Леонід Білецький

…Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Ой, Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала...
(Розрита Могила).

В 1845 р. Шевченко відвідав Чигирин, столицю геть­мана Хмельницького, Суботів, маєток Б. Хмельницького, і церкву, збудовану гетьманом і потім пише поему-містерію "Великий Льох", яку закінчує епілогом про Суботів і ту церкву:

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина* України –
Широка, глибока.
Ото церква Богданова;
Там то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.

І знову поет воскресає трагічну минувшину: гетьман Б. Хмельницький щиро молив Бога про співжиття і спів­працю з москалем. Але не так сталось:

Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало:
Москалики, що заздріли,
То все очухрали...
……….
Та тебе ж і лають...
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка...

Проводячи в таких творах, як "Безталанний", "Роз­рита могила", "Великий Льох", "Суботів", "Мені однако­во..." "Сліпий" ("Невольник"), "Кавказ", "Заповіт", Іржавець", "Подражаніє Осії", гл. 14 і інш., ідею повної національно-державної незалежности України, Шевчен­ко вважав поневолення України Москвою найбільшим злочином в історії взагалі і лихом для України зокрема. Тому у свідомості поета ця окупація України Москвою – подібна смерті нації, а домовиною її є ота церква в Субо­тові, в якій Богдан Хмельницький перед від'їздом до Пе­реяслава за "акт воз'єднання" в оцій церкві молився. І Шевченко вдруге обвинувачує Богдана, що тільки він занапастив Україну, присягнувши на вірність Москві.
І в той же час у містерії "Великий Льох" поет зма­льовує Україну в образі тієї дівчини, що з повними відра­ми перейшла Б. Хмельницькому дорогу, як він їхав із своєю старшиною до Переяслава присягати Москві, і, по­карана Богом, умерла.
З того випливла вся дальша трагедія України: її неволя, її руїна під владою Москви як наслідок, на думку Шевченка, того добровільного акту – присяги Москві в Переяславі 1654 р.
Як наслідок того акту, стався розподіл 1667 р. України По Дніпро: Лівобережжя окупували москалі, а правобе­режжя – поляки; пізніше була скасована Гетьманщина, як самостійна держава України. Із тої ж причини була зліквідована Запорізька Січ, а з цим і всі свободи, й укра­їнський нарід попав у найстрашнішу кріпацьку неволю.

Ще в'їдливіше Шевченко оцінює московську загарб­ницьку політику в поемі "Кавказ". Цілий цей видатний твір просякнутий ненавістю і глумом з московської жорстокости до підлеглих народів. А при кінці поеми поет уболіває над смертю свого друга, Якова де Бальмена, що загинув у війні Москви з кавказькими народами:

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!

Для Шевченка найтяжчим злочином, смертельним гріхом була кожна, навіть мимовільна, співпраця з Москвою. Доказом цього тих три душі з "Великого Льоху" покарані не тільки смертю, але й необмеженим блукан­ням, бо Бог їх у рай не пускає. І ці душі символізують тих національно несвідомих українців: перша душа – за допомогу гетьманові Б. Хмельницькому, що їхав у Переяслав Москві присягати; друга душа – за послугу цареві Петрові І в боротьбі з гетьманом Мазепою, і третя – за прихильність до цариці Катерини II., що зруйнувала останню твердиню української незалежности – Запорізь­ку Січ.

Так ненавидів Шевченко Московщину: "Московщи­на – кругом чужі люди" ("До Основ'яненка").

"Далекий шлях (в Московщину), пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись, –
Щоб його не мірять!...
("Катерина").

А ось пересторога:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди,
Роблять лихо з вами.
("Катерина").

Україну "Москва випалила, Дніпро спустила в синє море, розкопала високі могили, нашу славу". А ось що Московщина виробляла по поразці гетьмана Мазепи:

Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдали –
Про все розказали.
Що ж діялось по Шведчині!
То й вони злякались,
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак її воєводи
Петрові собаки,
Рвали, гризли...
(Іржавець).

Визволення з-під московського ярма для Шевченка – єдиний рятунок України.
І чим сильнішою була любов поета до українського народу, тим глибшою й непримиреннішою була його ненависть до Московщини й до всього того, що з цією нацією було зв'язане: до Петербургу, до московських письменників і критиків, що ставились до українського визволення вороже, до московського "христолюбивого" війська й до московської інтелігенції. І з того для Шевченка був єдиний вихід: непримиренна боротьба з Москвою і повне визволення.

І коли Шевченко зрозумів усю небезпеку для своєї Батьківщини, він почав шукати виходу, як врятувати український народ із-під московської ласки і повного знищення. І оця визвольна проблема заполонює всю Шевченкову душу, розум, волю й серце. І поет приходить до переконання, що тільки безоглядна і безкомпромісова боротьба з Москвою може врятувати Україну. А для того щоб таку боротьбу розпочати цілим національним фронтом, необхідно перевести повне перевиховання на­роду, щоб він із невільника став козаком і свідомим борцем за волю України.

Цим національним і визвольним перевихованням розпорошеної етнографічної маси українського народу і безоглядною боротьбою української козацької сили до повного відокремлення від Московщини і створення української самостійної держави насичені всі найголовні­ші твори Шевченка.

Правда, Шевченко у своїх творах ні в одному з них не вживав слова українець, бо в його часи ще такого тер­міну для національно свідомої української людини не бу­ло. Але це не значить, що відсутність терміну українець свідчила про брак у поета національної свідомости. Ні, не з браку національної свідомости Шевченко не вживав цього слова. Поет для означення свідомого українця мав інше рівнозначне слово. І цим далеко симпатичнішим і дорожчим було слово "козак", "козаки", "козацькі діти", сини козацької України, бо за цим словом ховалась ціла героїчна історія України, велика визвольна боротьба українського козацтва з татарами, турками, поляками і Москвою за повну незалежність і самостійність України, велика і славна національно-державна традиція, як геть­манщина, як Січ Запорізька.

Для означення неорганізованої маси українського на­роду, для народу етнографічної України вживались укра­їнцями тоді слова: земляк, земляки (Гр. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка й інш.), наші люди, а москалями — хохол, малорос. Це свідчить про те, що і Шевченко, й уся українська свідома інтелігенція і навіть маса укра­їнського народу глибоко відчували різницю між націо­нальним типом українця, москаля і поляка, між Україною й Московщиною чи Польщею. Цілий уклад життя, побут, традиція звичок, культура, історична традиція – все це поклало глибоку борозну між Україною і Московщиною чи Польщею. І ця психологічна відокремленість україн­ського народу від тих двох народів була Шевченком гли­боко усвідомлена і в приватних листах його і в творах послідовно проводилась. Вже в "Катерині" 1839 р. і в ли­стах до приятелів для Шевченка москалі – "чужі люди", а Московщина – "чужий край", московська мова ("кацап­ська мова") – "черства мова" і чужа для поета. Отже, від самих початків Шевченкової творчости поет здавав собі ясно справу, що Україна – окремий і вповні географічно, етнографічно, звичаєво і взагалі духово самостійний край. У Шевченка тільки не було тих відповідних термінів для означення нарід і нація, якими ми тепер послуговуємось і їх розрізняємо.
"Український нарід (був за Шевченкової доби окремим народом не меншою мірою, ніж за козаччини й гетьман­щини; але нацією він не був, оскільки поняття нації невід­ривно пов'язане з наявністю всенародньої національної свідомости. Точніше кажучи, український нарід був тоді нацією лише тією мірою, якою зберігав у своїй колектив­ній пам'яті національно-державні традиції гетьманщини і січі. Той лише нарід є нацією, який має свою державу, або ж активно прагне її мати". (Вол. Державин "Тарас Шевченко і ідея нації"). "А прагнення власної національ­ної держави органічно пов'язане із свідомим плеканням національно-державних традицій минувшини" (та сама праця).

І такою українською свідомою нацією, що прагнула і творила свою національну державу, окрему від Московщини і Польщі, була Козаччина, козаки і їх свідомі нащадки, оскільки вони зберігали свої національно-державні традиції і були носіями української державної ідеї й активними борцями за її зреалізування в минувшині. І Шевченко у своїй творчості намагається всім єством своїм, відродити ту ідею, нав'язати її до історичної козацької минувщини і цією традицією обновити свій етнографічний нарід і переродити його в козаків, в українську свідому і державотворчу націю.

І поет сам один береться за таку величезної ваги працю. Пише поему "Гайдамаки", в якій виводить головного героя Ярему, що молить Бога: "Дай то, Боже милий, в степах України блисне булава!'' (булава Гетьмана України – символ державної влади); пише поему "Чигирин", в якій заповідає відродити козацьку націю: кує "новий леміш і чересло" "до старого плуга", себто заповідає нову боротьбу за відродження козацької державної традиції,
про "переліг" України, себто перевиховує народні занепавші душі і "сіє" в їх серця "свої сльози", себто свої думки, свою державницьку ідею, щоб з неї виросли "ножі обоюдні" якими кожного українця "розпанахає серце трудне, вицідить сукровану" і наллє в нього "козацької крови чистої, святої".

Цим Шевченко заповідає кардинальне оновлення народніх кріпацьких душ і перетворення їх у козацькі душі, що мають боротись за вільну й незалежну Україну. Так загострює поет у свідомості свого народу національне почуття боротьби за свободу України.

Усвідомивши такий власний плян відновлення козацької сили, Шевченко пише поему "Сон", того самого року, сам один виповідає боротьбу московській деспотії, пише поему "Єретик", "Кавказ", "Великий Льох", "Посланіє" й інші, кладе удар за ударом, йдучи в одвертий бій з ворогом. Далі, він окрилює національну ор­ганізацію – Кирило-Методіївське Братство 1846 р., за­палює Братичків своїми творами, думками, ідеями, кли­че їх на допомогу. Чи хто одважився б тоді на таке вели­чезної ваги діло? Ні, ніхто! Один Шевченко кинувся на боротьбу з найсильнішим тоді деспотом народів, Мо­сквою; а інші земляки його? – Всі оглухли, не чують, правдою торгують, Матір-Україну зневажають, а решта – замовкла.

На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує...

*виділення автора

Джерело: Тарас Шевченко. Під редакцією д-ра Леоніда Білецького. У чотирьох томах. 1952. Видавнича спілка «Тризуб», Вініпег, Канада.

 
Коментар Братства:
Україна склалась як держава, є суб’єктом міжнародного права, але “хто господар в хаті”? Корінна українська нація і надалі перебуває у бездержавному стані „на нашій – не своїй землі”.
Шевченко у своїх творах залишив  чіткі дороговкази та застереження. Показав позитивні та негативні історичні приклади. Нам же, його нащадкам, потрібно або дотримуватись їх та здобути омріяну в поколіннях Українську Україну чи зробити ті ж помилки та вийти на сумнівний шлях з незрозумілою кінцевою метою.

Слава Україні!