Військове братство





Наша кнопка:


Наші партнери:


Усташі. Хорватія в боротьбі за волю
 8.8.2012

Хорватський плакат 40-х років "Ніколи не бути рабом"

Історичні долі народів, що попадали в колоніальну залежність, зазвичай дуже схожі. Ми вже звертали на це увагу публікацією статті про Ірландію. Ще більш схожими та пов’язаними між собою є долі українців і хорватів. Особливих рис цей зв’язок набуває, якщо врахувати те, що прикарпатське плем’я білих хорватів стало однією з складових українського етносу. Наша стаття присвячена історії хорватського національно-визвольного руху, досвід якого є без сумніву повчальним.

Історична ретроспектива

Балкани з давніх-давен були територією, за яку боролися різні народи. У античні часи автохтонні племена іллірійців були завойовані Римською імперією. А у VI-VII століттях н.е. на Балкани приходять слов’янські племена, які відтісняють залишки іллірійців на південь, на територію сучасної Албанії. Але слов’янське панування не було надто довгим. Права на балканські землі заявляла Візантія, і утримувала владу на деяких територіях до кінця XII століття.

Хорватське королівство проіснувало з X по XIII століття і було захоплене Угорщиною, а в подальшому Австро-Угорською імперією.

З XV століття на Балканах починається невпинна боротьба проти Османської імперії, якій вдалося захопити землі Боснії і Герцеговини та Сербії. В Хорватії запекла боротьба з турками розгорнулася у Далмації, колишній провінції Римської імперії на узбережжі Адріатичного моря. Там місцеві алькари, воїни-вершники, вели священну війну з османами, як і запорозькі козаки.

Традиційні ігри-змагання далматинських алькарів проводяться до цього часу.
Зверніть увагу на козацькі шапки.

В результаті довгого турецького панування на території Боснії і Герцеговини з’явилася велика кількість мусульман-потурченців – слов’ян, які заради преференцій турецького уряду прийняли іслам. Цей фактор створив додаткову напруженість у регіоні, і без того повному національних та релігійних протиріч.

В кінці XIX століття Османська імперія втратила контроль над Балканами, і в результаті у 1882 році постало королівство Сербія, а Боснія і Герцеговина відійшла до Австро-Угорської імперії.

У XIX столітті на Балканах, як і в усій Європі почалися активні процеси націотворення, т.зв. «Весна народів». З’явилося безліч політичних теорій та організацій, які чекали втілення своїх поглядів у життя. Саме тоді за активної участі Російської імперії розповсюдилося т.зв. «славянофільство», центральною ідеєю якого було «збирання» всіх  слов’янських народів під владою однієї держави, якою Росія бачила звичайно ж себе. Цією ідеєю прониклася і Сербія, яка в усьому наслідувала Російську імперію, і бачила себе «збирачкою» південнослов’янських земель. Таким чином, Сербія, претендуючи на Боснію і Герцеговину, вступила в конфлікт з Австро-Угорщиною, яка в свою чергу зазіхала на суверенітет Сербії. Це стало початком Першої Світової війни.

Балкани у ХХ столітті

В результаті поразки Австро-Угорщини та Німеччини в Першій Світовій війні, 1 грудня 1918 року було створене Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС), куди хорватів і словенців разом з Боснією і Герцеговиною втягнули під загрозою італійської окупації. Так була створена сербська імперія, де під облудними обіцянками рівності і братерства ховався великосербський шовінізм.

Коли хорвати і словенці зрозуміли, що в новій слов’янській  державі вони мають менше прав ніж в Австро-Угорській імперії, почався новий етап боротьби вже проти «братнього народу».

Ще в 1861 році в Хорватії з'явилася Партія права, створена Євгеном Кватерником (1825-1871) і Анте Старчевічем (1823-1896), яка вперше виступила з ідеєю створення хорватської незалежної  національної держави в поєднанні з боротьбою за широкі демократичні перетворення. Партія поєднувала методи просвітницько-політичної діяльності з підпільними революційними методами. Завдяки цьому з’явилася назва «усташі», повстанці в перекладі з хорватської. Першою великою революційною акцією усташів було повстання граничар 1871 року під проводом Євгена Кватерника. Граничари – іррегулярні австро-угорські військові формування  з хорватів та сербів, які охороняли кордон з Османською імперією. Кілька сотень граничар виступили під хорватськими прапорами, і захопивши місто Раковіце, проголосили створення тимчасового народного хорватського уряду. Повстання було придушене австро-угорськими військами, але перший досвід збройної боротьби проти імперії було отримано.

Дві найвпливовіші хорватські партії – Партія права і Хорватська об’єднана селянська партія з самого початку виступали проти входження Хорватії до КСХС, і продовжили в подальшому політичну боротьбу, яка загострилася після прийняття у 1921 році нової конституції, запропонованої королем Олександром I Карагеоргієвичем, яка централізувала владу в Белграді і   відміняла внутрішні кордони в Королівстві.

Найбільшого загострення політичний конфлікт набув 20 червня 1928 року, коли голова Хорватської об’єднаної селянської партії Степан Радич та четверо його соратників були застрілені під час гострого конфлікту в парламенті депутатом від правлячої сербської Народної радикальної партії Пунішою Рачичем (двоє загинули на місці, Радич через півтора місяця помер від ран, двоє були поранені). В Загребі почалися масові акції протесту, під лозунгом: «Непохитно стояти на захисті самостійної хорватської  держави». Белград задіяв жандармерію для розгону демонстрацій, а сербські шовіністи відповіли вбивствами кількох хорватських політичних і культурних діячів. Тоді хорвати почали стихійно формувати «Хорватську самооборону» (Hrvatski domobran), що ставила за мету захист учасників акцій протесту від урядових сил правопорядку та формувань сербських націоналістів. Очолив нову організацію депутат від Партії права Анте Павеліч – хорватський націоналіст і активний борець проти сербського шовінізму.

Вже тоді він зазначив основні принципи, які лягли в основу руху усташів: неможливість компромісу з сербськими загарбниками; природними союзниками у боротьбі за незалежність Хорватії є всі сили та держави, що постраждали від «Версальського миру»; хорватство і католицизм є найвищими цінностями у боротьбі за державність, а чужинська присутність у Хорватії – основною небезпекою; територіальна цілісність є вторинною по відношенню до державної незалежності, німецько-швабські, угорські та італійські територіальні претензії можуть бути визнані у випадку визнання цими силами державного права Хорватії; лібералізм, антиклерикалізм, германо- і мадярофобія, притаманні хорватському визвольному руху, виявилися непродуктивними. Запорукою успіху повинні стати жорстка ієрархія і дисципліна, безкомпромісність і вірний вибір союзників.

6 січня 1929 року король Олександр І здійснив державний переворот, розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій, відмінив конституцію і встановив жорсткий поліцейський режим. КСХС змінило назву на Королівство Югославія, і взяло курс на «югославський унітаризм»: створення нової нації югославів, місцевий варіант радянських людей. Звичайно ж, найбільшими югославами були серби, а інші народи поки що лише готувалися ними стати.

7 січня 1929 року на конспіративній квартирі в Загребі під час зібрання керівників «Домобрана» було прийняте рішення про його трансформацію в Хорватську революційну організацію «Усташа» (Ustasa - Hrvatska revolucionarna organizacija). Це означало остаточний перехід хорватських націоналістів до насильницьких методів боротьби.


Анте Павеліч
Організація формувалася за територіальним принципом. Базовим підрозділом в окремо взятому населеному пункті був «рой» (roj) на чолі з «ройником», і далі, по мірі зростання територіальної адміністративної одиниці рої об’єднувалися в «tabor», «logor», «stozer», очолювані відповідними начальниками. Головний штаб організації називався «Головним усташським станом» (Glavni Ustaski Stan). «Усташський стан» очолював «поглавнік» (poglavnik), що обирався «усташами-засновниками» і мав в організації практично необмежені владні повноваження. Він мав право призначати і зміщати членів «Усташського стана» - 12 «доглавників» (doglavnike) и 7 «помічників» (pobočnike); видавати «Усташському стану» накази про призначення місцевих начальників і осіб, наділених «спеціальними повноваженнями», включаючи судові; приймати практично повний спектр рішень, що стосуються діяльності організації. Фактично це була організація вождистського  типу.

Анте Павеліч був одноголосно обраний поглавніком.

Українці в Югославії

У тому ж 1929 році створюється ОУН, яке мало своє представництво і в Хорватії, оскільки й там опинилося у вимушеній еміграції багато українців, що брали участь у визвольних змаганнях та революційній діяльності 20-х років.

Варто зазначити що у 1930-их роках усташі та ОУН дуже тісно та плідно співпрацювали. Зокрема, особисто дружили один з керівників Проводу ОУН Андрій Мельник та вождь усташів Анте Павеліч. В подальшому, мельниківці намагалися йти шляхом, прокладеним усташами, але цей шлях тоді був далеким від українських реалій.

Українці на Балканах з’явилися ще в середині XVIII ст. У 1746 р. переселенці з Пряшівщини, Лемківщини та Закарпаття заснували першу українську колонію – Руський Керестур.

Перед Першою світовою війною українців-русинів у балканських володіннях Австро-Угорщини нараховувалося понад 30 тисяч чоловік, з того 10 тисяч у Боснії та 5 тисяч у Словеніїї.

На жаль, ставлення сербів, як панівного народу Югославії, до українців нічим не відрізнялося від російського.

У королівській Югославії (1918-1941рр.) сербська влада намагалась виселити українців (і поляків) з Боснії у Македонію або витурити їх за кордони держави. Серби примусили до виселення майже всю українську інтелігенцію за звинуваченням у австрофільстві. В час Перших Визвольних Змагань (1917-1920-ті рр.) та розбудови відновленої Української Держави, у Королівстві Сербів-хорватів-словенців було заборонено ввіз української преси.

У 1919 році голова сербської Королівської Академії Наук Йован Жуйович ще заявив: «Ми, серби, вважаємо, що невиправданим є прагнення деяких малоросіян, щоб з України створити державу зовсім автономну, без будь-яких зв’язків з Росією ... Причиною головною є те, по-перше, що це розлучення не було б в інтересах народу малоросійського, друге – що це було б проти інтересу найбільшої слов’янської держави Росії, і нашої сербо-хорватсько-словенської держави і всього слов’янства».

На початку 1920-х років на Балкани переселяється нова хвиля українців-емігрантів з кількох тисяч кубанських козаків та українців – жителів переважно центральних та східних земель України. Утворюється велика громада українських студентів. Спочатку ці студенти, прибувши до щойно утвореного КСХС, оселялися переважно у Сербії.

Зважаючи на, м’яко кажучи, неприхильне ставлення сербської влади, центр організованого українського життя перемістився у Хорватію та Словенію, де були створені різноманітні культурницькі, просвітні, та релігійні організації українців, з яких особливо активними були «Просвіта» та студентські об’єднання. Проте часто на перешкоді ставала загальнодержавна великосербська політика. Сербська влада перешкоджала заснуванню українських культурних організацій по всій Югославії: в українських студентів, що були національно свідомими, відбирали стипендії, випроваджували їх за кордони держави. Українські діти в Югославії мусили ходити до російських шкіл, адже українських не можна було засновувати. Кубанські козаки, котрі опинилися у Сербії, коли сербський уряд прийняв приблизно 70000 емігрантів з колишньої Російської Імперії, переважно колишніх вояків з білих армій Денікіна і Врангеля, не сміли долучатись до українського національного життя, адже відразу втрачали матеріальну і соціальну підтримку. У Белграді проводилася агітація проти товариства «Просвіта», зрештою  її було заборонено за звинуваченням у співпраці та отриманні фінансів від німців та більшовиків (!). Банська управа Вербаської Бановини 15 листопада 1937 року заборонила діяльність філій «Просвіти» на своїй території, де найбільше були зосереджені українці у Боснії. 14 квітня 1940 року, коли почалися переговори про встановлення дипломатичних відносин між Югославією та СССР, радянська сторона, як можна дізнатись із сербської літератури, вимагала припинення антисовєтської діяльності на території Югославії. В результаті у квітні-травні сербська влада арештувала велику кількість провідних українських діячів та керівників українських організацій в Королівстві Югославія. Їх тримали під слідством кілька місяців у злославній белградській тюрмі Ґлавнячі.

1938 року голова белградської «Громади» писав: «З упевненістю можна сказати, що ні в одній державі в Європі українська організація не наражається на такі перешкоди і прикрощі, як в Югославії».

Тож немає нічого дивного в тому, що українці активно долучилися  до боротьби за визволення хорватського народу від сербського імперіалізму.

Початок революційної боротьби усташів

Усташі, зразу після створення організації були вимушені емігрувати і продовжити свою діяльність за кордоном.  Весною 1929 року вони прибули в Болгарію, де налагодили контакти з лідерами македонських національних революціонерів (Вътрешна македонска революционна организация, ВМРО). Македонці, які з 70-х років ХIХ століття вели відчайдушну боротьбу за звільнення своєї батьківщини спочатку від Османської імперії, потім – від Королівства Югославії та Греції, мали на Балканах репутацію «експертів» в проведенні диверсій та збройних повстань.

Під керівництвом досвідчених македонських бойовиків усташі літом-осінню 1929 року пройшли «курс молодого бійця» і отримали можливість навіть взяти участь у кількох зухвалих набігах рейдових груп (чот) ВМРО на югославську територію. В результаті королівський уряд Югославії вимушений був офіційно визнати існування нової організації хорватських націоналістів. 17 серпня 1929 року надзвичайний «суд з захисту держави» в Белграді заочно приговорив Анте Павеліча та його головного воєнного радника Густава Перчеца до смертної кари «за організацію збройного заколоту проти престолу та югославської державності».

Одночасно з підпільною діяльністю «Усташі» продовжував функціонувати також і «Хорватський домобран», що був її легальним крилом. Співвідношення між цими двома організаціями найдоречніше порівняти з системою Ірландської республіканської армії та організації «Шинн Фейн» у ірландських повстанців. «Домобран» мав в Югославії мережу підпільних осередків, які займалися переважно пропагандистською роботою серед хорватського населення; з часом їх планувалося розгорнути в бойові організації «Усташі». Крім того, спираючись на численну хорватську діаспору в Європі та в Новому Світі, активісти «Домобрана» займалися популяризацією ідей хорватської національно-визвольної боротьби і викриттям терору короля Олександра Карагеоргієвіча і великосербських шовіністів серед світової спільноти. «Усташа» при цьому розглядалася як найбільш законспірована, «посвячена» частина організації, що виконує відповідальну і небезпечну місію. При цьому верховне керівництво «Хорватським домобраном» також належало Анте Павелічу, який у 1931 р. очолив колегіальний керуючий орган (Vrhovno starjesinstvo Hrvatskog domobrana). Така подвійність організації привела до появи для її визначення в історичній науці терміна «усташсько-домобранський рух» (Ustasko-domobrasnki pokret).

В 1932-33 роках усташам вдалося домовитися про підтримку з урядами Італії та Угорщини, які ворогували з Королівством Югославія. Було створено кілька тренувальних таборів та покращилося матеріальне забезпечення. Повстанський рух почав набирати обертів. Кілька замахів на найбільш жорстоких в «хорватському питанні» сербських націоналістів, а також демонстративні (без людських жертв) вибухи югославських дипломатичних вагонів в експресах «Белград-Відень» і «Белград-Софія» у 1933-34 рр. значно підвищили авторитет усташів у суспільній свідомості хорватів.


Символічні предмети присяги усташів: розп’яття, ніж, пістолет і граната.

Проте найбільшим бойовим успіхом усташів став вдалий замах 9 жовтня 1934 року у французькому місті Марсель на свого головного ворога – короля Югославії Олександра I Карагеоргиєвіча.

Осередок «атентаторів» з числа діаспорських хорватів - студентів та робітників марсельської фабрики «Вальте е Фіс» - очолив молодий перспективний агент «Усташі» Євген «Дідо» Кватерник (1913-1962), нащадок легендарного революціонера. Акцію усташі провели разом з македонцями, і виконавцем атентату в Марселі став безстрашний і фанатичний македонський революціонер Владо Черноземський (справжнє ім'я - Величко Георгієв), відомий своїм мистецтвом в стрільбі по-македонськи (з двох рук по двох рухомих мішенях одночасно). На випадок його невдачі одна хорватська бойова група чекала короля в Марселі, а інша - в Парижі.

9 жовтня 1934 король Олександр Карагеоргієвич прибув до Марселя на югославському есмінці «Дубровнік» і в супроводі міністра закордонних справ Франції Луї Барту на автомобілі вирушив на вокзал. Французи безвідповідально поставилися до заходів безпеки: кортеж супроводжували верхові драгуни з незарядженими карабінами, а оточення вздовж вулиць здійснювали звичайні поліцейські, які стояли через кожні 10-15 метрів. Владо Черноземський з «маузером», захованим у величезному букеті квітів, вискочив з натовпу зівак, застрибнув на підніжку автомобіля і смертельно поранив короля Олександра і міністра Барту. Важко поранений був також супроводжувач короля французький генерал Жорж. Сам Владо був застрелений поліцейськими, але справу було зроблено.

Акція отримала величезний резонанс, але тут «світове співтовариство» як завжди показало своє лицемірство: критикуючи за життя короля Олександра і його тиранічну політику, після вбивства європейці накинулися на «терористів». Уряд Муссоліні розірвав відносини з усташами і провів на території Італії масові арешти серед хорватських революціонерів. В кінці жовтня 1934 року італійська поліція заарештувала Анте Павеліча, Євгена «Дідо» Кватерника та ще більше 150 усташів за звинуваченнями в причетності до марсельського вбивства, незаконному зберіганні зброї тощо.

Проте в самій Югославії акція викликала позитивні зміни. Після загибелі короля, який проводив жорстку національну політику всередині країни, уряд Югославії спробував врегулювати сербсько-хорватський конфлікт. У 1939 році був підписаний договір про створення Хорватської бановини: фактично надавав Хорватії автономію всередині Югославії. За цим договором, Герцеговина і Посавіна (північна область Боснії) увійшли до складу Хорватії. В хорватських націоналістичних колах вже тоді склалося уявлення, що вся територія Боснії і Герцеговини є "ісконно" хорватською, а слов'яни-мусульмани - це хорвати, що прийняли іслам. Треба сказати, ідея об'єднання з хорватами в одну націю знаходила відгук у мусульманської боснійської еліти.

З 1935 р. осередком усташсько-домобранського руху стає сама територія Хорватії, а основним напрямками діяльності - пропагандистська робота з масами і створення централізованої підпільної мережі. Важливу роль в «Усташі» починають грати законспіровані лідери, в першу чергу - полковник Славко Кватерник (1876-1847), колишній австро-угорський офіцер і дворянин (vitez), батько молодого Євгена «Дідо», що очолював загребську підпільну мережу.

У той же час зближення нового югославського уряду з нацистською Німеччиною в березні 1937 р. проявилося в тому, що за посередництва останньої було тимчасово врегульовано італо-югославський конфлікт. Згідно пакету двосторонніх угод, Муссоліні, зокрема, зобов'язувався оголосити поза законом діяльність на території Італії організації «Усташі». Звільнений наприкінці 1936 р. з в'язниці, Анте Павеліч продовжував залишатися під пильним наглядом італійських спецслужб на поселенні в Сієні.

Хорватія в Другій світовій війні

Муссоліні вирішив знову скористатися послугами «усташів» вже в ході Другої світової війни, в яку він поспішив вступити в червні 1940 р., щоб встигнути до розпочатого Гітлером «розподілу європейського пирога». У свої грандіозні плани з відродження Римської імперії дуче включив окупацію Греції та розчленування Югославії. Нацистська Німеччина зовсім не прагнула підтримати італійських фашистів в цій авантюрі, розраховуючи на залучення Белграда в союзники. А Югославія проводила політику, яка не заважала німцям. Більше того, 25 березня 1941 королівство Югославія приєдналося до Антикомінтернівського пакту, ставши союзником країн Осі.
Восени 1940 р., в переддень початку італійської агресії проти Греції, ставлення «дуче» до усташів зазнало кардинальних змін. Кримінальне переслідування було припинено, а всі соратники Павеліча вийшли з ув'язнення (деякі з них без суду провели в ньому по шість років). «Усташа» спочатку отримала статус об'єднання політичних емігрантів, а потім була визнана як «політична організація хорватської нації».

Але хорвати, навчені вже італійським віроломством, прохолодно поставилися до спроб відновити дружбу на минулому рівні. З жовтня 1940 до березня 1941 рр. вони зловтішно спостерігали за принизливими поразками італійської армії у війні з Грецією.

27 березня 1941 року в Белграді група вищих офіцерів на чолі з генералом Д. Сімовичем здійснила державний переворот. Пробританськи і прорадянськи налаштована частина Югославської політичної еліти виступила під широко підтриманим сербами гаслом «Краще війна, ніж пакт» проти союзу з нацистською Німеччиною. Щоб не допустити залучення найбільшої балканської країни в орбіту впливу своїх супротивників, Гітлер був змушений форсувати перекидання німецьких військ на Балкани і початок агресії проти Югославії та Греції.

Таким чином, Муссоліні, війська якого загрузли у важких позиційних боях із греками в Албанії, отримав бажану підтримку всіх своїх балканських планів. Вже 28 березня «дуче» сповістив Гітлера, що підтримує ідею про розподіл Югославії і про створення незалежної Хорватії. Після цього італійський диктатор особисто запросив Анте Павеліча в Рим для «консультацій». Через кілька днів, всі проживаючі в Італії усташі були мобілізовані організацією. Були відновлені тренувальні табори в Фонтенеччіо і Сан-Деметріо; в розпорядження усташів надійшла партія озброєння (250 карабінів «Кракау» TS, 18 пістолет-кулеметів «Берета» та 5 легких кулеметів «Бреда») та спорядження для бойової підготовки.

5 квітня, напередодні вторгнення гітлерівських військ до Югославії, Анте Павеліч по радіо звернувся до «братів-хорватів і сестер-хорваток» з закликом до загального повстання і створення Незалежної держави Хорватія (Nezavisna drzava Hrvatska, НДХ).

Одночасно в Загребі з усташським підпіллям зв'язалися представники німецького консульства: резидент служби безпеки (СД) Р.Коб, військовий аташе Г.Пребст, поліцейський аташе Р.Блум, а також особливий уповноважений німецького МЗС штандартенфюрер СС д-р Е. Веезенмайер. Вони запевнили керівника «Усташі» в Хорватії полковника Славка Кватерника у своїй повній підтримці курсу усташів на проголошення незалежності. Звичайно ж, від Хорватії вимагалося прийняти протекторат Німеччини і Італії, та задовольнити їхні територіальні претензії. За це Хорватія отримувала під своє управління Боснію і Герцеговину.

6 квітня 1941 війська нацистської Німеччини почали вторгнення в Югославію, діючи з території Австрії, Болгарії, Угорщини та Румунії. У наступні дні розгорнули наступ союзні їм італійські та угорські війська, а болгарська армія почала зосереджуватися на вихідних рубежах для вступу до Македонії. Югославська монархія, що роздиралася зсередини національними та громадськими суперечностями, виявилася нездатною протистояти удару і звалилася подібно картковому будиночку. Уряд втратив контроль над країною, командування - над військами. Армія Югославії, що вважалася найпотужнішою на Балканах, в лічені дні перестала існувати як організована сила.

Солдати і офіцери хорватського, македонського та словенського походження масами дезертирували або переходили до ворога, військовослужбовці-серби також розходилися по домівках або самоорганізовувалися в іррегулярні загони як для продовження боротьби з загарбниками, так і для простого розбою. Більше 6 тис. югославських офіцерів, 45 генералів і 340 тис. нижніх чинів здалися в полон. 17 квітня представники югославського командування в Белграді підписали акт про беззастережну капітуляцію. Ще до цього король Петро II і члени його уряду кинули країну напризволяще і, прихопивши більшу частину золотого запасу, на літаку втекли до Греції під захист англійців.

На території Хорватії великомасштабних бойових дій не велося. Німецькі війська повсюдно зустрічали підтримку найширших верств хорватського населення, що розглядали нацистську агресію як можливість для створення власної держави. Завдяки оголошеній в Югославії 7 квітня мобілізації в дислоковані в Хорватській бановині частини IV армії влилася величезна кількість солдат-хорватів, більшість з яких не бажали битися за Югославію або навіть були готові повернути зброю проти неї. Вже 8 квітня офіцери і молодші командири 108-го піхотного і 40-го резервного полків, що входили в усташські підпільні осередки в армії, організували заколот серед солдатів своїх частин (Bjelovarski ustanak). Піднявши саморобні хорватські прапори, вони раптовим ударом захопили місто Беловар, де дислокувався штаб IV югославської армії, заарештували штабних офіцерів і перерізали комунікації. Це стало сигналом для націоналістично налаштованих військовослужбовців інших частин армії, і вони стали в масовому порядку залишати позиції і рухатися в Беловар, де незабаром сконцентрувалося понад 7 тис. хорватських солдат і офіцерів. У найближчі дні за допомогою місцевих організацій «Усташі» і стихійно виникаючих селянських формувань самооборони (Hrvatskа seljackа zastitа) їм вдалося очистити від югославської влади значну частину хорватської території.

Організацію тимчасових органів влади на місцях практично відразу брали в свої руки члени «Усташі», що опинилися серед повсталих найбільш організованою силою, навколо якої групувалися інші.

10 квітня, з підходом до Загребу авангардів Вермахту, 4 тис. членів «Усташі», практично не зустрівши опору, взяли столицю Хорватії під свій контроль. Славко Кватерник прибув в міську ратушу і зачитав по радіо текст декларації про проголошення Незалежної держави Хорватія (НДХ).


Анте Павеліч в Загребі, 1942 рік. Зверніть увагу на хорватський народний одяг.

Ця подія принесла радість всьому хорватському суспільству. Голова місцевої «Просвіти» та Тереновий Провідник ОУН в Югославії Василь Войтанівський в той же день привітав від імені українців через загребське радіо проголошення Незалежної держави Хорватія.

На жаль, національна проблема була не єдиною в королівстві Югославія. Хорватії досталися у спадок і інші проблеми. Країна знаходилася в тяжкому економічному становищі. В армії була серйозна нестача транспорту, відсутність бронетехніки та сучасних літаків. Стрілецька зброя та спорядження не мали єдиного стандарту, і були в основному застарілими.

Хорвати були вимушені «на ходу» вирішувати всі проблеми, і в першу чергу військові, бо війна не давала часу на роздуми.

Та головною проблемою залишалася проблема національна. Згідно з офіційними даними Загреба, нова хорватська держава зайняла 115 133 кв. км., а її населення склало 6 966 729 чол. З цього числа «чистих хорватів» було 4,817 млн. чол. (включаючи і босняків-мусульман), «етнічних сербів» - 1,848 млн. чол., «фольксдойче» - 145 тис. чол., угорців - близько 70 тис. чол., словенців - 37 тис. чол., словаків і чехів - 44 267 чол. За межами НГХ проживало 1 727 548 хорватів. Серби, які були вороже налаштовані до хорватської держави складали 26% населення.

Другою проблемою були комуністи, які почали партизанську війну проти НДХ та її союзників.

Жорстокі розправи усташів над сербами в 1941 р. почалися з перших днів існування НДХ. Розгулу насильства сприяли відомості про те, що націоналістично налаштовані сербські військовослужбовці та резервісти, які об'єдналися в іррегулярні збройні формування («четники»), на сербо-хорватському кордоні та в Боснії розстрілювали етнічних хорватів, які поверталися додому з частин розваленої югославської армії. Серед загиблих був міжнародно відомий парашутист-спортсмен капітан югославських ВПС Фелікс Домініканіч, разом з кількома льотчиками і авіатехніками-хорватами вбитий сербськими жандармами поблизу сараєвского аеродрому 15 квітня. Ненависть до сербів, що накопичувалася десятиліттями, знайшла собі вихід. Вже до кінця червня 1941 року тисячі сербів було знищено, не дивлячись на стать і вік.

У той же час необхідно зазначити, що до сербів, які знаходилися за межами НДХ, усташі ставилися цілком нейтрально. З весни 1942 р. режим Анте Павеліча підтримував дипломатичні відносини з колабораціоністським сербським урядом генерала Недіча, і їх збройні сили навіть проводили спільні операції проти партизанів.

Більшість сербів в НДХ проживали в Боснії та на старому кордоні між Боснією і Хорватією. Саме Боснія стала місцем переважної більшості бойових дій. Серби масово вступали в загони монархістів-четників, під командуванням Драголюба Михайловича та комуністів-партизан, під коЗважаючи на, м’яко кажучи, неприхильне ставлення сербської влади, центр організованого українського життя перемістився у Хорватію та Словенію, де були створені різноманітні культурницькі, просвітні, та релігійні організації українців, з яких особливо активними були «Просвіта» та студентські об’єднання. Проте часто на перешкоді ставала загальнодержавна великосербська політика. Сербська влада перешкоджала заснуванню українських культурних організацій по всій Югославії: в українських студентів, що були національно свідомими, відбирали стипендії, випроваджували їх за кордони держави. Українські діти в Югославії мусили ходити до російських шкіл, адже українських не можна було засновувати. Кубанські козаки, котрі опинилися у Сербії, коли сербський уряд прийняв приблизно 70000 емігрантів з колишньої Російської Імперії, переважно колишніх вояків з білих армій Денікіна і Врангеля, не сміли долучатись до українського національного життя, адже відразу втрачали матеріальну і соціальну підтримку. У Белграді проводилася агітація проти товариства «Просвіта», зрештою  її було заборонено за звинуваченням у співпраці та отриманні фінансів від німців та мандуванням генерального секретаря компартії Югославії Йосипа Броза Тіто. Спочатку комуністи і монархісти діяли разом, але подальші події призвели до ворожнечі між ними.

В Сербії комуністичні партизани опинилися в важких умовах: їм протистояла не новостворена, недосвідчена та погано озброєна армія Хорватії, а німецькі війська разом з сербською армією та  четниками, та й територія була малопридатною до партизанських дій. Тому сербські комуністи зазнали поразки і були вимушені перемістити свої війська на територію Боснії, яка завдяки великим площам гірських масивів була ідеальною для ведення партизанської війни.

До переходу сербських партизан в Боснію, місцевим четникам та комуністам вдалося провести кілька вдалих операцій і взяти під контроль значні райони східної Боснії, де вони провели масові вбивства мусульман та хорватів, а комуністи вперше отримали шанс вбивати і класових ворогів.

Та після різкого збільшення кількості комуністичних партизан взимку 1941 року, ними було здійснено захоплення управління повстанням в свої руки. Після цього четники почали вести збройну боротьбу і проти партизан.

Хорватські збройні сили були поділені на частини «Домобрану» (народна самооборона) та частини «Усташі» (елітні частини на зразок СС з членів революційної організації та досвідчених військових). Найбільш боєздатним і відомим формуванням усташів був «Чорний легіон» під командуванням майора Юре Францетича, сформований з боснійських хорватів, який в перші роки війни завдав сербам відчутних втрат.

В хорватській армії були і національні підрозділи, наприклад з етнічних німців. До вересня 1942 р. існувало чотири німецькі батальйони: «Принц Ойген», «Людвіг фон Баден», «Генерал Лаудон» і «Емануель фон Байерн». Були також окремі підрозділи боснійських мусульман, які мали власну форму і носили турецькі фески з китицями, як військові головні убори.


Босняки-мусульмани з Ваффен-СС.

У 1941 р. Представництво ОУН у НДХ вживає заходи щодо організації української добровольчої частини. Українські націоналісти (з обох фракцій ОУН) під керівництвом Василя Войтанівського разом формують у Загребі  Студентський Військовий Відділ ім. Головінського на чолі з Антоном Іванюком.

З початком загальноєвропейського хрестового походу проти червоної більшовицької чуми на основі цього відділу був створений Український Легіон (1 Sat Ukrajinska Legionara, дослівно 1-ий Батальйон Українських Легіонерів), до якого записалося 505 українських добровольців – переважно переселенці з Боснії та загребські студенти.

Існує версія про те, що ОУН вела в Загребі переговори з козачим генералом Андрієм Шкуро про співпрацю.

Передбачалося, що Український Легіон в НДХ разом з Козачою Дивізією (20000 козаків)  буде відправлено на Східний Фронт для боротьби проти більшовицької окупації України. Організацію добровільних українських військових формацій дуже підтримувала влада НДХ - хорватські націоналісти вірили, що коли постане незалежна Національна Українська Держава, то позиції Хорватії на Балканах стануть кращими щодо Сербії, адже в цьому випадку впливи Росії будуть слабшими.

Український Легіон вважався частиною «Домобрану», його вояки носили хорватську військову форму, що базувалась на німецьких зразках. Українські добровольці мали жовто-блакитні пов’язки та нарукавні нашивки у формі білого щита з чорним тризубом.


Вояки Українського Легіону в НДХ. Загреб. 1941 р.

Українським легіонерам обіцяли, що їхню частину перекинуть в Україну, де вони одержать після війни землю, будинки, добрі посади у новій адміністрації. Проте, через події навколо проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Української Держави, німецька влада заборонила відправку українських добровольців до України. Український Легіон як окрему частину хорватського війська було відправлено до Боснії на боротьбу з сербськими комуністичними партизанами Йосипа Броза Тіто, що викликало різке невдоволення добровольців. Козача Дивізія відійшла у підпорядкування німецького військового командування та була перекинута в район магістралі Загреб-Белград-Ніш-Сальонікі, де несла охоронну службу.

Тому Провідник ОУН(м) Андрій Мельник, який зайняв пронімецьку позицію, звернувся з листом до легіонерів 20 листопада 1941 р., в якому, зокрема, сказав: «... Сьогодні, коли рішається доля України на довгі роки, на кожному місці, де лиш не жили б українці, ми зобов’язані усюди доложити свою цеголку до Великої Спільної Справи. То тим більшої ваги набирає Ваша посвята, коли Ви свою жертву крови для Батьківщини готові зложити на чужині... Я знаю, що серця Ваші линуть на Україну. Боротьба, однак наша ще не скінчена, ворог ще не знищений. Будьте видержливі та терпеливі. Прийде слушний час і для Вас. Перед нами – великий ще змаг, тож кожний український патріот матиме нагоду сплатити довг супроти Батьківщини на Рідній Землі.»

30 листопада, після зачитання звернення полковника Андрія Мельника, Український Легіон присягнув на вірність Україні у селі Пискавиця біля Бані Луки. За спогадами сучасників, добровольці проявили хоробрість та високий бойовий дух у боях з комуністичними партизанами. Головнокомандувач збройних сил Незалежної Держави Хорватії, Поґлавнік Анте Павеліч відзначив Малою Срібною Медаллю наступних українських добровольців: сотника Дмитра Луценка, хорунжого Петра Бучка та стрільця Михайла Малярчука. Всі вони з першої сотні Українського Легіону. Бронзовою Медаллю за хоробрість у боях відзначено також: стрільця Петра Василика, булавного Олексу Микитишина, десятника Михайла Матвійківа й стрільця Михайла Мерловича. Проте незабаром хорватська контррозвідка викрила переговори однієї з сотень Легіону з тітовськими партизанами, що під впливом комуністичної пропаганди мала намір перейти на бік останніх. Всю сотню (150 чоловік) було заарештовано, а відтак і весь Український Легіон було розформовано у 1942 році як неблагонадійний.

Частина легіонерів повернулися додому, інші продовжили службу в різних частинах хорватської армії. Наприклад відомо про нагородження влітку 1942-го за хоробрість та відвагу у боях на Східному фронті колишнього легіонера Антона Тишковича (за іншими даними Тимкевича) Бронзовою Медаллю. Значна частина колишніх бійців Українського Легіону стала вояками усташівських боївок. Після війни усіх, хто належав до активу українських організацій, передусім членів ОУН та «Просвіти», вояків Українського Легіону, співробітників Українського Представництва у НДХ було репресовано у вже комуністичній Югославії. Зокрема, у 1945 р. стратили Василя Войтанівського, його дружину (хорватку за національністю) та сина. До речі, маловідомим фактом залишається перебування навесні 1945 року у Боснії та Словенії підрозділів 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина» (1-ї Української), спрямованих сюди для боротьби з комуністичними партизанами.

Були українці і по інший бік фронту: близько 1500 українців, що повірили в комунізм, воювали у партизанських загонах під проводом Йосипа Броза Тіто. Особливо відзначилися Іван Сеник – командир 12-ї славонської бригади та Володимир Чордан – командир ударної вуковарської групи. Окремих українських підрозділів у тітовській партизанці не створювали.

Більшість боснійських українців за підтримку НДХ знищувалося четниками і партизанами на ряду з мусульманами і хорватами.

Розуміючи, що швидкої військової перемоги над ворогом досягнути не вдасться, хорватське керівництво вирішило піти на деякі поступки: «...усім, хто щиро визнає державу Хорватія, хорватський уряд гарантує рівність перед законом незалежно від національності та віросповідання та забезпечить захист життя і майна», - йшлося в текст амністії, контроль за дотриманням якої брало на себе командування німецькими військами на території НГХ. Більше того, безкомпромісні до того у релігійному питанні усташі, розуміючи те, що воно стало питанням політичних спекуляцій, вирішили вибити цей козир з рук сербів, і оголосили про створення Хорватської Православної Церкви.

У своїй промові до парламенту 28 лютого 1942 року поглавнік Анте Павеліч зазначив: «Панове! Ніхто не чіпає православ'я, але в державі Хорватія місця Сербській ПЦ немає. Я повторюю: це не може бути Сербська,  не може бути Грецька Церква. Чому? Тому що скрізь у світі православні церкви - церкви національні.

Сербська ПЦ - частина сербської держави. Ієрархія Сербської ПЦ управляється сербською державою. Представники цієї держави призначають Патріарха, або принаймні, беруть участь в його обранні, і вся ієрархія залежить від нього, від єпископа до священика. Всі вони залежать від сербських правлячих кіл. Так є в Сербії, так було в нещасній Югославії, але так не може бути і не буде в хорватській державі.

Всі мирні церкви, які не залежать від держави, можуть існувати в Хорватії, і такі тут є. Але якщо церква не всесвітня, тоді вона може бути тільки хорватською національною церквою, вона може бути тільки церквою, яка має повну свободу в духовній сфері і свободу совісті, але у всіх ділових питаннях повинна перебувати під контролем хорватської держави.»

23 березня 1942 року було проголошене офіційне повідомлення про заснування Хорватської Православної Церкви, що набуло чинності 3 квітня. Показово, що основу ХПЦ склали колишні священики Російської Православної Церкви, а митрополитом став колишній архієпископ Катеринославський Гермоген (Максимов).

Церковне вчення в точності відповідало іншим православним помісним церквам, але використовувався хорватський алфавит, мова і червоно-синьо-білі кольори на прапорі. Нові требники були опубліковані з єдиною зміною - використовувалася латиниця замість кирилиці.

Церковний устав вступив в силу 5 червня 1942 року. Через два дні Гермоген був зведений в сан в загребській церкви Преображення Господнього. Глава хорватського парламенту Марко Досен разом з кількома міністрами були присутні, щоб висловити свою повагу. Міністр Йосо Думанджіч зачитав указ про призначення Гермогена. Він проголосив, що Хорватська Православна Церква буде ґрунтуватися на національному гаслі: «Дорогий брат, а не його віра».

Одночасно усташське керівництво почало шукати шляхів укладення перемир'я зі своїми колишніми заклятими ворогами - четниками. За посередництва сербського уряду і генерала Недіча в Белграді навесні 1941 р. емісарам НДХ вдалося встановити безпосередній контакт з представником Драгомира Михайловіча в Боснії майором Ездімиром Дангічем. Наголошуючи на смертельній небезпеці від загального ворога - комуністів, хорватські націоналісти закликали сербів об'єднати свої зусилля в боротьбі проти нього. Сам керівник четницького руху «Дража» Михайловіч завжди заперечував будь-який «злочинний союз з кривавими усташами», але майор Дангіч, прагматичний командир, дотримувався іншої думки. В обмін на припинення репресій проти сербського населення НДХ і покарання винних усташських функціонерів, він був готовий на «деякі приватні угоди про спільні дії проти червоних». В результаті в квітні 1942 р.  в Баня-Луці було підписано договір, яким фіксувалося, що «учасники четницьких формувань визнають Незалежну державу Хорватію ... а тому припиняють всі ворожі дії проти військових і цивільних властей НДХ. Четницькі частини спільно зі збройними силами НДХ добровільно сприятимуть розгрому і знищенню комуністично-більшовицьких банд під загальним керівництвом командувача всіма збройними силами поглавніка НДХ, командири ж четницьких частин (воєводи) будуть самі керувати своїми операціями ... ».

Нова політика усташів незабаром принесла свої плоди. Навіть комуністичні історики Югославії визнавали, що навесні-влітку 1942 р. сербське населення НДХ в масовому порядку відвернулося від партизанів Тіто. Своїми жорстокими реквізиціями продовольства і худоби, вбивствами «класових ворогів» і насадженням ідеалів соціалізму, комуністи виявилися глибоко чужими дрібнобуржуазній свідомості сербського селянина. У той же час четники, що оперували постулатами «віри, короля і вітчизни», представлялися йому «своїм військом».

Угода четницьких воєвод з усташами, всупереч зусиллям партизанських пропагандистів, була сприйнята сербським населенням НГХ як перемога, тому що узаконювала всі завоювання повстання літа-осені 1941 р. Почався масовий перехід у табір четників бійців, «успадкованих» партизанами від сербського повстання. Так, тільки за останній тиждень квітня 1942 р. у Східній Боснії на сторону четників перейшли чотири партизанських батальйони - Мокраньский, Чорновирхський, Нішічкий і Варешський в повному складі і на чолі зі своїми командирами (політкомісарів при цьому було вбито).

Незважаючи на те, що сили партизанської Народно-визвольної армії Югославії (Narodnooslobodilacka vojska Jugoslavije, НОАЮ) в 1942 р. були приблизно рівні з хорватськими збройними силами, цей рік відзначився для югославських комуністів найважчими поразками на території НДХ. У Східній Боснії четники і усташсько-домобранські частини наполегливо тіснили партизан, скоротивши контрольовані ними райони до масштабу незначних анклавів. Важкої поразки зазнали партизани в червні-липні 1942 р. на плоскогір'ї Козара, де 21-тисячний ударний корпус військ НДХ за підтримки 3 тис. четників і 9 тис. гітлерівських та угорських військових за лічені дні розгромив дислоковане там сильне угруповання НОАЮ (Bitka za Kozaru ).

Опинившись у важкому становищі, Йосип Броз Тіто і командування НОАЮ зуміли, тим не менш, продемонструвати сміливе стратегічне мислення і вміле тактичне керівництво своїми військами. Восени 1942 р. ними була розпочата скритна передислокація всіх боєздатних партизанських сил на території НДХ в Країну - переважно гірський район на боснійсько-хорватському кордоні. Незважаючи на тяжкі умови, партизанам вдалося сконцентруватися в заданих районах. 2-4 листопада 8 добірних партизанських бригад, посилених артилерією, раптово розвинули потужний наступ на великий районний центр Біхач (Bihacka operacija). Незважаючи на відчайдушний опір 4-й усташської бригади і 12-го піхотного полку НДХ, партизани успішно оволоділи містом.

Скориставшись замішанням в Загребі, головним силам НОАЮ в листопаді-грудні 1942 р. вдалося підтягнутися в район операції та встановити контроль над великими територіями Країни (більше 40 тис. кв. км.), Створивши так звану «Біхачську республіку» (Bihacka republika). Під захистом оборонних рубежів на важкопрохідних гірських перевалах, партизани використовували її як плацдарм для нарощування сил.

Поспішно організовані спроби хорватських військ ліквідувати «комуністичне царство» зазнали невдачі: усташське керівництво явно запанікувало і кидало свої сили в бій по частинах прямо «з коліс» без належної підготовки.

Подальші бойові дії велися з змінним успіхом, але загальний хід війни дався взнаки і в Хорватії.

Перехід Італії на бік західних союзників у вересні 1943 р., успішний наступ Червоної армії в Південно-Східній Європі, невблаганно наближає її до Балкан, а також початок в квітні 1944 р. англо-американською стратегічною авіацією бомбардувань військових об'єктів і великих міст НДХ і скидання військових вантажів партизанам НОАЮ, не залишали в усташського керівництва сумнівів, що хід Другої світової війни складається явно не на користь його союзників.

Водночас в країні почала різко проявлятися економічна криза. Посилаючись на умови воєнного часу, на більшості промислових підприємств Хорватії в 1943 р. власники ввели 6-денний робочий тиждень і 10-12-годинний робочий день; активно використовувалася праця жінок та підлітків. Переважна більшість підприємців відмовлялися при цьому підвищувати зарплату, а, навпаки, активно зрізали страхові та інші виплати та практикували драконівську систему штрафів за реальні та уявні порушення трудової дисципліни і випадки виробництва браку. У відповідь на це почалися соціальні заворушення.

З переходом на бік Союзників Румунії та Болгарії, де під впливом успішного наступу Червоної армії відбулися державні перевороти і до влади прийшли прорадянські уряди, Східний фронт Другої світової війни докотився до кордонів колишньої Югославії. 5 липня 1944 року лідер югославських комуністів Йосип Броз Тіто звернувся до Сталіна з проханням про «найбільшу допомогу» і вступ військ Червоної армії на територію Югославії, попереджаючи, що тільки так можливо буде уникнути впливу західних Союзників і прихильників королівського уряду у вигнанні (насамперед - четників). 28 вересня 1944, діючи з території Румунії та Болгарії, до Югославії вступили радянські війська 2-го і 3-го Українських фронтів (46-я і 57-а армії, 4-й гвардійський мехкорпус і Дунайська річкова флотилія), а також збройні сили прокомуністичного Вітчизняного фронту Болгарії (11 дивізій і 2 бригади). До цього часу з ініціативи Тіто був створений підконтрольний йому альтернативний урядовий орган Хорватії - Єдиний народно-визвольний фронт (Jedini narodnooslobodilacki front), «першу скрипку» в якому грали місцеві комуністи. Смертний вирок НДХ було винесено.

За підтримки Червоної армії і болгарських військ, частини НОАЮ, що налічували до 650 тис. бійців і володіли переданими СРСР і США бойової авіацією і бронетехнікою, розгорнули успішний наступ проти гітлерівців і їх союзників в Сербії, Македонії та Чорногорії. 20 жовтня після запеклих боїв ними був узятий Белград. Повсюдно просування партизанської армії Тіто супроводжувалося масовими репресіями проти всіх підозрюваних в «пособництві окупантам», а також проти «класово чужих елементів» і ідеологічних противників комунізму. Тільки в Белграді за кілька днів після захоплення міста партизанами були безжально винищені більше 30 тис. німецьких і сербських військовополонених, а також жителів сербської столиці. Дороги, що вели до Боснії і Хорватії, були заповнені десятками тисяч біженців, які рятувалися від влади Тіто.

Не дивлячись на таке, здавалось би, безвихідне становище, хорвати змогли перегрупувати сили, провести останню армійську реформу, яка об’єднувала частини «Домобрану» і «Усташі» в єдині Хорватські збройні сили, і виступити проти комуністичної орди. На території НДХ зібралися залишки всіх противників комуністів: німецькі частини чисельністю до 200 тис. чол., близько 190 тис. військ НДХ, словенські збройні формування і сербські четники. Не зважаючи на переважаючі сили противника та погане забезпечення, антикомуністичні сили воювали настільки затято, що змогли зупинити наступ ворога.

У листопаді-грудні 1944 р. наступ НОАЮ і частин Червоної армії, що супроводжувався великими втратами (особливо постраждали в боях за хорватське місто Осієк югославський 1-й Пролетарський і радянський 68-й стрілецький корпуси), вичерпав свій потенціал. На Сремському фронті гітлерівці і хорвати зуміли в цілому утримати позиції на кордонах НГХ. Незважаючи на те, що була захоплена велика частина Боснії, її столиця Сараєво продовжувала утримуватися німецько-хорватськими військами. На Динарському фронті, наступаючі з Чорногорії і Герцеговини югославські партизани за підтримки британського флоту і новозеландської дивізії оволоділи значною частиною хорватського Помор'я з містами Дубровник, Спліт і Задар, проте потім були зупинені хорватськими, німецькими, словенськими та четницькими частинами (в НДХ Динарський фронт мав жаргонну назву «антикомуністичний інтернаціонал»).

Однак, до цього часу комуністична армія Тіто отримала від СРСР достатню військову  та матеріальну підтримку для перетворення в регулярну оперативну силу: близько 140 тис. одиниць стрілецької зброї, 6368 кулеметів, 2165 гармат і мінометів, 130 танків, 36 бронемашин, 386 бойових літаків, близько 2 600 автомашин, а також засоби зв'язку, інженерне та медичне спорядження тощо. Все це дозволило югославським комуністам в 1945 р. розгорнути свої збройні сили до 800 тис. чол. НОАЮ була офіційно перейменована в Югославську народну армію (Jugoslovenska narodna vojska, ЮНА), що складалася з сухопутних сил, ВПС і ВМС. 7 березня 1945 Йосипом Броз Тіто було сформовано Тимчасовий народний уряд Демократичної федеративної Югославії, офіційно визнаний Союзниками єдиною законною владою в країні. Варіант збереження незалежної Хорватії після закінчення війни не розглядався.

Весною військо Тіто, маючи величезну перевагу над знекровленими силами противника в людській силі і техніці, змогло таки переломити спротив, і прорвавши лінію Сремського фронту, почало наступ на Загреб. Хорватія була приречена.

7 травня 1945 року Анте Павеліч і уряд НДХ покинули Загреб.

Поглавнік призначив командувачем відступом Хорватських збройних сил і біженців начальника служби усташського захисту Векослава «Макса» Любуріча, віддавши йому наказ «за будь-яку ціну» вивести війська і цивільних в зону відповідальності наступаючої із заходу британської 8-ї армії і уникнути полону ЮНА.

Більшості хорватських урядовців вдалося нелегально емігрувати в Італію. Доля ж десятків тисяч простих громадян і захисників  НДХ виявилася трагічною. Після падіння 8 травня 1945 столиці НДХ Загреба і капітуляції 9 травня німецьких військ, потік хорватських біженців, чисельність якого обчислювалася шестизначними цифрами, рухався в напрямку австрійського та італійського кордону. Прикриваючи цивільних осіб, обози з пораненими і остаточно деморалізовані військові частини, в ар'єргарді йшли, відбиваючи атаки насідаючих частин ЮНА, Корпус лейб-гвардії поглавніка, 1-а і 18-я штурмові дивізії і 16-я усташська резервна дивізія - останні з'єднання НДХ, що зберегли боєздатність. Болгарські війська, що  займали демаркаційну лінію з британцями на кордоні погодилися пропустити хорватів і словенців безперешкодно. 12 травня біженці (близько 300 тис. чол.) почали переходити на територію Австрії, підконтрольну 5-му британському корпусу. За ними послідували 95 тис. військовослужбовців Хорватських збройних сил - усташів і домобранів. До 15 травня до них приєдналися словенські військові частини (що відступали зі своєї батьківщини, де вони дали останній бій комуністам), десятки тисяч словенських біженців, сербські четники і націоналісти, а також козаки з 15-го кавалерійського корпусу СС зі своїми сім'ями. Хорватські генерали Іво Херенчіч і Векослав Серватці, а також професор Даніель Црльен, що представляв цивільних біженців, почали переговори про здачу з британськими військами.

В австрійському містечку Бляйбург були розпочаті хорватсько-британські та британсько-югославські переговори про припинення вогню, результатом яких стала згода командування військ НДХ і її союзників скласти зброю і здатися в полон англійській армії. При цьому генерал Робертс пообіцяв хорватському генералу Херенчічу, що «жодна військова або цивільна особа не буде повернута до Югославії проти своєї волі». Міністр авіації Макміллан в той же час гарантував представникам Йосипа Броз Тіто, що «всі військовополонені і громадяни, що належать до югославських національностей, протягом 24 годин будуть передані владі Югославії».

Так англійці, порушуючи всі угоди з біженцями, підло здали хорватів та словенців військам Тіто, а козаків і колишніх громадян Російської імперії – радянським військам.

15-17 травня 1945 поблизу австрійського міста Бляйбург розгорнулася чергова жахлива сторінка історії НДХ.  Під виглядом вивозу в Італію, британці почали збирати хорватських військових і відвозити їх до кордону з Югославією. Югослави вирішили не ускладнювати свою справу,  і почали розстріли прямо на місці. Всі, хто знаходилися в таборі, почули постріли і зрозуміли, що британці їх зрадили. В таборі почалася паніка. Багато полонених покінчило з життям, щоб не потрапити в руки ворогів живими. Генерал Херенчіч, що віддав наказ скласти зброю, прокляв британців і застрелився. Утворивши живий ланцюг навколо біженців, що залишилися в таборі, усташі і домобрани чинили британцям відчайдушний спротив, не дозволяючи забирати людей для видачі. Тоді генерал Робертс віддав наказ відкрити по беззбройних людях вогонь і рушити на них бронетехніку. І тим не менш, на той час, коли військам 5-го британського корпусу був доведений наказ фельдмаршала Александера про припинення видач, в таборі під Бляйбургом ще «тримали оборону» кілька тисяч чоловік. Їх поспішили відправити у концентраційний табір Віктрінг, звідки видачі в Югославію вже не проводилися. Ці люди, що пережили бійню під Бляйбургом і залишилися на Заході, в наступні роки першими розповіли світу про підступність британців і звірства комуністів.

Доля тих, хто потрапив до рук комуністів була незаздрісною: військові, інтелігенція, духовенство та поранені були розстріляні на місці. Інших чекали багатокілометрові «марші смерті», побиття, суди-трійки та розстріли.

У 20-х числах травня  вироки «трійок» пом'якшилися. У керівництві КПЮ, ймовірно, зрозуміли, що, якщо перебити всіх полонених, нікому буде працювати на особливо тяжких роботах і шкідливих виробництвах в «народному господарстві».

Проте, навіть в таких жахливих умовах усташі проявили справжню стійкість і звитягу.
«Не пам'ятаю, щоб хоч один усташ, навіть найбільш жовтороті молодики або дівиці, просив пощади, - згадував присутній на «суді» в Mаріборі функціонер КПЮ Родолюб Чолаковіч. - У цих запеклих фашистських мерзотників не відняти одного: вмирати вони вміли... ».

Усташі після війни

Після війни багато хорватських біженців опинилося в Західній Європі, Америці та Австралії. На адресу Павеліча та колишнього керівництва НДХ з боку емігрантів було багато звинувачень. З’явилися нові націоналістичні організації, не пов’язані з керівництвом НДХ.

Анте Павеліч, що проживав в Аргентині під захистом знаменитого диктатора Хуана Перона, усіма силами намагався відновити свій вплив серед хорватської політичної еміграції. Він активно зустрічався з представниками як її націоналістичного, так і ліберального крила, займався публіцистикою, літературною діяльністю і благодійністю, проте без особливого успіху. Хорвати так і не змогли пробачити йому те, що в 1945 р. він не розділив долю своїх солдатів в Бляйбурзі.

10 квітня 1957 року, коли хорватська діаспора в Буенос-Айресі відзначала річницю проголошення НДХ, двоє колишніх четників - Благое Йововіч і Міло Крівокапіч - підстерегли прибулого на захід на омнібусі Анте Павеліча, і відкрили по ньому вогонь з пістолетів. Не розгубившись, лідер «Усташі» став ухилятися від пострілів, з надзвичайною для його віку спритністю стрибаючи з боку в бік, проте все-таки був уражений двома кулями в руку і в плече.

Після замаху Павеліч за допомогою колишніх усташів перебрався з родиною в Іспанію. 27 листопада 1957 року він прибув до Мадрида, де вів скромне приватне життя. Здоров'я екс-поглавніка, підірване пораненням і застарілим цукровим діабетом, швидко погіршувалося. У листопаді 1959 року він був поміщений в мадридську клініку німецького професора Рудольфа Сеіза, який мав намір знову прооперувати поранення Павелича, проте стан пацієнта цього не дозволив і 28 грудня Анте Павеліч помер.

Усташський рух в самій Хорватії не припинив існування з перемогою Йосипа Броз Тіто. Військовослужбовці Хорватських збройних сил, що зуміли уникнути полону або загибелі, в більшості своїй - усташі, проте також і представники інших структур (домобрани, жандарми і т.д.), розгорнули в гірських районах Хорватії та Герцеговини партизанську боротьбу. Їх загони підтримували зв'язок з законспірованими усташськими осередками в містах, а також, в ряді випадків, з еміграцією. Учасники цих формувань отримали в народі назву «хрестоносців» (krizari). Діючи вкрай жорстокими методами, і вміло ховаючись від переслідування, вони нападали на місцевих комуністичних функціонерів і співробітників югославських структур безпеки (вважається, що ними було вбито понад 2 тис. прихильників Тіто). Спробу організувати розрізнені групи «хрестоносців» в єдиний рух зробив з еміграції колишній начальник усташської служби захисту Векослав «Макс» Любуріч, проте прониклий в підпілля агент югославських спецслужб зумів вбити його. Загони «хрестоносців», що не мали ніякої позитивної програми і трималися тільки помстою й ненавистю, ніколи не користувалися широкою підтримкою серед населення, хоча і стали згодом романтичними героями для поколінь хорватської молоді, яка не приймала комуністичних реалій Югославії. До 1950 р. більшість груп «хрестоносців» були знищені югославськими силами безпеки або витіснені з країни. Тим не менш, аж до здобуття Хорватією державної незалежності 25 червня 1991 багато підпільних антикомуністичних груп, які виникали в країні, брали собі назву «усташів», яка стала для багатьох націоналістично налаштованих хорватів символом боротьби за незалежність.

Розпад Югославії

Після війни в Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії, встановився відносно м'який (в порівнянні з режимом в СРСР і його сателітами) комуністичний режим. Прагнучи пом'якшити сепаратистські тенденції, що знову виникли в 60-ті роки серед хорватів, керівництво СФРЮ йшло на надання республікам все більшої адміністративної та економічної самостійності. Апогеєм цього процесу стала конституція 1974 року, за якою Югославія практично перетворювалася в конфедерацію. Нова конституція по-югославськи «розв’язала» давню дилему босняків-мусульман: за ними закріплювалося ім'я "мусульмани", в якості етноніма.

    Засновуючи нові "нації", даючи великі повноваження республікам, Тіто (який сам був етнічним хорватом) сподівався примирити і згуртувати народи Югославії. Ці кроки були частиною концепції "Братства і Єдності", проте, вона, як виявилося, була дієвою лише за життя Тіто. Після його смерті в 1980 році, "Братство і Єдність" народів СФРЮ протрималися лише 10 років.

У 1989 році президентом республіки Сербія був вибраний голова Союзу комуністів Югославії Слободан Мілошевич, який був не так комуністом, як великосербським шовіністом. Вiн одразу почав урiзати автономiю Косово, що викликало хвилю протесту. Тодi за наказом Мілошевича до Косово були введенi вiйська.

У 1990 році, у відповідь на події в країнах «соцтабору», Комуністична партія Югославії прийняла рішення ввести в країні багатопартійність. У виборах 1990 року соціалістична (колишня комуністична) партія Мілошевича набрала велику кількість голосів в багатьох регіонах, але рішучої перемоги добилася лише в Сербії і Чорногорії. У Боснії і Герцеговині та Македонії соціалісти не змогли отримати більшості. А в Словенії і Хорватії до влади прийшли націоналісти.

13 травня 1990 року в Загребі відбувся так званий «матч ненависті» - футбольний матч між загребським клубом «Динамо» і белградською «Црвеною Звєздою», який переріс у масову бійку футбольних фанатів обох клубів і поліції. Цей матч в подальшому стали вважати символічним початком сербо-хорватської війни.

Найбільшим ударом для Югославії став референдум у грудні 1990 року, на якому 90% словенців проголосували за незалежність. 19 травня 1991 року Хорватія також провела референдум щодо питання незалежності держави. В Хорватії відсоток тих, хто підтримав незалежність був вражаючим – 91,7%, проти висловилися переважно представники сербської меншини.

25 червня 1991 парламент Хорватії – Сабор, в якому більшість мала Хорватська демократична партія на чолі з Франьо Туджманом, що за рік стане першим президентом країни, проголосив незалежність країни, а 8 вересня – прийняв рішення про остаточний розрив із Соціалістичною Федеративною Республікою Югославія.

Проблеми хорватської незалежності були пов'язані не тільки з позицією Сербської республіки, яка всіма силами намагалася зберегти Югославію і свою гегемонію над її народами. За часів панування комуністів в усіх югославських республіках були створені «райони нестабільності», які повинні були завадити титульним націям боротися за незалежність від  Югославії. Гумор Тіто полягав у тому, що Сербія теж мала такий район – Косово, населений переважно албанцями.

Задовго до проголошення незалежності Хорватії, місцеві серби, які в основному компактно проживали в області Країна на кордоні з Боснією, почали спільні дії з від’єднання Країни від Хорватії. 30 травня 1990 р. Сербська демократична партія на чолі з Йованом Рашковичем порвала всі зв'язки з хорватським парламентом. У липні серби в Хорватії створили Сербську національну раду, для координації протидії незалежності Хорватії. Їх позиція полягала в тому, що якщо Хорватія може відокремилася від Югославії, то серби можуть відокремитися від Хорватії. У серпні 1990 р. серби почали "Революцію Колод", під час якої барикади з колод було розміщено на дорогах по всьому півдню країни як вираз сербського відділення від Хорватії.

21 грудня 1990 було оголошено про створення Сербської Автономної Області Країна (САО Країна). 16 березня 1991, відбувся референдум, з запитанням "Ти за приєднання САО Країна до Республіки Сербія і перебування в Югославії, де Сербія, Чорногорія тощо, намагаються зберегти Югославію?". З 99,8% голосуючих "за", референдум був проведено і Асамблея Країни заявила, що "територія САО Країна є складовою частиною єдиної державної території Республіки Сербія". 1 квітня 1991, САО Країна заявила, що виходить зі складу Хорватії. Інші сербські громади у східній частині Хорватії оголосили, що вони також приєднуються до САО Країна, перестали платити податки Загребу, і розпочали створення своєї валютної системи, армії та пошти.

Війна за незалежність Хорватії


Самопроголошена Республіка Сербська Країна
Зразу після проголошення незалежності Хорватії, почалися зіткнення хорватських збройних частин із підрозділами Югославської народної армії (ЮНА), яка почала відігравати роль сербської армії.

Щоб взяти Хорватію під контроль, серби планували силами ЮНА та своєї «п’ятої колони» з Країни відрізати Далмацію -  південно-західні території Хорватії, які знаходяться вздовж морського узбережжя, від решти території країни. Таким чином основна територія Хорватії втрачала вихід до моря, а Далмація – підтримку з центра. Водночас планувалося військове вторгнення частин ЮНА з території Сербії, які повинні були з’єднатися з сербськими силами в Хорватії і окупувати всю її територію.

25 серпня 1991 року сербські війська атакували прикордонне хорватське місто Вуковар. Так  розпочалась одна з ключових битв усіх Югославських воєн та одна з найбільших битв XX століття — битва за Вуковар, в ході якої невеликий хорватський гарнізон (близько 2000 чол.), що практично не мав важкого озброєння, майже три місяці тримався в облозі, завдаючи великих втрат значно переважаючим сербським силам (залежно від фази битви від 30 000 до 80 000 військових), які мали на озброєнні близько 1 500 танків, майже тисячу одиниць артилерії та багато іншої військової техніки.

Успішна оборона Вуковара відіграла ключову роль у подальшому розвитку бойових дій. Змушені зосередити великі військові сили для штурму Вуковара серби втратили нагоду швидкого захоплення Хорватії; натомість хорвати виграли час для розбудови власної регулярної армії та не дали сербським сепаратистам повністю відсікти Далмацію. Битва за Вуковар викликала небачений патріотичний підйом в Хорватії та сприяла хорватській загальнонаціональній мобілізації та єднанню. Війну за незалежність в Хорватії назвали Domovinski rat, що можна перекласти як Вітчизняна війна, а Вуковар називали «Хорватським Сталінградом». Зрештою взяти місто сербам вдалося, лише майже повністю його зруйнувавши.

19 грудня 1991 року в місті Кнін було проголошено незалежну від Хорватії Республіку Сербська Країна (РСК), до складу якої окрім власне Країни увійшли Західна та Східна Славонія. РСК займала третину хорватської території, а серби складали 12% з усього населення Хорватії.

Хорвати, натхненні вдалим для себе розвитком бойових дій у Вуковарі та Далмації, продовжили свої військові успіхи — їм вдалося не лише зупинити сербів на майже всіх напрямках, а й розпочати власний контрнаступ. Однак у розпал бойових дій в хід війни втрутилося «міжнародне співтовариство». Під тиском ООН та інших міжнародних організацій у січні 1992 року було укладено угоду про припинення вогню.

Ситуація що склалася у Хорватії, не могла влаштувати хорватський уряд: 30% території знаходилися під контролем сербів, мирне хорватське населення було знищене або витіснене з цих територій, південна частина Далмації була практично відрізана від іншої частини країни.

Відносне перемир’я зберігалося до 1995 року. Винятком були лише три операції 1992-93 рр., в результаті яких Хорватія прорвала сухопутну блокаду південної Далмації та відбила у Сербської країни стратегічно важливі ділянки території. Весь цей час в сусідній Боснії і Герцеговині йшла війна, тому серби не мали ніякої можливості продовжувати інтервенцію в Хорватію, але ворожі стосунки з Сербською Країною не покращилися.

Зміни відбулися весною 1995 року після конфлікту на шосе на кордоні Західної Славонії, де було вбито і захоплено в полон кілька цивільних хорватів. Цей конфлікт став формальним приводом для продовження хорватськими військами бойових дій. 1-2 травня відбулася операція «Блискавка», в результаті якої хорватські війська захопили частину Західної Славонії, що входила до Республіки Сербська Країна.

Президент Сербської Країни Мілан Мартіч наказав нанести у відповідь удар 262-мм ракетами "Оркан" по Загребу, що й було зроблено 2 і 3 травня. В результаті обстрілу загинуло 6 загребчан, 180 отримали поранення різної тяжкості, проте, це лише розізлило хорватів.

Після падіння Західної Славонії, боснійські серби намагалися провести операцію зі знищення хорватського анклаву Ораш’є, але хорвати витримали удар. Бойові дії на боснійському кордоні з Хорватією (фактично з Сербською Країною) продовжилися з новою силою. Боснійські і країнські серби, розуміючи, що від скорої поразки їх врятує лише об’єднання, направили всі зусилля на розгром 5-го армійського корпусу Боснії і Герцеговини, який створював перепону для з’єднання сербських сил і загрожував з боснійської території військам Сербської Країни.

Розуміючі небезпеку з’єднання сербських сепаратистів Хорватії і Боснії в один анклав, хорватські війська провели операцію «Літо-95», метою якої було створення загрози місту Кнін – столиці Сербської Країни, що повинно було відволікти значні сили сербів від атаки на 5-й боснійський корпус. 28 липня, за три дні, операція «Літо-95» досягла свого результату: було захоплено місто Грахово – стратегічно важливий пункт, який відкривав хорватам можливість створення плацдарму для нападу на Кнін. Серби вимушені були відмінити свої плани і перегрупуватися.

Варто зазначити, що за п’ять років конфлікту хорватська армія перетворилася на сучасну військову силу, що діє за стандартами НАТО. Заради цього були найняті американські військові спеціалісти, і проведена величезна робота. Крім того був значно підвищений рівень озброєння і матеріального забезпечення військ. Тому не дивно, що хорвати почали вигравати в сербів битву за битвою.

У липні-серпні 1995 року йшли безплідні обговорення плану мирного урегулювання конфлікту "Z-4", за яким РСК входила до складу Хорватії як культурна автономія сербів. Останній раз сторони зібралися в Женеві 3 серпня. Однак, серби відмовилися від підписання договору. Це була остання спроба мирного розв'язку проблеми.

4 серпня хорватські війська розпочали масштабну операцію «Буря», результатом якої повинен був стати повний розгром військ Республіки Сербська Країна. На проведення операції відводилося 4-5 днів, будь-яке затягування могло призвести до негативної реакції "світового співтовариства". Вже вранці 5 травня хорватськими військами була зайнята столиця РСК Кнін. До 7 серпня всі сербські війська на території РСК були розбиті. Республіка Сербська Країна перестала існувати.

Наслідки війни в Хорватії самі по собі були жахливими – зруйновані міста і містечка Країни, втеча або примусове виселення майже 150 тисяч сербів, десятки тисяч убитих, неприхована взаємна ненависть хорватів і сербів, надалі – вкрай напружені відносини між Союзною Республікою Югославія і Хорватською Республікою. Тим не менш хорватський народ отримав головне – свободу, отримав право бути вільним господарем на своїй землі.

Доля нових усташів

Необхідно згадати про появу «нових усташів» - хорватських націоналістів, що першими вступили в бій з сербами. У 1990 році хорватський націоналіст і дисидент Доброслав Парага відновив і очолив Хорватську Партію Права, тобто історичну партію усташів. Бойовим крилом цієї партії стала організація ХОС (Хорватські оборонні сили - Hrvatske obrambene snage).
Ідеологічно Хорватська Партія Права спиралася на рух усташів. Її ідеалом була Незалежна Держава Хорватія (1941-45 рр..), і засновуючи бойове крило своєї партії, Парага дав йому назву останньої армії Хорватії, у якій в 1944 р. звичайні війська (Домобрани), були об'єднані з формуваннями усташів. ХОС початку 90-х сприйняли від ХОС-а 40-х девіз "Za dom spremni!", чорну уніформу, прапор та емблеми. Це були прямі продовжувачі справи усташів. І вони перші, за фактичною відсутністю державних збройних сил, стали на захист батьківщини від вторгнення сербів.


Парад ХОС – червень 1992 р. Гасло усташів «Za dom spremni!» означає «За батьківщину – готові!»

Правляча партія Хорватський демократичний союз на чолі з колишнім комуністом і югославським офіцером, а нині президентом Туджманом, була не проти, коли ХОС зупинив наступ сербів в Східній Славонії. Але боячись зростаючої популярності Хорватської Партії Права та звинувачень в відродженні фашизму з боку «світового співтовариства», хорватська влада почала цілу кампанію зі знищення ХПП і ХОС.

Вже з вересня 1991 року проти керівництва ХПП починається справжній терор з убивствами, вибухами і арештами без будь-яких доказів. Голову ХПП Доброслава Парагу звинувачують в організації незаконного збройного формування, підготовці повалення уряду і наклепах на представників влади. Всі звинувачення з Параги були зняті, але через судові справи він був виключений з виборчого процесу, і не зміг взяти участь у президентських виборах.

30 вересня 1992 року прокурор направив до Конституційного суду клопотання про заборону ХПП. 8 листопада 1992 року військовий трибунал в Загребі ініціював розслідування діяльності ХПП на предмет змови з метою повалення уряду. 4 листопада 1993 року військовий трибунал зняв з партії всі звинувачення.

28 вересня 1993 року реєстраційне відомство позбавило Доброслава Парагу права представляти ХПП, передавши партію в руки урядових агентів. ХПП стала маріонетковою проурядовою партією. Всі скарги в Реєстраційний і Конституційний суди були відхилені. Нові усташі були витіснені з політики так званими «демократами» і лібералами.

Хорватія після війни

Після війни до влади в Хорватії прийшли ліво-ліберальні сили, які були готові заради вступу до ЄС та отримання грошової допомоги від Заходу піти на будь-які поступки «світовому співтовариству», яке для початку вимагало від країни видати до міжнародного військового суду в Гаазі командувачів хорватської армії часів 1995 року. Таким чином керівництво ЄС водночас визнало правомірність ведення хорватами війни проти сепаратистів і неправомірність перемоги над сепаратистами, оскільки вона потягла за собою масову втечу сербів з Країни.

Після арешту і суду над трьома колишніми хорватськими генералами, яких звинувачують у скоєнні військових злочинів: Анте Готовіни, Івана Чермака і Младена Маркача, в Хорватії почалися масові протести. Анте Готовіна – генерал-полковник хорватської армії, який командував операціями «Літо-95» та «Буря», вважається в Хорватії національним героєм. Абсолютна більшість хорватів була проти видачі Готовіни, і розгорнула активну кампанію на підтримку генерала. Вся країна вкрилася плакатами, бігбордами, графіті, основним лейтмотивом яких були гасла: Heroj ne zlocinac! - герой не може бути злочинцем!, Mozemo li Gotovinom platitі dostojanstvo? - чи можемо Готовіною платити за добробут?, Gotovina ili EU? – Готовіна чи ЄС?

  

Плакати на підтримку Анте Головіни

Ситуація з видачею Готовіни та інших героїв визвольної війни негативно позначилася на ставленні хорватів до Європейського Союзу. Попри те, що на референдумі за вступ в ЄС більшість нібито підтримала євроінтеграцію, експерти відзначають, що у референдумі взяло участь всього 44% виборців, і за приблизними оцінками проти виступає від 35% до 50% населення країни. І це не лише молоді патріоти, не лише військові, учасники війни, але й ті ж фермери, на яких після вступу в ЄС чекає зниження попиту на сільськогосподарську продукцію. По країні масово проходять акції проти вступу в ЄС – мабуть в жодній іншій країні Європи таку картину не доводиться спостерігати!

 

Як не старалася хорватська влада лавіювати між національними інтересами, думкою громадськості та планами своїх зовнішньополітичних партнерів, співпраця з провідними міжнародними організаціями зводиться до виконання численних умов і постійної критики з боку останніх. Не витримавши постійного тиску, в 2009 році пішов у відставку прем'єр-міністр Хорватії Іво Санадер. Він публічно зізнався, що проведена ним внутрішня і зовнішня політика здійснювалася під сильним тиском Заходу. При цьому Санадер публічно розкаявся в тому, що сприяв вступу Хорватії в НАТО, що виконував вимоги Гаазького трибуналу, видаючи своїх військових, що поспішав визнати Косово.

Ядранка Косор, що змінила І.Санадера, його соратниця по партії, взяла на себе зобов'язання привести Хорватію в Європейський союз, виконавши всі вимоги, які висунуло «міжнародне співтовариство». Однак за минулі півтора року рівень безробіття в країні тільки збільшився, корупційні скандали тривають, а рішучих кроків тут влада не робить, тому що в них замішані члени правлячої партії.

Хорватська нація має дуже високий рівень почуття національної гідності і гордості за власне минуле. Вони виграли криваву війну, але життя після війни ставить чергові виклики, що можуть бути складнішими навіть за воєнні. Залишається лише побажати хорватам зробити вірні кроки, які не призведуть до втрат того, що було завойоване кров’ю хорватських героїв.

 

Висновки

На початку нашої статті ми зазначили, що досвід хорватського національно-визвольного руху є без сумніву повчальним для нас – українців.

Звичайно, хорватські повстанці зробили багато помилок, можливо їхні методи були занадто жорстокими, але незалежність Хорватії була завойована. І якщо прислухатися до звинувачень, якими просто обсипають «старих» і «нових» усташів їхні вороги та «міжнародне співтовариство», можна легко зрозуміти мотиви цих критиків.

«Незважаючи на всі заклики Сербської Православної Церкви і патріарха Павла не залишати землю предків, практично все населення вважало втечу кращою за хорватську окупацію … Прем'єр-міністр навіть закликав сербів, що втекли, повернутися назад, пообіцявши їм рівноправність. Але в тому-то і справа, серби воювали за право самовизначення, за можливість молитися в православних храмах, використовувати кирилицю. А що вони знайдуть в Хорватії сьогодні? Ворожість сусідів? Руїни церков?» - це все виглядає не інакше як плачі окупантів за втраченою колонією та можливістю зневажати інший народ, живучи на його ж території. Аргументи про землю предків схожі на аргументи про «російський Крим». Як можуть одночасно вестися розмови про масові знищення і вигнання сербів з Хорватії під час Другої світової війни, і про масове ж таки знаходження сербів у повоєнній Хорватії. Легко напрошується висновок про те, що після війни Тіто штучно створив наплив сербів у Хорватію для створення того самого «району нестабільності». Таким же чином діяв Сталін, переселеннями цілих народів створюючи на Кавказі передумови для майбутніх кривавих конфліктів.

Головними аргументами противників усташів є звинувачення в нелюдській жорстокості і т.зв. «етнічних чистках». Якщо уважно розглянути історію війн в Югославії, то не знайдеться жодної сторони численних конфліктів, яка б не проявляла нелюдської жорстокості. За час свого панування, серби створили атмосферу такої лютої ненависті, що це не могло пройти безслідно. Такі правила встановили всі сторони конфлікту.

Поняття «етнічні чистки» взагалі стало одним із символів сучасного лицемірства. Можна спостерігати тенденцію до підміни понять на користь імперіалістів-загарбників: партизанська боротьба проти окупантів називається «тероризмом», вигнання та знищення ворожих колоністів – «етнічними чистками», а бажання народу бути господарем своєї землі – «фашизмом». Корінні народи знищуються в імперіях, і зникають назавжди, але ніхто не говорить про геноцид і «етнічні чистки», бо немає кому говорити.

У будь-якому конфлікті треба шукати суть, а не деталі. Імперіалісти ж завжди намагаються від суті перевести увагу на деталі, тому що по суті вони не праві. Вони приходять забрати чуже, а коли їм це не вдається або у них чуже відвойовують назад, починається плач про «нелюдські звірства» та «етнічні чистки».

Хорвати не мали ніякого іншого вибору: третина їхньої країни була захоплена ворогом, який не збирався визнавати хорватську державу, постійно намагався розсікти територію навпіл, перекривав шляхи державного значення, і не йшов ні на які компроміси та мирні угоди. Якби в 1995 році сербський анклав не було знищено, ворожнеча і внутрішній конфлікт затягнулися б на довгі роки, як це було в Косово. Тільки повний розгром сербів примусив їх відмовитися від продовження тиску на Хорватію. І вимоги ЄС до Хорватії про повернення всіх сербів назад просто неможливо виконати. Серби не хочуть самі повертатися, бо як говорилося у наведеній вище цитаті, вони не звикли жити на рівних з іншими народами, їм потрібен особливий статус, кирилиця і Сербська Православна Церква. Вони, як і всі інші імперіалісти, ніколи не визнають себе агресорами і окупантами, а будуть посеред чужої землі розмовляти про «землю предків».

Доки не зникнуть всі імперії, у світі будуть продовжуватися жорстокі конфлікти типу війни в Югославії, бо ненависть між народами може жити і накопичуватись дуже довго, і через покоління вирветься назовні кривавим повстанням.

Закінчуючи нашу статтю, варто зробити ще один висновок: схожі не лише історичні долі народів, що попадали в колоніальну залежність, схожі і долі їхніх окупантів. І доля сербів повинна стати застереженням для інших любителів збирання земель та народів.

 

Доповнення(21.12.12):
16 листопада 2012 року відбулася подія, яка органічно продовжила тему нашої статті: міжнародний військовий суд ООН в Гаазі визнав невинними у військових злочинах заарештованих раніше хорватських генералів Анте Готовіну та Младена Маркача. Генерал-полковник Анте Готовіна, який безпосередньо керував операцією «Буря», що принесла хорватам блискавичну перемогу над сербськими сепаратистами, був заарештований у 2005 році і засуджений до 24 років ув’язнення. Видача генералів, що керували останніми військовими операціями у сербо-хорватській війні, була однією з умов для вступу Хорватії в ЄС. Така постановка питання викликала масові протести серед хорватів, які не бажали розплачуватися за вступ до ЄС свободою своїх героїв. Результатом арешту генералів та інших політичних вимог став фактичний провал референдуму щодо вступу Хорватії до ЄС. Таким чином, запланований на літо 2013 року вступ Хорватії до ЄС опинився під загрозою зриву.

Ключовим аргументом звинувачення Гаазького суду проти хорватських генералів було твердження, що артилерійські снаряди попадали далі ніж за 220 метрів від військових об’єктів у містах, зайнятих сербами, це давало підстави говорити про атаки на мирне населення. 16 листопада суд визнав, що це твердження не відповідає дійсності, як і існування «організованого злочинного угрупування, метою якого було перманентне насильницьке видалення сербських мирних жителів з району Країни». Нагадаємо, що за цими звинуваченнями генерал Готовіна вже відсидів у в’язниці ООН 7 років.

Після таких судових рішень у багатьох виникло відчуття, що суд ООН використовується Євросоюзом у політичних цілях. Арешт, звинувачення і виправдання були просто елементами «політичної гри» з Хорватією. Оскільки хорвати проявили твердість і не зреклися своїх героїв, Євросоюз був вимушений піти на поступки. Відмова Хорватії від вступу до ЄС стала б негативним прецедентом, який серйозно вдарив би по іміджу Євросоюзу.

Хорватія отримала чергову перемогу завдяки національній гідності хорватського народу і відмові від компромісу з совістю. У світлі останніх подій, таких як ганебна поправка до резолюції Європарламенту стосовно ВО «Свобода», позиція хорватів повинна стати прикладом для українців. Бо за всіма розмовами про європейські цінності стоїть банальна політична та економічна боротьба за Правом Сили, і лише сильні держави зможуть вижити в цій боротьбі.

 

Джерела:

  1. Українці, хорвати, серби. Міжнаціональні відносини у 20 столітті.
    http://rid.org.ua/ukr/index.php?option=com_content&task=view&id=395&Itemid=1
  2. Збірка рішень комітету з прав людини відповідно до Факультативного протоколу
    Том 7, 66-74 сесії, (липень 1999 року - березень 2002 року)
  3. http://www.hierarchy.religare.ru/h-orthod-croat.html
  4. http://avenire.livejournal.com/6125.html
  5. Ионов Александр Алексеевич «Очерки военной истории конфликта в Югославии (1991-1995)».
  6. Сергій Пархоменко «Хорватські патріоти: Za dom spremni!»
  7. «Югославия на пути к катастрофе (религиозный аспект)»   
    http://vojnik.org/religion/2
  8. Михаил Кожемякин «Хорватские усташи»
    http://m1kozhemyakin.livejournal.com
  9. The Telegraph
quot;Оркан

Клуб "Спас"




Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.