Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Інтерв'ю О.Корнієнка для "Газети по-українськи"
 17.5.2017

Пропонуємо увазі читачів сайту інтерв’ю для «Газети по-українськи» члена Товариства учасників бойових дій «Спас-Україна», ветерана 11 ОМПБ, козака Олександра Корнієнка. За короткими воєнними історіями стоять дві простих та давно відомих істини: «хочеш миру – готуйся до війни» та «не видаватися кимось, а бути ним». На козаку нема знаку – козацтво не в зовнішніх атрибутах, а у виконанні святого воїнського обов’язку - оборони Украни, все інше – додатки та похідні. І ті, хто видає зовнішні атрибути за суть, та ще й вкладає такі поняття в свідомість дітей, гірші за ворогів. Бо діють підступно і облудно, видаючи власну ницість і неспроможність за прояв козацької волі та несприйняття зверхності. І виховують дітей такими ж «вільними людьми», вільними від моралі та обов’язків. В той час, як козака з дитячих років може виховати лише приклад тих, хто не побоявся встати проти ворога.

Цивільна людина хоча б зіщулилася. А цей – ні. Я чітко розумію, хто це. І він відчув, що я зрозумів

Майбутні війни будуть вуличними, вестимуться малими групами, на близьких дистанціях

Займаюся рукопашем, зокрема "спасом", років 30. Він є прикладною складовою військової культури. Намагання зліпити зі "спасу" спорт робить людей неготовими до війни. Коли з бойової спадщини утворюють шоу, фольклор – виходять шаровари. Патріотичні, можливо. Але шаровари.


Ще 2006 року ми сказали спорту – аллєс! І вийшли з федерації "Спасу", де я був віце-президентом. Стали опановувати бойовий досвід. До речі: американці з 1980-х поновили навчання штикового бою. Прорахували, що майбутні війни будуть вуличними, вестимуться малими групами, на близьких дистанціях.

Помаранчева революція показала, що українці повністю демілітаризовані. Військові ветерани казали: "Вас знищать! Просто розтопчуть!" Ми провели дослідження серед студентів: хто готовий до війни? Половина взагалі не уявляли війни з будь-ким: із румунами, угорцями, росіянами.

За Майдану співпрацювали з Афганською сотнею. Вели спостереження за базою "Беркута" на Красно­звьоздному проспекті. Навколо Києва "бігали" – є хто в лісах чи нема? У дні безвладдя взяли під охорону Рахункову палату Нацбанку. Тоді ж зустріли нашого майбутнього комбата Олександра Гуменюка. Він не дуже світився у "Спасі", але був причетний. Каже нам: "Формую козацький батальйон".

Гуменюк розіслав запити до всіх козацьких організацій України: дайте людей! І – на тому все закінчилося. З усього списку прийшли 13 хлопців, переважно з нашого братства. Ті, на кого сподівались, – ухилилися. Натомість прийшли зовсім інші люди. У день присяги комбат вишикував нас в навчальному центрі "Десна": "Хлопці! От ви – і є справжні козаки!"

Ми собі визначили: це – наш зірковий час. Ми йшли до цього все життя. Революції будуть іще, а от війна за Україну… Дружина мене підтримала. Вона з репресованої родини, обидва діди – упівці. На неї лишалася моя літня мама, будинок. Сказала: "Усе буде добре".

Стандарти рукопашу на війні – зовсім інші. Наприклад, 2014 рік, село Уткіне. Чищу пістоль Макарова. Дивлюся: до хлопців, що контролюють дорогу, під'їжджає невідоме тєло на мопеді. По жестах бачу, що починає щось втирати. Я підходжу тихенько. По ходу аналізую: одяг, мопед – ніби місцевий. Але… Він наче щойно вийшов із перукарні. Хіба одеколоном не пахтіло. І постійно стає так, що хто б із нас не відкрив вогонь – зачіпає і своїх. "Хто такий? Звідки?" А він намагається зі мною зближатися. Кажу: "Стій на місці!" Знову щось розповідає і знову зближається. Коренастенький такий. Щоб не дьоргався, даю наказ: "На коліна!" Не стає… Продовжує триндіти хто ви такі, тири-пири. Дістаю пістолет, стріляю біля його ніг. Цивільна людина хоча б зіщулилася. А цей – ні. Я чітко розумію, хто це. І він відчув, що я зрозумів. На прийняття рішення – долі секунди. Ну, я діяв швидше і жорсткіше, уклав його. Як з'ясувалося – воєнспец російський.

У Дебальцевому, в колоні втікачів-переселенців ми виявили підозрілих. У машині з надписом "Діти". Почали по одному вести до розвідки. У цей момент починається обстріл. Нас тільки двоє. Мій клієнт явно ожив, заозирався. Я дістаю ніж, беру його за шкірку, а ніж заганяю в бочину, трохи під шкуру. Піднімаю на носках його. Він може смикатися, але біль від цього дуже серйозний. Аж отак прогинається. Я його спокійно довів, автомат за плечем.

На війні рукопашний бій – рідкість. Ворога зустрічаємо вогнем. Але він може оминути спостерігачів і прийти на опорний пункт. Тоді да – лопати, ножі, приклади. Зараз на кафедрах воєнної підготовки аналізують прикладний рукопаш. Піхота – у бронежилетах. Якщо навіть без броніка, то на бійцеві шість ріжків, гранати, каска. Є зони, які – стрибай не стрибай – закриті оснащенням. Зони для ураження: ноги, пах, шия – і все. Не буде красивих заломів рук, стрибків із захватом ногами.

Дні Іловайського котла, кінець серпня 2014-го. Навколо нас переміщається техніка противника, танки, бої постійні. І тут, зі сторони сєпарів, від Перевальська – їде пожежна машина. Кажуть: "Ми нейтральні, їдемо тушить пожар у Петровське". Ну, дебілізм?! А з другого боку – справді, все горить і треба гасити. Ситуація ще більше стала підозрілою, коли вони хвилин за 15 уже назад їхали. Отоді ми їх зупинили, поставили на коліна, те-се. У них на спинах написано "МНС". А в одного, рудуватого, надпис детальніший – "Міністерство надзвичайних справ у Луганській області…" Кажу: "Товариш, у якого на спині написано – і буквально читаю напис, – встати!" Він сидить. Тобто або одяг не його, або не розуміє. Підходжу ближче – хлопці всіх тримають на прицілі – й кажу: ану давай, я почну, а ти продовжи: "Як умру, то поховайте…" "Я нє учілса в украінамовнай школє!" Ну приїхав ти, рязань! Щоб не дьоргався – удар. Його вирубаємо, всіх таваріщєй в'яжемо.

Сєпари засікли те затримання і розпочали бій. Вдалося "пожежників" передати в розвідку набагато пізніше. Вони у нас комфортно просиділи в якійсь ямі. Потім з'ясувалося, що троє – справді місцеві пожежники. А двоє – російські "специ". Підсіли до екіпажа з картою, зробленою під стандарти пожежників – буцім-то в полях розміщені якісь гідранти. Насправді, в ті місця вивозили боєприпаси й робили "закладки".

Важливо приймати рішення швидко. Скажімо, йде в Нікішиному бій. Сєпари буквально – за хатою. Усі стріляють, горить щось. Перед парканом сланцевим ми накидали гілочок, щоб якщо з РПГ ударять, то не знесло нас разом із парканом. Метрів 2–3 перед собою накидали. І ось під час бою за цими гілочками з'являється "тєло". Прошмигнув – і далі. А всі щось кричать, нічого ж не чути. Може, то наш розвідник? Але чого він тут ходить? До командирського посту – 30 метрів. Оббігаю з внутрішнього двору, висовуюсь – а він ось, кувиркається. Хлопці йому ногу прострелили. Починає перевертатися і в руках – дві гранати. "Ефка", потужна граната, з чекою, а "ергедешка" – без. Висаджую ріжок у загривок чуваку, його перевертає назад і тут – вибухає граната. Якби "ефка", нас рознесло б усіх. А так, слава Богу, тільки його, і то не сильно.

Пізніше сєпари опублікували некролог, Шуша його поганяло було. Скотина – із Запорізької області, земляк. Є версія, що він загубився під час бою. В мене думка інша. У нього був пристрій – такий білий. Його розбило. Хлопці пояснили, що це цукор міряти в крові. Я: йолки, діабетчика завалив. А хлопці кажуть: то не діабет, то професійний нарік! Може, програвся, ще щось. Якби просто в бою загубився, був би з автоматом, а не з гранатами в руках.


Поранення моє на шахті "Бутівка" – теж питання прийняття рішення. Бій пройшов, артобстріл, вважай, закінчився. І от стою – спираюся на МТЛБ – "мотолигу" так звану, і в оптичний приціл СВД (снайперська гвинтівка Драгунова. – Країна) роздивляюся. А думка: довго стою, пора уходити. Через секунд 5 – я-ак дасть! Прилетів з ВОГа осколок, з автоматичного гранатомета, під бронежилет. Але ударився об ребро, і пішов не в легені, а в сторону хребта. Біля нього й лишився.

У Селідовому, в госпіталі, рану прочистили, зашто­пали. Весь замотаний, але ходив. А через три дні вивели з позицій, демобілізація. Начмед видав мені писулю в Київський центральний госпіталь. А там кажуть: "Дядя, ти – демобілізований. Іди по місцю житєльства". По місцю – на мене отакі очі. Кажуть: "У нас техніки такої немає, у нас рентген цього не побачить".

Відновився від поранення і контузії – у мене ще й тріщини в щелепах. Поступово збільшую навантаження. У Борисполі на озері бігаю кроси. Набрали першу групу дітей у клуб військово-патріотичного виховання – на заводі імені Артема раніше був ВОХР, у них прекрасна спортбаза, тири. Ввели свій "Спас" у Всеукраїнське об'єданання військово-патріотичних організацій. Ще до війни зрозуміли: щось не так у цій сфері. А зараз точно знаємо, що усе треба міняти. Козацтво, як дух – це те, що Україну спасло й зараз. А структури, які є, – це бутафорія.

Якось у Нікішиному, під мінометний обстріл, знічев'я думав про Бога. Типу, якщо виживу, це значить, Бог є. І, як бонус, – має в мене бути дитина. Демобілізувався і через рік народився син. Планували ще до війни: якщо буде хлопчик, назвемо Богданом. Але коли ми з хлопцями виїжджали з військкомату на війну, то в машині – крім водія – сиділи шість Олександрів: Гуменюк – комбат, Саня Олешко, Міхалич, я, Бабич Олександр і Саша Козенко. І от із цих шести – Саша Козенко загинув, Олександр Леонідович Гуменюк загинув, Бабич Саша – 27 осколочних поранень. Я сказав дружині – на честь Сашків назвемо сина Олександром. По-іншому просто не можу. І вона це сприйняла. Причому, мабуть, більше від мене.

Зараз я знову діючий військовослужбовець. У липні 2016-го підписав контракт, буквально два тижні тому прийшло рішення – мене в армію беруть. Визначене МПД – місце постійної дислокації. Не буду уточнювати, хай здійсниться. Уже двічі щось у Генштабі не зросталося.

Автор: Павло ВОЛЬВАЧ, "Газета по-українськи"

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.