Військове братство








Наша кнопка:


Наші партнери:



ГО ТУБД "Спас-Україна" не співпрацює, та не має жодного відношення до ВГО "Всеукраїнська федерація "Спас" та її регіональних структур.

 

на головну

Розділ 23. В обороні Краю

Часто можна почути, що Нестора Махна називають основоположником маневрової війни. Відмовившись від панівної тоді позиційної тактики ведення бою – фронтального наступу на захоплення й утримання території, він запровадив практику походів (рейдів) у тил противника, яку через 15-20 років активно почали застосовувати армії сусідніх держав і партизани часів Великої Вітчизняної. Однак Махно нічого сам не вигадав. Знання й навички він отримав у спадок від своїх попередників – козаків. Типовий маневр махновців – вдавати безладну втечу, а самим перегрупувати сили і, зробивши коло за обрієм, ударяти ворога, який нічого не підозрює, з іншого боку, до них вдало використовували козаки. “Історія Русів” називає такий маневр “маяком”, який також не козаки перші придумали. Достеменно знаємо, що час його застосування датується, щонайменше, І тис. до н. е., коли степовики-скіфи таким чином “гралися” із самовпевненим і бундючним Дарієм. Очевидно, зазначена військова традиція могла сформуватися тоді, коли з’явилася можливість для швидкого пересування по відкритій місцевості за допомогою кінноти. А коня, як знаємо, вперше приручили нащадки дніпро-донецьких племен у IV тис. до н. е.  Були й “тачанки” – колісниці, “танки бронзового віку”, за висловом Г. Чайльда, головна ударна сила арійських племен... Відмінність лише в тому, що арійці вирушали переважно на повоювання чужих племен і народів, а країнцями вважались лише ті, хто дотримувався заповітів Батьків-прародителів не ходити за ту землю та не оддавати.

Махно, як і його великі предки, козацькі отамани, сповідував концепцію “народної війни”, за якою Край боронила не регулярна армія, а сам народ, об’єднаний у військову організацію за місцем проживання. Основним у цій війні, як пише Г. Чорний, “було отримати перемогу з мінімальними втратами, як це було прийнято у професійних військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному народу перемога ціною великих втрат була не потрібна. Тому не слід намагатись знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли він може здатись у полон або врятуватись втечею, а не захищатись до кінця” [46; 112]. Як тут не згадати звичаєве: не добивай ворога до кінця...

Ось вам і мораль війни, яку ведуть люди, не звірі. Г. Чорний, який використовує спогади свого батька, очевидця подій, зазначає також, що “народна війна” оборону відкидала. Захищати міста й фортеці можуть генерали, а не народ, селяни. Допускалася лише тимчасова рухлива оборона як прикриття для відходу основних сил. Так воювали Наполеон і Суворов. Кутузов навіть здав Москву, щоб зберегти свою армію від непотрібних втрат. Лише комуністи придумали знамените “ні кроку назад!” і кулеметні “заградотряды”. Недарма, коли Жукова запитали американські союзники, чому він не береже своїх солдат, сталінський маршал відповів: “Ничего, русские бабы еще нарожают”.

Принцип формування селянських загонів був той самий, що й за часів Визвольної війни Б. Хмельницького – кожне село на добровільних засадах формувало свій загін. На загальних сходках-колах більшістю голосів обиралися командири й розв’язувалися основні військово-тактичні питання. На початку січня 1919 року за ініціативою махновського штабу було скликано з’їзд усіх повстанських загонів, де прийняли рішення створити загальний оперативний штаб, який був би вищим військовим органом для всіх повстанців району. Командирам, які внаслідок переобрання втрачали свої уряди, було запропоновано взяти участь в оперативно-штабній роботі. Отже, їхній бойовий досвід та набуті навички знову використовувалися на користь широкого загалу, а самі вони набували статусу військової еліти, заслужено користуючись народною повагою й відповідними привілеями.

Звісно, за такої системи час від часу могли виникати різні непорозуміння та певні суперечності. Наприклад, великомихайлівці одного разу відмовилися вирушити на фронт, оскільки, на їхню думку, інші села повільно організовували свої загони, а отже, доводилося захищати інших. У таких випадках вирішальне слово було за батьком Нестором. Наявність єдиного авторитету для всіх відігравала роль “третейського судді”, якій мав достатньо повноважень оперативно розв’язати будь-яку проблему. Збоку, для людини не обізнаної з такою справою, це виглядало як виявлення сваволі чи диктатури. Волковинський, наприклад, так і називає Махна – “гуляйпільський диктатор”. Він не бере до уваги того, що в козаків під час війни отаман також мав диктаторські повноваження.

Під час боротьби не на життя, а на смерть демократія країнців мала чітко визначені межі, за якими вся відповідальність повністю лягала на плечі обраного ватажка. А в мирний час мали діяти інші закони. Тому, захоплюючи місто, Махно не брався за створення органів влади. “Ми лише військові, – любив повторювати він, – наша справа бити білогвардійців і захистити населення від насильства з боку будь-якої влади, тоді як населення повинно саме братися за створення органів самоврядування” [39; 51]. Водночас не хочеться співати дифірамбів особисто Несторові Махну. Очевидці розповідають, що він був людиною емоційно неврівноваженою, із вибуховим характером і часто-густо приймав рішення під впливом настрою. Для батька Махна позбавити життя людину було справою лічених секунд – “і тільки!”.

Той же Волковинський, дослідник руху з яскраво вираженою державно-централістською позицією, багато уваги приділив викриттю “невиправданої жорстокості махновців”. Зокрема, він пише, що “у повсякденному житті Махно поводився зі своїми командирами, як з прислугою. Будучи напідпитку чи розгніваним, міг будь-кого з них образити... Люди, які фізично були значно сильнішими за нього і могли легко дати відсіч «батькові», коли той напивався до нестями, терпіли його знущання й образи тільки тому, що щиро вважали талановитим воєначальником” [39; 68]. Це, так би мовити, офіційна критика. Наскільки таке твердження відповідає істині, складно стверджувати, не маючи напохваті архівних матеріалів, В. Ф. Верстюк, до речі, нічого подібного до “образ і знущань” не писав. В. Волковинський далі пояснює, що така терпима позиція повстанців до свого ватажка пояснювалась тим, що “Махно ділив з односельцями і радість, і горе. Коли окупанти зрівняли його оселю із землею, «батько» жив, як і решта погорільців... нерідко відібране у багатіїв майно роздавав бідним...” Тобто, такий собі український Стєнька Разін, уособлення мрії про доброго батюшку царя – сьогодні караю, завтра милую. На те саме натякає і російський дослідник С. Н. Семанов, розказуючи, як Нестор Іванович любив слухати пісню: “Наш Махно и царь и бог с Гуляй-Поля до Полог” [191; 64].

Так, ми це вже чули:

«Гайдамаки не воины –

Розбойники, воры.

Пятно в нашей истории...»

Маємо і гідно відповідь Кобзаря:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане...

Т. Шевченко. Холодний Яр

Кожен знаходить в історії те, що йому близьке по духу, і відтак трактує її, як йому вигідно. Наприклад, Волковинський пише, що “Махно посилено укорінював у своєму оточенні культ страху. Страх, вважав він, робить людину піддатливішою і покірливішою, обережнішою, зрештою, допомагає їй вижити в екстремальних умовах” [39; 68]. Однак не будемо забувати, що Махно мав справу не з січовиками, лицарями духу, професійними військовими, а з селянами, людьми, які знали лише роботу на полі. Щоб швидко навчити їх необхідних дій, інколи доводилось вживати суворих заходів, діючи під час війни найбільш простим і зрозумілим способом. Як згадувала дружина Нестора Махна Галина, якось до неї звернувся один із махновських командирів за порадою, бо ніяк не міг примусити деяких бійців уникати грабунку мирного населення. “Пам’ятаю, Петренко відчитував якогось бійця, кажучи мені: «Ну, що мені з ним, Галино, робити?» Я кажу: «Стріляй, якщо він нічого не розуміє». Петренко й застрелив його. Потім було влаштовано мітинг” [191; 70]. Що ж, extrema malis, extrema remedia...

Після 20 січня 1919 року ситуація на Півдні України різко змінилася. На допомогу місцевим поміщикам масово почали прибувати частини Білої Армії Денікіна й Краснова, які, завдаючи концентрованих ударів, знову захопили Гуляйпільський район і навколишні повіти. За таких умов було прийнято рішення вступити в союз із більшовиками, оскільки їхні завдання на цей час цілком збігалися. Чорна Гвардія увійшла до складу Червоної Армії як третя Задніпровська бригада ім. батька Махна. Зрештою, спільними зусиллями було звільнено від білогвардійців значні території Херсонської й Таврійської губерній. Звісно, справжнього союзу між більшовиками й батьком Махном так і не відбулося, як не могло його бути між левом і оленем. Одразу після реорганізації махновців Ленін розпорядився ліквідувати у військах пережитки партизанщини для створення ієрархічно підпорядкованої й дисциплінованої єдиної робітничо-селянської армії. А у секретних документах із самого початку передбачалась і фізична ліквідація махновщини як ударної сили партизанщини. До бригади ім. батька Махна надсилали військових комісарів для проведення відповідної пропагандистсько-виховної роботи; командирів підрозділів, повністю підконтрольних більшовикам, призначали командуванням Українського фронту.

У відповідь Махно висунув гасло: “Геть призначенців!”. На ІІ з’їзді селян і повстанців у Гуляйполі доповідачі виступили з різкою критикою командно-адміністративних методів управління, диктатури уряду, у якому немає селян і робітників, а лише колишні царські генерали та чиновники, які “записалися в більшовики”; закликали не визнавати ніяких урядів, крім обраного самим народом загальним голосуванням з-поміж своїх представників. У цей час виступив Махно із закликом боротися проти монополізації Рад комуністами, проти “партійного ярма більшовиків над трудовим народом” [39; 78]. Закінчив він свій виступ такими словами: “Якщо товариші більшовики йдуть з Великоросії на Україну допомогти нам у тяжкій боротьбі з контрреволюцією, ми повинні сказати їм: «Ласкаво просимо, дорогі друзі!» Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізації України, ми скажемо їм: «Геть руки!» Ми самі вміємо підняти на висоту звільнення трудового селянства, самі зуміємо влаштувати собі нове життя – де не буде панів, рабів, гнобителів і гноблених” [39; 38]. На противагу державному централізму та формалізації влади Рад комуністами, ідеологічні “наставники” батька Махна – П. Аршинов і анархісти з організації “Набат” згодом запропонували концепцію формування “вільного радянського ладу”, під яким розумілася влада Рад у тому значенні, яке декларували більшовики до революції – влади трудящих, а не виконавчих структур партійних диктатур, та права самостійно розпоряджатися продуктами своєї праці.

Ситуація вкрай погіршувалась тим, що більшовики взялись активно впроваджувати заходи “воєнного комунізму” – по суті, нещадного грабунку селян. За рік В. Ленін оголосив війну з куркулем, під гаслами якої створювалися так звані “комітети незаможних селян” – комнезами, завданням яких стало організувати всю голоту проти своїх більш заможних односельців – метод “поділяй та владарюй”. Як наслідок, пише В. Верстюк, “на селі створювалась агресивна соціальна група, яка звикала жити не за рахунок виробництва й праці, а за рахунок перерозподілу продукції, землі, реманенту заможної частини” [35; 318]. Так держава сподівалась позбутися залежності від дрібного власника, який уперто не хотів задарма віддавати зароблене тяжкою працею та батракувати в маєтках, хоч би й радянських. Колективізація виробництва передбачала створення великих підприємств-комун – радгоспів, де б позбавлені свого майна селяни працювали, як раби, на державу. Природне бажання росіянина “все обобществить” почало активно втілюватися в життя.

Український селянин, із його прагненням мати свою власність, виглядав в очах російського революціонера куркулем, отже, підлягав знищенню як клас. Тим часом, батько не сидів склавши руки, а видав наказ, яким забороняв вивезення продовольства з підконтрольних йому районів. Здобувши 1 квітня 1919 року Маріуполь, Махно захопив два мільйони пудів вугілля, яке зголосився передати більшовикам в обмін на необхідне військове спорядження (слід сказати, що повстанцям інколи доводилося відбивати атаки ворога без жодного набою, в бою оволодіваючи зброєю супротивника). Усе це неймовірно дратувало московське керівництво. Махна одразу звинуватили в сепаратизмі й спробах одноосібно розпоряджатися вугіллям. Ще б пак! Ленін сказав: ділитись треба, а він...

Та по-справжньому розладналися стосунки у Махна з червоними комісарами тоді, коли на Одещині спалахнув антирадянський заколот отамана Григор’єва, колишнього начдива Червоної Армії. Більшовицькі наркоми злякалися не на жарт, гадаючи, що Махно може приєднатися до Григор’єва – й тоді їм в Україні робити буде нічого. Пресі скомандували розпочати кампанію під гаслом “Геть махновщину”. Справу довершив вимушений тактичний відступ махновців під шаленим тиском кінноти Шкура за підтримки денікінських танків. Унаслідок цього білогвардійці прорвали оборону, а Махна звинуватили в зраді інтересам революції та повній дезорганізації ним фронту.

У травні до України приїхав Л. Троцький і провів засідання членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У, на якому ухвалили рішення ліквідувати Махна в найкоротший строк. Троцький заявляв: “Період партизанства надто затягнувся на Україні. Саме тому ліквідація його набула такого хворобливого характеру. Нині вже доводиться застосовувати розпечене залізо... Треба нещадно розігнати пройдисвітів-невігласів, які нікому й нічому не підкоряються” [35; 98]. “Будь-яке явище, – коментує Троцького В. Верстюк, – якщо воно навіть виходило безпосередньо з середовища селянства або робітничого класу, але не узгоджувалося з теоретичними побудовами більшовиків, їх уявленнями про характер революції, одразу ж отримувало ярлик контрреволюційності” [35; 98-99].

Наприклад, усе те, що не вписувалося в рамки колективізації, автоматично оголошувалося дрібнобуржуазним, тобто куркульським. І неважливо, що наймана праця не використовується. Ненависть викликала вже сама заможність українського селянина, володіння окремим майном, яке в комуні мати не дозволялося. Тому, слідом за Троцьким, більшовики таврували махновщину як дрібнобуржуазний рух так само, як до того називали урядовців Центральної Ради, згодом петлюрівців, бандерівців, словом, усіх українців... І манера ця так добре укорінилася, що авторитетний В. Волковинський у своїй книжці не соромиться називати Махна “ватажком сільських багатіїв” [39; 170]. Якби ще так писали у “застійні” часи, то було б зрозуміло. Але після кількох років проголошення незалежності України, вибачте, це вже занадто.

До того ж в архівах містяться конкретні дані, які свідчать на користь протилежного. Наведемо для прикладу фрагмент доповідної записки відповідального працівника Реввійськтрибуналу, яку цитує В. Верстюк: “Махно тут [у Павлоградському повіті] господарює вже третій рік. Весь цей час він існував переважно «експропріацією» поміщиків і куркулів. Завдяки близькості до села, чудовому знанню його життя у всіх дрібницях сховатися від цієї експропріації не було жодної можливості, і не лише прошарок куркулів, а й прошарок заможніших селян давно було знищено. Залишився пересічний селянин-середняк і біднота” [35; 133].

“...Частина колишньої бідноти, і значна, тепер перестала бути біднотою – це люди найбільш активні, ті люди, в яких було сильне почуття соціальної справедливості щодо них. З їх середовища поповнювалися і поповнюються загони Махна... У махновському селі куркуля-глитая нема, нема і бідняка, як основи для нашого будівництва в найближчий час [виділення моє – О. К.], – є одне середняцьке море. На цьому фундаменті треба будувати Радянську владу... Український середняк значно заможніший від російського. Він живе працею своєю і своєї сім’ї і нікого не експлуатує, сільськогосподарських робітників нема. Певний ступінь добробуту не робить ще сам по собі людину поганим громадянином радянської республіки. ...Тому нічого не може бути більш безглуздим, як називати, що прийнято у нас, всіх українських селян куркулями лише на основі їх заможності” [35; 134–135].

Отже, соціальний устрій махновщини постає перед нами прямим спадкоємцем козацького, а саме: суспільства гарантованого існування кожного окремого індивіда незалежно від його економічної ролі й соціального статусу. Те, чим мала стати Радянська влада, але так і не стала, оскільки її впроваджували в життя люди, які уявлення не мали, що таке індивідуальність і права особистості.

Тим часом генерал А. Денікін, розвиваючи свій наступ, захопив східну частину України й вирушив далі, на Москву. За таких умов більшовикам було вже не до Махна, вони панічно відступали, тому наказ про його ліквідацію довелося відкласти до кращих часів, обмежуючись роззброєнням невеликих частин, арештом і розстрілом колишніх членів махновського штабу. Батько Махно одразу випустив листівку “Де влада – там нема свободи”, у якій відверто говорилося про розрив з владою радянських перевертнів: “У дні, коли купка підлих насильників, прикриваючись іменем «Робітничо-селянського уряду», творить справу придушення революції, розстрілу всіх інакомислячих робітників і селян... Геть насильство, сваволю й розгул червоних опричників!” Далі йшов заклик “до зброї на захист розіп’ятої революції” [35; 111–112]. Внаслідок цього було створено Революційну повстанську армію України (махновців), яка проголосила себе ворогом як білих, так і червоних поневолювачів трудового народу. Керівник махновського штабу В. Білаш згадував, що “полки виростали з неймовірною швидкістю”, у жовтні Повстанська армія налічувала вже 40 тис. багнетів, 10 тис. шабель, тисячу кулеметів і 20 гармат. Обоз армії складався з 12,5 тис. тачанок, бричок і возів, на яких пересувалася піхота, штаби, лазарети, постачання.

До повстанців постійно долучалися загони червоноармійців. В. Волковинський навіть пише, що три чверті війська Махна, яке воювало проти Денікіна, становили колишні бійці й командири Червоної Армії. Махновські делегати перед боєм виходили на переговори з червоними командирами і пропонували їм пристати на свій бік: “Ми вас чіпати не будемо. Ми тільки вам покажемо, як треба воювати проти Денікіна. Учіться...” [35; 167]. І показали. У глибокому тилу білих Махно взяв Олександрівськ, Бердянськ, Нікополь, Мелітополь, Маріуполь, погрожуючи взяти також Таганрог, де була ставка денікінців. У руках махновців опинилися величезні території, на яких було встановлено владу вільних Рад та передано землі в руки тих, хто її обробляє. Чисельність армії махновців у листопаді 1919 року сягала фантастичної кількості – 80 тис. осіб. Такий розмах повстання Україна бачила лише один раз – за часів Богдана Хмельницького.

Зрештою, Денікін був вимушений відмовитися від взяття Москви, йому довелося поспіхом знімати з більшовицького фронту дивізії й кидати їх проти Махна. Однак усі зусилля “кадетів” були марними. Віртуозно застосовуючи тактику маневру, розпорошуючи в момент небезпеки сили, а в іншому місці знову збираючи своє військо в єдиний кулак, Махно завжди виходив сухим із води, уникаючи непотрібних втрат живої сили. Військовий геній Нестора Івановича підказував йому різні методи для дезорганізації противника. Так, наприклад, він наказував не переслідувати втікачів, вважаючи, що офіцер, який утік від махновців, щоб замаскувати свою необачність, розповідатиме про них різні небилиці, створюючи панічні настрої й атмосферу страху перед махновцями. Зрештою, бійці Білої Армії свято увірували, начебто нічним вершникам допомагає сам нечистий, що згодом промовисто змалював нам відомий шедевр радянського кінематографа: “мертвые с косами стоят”.

Активна діяльність батька Махна в Тавромор’ї призвела до зриву наступу денікінських військ на Москву й перемоги Червоної Армії. Розгромлені сили білих рятувалися втечею до Криму, а більшовики знову поверталися в Україну. Настала чергова можливість для запланованої ліквідації небезпечного “архібандита”. Але відкрито атакувати героя війни із золотопогонниками, який користувався шаленою популярністю й підтримкою народу та рядових червоноармійців, було неможливо. Тому 8 січня 1920 року від імені Реввійськради 14-ої армії було видано підступний наказ командуванню Повстанської армії “виступити на захист Радянської Республіки проти поляків у районі Мозиря”. Видаючи це розпорядження, більшовики, звісно, чудово знали, що Махно не погодиться його виконати, бо це б означало для нього втрату соціальної бази. Справді, пише В. Верстюк, “суть махновщини якраз і полягала в нерозривному зв’язку повстанської армії з селянським середовищем, яке її породило. Ця армія ніколи не відігравала самостійної ролі, її єдиним і постійним завданням було захист [виділення моє – О. К.], відстоювання селянських інтересів... Як тільки небезпека зникала, широкий селянський загал вважав свою місію у повстанстві виконаною і масово брався до свого головного заняття – праці коло землі. Постійно навколо Махна перебувало лише порівняно невелике армійське ядро” [35; 216–217].

Момент більшовики вибрали вдалий. Багатотисячна повстанська армія танула на очах. Селяни масово поверталися до своїх домівок, гадаючи, що справу боротьби з ненависним панством завершено. Та по дорозі їх зустрічали загони Червоної Армії й роззброювали, а командирів розстрілювали. Батько Махно вже не міг цьому суттєво зарадити: біля нього залишилося лише близько 300 відданих ідеї бійців, які пройшли вогонь і воду і для яких війна стала єдино можливим сенсом існування. До того ж серед військовиків масово поширювалась епідемія тифу (сам Махно місяць перебував на межі життя й смерті), яка остаточно зруйнувала нестійку організацію повстанців. Та, ледь видужавши, Нестор узявся знову агітувати селянство до повстання, тільки тепер уже проти червоних насильників. Однак, навчені гірким українським досвідом, більшовики видали низку законів, спрямованих на розв’язання аграрного питання, за якими безземельні та малоземельні селяни отримали у власне користування значні наділи землі. Тому селяни цього разу без ентузіазму поставилися до закликів їхнього батька. І тут Д. Донцов був правим – своя сорочка виявилася ближчою до тіла, аніж лицарський заклик стати до відчайдушної боротьби за свої права. Отримавши жаданий клапоть землі, землероби просто забули за волю...

Знову, як і попереднього разу, від повного розгрому махновщину “врятували” класові вороги – кадети. Зібравши в Криму рештки білогвардійців, барон П. Врангель оголосив створення нової Російської армії та зміну політичного курсу – замість “єдиної і неподільної” передбачали можливість побудови російської держави на федеративних засадах. Дворянство Росії спішно еволюціонувало, намагаючись залучити на свій бік бодай частину повсталого народу, активно налагоджуючи контакти з урядом С. Петлюри в Києві та махновськими ватажками степової частини України. Але було пізно. Нестор, усе життя не довіряючи кадетам, їхніх парламентарів просто розстрілював, а селян скликав на боротьбу проти свого віковічного ворога. Вчасно схаменулись і комуністи. Перед обличчям нової загрози радянське командування у вересні 1920 року пішло на другу угоду з Нестором Махном, за якою його армія мала виступити проти Врангеля у складі частин Червоної Армії.

Об’єднані таким чином армії дуже швидко загнали білих назад, до Криму, звідки вони тільки-но тріумфально виступили. Постало питання покінчити з ними остаточно. Але Кримський півострів у районі Перекопу був добре укріпленим ще з давніх часів. Колись турки спорудили тут велетенський вал заввишки 8 і завширшки 15 метрів. Перед валом був рів глибиною до 10 і шириною понад 30 метрів. Врангелівцям залишилося лише провести додаткові загородження з колючого дроту і встановити на вершині валу достатню кількість гармат і кулеметів, щоб оголосити Перекопське укріплення – Турецький вал - нездоланним. Проте командувач Південним фронтом червоних М. Фрунзе, перебуваючи під враженням свого “бліц-крігу” у Північній Таврії, взявся за лобовий штурм Турецького валу, незважаючи на те, що махновські командири застерігали його від такого необачного кроку. Однак коли білі без особливого напруження, у своє задоволення розстріляли впритул кілька тисяч червоноармійців, яких гнали, немов овець, на бійню, Фрунзе дещо охолов і наказав сьомій кавалерійській дивізії та махновським полкам під керівництвом Каретникова і Гавриленка (Махно в цей час був тяжко поранений і тому участі в штурмі Перекопу не брав) форсувати Сиваш і ударити білим у тил. Це й вирішило долю барона Врангеля.

Тепер, після ліквідації білої контрреволюції, настала черга, нарешті, звести рахунки із партизанами непокірного степового батька. Вирішили атакувати одночасно, щоб миттю покінчити з розпорошеними по всьому Тавромор’ю загонами повстанців. 26 листопада 1920 року червоні частини оточили Гуляйполе, де на той час був Нестор. Однак рядові червоноармійці не виявляли жодного бажання воювати проти колишніх побратимів, з якими нещодавно вривалися до Криму. Тому Махнові порівняно легко вдалося прорвати кільце й вирушити згодом на з’єднання з кримською групою свого війська, у складі якої були його відбірні сили. Можливо, якби це сталося, ситуація могла б розвиватися по-іншому. Але, виходячи з боями з Криму, втомлені кавалеристи Каретникова явно недооцінили супротивника, який доти поводився досить пасивно. Несподівано в азовському степу вони наскочили на кінну дивізію будьонівців та інтернаціональну кавбригаду. Ці хлопці гратись у війну не схотіли, тому довелося прийняти жорстокий нерівний бій. Його результат виявився катастрофічним. З 3500 кавалеристів і 1500 тачанок до Махна вдалося вирватися кільком сотням вершників та 25 тачанкам. Батько був страшно приголомшений виглядом своєї розбитої кінноти, згадував П. Аршинов.

Залишався єдиний варіант: кружляти в степах, доки армія не набере достатньої кількості бійців, щоб розпочати повстання проти останнього ворога. На жаль, це вже було неможливо. Селянська маса була геть-чисто знекровлена безперервними війнами, кращі кадри вже згоріли в полум’ї громадянської, а решті хотілося засіяти отриману, нарешті, землю, значно більше, аніж іти знову з батьком Махном у степи, де цього разу чекала важка боротьба з такими самими, як і вони, колишніми селянами, лише під червоним прапором. Тому, користуючись правом на амністію, яку на той час оголосили більшовики, колишні махновці почали масово повертатися до рідних домівок. А наступного року Ленін остаточно вибив з-під ніг Махна його соціальну опору. Володимир Ілліч, нарешті, тверезо оцінив ситуацію, зрозумівши, що політикою “воєнного комунізму” лише шкодить новоствореній радянській державі. Улітку 1920 року не лише в Україні, а й у Тамбовській губернії, Західному Сибіру, Дону, Кубані спалахнули велетенські повстання селян, на придушення яких довелося кинути всі сили.

Ленін визнав, що перед пролетарською партією стояла двояка можливість: або, не чекаючи допомоги західноєвропейського пролетаріату, в обстановці тимчасової міжнародної ізольованості російської революції піти на відкриту громадянську війну з масою селянства і покласти весь тягар російської революції на плечі кількісно ослабленого, фізично виснаженого, знекровленого трирічною війною російського пролетаріату, або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцнити шляхом угоди з ним соціальну основу Радянської влади. Обидві сторони – народ, селянство та партія комуністів розуміли, що вести далі війну не було можливості. Тому Ленін проголосив нову економічну політику (НЕП), яка полягала у згортанні політики експропріації – продрозверстки та введення товарно-грошових відносин – вільної конкуренції та елементів ринкової економіки. Таким чином, багато з ортодоксальних положень марксизму було відкинуто, оскільки втілити їх на практиці не було жодної можливості.

Проте Махно не здавався. Незважаючи на те, що проти його армії було кинуто значні сили (близько 60 тис. осіб, що більше ніж удесятеро перевищувало чисельність повстанців), йому щоразу вдавалося виходити з оточення і завдавати червоним відчутних втрат. Наркоми й командарми лютували, а вдіяти нічого не могли. Та час брав своє. Здобувши достатньо досвіду в боротьбі з українськими повстанцями, окремі командири Червоної Армії почали розуміти, що річ тут у діаметрально протилежному підході до ведення бойових дій. “Махновця, – писав один із них, – насамперед вирізняла самостійність, яку він повною мірою демонстрував у бою, тоді як над червоноармійцем панувала колективна свідомість, за сприятливих умов вона кидала його вперед, але за найменшої невдачі призводила до поразки й здачі в полон цілими частинами” [35; 297]. Звісно, тут під самостійністю проглядає не що інше, як бойовий дух, звитяга країнського воїна як результат свідомості того, що він бореться за свою сім’ю й домівку, за землю та за Правду, захищає свій спосіб життя, а тому здаватись у полон, а тим більше тікати з поля бою, не було жодного сенсу, хіба що у вигляді запланового відступу.

Зусилля червоних піймати “невловимих” нагадували поєдинок між кораблем і підводним човном – кожен діяв у своєму середовищі, за винятком того, що підводний човен (Махно) бачив свого супротивника, а корабель (червоні) ніяк не міг зрозуміти, куди він постійно зникає. Тому, проаналізувавши як слід тактику махновців, Фрунзе розпорядився створити особливі військові з’єднання, які б не поступалися махновцям у швидкості пересування й маневреності – “летючі корпуси”, – та надати їхнім командирам право повної свободи діяльності. У складі винищувальних загонів, крім кінноти, мали бути стрільці на возах, які відповідали б усім вимогам “пішої розвідувальної команди”. Так червоний командарм сподівався вирівняти шанси у двобої. Згодом більшовики були вимушені застосувати провідні технічні засоби тих часів – бронеавтомобілі й аероплани, а також батальйони, повністю укомплектовані працівниками ЧК. Але навіть ці “спецназівці” ще довго ганялися за батьком по степах. Одного разу, щоб позбутися ворога, що, немов реп’ях, повис на хвості, махновцям довелось упродовж тринадцяти годин пройти сто вісімдесят верст, спустившись від Гуляйполя до берега Азовського моря. А наступного дня врятуватися від неминучої загибелі лише завдяки самопожертві п’яти молодих повстанців, які кулеметним вогнем деякий час стримували наступ червоних.

Та сили були надто нерівними. Усі розуміли, що це кінець, довго так тривати не може. У березні 1921 року важко поранений Махно, якому вкотре вдалося розминутися зі смертю, підписав наказ про розпуск повстанської армії. Ще взимку він пропонував врятувати армію, піти за кордон, у бунтівну Галичину й там узяти курс на об’єднання всіх антирадянських сил, але не отримав одностайної підтримки серед своїх товаришів. Аж до липня переховувався Махно з групою однодумців від червоних, які переслідували батька переважно силами броне- та авіазагонів. Від вогню броньовиків особливо страждали коні. Останнього удару повстанцям завдали в балці біля с. Голодаївка. Оточені в яру, не маючи куди подітися, махновці впродовж трьох годин були живими мішенями для червоних кулеметників на бронемашинах. Вирватися з пастки змогли лише шістдесять осіб.

Продовжувати вести бойові дії з такими силами було далі неможливо. “Нема більше у нас союзників серед селян, – сказав Махно, коли новоприбула розвідка доповіла про загибель інших груп повстанців. – Треба повертати у Європу”[39; 225]. В кінці липня Махно ще намагався шукати однодумців на Дону та Волзі, доки в одній козацькій хатині старий осавул із “георгієм” на грудях не сказав батькові: “Ті, кого ти шукаєш, полягли ще у вісімнадцятому або порубані червоними у дев’ятнадцятому році. Нічого в тебе тепер не вийде” [39; 225–226]. І все-таки, повертаючи на захід, Махно ще востаннє пронісся, як вихор, над Поволжям, наганяючи панічний жах на місцевих комунарів. Але навіть перетнути кордон махновцям не дали спокійно. Напередодні батько отримав своє одинадцяте поранення і боявся лише одного – не стати жертвою сліпої кулі, які останнім часом лягали дедалі ближче. Переконатися, що Махно перейшов-таки на територію румунської Бессарабії, на прикордонну заставу на Дністрі прибув особисто сам М. Фрунзе. Громадянську війну було закінчено.

 


© О. Косуха 2008-2009
Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалу можливе тільки з посиланням на spas.net.ua


Клуб "Спас"



Дані музичні твори розміщені з метою ознайомлення користувачів сайту з воїнською (зокрема козацькою і повстанською) та народною пісенними традиціями. Братство дякує авторам і виконавцям цих та подібних музичних творів за значний внесок у відновлення пісенних традицій.