Золота пластина із зображенням обряду побратимства скіфів. IV ст. до н.е. Курган Куль-Оба поблизу Керчі

«Сам загибай, а братчика виручай...»

Обряд воїнського побратимства-мазепства, що походить з давніх часів, описаний у карбі:

«Мазепство – на Святій Могилі, біля Матері чи Радетеля, як сходить Батько Коло Ярило, один до одного, один на шаблю руку, на пояс другий, надрізують коло кістяшок кулака і змішують мазку – повертаючись на вісім сторін та приказуючи: Бережем Край Звичаєм, одне одне обичаєм: свідок Бог наш Батько та степ гайний (Род-життя час). Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли просто братчик, то випива сам суперед товариства.»

В історії України збереглось багато прикладів побратимства та описів цього обряду в різні часи.

Ось як описує обряд скіфського побратимства, клятвено освяченого договору про дружбу, Геродот (V ст. до н. е.): «До великої посудини вливають і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх».

Помпоній Мела (І ст. н. е.) так пише про скіфів: «Вони люблять війни і різанину... Навіть при укладанні договору проливається кров: ті, хто домовляються, завдають собі рани, змішують кров, що виступила у них, і п’ють її; це вважається в них найбільшою запорукою вірності».

Також про існування побратимів у скіфів пише у своєму художньому оповіданні античний автор Лукіан, де герої-скіфи сприймають побратимство цінніше за гроші і навіть за власну родину. Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах, зокрема, в курганах Солоха і Куль-Оба. В останньому знайдено зображення скіфів-побратимів, що п’ють із одного келиха.

Звичай побратимства залишився актуальним і за часів Київської Русі, про що писав, зокрема, український історик М. Костомаров. В «Історії» візантійського історика X ст. Лева Диякона відзначається, що київський князь Святослав зв’язався «узами побратимства» з візантійським патрикієм Калокіром, який був посланий візантійським імператором для зваблювання русів з метою їхнього походу на болгар.

Побратимство було однією з фундаментальних засадничих принципів організації князівської дружини на Русі. Український історик В.Балушок вважає: «Між членами дружини встановлювався зв'язок, прототипом якого була кровна спорідненість родового суспільства. Тому прийняття нового дружинника до воїнського колективу включало ритуал братання його з іншими членами дружини. В давнину цей обряд зводився до обміну чи змішання крові в тій чи іншій формі. Так було в усіх європейських народів. Слов'яни і давні русини, з усією очевидністю, не становили винятку... Билини показують нам більш пізній християнізований варіант ритуалу братання нового богатиря з членами богатирської дружини».

Природно, що звичай побратимства був розповсюджений і серед козацтва.

Коли хто з козаків обирав собі побратима, то це означало, що віднині він за нього піде навіть на смерть. Побратимство було наріжним каменем політичного устрою Запорозького Війська, бо брат за брата стояв горою.

Родинні принципи жили в козацькому середовищі до кінця XVIII ст. Запорозька Січ була немовби однією великою родиною - побратимством українських козаків. Недаремно М.Костомаров бачив у Січі своєрідне військове чернече братство, головними засадами якого були: справжнє військове побратимство, аскетизм, релігійність, цнота, готовність до небезпеки. Це явище має прямі паралелі в духовно-лицарських орденах пізньосередньовічної Європи.

До отамана козаки зверталися «Батьку кошовий, отамане військовий», а до молодих недосвідчених козаків - «синку». Важливо те, що при встановленні такої «родинної» субординації мав велике значення не реальний вік козака, а його життєвий досвід воїна-лицаря. Саме тому 40-літній козак іноді звав батьком 20-літнього, бо останній раніше вступив до Запорозької Січі і став справжнім фаховим воїном.

Козаки-побратими через все життя проносили повагу один до одного. Вірність і відданість побратимів аж до самопожертви були характерним явищем епохи. Нерідко козаки, що браталися між собою, йшли один за одного у вогонь і воду, на тортури і навіть на вірну смерть.

Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. традиції побратимства продовжували існувати серед українців, хоча намітилася тенденція до їхнього поступового відмирання.

Таким чином, ритуали і звичаї побратимства, як ідеалу взаємодопомоги, духовного єднання, побутували на території України зі стародавніх часів і вперше письмово зафіксовані Геродотом у розповіді про скіфів.

Джерела:

1. http://sd.org.ua/news.php?id=17052
2. Юрій Фігурний «Історичні витоки українського лицарства»

Відділ загальної інформації