Олександр Черненко

До 193-ої річниці з дня народження Тараса Шевченка

на головну

Майже два століття тому Україна, зраджена і окрадена, вилонила неймовірний згусток енергії, те, що збиралось в Ірию тисячоліттями, розірвало хмари, Божественним світлом опалило „і мертвих, і живих, і ненароджених”, вказало шлях, який і привів нас сьогодні до Держави. Ім'я цього феномена, українського егрегора – Тарас Григорович Шевченко.

Не вказівки, не примус – поклик серця, навіть не свідомість, скорше підсвідомість – і сьогодні, і, ми в цьому переконані, – завтра, – лишатимуться заповіти Шевченкові наріжним каменем, скрижалем-дороговказом України.

Все дрібне і заздрісне завжди намагається якщо не з'їсти, то хоча б вкусити – це було і за життя Тараса, і після його смерті. Усякого роду виродки-ренегати з українського лона як-то М. Драгоманов, полукровка-разночінєц В. Бєлінський, а в пізніші часи деякі б?зіни – і надалі всьо бузят і бузят, скавчать і скиглять. Та хіба голос сумління, тотожний козацькому „Слава!” не годен перекрити комариний писк? Переконані, що такі маргінально-ущербні особи не зможуть залишити ім'я своє в історії України паплюжачи святе – все проходить, пройде і це! Приклад Герострата, що так надихає цих „шукачів слави” доводить – це суворе попередження: „обережно – отрута!” До речі, більшість співців про кріпака та селянського сина, ті що ще вчора робили з Шевченка революціонера, борця „за свєтлоє будущєє пролєтаріата”, шукали й хапались не зовсім за те. Хотілося б нагадати – Тарас Григорович Шевченко мав за плечима Академію мистетцв, хоча й з кріпаків, і цінив людей він не за походженням – за духом, тут варто згадати його відносини з княжною В. Рєпніною, Тарнавськими, Галаганами...

На нашу думку правдиву оцінку можна знайти не в підлабузників чи заздрісників – лише у ворогів оцінка буде справжньою. Лише ворог скаже нам, чому Шевченко є таким дорогим та любим для кожного українця, і чому так люто ненавидять його вони. Зробимо невеличкий екскурс. Почнемо із справи Кирило-Методієвського Братства...

№ 403

1847 p. березня, не пізніше 29.— ВИСНОВОК III ВІДДІЛЕННЯ

ПРО ПОШИРЕННЯ СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВА І ЗВ'ЯЗОК З НИМ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА УКРАЇНІ

В последние годы появилось много книг и статей в разных периодических изданиях о Малороссии и других славянских странах, в коих толкуется о древностях, достоинстве языка и народности их. Особенно статьи подобного рода печатались в «Записках Московского исторического общества», в «Москвитянине», в «Московском сборнике» и в книгах, изданных в Москве.

Между тем по делу о Славянском обществе усматривается, что умножение означенных книг и статей происходило частью от членов этого общества, которые, рассуждая об истории, древностях и языке Малороссии, с тем вместе включали намеки и даже прямые мысли о прежней свободе и вольности Малороссии, о том, что чувство свободы там доселе не потухло и рано или поздно вспыхнет, о правах Украины на самобытность и проч[ее]. Доказательством этому служат книги Кулиша: «Повесть об украинском народе», «Украйна» и «Михайло Чарнышенко» — столько исполненные возмутительных мыслей, что надобно удивляться, как цензор Куторга пропустил первую из них к напечатанию.

Из того же дела видно, что члены Славянского общества считают профессора Московского университета Бодянского отраднейшим явлением в деятельности славянизма и говорят, что он горячо принялся за это дело. В Москве известны еще по изысканиям славянских древностей профессоры Погодин, Шевырев и другие, а за ними многие молодые люди занимаются подобными предметами и составляют как бы особую партию, называемую славянофилами.

Нет сомнения, что профессоры Бодянский, Шевырев, Погодин, цензор Куторга и другие почтенные люди не питают вредных замыслов и трудят­ся для пользы науки, но некоторые из них извлекают из старины все, что ни есть в ней без всякой предусмотрительности, не догадываясь, что многие сведения старины применяются неблагонамеренными людьми к своим зло­умышленным целям. В изданиях своих они помещают выписки и мысли о прежней самостоятельности или вольнице подвластных ныне России пле­мен славянских, а злоумышленные люди основывают на этом свои теории и даже тайные общества, домагаясь восстановить прежнюю вольницу не только в тех племенах, но даже в целой империи.

Поэтому, не делая виновными людей ученых и отдавая полную справедливость их трудам на поприще наук, было бы, однако же, не лишним предупредить через министра народного просвещения всех занимающихся славянством, древностями и народностью, также профессоров, учителей и цензоров, чтобы они в книгах своих и на лекциях непременно избегали тех напоминаний на счет Малороссии, Польши и других подвластных России земель, кои могут быть применяемы в смысле, опасном для целости и спокойствия империи, и чтобы, напротив того, сколь возможно старались все выводы науки и истории наклонять к верному подданству этих племен России. (вид. О.Ч.)

Резолюція О. Ф. Орлова: В конце дела.

Ч. XVIII, арк. 1—4. Оригінал.

Отак треба будувати і направляти „научниє ізисканія”! Англійці в таких випадках кажуть „No comment!”

Йдемо далі.

№ 262

1847 p. травня 15 .— ЗАПИС ОЧНОЇ СТАВКИ Ф. Г. ШЕВЧЕНКА

З Г. Л. АНДРУЗЬКИМ У III ВІДДІЛЕННІ

Очная ставка Шевченки с Андрузским

15 мая 1847 г.

Андрузский говорил: Шевченко был неумеренным представителем малороссийской партии в Славянском обществе, которая имела целью восстановить гетманщину, если возможно отдельно, а если нельзя, то в Славянщине; впоследствии меньше нападал на ляхов и был не прочь от Славянщины; он всех монархистов называл подлецами; побуждал к большой деятельности. Славянское общество, предположение славянистов издавать журнал на славянских или, по крайней мере, на русском и малороссийском языках, с отъездом Шевченки из Киева приостанавливалось, а с возвращением его оживлялось, Шевченко из малороссийских гетманов провозносил Мазепу и на вечерах у Костомарова читал пасквильные стихи. (вид. О.Ч.)

Андрузский при дальнейших объяснениях показал, что заключение о принадлежности к Славянскому обществу он вывел только из того, что Шевченко был знаком со всеми славянистами.

Георгий Андрузский

Ч. VI, арк. 66—67. Оригінал.

„Нєумєрєній прєдставітєль малорусcкой партіі”, виявляється, „прєвозносіл” Мазепу і „імєл целью восстановіть гетьманщину”! А тепер щодо його відносин з, такби мовити, „білою кісткою” та „блакитною кров'ю”. Княжна Варвара Рєпніна!

№ 276

1848 p. лютого 18 .— ЛИСТ В. M. РЄПНІНОЇ

ДО О. Ф. ОРЛОВА З ПРОХАННЯМ ВИКЛОПОТАТИ ДОЗВІЛ

Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ МАЛЮВАТИ

Monsieur le Comte

Vous кtes un homme revкtu de grands pouvoirs et en consйquence de cette position et de votre caractиre honorable, ayant mission de faire le bien. Si de maintenir l'ordre, et de faire justice du mal est un appanage de l'homme d'Etat et de l'homme de bien,— avoir lњil ouvert afin que la justice ne de­vienne pas rigueur, et qu'а la justice accomplie, succиde la misйricorde, n'est ce pas lа le suprкme complйment du bien. Forte de cette conviction, je viens, Mon­sieur le Comte, vous implorer en faveur de malheureux Шевченко. Moi, qui le connais beaucoup, je puis vous certifier que quelqu'ait йtй son dйlit il est bien rйellement puni par la position de soldat et Pйloignement dans lequel il se trouve de son pays, sans qu'il soit nйcessaire pour le persuader de sa cul­pabilitй d'y joindre le cruel raffinement de lui interdire le dessin. Monsieur le Comte, j'espиre que vous comprendrez, que connaissant particuliиrement Шевченко et sachant qu'il est complиtement orphelin dans ce monde je re­garde de mon devoir, puisque Dieu m'a mis au cњur la pensйe de m'intйresser а lui, de faire tout ce qui dйpend de moi pour du moins essayer d'adoucir son sort. Pour parvenir а ce but je n'ai pas d'autre route а suivre que de m'adres­ser а vous pour vous supplier d'obtenir pour lui la permission de dessiner. C'est une grвce que je vous demande а mains jointes. Quoique zйro par moimкme comme fille de mon pиre qui a tant souffert et souffert innocemment je me reconnais le droit dйparier en faveur des malheureux, et c'est en appelant au sou­venir de mon Pиre qui vous estimait, que je vous prie Monsieur le Comte d'ex­cuser mon importunitй, pour m'exprimer selon le langage du monde, car dans mon idйe je trouve que je fais ce que je dois faire en vous implorant pour un infortunй'йgarй, mais digne de toute sympathie et qui n'a ni famille, ni protection.

Veuillez Monsieur le Comte m'adresser votre rйponse, si tout il y a que vous vouliez m'en honorer au nom de ma sceur Его превосходительства Елисаветы Николаевны Кривцовой в Орел. Je vais l'avertir que je dispose de son nom. Agrйez Monsieur le Comte l'expression de ma considйration et je voudrais pouvoir dеjа vous dire, de ma vive reconnaissance

Varette Repnina

Jagotine le 18 Fevrier 1848

4. VI, арк. 85, 86. Оригінал.

Переклад

Пане граф!

Ви людина, наділена великою владою і в силу свого високого становища і благородства ви покликані творити добро. Якщо підтримка порядку і творення справедливого суду є властивість державного мужа і благородної людини, то найціннішим доповненням добра буде, щоб справедливість не перетворилася в жорстокість та щоб справедливе рішення супроводжувалось милосердям.

Переконана в цьому, я звертаюсь до вас, пане граф, з благанням за нещасного Шевченка.

Знаючи його дуже добре, я можу запевнити, що, яка б не була його провина, він покараний надто суворо відданням у солдати і висланням, що не було потреби, щоб його переконати в його виновності, ще додавати таку жорстоку витонченість, як заборона малювати. Маю надію, граф, ви зрозумієте, що я взяла на себе обов'язок зробити все можливе, щоб полегшити долю Шевченка, оскільки я знаю його дуже добре і знаю ще те, що він зовсім самотній на цьому світі. Для досягнення цієї мети я не маю іншого шляху, як звернутися до вас с благанням одержати для нього дозвіл на малювання. Я прошу у вас цієї милості смиренно склавши на грудях руки!

Хоч сама по собі я нічого не значу, але як дочка мого батька, який стільки перестраждав, і перестраждав невинно, я визнаю за собою право говорити за нещасних, і в ім'я пам'яті мого батька, який так вас поважав, я прошу, пане граф, вибачити мені мою настирливість, як кажуть у світі; що ж до мене, то я впевнена, що роблю те, що повинна робити, благаючи вас за нещасного...

...Будьте ласкаві, пане граф, направити відповідь, якщо ви будете вважати її слушною мені надіслати, на ім'я моєї сестри її величності Єлизавети Миколаївни Кривцової в Орел. Я її попереджу, що я даю її адресу.

Прийміть, графе, засвідчення моєї до вас поваги і я хотіла б навіть вже сказати, щирої подяки.

Варвара Рєпніна. Яготин, 18 лютого 1848 с

№ 277

1848 p. лютого, не раніше 18 .— ДОВІДКА III ВІДДІЛЕННЯ

В ЗВ'ЯЗКУ З ПРОХАННЯМ В. М. РЄПНІНОЇ ДОЗВОЛИТИ Ф. Г. ШЕВЧЕНКОВІ МАЛЮВАТИ

Княжна Варвара Репнина просит обратить милостивое внимание на бывшего художника Шевченку и дозволить ему рисовать. Она ходатайствует об этом, как об одолжении для нее самой и в память ее родителя. Справка. Шевченко при производстве дела об Украйно-славянском обществе оказался виновным в сочинении возмутительных и самых дерзких стихов. По высочайшему повелению, состоявшемуся 28 мая 1847 г., он определен рядовым в войска Отдельного оренбургского корпуса, с правом выслуги, под строжайший надзор и с воспрещением писать и рисовать.

Помітка О. Ф. Орлова: Доклад. Можно под надзором.

Ч. VI, арк. 87. Оригінал.

І нарешті – квінтесенція, найбільш правдивий висновок, після якого питання чим є Шевченко для України будуть просто недоречними. В праці відомого московського дисидента-демократа, та ще й емігранта, Нікалая Ульянова ( мешкав у USA , 1904-1985 рр.) „ Откуда пошло самостийничество ”, ми бачимо чітко і конкретно розставленими всі крапки над і...

Слово Н.Ульянову:

„... При всем обилии легенд, облепивших имя и исказивших его облик, Шевченко может считаться наиболее ярким воплощением всех характерных черт того явления, которое именуется "украинским национальным возрождением”.

Видный социалист и украинофильский деятель М. П. Драгоманов не признавал и его хождения в народ…”

щиро дякуємо, шановний Ульянов Н.!

„... На кого, кроме царей, направлялась ненависть Шевченко? Для всякого, кто дал себе труд прочесть " Кобзарь", всякие сомнения отпадают — на москалей. Даже в чисто любовных сюжетах, где украинская девушка страдает, будучи обманута, обманщиком всегда выступает москаль.

В 1850 году, возмущаясь, возмущаясь Иваном Аксаковым, забывшим упомянуть в числе славянских народов украинцев, он не находит других выражений, кроме как: "Мы же им такие близкие родичи: как наш батько горел, то их батько руки грел"! Даже: археологические раскопки на юге России представлялись ему грабежом Украины — поисками казацких кладов.

Сданный в солдаты и отправленный за Урал, Тарас Григорьевич, по словам Драгоманова, "живучи среди москалей солдатиков, таких же мужиков, таких же невольников, как он сам, — не дал нам ни одной картины Доброго сердца этого "маскаля", какие мы видим у других ссыльных... Москаль для него и в 1860 году — только "пройдисвіт", как в 1840 году был только "чужий чоловік”.

– Хтось бажає заперечити? Не бачимо причин – все вірно!

„... Откуда такая русофобия? Личной судьбой Шевченко она, во всяком случае, не объяснима. Объяснение в его поэзии. Что бы ни говорили советские литературоведы, лира Шевченко не "гражданская" в том смысле, в каком это принято у нас. Она глубоко ностальгична и безутешна в своей скорби о невозвратном прошлом.

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?

Вот истинная причина "недоли". Исчез золотой век Украины, ее идеальный государственный строй, уничтожена казачья сила. «А що то за люди були тії запорожці! Не було й не буде таких людей!» Полжизни готов он отдать, лишь бы забыть их «незабутні» дела. Волшебные времена Палиев, Гамалиев, Сагайдачных владеют его душой и воображением. Истинная поэзия Шевченко — в этом фантастическом, никогда не бывшем мире, в котором нет исторической правды, но создана правда художественная. Все его остальные стихи и поэмы, вместе взятые, не стоят тех строк, где он бредит старинными степями, Днепром, морем, бесчисленным запорожским войском, проходящим, как видение”.

„... Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

"Ні жида, ні ляха", а в степах України —

О Боже мій милий — блисне булава!

– Отут-то ви, шановний Н. Ульянов, трохи прибріхуєте! „... никогда не бывшем мире ”! Чудово розуміємо, як і у Валуєва щодо мови – украінскава язика нє било, нєт і бить нє может – так і у вас певне дежавю. Подискутуємо?

•  Гетьман був? – Був !

•  Умови з царем були? – Були !

•  Територія була? – Була !

•  Кордони (границі) були? – Були !

•  Власний адміністративний лад був? – Був !

•  Власна судова система була? – Була !

•  Генеральна старшина (уряд) була? – Була !

•  Власна армія була? – Була !

•  Власні емблеми – прапор, герб – були? – Були !

•  Держава була? ...???

"Перед нами певец отошедшей казачьей эпохи, влюбленный в нее, как Дон Кихот в рыцарские времена. До самой смерти героем и предметом поклонения его был казак.

Надо ли после этого искать причин русофобии? Всякое пролитие слез над руинами Чигирина, Батурина и прочих гетманских резиденций неотделимо от ненависти к тем, кто обратил их в развалины. Любовь к казачеству — оборотная сторона вражды к Москве .

„... Во всей эпопее Хмельнитчины Шевченко видел только печальный факт присоединения к Москве. Всенародного требования воссоединения с Россией он знать не хотел”. – це вже, вибачте, більше схоже на плач Єремії, але – сама постановка питання і містить відповідь. От і все! Дякуємо вам за роз'яснення того чим залишається для нас і надалі Тарас Шевченко!

Своєрідним підтвердженням Н.Ульянова є наступне есе.

Дмитро Донцов

ПОЕТ ЛИЦАРСТВА УКРАЇНСЬКОГО

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

„Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі...” Це слова Шевченка. Коли він зявився на Україні з своїй словом, — на дрібних людей напав жах. Від справжньої України, яку їм відкрив Шевченко, — їм стало „боляче і страшно”, як писав один кирило-методіївець. Так страшно, як тим дядькам, що „від страху і жалю німіли”, слухаючи оповідань Шевченкового діда про гайдамаччину. Від того часу не було такої дрібної людини, яка не намагалася б зменшити велич Шевченка, зробити його таким маленьким, як вона сама. Щоб не було страшно і щоб критики не про­гравали від порівняння.

На еміграції опинилося багато таких критиків. Один з них (Шевчук) проголосив, що козаки XVI — XVII вв. це були люди „бляшаного патосу”, а Шевченко зовсім не їх звеличував, а „маленьку людину”, таку маленьку як самі критики ; що від неї ждав спасіння для України.

Це одне з найбільш цинічних фальшувань Шевченка, з яким в парі може іти хіба большевицько-московське фальшування поета. Так, як з кожного його вірша прозирає його релігійність, так і його захоплення українським лицарством, якого бардом був сам він. Слово — „лицарі святії” на означення козацтва, уживає він завжди й безупину з подивом й адорацією, їх ставляє за приклад нації, їх чеснотами захоплений, їх Україною, від них лиш жде рятунку. „Маленьку людину” — коли вона була з „душевбогих” і „темних, гречкосіїв”, — любив, мучився її темнотою і рабством. Коли вона була із зграї мерзотників і плебеїв, — картав і нею погорджував.

Большевики і наші „маленькі люди” представляють Шевченка „нєабразованим мужіком”, „горілчаний дух і витертий кожух” (П. Карманський). Таким він ніколи не був, ні в творах, ні в своїй індивідуальності. Всі чужинці, що його знали, та й свої теж, — представляють його нам, як людину — „в якій не було нічого теплого, навпаки був він сухий і холодний”; мав „вираз козака, погляд суворий, зрідка лише ніжний”, з „натурою пристрасною і невгамованою”; не мав нічого з плебейського „хитрунства”, був „запальний і безстрашний”, „жив козацьким духом, що одушевляв його”, жив „як у поході і не мріяв про жадний комфорт” ; був „загарливий у своїй ненависті”, любив все „благородне і прекрасне”, не цікавився розмовами „про дрібні інтереси” ; вилазило з нього нераз „запорозьке чудацтво” та не терпів „лубочного і балаганного” жанру в театрі і в літературі ...

Так писали про нього Костомаров, Тургенев, Полонскій та інші. Це тип запорожця! Міг би, як Гоголь, сказати про себе, якому здавалося, що кров запорозька „гарцює в душі” його.

Таким був і в своїх творах. Основний тон його поезії — це віра в Бога, пристрасна любов до своєї країни і поняття чести, особистої гідности. І чи не нагадує це гасла старої шевалерії французької? — „ Mon вme a Dieu, ma vie au Rois, l'honneur pour moi ” — цебто сказати б по-теперішньому : „Богові моя душа, отчизні — життя, а честь — вже моя”. Це було гасло французьких шеваліє, і так само козацьких „лицарів і кавалерів”, це ж було і сенсом Шевченкової творчости, його заповіту.

Всім кодексом своєї віри відріжнявся він від голоти. Він молився Богові, голота — молиться або матерії, або власному тілесному Я, своєму розумові, або тиранові, від якого залежить її фізичний добробут. Проти всіх тих форм ідоло­поклонства — виступав Шевченко. В „Неофітах” картає „плебеїв гречкосіїв”, які молилися на поганського цісаря: „Горе з вами! Кого благати ви прийшли? Свої надії принесли? Горе вам, раби незрячії, сліпі... Моліться Богові одно­му, моліться Правді на землі а більше на землі нікому !” „Плебеї гречкосії”, тиранохвальці, раби сліпії — голота, що за­була Бога, — ось проти кого гримів він, ось кому протиставляв своє козацьке „вірую”.

Протиставляв своє „вірую” і тим „живим і ненародженим” атеїстам, які гукали тоді, а ще більше гукають нині, — „немає Бога, тільки Я !” Протиставляв своє „вірую” і тим, які — йдучи за своїм плотським „розумом” — ставляли блага матеріяльні понад усе; які могли продати матір і самого Бога — „за шмат гнилої ковбаси”; яких за ту „ковбасу” можна було і в рабство впрягти — „бо кажуть, аби пуга в руках була, а хлопа, як того вола у плуг голодного запряжеш ...” Не проти народу, а проти тих „плебеїв”, „холопів”, „рабів”, що забули Бога, звертався своєю картаючою про­повіддю Шевченко. Плебеями були і ті гречкосії, що Неронові молилися; плебеями була і та, звиродніла в кінці 18-го віку, старшина козацька, яка — „цариці патинки лизала”; плебеєм був і цар Ірод, „романський золотий плебей”, що цілував халяву римським лікторам... їх життєвому кодексові протиставляв свою лицарську мораль і свою віру в „одного Бога” Шевченко. Знав, що лише божественна, духова сила дає міць „рукам нетвердим”, що вона лише помагає „встать на ката знову”; що дає силу мові, щоб „огненно заговорила”, щоб вогнем запалила серця. Це ж було те вірую, та сама мораль, з якою колись вибиралися на „поганих” Ігореві „вої”, запорозькі братчики або західні хрестоносці визволяти Гроб Господень.

Богові — душа, Отчизні — життя ... Це значить, що — після Бога — рідний край найвища цінність, яка стоїть понад все, навіть життя людини. „За неї душу погублю” — за свою країну, — це вершок любови до неї, бо „нема більшої любови, ніж хто душу свою положить за друзі своя”. Цю мораль протиставляє моралі плебеїв, які продадуть право первородства на своїй землі, як Ісав за „миску сочовиці”; яким аби позволили в мирі „жито панам сіяти”, яким байдуже, чи вільна їх земля, чи в рабстві, — „аби добра була для городу”. Він бридиться миром в рабстві, „благоденствієм” під ярмом чужинця. Воліє, щоб післав Бог караючу руку своєї справедливости на Україну, коли вона б „омерзилась, чужим богам пожерла жертви”. Сміється — як з погані — з тих вояків московських, що — „нагодовані й обуті” і — „в кайдани закуті”. Аргумент „кращого життя” економічного хоч під кнутом чужинця — це ідєал гельотів — не його, внука гайдамаки.

Ідеалом гельотів — є „сидіти нишком”, „спати ходячому”, веґетувати, животіти мов та „капуста головата” — рослинний ідеал. Він не був таким „демократом”, щоб шанувати гельотів, тільки тому що їх було багато. І бісів може бути „леґіон”! Про такий гельотський колектив, казав: — „а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата”... Хотів — „серцем жити, людей і Бога любити”, коли ж ні — „то проклинать і світ запалити”. Коли нема Божої справедливости, то — боротися за неї і нищити зло. Боротьба лицаря з „поганими” — це його стихія, його життя. Не добробут його ідеал, — а слава. Крім Бога хіба найчастіше стрічається у поета це слово — осоружне „реальним” людям ... Його лицарі не мають „ні оселі, ні ставу, ні саду”, гордять ними. Від них воліють „золото й славу”. Поет не захоплюється заораними степами і кріпацькими ширителями „культури плуга”. Воліє щоб замість ланів пшениці „тирса шелестіла”, щоб паслися коні козацькії, аніж жити в неславі і неволі.

На спогади колишньої слави — нехай і в вогні війни — його „серце спочиває”. Було лихо, кров, гармати? — але „жаль, що те лихо минуло”. Україну уявляє собі „землею козацькою”. Як артист, як поет поринає в її минуле, захоплюється передусім памятками старої гетьманщини, — палацами, портретами, церквами, могилами, наповненими „благородним трупом” лицарства українського, яке „ворога деспота під ноги топтало і нерозтлінне вмирало”, яке гонило за свободою і за славою отчизни, не за „фізичним збереженням” нації. Бо „слава заповідь моя”... Як ця життєва філософія була зрозуміла хмельничанам, мазепинцям, полуботіківлям, виклятим Швейками „людям визвольного руху”, „поетам „вістниківства”. І як вона є далека нинішнім поборювачам „романтики”, „містики боротьби”, адораторам Гахи і Бенеша.

Меч, не плуг — була душевна стихія Шевченка. З тими, що „в ярмі падали”, що лиш „орали та орючи долю проклинали”, — був він серцем і душею ; жалів їх, ненавидів їх мучителів. Та духом — належав тим, духом і рукою дужим, які здібні були „розкувать сестру свою”, і матір і брата. До цієї останньої верстви, до „лицарів”, належав він ввесь і в усім. Пісні, що співають його герої — козацькі пісні, про Сагайдачного, про інших „вождів” (гл. „Микита Гайдай”). І навіть його сльоза — козацька сльоза. Від „козачого плачу” Шевченка — „Босфор трясеться” й „регочеться Дніпро”; його дума стає „вогнем-сльозою”, притчею розпинателям народу, „грядучим тиранам”; з його сліз виростають ножі, які „розпанахають гниле серце” плебейської філософії життя, з її сльозами нудкого жалю, з її невільничим скиглінням, з її страхом перед тиранами і ще більше перед „ножами”, перед чинним спротивом тиранам та запроданцям; з її страхом перед всякою „нетолеранцією” і „хижацтвом”.

Богу — душа, життя рідному краєві, а честь — для себе. Він знав, що тих „незрячих, душевбогих гречкосіїв”, яких так любив, — ніхто не визволить, як ті „лицарі святії”, окрема духом порода людей.

Він виріжняє цих людей, як людей окремого духа, шляхетної душі, людей чести, з „благородними кістками”, з „чистим серцем”, не буденного характеру, вдачі героїчної. Рівняє їх до орлів, оте „козацьке панство”, з окремим кодексом чести, голоті незрозумілим.

Особливо тій, яка віссала в себе намул московської ментальности.

Це ж москалю К. Лєонтєву належать слова осуду західного „лицарства з його культом особистої чести”. Прикмета лицаря — це високе поняття особистої людської гідности. Його ж не так болить фізичне терпіння, як моральна зневага. Тому в гнобленню, яке зазнала Україна, — Шевченкова і колишня, — він відчував передусім не гніт економічний, а сором за неволю. Його ображало, що козак „сам не соромиться конать в ярмі”, що „сором козакові” перед престолом Всевишнього „стать у кайданах”. Його ображає не нужда, а те, що „у ярмах лицарські сини”, бо лицареві сором ходити в ярмі або в наймах: виживу або пропаду, та „не продамся нікому, в найми не наймуся” !

Не треба думати, що поет лицарем зве лише давнє лицарство запорозьке. Того „одного козака із міліона свинопасів”, що в „Юродивім” чинно зневажив царського сатрапа, теж Шевченко зве „святим лицарем”, отже це в нього катеґорія не звязана з якимсь часом. Протиставляє він того „лицаря святого” — „міліонам полян, дулібів і древлян”, які мовчки панування Миколаївського сатрапа зносили, „дивились і мовчали та мовчки чухали чуби”. Це окрема вища духом порода — ті його лицарі. В новітні часи, в Англії, а частинно і поза нею, — з поняття лицаря утворилося поняття „джентелмена”. І це приймає Шевченко, — коли хоче зробити комусь найкращий комплімент, каже, що він „джентелмен першої породи” („Музика”).

Тих „свинопасів” чи „лакеїв” він розріжняє дуже точно від „лицарів”, і в давнині, а в своїй сучасності радіє, коли стріне „благородне обличчя” („Варнак”) „не кріпацьке”; натомість, явну відразу чує до всіх прикмет плебея, — так званої „маленької людини”, яку Швейки радять шанувати і за її добрі прикмети, і за її канальство. Шевченко ненавидить „все нікчемне й ординарне” („пошлое”), йому імпонує „лицарська скромність”. Обурюється проти „мерзячих людину дрібних людських пристрастей”, ненавидить „лакейство”, є проти еґалітаризму, проти „вирівняння і вигладжування” всіх під одну мірку, проти „моральної гидоти”, проти „жалюгідних рабів марних вузеньких пристрастей” („страстішек”). Є проти того всього, що новітні пророки плебейства уважають за конечну, інтеґральну частину „цілої людини”.

Не терпить „простацьких людей”, „плебейських фізіономій”, не зносить „людей статечних” з їх „щоденною, одноманітною, воловою діяльністю”, а безбожників просто зве „пів чоловіками ...” Одним словом пятнує і відкидає якраз ту нібито „цілу людину”, „ріжносторонню” пів-людину, пів-скота, яких як зразок людини „рідного ґрунту” захвалюють модерні апостоли хама.

Каже, що на поганця треба вказувати пальцем, його демаскувати. Хто того не робить, сам стає таким. Ненавидить „користолюбців”, наказує „сторонитися всього негідного людини”, всього, що „ображає її благородну природу”. Супроти „толеранції” плюгавців і запобігання ласки їх, — воліє вже індуських „браминів, які будуть здихати, а води у парії не попросять”, цебто в того, ким погорджують. Поняття чести...

Ці його лицарі з „благородними кістками”, з окремою „козацькою, чистою, святою кровю”, мають відповідно до своєї окремої вдачі, й окремі вимоги до мистецтва. Його герої співають „боєві пісні”, сам він захоплювався перед усім історичними Думами козацькими, любив „пісні давнини, пісні слави”. В їх суворій науці мали виховуватися і діти козацькі, щоб росли „козацтву на славу, ворогам на розправу”. В старій Спарті молодь провідної верстви не повинна була слухати розніжуючих, „гуманізуючих” душу, присипляючих волю мелодій (це було для гельотів). Спартанське ж юнацтво винно було виховуватися в дусі героїзму, в дусі „боєвих пісень”, читанню Гомера, в пошані до героїч­них вчинків предків і до богів. В такім дусі гартувалися кадри майбутніх правителів і войовників. Так само дивився на це і Шевченко. Не любив ні „солодкаво-нудкого” мистецтва, ні „солодкавої” літератури; один знайомий нудить його, як „солодкий до нудоти старець ...” Солодкавість, розманіженість, сентиментальство — це подобалося плебеям, ніколи — козакам. Тому Шевченко протиставляє тій „солодкості” — твердий лаконізм мови, захоплюється героями і ментальністю Плютарха, лицарським епосом Вальтер Скота, де б можна було насититися тим, що є для нього найчарівнішим, крім краси, в життю, — „генієм і славою”. „Історія хрестових походів” Мішо подобається йому „більш усіх романів”. Ще у Брюлова робить ескиз, як чернець Петро Амієнський веде ватагу хрестових лицарів ...

Бридився середньою дорогою, захвалюваною нашими Швейками (ні Так, ні Ні, ні біле, ні чорне, ні битися, ні миритися, ні комунізм, ні антикомунізм, трохи чесний, трохи підлий!). Гидився цею філософією гельота і міщанина; каже, що „в духовій діяльності середня дорога не доведе до нічого”; каже, що „застарілу недугу можна лічити лиш героїчними ліками”.

Був прихильником суворої душевної дисципліни. Радить — „не показуй людям сльозу, терпи до загину”. Коли голотська громада занадто докучала йому, писав — „в дулевину себе закуй, а на громаду хоч наплюй”, не зважай на неї, коли складається з тих, кого звав „грязними душами”. Та сама внутрішня дисципліна і почуття чести виривала йому і великі слова: — „караюсь, мучуся, але не каюсь”! — не стаю на коліна перед ідолами і тиранами. Чужий був йому плебейський ексгібіціонізм, виставлення на прилюдне видовище своїх болів. Бридився плебейською естетикою, в церковних співах — виріжняв і любив „взнеслі мотиви”, які здіймають в гору дух, кріплять його і роблять мужнім. Думи козацькі імпонують йому тому, що вони „возвишенні, прості й прекрасні”. Йому подобалися історичні постаті „могутнього характеру і волі богатирської”, але рівночасно „скромні лицарі”, які „не розповідали широко про свої геройства”. Жінки подобалися йому ті, які мали „ґрацію в манерах і бездоганну чистоту”. Давню Україну любив не за її садки, а за те, що була „могутня і вільнолюбна”; що не була рабською, голотською. Мистецтво шанував лише „високе”. Любив древній Київ і за те, що приніс світ християнської науки і за його „осуровлене серце, серце варяга”, — що так відповідає теорії Максимовича, про получения двох стихій на Україні — християнсько-духової і наїздницько-вояцької. Ця сполука — це ж і є стихія того лицарства, яке Шевченко звеличував, з яким був рідний духом, вдачею, ідеями!..

Це ж і є та стихія, яка мусить знов повстати на Україні і яка вже повстає. І тому проти неї бунтуються ідеологи голоти. Тих останніх прихід з жалем заповідав Самійленко, коли писав, що вони —„Найкращі пориви, горячі почуття” — розкладуть „ножем холодним міркування”. Вони „без глибини думок, без сили поривання”, знищать творчість, збагнять поезію, філософів осміють. „А геній — нащо він для рою комашні! Нам будуть фабрики кувати ідеали!” Зовсім як філософія Багряного, який тішиться, що москалі вбрали Дніпро „у шлюзи, мов в штани” (і в шори деяких поетів!); який молиться на „електрифікацію” і радить Шевченкові (перестарівся, мовляв!) злазити з постументу, щоб самому там сісти. Бо — „нащо геній для рою комашні? їм будуть фабрики кувати ідеали”.

Все в них — неґація Шевченка. Той молився до Бога, вони до фабрики; він кланявся героям, вони — „рою комашні” (хай живе колхоз!); Шевченко славив борців, вони — швейків або чужих панів. Ідеалом першого була — людина характерна, яка бридилася поганню, всім брудним, дрібним в нас, вони — ставлять на показ „маленьку людину”, виразно підкреслюючи, що маємо її приймати і на ній будувати, на такій як вона є, хоч дурній і підлій, за те — „ріжносторонній” ! Тарас — ідеолог лицарства, вони — ідеологи плебейства.

І що найцікавіше ! Зодягаючись в плащ „прогресу”, вони просто жалюгідно мавпують своїх попередників, які кидали колоди до ніг Тараса. Швейки проти „змовників”, і „романтиків” боротьби і „ножа”? Та ж і за Шевченка були „людомори”, які прозивали „розбойниками, ворогами” гайдамаків ! Швейки ідуть за „прогресом”, за „нашим віком”? Та ж уже Шевченко кпив з йому сучасних „прогресистів”, що хотіли „просвітити Україну современними вогнями, повести за віком” — атеїстичним і голотським. Швейки не люблять „фанатизму” і „нетолеранції”? Це ж і Драгоманів докоряв поетові ! Швейки модерні проти того, щоб порпатися в давнині, а за те, щоб шукати „модерніших” ідеалів? Якраз за те саме докоряв Драгоманів Шевченкові, нащо шукав свого ідеалу „позаду себе”, в давнині, а не перед себе, не в атеїстичнім соціялізмі? Модерні Швейки кажуть, що не все у ворога треба відкидати, не кожну тезу його — і те саме закидав Шевченкові Куліш — нащо пише проти царя. Та ж якби не царська ласка — „нам і дихнути б не дали” ! Чи ж не закидав Шевченкові за його „козакофільство” Куліш — „провінціяльне мракобісіє”? Чи не доводив, що „тепер вже не така година настала, щоб брязкотіти шаблюками... Прийшов час потрудитися ще головою” ! Чи ж не так оце недавно новітні людомори з таборової преси тішилися, як повстанські групи перейшли на Захід? Що вже, мовляв, прийшов час для політиків „з холодним чолом”, з „тверезою головою”? Що дурну героїку треба вже залишити? Чи не дорікав кобзареві Куліш за його „шовінізм”, за його „ненависть до москалів”, як до „народу грубіянського, нездібного до нічого високого”? Чи ж не зраджував Шевченко того ж „духа ненависництва” і „шовінізму”, проти якого казяться і нинішні Швейки? Чи не закидали Шевченкові, що „він не легко мирився з тими, хто думав інакше як він”? Та це ж та сама „нетолеранція” і „доґматизм думки”, що хоче її „накинути всім”, які так осоружні у „вістниківстві” нинішнім „людоморам” й ідеологам голоти! Чи не осоружна повинна бути їм і завзята ненависть Шевченка до перекінчиків, „дядьків отечества чужого”, — їм, які проповідують, що комуністи це „хворі люди”, або наші „заблуднії брати”?

Світогляд лицарства українського, — і світогляд „рабів з кокардою на лобі”, світогляд стародавньої, воюючої, гордої України, і світогляд Шельменків ...

Між ними та ідеями Шевченка не було нічого спільного, не може бути і нині. Він, що вмер майже сто літ тому, в тисячу разів актуальніший від живих Шельменків і шельм. Він лишив заповіт, що та національна „сім'я вольна, нова” на Україні має бути сім'єю вільного духа людей, не плебейського; виборена, а не вишахрована Швейками (бо утопія це!); збудована на ідеалах нового лицарства, людей з „чистим серцем”, з твердою на ворога і на власну погань душею. Не має це бути Україна голоти.

В одній поемі Шевченко деклярує: „любить одне! Не поділять прекрасную любов на двоє; Так має бути! Хто ж із вас, говорить ніби все він любить, холодний камінь він, він бреше! Нічого він тоді не любить, він богохульствує!”

Так завжди було в нашій історії. Коли перемагала героїчна ідея („Слово о полку”, „Милость Божія”) — сильна і пишна була Україна. Перемогли плебеї — була Україна Барабашів, Киселів, Кулішів, і тих, що в наші часи їздять на поклін до червоного Кремля ... Спонтанний вибух давньої України в 1917 році (загамований Швейками) — викликало ніщо інше, як героїка Шевченка. Вона й має бути нашим Заповітом, коли хочемо бути нацією, а не міліонами підневольних „свинопасів”.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.