Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

 

на головну

Розділ 19. В очікуванні приходу месії

    Коли трудовий люд Західної Європи почав об’єднуватися в робітничі союзи, на території Російської та Австро-Угорської імперій, які розділили між собою територію Краю у ХІХ ст., з’явилися таємні політичні товариства та братства, які ставили собі за мету повалення царату, запровадження конституції, встановлення республіканського правління тощо. В Росії перші товариства виникли з ініціативи офіцерів-декабристів, які після розгрому армій Наполеона побачили в Європі життя без кріпосної залежності, відносний добробут і людську свободу, право на землю й вільне господарювання. Їхня діяльність обмежувалася, переважно, протестом проти кріпосництва й закликом до повстання проти царської деспотії, не пропонуючи при цьому програми ґрунтовної реформації суспільства, як проголошували західні соціалісти. Це було пов’язано із загальною політико-економічною відсталістю мешканців Російської імперії, дворянська інтелігенція якої прагнула лише наздогнати в розвитку буржуазні суспільства Західної Європи, вбачаючи в них головний зразок для наслідування. Результатом діяльності перших революціонерів стала закономірна поразка й розгром декабристського руху.

У 40-х роках ХІХ ст. в Києві виникло знамените об’єднання української прогресивної інтелігенції – Кирило-Мефодіївське братство, яке започаткувало народницьку течію в суспільно-політичній думці України. Зважаючи на помилки попереднього покоління визвольного руху, товариство з самого початку поставило собі за мету створення федеративного союзу слов’янських республік-держав на основі національної автономії, ліквідації гноблення людини людиною та взаємної допомоги в культурній та господарській сферах. Головними ідеологами цього об’єднання стали М. І. Костомаров, Т. Г. Шевченко та П. О. Куліш, які вперше після повалення Звичаєвого ладу (козаччини) зробили спробу проголосити основи українського способу життя, користуючись при цьому євангельською термінологією. У головному програмному документі кирило-мефодіївців – “Законі Божому (Книга буття українського народу)” зазначалося, що Бог кожному народу виділив його місце на Землі та заповідав визнавати лише його.

5. Нема другого бога, тільки один Бог, що живе високо на небі іже вездесущий духом святим своїм, і хоч люде поробили богів в постаті звіриної і чоловічої, а то не боги, а то страсті і похоті...

6. ...поробили [люде] собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями... і правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця діавол.

7. І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші або їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками...  [105; 30]

Вказали братчики й на причину появи нерівності серед людей, хоч і висловили це на біблійний лад, як і приналежність світового панства до ворогів роду людського:
11. Бо хто каже сам на себе: “Я лучший оду всіх і розумніший над всіх, усі мусять мені коритися і за пана мене уважати і робить те, що я здумаю”... той, навіть, подобиться самому діаволу, котрий хотів стать вровню з Богом і упав у пекло.
21. І сказали в пеклі: оттепер уже наше царство; чоловік далеко одступив од Бога, коли один нарік себе і царем і богом вкупі [105; 42].

Утративши безпосереднє знання про духовні основи давнього Звичаєвого устрою, але відчуваючи його серцем і не знаючи, як тепер описати справедливий спосіб життя, автори “Закону Божого” порівняли його з християнським братством, “просвіщенним світом правди”:
32. І жили християне братством, усе у них було общественне і були у них вибрані старшини і ті старшини були всім слугами, бо Господь так сказав: “Хто хоче першим бути, повинен всім бути слугою” [105; 48].

Наскільки це близько до заповітів краян (у козака в ставленні до старшини може виникати єдине почуття – що вони є лише виконавцями його волі), видно кожному. Далі оповідається про те, що пани з імператорами, зрозумівши, що їм не викорінити небезпечного руху, вирішили змінити його під себе.
35. ...перевернемо ученіє Христово так, щоб нам добре було, та й обдуримо народ.
36. І почали царі приймати християнство і кажуть: “От бачите: можна бути і християнином і царем вкупі”.
37. І пани приймали християнство і казали: “От бачите: можна бути і християнином і паном вкупі”.
39. І піддурили архієреїв і попів, і філозофів... і апостол говорить: “Всяка власть од Бога”. Так уже Господь установив, щоб одні були панами і багатими, а другі нищими і невольниками.
48. ...і вимислили голову християнства – папу, і той папа видумав, що він має власть над усім світом християнським, ніхто не повинен судити його, а що він здумає, те буде гарно.
41. І хоча апостол сказав: “Всяка власть од Бога”, а не єсть воно те, щоб кожний, що захватить власть, був сам од Бога. Уряд і порядок і правлєніє повинні бути на землі: так Бог постановив, і єсть то власть, і власть та од Бога, але урядник і правитель повинні подлегать закону і сонмищу [народним зборам], бо і Христос повеліває судиться перед сонмищем, і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами, і недостоїть їм робить те, що здумається, а те, що постановлене... [105; 49]

Тепер зрозуміло, чому козаки так завзято відстоювали православ’я та боролися з католицизмом і магометанством. Ні, вони не були оборонцями віри візантійського обряду, як нам тлумачать попи, але віри свободи, віри у світ Правди, яку вони побачили у проповіді Христа. Те саме можна сказати і про Шевченка, якого комуністичні ідеологи називали атеїстом, а націоналістичні – глибоко релігійною людиною. Пояснити явне протиріччя можна єдиним чином: справжнім Богом Кобзаря був не біблійний Єгова й навіть не євангельський Христос, а Правда, народна справедливість та боротьба за неї – “...а до того я не знаю Бога”. Адже маючи той самий текст Біблії і знаючи десять заповідей, люди на тому боці Європи винайшли інквізицію і хрестові походи, від імені Спасителя людей перевертні учення Христового чинили страшні злодійства, вихваляючись один перед одним у хижацькому шалі.

Храми, каплиці й ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед обра[зо]м твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
“Кавказ”

Тому католицизм, релігія папства, була покликана обслуговувати інтереси, передовсім, пануючого класу і, як бачимо, нічого спільного зі справжнім християнством не мала. Але річ тут не у протиставленні православ’я й католицизму. Кожне віровчення можна перетворити на слухняне знаряддя в руках противників роду людського. Яскравий приклад – історія “православної” Росії. Козаки не бачили у православ’ї релігійної ідеології, “опіуму для народу”. Підходячи більше серцем, аніж розумом, відчували у вченні Христа одвічні принципи людського співтовариства, за якими жили самі, й тому без вагань стали на його захист.


76. І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками [105; 65].

На перший погляд, складається враження, що автори документа пропагували християнську мораль, на основі якої намагалися реформувати суспільство. Можливо, й так, якщо припустити, що вона була властива народові Краю від Природи. Інакше не зрозуміти Шевченка:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі...
“Неофіти”

Такого висновку неодмінно доходиш, спостерігаючи, як сусідні народи, прийнявши апостольську догму про походження влади від Бога, створювали суспільства поневолення людей, антихристиянські за змістом, проте такі, що відповідали їхнім природним схильностям та набутим практичним навичкам. Так, у поляків влада віча (всіх членів громади) деформувалась у владу сейму (раду заможних членів), які виділилися з громади в окрему касту – аристократію, що гидливо кривить губи при згадуванні інтересів нижчої касти – мужиків, себто “простого” народу. Натомість інший християнський народ – московити, “люди руські” (нащадки північних переселенців з Краю часів Київської Русі) – виховав у собі цілком протилежні риси – замість прагнення демократії аристократів, якої хотіли поляки, намагалися побудувати унітарну монархічну державу, економічною основою якої мали стати покірні і слухняні общинники північної громади – м и р у , члени якого мають спільне майно, ґрунти й реманент, від чого походила й назва російської громади – община.

На відміну від руської (згодом російської), українська громада, як знаємо, була добровільною сходкою людей, у якій хто хоче – приєднується до неї, хто не бажає – виходить разом із набутим майном; кожна людина є окремою й самодостатньою особистістю, власником, який, працюючи в колективі, не втрачає при цьому своєї індивідуальності. Натомість російський общинник не міг назвати себе власником ані ділянки землі, яку він обробляв, ані засобів виробництва. “По-великорусскому понятию, мир есть как бы отвлеченное выражение общей воли, поглощающей личную самобытность каждого, – пише М. Костомаров і продовжує: – Мирское устройство великороссов есть стеснение... оно истекало нравственно из того же стремления к тесному сплочению, к единству, общественному и государственному, которое составляет отличительный признак великорусского характера” [107; 64].  Таке ставлення виникає тоді, коли суспільство приймає стадні правила поведінки, тобто звикає визнавати лідером особу-зверхника, яка довела свою здатність одноосібно керувати групою. Згідно з природою індивідуального добору, такі риси мають бути успадковані нащадками.

Так виникає ідея монархічної влади та її освячення через релігію, в результаті чого утворюється дивовижна за своїми окозамилювальними рисами державна система. “Все общество отдает свою судьбу олицетворению своей власти тому лицу, которое поставляет над обществом Бог, и, следовательно, все обязано ему повиновением. Таким образом, все принадлежит ему безусловно, как наместнику Божьему; отсюда понятие, что все Божье да царское. И пред царем, как и пред Богом все равны. Но как Бог одного возвышает, награждает, а другого карает, унижает, так поступает и царь, исполняющий на земле божественную волю. Отсюда народ безропотно сносил даже и то, что, казалось, превосходило меры человеческого терпения, как, например, душегубства Иоанна Грозного” [107; 64]. Що ж, краще, мабуть, не скажеш. Таке перевернуте бачення дійсності лягло в основу всього подальшого розвитку суспільної і громадської думки Росії, вершина якого – деспотичний феодально-общинний устрій Радянського Союзу – “імперії зла” – і брутального насильства, нечуваного досі серед слов’ян зневажання прав і свобод особистості, облудно прихованого за гаслом побудови нового суспільства робітників і селян та впровадження нової релігії – комунізму.

Країну Рад було побудовано з використанням руйнівної енергії “русского бунта, бессмысленного и беспощадного” – протесту широких мас проти царської деспотії. Адже, як уже зазначалося, люди не скоти, тому намір хижаків побудувати на Землі тваринне царство завжди наштовхувався на відчутний опір громадян, які постійно намагалися, хай навіть підсвідомо, чинити опір спробам перетворити їх на слухняну отару тупих і бездумних істот. З огляду на граничні вияви стадного принципу в росіян, крайньої форми набував і соціальний протест проти такого modus vivendi. Однак тільки-но бунт затихав, “русский человек” завжди повертався на “круги своя” – погоджувався прийняти нову форму деспотії. Це було пов’язано, як зазначає Микола Бердяєв, з дуалістичним характером російського народу, який парадоксально поєднував у собі державно-деспотичні та анархічно-свободолюбні риси, національна еліта якого була завжди далека від інтересів простого народу, його побуту і традицій, повністю перебуваючи у власному ілюзорному світі: “интеллигенция жила в расколе с окружающей действительностью, которую считала злой [в наслідок чого] в ней выработалась фанатическая раскольничья мораль” [22; 15-18].

Зрозумівши, що світ влаштовано несправедливо, і не розуміючи, в чому причина соціального зла, російська інтелігенція для самозахисту почала створювати революційні соціалістичні та анархічні теорії (справжнє “горе з розуму”) покликані, на її думку, покращити життя людини. Репресивним заходам царської охранки російські революціонери протиставили ідейний фанатизм та згуртованість навколо поставленої мети.

“Для русской интеллигенции был характерен крайний догматизм, к которому исконно были склонны русские. Обладая исключительной способностью к усвоению западных идей, у русских они превращались во что-то вроде религиозного откровения. Русские склонны все воспринимать тоталитарно, им чужд скептический критицизм западных людей” [22; 15-18].

М. Бердяєв зазначає також, що душа росіянина має догматично-релігійні риси. На відміну від душі українця, справжньою релігією якого є свобода, релігією для росіянина є “стремление подчинить все Абсолютному” [22; 19]. Звідси нерозуміння відносності суспільних процесів і всього життя взагалі, яке виявляється у радикальному ідеологічному та релігійному фанатизмі, зосередженні на власній непогрішності та винятковості, проголошення месіанської ролі Росії у світі тощо.

Як наслідок, майже вся історія російської соціально-політичної думки була просякнута шизофренічною (інакше не назвеш) роздвоєністю між реальним і уявним, відмовою сприймати очевидне та постійне прагнення потойбічного й невиразного “світлого майбутнього”, що, зрештою, і призвело до появи російського комуністичного виродка. Даремно закликав Шевченко російського брата протверезіти:
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! Немає!
Шкода й праці. Схаменіться.
Усі на цім світі –
І царята, і старчата –
Адамові діти.
“Сон”

Зупинити процес було вже неможливо. Першими, хто заявив про виняткову роль Росії у світі, були слов’янофіли. Проголошуючи гріховність світської влади, вони вирішили, що російський народ буде саме тим народом, який позбавить людство зла державного правління (це при тому, каже Бердяєв, що російський народ створив “величайшее в мире государство”). Слов’янофіли також були першими ідейними колгоспниками, оскільки рішуче заперечували право приватної власності, вважаючи власником лише того, хто керує сільською общиною. А першим викрив знамениту дрібнобуржуазність Заходу Олександр Герцен, він, критикуючи гнилу західну цивілізацію, чомусь вважав, що російський общинник має більш виражену індивідуальність (?!), аніж пересічний європейський міщанин.

Однак справжнім попередником більшовизму став Віссаріон Бєлінський. Ім’ям своїм та словами попереджаючи про прихід нового Антихриста, цілком у дусі останнього він заявляв: “Страшный я человек, когда в мою голову забивается какая-нибудь мистическая нелепость”. Бердяєв при цьому влучно додає: “Таков вообще русский человек, в его голову часто «забивается какая-нибудь мистическая нелепость». Из сострадания к людям Белинский готов проповедовать тиранство и жестокость. Кровь необходима. Для того чтобы осчастливить большую часть человечества, можно снести голову хотя бы сотням тысяч. Он говорит, что люди так глупы, что их насильно нужно вести к счастью. Белинский признается, что, будь он царем, он был бы тираном во имя справедливости” [22; 34]. З приходом першого Віссаріона “русский человек” почав приймати атеїзм як цілковите заперечення волі Божественного, оскільки далі вже не міг прийняти Творця як автора злого, недосконалого, повного страждання світу. Росіяни мають самі створити світ, у якому не буде такої несправедливості й страждань, вважає Бєлінський і закликає до революційного повстання.  

Закономірною реакцію на проповідь Бєлінського стала поява специфічно російської екстремістської течії нігілістів (від лат. nigil – ніщо), в основі якої, вважає Бердяєв, лежить притаманне російському православ’ю світозаперечення, визнання гріховності багатства й розкоші життя. Критикуючи релігію як соціальне зло, нігілісти сповідували своєрідний матеріалістичний аскетизм, за яким гріховними вважалися держава, право, традиційна світська і релігійна мораль – усе те, що виправдовувало поневолення людини й народу. Головними проголошувалися природничі науки й політекономія, яка вчить організації більш справедливого соціального устрою. Нігілісти започаткували в Росії науковий матеріалізм, який, на відміну від європейського, отримав типово теологічне забарвлення, нагадуючи “вывернутую наизнанку православную аскезу. Был создан материалистический катехизис, который был усвоен фанатически широкими слоями левой русской интеллигенции. Не быть материалистом было признано нравственно подозрительным. Если вы не материалист, то значит вы за порабощение человека и народа” [22; 38-39]. У цьому вся сутність “необъяснимой” душі росіянина, який не може сприймати навколишнього світу без тотальної ідеалізації процесів та явищ та суто матеріалістичного їх витлумачення. Віра росіянина полягає у створенні кумира й сліпого та самовідданого служіння йому, але при цьому всі голосно кричать: “Не сотвори собі кумира!” і захищають його до останньої краплі крові.

Остаточно більшовизм сформувався, як ідеологія російської революції у “Катехизисі революціонера” Серьоги Нечаєва, засновника революційної спілки “Топор или народная расправа”, у якому автор змалював тип російського революціонера, безжальний і нещадний до ворогів: «...он не имеет личных интересов, дел, чувств, привязанностей, собственности, даже имени. Все в нем захвачено одним исключительным интересом, одной мыслью, одной страстью: революцией» [22; 52]. “Революционер, – коментує далі Нечаєва Бердяєв, – порвал с гражданским порядком и цивилизованным миром, с моралью этого мира. Он живет в этом мире, чтобы его уничтожить. Он не должен любить и науки этого мира. Он знает лишь одну науку – разрушение. Для революционера все морально, что служит революции. Нужно увеличить страдания и насилие, чтобы вызвать восстание народных мас” [22; 52-53]. Нечаєв прагнув появи на всій території Росії маленьких революційних груп, згуртованих залізною дисципліною, що, немов терміти, мали точити зсередини тіло імперії. Закликаючи народ до сокири, він при цьому глибоко зневажав його, вважаючи, що його треба силою, згори вести до “світлого майбутнього”.

У цей час у Європі німецькі економісти Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, творчо переосмисливши ідеї перших соціалістів-утопістів Фур’є, Оуена та Сен-Сімона, запропонували діалектико-матеріалістичну теорію розвитку суспільства, яка змальовувала історію людської цивілізації як результат боротьби класів – прошарків суспільства, різних за своїм майновим статусом. Згідно з поглядами Маркса та Енгельса, світ прямує до появи нового безкласового суспільства, у якому не існуватимуть держави, кордони, нації, бідні й багаті, а все буде спільним. Звідси й назва для ладу майбутнього – комунізм (від фр. сommune – община). Однак, провівши свого часу глибокий порівняльний аналіз доктрини марксизму, Туган-Барановський зробив висновок, що вона не була соціалістичною, тобто спрямованою на пошук соціального ідеалу, що відповідає природі всіх членів суспільства. Натомість, у працях Маркса – “ ...теорія не соціалізму, а капіталізму, капіталістичного розвитку, що веде до соціалізму” [228; 8]. Маркс розвивав свою теорію, відштовхуючись від протилежного, тобто на основі критики капіталістичних засад виробництва. Головною метою Маркса було “разрушить до основания...”, а не “вироблення планів майбутнього соціального устрою” [229; 246], що добре резонувало з віковічним прагненням російської душі руйнації ненависного старого устрою й побудови нового. “Позитивна економічна творчість, до якої закликали утопісти, не користувалася співчуттям політиків школи Маркса” [229; 185], – зазначає Туган-Барановський .

Маркс проголосив теорію економічного детермінізму, яка полягала у твердженні, що в основі людських взаємин лежать економічні процеси. До такого висновку можна було прийти лише під враженням нової системи економічного гноблення й визискування трудового народу – капіталізму, за якого замість меча головним важелем суспільної влади стали гроші. Захопившись критикою буржуазних економістів щодо тотожності інтересів праці й капіталу та викриттям підступної сутності капіталістичної експлуатації, Маркс, пише Бердяєв, припустився однієї помилки – він узагальнив усе це і надав йому вигляду універсальної теорії, спроможної пояснити мало не все на світі. Економіка піднесена до ступеня абсолютного, руйнування старого, несправедливого світу... Не вистачало ще чогось, спроможного захопити революційну свідомість російської інтелігенції, яка на той час уже остаточно розчарувалась у здатності селянства бути слухняним знаряддям у їхніх руках.

Новою опорою російських революціонерів стала містична ідея диктатури пролетаріату, робітничого класу, якому Маркс надав властивостей богообраного народу, творця нового суспільства, де людина вже не залежатиме від жорстких економічних законів та всюдисущої експлуатації. Цим самим, стверджує Бердяєв, Маркс реанімував стару як світ ідею давньоєврейського месіанізму, створив справжній міф про пролетаріат. Матеріалізм економічного детермінізму поєднали з месіанським ідеалізмом: “миссия пролетариата есть предмет веры. Марксизм есть не только наука и политика, он есть также вера, религия. И на этом основана его сила. Переход к царству свободы есть победа над первородным грехом, который Маркс видел в эксплуатации человека человеком” [22; 83].

Євген Маланюк такої самої думки: “читаючи Маркса – виразно біблійний стиль старозавітних пророків, з прирівнюванням пролетаріату до «вибраного народу», із натяком на власну ролю вождя. Теорія Маркса [у порівнянні з іншими соціалістичними теоріями] містить у собі якусь дивну енергію, має у собі стільки заразливого...” [136; 151]. З іншого боку, “в теорії Маркса вражає цілковитий брак складника духовного, морального. Трактуючи ніби про добро людини, народу, автор теорії зводить її життя до мінімальних напівтваринних функцій. Економічний детермінізм визначає всі сторони людської діяльності, саму особистість представлено без усякого зв’язку з родиною, нацією, природою, космосом, з Духом, нарешті. Тоді вже людини немає цілком. Марксизм є справжньою сатанинською релігією...” [136; 149–150].

Після розпаду Країни Рад серед сучасних російських дослідників переважає критика ідей Маркса, вони звинувачують останнього у витворенні люмпенської філософії, зводячи марксизм до знаменитої фрази Шарікова з кінофільму “Собаче серце” – “все поделить”. Суть її зрозуміла: оскільки клас “імущих” добровільно не погодиться поділитися частиною свого майна, його слід відібрати силою й поділити рівномірно між усіма членами суспільства. Оце і є соціальна справедливість за Марксом. Однак не все так просто. Якби в цьому полягала суть марксизму, за ним не піднялася б прогресивна російська інтелігенція, яка до люмпенів аж ніяк не могла належати. Люмпенізація суспільства почалася лише після більшовицького перевороту, коли згідно з появою гасла: “даже кухарка может управлять государством” почали з’являтись різні шарикови й швондери. Геній марксизму в тому, пише Бердяєв, що він відкрив і дослідив притягально-згубну силу товару й грошей, які поневолили людство, перетворили особистість у сліпого накопичувача речей і грошей, раба капіталу, заручника всемогутніх виробничих відносин. Братчики Кирило-Мефодіївського товариства, оминаючи складні теорії, висловились більш доступно і зрозуміло:
52. І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого над усіх дрібних боженят, а той бог називається по-французьки егоїзм або інтерес.
53. І філософи почали кричати, що немає ні пекла, ні раю і щоб усі поклонялись егоїзмові або інтересові [105; 53].

Однак Маркс, мабуть, вважав, що він ухопив самого Бога за бороду, проголошуючи, що “человек своей активностью может расплавить этот призрачный мир капиталистической экономики. К этому призван пролетариат, который... должен бороться против овеществления человека, против дегуманизации хозяйства, должен обнаружить всемогущество человеческой активности” [22; 81–82]. Тобто, віра в Бога у вченні Маркса була замінена вірою в свідому активність людини, здатну до чарівного перетворення суспільства. Лише ця сторона марксизму, пише Бердяєв, а не вульгарне “все поділити”, могла викликати масовий ентузіазм і революційний запал, здатний повести за собою мільйони знедолених душ у Росії, які давно зневірились у силі божественного провидіння.

Найбільше імпонувала думка, що соціалізм є закономірним наслідком об’єктивного економічного розвитку, до якого прямує весь розвиток матеріальних виробничих сил і відносин. Це давало стійкий ґрунт під ногами. Була лише одна невеличка проблема. У феодальній Росії майже не було великої капіталістичної промисловості, а отже, і власного пролетаріату. Тому думки перших російських марксистів – соціал-демократів – розділились. Ортодоксальні марксисти (прозвані згодом меншовиками) на чолі з Георгієм Плехановим та Петром Струве небезпідставно вважали, що для появи “гегемону революції” необхідно спочатку побудувати в Росії капіталізм, а справу соціалістичної революції слід відкласти, тим часом працюючи над розвитком свідомості робітничого класу та його підготовки до виконання своєї місії. Диктатура, вважав Плеханов, нічого не може зробити, якщо робітничий клас не готовий до революційних звершень. Звільнення робітників має бути справою самих робітників, а не купки екстремістів.

Можливо, якби так і сталося, росіяни, українці й білоруси були б позбавлені жахів колективізації, масових репресій та голодомору, однак максималістська російська душа не захотіла чекати стільки часу до приходу світлого майбутнього. Вона вимагала “Все і негайно!” Тому поява Володимира Леніна на сцені історії була неминучою. Потрібна була людина, яка змогла б здійснити синтез наукової теорії марксизму з традиціями старої російської революційності, яка не хотіла допустити капіталістичного розвитку в Росії. Ще в 60-х роках ХІХ ст. Микола Чернишевський, автор відомого роману “Что делать?”, висловив ідею, що Росія має оминути стадію капіталістичного періоду і прямо перейти від феодальної форми господарювання до соціалістичної. Звісно, це була утопія, але в розумінні російського ідейного революціонера, “вершителя судеб этого грешного мира”, переповненого усвідомленням своєї винятковості – заповітна мрія, здійснення якої надало б Росії особливого статусу в світі.

В. І. Ленін, пише Бердяєв, не був типовим російським інтелігентом, закоханим у романтику революційної справи. Це був жорсткий і цинічний прагматик, державний деспот на зразок Петра І, все життя якого, як революціонера, було спрямоване на досягнення однієї мети – захопити й утримати владу. “Коренной вопрос о революции есть вопрос о власти” – повчав Ленін своїх соратників [119; 14]. Якщо Плеханов був основним теоретиком марксизму в Росії, то Ленін став теоретиком і практиком російської революції. “Все миросозерцание Ленина было приспособлено к технике революционной борьбы. Но став одержимым максималистической революционной идеей, он в конце концов потерял непосредственное отношение к живым людям, допуская обман, ложь, насилие, жестокость” [22; 97]. Ленін був людиною доби, очікуваним месією, справжнім Христом революції, покликаним втілити віковічні прагнення російської душі створити всесвітнє царство справедливості, оскільки царства Небесного на Землі втомились уже чекати. Підгнила ідея Третього Риму була замінена свіжою ідеєю Третього Інтернаціоналу, але, суті це не змінило – російська імперія лише змінила свій колір прапора та відповідно до нього залила всю країну кров’ю свого народу.


© О. Косуха 2008-2009
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua


Клуб "Спас"



Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.