Вадим Павленко

Спогади про сучасне

на головну

Минулого місяця Президент України видав Указ «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві». Передбачається, зокрема, проведення у 2008 та 2009 роках в селі Шаповалівці Конотопського району Сумської області Всеукраїнського фестивалю «Козацький родослав», проведення у квітні 2009 року в Криму наукової конференції, присвяченої історії українсько-кримського союзу середини XVII століття, залучення до участі в урочистостях з нагоди 350-річчя перемоги представників дипломатичного корпусу іноземних держав та української громадськості за кордоном тощо.

Муза історії – жінка промовиста. І, відзначаючи славну перемогу, яка натомість обернулася дальшою руїною української державності, хотілося б, щоб її голос було нарешті почуто. Це і було б найліпшою пам’яттю про ті події.


Наведемо уривок зі статті  Віктора Горобця, доктора історичних наук, завідувача Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України, опублікованої в №106 газети «День» 21 червня 2003:
«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...»
Процитовані вище рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 1650-х років в один день винищив цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи, бува, не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшило б ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу.
Упевненість у цьому вселяло хоч би те, що про цю битву, яка відбулася лише через п’ять років після «вікопомного акту возз’єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалося в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметно, що навіть у народній російській пісні «Под городом под Конотопом», де оплакується смерть російського князя- богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели петье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «заслуги» православного Війська Запорозького в безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі «кабы черныя вороны» насідали на православних.
А поза тим саме війська українського гетьмана Івана Виговського за допомоги його союзника, кримського хана Мехмеда IV Гірея, влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М.Трубецьким, С.Пожарським, С.Львовим.
…Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657 р. Іван Остапович (Виговський – В.П.) скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки щирим був Виговський у своєму зреченні влади. Швидше за все це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод.
Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького.
Несподівані політичні ходи Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Івана Остаповича учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько- російських відносин.
Але здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні для Виговського в кінцевому результаті виявилася пірровою перемогою. Загравання гетьмана із старшиною, на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство, провокує в Україні розростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів — хоч як це прикро усвідомлювати — стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто-густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля.
Внутрішня нестабільність в Україні та поява несподіваного союзника в особі Запорозької Січі дозволяє російській правлячій еліті, нехтуючи застереженнями давньогрецького філософа, спробувати вдруге увійти в одну й ту ж ріку...
Надана Москвою моральна підтримка антигетьманській опозиції значно примножила її сили. Навеснi 1658 р. збройні антигетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк, більшу частину Миргородського. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час у Центрально-Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту Іван Остапович міг отримати лише від Кримського ханату.
Зрозуміло, що тут виникає закономірне запитання: чи варто було втягувати зовнішні сили у розв’язання внутрішнього конфлікту? Але не можна забувати, що внутрішня криза, яка існувала, була спровокована значною мірою також зовнішнім втручанням.
...На початку літа 1658 р. гетьману (Виговському – В.П.) під Полтавою вдається отримати рішучу перемогою над українською збройною опозицією.
Повідомляючи про результати Полтавської битви до Москви, Виговський жодним чином не натякає на прагнення розірвати відносини з царем та всіляко намагається переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом. Проте у серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським, в обозі яких знаходять собі притулок лідери, що вціліли після полтавського погрому антигетьманської опозиції. Відомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Івана Безпалого ( він якнайбільше підходив на роль гетьмана), якого російському воєводі можна було, «взявши за хохол, за собою водити». З цього часу Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву від інтервенції в Україну.
Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо.
Вельми промовисто, що в тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії.
…Ще більш реалістичних обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658 р., коли вірні Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського. Учасники таємної наради, що пройшла у лютому 1659 р. в палатах царя, також погодилися з тим, що з Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двостороння, без участі поляків і литовців.
Разом із тим, вочевидь, аби бути більш переконливим на переговорах з українським керівництвом, боярину О.М.Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження... майже стотисячне царське військо.
Важко спрогнозувати, до чого могли призвести «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися війська знайомого вже нам князя Ромодановського та загони І.Безпалого. Вочевидь, не було впевненості в їхньому позитивному результаті і в самого Виговського. А тому він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися — можна й голову втратити при таких зустрічах.
Не вельми сподівався на них і сам царський воєвода, котрий, щойно перетнувши український кордон, почав силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цій агітації вже знайомий нам із згаданої російської народної пісні князь Пожарський, котрий, як свідчить С.Величко, «оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками».
А самій битві передувала героїчна оборона п’ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало, повторюю, стотисячне (!) царське військо. Лише покладаючись на Бога, божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня 1659 року.
Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансильванії.
Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз’їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., в день святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці.
Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій з полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.
Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини ХVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші.
…Отримавши звістку про конотопську поразку воєводи Трубецького, москвичі враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана — Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»

Походу на Москву, який, певно, міг би припинити громадянську війну в Україні та змінити геополітичні розклади в Східній Європі, не відбулося. У переможців в тилу за підтримки московського уряду повстали лівобережні полковники Тиміш Цюцюра, Василь Золотаренко та Яким Сомко. Запорожці, очолювані Іваном Сірком, напали на улуси союзників козацького війська Виговського – татар – на півдні України, а звідти рушили на гетьманську столицю Чигирин. І тому, замість походу на Москву, Виговський поспішив рятувати Чигирин, а Мехмед-Ґірей – Крим та ногайські землі. Скориставшись цим, Цюцюра розбив залишені козацькі загони на Сіверщині і урочисто запросив московське військо Трубецького вступити в Україну.

«П’ята колона» виявилася найефективнішою зброєю Москви, вигравши за неї війну з власним народом. Вміло розпалюючи нестабільність в Україні, маніпулюючи релігійною та культурною «спільністю», підгодовуючи і в різний спосіб заохочуючи впливових представників козацької старшини, московський уряд послідовно посилював свій вплив в Україні, перетворюючи її на периферію Російської імперії.

Муза історії полюбляє репризи
Тепер це називається «сфера національних інтересів». Україна сьогодні має всі атрибути незалежної держави, а проте, залишається в найближчій сфері інтересів Російської Федерації. І ті кроки, які сьогодні реально ведуть до відходу України від цієї сфери, наштовхуються на жорстку і агресивну реакцію з боку Росії. Прагнення України підвищити рівень власної безпеки, залучившись до системи колективної оборони в рамках НАТО, і відповідь на це російської сторони, як лакмусовий папірець, продемонструвало сутність україно-російських взаємин. Як і 350 років тому, робиться все можливе, щоб позбавити Україну, в разі потреби, підтримки інших країн. «Грайся, синку, але далеко не ходи. Тут на подвір’ї і побігай».

Давайте називати речі своїми іменами – в Україні кріпне і успішно діє «п’ята колона», тобто громадяни країни, які свідомо чи несвідомо об’єднують зусилля для просування інтересів і політики країни іншої. Вона сформована і на рівні «пересічного громадянина», якому, достатньо порції пропаганди через проросійські засоби масової інформації та гасла в руки, і на рівні народного депутата, чиновника, якому такої мотивації замало. Наприклад, на передачі Свобода Савіка Шустера депутат від Партії регіонів простодушно проголошував: «Хто на нас буде нападати? І навіщо нам колективна безпека? Давайте просто розвивати свої збройні сили». У відповідь Леонід Кравчук аж плечима знизав. І я не можу повірити в наївність досвідченого політика.

І за часів Виговського, і зараз нерозважлива економічна політика посилює ряди п’ятої колони. Як написала Weekly Standard 30 січня цього року щодо величезних соціальних виплат – сумнівних з економічної точки зору заходів нового уряду, які підсилили інфляцію: «Насправді, боятися треба того, що, якщо ціни перейдуть і без того астрономічний рівень, то може зникнути (в Україні – В.П.) підтримка прозахідної політики Ющенко і Тимошенко. В такому разі, коли на початку 2009 року в Україні відбудуться вибори, кандидат, підтриманий Москвою на виборах 2004 року лідер Партії регіонів Віктор Янукович може елегантно зайняти президентське крісло, і Росія отримає повний контроль над сусідньою країною». Іншими словами, «за хохол взяти».

Але як і економічна стабільність, активна, навіть агресивна, професійно організована і змістовна інформаційна політика є основною зброєю держави для зменшення кількості і впливу п’ятої колони. Я вжив слово «зброя». Так, триває справжня війна за душі. Наш опонент її веде, маючи тривалий досвід пропаганди, жорстко, цинічно, не гребуючи брудними маніпуляційними методами. Наприклад, вчорашні «Известия»: «Ранее такие антирусские решения издавали только власти Львова, запрещавшие трансляцию в городе шедевров российской эстрады. В итоге в драке за право петь на родном языке во Львове погиб известный украинский композитор Игорь Билозир» (Известия, 8 квітня 2008 р.). Ті, хто знають цю трагічну історію, оцінять техніку «акробатів пера і гієн фарса».

Якщо наша держава не змінить свою кволу внутрішню політику і не почне боротися за власний народ – і в Чернівцях, і в Луганську, і в Криму – п’ята колона, ця  боєздатна, ефективна сила дестабілізації і протидії реальній незалежності не дасть нашій країні вийти з периферії політики Російської Федерації, дбати про власні національні інтереси і спрямувати всі зусилля, аби увійти до спільноти провідних країн світу. Бо вони зараз зайняті питаннями нової епохи – екологія, нова енергетика. За обґрунтуваннями науковців, наша країна за основними критеріями перебуває на рівні третього технологічного укладу з елементами четвертого (провідні технології авіа-, суднобудування, металургії, виробництво складових космічної техніки), тоді як постіндустріальні країни переважно мають п’ятий технологічний уклад (провідні інформаційно-комунікаційні технології) з елементами шостого (біо- та нанотехнології). Часу для наведення порядку у власному домі у України все менше.

 

Вадим Павленко - бакалавр культурології (НаУКМА). 1993-1995 рр. - співробітник Національного музею історії України. 1996-1999 рр. - журналіст ("Українська інвестиційна газета"). 2000-2008 рр. - менеджер/керівник міжнародних організацій та проектів.


Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.