«Не дивлячись на уявне розмаїття, у всьому сучасному партійному світі неможливо знайти нікого, крім професійних політиканів, які в більшості своїй є маріонетками, що лобіюють інтереси фінансових, промислових чи корпоративних кіл. З іншого боку, загальна ситуація нині така, що навіть якби і з’явилася партія чи рух іншого роду, вони не отримали б майже ніякої підтримки у безрідних мас, які благоволять лише тим, хто сулить їм матеріальні вигоди і «соціальні завоювання», тому, лише граючи на цих струнах, можна розраховувати на відгук з їхнього боку.

Другою і останньою можливістю — ефективною сьогодні  як ніколи — є звернення до того рівня, на якому діють афективні та суб-інтелектуальні сили, що за самою своєю природою є вкрай нестійкими. Саме на це роблять свою ставку демагоги, народні вожаки, маніпулятори міфами і фабриканти «суспільної думки».  (Ю.Евола, «Осідлати тигра»)

Ці слова класика традиціоналізму Юліуса Еволи побачили світ ще у 1961 році, проте вони й зараз влучно описують політичну систему не лише так званого «прогресивного людства», але й таких держав як наша, що тільки прагнуть попасти в «світ цивілізованих людей».

Яскравою ілюстрацією «опускання» суспільно-політичного діалогу до рівня афективних і суб-інтелектуальних сил (а простіше кажучи до рівня відверто емоційних, недолугих і недостойних суперечок) були цьогорічні президентські вибори в Україні, і та «пропагандистська свистопляска» що продовжується вже в очікуванні позачергових парламентських виборів. Такого розгулу демагогів, народних вожаків, маніпуляторів міфами і фабрикантів «суспільної думки» Україна не бачила давно. Протистояння «бариги» і «воровки», потім «бариги» і «клоуна»…  Нагнітання страху і відчуття приреченості, оголошення всіх опонентів   агентами Кремля, порожні гасла на фоні реального провалу реформ з одного боку,  і  посули зниження тарифів та цін, загального збагачення народних мас, а заодно й швидкого припинення війни з Росією (яка не хоче і не збирається цю війну припиняти) з іншого.

Нажаль, такий рівень дискусії прийняла переважна  частина українського суспільства, а не лише люмпенізовані маси чи екзальтовані фанатики.  Лише купка далеких від «реальної політики» та впливу на маси інтелектуалів від філософії та політології, розмірковує про зміну цивілізаційної парадигми та новий суспільний договір, а більшість натомість використовує аргументи на рівні «безвіз і томос» або «бариги і мародери», чи обговорює особистісні та фізичні недоліки кандидатів.

За емоціями і аргументами рівня бездумного люмпену криється проста істина: хід та результат президентських виборів – свідчення глибокої кризи сформованого в Україні ще у 90-і роки ХХ-го століття неофіційного державного устрою, який деякі експерти та журналісти назвали олігархічним  неофеодалізмом.

Ми живемо при політичному устрої, схожому на  феодалізм зразку Речі Посполитої періоду її занепаду: там теж був виборний король, який фактично ділив владу з магнатами-олігархами. Різниця лише в тому, що в Речі Посполитій право голосу мала лише шляхта, а у нас політичні права надані всім підряд: ворогам української державності, антисоціальним елементам та відвертому плебсу, що не знає і знати нічого не хоче про Конституцію, повноваження гілок влади та громадянські обов’язки, а голосує або з примітивних міркувань (за земляка, за крєпкого хазяйствєнніка тощо) або взагалі за гроші чи сумнозвісну гречку.

Неефективність такої системи стала зрозумілою ще весною 2014-го, коли Турчинов пристав на пропозицію Коломойського та запропонував олігархам взяти на себе не лише феодальні права, а й обов’язки та очолити виконавчу владу у визначених областях і, відповідно – їх оборону. Тоді на таку схему погодився лише Коломойський і Тарута, інші вирішили не ускладнювати собі життя.

Феодальна держава може  ефективно мобілізуватися лише у випадку жорсткої вертикалі і незаперечної підлеглості васалів сюзерену, саме таку систему побудувала в себе Росія. У нас же на місцях владу представляють іноді такі антидержавні елементи, які за першої ж можливості перейдуть на сторону ворога. Власне і доля Речі Посполитої нам показує, що чекає на таку державу у випадку вторгнення сильного противника.

Неможливість реформування неофеодальної  системи лежить в самій її основі, і не залежить від особи обраного Президента.  Корупція, безкарність представників «еліти», економічна неефективність – це не зла воля якихось окремих представників влади, а системні особливості  неофеодалізму. Те, що з точки зору буржуазної демократичної держави вважається корупцією – є абсолютно нормальним для феодалізму явищем – рентою, на яку мають право представники вищого стану, як справедливу плату за статус. Так само і з судовою реформою та правовою сферою взагалі: за умов феодалізму право - це воля панівного стану, що має силу закону. Феодалізм не передбачає рівності перед законом шляхтича та посполитого, їх не можна судити одним судом.

Неофеодальна економіка також не може бути конкурентною,  бо побудована на принципах, що не визнають вільні ринкові відносини. Вона передбачає вертикальний розподіл ресурсів, коли нижчі суспільні стани розглядаються виключно як «кормова база» і джерело ренти (податі, данини) для вищих станів. А вже олігархічні клани борються між собою за розподіл ренти. Так, більш наближені до центру влади феодали можуть отримати міліарди бюджетних коштів у вигляді допомоги (Косюк, «Наша ряба»), призначити собі «улюбленим» з бюджету зарплат і премій в сотні мільйонів гривень (Коболєв, НАК «Нафтогаз»), забезпечити ексклюзивну участь в бюджетних проектах з можливістю незаконних оборудок (Гладковські, «Богдан»), або взагалі забезпечити можливість «законно» відбирати гроші прямо у посполитих через монопольне підняття тарифів (Ахметов, «ДТЕК»).

Звичайно, кожен феодал хоче передати багатство і статус у спадщину своїм дітям, тому ми маємо вже династії типу тих же Гладковських-Свинарчуків, або цілі сімейні «підряди», як це популярно серед представників правоохоронної та судової систем.

Хоча неофеодалізм є певною мірою прихованим і неофіційним, але він формує умови життя країни. За умов феодалізму неможливим є не лише справедливе функціонування правової та економічної систем, неможливим є саме існування нації.

Феодалізм будується на принципі особистої відданості і служби сюзерену, тому і більшість політичних партій сьогодні – це так звані партії лідерського типу, які насправді не мають жодної ідеології, і що б там не співали сучасні трубадури і менестрелі (провладні мережеві агітатори), різниця між цими партіями невелика. Постійне декларування напрямку інтеграції в ЄС, яке стало вже мейнстрімом для більшості вітчизняних політичних сил (крім відверто проросійських) – це не ідеологія. Тим більше, що з точки зору традиціоналістів орієнтація на ЄС не є чимось позитивним:
«… у повній мірі буде логічним зайняти зазначену вище відсторонену позицію і у відношенні до обох суперників, що вступили сьогодні у боротьбу за світове панування. Ми маємо на увазі демократичний, капіталістичний «Захід» і комуністичний «Схід». Дійсно, з духовної точки зору, результат цієї боротьби не має жодного значення. «Західна» цивілізація, заснована на сутнісному запереченні  традиційних цінностей, веде до такого ж нігілістичного розпаду, що й марксистсько-комуністичний світ, відрізняючись від нього лише формами та ступенем руйнівних процесів, і, відповідно, так само як і останній не має жодної вищої ідеї.» (Ю.Евола, «Осідлати тигра»)

Ми, українські традиціоналісти, звертаємося до всіх українців, хто не хоче бути холопами і посполитими на підхваті у постсовкових клептократів, хто не вважає президентів та  урядовців помазаниками божими, яким треба все пробачити бо «без них не буде України», хто не хоче постійно «крутитися і виживати», вислуховуючи при цьому жарти про зубожіння від прикормлених владою скотів: ми маємо прийняти той факт, що спіраль історії вчергове виводить нас до необхідності брати на себе відповідальність за відбудову своєї держави. Як і колись єдиним виходом для українців є козаччина. Самоорганізація на низовому рівні, економічна кооперація, самостійний бойовий вишкіл та легальна зброя, готовність захищати себе і Україну – мінімум, з якого починається справжня козаччина.  Сильний низовий мережевий рух буде важко задавити, і з ним доведеться рахуватися. А вже до наступних виборів треба готувати нову політичну силу. Легко не буде, це точно, але рахуються лише з реальною силою. Також варто не забувати, що війна триває, і відверті антиукраїнські сили продовжують свою політичну діяльність та спроби відновити позиції.
Оскільки український традиціоналізм поки що не представлений жодною політичною силою, ми закликаємо до підтримки на позачергових парламентських виборах об’єднаних правих сил, що представлені Всеукраїнським об'єднанням «Свобода», як найбільш ідеологічно близької політичної сили.