Моя сім’я жила у селі Матюші Білоцерківського району Київської області. У 1946 році у людей вчергове влада відібрала всі продовольчі запаси, і був великий голод. Люди збирались у ватаги, і їхали на західну Україну, щоб обміняти одежу на харчі.

В одній із таких ватаг була моя мати. Поїздом вони добралися до західної України (точно яке це було місто мені не відомо). Відійшовши від вокзалу пішки приблизно на 10 кілометрів, дорога привела їх на узлісся. Коли вони вступили до лісу, до них вийшли бійці УПА, зупинили їх та розпитали, що вони за люди, звідки, і для чого приїхали. Почувши їхні оповіді, вони посадили їх на вози і перевезли до іншого краю лісу. Там вони вказали дорогу в село, в якому вони могли обміняти одяг на їжу.

Ватага добралася до села пізно ввечері. На ніч господарі влаштували людей у шопі (тобто у сараї) на сіні. Вночі до хати приїхали люди у формі УПА, всіх розбудили та вишикували у дворі, та двох жінок з ватаги розстріляли.

На наступний день люди поміняли речі на харчі та пішли назад до вокзалу. Їх зустріли ті ж самі бійці УПА, що провезли їх через ліс. Хоч люди їх і боялись (а бійці не знали чому), бійці привезли їх до узлісся, що було ближче до вокзалу. Далі ватага благополучно добралася додому із харчами.

А у 1954 році ця історія мала продовження. У село Матюші приїхав підрозділ НКВД для влаштування облави на місцевого бандита. 2-х енкаведистів матір впізнала як людей у формі УПА, які вночі 46-го року розстріляли двох жінок. Мати з батьком доповіли про цю ситуацію у Білоцерківський районний комітет партії, де секретарем у той час був Ткаченко Григорій Амбросійович. Батьки були переконані, що в ряди НКВД потрапили бандити.

Вночі до нас приїхав майор НКВД на прізвище Домбровський з вимогою не розповідати нікому про цей випадок. Мені було тоді 4 роки, і я побачив лише таку картину – цей майор взяв за коси матір, й ударив обличчям об стіну зі словами «стіна біла, а якщо я скажу що вона чорна, то і ти скажеш що чорна».

Енкаведисти влаштували облаву, мали втрати 5 чоловік убитими, серед них був один, якого впізнала матір.

Ситуацію я почав правильно розуміти лише коли служив у Німеччині у 69-71 роках. Я випадково почув по радіо, що були такі загони НКВС, які у формі УПА розстрілювали мирне населення. Остаточно я повірив в це уже на початку 90-х коли такі факти почали масово оприлюднюватись.

І тепер на 9-те травня я думаю, чи не ходить цей Домбровський та йому подібні на параді як учасник війни, і чи не отримують вони відповідну персональну пенсію.

Із споминів Тарасенка А.В. 1950 року народження, який малою дитиною уважно слухав і сприймав оповіді живих фронтовиків та свого діда, який по призову працював перекладачем з німецької мови в органах Берії.