а й навіть просто радикальної опозиції (згадаємо для прикладу страту Гладкого, Мозири та ін. у 1651 р.) - все це мало єдине і чітко сформульоване спрямування. Характеризувати все це як діяльність "народного героя", "виразника волі українського народу", "захисника інтересів народних мас" можна лише при умові повного забуття принципів марксизму-ленінізму.

Але найбільш дивовижним є намагання історіографії 40-50-х років переконати читача в тому, що Б. Хмельницький трохи не з колиски мріяв про "возз'єднання з братнім російським народом". Аби хоч якось довести цю тезу, наводиться анекдотичний аргумент: в одному з донесень Бутурліна до Москви говориться, що Хмельницький, нібито, розповідав, що "как де он еще был мал, и отец де его, гетьманов, приказывал ему: как де ты учнешь служить, не моги де себе того учинить, чтоб де тебе ходить войною на Московское государство"96.

Звідси мало б випливати, що батько Хмельницького, нібито радив майбутньому гетьману орієнтуватися на Москву (хоча кожному ясно, що йдеться лише про утримання від участі в збройних конфліктах з Московською державою). При цьому начисто забувається необхідність елементарної критичності у підході до використання історичних джерел: ця (і подібні до неї) заява, що, поза сумнівом, становила собою звичайну і в тих умовах необхідну дипломатичну гру, маючи на меті схилити на бік Хмельницького царський уряд, беруться за чисту монету та інтерпретуються в буквальному розумінні як повний і щирий виклад справжнього настрою козацького гетьмана.

Але ставлячи питання таким чином, наша історіографія неспроможна відповісти на сакраментальне питання, що неминуче постає як одне з головних: чому ж у такому випадку Хмельницький, готуючи виступ проти Польщі і шукаючи собі евентуальних союзників, не зробив і найменшої спроби зав'язати стосунки з Москвою? Чому він волів краще звернутися за підтримкою до кримського хана, з яким доти Україна мала виключно ворожі стосунки, йдучи на чималі жертви і важачи життям власного сина? Чому ця проста і, здавалося б, природна думка про союз з Росією навіть не спала йому на думку?

Але жодної таємниці в цьому немає. Навесні 1648 р. царська Росія становила собою не потенціального спільника, а цілком реального ворога повсталого українського народу. Зв'язаний з Польщею договірними зобов'язаннями допомагати їй військовою силою, московський уряд дійсно був готовий втрутитися в польсько-український конфлікт, але не на боці Хмельницького, а на стороні шляхетської Польщі97. Російські війська стояли напоготові у прикордонних містах Путивлі, Севську, Хотмизьку. Але вибух народного повстання в самій Москві запобіг дальшому розвиткові подій98. Про це у нас якось не прийнято згадувати.

Як відомо, першу спробу вступити у зносини з царським урядом Б. Хмельницький зробив лише після Корсунської битви, коли перемога повстання стала цілком очевидною, та й то при випадкових умовах. У червні 1648 р. козаки перехопили російського гінця з листом від севського воєводи до Адама Киселя. Хмельницький наказав повернути гінця назад, давши йому замість відповіді київського воєводи свого листа до царя Олексія Михайловича. В цьому листі є такі слова: "зичили бихмо самодержця господаря такого в своєй земли, яко ваша царская вельможность" 99.

Ці слова тлумачаться в нашій літературі дуже вільно, як вислів бажання перейти під російську зверхність 100. Але про таку можливість у документі нема й слова: якщо навіть не вважати ці слова звичайнісінькою ввічливістю (адже йдеться про бажання мати государя подібного до Олексія Михайловича, а не про самого його), натяк виглядає не дуже ясним. З приводу цього існує велика література, причому дослідники сходяться на тому, що лист Хмельницького від 8 червня відбиває політичну ситуацію в Польщі після смерті короля Володислава ІV: в момент, коли писався цей лист, в Польщі не було короля, і кандидатура Олексія Михайловича була однією з імовірних. Отож, очевидно, малося на увазі евентуальне обрання московського царя на польський престол.

Як не тлумачити цей лист, не можна забувати, що Б. Хмельницький, ведучи складну дипломатичну гру і шукаючи можливі об'єкти орієнтації, досить щедро роздавав аванси і натяки направо й наліво і турецькому султану, і кримському хану, і шведському королю, не кажучи вже про короля польського, в численних листах до якого він незмінно називав себе вірним підданим і підніжком.

У листі до Адама Киселя, писаному в тому ж червні 1648 р., Хмельницький запевняв адресата у своїй вірності Речі Посполитій і просив бути заступником шодо забезпечення колишніх вольностей війська запорізького: "Ми ... розіслали по всій Україні універсали про те, що кожен з нашого Війська Запорізького, так і з інших шляхетських підданих, під страхом суворої кари ці бунти і заворушення мусить припинити, щоб ми у найбільшій ласці його королівської милості, якого господь Бог з ласки своєї святої нам і всій Речі Посполитій охоче дасть, залишатися могли"101.

А В листі до короля Володислава ІV, написаному теж у червні 1648 р., він запевняв: "А ми, як і раніше були вірнопідданими в. к. милості, так і нині завжди готові, борючися проти ворогів Речі Посполитої, віддати своє життя на гідність в. к. милості, пана нашего милостивого"102.

Отже, розібратися в тому, шо є виразом справжніх намірів, а що є дипломатичною грою,- не дуже просто.

8

Зворотною стороною ідеалізації Б. Хмельницького в радянській історіографії була ідеалізація російського царизму. Від певного часу московський уряд у нас почали зображувати у вигляді захисника України. 1 в цьому бачимо тенденцію до зняття принципової межі між російським царизмом і російським народом.

Так, у І томі "Історії Української РСР" читаємо, що в боротьбі з турецько-татарськими загарбниками "на захист України виступила сильна Російська держава, здатна протистояти іноземним загарбникам" 103. В дійсності вірніше було б сказати навпаки. Як відомо, Запоріжжя й до середини ХVІІ ст. було міцним заслоном проти турецько-татарської агресії, що забезпечував південно-східні рубежі Речі Посполитої. Від середини ХVІІ ст. воно захищало південні рубежі Московської держави,- якщо в ХV-ХVІ ст. татарські наскоки неодноразово спустошували російські землі (нерідко аж до самої Москви), то в ХVІІ-ХVІІІ ст. жодного подібного випадку ми не знаємо, і велика заслуга в цьому належить запорізькому (як і донському) козацтву. Російсько-турецькі війни ХVІІІ ст. велися передусім українськими силами і за рахунок України; лише в кінці ХVІІІ ст. Запоріжжя як військовий заслон стало непотрібне і було ліквідоване 1775 р. військами генерала Текелія. Отож, правильніше було б говорити про захист Україною Росії від турецько-татарської небезпеки, а не навпаки.

Російський царизм розглядав Україну як частину своїх споконвічних володінь, що нібито ще за часів Київської Русі знаходилася під владою російської корони (дім Мономаха). Приєднання України до Росії в 1654 р. відповідно оцінювалося як повернення цих володінь,- подібно до того, як перед тим були повернуті Смоленщина, Новгород, Псков та інші російські землі.

Але приєднання українських земель поставило перед царським урядом серйозні проблеми. Акт цей відбувся на хвилях народної боротьби, що мала яскраво виражене антифеодальне спрямування і врешті-решт спричинилася до майже повної ліквідації великого феодального землеволодіння (крім монастирського). Характерною тенденцією доби було масове покозачення посполитого селянства, що фактично означало звільнення його від більшості феодальних повинностей . Отже, реально можна говорити про торжество дрібнобуржуазного елементу в класовій структурі українського суспільства цього часу. З цим доводилося рахуватися.

Тим часом головний принцип політики царизму щодо України полягав у поступовому поширенні на неї порядків, що панували в самій Московщині. Іншими словами, йшлося про реставрацію феодалізму, причому - в його найжорстокішій, найбрутальнішій, напівазіатській формі. Цей процес затягнувся майже на півтора століття завдяки активному опору українського народу - опору, що знаходив свій вираз у неодноразових збройних виступах (Переяславське повстання 1666 р., повстання 1668 р., повстання Булавіна 1707-1708 рр. та ін.). Цей протест дуже часто набирав антиросійського характеру.

Але цей протест і досі залишається в нашій історіографії не висвітленим; головною перешкодою в цьому є відхід істориків від основного марксистського принципу класової оцінки кожного конкретного історичного явища. Вище наводилися дефініції, якими нагороджуються в нашій літературі головні історичні діячі України другої половини ХVІІ ст. - початку ХVІІІ ст. За поширеними уявленнями

І. Виговський, П. Тетеря, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Брюховецький, П. Іваненко, М. Ханенко, К. Гордієнко, не кажучи вже про І. Мазепу чи П. Орлика,- "зрадники", "ставленики", "агенти", "васали", "найлютіші вороги" своєї власної країни. Виходить досить дивна картина: український народ протягом століття не спромігся  висунути зі свого середовища жодного значного політичного діяча, який не виявився б зрадником або чиїмсь агентом, - бо рано чи пізно мусив виступити проти царизму. Навіть Брюховецький - цей нікчема, цей природжений льокай і холуй, - під тиском обставин змушений був (правда, невдало) підняти зброю проти російського панування.

Очевидно, причини цієї дивної ситуації лежать не в сфері психологічної патології, а повинні мати якесь історичне, соціальне обгрунтування. Коли йдеться про "зраду" гетьмана (тобто, глави держави то ця "зрада" обертається зрадою самого себе. Важко уявити собі щоб хтось, ставши гетьманом і зосередивши в своїх руках реальну владу над суверенною (хоча й васальною) державою, міг мріяти про роль агента або ставленика магнатської Польщі, або султанської Туреччини, або ще когось. В цьому немає жодної логіки. І коли ще можна припустити, що якась окрема особа, в силу своєї розумової неповноцінності, могла просто не усвідомити реального співвідношення цінностей (як, скажімо, той же Брюховецький, що принижено вимолював боярський титул, не розуміючи, що посада гeтьмана була варта набагато більшого), то припускати масове, суцільне нерозуміння обстановки всіма скільки-небудь значними діячами України того часу навряд чи можливо.

При тій манері викладу, характерній для нашої історіографії залишаються повною таємницею мотиви поведінки усіх цих "зрадників" та "агентів". Незрозуміло, чому Іван Виговський, маючи підтримку російського уряду, забажав відновити над Україною (отже над собою) польсько-шляхетське панування. Незрозуміло, чому Мазепа, користуючись необмеженим довір'ям Петра І, захотів "продавати Україну" (отже і самого себе) "іноземним поневолювачам", Неясно, чому  Петро Дорошенко, який спочатку орієнтувався на Росію і добивався об'єднання всіх українських земель в рамках російської держави, раптом пішов на союз з турецьким султаном і визнав протекторат Туреччини. Таких незрозумілих "чому" можна поставити надто багато.

Очевидно, справа тут не в особистих моментах, і справжні причини того ланцюга подій, про який мова, слід шукати в сфері корінних, класових взаємин доби. Ці причини коріняться не тільки в позиції того чи іншого українського політичного діяча, а перш за все – в тій політиці самого російського царизму, що мала на увазі перетворити Україну на провінцію Російської держави, поширивши нa неї загальноросійські порядки і звівши нанівeць усі здобутки національно-визвольної війни 1648-1654 рр.

9

Тепер можемо підійти й до питання про те, що відбулося в Переяславі 8 січня 1654 р. Зараз у нашій історіографії загальнопоширеною є формула, що Переяславський акт становив собою "возз'єднання двох братніх народів - українського і російського".

"Возз'єднання України з Росією, що об 'єднало два великі слов'янські народи ... (підкреслення наше - М. Б.), мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів" 104.

Ця формула про об'єднання двох народів є історично невірною.

В дійсності об'єднувалися не народи, а держави, одна з яких була феодальною, а друга - в особі старшинського уряду - прагнула (всупереч волі власного народу) до реставрації феодалізму. Контрагенти Переяславського договору аж ніяк не були виразниками народних інтересів - ані цар Олексій Михайлович, ані Б. Хмельницький та його уряд. Заяви типу: "Виконуючи волю народних мас, Богдан Хмельницький посилив у 1653 р. переговори з російським урядом про возз'єднання України з Росією"105  або: "Рішення Земського собору про возз'єднання України з Росією було виявом волі і бажання всього російського народу подати допомогу братньому українському народові ... "106, дуже поширені в літературі, не відбивають суті справи. Про справжні інтереси народу (українського чи російського) ніхто не думав і не питався ані в Москві, ані в Переяславі - проблема розв'язувалася на зовсім іншому рівні. Участь рядового козацтва і міщан у Переяславській Раді, так само як і посадських людей у Земському соборі 1653 р., так же мало визначала загальнонародний зміст події, як, скажімо, крики "згода, згода, згода!", якими рядове козацтво і поспільство вітало Гадяцький договір 1658 р.

Обидві сторони, що уклали Переяславську угоду, були єдині, принаймні, в одному, а саме - в прагненні відновити на Україні феодальні порядки. Про це дуже чітко сказано у вимозі української старшини, що на чолі з Б. Хмельницьким вела переговори з російськими послами в Переяславі 10-12 січня; остання лягла в основу договору з царським урядом: "В Запорожском де войске кто в каком чину был по ся места, а нынe бы государь пожаловал, велел Быть по тому, чтоб шляхтич был шляхтичем, а козак козаком, а мещанин мещанином" 107.

Аналогічним чином точка зору ця висловлена самим Б. Хмельницьким ще до присяги 8 січня 1654 р.: " И хто был шляхтич, или козак, или мещанин, и хто в каком чину наперед сего и какие маетности у себя имел, и тому б всему быть по-прежнему" 108. Отже, йшлося про збереження станової структури феодального суспільства.

Але особливо занепокоєна була старшина приборканням повсталого селянства. Як уже говорилося, одним з прямих і безпосередніх наслідків національно-визвольної війни було масове покозачення селян, тобто їх перехід з феодально залежного стану в стан особисто вільних дрібних виробників. Цей процес викликав негативну реакцію з боку панівних кіл українського суспільства - шляхти, шо вціліла, та старшини, яка прагнула зрівнятися в правах зі шляхтою і зайняти певне місце серед феодального класу. В покозаченні посполитих вона вбачала небезпеку для своїх прагнень і тому мріяла про повернення основної маси селян в колишнє становище кріпаків. Це знайшло своє відображення навіть у Березневих статтях 1654 р. Реєстр було обмежено 60 тисячами; всі випищики мали повернутися в стан посполитих: "Как великий государь наш, его царское величество, гетмана Богдана Хмельницкого и все войско запорожское пожалует, свои государские грамоты на вольности ваши дать велит, тогда вы смотр меж собою учините: кто будет козак или мужик; а что б число войска запорожского было 60 000. И великий государь наш, его царское величество, на то изволил им, числу списковым казакам быть велел" 109.

Іншою турботою української шляхти і старшини було забезпечити свої маєтності: "и пожаловал бы великий государь, велел им дать на их маетности свои государевы грамоты"110. Ці інтереси теж ретельно забезпечувалися царським урядом 111.

Вже С. Зарудний і П. Тетеря, які в березні 1654 р. вели переговори в Москві, одержали царські грамоти на маєтності "со крестьянами и со всеми угодьями" - і для себе, і для гетьмана. Після цього українська старшина і шляхта, немов зграя вовків, кинулася й собі випрошувати царські грамоти. Чимало володінь одержали родини Виговських, Золотаренків та інші112.

Ця тенденція викликала активний протест з боку рядового козацтва. Характерним свідченням цього є скарга І. Виговського царському уряду, передана через П. Тетерю в серпні 1657 р.: "хотя царское вєличество его, писаря, и отца его, и 6ратьев и пожаловал, только они тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского". Далі Тетеря просив, щоб "царское величество в войско ни про что про то, чем кто от царского величества пожалован, объявляти не велел, ... а только де в войске (тобто, козаки - М. Б.) про то сведают, что он, писарь с товарищи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де всех тотчас побьют"113.

Так і сам П. Тетеря, одержавши від царя грамоту на м. Смілу, змушений був приховувати її від війська і просив, щоб про ту грамоту не стало відомо козакам.

Подібні факти досить яскраво показують класову ситуацію на Україні в момент приєднання до Росії і класовий характер Переяславської угоди. Ця угода становила класовий зговір української старшини, що активно феодалізувалася з російським царизмом, орієнтований на збереження (чи вірніше - реставрaцію) на Україні феодального ладу. За своїм характером і спрямуванням це був антинародний акт, покликаний приборкати повсталі маси трудового населення; зрадою національних інтересів. Б. Хмельницький і його оточення на кшталт І. Виговського, П. Тетері, І. Золотаренка, М. Пушкаря та ін. бачили в царизмі ту силу, яка мала допомогти їм тримати в шорах непокірну чернь. У певному розумінні царизм дійсно виступав у ролі "захисника", але аж ніяк не захисника українського народу.

Треба сказати, що робив він це цілком послідовно й охоче, бо бачив на Україні вузол дуже небезпечних волелюбних тенденцій, які могли легко перекинутися і за межі України. Відомо, шо визвольна боротьба українського народу викликала повстання селян у Польші (під проводом Костки Наперського); знаходила вона свій відгук і в Росії. Побоювання царя і бояр не були марними: не минуло й 15 років після Переяслава, як у Росії почалася селянська війна під проводом Степана Разіна, шо поставила під загрозу весь існуючий лад. Ця війна вибухнула під активним впливом подій на Україні; запорізьке козацтво брало в ній безпосередню участь, а на українських землях це повстання знайшло широкий відгук.

Тому цілком зрозуміла настороженість, з якою московський уряд придивлявся до подій на Україні, чому він так довго вагався з вирішенням питання про перехід українських земель до складу Росії, воліючи піти скоріше на угоду з Польшею, аніж припустити дальший розвиток антифеодальних тенденцій.

Цілком очевидною була позиція царського уряду і щодо політичного статусу України в складі Російської держави. Але тут його інтереси корінним чином розходилися з інтересами української старшини: він розглядав автономію України як тимчасову і дошкульну поступку, прагнучи розрахуватися з нею по можливості швидше, в той час як правлячі кола України схильні були дуже ретельно оберігати свої "вольності". Старшина з Б. Хмельницьким на чолі сподівалася зберегти автономію козацької держави і той політичний лад, який викристалізовувався в процесі визвольної боротьби (республіканський устрій, виборність всіх ланок уряду, власна військова організація, фінансова система, право міжнародних зносин).

Отож, дотримуватися переяславських угод царський уряд в жодному випадку не збирався, і якщо процес ліквідації української держави затягнувся майже на півтора століття, то сталося це аж ніяк не через брак його бажання. Ці півтора століття в історії України становлять собою своєрідний двобій, у якому рішучі випади царизму чергувалися з вибухами активної збройної боротьби українського народу, які змушували до тимчасового відступу.

Ще самому Б. Хмельницькому довелося відчути централізаторську тенденцію з боку Москви, у зв'язку з чим він мав серйозне замислитися над дальшою долею російсько-українського союзу. Його наступник, І. Виговський, якого сучасники вважали за особу промосковської орієнтації, змушений був уже підняти зброю на своїх недавніх покровителів і "благодійників". Гадяцька угода і битва під Конотопом трохи охолодили ентузіазм царських політиків і стали на перешкоді негайній реалізації планів царизму. Але Андрусівське перемир'я 1667 р., укладене з Польсько-Литовською державою, повністю перекреслило Переяславський акт.

У тексті Андрусівського трактату читаємо: "А которые городы и земли от коруны Польской и великого княжества Литовского завоеваны суть (підкреслення наше - М. Б.) и оставают во владении и в державе его царского величества (далі йде перелік земель - М. Б.) , оставатись имеют все в стороне его царского величества" 114.

Отже, йдеться про перехід до Росії не приєднаних за власною волею, а відвойованих Росією земель. Україна тут взагалі не визнається за юридичну сторону чи політичного контрагента - таким виступає Річ Посполита. Представників України, як відомо, навіть не допустили до участі в переговорах. Дві держави - Польша і Росія розв'язали свої відносини збройною рукою і одна з них відступила другій частину своїх володінь.

Таким чином, рішення Переяславської Ради мали значення офіційного акту лише протягом 13 років. Дальша історія розвитку українсько-російських відносин визначалася іншими факторами, іншими угодами і документами.

Андрусівське перемир'я повинно було стати поворотним моментом в історії України: на завойовані землі, природно, мали бути поширені порядки країни-завойовниці. Так, в кожному разі, було досі: коли Росія внаслідок війн з Литвою та Польшею включала в межі своїх державних кордонів, скажімо, Смоленські, Полоцькі, Новгород-Сіверські та інші землі, останні ставали органічною частиною Московської держави і сферою діяння всіх їїсоціально-політичних інституцій. З автономією України, їїреспубліканським ладом і т. п. небажаними (з точки зору царизму) речами малося покінчити раз і назавжди.

Але й на цей раз так не сталося. Андрусівське перемир'я викликало на Україні повстання, яке очолили П. Дорошенко та І. Сірко і до якого змушений був приєднатися І. Брюховецький. Царське панування було поставлене під загрозу. Довелося відступити: процес "інтеграції" України в рамках Московської держави було затримано, хоча "Вічний мир" 1686 р. підтвердив основні умови Андрусівського перемир'я. Інтеграцію було лише загальмовано, але сама тенденція збереглася й надалі.

Наслідки загальновідомі.

10

Соціально-економічні процеси, які відбувалися на Україні протягом другої половини ХVІІ та усього ХVІІІ ст., і які в кінцевій формі визначають історичну оцінку переходу України під російський протекторат, мали цілком певний і визначений характер. Зараз немає ані змоги, ані потреби докладно викладати хід подій і ті результати, якими він був увінчаний. Гадаємо, тут немає нічого ані спірного, ані неясного. Тому просто перелічимо ці наслідки.

1. Феодальні порядки були реставровані в повній мірі і в найжорстокіших формах повного і завершеного кріпосництва, що межувало з рабовласництвом. Велике земле володіння було відновлене в повних масштабах. Українська шляхта (разом із феодалізованою старшиною), як це вона не раз робила й до того, зрадила власний народ. Протягом тривалого часу вона добивалася від царського уряду рівних прав з російським дворянством , а досягши цієї мети шляхом простого злиття з ним, відмовилася від усіх своїх колишніх "вольностей" і привілеїв. Натомість кріпосне право, що існувало в Російській державі, простим актом було поширене на українське селянство і проіснувало тут (як і в цілій Росії) до 1861 р. Таким чином усі соціально­економічні здобутки національно-визвольної війни були остаточно зведені нанівець.

2. На середину ХVІІ ст. Україна була країною, в якій буржуазні елементи виступали досить рельєфно і починали відігравати роль головного фактора в історичному розвитку. Ці елементи логікою нового порядку були штучно задушені; вони виявилися неспроможними протистояти злагодженій і добре озброєній феодальній машині царської Росії. На кінець ХVІІ ст. буржуазні відносини на Україні були виражені значно слабіше, аніж перед початком національно­визвольної війни, не кажучи вже про 50-ті роки ХVІІ ст., коли велике феодальне земле володіння було практично ліквідоване. Hа зміну дрібнобуржуазному сільськогосподарському виробництву знову прийшло латифундіальне, основане на застосуванні кріпосної праці.

Мануфактурне виробництво підупало; позбавлені самоврядування міста переживали занепад соціально-економічного життя.

3. Політична автономія України була ліквідована остаточно повністю в другій половині ХVІІІ ст. В 1764 р. Остаточно скасовано гетьманщину; в 1775 р. здобуто і зруйновано Запорізьку Січ - останнього носія української державності. Від того аж до 1917 р. Україна своєї держави не мала.

4. Значний крок назад зроблено в сфері культурного життя.

Країна майже зі стовідсотковою грамотністю, якою описав її в середині ХVІІ ст. Павло Алеппський, Україна на початку ХІХ ст. перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю. В галузі науки, літератури, мистецтва Україна стала глибокою провінцією яка змушена була доводити своє право і здатність на власний культурний розвиток. Найзначніші й найталановитіші представники української інтелігенції зараховувалися (і продовжують зараховуватися до числа діячів російської культури (Микола Гоголь, Михайло Глінка, Ілля Рєпін та ін.).

5. Українська мова була заборонена ще на початку ХVІІІ с.: спеціальним указом Петра І, виданим у 1720 р., "дабы никакой розни и особого наречия не было". Цей указ завдав жорстокого удару справі книгодрукування на Україні (він забороняв видавати на Україні будь-які книжки, крім богослужебних). Україна, що довгий час була головним поставником книг в інші країни, в тому числі в Росію, тепер змушена була сама ввозити з Росії книги, друковані чужою для неї мовою. Це, в свою чергу, боляче відбивалося на стані української літератури, яка аж до Т. Г. Шевченка вважалася "літературою другого сорту". І пізніше царський уряд неодноразово підтверджував своїми циркулярами заборону української мови і українського книгодрукування (указ Валуєва 1863 р., Емський указ 1876 р. і т.п.).

Все це, звичайно, було наслідком не "возз'єднання двох братніх народів", а класового зговору з російським царизмом української шляхти і старшини, яка заради своїх класових інтересів зрадила свою національність, інтереси своєї країни, свого народу.

* * *

Підведемо підсумки щодо поставленого в заголовку питання.

Гадаємо, відповідь сама собою випливає із сказаного.

В січні 1654 р. Українська держава добровільно визнала протекторат Московської держави і ввійшла до їїскладу на умовах точно визначеної договором автономії. Це був акт приєднання Української держави до Російської.

В 1667 р. царський уряд зрадив угоду, досягнуту за тринадцять літ до того у Переяславі, і уклав з Річчю Посполитою договір про територіальний поділ України між Польсько-Литовською і Російською державами, внаслідок якого Лівобережна Україна розглядалася царським урядом як завойовані (чи відвойовані) землі. Отже, це був акт загарбання лівобережних земель України російським царизмом, вияв колоніальних тенденцій, притаманних йому протягом всього його існування.


1 Більшовик України, № 8, 1947, с. 1-10.
2 XXІІ съезд КПСС. Стенографический отчет, т. І. Москва, 1962, с. 280.
3 J. Ре1епskу. Soviet Ukraiпian Ніstоrіоgrарhy аftеr Wоrld War П, Jahrbucher fur (Geschichte Оstеurораs, В. 12, N 3. 1964. р. 400.
4 Оскільки український тлумачний словник поки що не виданий, звертаємося до російських тлумачних словників (Примітка автора 1966 р.- Ред.).
5 Словарь современного русского литературного язика, т. ІІ, М.-Л" 1951, с. 722.
6 Толковый словарь русского языка, т. І, М., 1935, с. 375.
7 Большая Советская Энциклопедия (І-е вид.), т. LIX, М., 1935, с. 818.
8 К изучению истории (Сб.), Партиздат ЦК ВКП(б), 1937, с. 38.
9 Історія України, т. І, Вид. АН УРСР (Уфа), 1943, с. 307.
10 Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України З Росією, К., 1954, с. 5.
11 В. І. Ленін, Твори, т. ххxІІІ, c. 325.
12 Більшовик України, № 8, 1947, с. 5.
13 И. Сталин, "О статье Энгельса «Внешняя политика русского царизма» ", Большевuк, № 9, 1941, с. 1-5.
14 М. Д. Багиров, К вопросу о характере движения мюридизма и Шамиля, Гос политиздат, 1950. Див. також: "Решение Совета Министров СССР об отмене присуждения Г. Гусейнову Сталинской премии за книгу Из истории общественной и философской мысли в Азербайджане в ХІХ в." (Правда від 14.05.1950 р.).
15 Правда від 26 грудня 1950 р.; "О некоторых вопросах истории народов Средней Азии", Вопросы истории, № 4, 1951, с. 9; А. Якунин, "К вопросу об оценке характера национальных движений 30-40-х годов ХІХ в. в Казахстане" , Вопросы истории, № 4, 1951, с. 55-64.
16 Ю. Тарасов, "О характере движения 1916 г. в Туркмении", Вопросы истории, № 9 ,1951, с. 111-117.
17 Вопросы истории, № 4, 1951, с. 44-48.
18 Правда від 7 жовтня 1952 р.
19 В. І. Ленін, Твори, т. ХХХVІ, с. 548.
20 Більшовик України, № 8, 1947, с.2.
21 М. Мустафиев, "0 формуле «наименьшее зло»". Вопросы истории, № 9, 1951, с. 197.
22 Тези ЦК КПРС до З00-річчя, с. З.
23 Історія Украінської РСР, т. І, К, 1953, с. 279.
24 Там само, с. 280.
25 Там само, с. 300.
26 Там само, с. 280.
27 Там само, с. 281.
28 О. К. Касименко, Історія Української РСР, К, 1960, с. 86.
29 Історія Української РСР, т. І, …. с. 299.
30 Там само, с. 298.
31 Там само, с. 283.
32 Там само, с. 277.
33 Там само, с. 326.
34 Там само, с. 324.
35 Історія Української РСР, т. І,с. 326.
36 Там само, с. 324.
37 Там само, с. 323.
38 К. Стецюк, Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-70-х роках ХVІІ ст., К., 1960.
50 Тези ЦК КПРС до 300-річчя, с. 10-11.
51 Taм само, с. 3.
52 Там само, с. 12.
53 Правда від 11 жовтня 1943 р.
54 В. І. Ленін, Твори, т. VІ, с. 407.
55 Там само, т. ХХХVІ, с. 549.
56 В. І. Ленін, Твори, т. ХХІІ, с. 135-136.
57 Тези ЦК КПРС до 300-річчя, с. 6.
58 Історія Української РСР, т. І, с. 260.
59 Проблема формування загальноукраїнського ринку в радянській історіографії досі взагалі не поставлена (Примітка автора від 1966 р.- Ред.).
60 Подібно до того, як в пізніші часи за рахунок переробки середньоазійської бавовни розвивалася мануфактурна промисловість центральноросійської області, за рахунок промислових можливостей України живилася російська економіка у ХVІІІ ст., наприклад, спеціальними декретами вся українська селітра вивозилася до Росії, в той час як порох Україна була змушена купувати у російських промисловців.
61 В. І. Ленін, Статті і промови про Україну,К.,1936,с.207.
62 Б. Гафуров, История таджuкского народа, К., 1949, с. 410.
63 Про вітчизну, К., 1950, с. 53.
64 Вuзвольна війна 1648-1654 рр. і возз 'єднання України з Росією, К., 1954, с. 267.
65 В. І. Ленін, Статті і промови про Україну, с. 206-207.
66 К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. ХХVІІ, с. 231.
67 Так, наприклад, С. Абрамзон, прагнучи продемонструвати "благотворний" вплив російської культури на киргизів, наводить такі вражаючі уяву факти: киргизи, мовляв, навчилися в росіян користуватися самоварами, виделками, ліжками, прикрашати вікна завісками тощо (Очерки культуры киргизского народа, М., 1946, с. 75).
68 Історія Української РСР, т. І, с. 261.
69 "0 некоторых вопросах истории ... ", с. 8.
70 К. Наякшин, "К вопросу 0 присоединении Среднего Поволжья к России", Вопросы истории, № 9,1951, с. 108-111.
71 Г. Г. Meхтиев, "Историческое значение присоединения Азербайджана России", Вопросы истории, № 3, 1952, с. 83.
72 В. І. Ленін, Творu, т. ХХІІ, с. 133.
73 3аписки НТШ, т. ХСІІ, Львів, 1909, с. 18-19.
74 Історія Української РСР, т. І, с. 261-262.
75 Там само, с. 261.
76 В. І. Ленін, Твори, т. ХХІ, с. 80-81.
77 І. П. Кріп'якевич, Богдан Хмельницький, К., 1954; В. А. Голобуцкий, Запорожское казачество, К., 1957; Ф. П. Шевченко, Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХVІІ ст., К., 1959; О. С. Компан, Міста Украіїни в другій половині ХVІІ ст., К, 1963; І. Д. Бойко, Селянство України в другій половині XVI - першій половині ХVІІ ст., К., 1963.
78 О. С. Компан, Міста України, с. 73.
79 В. К. Яцунський, "3 приводу відгуків на статтю «Про створення Історичного атласу України»", УІЖ, № 4, 1966, с. 82.
80 І. Д. Бойко, Селянство України, с. 320.
81 І. П. Крип'якевич, Богдан Хмельницький, с. 269 та ін.
82 О. С. Компан, "Порівняльно-історичний метод і всесвітньо-історичний аспект дослідження пізнього феодалізму", УІЖ, № 1, 1966.
83 Питання про українську мануфактуру ХVІ ст. в нашій літературі досі не поставлене, незважаючи на його першорядне значення. Важливий матеріал, однак, подано у кн. І. Д. Бойка (Селянство України, с. 68-80).
84 К. Г. Гуслистий, "Образование украинской нации в условиях возникновения и формирования буржуазных отношений", Народы европейской части СССР, т. І, М., 1964, с. 577.
85 О. М. Апанович, "Національно-визвольні війни в епоху феодалізму", УІЖ, № 12, 1965.
86 БСЭ (l-e вид.), т. LIX, М., 1935, с. 816.
87 БСЭ (l-е вид.), т. LIX, М., 1935, с. 817.
88 Там само, с. 819.
89 К. Осипов, Богдан Хмельницький (серія "Жизнь замечательных людей") № 3-4, М., 1939.
90 Правда від 11 жовтня 1943.
91 Богдан Хмельницький(Зб.), Київ-Харків, 1954, с. 11.
92 Богдан Хмельницький, с. 10, 13, 24.
93 Радянська Україна від 14 ЖОВТНЯ 1943 р.
94 Ф. П. Шевченко, Політичні та економічні зв'язки, с. 96.
95 Там само, с. 58-157, спец.: 106-113.
96 Акты ЮЗР, T. Х, № 4, с. 244.
97 І. П. Крип'якевич, Богдан Хмельницький, с. 417-418.
98 Ф. П. Шевченко, Політичні та економічні зв'язки, с. 81.
99 Документи Богдана Хмельницького, К., 1961, с. 49.
100 В І-му томі Історії Української РСР (К., 1953), на с. 227, наведено факсиміле цього листа з підписом: "Фотокопія листа Б. Хмельницького від 8 червня 1648 р. російському царю Олексію Михайловичу з проханням прийняти Україну до складу Російської держави".
101 Документи Богдана Хмельницького, С. 53.
102 Там само, С. 35.
103 Історія Української РСР, т. І, с. 264.
104 Історія Української РСР, т. І, с. 258.
105 Там само, с. 254.
106 Там само, с. 255.
107 Історія України в документах і матеріалах, т. ІІІ, К., 1941, с. 257.
108 Там само, с. 255.
109 Там само, с. 262.
110 Там само, с. 255.
111 І. П. Крип'якевич, Богдан Хмельнuцькuй, с. 278-279.
112 Там само, с. 279-280.
113 Акты ЮЗР, том ХІ, С.717-720.
114 Полное собрание законов Російской імперии, т. І, с. 658.

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.