1 грудня 2013 року, під вечір, від об’єднаної опозиції народ України почув перші слова, які можна було б трактувати як програму подальших дій, якби тільки ці заяви, що пролунали під час Народного віча, не були констатацією низки очевидних помилок у діях опозиції, що проявилися задовго до саміту у Вільнюсі, і головною з яких є, власне, відсутність чіткого плану дій. У крайньому випадку, такий висновок напрошується зараз, коли вчергове політична опозиція починає демонструвати дух провансальства, звертаючись до народу, який вже виявив рішучість і свою волю, із закликами та гаслами дня вчорашнього. У заявах і діях опозиції до цих пір важко розгледіти ті «логічні висліди з становища і волю до влади, яких не заступить жодна програма».

Зі сцени Майдану не один раз вже пролунало оголошення про початок революції. Добре! Але ж революція – це корінна та радикальна якісна зміна і, що принципово, на відміну від еволюції – швидка. «Ми» ж тільки зараз, на який вже день «приймаємо рішення про розгортання…», тобто поступово еволюціонуємо, адаптуючись до дня сьогоднішнього. Чому так? Звернемося до класиків.

В.І. Ленін: «Долгая, невиданная работа руководства всеми проявлениями классовой борьбы пролетариата, работа созидания прочной, выдержанной партии предшествовала взрыву действительно массовой борьбы и обеспечила условия превращения этого взрыва в революцию».

Зауважте, довга робота зі створення партії (хай буде - опозиції), але аж ніяк  не дії «Беркуту», мусять забезпечувати відповідні умови для перетворення вибуху народного обурення у революцію.

В.І. Ленін: «Политику в серьезном смысле слова могут делать только массы, а масса беспартийная и не идущая за крепкой партией есть масса распыленная, бессознательная, не способная к выдержке и превращающаяся в игрушку ловких политиканов, которые являются всегда «вовремя» из господствующих классов для использования «подходящих» случаев».

Хто спостерігав розвиток подій у Києві не міг не помітити, скільки насправді «ловких политиканов» з’явилося в перші ж години на Майдані. Результат не забарився: два Майдани, демонстративне «обурення» студентів появою лідерів опозиції серед мітингуючих, проголошення «аполітичними» стовідсотково політичних подій, видане Михальчишиним у Львові «ось ці сопляки зараз на сцені…» тощо.

Така непідготовленість до організації акцій громадського спротиву та здійснення подальших політичних кроків тим більше вражає, якщо пригадати, що фактично ще 21 листопада було очевидно, що угода про асоціацію з ЄС підписана не буде. Тому політична тактика у стилі «ми надіялися до кінця» є абсолютно неприйнятною.

Якщо пригадати часи Помаранчевої революції, то неважко помітити суттєві відмінності в організації вуличних заходів. На противагу системній та спрямованій роботі по створенню загонів самооборони з масштабним залученням зокрема й відставних військовиків, й представників відповідних організацій  у 2004 році, що цілком збігається з революційною практикою «заведення воєнно-польових судів проти грабіжництва і більшовицької (читай деструктивної) агітації» революція 2013 року почала з активного виявлення серед мітингувальників  «тітушок» та «провокаторів». Причому у перші години Майдану останніми проголошувалися всі «підозрілі групи молодиків зі спортивною статурою», наче серед тих, хто виявив свою незгоду з політикою уряду мусять бути одні тільки убогі та дефективні з загостреним почуттям пацифізму особи.

Виявилися й інші недоліки в стратегії та тактиці організації Майдану, зокрема повна відсутність чіткого інформаційного забезпечення, або (якщо таке мало місце) – недостатність. З огляду на класичну вимогу «недопущення совдепів в армії», ситуація з симферопольським, донецьким та луганським спецпідрозділами «Беркут», яких було кинуто на мітингуючих вранці 30 листопада є показовою: у військах та МВС політична агітація не проводиться, інформація про те, як себе поведуть силові підрозділи виглядає туманно. Хоча, ми, звичайно, можемо припустити, що насправді така інформація є, але це вже зовсім інший політичний розклад.

Незважаючи на вагомість вже названих існуючих проблем в діяльності опозиції, а також існування інших, дві найбільш значні і кричущі потребують окремого розгляду. Серед вимог до Директорії в грудні 1918 року Дмитро Донцов виділив і таку: видання ясної національної декларації політики уряду. В даному випадку ця вимога трансформується в наступне: видання ясної національної декларації політики опозиції – тобто оприлюднення документу, в якому б опозиція зазначила принципи та цілі своєї діяльності з огляду на події, що відбуваються. На жаль того не сталося.

Але головною проблемою залишається невизначеність з тим, в чиїх руках буде зосереджуватися влада і кому вся опозиція надає надзвичайні повноваження. Це, багато в чому й зумовлює і пояснює всі ті прорахунки, що мають місце і про що, знову ж таки, багато сказано класиками. Розглядаючи проблему значущості єдиновладдя та особистих якостей полководця, Макіавеллі наводить наступні слова Тита Лівія: «Троє трибунів із консульською владою… показали, наскільки шкідливо на війні багатовладдя. Відстоюючи кожен власне рішення (будь хто надає перевагу своєму), вони надають гарні можливості противникам».

Слава Україні!