Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

Наша віра
І. Історичні питання
 11.11.2011

«12 ноября 1708 года проклятье Мазепе было провозглашено в Москве. В Успенском соборе митрополит Стефан Яворский бросил в толпу, заполнившую огромный собор, гневные слова: «Изменник Мазепа за крестопреступление и за измену великому Государю буди анафема!» Архиереи, стоявшие за спиной митрополита, подхватили густыми голосами: «Буде проклят!». И так трижды» (Б. Заболотских, «Капитан четырёх морей»).

Факт проголошення Московською Церквою анафеми (відлучення від Церкви) гетьману України Івану Мазепі відомий багатьом. Московська держава тоді, як і сьогодні, досить активно використовувала Церкву у політичних цілях як засіб просування власних інтересів та боротьби з політичним інакомисленням. Іван Мазепа не єдиний у списку «козаків-бунтівників», яких прокляла Москва. Разом із ним у тому ж ряді, наприклад, стоять козацькі отамани Степан Разін та Омелян Пугачов.

Але не про те мова, що відомо усім, а про те, що прийнято замовчувати, тихенько обходити стороною. Далеко не в кожному джерелі інформації, де б розглядалося питання анафеми, згадується про те, що проголошував її митрополит Яворський.  Та ще менше згадується про цей ганебний епізод в історії відносин двох народів (українського та російського), коли мова заходить за постать самого митрополита.  Бо прокльони ці на адресу великого українського державного та військового діяча були озвучені уродженцем Галичини, що отримав освіту в Києво-Могилянській колегії.

Відомий ієрарх та духовний письменник, Стефан Яворський, якого історія віднесла до переліку Великих українців, що народився у православній родині, свого часу з метою «подальшого кар’єрного зростання та з прагматичних міркувань» прийняв унію і вирушив до католицьких церковних навчальних закладів. Потім, отримавши звання магістра філософії і вільних мистецтв, він 1687 року повернувся до Києва, де публічно зрікся унії і прийняв чернецтво.

У 90-х роках XVII сторіччя, тобто напередодні так званої Північної війни, Яворський зближується з гетьманом Іваном Мазепою та отримує всіляку його підтримку, а згодом, після вдалої промови над труною боярина Шеїна, що так вразила Петра І, за розпорядженням останнього опиняється в Росії та скоро призначається  місцеблюстителем патріаршого престолу. У цьому статусі і проголошує своєму світському покровителю Мазепі «Буде проклят!».

Так українець, який, мабуть, не вважав неодноразову зміну конфесійної приналежності «крестопреступлением», звинуватив в останньому іншого українця за політичну невірність Москві.
Ця сумна історія не закінчена і до сьогодні. Але, як і три сторіччя тому, питання віри та релігії українців знов все частіше стають розмінною картою у політичній грі.

Обговорення такої складної і неоднозначної теми, як релігійність козаків і українців взагалі, варто почати з точки зору історичного аспекту даного питання. Хоча б тому, що історія України, кажучи спрощено, була написана християнами. Більше того, вона була в подальшому кілька разів ними ж переписана, і не на користь українців. На даний момент в історичній науці панує «руський» підхід: визначальним етапом оголошено князівський період, а вся подальша історія начебто логічно з нього випливає. Російська історіографія від української відрізняється лише москвоцентричністю замість києвоцентричності, і вигаданими термінами типу «Московська Русь» на противагу такій же вигаданій «Русі-Україні».

Взагалі історія Русі дуже міфологізована на догоду російсько-імперській історичній парадигмі: єдина держава, єдиний народ, єдина релігія. Насправді ж Русь від початку - лише територія племені полян - Київщина і Переяславщина, всі інші слов'янські і  неслов'янські  племена  були приєднані силою зброї, і платили данину. Були і повстання проти влади Києва, як відоме всім повстання деревлян. А з приходом у степи Лівобережжя половців, князівська влада над місцевим слов’янським населенням там значно слабне. Фактично, більша частина Лівобережжя і пониззя Дніпра була непідконтрольна Києву і населена войовничими племенами, які воювали як проти Русі, так і проти прийшлих кочівників. Бродники і берладники, яких небезпідставно вважають попередниками і предками козаків, складали серйозну силу: відомий похід берладників у 1180 році проти Візантії, участь бродників у війнах між князями (наприклад, у 1147 році на допомогу чернігівському князю Святославу Ольговичу, проти київського князя Ізяслава Мстиславовича, прийшло, за свідченням Никонівського літопису, чотирнадцять тисяч осіб. Бродників також запросили в 1216 році жителі боярської республіки – Великого Новгорода - на допомогу в боротьбі проти Суздаля), а також участь бродників у битві на Калці на стороні татар проти руських князів та половців.

З цього витікає висновок, що в степах Причорномор’я ще до приходу татар жило слов'янське населення, яке не прийняло варязько-князівський устрій, а продовжувало жити родовим (вічевим, військово-демократичним) ладом.

«Руський» підхід несе в собі масу проблем, починаючи від назви «русь», яка дуже нагадує назви угро-фінських племен весь, чудь, сумь та інших подібних, і закінчуючи так званими «билинами Київського циклу», які чомусь збереглися лише в Архангельській і Олонецькій губерніях серед переселенців з Новгородчини та Псковщини, а на Київщині про них немає жодних згадок. Можна, звичайно, прийняти теорію Погодіна про те, що українці переселилися на території Русі лише в XIII-XIV століттях десь з-за Карпат, але цьому всьому є набагато простіше і логічніше пояснення – назва «русь» та руський варязько-князівський лад були нав’язаними слов’янам Північного Причорномор’я прийшлим варязьким елементом.

Теорія Погодіна  спирається на билини, що прославляли варязько-князівський лад. Тож немає нічого загадкового в тому, що героями українських народних дум були не руські князі, а козаки. А самі ж слов’яни виглядали не зовсім такими, як їх малює московська історіографія, і їхній природній вигляд – це не «лубочні» бороди, патли, лапті та довгі сорочки навипуск, а чуби, вуса та шаровари.

За словами арабсь­кого мандрівника й дослідника Ібн-Даста та візантійського історика того ж X ст. Лева Диякона: «Штани носять широкі — сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі штани, збирають їх коло колі­на і прив'язують до нього», «борода голена, на верхній гу­бі густе й довге волосся, го­лова зовсім голена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід».

Офіційна історія за літописами визнала існування козаків і назви «Україна» у ХІІ столітті, але є факти, що свідчать про їхнє значно давніше походження. Готський історик Іордан (Jordanis) згадує в своїй латиномовній праці “Getica” (“Про походження та історію готів”, 551–552 н.е.) країну Oium – Ойум. “В пошуках найзручніших областей і підходящих місць (для поселення) він [Філімер] прийшов у землі Скіфії, які їхньою мовою називались Ойум”.
Володимир Петрук в монографії "Велика Скіфія-Оукраїна" стосовно цього факту влучно зауважив: “На що дослідники справді не звернули уваги, то це на латинізований варіант назви Країни Ойум – Terra Oium (римське Oi при цьому відповідає грецькому Ou ). Типове закінчення “um” фактично треба відкинути. Не кажемо ж ми слідом за римлянами музейум, колізейум тощо. Як тільки цю операцію виконати, одразу ж виринає знайома формула Країни Ой, від якої один крок до Країни Оу, а від неї до Оукрайни, України і Вкраїни”.

Ці приклади наведені не заради дискусії з «офіційними» трактувальниками історії, а заради розуміння того, що Україна і козаки, які не вписуються в теорію «Святої Русі», рано чи пізно стануть складовими іншої історичної теорії, що має не менше шансів на визнання. У козаків свій погляд на історію і релігію, який передавався в родах, тому ми не збираємося покірно визнавати вигадані в Російській імперії і «удосконалені» в СРСР нісенітниці.

Релігійне питання завжди відігравало велику роль в «офіційній» версії московської історії завдяки своїй політичній важливості. Прикладом тому є наведена на початку нашої статті історія з анафемою гетьману Мазепі. Православ’я було знаряддям колонізації князями Рюриковичами угро-фінських племен і формування нації великоросів. Православ’я дало Московії державний міф «Третього Риму» і навіть державну мову, яка сформувалася на базі книжної церковнослов’янської мови, а не розмовної мови народу, як українська чи білоруська.

Натомість, в українців і білорусів Православя не стало національноутворюючим фактором, оскільки значна частина населення належить до католицької або греко-католицької конфесії.  Тому в Україні не було проявів релігійного мракобісся, подібного московським: церковних реформ,  які визначали скількома пальцями хреститися і скільки разів повторювати «алілуя», і привели до розколу в церкві та народі, і безлічі «християнських» єресей та сект.

Причому найбільш мракобісні секти, типу «хлистів» і «скопців», виникли саме з народної гущі майбутніх росіян, а не були створені представниками еліти чи принесені іноземцями. Такими були наслідки творення за допомогою Християнства з маси угро-фіннів, татар, балтів та слов’ян «богоносного народу» великоросів.

Найяскравіший з цих наслідків, комплекс месіанства, до цих пір процвітає навіть серед найменш освічених росіян, не кажучи вже про інтелектуалів -  ідеологів євразійства, Російської імперії чи Святої (Світлої) Русі.

Не будемо, на відміну від неоязичників, до яких теж є немало питань, звинувачувати Християнство в усіх бідах чи заявляти, що українці, насправді, не були християнами. Але звернемо увагу на певні недоречності в офіційній версії історії і факти, які заставляють замислитися.

Наприклад, ми не віримо в те, що до введення Християнства наші предки були темними дикунами, які не мали цивілізації, культури і писемності. Навпаки, достеменно відомо, що серед степовиків, ще на початку Нової ери були розповсюджені так звані «причорноморські знаки», в яких дуже легко розгледіти попередників майбутньої глаголиці (Мал.1).

Мал.1. Варіанти сарматських знаків, розповсюджених в Причорномор’ї.

В «Житії Костянтина» згадуються «руські письмена», які під час перебування в Корсуні-Херсонесі вивчав до створення кирилиці Костянтин-Кирило ("Сказания о начале славянской письменности", М., «Наука», 1981. с. 77).

Багато дослідників вважає, що Кирило просто звів глаголицю до грецького написання і додав деякі грецькі літери. Подібним до даного прикладу був і загальний вплив Християнства на світогляд та культуру словян.

Зазвичай, коли кажуть про нав’язування слов’янам нової релігії, мають на увазі лише Християнство, але це не зовсім так.

Академік Б. А. Рибаков у своїй відомій роботі «Язычество древних славян» аналізує християнський твір ХІІ століття «Слово святого Григория, изобретено в толцех о том, како первое погани суще языци кланялися идолом и требы им клали; то и ныне творят»:

«…се же словене начали трапезу ставити Роду и рожаницам преже Перуна, бога их». Род определен здесь как предшественник Перуна, следовательно, как главное божество славян до утверждения дружинного культа Перуна-громовержца. Соотношение примерно такое же, как между культом Урана или Кроноса и вытеснившим их со временем культом Зевса. Пять раз, чаще, чем кого-либо из богов, упоминает наш автор Рода и рожаниц в своем сочинении.

В другом, часто цитируемом и важном поучении – «Слове некоего Христолюбца» мы тоже видим особое внимание к Роду и рожаницам. Летописные боги (Перун, Хорс, Макошь и др.) упоминаются лишь в общем перечне, а Род и рожаницы выделены и вторично упоминаются как особый пример смешения «честныя молитвы с проклятым моленном идольским».

…Для нас очень важно следующее: автор «Слова об идолах» считал культ Рода одной из мировых религий, которая некогда охватывала Египет (Озирис), Вавилон, Грецию («Артемид» – Аполлон?), Рим и славянский мир.» (Виділення наші – Братство «Сокіл»)

Тобто до Перуна та язичницького багатобожжя, яке неоязичники вважають єдиною вірою наших предків, існував культ Рода, причому не лише у словян, а і у багатьох інших давніх народів.
Цитата з «Слова некоего Христолюбца» говорить про те, що навіть після прийняття Християнства культ Рода продовжував існувати, і навіть проникнув у молитовну християнську практику. Відомості наведені Рибаковим надзвичайно цікаві, і не вкладаються в історичну схему «руського» підходу.

Кожен суспільно-політичний лад повинен підкріплюватися та супроводжуватися своєю ідеологією. До появи політичних ідеологій, були (та залишаються) ідеології релігійні, які містили в собі певні фрагменти майбутніх політичних ідеологій, що визначали структуру відносин або структуру суспільства. Кажучи спрощено,  кожному суспільно-політичному ладу відповідає певна релігія. Родовому ладу відповідав культ Рода, «князівсько-племенному» ладу VII-ІX століть  – язичницьке багатобожжя. Після приходу варягів почалася централізація влади в Києві. Першим, хто використав релігію для централізації влади, був князь Володимир Святославович. Його перша релігійна реформа 980 року – введення «київського пантеону», тобто уніфікація язичництва:

«Нача къняжити Володимер в Кыеве един. И постави кумиры на хълме въне двора теремьнаго:
Перуна древяна, а главу его сьребряну, а yс злат, и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Семарьгла, и Макошь.»( Шахматов А. А. Повесть временных лет. Пг., 1916, с. 95.)

Існує теорія, що введення пантеону стало вимушеною мірою, у зв’язку з провалом спроб зробити Перуна єдиним богом для всіх слов’янських племен  Русі. Як приклад, наводять тексти угод з Візантією, в яких київські князі клянуться у 907 році Перуном і Волосом, в 945 році лише Перуном, і в 971 році знову Перуном і Волосом.

Так чи інакше, але язичницька реформа себе не виправдала, і Володимир вирішив прийняти Християнство, як більш прогресивну державницьку релігію класового суспільства з головною тезою: "рабы да повинуются господам своим".

Введення Християнства за візантійськім зразком супроводжувало остаточне формування феодального ладу в Київській Русі. Подібний приклад зміни суспільної формації разом з релігійною - виникнення протестантизму і подальший прихід капіталізму.

Схожу думку висловив Дорже Жамбо: «Різні релігії створювалися під різні рівні цивілізаційного і соціального розвитку тієї чи іншої нації. Православ’я створювалося  під патріархальні аграрні структури. Зараз цивілізація дійшла вже до постіндустріального етапу розвитку.

Чому в Україні іде розвиток того самого протестантизму? Тому що протестантизм відповідає на питання, які стоять перед людиною сьогодні. Протестанти адаптують ту саму Біблію, щоб вона відповідала ситуації «тут і зараз». А Православ’я опирається на віджилі вже суспільні умови.

У свій час і християнство і іслам повністю відповідали вимогам часу. Зараз цього не відбувається, тому є протестантизм і є нью-ейдж. Вважається, що найбільш розповсюджений протестантизм, але насправді найбільш розповсюдженим є нью-ейдж. Наприклад, США вважається протестантською країною, але за результатами опитувань 70% американських протестантів вірять в реінкарнацію. Тобто це вже нью-ейдж.»

Дорже слушно вказав на те, що дуже часто заявлена приналежність до певної релігійної течії не відповідає дійсності. В статті «Інформаційна війна» ми навели результати соціологічного дослідження, проведеного в Росії: «Для россиян православие и христианство совсем не синонимы. Такой вывод можно сделать по данным социологических опросов ВЦИОМа и Института Европы РАН, которые на праздновании 5-летия газеты "Кифа" привела бакалавр богословия и кандидат социологических наук Анна Алиева. Она в частности сказала, что православие и христианство – "две далеко друг от друга отстоящие реальности": к православию положительно и с уважением относятся 80-90 % россиян, а к христианству – лишь 20-25 %. Отрицательно о православии высказываются не больше 1-2 %, тогда как о христианстве – от 35 до 50 %. Если православие так далеко от христианства, то к чему оно близко? Как и следовало ожидать, в сознании россиян православие близко к этническому фактору. В пределе это выглядит так: социологи спросили, можно ли некрещеного русского человека отнести к православным, и 84 % ответили утвердительно. Кроме того, православие оказалось гораздо ближе к магии, суевериям и оккультизму, чем к христианству.» ( «Россияне больше уважают православие, чем христианство»)

Це дослідження – яскравий приклад того, наскільки релігійне сприйняття простих людей відрізняється від норм, догм і канонів.

Виявляється для багатьох росіян називатися православним не означає бути християнином. Самі уявлення про Християнство та Православ’я теж виявляються дуже розмитими. І це відбувається в час, коли всі вміють читати, та мають доступ до багатьох церковних і наукових текстів про Християнство. Що ж казати про яке-небудь ХV століття?

Широкому загалу не відомо, наприклад, що сам термін «Православ’я», стосовно східного Християнства, його носіїв і символів, став вживатися в офіційній мові церкви і державних документах на землях колишньої Русі лише в кінці XIV- початку XV століття. До цього часу використовувався термін «Правовіря», який повністю виходить із вжитку на початку XVІІ століття. Грецьке слово «ортодоксія», яким називали візантійське Християнство, означає «істинна віра». Виникає питання, навіщо було змінювати більш точний первинний термін «Правовір’я» на «Православ’я»?

Також інтерес мусить викликати питання розколу в московській церкві. Виявляється обрядовість московської церкви відрізнялась від грецької. Никонівська церковна реформа середини XVІІ століття, яка уніфікувала московський церковний обряд з грецьким, викликала церковний розкол і гоніння на старообрядців. Багато старообрядців переселилося з Московії на Дон, Чернігівщину і Стародубщину. Кіндрат Булавін  у 1707 році розповсюдив звернення до всіх донських козаків з такими словами: «Всем старшинам и казакам за дом Пресвятыя Богородицы, за истинную христианскую веру и за все великое войско Донское, также сыну за отца, брату за брата и другу за друга стать и умереть за одно! Зло на нас умыш­ляют, жгут и казнят напрасно, вводят в эллинскую веру и от истинной отвращают…».

Тобто донці разом з старообрядцями вважали, що реформа стосується не лише обряду, а й суті віри. Старообрядці називали реформовану московську церкву «інославною» і не істинною.

Пояснення цьому всьому офіційною історичною наукою не надаються. Аргументи в стилі «старовіри вважали, що отримали віру від апостолів» виглядають занадто слабкими, оскільки всі християни отримали віру від апостолів.

На відміну від донців, запорожці негативно ставилися до старообрядців. За свідченнями Скальковського і Яворницького, запорозьке козацтво не визнавало старовірство як явище, і забороняло тим навіть перебувати біля своїх меж: у другій половині XVIII ст., під час спроб імперського уряду оселити («осадити») розкольницькі громади на кордонах запорозьких вольностей, керівництво Січі намагалося перешкодити цьому офіційним шляхом («Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ.» - К., 1994., с. 98; 18), а потім ці поселення загони озброєних козаків ліквідовували за наказом паланкового чи кошового проводу.

Таким чином ми підійшли до питання релігійності запорозьких козаків, яке буде висвітлене у другій частині нашої статті.

 

Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл»

 

Наша віра. ІІ. Релігійність запорозьких козаків
Наша віра. ІІІ. Родова Віра Правди

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.