Пам'ятник Антону Головатому в Одесі

У гіркому 1775 році козаки покинули Запорозьку Січ. Причин скасування Січі багато: Вольності Війська Запорозького, заможність мешканців Земель Війська Запорозького. Особливо турбувався царат про розповсюдження духу Вольності на всю криваву державу.

Покидаючи Січ, козаки відійшли без втрат. Щоб зберегти родини від катувань, виселення до Сибіру, вирішено було йти на нові землі, тобто до Предслави (Предслава-Кочубей – нині місто Одеса).

(Ці) землі були давно знані, прибуткові, багато козаків звідтіля, на Пересипу сіль здобували не одне століття (а чумаки скрізь розвозили, аж до самої Західної Європи), риба є, земля непогана. А під ким жити – що під царем, що під султаном – однаково несмачно, але турки хоч слова дотримуються і якщо пообіцяють, то не збрешуть.

Місяць стояли флотом у (Чорному) морі – чекали дозволу султана на поселення.

Отримавши його, більшість козаків осіла у Предславі, інші подались до Дунаю, де також дано було землі під поселення (Задунайська Січ).

Швидко піднялася господарка. Коли будували куріні у Пересипській Січі, навчились пиляти ракушняк, бо лісу було обмаль. За декілька років з Запорозьких земель повернулись родини – довелося будувати хутори по балкам. Добрий прибуток давала сіль (у ті часи – валюта).  Заможно мешкалось. Туркам сплачували мито і, у разі потреби, крім митної несли сторожову службу на березі моря…

Закортіло Пітеру вирватись до Босфору, Дарданелли, а там і в Середземне море. Задумала сука Катерина ІІ нову гнилу шкоду. Пообіцяла козакам, що поверне їхні вольності, залишить у спокої на землі між Дністром та Бугом, щоб несли кордонну службу, а перед тим треба вигнати з півдня України турка. Заходились різні єкатерининські помічники Суворов, Потьомкін та інші намовляти на війну. Січі Пересипська та Задунайська невеликі, багато козаків селилося у степу, але хотіли згуртуватися в одне військо.

У 1783 році з дозволу царату було започатковане створення «війська вірних козаків».

Формуватися військо почало на річці Бузі з кожним роком ведучи все більш запеклі та вагоміші бої з турками. Фактично козаки грали вирішальну роль у взятті фортець та інших бойових діях. Російське командування козаків не берегло – кидало у найбільш запеклі сутички, а інколи – просто на гарматний вогонь. Після здобуття такої важливої фортеці як Очаків в 1788 році, військо отримало назву «Чорноморське козаче військо».

Брали фортеці Березань, Ені-Дунья, Акерман, Килія, Ізмаїл та інші.

Так в ніч з 13 на 14 вересня 1789 року козаки у нічному бою взяли фортецю Ені-Дунья (Новий Світ).

Вів козаків потаємними стежками осавул Кіндрат Табанець-Хурделиця. Штурм тривав 15 хвилин. Турецька ескадра, що стояла в бухті, не встигла допомогти фортеці. У бою перемога була навальна та швидка. Трьох козаків, що загинули під час штурму, поховали в степу.

Пам'ятний хрест загиблим чорноморцям

З часом на цьому місці постало 1-ше Християнське кладовище, де ховали всіх мешканців Одеси, а у часи більшовицького дикунства цвинтар було зруйновано, а на його місці збудовано парк Ілліча.

На чолі чорноморців стояла старшина, що була добре знана у Пітері. Отаман Сидір Білий – з Херсонщини. Мав блискучу освіту. На Запорозькій Січі був військовим осавулом. Загинув на морі в бою з турецьким флотом 19 червня 1788 року.

Антін Головатий – з містечка Нові Санжари (Полтавщина), навчався у Київській духовній академії. У Запорозькій Січі – курінний отаман Кущовського куреня, до цього куреня свого часу записався князь Потьомкін, отримавши псевдо «Нечоса» за перуку. У Чорноморському війську Антін Головатий був обраний писарем.

Захарій Чепіга – полковник паланки з Кисляківського куреня Запорозької Січі. Походив з старовинного роду Кликів села Борки (Чернігівщина). Після загибелі Сидора Білого обраний отаманом Чорноморців.

Російсько-турецька війна підходила до кінця і Чорноморська старшина зрозуміла, що можливе повторення історії Запорожжя на землях за Бугом. Тому в 1791 році Антін Головатий був у Петербурзі з посольством, де було вирішено дати чорноморцям нові землі на Кубані.

В 1792 році Чорноморські козаки перейшли на Кубань, утворивши там Кубанське козацтво.

Але не всім козакам до серця було покидати Україну, тому немало їх лишилося у Предславі, отримавши у козаків назву «Нерубаї», бо тих, хто лишався царат примушував роззброїтись та скласти присягу, що вони ніколи не будуть воювати проти царя. Так і жили нерубаї у поселеннях, які з часом названі Нерубаївка (Нерубайське), Усатівка (Усатово), зброю не здали – поламали, а присягу довелось складати.

Будівництво військової гавані, а з часом міста Одеси,у першому столітті свого існування у більшій частині завдячує чорноморським козакам. За переписом 1799 року у Одесі проживали: українців – 3749, греків – 515, жидів – 249, болгар – 60 осіб. Катакомби давали непоганий прибуток, козаки возили ракушняк до міста на візках (біндюгах), котрі в старі часи возили гармати. Згодом, коли порт і місто зростали, козацькі біндюжні громади працювали в порту, перевозячи вантажі. Козацький устрій тримався аж до 1917 року.

Добре себе показала козацька сотня, що була сформована у 1853 році з початком Кримської війни. Гармата, що стоїть на приморському бульварі та сам корабель «Тигр» брався боєм саме цією козацькою сотнею.

В місті існували 7 (сім) козацьких громад, які видобували камінь у катакомбах, займались перевозом (біндюжництво), вели будівництво, рибальство, торгівлю. Купці-козаки Федір Нерибальський, Семен Оніщенко, Дмитро Потилиця успішно конкурували з іноземцями.

Перші трамвайні колії до Усатового та Чумки збудовано на гроші козацьких громад. Козаки-службовці опікували громади. Наприклад генерал-майор Зайченко опікував Великофонтанську громаду.

Кривава громадянська війна знову роздерла наш народ на білих, червоних, махновців, петлюрівців. Добре попрацювали нелюди, щоб послабити козаків, щоб рубались брат з братом, потім голодомори, репресії… А скільки козаків загинуло у 1941 році при обороні Одеси, Севастополя, Кавказу, скільки загинуло до кінця війни 1945 року?

Та не забудемо, що натравлювали нас один на одного у Галичині в 1945 – 1955 роках… А хто скаже-нагадає, що друкарня ОУН знаходилась в Одесі?

Ми любим нашу неньку Україну більш за власне життя і нарешті приходять часи, коли народ зрозумів, що годі йти брат на брата, поділятись на східняків та західників. Ми всі одного козацького українського кореня…

(зі слів Л.П. Безклубого, інформаційний вісник «Козацтво» №1, м. Одеса, 21.12.1996 р.)

Коментар Братства:
Остаточним приводом для публікації цієї статті стала пісня, а точніше лист від нашого читача з Кубані, який просив пояснити значення слів пісні «Ой у 1791 році…», бо знайдений ним в інтернеті текст містив нісенітниці. Одного погляду на текст було достатньо для розуміння того, що люди чуючи пісню не можуть вловити зміст слів. Такі слова як «нерубаї», «Тавромор’я», «одисанський Кочубей» навіть в Україні далеко не всім зрозумілі. Мало хто також розуміє, що події, яким присвячена пісня, відбувалися на території сучасного міста Одеса. Саме звідти вирушила на Кубань частина колишніх запорожців, а інша частина побудувала та заселила більше 40 населених пунктів на Одещині або перебралася в інші українські землі. З 1828 до 1868 року проіснувало на Одещині Дунайське козацьке військо, до якого разом з населенням увійшли села Акерманського повіту Михайлівка, Костянтинівка, Фараонівка, Каїри (тепер с. Крива Балка; всі селища Саратського р-ну Одеської обл.), Миколаївка (тепер Ново-Миколаївка Кілійського р-ну Одеської обл.), Ново-Троїцьке (зникло), Петрівка (тепер Білгород-Дністровського р-ну Одеської обл.).

Завдяки антиукраїнській пропаганді розповсюдилися недоладні вигадки про те, що всіх козаків з України у XVIII-XIX століттях було виселено, що запорожці мешкали лише в районі сучасного міста Запоріжжя, що весь Південь України – це «Новоросія», де ніколи не було не лише козаків, а й взагалі українців доки Російська імперія не вирішила принести туди свою високу цивілізацію.

Нажаль не лише Одещина чи Херсонщина не мають широкого висвітлення своєї козацької історії. У зв'язку з цим, у бібліотеці нашого сайту відкривається рубрика "Козацька Україна", яка буде висвітлювати козацьку історію різних областей України.