Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

 

на головну

Розділ 20. Діалектика по-російськи

   

Вождь світового пролетаріату почав з ідеї створення монолітної й дисциплінованої партії професійних революціонерів, які мали взяти на себе роль “довірених осіб” робітничого класу і привести його до перемоги: “надо подготавливать людей, посвящающих революции не одни только свободные вечера, а всю жизнь...” [86; 205]. Завданням Ілліча було створити новий тип людини з інтегральним світоглядом, який би сприймав світ тотально, цілісно, не допускаючи сумнівів щодо будь-яких проявів життя. “Тоталитарность во всем – основной признак революционного отношения к жизни” [22; 87] – так словами угорського комуніста Лукача Бердяєв пояснює сутність справжнього революціонера. “Колеблющийся человек – потенциальный предатель”, а такі нам не потрібні. Добро є те, що служить справі революції, зло – все те, що їй заважає. Така мораль диктувалася не лише практичною необхідністю тактики боротьби, вона виходила з традиційного російського прагнення універсальної правди, відповідала споконвічним російським методам управління насильством.   
Усі зусилля було кинуто на боротьбу з опортунізмом та федералізмом – цілком нормальними явищами для будь-якої організації. Активно впроваджувався російський авторитарний стиль правління, який не допускає жодного розмаїття думок. В. Ленін досягав організації не знизу, а зверху, проповідуючи не принцип більшості, а принцип підібраної меншості, яка має диктувати волю більшості, всіляко знущаючись над тими марксистами, які вважали за можливе побудувати партію на демократичних засадах. Вимагалися революційні, тобто тоталітарні погляди на пізнання, матерію, діалектику тощо від кожного, хто претендував називати себе марксистом, хто хотів служити справі соціальної революції. Якщо ви не діалектичний матеріаліст, то ви – зрадник революційної справи – позиція, характерна для перших російських ідейних максималістів-нігілістів. “Диктатура вытекала из всего миросозерцания Ленина, он даже строил свое миросозерцание в применении к диктатуре. Он утверждал диктатуру даже в философии, требуя диктатуры диалектического материализма над мыслью” [22; 98].
Процес “сплочения рядов” завершився створенням у Росії комуністичної партії (більшовиків) і остаточним оформленням тоталітарно-імперіалістичної більшовицької ідеології (інтегрального марксизму, за Бердяєвим). Партія отримала доктрину, у якій нічого не можна було змінити, завданням якої було готувати диктатуру над усіма сферами людського життя. Науковим положенням Маркса й Енгельса надали тотальної, інтегральної форми, перетворивши їх на ідейну зброю, за допомогою якої можна було революційним чином змінити життя, закликаючи створити міфічне супільство майбутнього – комунізм. За Леніним, це такий лад, “когда люди привыкают к исполнению общественных обязанностей без особых аппаратов принуждения, когда бесплатная работа на общую пользу становится всеобщим достоянием” [122; 34]. Загалом же, зазначає М. Бердяєв, марксизм для Леніна зводився до утвердження диктатури пролетаріату.
Але як забезпечити перемогу пролетаріату, якого ще немає? Будувати капіталізм і чекати появи власного пролетаріату, як пропонують меншовики? Це поділ, вагання, відсутність цілісності, отже, зрада на шляху до захоплення влади. “Мы называем изменой делу пролетариата всякую попытку навязать нашей партии уклонение от власти” – це з ультиматуму більшості ЦК РСДРП (б) меншості. Будь-яка опозиція неприпустима, оскільки “ничего кроме колебаний, бессилия и хаоса, внести не может”. Тому має перемогти “единственно возможная революционная линия” згідно з якою “партия должна решительно предложить представителям оппозиции перенести свою дезорганизационную работу за  пределы нашей партийной организации” [120; 47–48].
Вихід з ситуації знайшли геніальний – самим створити державу пролетаріату, перехопивши ініціативу з рук буржуазії, яка поступово йшла до побудови капіталістичних відносин у Російській імперії. Так, замість марксистської диктатури пролетаріату проголосили більшовицьку диктатуру ідеї пролетаріату, під гаслом якої В. Ленін хотів захопити владу. Він здійснив революцію не за Марксом, але в ім’я Маркса, хоч і всупереч тому, що він говорив про розвиток людських суспільств, вважаючи, що необхідною передумовою переходу до соціалізму є стадія капіталізму. Сам соціалізм у Леніна спрощується до командно-табірного режиму, за якого всі стрункими рядами крокують у світле майбутнє: “Социализм предполагает работу без помощи капиталистов, общественный труд при строжайшем учете, контроле и надзоре со стороны организованного авангарда, передовой части трудящихся” [121; 33]. Натомість М. І. Туган-Барановський вважав, що справжній соціалізм як лад з’явиться тоді, коли стане стимулом для розвитку суспільства. Досі, як свідчить світовий і вітчизняний дореволюційний досвід, таким стимулом була приватна власність на засоби виробництва. Незважаючи на це, вчений глибоко переконаний, що з часом людство знайде інший, справедливий спосіб господарювання, оскільки приватна власність на засоби виробництва несумісна з правом людини на свободу і рівність.
Так само, як і Ленін, Туган-Барановський вважає, що майбутнє соціалістичне господарство має бути засноване на суспільній власності, за якою засоби виробництва мають належати державі, а робітник буде лише власником виробленого продукту. Але на цьому вся схожість і закінчується. Для професора економіки соціальний ідеал полягає в матеріально забезпеченій соціальній свободі (а не в деклараціях соціальної рівності і примусовому усуспільненні власності), який за формою більше нагадує відомий “шведський соціалізм”, що “не тільки не підкорює особистість суспільству, а навпаки, прагне підпорядкувати весь лад суспільства інтересам особистості” [227; 10]. Вчений був упевнений, що забезпечити найбільшу свободу особистості можна лише в умовах “складної економічної системи, побудованої на різних принципах”, системи, яку повинні складати господарські утворення “від міжнародних союзів та держави до виробничих асоціацій та одноосібних трудівників” [227; 95–96]. М. Туган-Барановський критикував марксистську концепцію всеохоплюючої централізації виробництва й розподілу при соціалізмі, слушно вбачаючи в ній загрозу свободі індивідуальності кожного члена суспільства, зростання ролі примусу держави, яка має замінити примус капіталу. А в основі більшовицького ідеалу соціалізму лежить не пошук соціальної справедливості, а люта класова боротьба і класовий егоїзм – типові ознаки хижацької поведінки, виявлені на політичному ґрунті.
Єдино можливим економічним методом для селян суттєво покращити свій добробут професор вважає кооперативну організацію праці, яка має стати панівною формою суспільного господарства й змінити капіталістичні форми визиску. Селянська кооперація, на відміну від більшовицьких колгоспів, не руйнує самого селянського господарства, не перетворює його з індивідуального на колективне – вважав Туган-Барановський, доходячи, зрештою, висновку, що навіть “при соціалізмі кооперація зостанеться не нижчою, а вищою формою господарства” [137; 89–90]. Саме тому, що кооперування засноване на добровільних засадах і справжньому господарському інтересі, воно може бути основою для людської цивілізації – “все суспільство повинно стати кооперацією – ось що є найвищою метою суспільного розвитку” [232; 14].
Отже, Михайло Іванович був прихильником побудови соціалізму не на основі традиційного російського “голодранства”, коли з метою “відібрати і поділити” об’єднуються “голодні і знедолені”, а на засадах кооперації праці між рівноправними власниками – товаровиробниками на основі корпоративного: “свій до свого по своє” – селянської виробничої асоціації, яка не мала нічого спільного зі зрівнювальним колективізмом російської общини, на основі якого Ленін будував свою державу пролетаріату. Не бажаючи слухати провідних економістів свого часу, зокрема й цитованого нами фахівця, вождь світового пролетаріату одразу повісив на них політичний ярлик (він узагалі був неперевершеним майстром у цій справі) “дрібнобуржуазного соціалізму”, який призводить до міщанських утопій у галузі кооперативній. Тому замість “злочинної щодо інтересів народу” тактики очікування було прийнято рішення захопити владу негайно, користуючись сприятливою ситуацією, яка склалась у країні. Для досягнення своєї мети Ленін вирішив заручитися підтримкою єдиної реальної сили в аграрній Росії – селянства. Відтак головним популістським гаслом більшовиків стало “побудова робітничо-селянської республіки – Країни Рад”. “Произошло как-бы отождествление русского народа с пролетариатом”, – пише М. Бердяєв [22; 88–89].
Загалом, так воно й було. Адже пролетаріат, за визначенням Маркса, - це знедолений клас, якому не було, що втрачати, “крім власних кайданів”. Така характеристика цілком годиться для визначення російського селянина-общинника, якому, по-суті, також не було чого втрачати. Він звик жити у світі, де все було загальним, належало всім і нікому зокрема, ділитись останнім шматком хліба і приймати покірно свою злиденну долю. Ось де було ідеальне підґрунтя для ідеальної диктатури, якою стала радянська влада, тільки диктатури не пролетаріату, а його “авангарду” – партії більшовиків. І Ленін як чудовий тактик це чудово бачив. Не скористатися таким зручним матеріалом дійсно було би просто злочином. Щоб досягти своєї цілі, слід було підняти на боротьбу всю селянську масу Росії. У Московському царстві і в Російській імперії народ тримався в покорі лише через віру в божественне походження влади царя й панства, сатанинську сутність якої і викрили кирило-мефодіївці. Недарма слова “господин” і “Господь” у російській мові майже тотожні. Для створення нового, комуністичного царства в Росії слід було дати народові нову віру. Богом став Маркс і його непомильне вчення, Ленін – царем, намісником Бога на Землі.
Тепер, із висоти розвитку сучасних технологій керуванням натовпом, може скластися враження, що Володимир Ілліч був тонким психологом, який холодно розрахував кожен свій крок на шляху до захоплення влади. Аж ніяк. Він був просто сліпим знаряддям у руках невмолимої долі, злого фатуму, який вів Росію в темну безодню жаху й терору партійно-класової вседозволеності. Він сам вірив у те, що робив, інакше йому б не повірили мільйони. Ленін був глибоко віруючою людиною, він вірив у перемогу світової революції і знав, що має стати її вождем. Природжений лідер, він розумів, що для того, щоб підняти народ на смертельну боротьбу, необхідно звернутися до його душі – віковічного прагнення Правди, тобто соціальної справедливості. Біда в тім, що росіянин звик бачити Правду в справедливому управлінні ним “добрим батюшкою царем”, приходу якого, як месії, він чекав от уже кілька сотень років. Така пасивна позиція дає підстави М. Бердяєву заявляти “о женственной природе русского народа, всегда подвергающейся изнасилованию чуждым ей мужественным началом” [22; 109]. Звісно, народ із таким характером перший падає жертвою стадного способу життя, згідно з яким керувати має найсильніша особа з яскраво вираженими рисами зверхника.
Євген Маланюк так змальовує це прагнення росіянина: “Не Керенський [адвокат більшовиків у Державній Думі Росії – О. К.] нам потрібен, а влада. От большевики, Ленін, – то є влада, а не адвокатик-брехунець. Ленін – то хазяїн. Те, що він говорить народові, одразу чуєш – те, що треба. Розуміється, – веде далі Маланюк, – про жодного Маркса не чув, соціалістом не був, але він уже був большевиком. І треба було чути, з якою солодкою побожністю він вимовив це слово. При першім подуві більшовизму люд московський через «марксистську» фразеологію відчув традиційний дух автократії, дух історичного царизму, дух, істотно москалеві рідний” [136; 144–145]. Не що інше, як прагнення мати, нарешті, свого Господаря (Хазяїна) керувало російським народом під час революції 1917 року. Та сповна задовольнити своє бажання росіяни змогли лише з приходом Коби – грузина Сталіна-Джугашвілі. Мабуть, так треба було, щоб російський народ усвідомив, нарешті, всю згубність таких прагнень. Чи зрозуміли вони урок історії – час покаже. Але цього разу хай учаться самі – не хотілося б разом із ними перескладати іспит...
Готуючи жовтневий переворот, більшовики проводили ґрунтовну психологічну обробку населення, жодним словом не обмовляючись про якусь там диктатуру. У те, що вони декларували, важко віриться сьогодні, після 70 років панування диктату комуністичної партії. До прикладу розглянемо витяги з програми РСДРП:

Конституция демократической пролетарско-крестьянской республики:
1. Самодержавие народа; вся верховная власть в государстве должна принадлежать выбранным и сменяемым в любое время представителями народа.
2. Широкое местное самоуправление; отмену всяких государством назначаемых местных и областных властей.
3. Неограниченную свободу совести, слова, печати, собраний, стачек и союзов.
4. Право на свободное отделение и на образование своего государства за всеми нациями, входящими в состав государства. Республика русского народа должна привлекать к себе другие народы не насилием, а исключительно добровольным соглашением...
5. Выборность судей и должностных лиц как на гражданской службе, так и в армии народом; сменяемость всех их в любое время по решению большинства избирателей.
6. Замену полиции и постоянного войска всеобщим вооружением народа [виділення моє – О. К.].
7. Передачу дела народного образования в руки демократических органов местного самоуправления; устранение центральной власти от всякого вмешательства в установление школьной программы; выборность учителей непосредственно самим населением и право населения отзывать нежелательных учителей… [118; 153-155]
Змушений визнати: якби довелось бути сучасником першого оприлюднення цього документа, сумнівів, мабуть, не було б, на чий бік пристати. Ніде правди діти – це суто козацька, народна програма. Стає зрозуміло, чому більшовицьку революцію спочатку підтримала більшість населення не лише в Росії. Жовтневий переворот супроводжувався ленінськими рубленими гаслами: “Фабрики – робітникам!”, “Земля – селянам!”, “Влада – Радам!”. “Товарищи трудящиеся! – закликав полум’яний вождь революції. – Помните, что вы сами теперь управляете государством. Берите всю власть в руки своих Советов. Берегите, храните как зеницу ока землю, хлеб, фабрики, орудия, продукты, транспорт – все это отныне будет всецело вашим” [120; 66–67]. І народ, слухаючи Леніна, брав владу у свої руки, не звертаючи особливої уваги на невеличку поправку, що “Ради – то не приватні установи, а державні” [120; 63], за чим довелося незабаром пошкодувати.
“Советская власть, – віщав тим часом Ленін, – обеспечит безвозмездную передачу помещичьих, удельных и монастырских земель в расположение крестьянских комитетов, отстоит права солдата, проведя полную демократизацию армии, установит рабочий контроль за производством, обеспечит всем нациям, населяющим Россию, подлинное право на самоопределение. Вся власть на местах переходит к Советам рабочих, солдатских и крестьянских депутатов, которые и должны обеспечить подлинный революционный порядок” [120; 11]. Якому народові таке не сподобається? Щоб повністю прихилити до себе селян, Ленін видає “Декрет про землю”, який у кращих демократичних традиціях назвали “Селянський Наказ про землю”, виявляючи цим своє піклування інтересами трудового народу. Пропонуємо витяги з цього Наказу:

Декрет о земле (крестянский наказ о земле):
1. Земля не может быть ни продаваема, ни покупаема, ни отдана в аренду либо в залог.
2. Все недра земли: руда, нефть, уголь, соль, леса и воды переходят в исключительное пользование государства.
3. Земельные участки с высококультурными хозяйствами: сады, плантации, оранжереи передаются в исключительное пользование государства или общин...
4. Право пользоваться землей получают все граждане Российского государства, желающие обрабатывать ее своим трудом... до той поры, пока они в силах ее обрабатывать. Наемный труд не допускается...
5. Вся земля поступает в общественный земельный фонд. Распределением ее заведуют местные и центральные самоуправления начиная от... сельских и городских общин и кончая центральными областными учреждениями [120; 25–26].

Цікавий навіть не сам Наказ, а коментар до нього, який ми наводимо, оскільки в ньому весь Ленін: “Здесь раздаются голоса, что сам декрет и наказ составлен социалистами-революционерами. Пусть так... Как демократическое правительство, мы не можем обойти постановление народных низов, хотя бы мы с ним были несогласны... Суть в том, чтобы крестьянство получило твердую уверенность в том, что помещиков в деревне больше нет, что пусть сами крестьяне решают все вопросы, пусть сами они устраивают свою жизнь” [120; 26–27]. Тобто тоді, на початку революції, Ленін був вимушений гратись у демократа, розуміючи, що поки не має сили для встановлення необхідного йому революційного порядку.
В. Ленін знав, що його основним конкурентом у здобутті влади є дрібна російська буржуазія в місті й селі, яка схилялась у своїх поглядах до прийняття програми меншовиків. Великої капіталістичної промисловості, зосередження головної соціальної опори революції – робітників – на той час іще не було. “Россия – мелкобуржуазная страна. Гигантское большинство населения принадлежит этому классу” [119; 229]. Тільки якщо вони приєднаються до пролетаріату, писав Ленін, перемога справи революції закінчиться мирно. Зрозуміло, під пролетаріатом мався на увазі його “передовий авангард” – партія більшовиків.
Однак, отримавши внаслідок соціалістичної пропаганди очікувану підтримку народу та сформувавши перші бригади Червоної Армії, Ленін закликає до всенародного повстання, заявляючи: “Буржуазию надо свергать, но не убеждать. Что-бы удержать свободу, необходимо поголовное вооружение народа. Все должны владеть оружием. Образец государства типа Совета рабочих депутатов – прямой власти организованных и вооруженных рабочих – диктатуры рабочих и крестьян – вот в чем суть коммуны” [117; 143]. Але кого озброювати – робітників катастрофічно не вистачало. Залишалося створити в містах з люмпена підрозділи шарікових та підняти найбіднішу верству селянства, яка вже потрапила під гніт нових панів, не встигши до ладу позбутися попередніх.
Отже, у перші місяці після жовтня 1917 року економіка колишньої Російської імперії пережила так звану червоногвардійську атаку на капітал, яка полягала в націоналізації великих і середніх промислових підприємств та впровадженні державного капіталізму, згідно з яким власником усіх засобів виробництва й отриманого продукту мала стати держава. В наслідок цього ринок, достатньо підірваний за роки імперіалістичної війни, почав шалено спустошуватися. Не вистачало елементарних продуктів харчування. Великі міста – Петроград і Москва – сиділи на голодному пайку: сто грамів хліба на день. Дрібний виробник на селі чинив спротив установленню командних методів управління економікою, державному обліку й контролю за виробництвом, відмовляючись продавати продукцію за грабіжницькими цінами, встановленими партією більшовиків.
Дрібний власник ніяк не вписувався у таку формулу побудови “світлого майбутнього”. Він не піддавався організації, не крокував у струнких лавах будівників нового суспільства, не слухав команд і вперто гнув свою індивідуалістичну лінію. На захист інтересів дрібних виробників та селян-одноосібників і проти політики державного капіталізму стали “ліві комуністи” – меншовики та соціалісти-революціонери, автори знаменитого Наказу про землю. Ленін з обуренням накинувся на них, звинувачуючи їх у підтримці куркульського саботажу побудови соціалістичного господарства на принципах твердої трудової дисципліни і в рамках строгої організації.
Настав зручний момент завданти удару: “лозунг перехода всей власти к Советам был лозунгом мирного развития революции... Теперь этот лозунг уже неверен, ибо не считается... с полной изменой эсеров и меньшевиков...” [119; 2-5]. І далі вже без будь-яких демократичних загравань: “Никаких конституционных и республиканских иллюзий, никаких иллюзий мирного пути больше...” [119; 5] – ваше слово, товаришу Маузере! Відтак, замість демократії влади Рад проголошується диктатура партії більшовиків – “воєнний комунізм”. Ленін розумів, що владу над народом в умовах розрухи може дати лише державна монополія на продукти харчування, тому було оголошено справжній хрестовий похід за хлібом. На залізниці встановили “заградотряди”, які перешкоджали окремим селянам вивозити свою продукцію на продаж у місто. А в місті з голодних червоноармійців організували “продотряди” для походу в село і примусового вилучення всього хліба на користь держави. Випускається декрет щодо продовольчої диктатури: “вести и провести беспощадную, террористическую борьбу и войну (!) против крестьянской и иной буржуазии, удерживающей у себя излишки хлеба. Точно определить, что владельцы хлеба, имеющие его излишки и не вывозящие их на станции и в места сбора и ссыпки, объявляются врагами народа и подвергаются заключению в тюрьму на срок не ниже десяти лет, конфискации всего имущества и изгнанию навсегда из его общины... Ввести расстрел за недисциплину. Успех отрядов измерять успехами работы по добыче хлеба" [200; 12].
Тепер село, яке до того використовували як джерело постачання гарматного м’яса для загонів Червоної Армії, стало для Леніна головним ворогом: “ми маємо одного надзвичайно небезпечного таємного ворога, який небезпечніший за багатьох відкритих контрреволюціонерів, цей ворог – смертельний ворог соціалістичної революції і Радянської влади... Ворог, про якого я говорив, – це стихія дрібного власника...” [35; 32]. Ворог для Леніна –дрібні хазяйчики-власники, дрібні куркулі – “зажерливі хапателі”. Загалом політика для народу зрозуміла – у багатого забрати, бідному віддати. Але якби ж то це стосувалось лише багатіїв... Куркулем оголошували кожного, хто харчувався більш-менш пристойно і мав землі понад десять соток . Бідними мали стати всі: “хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины” [200; 35].
Так було закладено підвалини найдосконалішої у світі деспотії. Звісно, ніякі інтереси народу Леніна, як свого часу й Петра І, не цікавили. Його завданням було побудувати державу диктатури нового класу, народженого революцією – комісара-більшовика, Швондєра, затягнутого в чорну шкірянку, – рішучого, завжди готового до насильства й самопожертви в ім’я високих ідей та цілковитої зневаги до всього обивательського, міщанського, тобто спрямованого на задоволення побутових інтересів людей. М. Бердяєв зазначає, що такий підхід цілком відповідав традиційній російській “любви к дальнему” і відразі перед буржуазним міщанством Заходу, так само, як поява нечуваної тиранії комуністів була неминучим і закономірним результатом розвитку російської системи державного управління.
Російський народ постійно прагнув створити “священне царство”, у якому він спочатку вбачав саму ортодоксію візантійського християнства. Хворобливий дуалізм російської душі примушував бачити Правду там, де її зроду не було, й тому вона завжди була не в злагоді сама із собою. У ХІХ столітті на допомогу їй поспішила філософська думка. Було винайдено діалектику, суть якої полягала в боротьбі і єдності протиріч. Незрозуміло? Зате універсально. І головне, дуже зручно. Тепер можна пояснити “з погляду науки” всяку нісенітницю, будь-яке протиріччя, на які така багата незбагненна російська душа. Наприклад, чудово знаючи, що держава - це машина для підтримання панування одного класу над іншим, машина, створена для пригнічення й покори, Володимир Ілліч називав анархізмом кожну спробу відкинути державне правління, злочином щодо інтересів трудового народу. І це при тому, що комунізм у Маркса має виразно анархічні, бездержавні риси.
Вважаючи, що в період переходу до соціалізму (вже не кажучи про комунізм) державна влада має стати ще сильнішою та деспотичнішою, ніж у буржуазних державах, Ілліч самовпевнено заявляв: “мы эту машину отняли у капиталистов, взяли ее себе. Этой машиной или дубиной мы разгромим всякую эксплуатацию и когда на свете не останется возможности эксплуатировать, мы эту машину отдадим на слом, тогда не будет государства, не будет эксплуатации” [121;84]. Однак Ленін навіть не припускав, що перехідний період міг затягнутися. Ті, що мають у ньому владу, тим більше, деспотичну, навряд чи від неї відмовляться в ім’я остаточної перемоги комунізму. Воля до влади, яку посіяв Ленін, мала принести свої плоди...

   

Ленін не вірив у людину, пише М. Бердяєв, не вірив у Дух і свободу Духу, вважаючи, що загальним муштруванням можна побудувати нове суспільство, “верил, что принудительная общественная организация может создать совершенного социального человека, не нуждающегося больше в насилии. Одного он не предвидел. Диктатура пролетариата, усилив государственную власть, развивает колоссальную бюрократию, охватывающую, как паутина, всю страну и все себе подчиняющую. Эта новая советская бюрократия, более сильная, чем бюрократия царская, есть новый привилегированный класс, который может жестоко эксплуатировать народные массы” [22; 105]. Прагнучи звільнити народи Землі з в’язниці виробничих відносин, Ленін потрапив у в’язницю розуму, став заручником своїх ідей, у яких і заплутався остаточно. Однак російський народ не залишився покинутим напризволяще. Товариш Сталін вчасно підхопив прапор революції, вказавши правильний шлях, і допоміг звільнитися від деструктивних елементів, що заважали правильно жити й мислити. Дорога до світлого майбутнього тепер стала ясною й зрозумілою навіть для останнього московського бомжа.


© О. Косуха 2008-2009
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua


Клуб "Спас"



Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.